регистрация / вход

Економічне та політичне становище Афганістану, Ірану, Туреччини на початку новітньої історії

Формування нової політико-економічної структури Афганістану. Іран на початку новітніх часів. Демократичний і національно-визвольний рух у 1920-1922 pp. Крах Османської імперії. Національно-патріотичний рух в Туреччині. Перші заходи кемалістського уряду.

Економічне і політичне становище Афганістану, Ірану, Туреччини на початку новітньої історії

Афганістан був відсталою країною з феодально-патріархальними відносинами. Більша частина земель, що оброблялися, знаходилась в руках поміщиків. Селяни орендували їх на кабальних умовах. У глухих гірських районах збереглося патріархально-натуральне господарство. Третину населення країни складали скотарі-кочівники. Хани кочових і напівкочових племен зберігали фактичну незалежність, ухилялись від сплати податків і були постійним джерелом сепаратизму в державі.

В Афганістані взагалі не існувало залізниць, а єдина шосейна дорога вела з Кабула до індійського кордону. Єдиним підприємством у країні був військовий арсенал. Не існувало й національної буржуазії. Афганська торгова буржуазія тільки формувалась. Панівна роль у зовнішній торгівлі належала вихідцям з Індії, а внутрішній ринок держали у своїх руках купці неафганських народностей, в основному таджики.

Величезним впливом користувалось мусульманське духівництво, яке контролювало всю духовну сферу, освіту, вершило суд за законами шаріату. В країні працювало всього два світські училища з дуже обмеженою програмою для підготовки чиновників.

Після війни з Англією 1878-1880 pp. Афганістан перетворився в напівколоніальну державу. Його зовнішня політика була підпорядкована Англії. Культурні та економічні зв'язки із зовнішнім світом суттєво обмежувались, а європейці взагалі не допускались у країну. У внутрішні справи еміра Англія не втручалась.

Перед Афганістаном гостро стояла необхідність завоювання національної незалежності і проведення ефективних реформ у сфері державного управління, економіки, культури. Передові погляди на розвиток країни виражав рух молоді афганців, до якого входили поміщики, пов'язані з ринком, купці, інтелігенція, офіцери. Молоді афганці були невеликою групою реформаторів, їх соціальна база була дуже слабкою, але вони активно готувалися до рішучих дій. Об'єктивно, вони захищали капіталістичний шлях розвитку.

Боротьба Афганістану за незалежність

Третя англо-афганська війна

В лютому 1919 р. в Афганістані стався державний переворот. До влади прийшов емір Амануллахан, один із лідерів молоді афганців. Його підтримала армія і населення Кабула. В країні встановився молоді афганський режим (1919-1929), який ставив своєю метою проведення радикальних перетворень.

28 лютого 1919 р. Амануллахан проголосив незалежність Афганістану від англійських колонізаторів. Його уряд звернувся до британських властей з пропозицією переглянути англо-афганські відносини на основі рівноправності сторін. Англія відповіла відмовою. В цій ситуації молоді афганці шукали підтримку і союзників і знайшли розуміння своїх проблем у більшовицького уряду Росії. В березні 1919 р. Афганістан і Радянська держава взаємно визнали один одного і заявили про співробітництво в боротьбі проти зовнішніх ворогів. Для обох країн це був перший крок на шляху міжнародного визнання.

Боячись втратити свої геополітичні і стратегічні позиції в Афганістані, Англія розв'язала війну, яка закінчилась перемогою афганського народу. В серпні 1919 р, був підписаний мирний договір, за яким Англія визнавала незалежність і суверенітет Афганістану.

Молодоафганський уряд вів переговори з Радянською Росією про укладення двостороннього договору. Амануллахан надіслав кілька листів лідерам більшовиків, у тому числі В.І. Леніну. В грудні 1919 р. в Кабул після багаторічної міжнародної ізоляції прибула перша іноземна місія - делегація Туркестанської Радянської Республіки. 28 лютого 1921 р. молодоафганський і більшовицький режими підписали договір про дружбу. Радянська Росія добровільно передавала Афганістану частину земель у прикордонних районах Середньої Азії, надавала грошову і військову допомогу, дозволяла транзит вантажів через свою територію на пільгових умовах.

