Кредитні операції банків

Поняття та класифікація кредитів. Суб’єкти, об’єкти, правила, методи кредитування, його принципи: терміновість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту. Особливості консорціумного кредитування. Страхування від кредитних ризиків.

Кредитні операції банків


План

1. Поняття та класифікація кредитів

2. Принципи та правила кредитування

3. Страхування від кредитних ризиків

4. Динаміка кредитного процесу

5. Особливості консорціумного кредитування


1. Поняття та класифікація кредитів

Кредит – це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Відповідно кредитні операції банків полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян.

Важливе практичне значення має класифікація кредитів. Кредити, які надаються банками, класифікуються за такими ознаками:

За строками користування:

а) короткострокові – до 1 року,

б) середньострокові – до 3 років,

в) довгострокові – понад 3 роки.

Короткострокові кредити можуть надаватись банками підприємствам у разі їх тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв’язку із витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити можуть надаватись суб’єктам господарювання та оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень.

Для формування основних фондів можуть надаватись довгострокові кредити. Об’єктами такого кредитування, як правило, є капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та інше.

Строк кредиту, а також відсотки за його використання (якщо інше не передбачене умовами кредитного договору) розраховується з моменту отримання до повного погашення кредиту та відсотків за його користування. Надання кредиту відбувається переважно, шляхом зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунка позичальника.

За забезпеченням:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

г) незабезпечені (бланкові).

Комерційний банк може надавати бланковий кредит тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення – тільки під зобов’язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту та перевірений авторитет у банківських колах.

За ступенем ризику:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком.

За методами надання:

а) у разовому порядку;

б) відповідно до відкритої кредитної лінії;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов’язання).

За строками погашення:

а) водночас;

б) у розстрочку;

в) достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника);

г) з регресією платежів;

д) після закінчення обумовленого кредиту (місяця, кварталу).

В економічній літературі немає єдиної думки щодо кількості ознак класифікації видів кредиту. Наведені вище ознаки є найбільш поширеними. Інколи в літературі та нормативних актах має місце ототожнення понять «види кредиту» та «форми кредиту», що є спірним.

Суб’єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціум ний. Фізичні особи – споживчий кредит.

Комерційний кредит – це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб’єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої господарські відносини та можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів – зобов’язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін у певному місці.

Об’єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу.

У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя, інших угод про надання кредиту можна не укладати.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

- сплати боржником за векселем;

- передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);

- переоформлення комерційного кредиту на банківський.

У разі оформлення комерційного кредиту не за допомогою векселя, погашення такого кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором сторін.

Лізинговий кредит – це інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яке полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого не має обмежень про передачу його в лізинг.

Майно, яке є державною (комунальною) власністю, може бути об’єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону.

Не можуть бути об’єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об’єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

Перехід права власності на об’єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу.

Іпотечний кредит – це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки.

Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об’єкти іпотеки або мають поручителів, які надають під заставу об’єкти іпотеки на користь позичальника.

Предметом іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника, і не є об’єктом застави за іншою угодою.

Споживчий кредит - це кредит, який надається переважно в національній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам України для придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачене умовами кредитного договору.

Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються, виходячи з вартості товарів і послуг, які є об’єктом кредитування. Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт житлових будинків, садових будинків, дач та інших будівель визначається в межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути переданими банку в забезпечення фізичною особою та сумою її поточних доходів, за винятком обов’язкових платежів. Строк повернення кредиту визначається кредитором і позичальником у кредитному договорі та залежить від цілей кредитування, розміру кредиту, платоспроможності позичальника.

Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунка, переказами через пошту або готівкою.

Кредит може надаватись позичальнику банківським консорціумом такими способами:

а) шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб’єктам господарської діяльності;

б) шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків. Кредитування здійснюється в залежності від потреби в кредиті;

в) шляхом зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

У Положенні НБУ «Про порядок формування і використання резерву на можливі втрати за позиками комерційних банків» у залежності від критерію ризику кредити класифікують на стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні та безнадійні.

