ЗМІСТ
Вступ
1. Поясніть назву "трипільська культура". Охарактеризуйте основні риси та особливості трипільської культури.
2. Проаналізуйте зміст норманської та антинорманської теорії походження держави Київська Русь
3. Тестові завдання
Висновки
Перелік використаної літератури
ВСТУП
Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії.
Україна – друга за величиною країна Європи. За чисельністю населення вона наближається до Франції, а за обсягом валового національного продукту – до Італії. Проте політичні права українців як нації довгий час були мінімальними – не лише на європейській арені, а й у власному краї. Протягом багатьох століть право остаточно схвалювати рішення, що стосуються основних царин життя українців, зосереджувалося здебільшого поза межами їхньої території. В той час як найубогіші країни світу користуються повним суверенітетом, Україна тільки-но проголосила його. Ця кричуща невідповідність є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле України та українців, минуле, яке так часто лишалося поза увагою і ще частіше не знаходило розуміння.
Саме відсутність держави та наявність панування не українців у процесі модернізації є вирішальними моментами, котрі допорають висвітлити надзвичайно широке, барвисте й химерне плетиво, що його утворює історія України.
1. ПОЯСНІТЬ НАЗВУ "ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА". ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ОСНОВНІ РИСИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже ціликом сформувалися. Близько 40 тис. років до н. е. в середині останнього льодовикового періоду з'явився кроманьйонець (або гомо сапієнс) – особина, від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст, прямо ходячою, із значно розвинутими розумовими можливостями. Пристосовуючись до холодного сурового клімату, до труднощів у добуванні поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю, риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток.
Близько 10 тис. років до н. е. , коли відступис останній льодовик, лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. Так, у період неоліту, який тривав на Україні з 6 до 2 тис. років до н. е., людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2-3 млн років. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком, він мав мало спільного з каменем. "Революційне" значення неолітичної цивілізації полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Замість збирання плодів і полювання вони нарешті самі навчилися продукувати поживу.
Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, коли на рубежі 5 і 4 тисячоліть до н. е. розвинулися перші у Східній Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди осідали на своїх полях. Так з'явилися поселення. Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, сприяючи тим самим зростанню населення. Водночас поступово виникали примітивні форми суспільно-політичної організації.
Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши з годом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600-700 чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців.
Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій – свердло для пророблювання отворів у камені та дереві з'явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування наживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу – міді.
Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися в глиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до. н. е. Трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах.
2. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ ЗМІСТ НОРМАНСЬКОЇ ТА АНТИНОРМАНСЬКОЇ ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ КИЇВСЬКА РУСЬ
У середині 9 ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політичному відношенні залишалися тихою заводдю. Але через 150 років вона стала серцевиною Київської Русі – могутнього політичного об'єднання, котре швидко перетворювалося на одне з найбільш розвинених і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Як вже вдалося досягти цих гідних подиву змін? Хто їх здійснював? Що уможливило їх – зовнішні стимули чи події внутрішнього життя? Аби відповісти на ці запитання, згадаємо насамперед, що пишеться про походження Київської Русі у найдавнішому східнослов'янському літописі "Повість временних літ": " У рік 852... стала називатися (наша земля) – Руська земля... У рік 859. Варяги, приходячи із замор'я , брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, (і з) кривичів. А хозари брали з полян, із сіверян, і з в’ятичів: брали вони по білій вирівці – стільки від диму... У рік 862. Вигнали (чудь, словени, кривичі і весь) варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони "Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядів за угодою, по праву". Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – Русь, як ото одні звуться Свеми, а другі – норманами, ангелами, інші – готами, - отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами". І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли Русь".
Спираючись на цей уривок, ряд німецьких вчених, зокрема Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у 18 ст. служили в Росії, розвинули так звану норманську теорію.
В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого 18 ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'яну створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву анти норманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і до сьогодні.
Здавалося, що в 19 та на початку 20 ст. переможе норманська теорія, оскільки її підтримала більшість західних і ряд відомих російських істориків. Проте антинорманських поглядів уперто трималися такі два провідних учених, як Михайло Грушевський та Микола Костомаров. У 30-х роках радянські вчені почали почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію політично шкідливою, бо в ній заперечується здатність слов'янських народів створити незалежну державу. При цьому наголошувалося на тенденційності Нестора-Літописця, монаха, який у 11 ст. написав "Повість временних літ", вказувалося на багато внутрішніх суперечностей у його розповіді, й на те, що дані археологічних розкопок не підтверджують широкомасштабної присутності варягів у Київській Русі. Виходячи з цього вони робили висновок, що Київську Русь заснували східні слов'яни.
Значною мірою ці дебати набили лінгвістичного за своєю суттю характеру і торкаються етимології слова "Русь". Норманісти доводять, що воно походить від слова ruotsi –фінської назви шведів, яка в свою чергу виводиться з давньошведського слова rodr (грести). Оскільки фінни підтримували тісні й тривалі зв'язки як із шведами, так із слов'янами, припускають, що свою назву для перших вони почали застосовувати й до останніх. У анти норманської концепції слово "Русь" пов'язується з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає можливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племені Роксолані, яка походить від іранського rhos, що значить світло. Оскільки ці гіпотези мають серйозні недоліки, жодна з них не дістала загальної підтримки. Що стосується самого слова "Русь", то, як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній Україні, а згодом – ту політичну єдність, що стала зватися Київською Руссю.
Аналогічно тому, як не вдалося дійти конкретного висновку про походження слова "Русь", так і не має загальної згоди щодо ширшої проблеми – співвідношення зовнішніх скандинавських впливів та чинників власне слов'янської еволюції у виникненні Київської Русі. Тривала й затята суперечка дала мало нових фактичних даних. Можливо, через брак знань багато вчених поступово були змушені шукати компромісного рішення. Нині існує загальна згода щодо впливу скандинавів на суспільство й культуру східних слов'ян. Мандруючи у складі невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги швидко засвоювали східнослов'янську мову та культуру й через свою мало чисельність навряд чи могли серйозно вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати участь, ба навіть провідну роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі Києва аж до Святослава, відігравали роль каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов'ян і політично організовували їх, або ж створювали для них загрозу, що змушувала їх краще організовуватися самим. Щоправда, у ряді випадків інтереси східних слов'ян і варягів співпадали. Це, зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.