Молодоафганський режим (1919-1929)

Здобувши незалежність, новий уряд Афганістану розпочав проведення реформ. В 1923 р. була прийнята перша конституція Афганістану. Вона підтвердила суверенітет країни, оголосила еміра носієм верховної влади, декларувала деякі демократичні свободи. Створювалась система дорадчих органів при емірі: Державна рада, Зібрання вождів і мусульманських богословів, Рада державних чиновників. Конституція ліквідувала рабство, численні феодальні повинності, релігійну нерівність. В Афганістані встановилась конституційна монархія.

Важливою складовою частиною реформ стали економічні перетворення. Була проведена земельно-податкова реформа. Натуральний податок змінювався грошовим, вводилась приватна власність на землю, землі духівництва переходили у власність держави. В 1921 р. був прийнятий закон «Про розвиток промисловості», почалося створення національних державних і змішаних державно-приватних акціонерних товариств і підприємств. Інвестиції в них зробила нова правляча еліта й емір. Іноземні вклади в економіку Афганістану допускались лише під контролем держави. Створювалися сприятливі умови для зміцнення ринкових відносин.

Ряд заходів спрямовувався проти всесилля мусульманського духівництва. Створювалися світські суди. Всі мулли мали пройти переатестацію. Розширювалась кількість світських шкіл, частина молоді направлялась на навчання за кордон.

Формування нової політико-економічної структури Афганістану вимагало розширення зовнішніх зв'язків. В 1927-1928 pp. Аманулла-хан здійснив велику зарубіжну поїздку і відвідав Індію, Єгипет, Італію, Францію, Німеччину, Англію, Радянський Союз, Туреччину, Іран. Він зустрівся з багатьма політичними діячами, підписав серію договорів і угод про співробітництво. В європейських країнах Аманул-ла-хан з великим інтересом оглянув передові промислові підприємства, домовився про надання концесій ряду фірм, запросив на роботу інженерно-технічний персонал. Повернувшись додому, він був готовий продовжувати перетворення.

Однак на цей час в Афганістані склався блок сил, який ставив своєю метою ліквідувати молодоафганський режим. Реформи проводились надто швидкими темпами без урахування специфіки країни, менталітету народу. Широкі верстви населення теж не бачили змін на краще і не розуміли суті подій. Свою роль відіграло втручання Англії, яка шукала способу знову утвердитися в Афганістані. Виникло безліч збройних загонів, що воювали проти молодоафганського режиму під лозунгами ісламу, звинувачуючи еміра Амануллу в проведенні заходів, які суперечили нормам шаріату і традиціям народу. Один з них очолив колишній молодший офіцер афганського війська Бача-і-Сакао (Син водоноса). Він швидко здобув популярність на півночі країни і розпочав успішний наступ на Кабул. У січні 1929 р. Бача-і-Сакао був проголошений еміром Афганістану під іменем Хабібулла Газі. Молодоафганський режим був повалений. Ама-нулла-хан зрікся престолу і залишив країну.

Навесні 1929 р. в боротьбу за владу включився колишній військовий міністр Аманулли-хана Мохаммад Надір-хан. Йому активно допомагала Англія. В жовтні 1929 р. він розбив загони Бача-і-Сакао і оволодів Кабулом. Емір-самозванець був страчений. Надір-хан як правитель влаштовував і стару верхівку суспільства, і нову еліту. За їх підтримки він зійшов на трон і став новим шахом Афганістану (1929).

Афганістан у 30-х роках XXст.

В 1931 р. була прийнята друга конституція, яка враховувала зміни в суспільстві. З одного боку, зміцнювалась центральна влада, створювались умови для участі в управлінні державою нових суспільних сил. З іншого боку, відновлювались права і привілеї духівництва і племінної знаті. В країні створювався двопалатний парламент. Більшість членів верхньої палати - Ради знаті - призначались шахом із числа традиційної аристократії, ханів племен, вищого духівництва. Депутатами нижньої палати - Національної ради - обирались грамотні піддані віком від ЗО до 70 років з репутацією «чесних і справедливих людей». За конституцією, права підданих визначались не лише світськими законами, але й положеннями шаріату. Оголошувалась свобода торгової, промислової, сільськогосподарської діяльності і недоторканість приватної власності.