За кордоном класифікація кредитів здебільшого складається і дотримується самими банками. Систематичний метод контролю за якістю банківського кредитного портфеля полягає в класифікації кредитів у залежності від того, наскільки позичальник дотримується термінів та умов кредитних угод, зокрема щодо умов обслуговування позики. Крім того, термін «класифікований» кредит відноситься до офіційної системи класифікації, що використовують органи нагляду. У кожній країні ці системи неоднакові і часто переглядаються.

2. Принципи та правила кредитування

Банківське кредитування здійснюється за умови дотримання певних принципів: терміновість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту. Ці принципи не є чимось абстрактним, а безпосередньо визначають кредитні взаємовідносини між банками та їх клієнтами шляхом включення у кредитні угоди як істотні умови.

Названі принципи є взаємопов’язаними і означають, що банківський кредит надається суб’єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором, з відповідною сплатою відсотків за його користування.

Принцип терміновості повернення кредиту означає, що він має бути повернений позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк. Від дотримання цього принципу залежить можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернені позички. Порушення даного принципу кредитування призводить до трансформації заборгованості за позичками із термінової у прострочену. У разі порушення строків повернення і наявності прострочених позичок нові кредити, як правило, не надаються.

Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором, – у конкретні господарські процеси, проекти, підприємства тощо. Кредит надається позичальнику здебільшого на конкретну ціль, а не тому, що в нього виникла нагальна потреба в коштах. Від дотримання цього принципу значною мірою залежить своєчасність повернення позики, бо тільки реалізація цілі, на яку одержано кредит, може забезпечити необхідні грошові кошти для погашення боргу.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Принцип забезпеченості позичок має за мету захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Він передбачає, що заборгованість за позичками, яка відображається в пасиві балансу підприємства-боржника, має бути забезпечена певним майном, що враховується в активі його балансу або зобов’язанням третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо).

Деякі кредити можуть надаватися і без забезпечення, якщо банк на це дає свою згоду. Відсутність забезпечення може бути як об’єктивними причинами, коли економічна природа кредиту не передбачає вкладання коштів у матеріальні цінності, так і суб’єктивними, коли банк іде на це свідомо, страхуючи свій підвищений ризик великими позичковими відсотками.

У процесі кредитування підприємств банк не тільки вимагає повернення одержаної позички, а й сплати відсотків за користування нею. В умовах ринкових відносин відсоток є об’єктивним супутником кредиту, його складовою, оскільки кредитна операція – це акт комерційного продажу на певний строк грошових коштів. За рахунок відсотків банки покривають свої витрати й одержують прибуток. Відсоток є також одним із засобів управління сукупним грошовим оборотом, що застосовується Національним банком.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на поточних і валютних рахунках, залучені кошти юридичних і фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання чи строкові, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.

Окрім наведених принципів, банки повинні враховувати певні обмеження, що існують у кредитному процесі.

Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів.

Кредити в іноземній валюті надаються юридичним і фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, резидентам за операціями, що здійснюються ними з використанням платіжних карток міжнародних платіжних систем, та юридичним особам-нерезидентам – банківським установам.

При проведенні кредитної політики комерційні банки виходять із необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб’єктів господарської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтересів.

Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок та комісійних винагород. Вони відповідають за своїми зобов’язаннями перед клієнтами всім належним їм майном та коштами.

Рішення щодо надання кредитів позичальникам, незалежно від заявленого розміру кредиту, приймається колегіально (Правлінням банку, Кредитним комітетом, Комісією тощо) більшістю голосів і оформляється протоколом.

При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу («великі кредити»), комерційний банк повідомляє Національний банк про кожний такий випадок.

Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків. Загальний же обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного банку.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених НБУ економічних нормативів діяльності комерційних банків та вимог щодо формування обов’язкових, страхових і резервних фондів.