В господарській сфері дотримувались курсу на створення національної промисловості й торгівлі. В 1931 р. в Кабулі відкрито перший національний банк. Йому було надано право монопольної заготівлі й експорту головного стратегічного товару Афганістану - каракулю. Приватні підприємці прагнули, як правило, займатися прибутковою торгівлею і уникали виробництва. Держава виділила кошти на будівництво доріг і зрошувальних систем. Стали до дії такі підприємства, як бавовняна фабрика в Джабаль ус-Сераджі і вовнопрядильна фабрика в Кандагарі, обладнання для яких закупив ще Аманулла-хан. За допомогою СРСР були споруджені бавовноочисні підприємства на півночі країни. В 30-х роках XXст. СРСР належало перше місце в експорті Афганістану і друге місце в його імпорті.

В 1933 р. Надір-шах був убитий одним із учасників молодо-афганського руху на знак помсти за розправу над соратниками еміра Аманулли. Влада перейшла до рук Мухаммада Захір-шаха, який у загальних рисах продовжував попередню політику.

У 20-30-х роках внаслідок проведення реформ Афганістан зробив помітний крок уперед у своєму розвитку. Водночас там залишились сильні пережитки феодалізму.

Іран на початку новітніх часів

■ У 70-х роках XIXст. Іран потрапив у залежність від Англії і Росії. Його економіка мала напівфеодальний, напівколоніальний характер. У сільському господарстві панували феодальні порядки. Земля належала поміщикам, які застосовували традиційні форми експлуатації. В районах кочових племен зберігались феодально-патріархальні відносини.

Іран перетворився в аграрно-сировинну базу іноземних держав. Вони встановили контроль над кредитно-банківською системою, зовнішньою торгівлею, засобами зв'язку і шляхами сполучення, нафтовидобувною і нафтопереробною промисловістю, рибними промислами, лісовими розробками тощо. Держави розділили Іран на сфери впливу. Англійський імперіалізм панував у південному і центральному Ірані, російський царизм - на півночі країни.

Іноземці проникли і в політичну сферу. Іран був конституційною монархією на чолі з династією Каджарів, яка не мала реальної влади і не володіла ситуацією в країні. Росія створила бригаду перських козаків, котра стала єдиною добре підготовленою і боєздатною частиною іранської армії. Вищі командні посади в ній займали російські офіцери. На важливі державні пости в Ірані призначались особи, рекомендовані представниками російського царя. Англія підтримувала сепаратизм ханів південних і центральних районів, без відома уряду укладала з ними угоди, виплачувала субсидії, поставляла зброю. Це дозволяло безроздільно господарювати в їх володіннях.

Під час Першої світової війни Іран оголосив про свій нейтралітет, але воюючі держави не взяли його до уваги. Північ Ірану захопили російські війська, південь - англійські. Після виводу російської армії в 1918 р. Англія окупувала колишні російські зони впливу - Гілян, Хорасан, частину Іранського Азербайджану. Звідси здійснювалась антирадянська інтервенція в Російський Азербайджан і Середню Азію.

9 серпня 1919 р. іранський уряд, в порушення конституції і без санкції парламенту (меджлісу), підписав з Англією кабальну угоду. Під контроль англійських представників ставилась армія, фінанси, торгівля, інші сфери життя. Іран перетворювався в протекторат.

Антинаціональна політика правлячих кіл викликала піднесення визвольного руху під патріотичними лозунгами. Склалося кілька його центрів.

Демократичний і національно-визвольний рух у 1920-1922 pp.

У квітні 1920 р. почалося повстання проти шахського уряду та англійської окупації в Іранському Азербайджані. Його очолив лідер партії азербайджанських демократів шейх М. Хіа-бані. У виступах брали участь ремісники, дрібна буржуазія, інтелігенція, національна торгова буржуазія. Висувалися такі вимоги: ліквідація англо-іранської угоди, зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, надання Азербайджану автономії, проведення демократичних реформ. Шахський губернатор і чиновники були позбавлені посад. Демократи взяли владу в свої руки. Був створений національний уряд на чолі з М. Хіабані. Нова влада ввела контроль над цінами на продовольство і товари першої необхідності, відкрила школи та медпункти для народу. У вересні 1920 р. повстання було придушене об'єднаними силами шахських і англійських військ. Шейх М. Хіабані загинув.

Ще одним важливим центром національно-визвольного руху стала провінція Гілян. В роки Першої світової війни тут виник партизанський рух дженгелійців (дженгель - ліс) на чолі з Кучек-ханом. Вони виступали за здобуття національної незалежності під лозунгами ісламу. Дженгелійців підтримували селяни, міська біднота, торговці, частина великих купців, поміщиків, мусульманського духівництва.

Радянська Росія, більшовики Закавказзя намагалися впливати на ситуацію в Гіляні. В травні 1920 р. Волзько-Каспійська флотилія розгромила залишки білогвардійських частин, які втекли на територію Ірану, в порту Ензелі на південному узбережжі Каспійського моря. Радянські представники зустрілися з Кучек-ханом і запропонували йому допомогу. Була досягнута домовленість про спільні дії, виник єдиний фронт, в який увійшли патріотично настроєні поміщики і купці, інтелігенція, середні міські верстви, сільськогосподарські робітники, іранські комуністи. Програма фронту включала такі пункти: ліквідація нерівноправних договорів, встановлення республіки, захист особи і майна громадян, рівноправність всіх національностей, захист ісламу.

5 червня 1920 р. була проголошена Гілянська Радянська республіка. Створювався революційний уряд і революційна військова рада на чолі з Кучек-ханом. Дуже швидко виникли розбіжності між групою Кучек-хана і комуністами. Останні відстоювали ідею негайної соціалістичної революції в Гіляні як складової частини світової революції, вимагали рішучих дій, наприклад, реквізиції майна багатих, боротьби проти ісламу тощо. Кучек-хан стояв на поміркованих позиціях і виступав за вирішення політичних завдань, в першу чергу за здобуття Іраном незалежності. Свою точку зору на тактику боротьби мала і група радикальної інтелігенції, яка, ігноруючи відсутність збройних сил, намагалася розпочати похід на Тегеран. Конфронтація привела до розриву і відновлення єдиного фронту, через деякий час недавні союзники знову стали ворогами. В листопаді 1921 р. бригада перських козаків, якій допомагали англійські війська, розгромила Гілянську республіку.

Третім центром визвольного руху був Хорасан. Влітку 1921 р. тут розпочалося повстання військових і жандармських частин, якими командував полковник М. Тагіхан Пасіян. Його підтримала національна і дрібна буржуазія, інтелігенція. Стихійно зародився селянський рух. Вимогами повсталих були: визволення Ірану з-під контролю Англії, скликання парламенту, забезпечення демократичних свобод. Уряд кинув на розгром повстання ханські загони курдських племен, в одній із сутичок з ними М. Тагі-хан загинув. Основні сили повстанців зазнали поразки, а розрізнені селянські загони продовжували боротьбу ще протягом року.

Під тиском національно-патріотичного руху правлячі кола Ірану анулювали кабальну угоду 1919 р., англійська та іранська реакція зазнала поразки.

В іранському суспільстві існували досить впливові сили, зацікавлені в нормалізації відносин з Росією. Радянсько-іранські дипломатичні відносини були встановлені в 1920 р. У Москві почались переговори, які завершились підписанням договору від 26 лютого 1921 р. Радянська сторона відмовилась від угод царського уряду, які порушували суверенітет Ірану, від режиму капітуляцій і права екстериторіальності. Було визначено лінію державного кордону. Сторони заявили про невтручання у внутрішні справи одна одної. Ірану безвідплатно передавалась на його території власність царського уряду на суму близько 70 млн. руб. золотом, а також власність Російського кредитного банку на суму 64 млн. руб. золотом. Спеціальна стаття передбачала умови введення радянських військ в Іран, якщо виникне така необхідність. Договір був вигідним для Ірану в будь-якому відношенні. Він також вирішував питання про радянські кордони в Закавказзі.