Забороняється надання кредитів на:

- покриття збитків господарської діяльності позичальника;

- формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств.

3. Страхування від кредитних ризиків

Кредитний ризик – це ймовірність несплати позичальником основного боргу та відсотків, які підлягають сплаті за користування кредитом у терміни, визначені у кредитному договорі.

Кредитні ризики можуть мінімізуватися за допомогою відповідного забезпечення, до якого відноситься: неустойка (штрафи, пені), застава, порука (гарантія).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або незалежно виконаного зобов’язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання. При цьому проценти на неустойку не нараховуються.

Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений договором.

Сторони також можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, крім випадків, передбачених законом.

Суд може зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розміри збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі та не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих виконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку та відповідає перед кредитором за порушенням зобов’язання боржником.

Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна або кілька осіб.

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель несуть перед кредитором солідарну відповідальність. Тобто, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову – подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовиться від них або визнав свій борг.

Після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. Це означає, що до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять всі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Щодо кожного з кількох поручителів, які виконали зобов’язання, забезпечене порукою, то їм переходять права кредитора у розмірі частини обов’язку, що виконана ним.

Боржник, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити про це поручителя. Поручитель, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, у зв’язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов’язку, має право стягнути з кредитора безпідставно одержані суми, або пред’явити зворотну вимогу до боржника.

Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Порука припиняється із погашенням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без угоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем.

Порука припиняється в разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника.

Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Вона є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

Зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання.

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред’являється в письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, в чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може пред’явити вимогу до гаранта в межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а в разі його відсутності – в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

Якщо гарант після пред’явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов’язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника. Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов’язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

Гарант має право на оплату послуг наданих ним боржникові.

Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється в разі:

- сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

- закінчення строку дії гарантії;

- відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Гарант не має права на зворотну вимогу до боржника, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом – у володіння третій особі.

Предметом застави може бути будь-яке майно, що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення, а також майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави.

Права заставодержателя на річ, яка є предметом застави поширюються на її приналежності. Право застави поширюються на плоди, продукцію та доходи одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

Не можуть бути предметом застави вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру застав рухомого майна.

Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

Предмет застави може бути змінений лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ризик випадкового знищення або пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов’язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.

Якщо предмет застави не підлягає обов’язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму. У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.

Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом.

Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов’язання, забезпеченого заставою подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі.

Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з моменту його нотаріального посвідчення.

Не заборонено заставодавцю заповідати заставлене майно.

Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є незначним. Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов’язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

Особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором:

1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

2) утримувати предмет застави належним чином;

3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, заставленого майна з його вини зобов’язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.

Заставодержатель, який володіє предметом застави , у разі втрати, псування, заставленого майна з його вини зобов’язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки.

Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом. Наступна застава майна не припиняє права застави попереднього заставодержателя.

Перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави. Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав, які зареєстрованих пізніше. Заставодержателі, які зареєстрували заставу одного і того ж майна в один день, маючи рівні права на задоволення вимог із заставленого майна. Заставодавець незареєстрованої застави зобов’язаний надати кожному із заставодержателів інформацію про всі попередні застави майна.

Заставодавець зобов’язаний відшкодувати збитки, що виникли у будь-кого із заставодержателів внаслідок невиконання ним цього обов’язку.

В разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов’язання не буде виконано у встановлений строк, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі ліквідації юридичної особи-заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.

У разі часткового виконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі. Якщо предметом застави є дві або більше речей, стягнення може бути звернене на всі ці речі або на будь-яку річ на вибір заставодержателя.

Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ, але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі, які є предметом застави.

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, суд у своєму рішенні може визначити початкову ціну предмета застави.

Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості.

Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням. У разі застосування страхування кредитного ризику банк має впевнитись у надійності страховика. Сума страхових зобов’язань, які страховик може прийняти на себе, залежить від правового Статусу товариства, у формі якого створена страхова організація. Для більшої надійності вищезазначених видів забезпечення кредиту може укладатися тристороння угода: банк – гарант (поручитель, страхова організація) – позичальник.