Боротьба за владу

Після Першої світової війни і революційних потрясінь 1920-1922 pp. широкі кола іранського суспільства були зацікавлені в досягненні стабільності, ліквідації анархії, обмеженні свавілля феодальної аристократії, зміцненні державної влади. Нові соціальні сили (національна буржуазія, поміщики, пов'язані з ринком) хотіли прийти до реального управління державою. Важливу роль у політичній боротьбі початку 20-х років відіграв полковник бригади перських козаків Резахан. Він займав посаду військового міністра в кількох урядах, був прем'єр-міністром, провів багато вдалих військових операцій. Резахан спирався на військову силу, але одночасно він прагнув здобути собі політичних союзників, став ініціатором створення Партії оновлення -Таджедат. У боротьбі за владу він вдало використав у своїх цілях можливості парламенту і претендував на оцінку своїх дій як законних. 31 жовтня 1925 р. після довгих дебатів парламент, за конституцією не маючи на це права, вирішив скасувати династію Каджарів, передати тимчасову владу Реза-хану і скликати Установчі збори. 12 грудня 1925 р. ці збори проголосили Реза-хана шахом Ірану- Нова династія була названа Пехлеві.

Реформи Реза-шаха Пехлеві

Резашах Пехлеві здійснив серію реформ, спрямованих на подолання відсталості Ірану. Він зміцнив державну владу, розгромив феодальний сепаратизм і демократичний рух, опозицію поставив під жорсткий контроль, а потім зовсім знищив.

Почалося створення законодавчої бази держави. Була проведена судова реформа, прийнятий кримінальний (1927) і цивільний (1929) кодекси за європейськими зразками. Сильно скорочувались повноваження шаріатських судів. Ряд законів був спрямований проти робітничих і селянських виступів.

Закон про врегулювання промисловості надавав пільги національному капіталу. Засновувались державні і змішані державно-приватні компанії. За сприяння уряду будувались підприємства легкої і харчової промисловості, виникли військові, цементні, гліцеринові заводи. Був створений Національний банк Ірану (1928), введена державна монополія на зовнішню торгівлю (1931). Особлива увага приділялась будівництву залізниць і шосейних шляхів.

У 1929 р. вводилося право приватної власності на землю для всіх громадян. У 20-30-х роках відбувся продаж державних земель. Закон про кадастр (1930) замінював натуральні податки з землі і з худоби на грошові. Відкрився спеціальний сільськогосподарський банк, який видавав позички на пільгових умовах. Кілька законодавчих актів захищали земельну власність від посягань незаможних: закон проти насильницького захоплення земель (1930), закон проти аграрного бандитизму (1931). Ці перетворення значно зміцнили позиції поміщиків як великих товаровиробників, зміцнили ринкові відносини. В той же час для основної маси селянства суттєвих змін не відбулося.

У 20-30-х роках, в Ірані були проведені також реформи у сфері культури і побуту. Створювались світські школи, вищі навчальні заклади. Був уведений європейський одяг, прийнятий декрет про обов'язкове зняття чадри. Феодальні титули змінювалися прізвищами.

У зовнішній політиці в перші роки свого правління Реза-шах маневрував. Він дещо обмежив права іноземних держав у Ірані, скасував режим капітуляцій (1928). В цілому він підтримував хороші стосунки з усіма сусідами. З другої половини 30-х років сталася переорієнтація Ірану з Англії на фашистську Німеччину і швидке зближення з нею.

Реза-шах Пехлеві зумів провести у своїй відсталій, напівфеодальній країні досить ефективні буржуазні реформи, долаючи опір старої знаті, ханів кочових племен, мусульманського духівництва, лівої опозиції. В основному він зробив це примусовими методами. Режим Реза-шаха був буржуазно-поміщицькою диктатурою, різновидом авторитаризму.

Туреччина . Крах Османської імперії

Участь Османської імперії в Першій світовій війні на боці німецького блоку мала надзвичайно тяжкі наслідки для турецького суспільства. Сільське господарство - основа турецької економіки - було повністю дестабілізоване. Чоловіки були мобілізовані до війська, внаслідок чого село втратило найбільш працездатну частину населення. Посівні площі скоротилися більш ніж удвоє, В порівнянні з довоєнним періодом збір тютюну знизився з 49 тис. т до 18,5 тис. т, бавовни - з 24 тис. т до 2 тис. т, ізюму - з 62 тис. т до 25 тис. т. Поголів'я худоби скоротилось з 45 млн. до 18 млн., а кількість биків і буйволів у сільському господарстві, де вони були основною тягловою силою, знизилась на 90%, бо їх реквізували для потреб армії. Землю доводилось обробляти вручну. Сотні тисяч селян загинули від голоду, хвороб і непосильної праці.

Внаслідок інфляції і зростання цін різко погіршилось життя широких верств міського населення. Ціни на хліб за роки війни зросли більш ніж у 50 разів, на маслинову олію - у 25, на баранину - у 20, на гас, вугілля, дрова - в 10-15 разів. Хліб коштував в середньому 15-20 піастрів за одну окку (1,25 кг), м'ясо -130 піастрів, рис - 90 піастрів, масло - 400 піастрів. В той же час середня зарплата робітника становила 15-25 піастрів на день, чиновника - 25-50 піастрів на день. Сім'я призваного до війська одержувала допомогу в розмірі 5 піастрів на день.

За роки Першої світової війни в Османській імперії було мобілізовано в армію 2,85 млн. чол., людські втрати досягли близько 2,47 млн. чол., в тому числі 500 тис. чол. вбитими, 400 тис. чол. - пораненими, 1,57 млн. чол. - полоненими, зниклими безвісти. Державний борг за час війни зріс у три рази і перевищив річний бюджет більш ніж у 20 разів. Загальні витрати на війну оцінюються в 10 млрд. золотих франків.

Неспроможність правлячих кіл захищати національні інтереси, тяжкі військові поразки та їх наслідки, нестерпне становище широких верств населення викликали масове незадоволення в країні, яке проявлялось у стихійних виступах проти влади. Заворушення охопили турецьку армію, великого розмаху набуло дезертирство. Багато військовослужбовців зі зброєю в руках переховувались у гірських районах Східної Анатолії, об'єднуючись у збройні загони.

Після підписання Радянською Росією Брест-Литовського мирного договору молодотурки розпочали збройну інтервенцію в Російському Закавказзі. Навесні і влітку 1918 р. турецькі війська окупували південну Грузію, велику частину Вірменії та

Азербайджану. 15 вересня 1919 p. турки зайняли Баку. Перекидання кращих дивізій у Закавказзя ослабило турецькі позиції на македонському і палестинському фронтах. Скориставшись цим, війська Антанти розгромили тут турецьку армію та просунулись далеко вглиб турецьких територій. Подальший опір був марним.

Національно-патріотичний рух. Перші заходи кемалістського уряду

ЗО жовтня 1918 р. султанський уряд підписав з державами Антанти Мудроське перемир'я. Воно передбачало демобілізацію армії, здачу військових кораблів, видачу військовополонених. Туреччина втрачала арабські землі. Держави Антанти залишали за собою право окупувати чорноморські протоки і будь-які інші стратегічні пункти. В Стамбул були введені англійські війська. Мудроське перемир'я означало крах Османської імперії, переможці приступили до розподілу її земель. Розпочалась антитурецька інтервенція, в якій взяли участь Англія, Франція, Італія, Греція. Під загрозу було поставлене саме існування Туреччини як самостійної держави.

У відповідь на ці імперіалістичні плани в країні сформувався націоналістичний рух під керівництвом генерала Мустафи Кемаля. Виникли патріотичні організації - товариства захисту прав. В них для боротьби за спільні інтереси об'єдналися національна буржуазія, дрібна буржуазія, офіцерство, інтелігенція, селянство, робітники. В 1919 р. товариства провели два з'їзди і створили координуючий орган - Представницький комітет.

Під тиском національно-патріотичного руху султан скликав у Стамбулі парламент (меджліс), який прийняв «Національну клятву* - декларацію, що проголошувала право Туреччини на суверенітет.