4. Динаміка кредитного процесу

У зарубіжній банківській практиці можна виділити два основних методи кредитування. Сутність першого методу полягає в тому, що питання про надання позики вирішується щоразу в індивідуальному порядку. Позика надається на певний строк у декілька тижнів, місяців чи років і пов’язана з потребами позичальника в грошових коштах для фінансування цільової потреби. У загальному обсязі банківських кредитів частка позик суб’єктам підприємницької діяльності перевищує 80 %, що свідчить про їх значимість.

Другий метод кредитування полягає в наданні банком позичальнику кредиту в межах заздалегідь визначеного ліміту кредитування на певний період часу на покриття його потреби в короткострокових фондах фінансування. Для банку відкрити кредитну лінію для позичальника означає взяти на себе певне позабалансове зобов’язання про надання грошових коштів.

У сучасних умовах комерційні банки переважно використовують метод індивідуального підходу до клієнта при видачі кожної окремої позики, а метод відкриття кредитної лінії практикують у відносинах із позичальниками, які мають високий кредитний рейтинг.

Метод кредитування, який включає організаційні і технічні умови кредитування, обумовлює форму позичкового рахунка. Форма позичкового рахунка визначає режим функціонування рахунка, тобто порядок документального оформлення операцій щодо видачі і погашення кредиту та їх відображення в облікових регістрах. Для проведення операцій із кредитування банк може відкрити позичальнику простий позичковий рахунок, спеціальний позичковий рахунок і поточний рахунок із правом на овердрафт.

Простий позичковий рахунок використовується в банківській практиці для відображення кредитних операцій як при видачі разової позики на цільову потребу, так і при наданні позик траншами в межах кредитної лінії. Кожна позика може бути видана лише за наявності документа, який містить дозвіл на її видачу. Погашення позики здійснюється з поточного рахунка позичальника за його власні кошти. Підприємству може бути відкрито декілька простих позичкових рахунків. Це залежить від кількості видів кредитів, які він отримує в банку.

Спеціальний позичковий рахунок застосовується, коли позичальник відчуває постійну або сезонну потребу в запозиченні коштів. Рахунок відкривається на весь період кредитування на підставі дозволеного документа. Але для виконання операції з видачі позики спеціальний документ не потрібен. Операції з видачі кредиту здійснюються шляхом сплати грошово-розрахункових документів безпосередньо із спеціального позичкового рахунка. Кредит погашається або плановими платежами з поточного рахунка, або через використання строкового зобов’язання з умовними строками погашення. Застосування спеціального позичкового рахунка можливе також при кредитуванні за кредитною лінією.

Поточний рахунок з правом на овердрафт відкривається позичальникам, які укладають з банком спеціальну угоду для утримання такого виду позики, як овердрафт. Право використання овердрафта надається лише надійним клієнтам. В угоді банк визначає максимальну суму овердрафта, або, іншими словами ліміт за овердрафтом, мету позики, її тривалість, умови надання кредиту і порядок його погашення.

Потреба у банківському овердрафті у прибуткових підприємств може виникнути через те, що він є додатковим джерелом фінансування, яке дозволяє забезпечити безперервність платіжного обігу; овердрафт надається автоматично при відсутності у підприємства коштів на поточному рахунку шляхом здійснення його платежів.

Видача позики здійснюється з окремого позичкового рахунка за овердрафтом шляхом сплати грошово-розрахункових документів. На погашення заборгованості за цим рахунком скеровуються всі суми, які зараховані на поточний рахунок підприємства. Таким чином, по суті, цей рахунок функціонує в режимі спец позичкового. Як правило, відсоткова ставка за овердрафтом фіксується відносно базової відсоткової ставки банку. У випадку перевищення встановленого максимального розміру за овердрафтом банк стягує з клієнта підвищений відсоток і комісійний збір, розмір якого обумовлюється в угоді.

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов’язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форм власності у разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом. Для отримання кредиту позичальник звертається в банк. У документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строки погашення та форми забезпечення. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий іншому банку, то він надає в банк установчі документи із зазначенням юридичної адреси, картку із зразками підписів та відбитком печатки, завірену банком та довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками.

Розмір відсоткової ставки за користування кредитом визначається у процесі переговорів між банком та позичальником при укладенні кредитного договору. Причому він неоднаковий не тільки в різних банках, а й в одному і тому самому банку для різних позичальників.

При встановленні розміру відсоткової ставки враховують не тільки фактори: розмір базової відсоткової ставки, встановленої банком; вартість залучення кредитних ресурсів на ринку позикових капіталів; співвідношення попиту і пропозиції на кредит; рівень ризику притаманний даному кредиту; розмір і строк погашення позики; рівень витрат банку пов’язаних з оформленням кредиту та здійсненням контролю за його погашенням.

Зі свого боку позичальник, здійснюючи переговори про отримання кредиту, оцінює, перш за все, розмір прибутку, що може отримати від здійснення комерційної угоди, при запропонованому банком рівні відсоткової ставки за кредит. Для цього він створює техніко-економічне обґрунтування або бізнес-план на здійснення операції. Ці документи повинні ретельно аналізуватись банком.

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.

Для кредитів, що надаються в іноземній валюті, необхідно враховувати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів.

Позичальник, що отримує одноразовий кредит на придбання товарів чи на оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинного законодавства за контрактами, угодами, надає в банк копії цих контрактів і угод та ін. документи, які стосуються заходу, надходженнями від якого передбачається погашення кредиту.

Позичальник , що отримує кредит на витрати, які не перекриваються надходженнями протягом календарного року, надає прогнозні розрахунки необхідності в короткостроковому кредиті на рік із щоквартальною розбивкою.

Комерційний банк аналізує, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту.

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка отримана банком при оформленні кредиту, систематизується у кредитній справі позичальника.

Документи, що зберігаються у цій справі групуються таким чином:

- матеріали з надання кредиту;

- фінансово-економічна інформація;

- матеріали про кредитоспроможність позичальника.

Кредити надаються суб’єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів із позичкового рахунка як у національній, так і в іноземній валюті і порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами НБУ.

Кредити в іноземній валюті надаються комерційними банками за умови мобілізації ними валютних ресурсів на відповідний строк. При цьому допускається часткове або повне конвертування кредитних коштів у гривні на міжбанківському валютному ринку України.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків здійснюється позичальником із поточного чи валютного рахунків.

Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яка встановлюється сторонами при укладенні угоди про надання кредиту з врахуванням чинного законодавства.

Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки здійснюються банком у виняткових випадках. Це відстрочення має бути оформлене додатковим договором між позичальником та банком, який є невід’ємною частиною кредитного договору.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, що повинно бути передбачено кредитним договором.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати відсотків, при відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у межах, передбачених договором.

У кредитних договорах передбачається відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів у вигляді стягнення з позичальника штрафу в розмірі не менше 25% від розміру використаного не за призначенням кредиту у порядку, встановленому чинним законодавством.

Комерційні банки зобов’язані у кожному випадку неповернення кредиту та нарахованих відсотків за користування кредитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а в разі неможливості стягнення порушувати у суді справу про банкрутство.

5. Особливості консорціумного кредитування

З метою акумуляції кредитних ресурсів як у національній, так і в іноземній валюті для здійснення кредитування програм із значними обсягами, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника комерційні банки можуть об’єднуватися в консорціуми.

Банківські консорціуми – це тимчасові об’єднання банків, які створюються для координації дій при проведенні різного роду банківських операцій або для кредитування однієї, але великої угоди і засновані банками на паритетних засадах. Консорціуми на постійній основі можуть створюватися для проведення операцій на валютних ринках. При подальшому розвитку ринкових відносин банківські консорціуми можуть стати стабільними об’єднаннями банків для спільного виконання не тільки кредитних операцій, але й операцій із цінними паперами на фондовому ринку.