У відповідь 16 березня 1920 р. держави окупували Стамбул, розігнали парламент, заарештували і вислали багато депутатів. Частина з них втекла в Анатолію і підтримала кемалістів. У квітні 1920 р. був обраний новий парламент - Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), які почали працювати в Анкарі. ВНЗТ проголосили себе єдиною законною владою в Туреччині і створили уряд на чолі з М. Кемалем. У країні склалося двовладдя: одночасно існували султанський уряд у Стамбулі і кемалістський в Анкарі. афганістан іран туреччина

У боротьбі проти зовнішніх ворогів Мустафа Кемаль прагнув залучити в союзники Радянську Росію. Він виходив з того, що більшовицький режим, який перебував у подібній ситуації, переживав такі ж проблеми в роки іноземної інтервенції та громадянської війни, надасть йому матеріальну і військову допомогу. З ініціативи М. Кемаля розпочалися контакти з керівництвом Радянської Росії, були встановлені радянсько-турецькі дипломатичні відносини (1920), Проводились консультації про підготовку двостороннього договору.

10 серпня 1920 р. султанський уряд підписав з Антантою Севрський договір, за яким Туреччині залишалась невелика територія в Центральній Анатолії. Решта її земель розподілялась між Англією, Францією, Італією і Грецією. Північний схід Анатолії відходив дашнакському уряду Вірменії. На південному сході планувалось створити державу Курдистан під протекторатом Англії. Зона проток виділялась в особливий район під міжнародним контролем. Стамбул залишався за Туреччиною умовно, якщо договір буде лояльно виконуватись. Туреччина переставала існувати як самостійна держава.

Анкарський уряд не визнав Севрського договору і розпочав підготовку до боротьби з іноземними загарбниками. Проте, втрачаючи власні території, кемалісти вели агресивну політику в Закавказзі проти незалежних національних держав Вірменії та Грузії, захопили частину їх земель. Інтереси кемалістів у даному регіоні зіткнулися з більшовицькими. Восени 1920 р. Червона Армія силою зброї ліквідувала уряд дашнаків у Вірменії, уряд меншовиків у Грузії і встановила Радянську владу в Закавказзі. Після цього відновилися радянсько-турецькі переговори, почалось обговорення територіальних проблем. Більшовики пішли на поступки і задовольнили ряд претензій кемалістів. 16 березня 1921 р. в Москві було підписано договір «Про дружбу і братерство» між Туреччиною і РРФСР. Сторони заявляли, що вони поділяють принципи братерства націй і право народів на самовизначення, зазначали «існуючу між ними солідарність у боротьбі проти імперіалізму» і визнавали, що «будь-які труднощі, створені для одного з двох народів, погіршують становище іншого». Радянський уряд відмовлявся від режиму капітуляцій, нерівноправних договорів. Врегульовувалися територіальні питання, встановлювався кордон між РРФСР і Туреччиною. Було домовлено, що остаточний міжнародний статус проток повинен бути вироблений конференцією чорноморських держав. Одночасно укладались угоди про фінансову допомогу і поставки озброєння кема-лістському уряду. 13 жовтня 1921 р. в Карсі був підписаний договір про дружбу між закавказькими республіками і Туреччиною, 2 січня 1922 р. в Анкарі - договір між Україною і Туреччиною. Протягом 1921 р. - перших місяців 1922 р. більшовицький режим направив у дар анкарському уряду понад 33 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, боєприпаси, 2 військові кораблі і 10 млн. руб. золотом.

В 1921-1922 pp. кемалісти здобули ряд важливих перемог над інтервентами. Визвольна війна турецького народу завершилась його перемогою. 24 липня 1923 р. був укладений мирний договір між державами Атланти і Туреччиною в Лозанні (Швейцарія). Визнавалась незалежність Туреччини в межах її основних земель (Східна Фракія, Мала Азія, західна частина Вірменського нагір'я, північна частина Сирійсько-Месопотамського плато), тобто в рамках нинішніх кордонів. Скасовувався режим капітуляцій, міжнародний фінансовий контроль, політичні привілеї іноземних концесіонерів. В деяких питаннях анкарський уряд пішов на поступки. Туреччина зобов'язувалась виплатити борги Османської імперії і зберегти протягом 5 років низькі ввізні мита на товари західних країн. Лозаннський договір був актом міжнародного визнання турецької суверенної держави.