Банки об’єднуються для надання консорціумного кредиту на взаємовигідних договірних умовах. Банківські консорціуми для надання кредитів можуть створюватися з метою об’єднання кредитних ресурсів, підтримання ліквідності балансу банку.

Створення консорціуму банків оформляється шляхом укладання відповідного договору. Кількість учасників консорціуму не обмежується.

Координує дії учасників консорціуму головний банк, який представляє інтереси консорціуму. За організацію консорціуму головний банк отримує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати.

Банком-координатором, як правило, виступає банк, що обслуговує клієнта. Кожний член консорціуму автономно оцінює ефективність проекту.

Члени консорціуму несуть солідарну відповідальність перед позичальниками.

Основою правових взаємовідносин членів консорціуму є зобов’язання, що виникають на підставі укладеного консорціумного договору.

У договорі констатується факт створення консорціуму, визначаються його учасники, мета, обов’язки, фінансові умови консорціумної угоди, зобов’язання членів консорціуму щодо головного банку.

У договорі обов’язково передбачаються умови припинення дії консорціумної угоди. У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, але й кілька позичальників. Консорціумні кредити ґрунтуються на тих самих принципах, що й інші види банківських кредитів.

Позичальник, який бажає отримати кредит у великому розмірі, може самостійно визначати банк. Як правило, головним банком визначається один із великих банків з достатніми пасивами, що має досвід проведення кредитних операцій.

Головний банк виконує такі функції посередника між позичальником та банками-учасниками:

- ведення переговорів про умови кредитної угоди як з позичальником, так і з банками-учасниками;

- розробка та узгодження кредитної угоди;

- контроль за виконанням умов кредитної угоди між кредиторами і позичальником, а також за розподілом прибутку та збитків;

- вивчення запропонованого до кредитування проекту та пов’язаного з проведенням цієї операції ризиком;

- отримання від банків-учасників коштів у розмірі частки їх участі та надання їх позичальнику;

- отримання від позичальника коштів на сплату основного боргу та відсотків, комісійних, розподіл їх між банками-учасниками;

- узгодження умов кредитної операції між членами консорціуму та позичальником;

- розповсюдження між банками-учасниками фінансових звітів інформації позичальника.

Банківські консорціуми для запобігання ризику неповернення кредитів можуть не тільки удосконалювати механізм кредитування, але й вимагати від позичальника надання гарантійних зобов’язань інших банків.

Після повного погашення кредиту, відсотків та інших платежів, що належать консорціуму, він складає свої повноваження. У разі потреби, в подальшому спільна діяльність банків-учасників може бути відмовлена.

Різновидом консорціумного кредиту є паралельний кредит. При паралельному кредитуванні в угоді беруть участь два або більше банків, які самостійно ведуть переговори з позичальниками.

Кожний банк може самостійно надавати позичальнику визначену частку кредиту, дотримуючись загальних узгоджених з іншими банками-кредиторами, умов кредитування.

Формами консорціумного кредиту також можуть бути спільні гарантії або поручительства банків за зобов’язаннями оплатити борг. При цьому оформляється угода як кредит із стягненням плати в залежності від виду вимоги, строку та суми кредиту.


Література:

1. Кредит і кредитні правовідносини: економічна природа і практика законодавчого регулювання / М.Олексієнко, В.Ольшанський. – К.: 1996.

2. Облік та аудит у комерційних банках / А.М.Герасимович, Т.В.Кривовяз, О.А.Мазур та ін. / За ред.д.е.н., проф. А.М.Герасимовича. – Львів: Видавництво «Фенікс», 1999.

3. Положення про кредитування / Ситник В.П., Кравець В.М. та ін. – Банк «Україна», 1998.

4. Шлапак О., Пушкарьов В., Карчева Г. Фінансовий стан, тенденції та проблеми функціонування і розвитку банків у 2002 році // Вісник НБУ. – 2003. - №3. – С. 2 – 10.