Реформи 20-30-х років XXст.

29 жовтня 1923 р. меджліс проголосив Туреччину республікою. Президентом був обраний Мустафа Кемаль. Кемалісти -турецькі буржуазні націоналісти - прийшли до влади у відсталій напівфеодальній країні. Вони ставили перед собою завдання радикально реформувати її державний устрій, правову систему, економічні відносини, культуру, побут, приєднатися до західної буржуазної цивілізації.

20 квітня 1924 р. була прийнята конституція Турецької Республіки, до якої пізніше вносились деякі поправки. Законодавча влада зосереджувалась у руках однопалатного парламенту -меджлісу, виконавча влада здійснювалась президентом і урядом. Президент обирався строком на 4 роки і мав широкі повноваження. Вибори в парламент були двоступеневими і відбувались за мажоритарною системою. Жінки спочатку до участі у виборах не допускались, з 1930 р. їм надавалось право виборів до муніципальних органів, з 1934 р. - до меджлісу. Конституція цроголосила демократичні права і свободи, але вони мали переважно формальний характер.

Кемалісти завдали рішучого удару по привілейованому становищу мусульманського духівництва, позбавили його можливості втручатися у суспільно-політичне життя, послідовно добивалися перетворення Туреччини у світську державу. З березня 1924 р. меджліс прийняв постанову про скасування халіфату - релігійної влади султана як глави всіх мусульман світу і про висилку членів османської династії з країни. Було ліквідоване міністерство в справах релігії і вакуфів (1924), закриті релігійні школи, ліквідовані шаріатські суди, заборонені реакційні секти та ордени. В Туреччині запроваджувався європейський одяг, календар, літочислення (1925). Були прийняті нові цивільний і кримінальний кодекси (1926) за європейським зразком, які замінили норми мусульманського права. Жінки одержали рівні з чоловіками права в питаннях шлюбу і розлучення. Церква відокремлювалась від держави (1928), релігійна форма присяги президента і депутатів парламенту замінювалась цивільною. Здійснювався перехід з арабського шрифту на латинізований. В 1934 р. меджліс прийняв закон про запровадження турецьких прізвищ. Спеціальним рішенням Мустафі Кемалю було присвоєне прізвище Ататюрк (батько турків), яке крім нього не мав права носити будь-хто інший.

Турецький уряд взяв курс на поступове звільнення від іноземної економічної залежності і на розвиток національного капіталу. Іноземні концесії були частково анульовані, частково викуплені. Для турецьких інвесторів вводилися пільги. Була реорганізована фінансова система, створювався Центральний національний банк, який мав право емісії. Вже в перші роки після проголошення республіки закладалися основи політики етатизму - активного втручання держави в економіку, будівництво національної промисловості за кошти і під контролем держави. У 20-30-х роках створювалися або переоснащувалися великі підприємства текстильної, взуттєвої, харчової, хімічної, військової та інших галузей промисловості. Реформи у сільському господарстві мали обмежений характер. Найбільш важливою стала відміна ашара - натуральної десятини, який замінявся грошовим земельним податком, що сприяло розвитку ринкових відносин. У 1925-1926 pp. були прийняті закони, спрямовані на зміцнення приватної власності на землю. Уряд здійснив деякі заходи, які сприяли введенню нових форм господарювання: створювалися сільськогосподарські кооперативи, товариства по збуту продукції тощо. Проте в цілому сільське господарство Туреччини залишилося відсталим, обплутаним багатьма пережитками.

У ході буржуазних реформ кемалістам доводилося долати опір реакційних сил, боротися з лівим демократичним рухом, який захищав повсякденні інтереси широких верств населення. Вони прагнули контролювати громадське життя, діяльність політичних партій та організацій обмежувалась, найбільш радикальні з них були заборонені і пішли в підпілля. Кемалістський режим мав авторитарний характер.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий