Смекни!
smekni.com

Пам ятки архітектури Київської Русі (стр. 1 из 3)

Пам’ятки архітектури

Київської Русі


Окинувши оком збережені до нас пам’ятки архітектури – дерев’яної у мурованої, різьби, малярства й т.зв. ужиткового мистецтва, переконуємося, що, незважаючи на дуже корисні гопелітичні умови нашого історичного життя, були ми народом творчим і самобутнім, а рівночасно незвичайно чутливим на сторонні культурні випливи. Чужі зразки сприймали, не хапаючись за “останні крик моди”, але з розвагою пристосовували до своїх культурних вимог і естетичних потреб ті з них, що не були запереченням нашої мистецької волі, природи й традиції.

Вже задовго до офіційного прийняття християнства процвітала в нас самобутня культура, в якій образотворчості визначено роль й вагу. Українське дерев’яне будівництво, яке своїми праформами й конструктивними ідеями сягає в глибину нашої праісторії, не те що витворило виїмково оригінальні, а разом із тим й незвичайно монументальні зразки, але в зустрічі із західно-європейським бароко створило синтетичне “українське бароко”. Досягнення, яким не може похвалитися жоден із слов'янських народів.

Слов’янські землі лежали у віддалі від центрів старовинної культури, й тому розвиток слов’ян йшов значно повільніше. Перші пам’ятки слов’янської культури знаходять на т.зв полях поховальних Київщини, Волині й Галичини. На території цих полів знаходять посуд, який вже вироблявся на гончарному крузі, ще можна знайти прикраси – коралики і ін.

Крім поховальних полів, Пів. Україна засіяна високими могилами, найбільше яких знаходять на Чернігівщині. В самому Чернігові зберігся найбільший з тих курганів – Чорна могила. Крім зброї та прикрас в цьому кургані знайдено два великі турячі роги з різьбленим срібним окуттям. На одному окутті є мотив лілей, на іншому – складне зображення левів з лицарями, собаками.

В нашому чернігівському кургані – “Могила княжни Черки” – теж знайдене срібне окуття турячого рога – різьблене й цизельоване, протягом закінчення рога прикрашене срібною орлиною голівкою.

На знайдених у чернігівських курганах турячих рогів на біжутерії і зброї, вкритій фантастичними рисунками, слідний вплив арабської та грецької культур.

Слов’янські храми та ідоли.

Про існування в нас поганських ідолів є відомості арабського подорожника Ібн-Фадлана. “Коли “руси” допливали до цілі й виходили на берег, то приносили жертви своїм богам, підходячи до високого дерев’яного стовпа, який мав обличчя, подібне до людського. За тим головним ідолом столи менші, як висловлювалися про них “руси” – “сини й дочки нашого пана”. В 954р. Ігор, переговорюючи з греками, клявся на бога Перуна, а коли його онук Володимир засів на великокняжому столі в Києві, то “постави кумури на холму вні двора теремного: Перуна дерев’яна, а главу єго серебряную, а ус злат, і Хорса, і Дажбожа, і Стрибога, і Симаргла, і Мокогли”. В цей спосіб було запроваджено т.зв державну релігію.

Збручанський Світовид. У 1848р. дідич с.Коцюбичник над Збручем витягнув із річки поблизу Личковець і гори Соколихи кам’яний людиноподібний ставник. Відкривець звався гр. Мечислав Потоцький, був він археологом-аматором і охрестив ставник “Світовидом”. У 1851 р. пожертвував свою знахідку Краківській Академії наук, а її гіпсовий відлив – львівському музеєві Любомирських.

“Світовид” – це високий, на 2,7м, моноліт із місцевого вапняка, покритий з усіх боків різьбою. Цілість поділена поземними смугами натри нерівні кондигнації, на кожній з яких зображені людські образи, злучені між собою. Як пам’ятка мистецтва Світовид не є мірилом технічної досконалості й засобу форм тогочасної різьби на наших землях. Його варварський примітивізм у порівнянні з тогочасною різьбою й пластичного орнаментикою видається свідомою архіїзацією, зумовленою вимогами культу.

Крім збручанського Світовида, є відомості ще про дві аналогічні, але досі неопрацьовані науково, знахідки. Так, у 1850 р. з ріки в с.Липиця біля Рогатина був здобутий кам’яний ідол з чотирма головами і стількома ж ногами. Місцевий парох звелів перекувати його на хрест, що й донині стоїть біля Рогатина.

У стіни дрогобицького костьолу вмуровані фрагменти (голова й руки) якогось поганського ідола, що, як і лопушанська знахідка, досі не обстежений як годиться.

Християнство. Офіційне прийняття християнства Україною за Володимира було зворотною точкою в політичному й культурному житті нашої Батьківщини. Та оскільки в поганську добу Україна не встигла виробити й утіснити ні міфології, ні богослужебного, релігійного культу, остільки й рішення Володимира на прийняття християнства й піднесення його до рівня офіційної, загально зобов'язуючої релігії мало естетичне підложжя. Вимовно свідчить про це оповідання Начального Літопису. Висланники Володимира, повернувшись із пошуконок за найвідповіднішим для України віросповіданням, засудили його в болгар і німців, бо не знаходили в них “красоти”. Зате захопила їх грецька віра, бо “ність на землі такого вида, ні красоти такоя”, я к у грецьких церквах. Тому-то запал, з яким новохрещені українці кинулися будувати й розмальовувати свої церкви, зродився з одного непереможного бажання – якомога дорівняти красі грецьких церков і рівневі візантійської образотворчості взагалі. В самому Києві в княжих часах зросло більш як 80 мурованих церков та цілий ліс дерев’яних. Мерзебурзький єпископ Титмар нарахував у 1018р. аж 400, саксонець Адам Бреглинський – 300, а наш літописець начислює їх аж 700!

Десятинна церква. Найранішою із церков, що їх збудував Володимир Великий у Києві, була дерев’яна Василівська. Та вже від 989р. Володимир узявся за будову великої мурованої церкви, яку “доручив Настасієві корсунянинові й приставив служити в ній корсунських попів, та вінчував усім, що взяв був у Корсуні, - іконами, посудом, хрестами”. Була це славна Богородицька церква, прозвана Десятинною, бо на неї призначив Володимир десятину своїх доходів.

Прототип Десятинної церкви слід шукати в церкві абобського городища в Болгарії. Бо за часів правління Володимира й Ярослава українська церква підлягала болгарському патріархові на півострові Охриді. Відсіля прийшли в Україну перші богослужебні книжки, система кладення фундаментів на дерев’яній підмостці, тут же треба шукати прототипи поземного плану й елевації Десятинної церкви.

Збудована в 996-998 р.р., вона вже в 1017 р. впала жертвою пожежі й була оновлена при Ярославі. В 1230р. сколихнув її основи землетрус, а в 1240р. вона завалилася від напору народу, що ховався від навали татар. В руїнах вона простояла до часів митрополита Могили, який в її пд-зх куті збудував церкву Св. Миколи. В 1824р. московський архітектор Стасов розібрав її румовища й на тому місці збудував зовсім нову, “візантісько-руську” будівлю. Західну й південну стіни нової будівлі Стасов опер на старих фундаментах, але характеристичну для княжої доби кладку стін нищив ущент. Більшовики остаточно розібрали цей ніби візантійський дивоглад і до решти затерли слід по церкві Володимира Великого.

На щастя, перед будовою Стасова довкола старих стін були проведені археологічні розкопки, які зберегли для науки останки настінних мозаїк, шматки фрескового стінопису і фрагмент грецького напису на кам’яних плитах, вмурованих у південну стіну будівлі. Крім його в румовищах старої церкви знайдено багато відламків декоративної різьби. На особливу увагу поміж ними заслуговують ті, що покриті загадковими тризубами, відомими нам із монет Володимира.

Кількадесять різнобарвних золотих і срібних кубиках, що залишилися по мозаїках Десятинної церкви, дали змогу дослідникові Айналову висловити думку, що ті мозаїки “були виконані з великим майстерством і досконалістю, що їм не дорівнюють софійські мозаїки”. Так само шматок фрескового стінопису, на якому вціліла горішня частина обличчя якогось молодого святця, привів дослідника Сичова до таких висновків: “Розбираючи стиль цього шматка, дивуємося його глибокій старовинності, що переносить нас далеко поза межі візантійської мистецької культури Х-го віку. Витворюється окреслене враження, що творцеві тої фрески не були чужі традиції і прийоми енкаустичного малярства, що своєї мистецької освіти набрався він у тому середовищі, в якому ще не втратилися традиції єгипетського-елліністичного портрета. І тут політичні сліди візантійського іконописного ригоризму, але нема ще того трафарету, що запанував у візантійському іконописі ХІ віку”.

Київська Софія. Велич Царгородської Софії цісаря Юстиніана миновалі була натхненням для князя Ярослава Мудрого, котрий ставши в Києві твердою ногою, вже в 1037р. береться до будови своєї кафедри. Будова тривала довго, аж до 1061 чи навіть 1067р., та коли Ярослав “прикрасив її золотом і сріблом, посудом та многоцінними іконами”, то “не було для неї пари на всій півночі, від сходу до заходу”.

Київська Софія первісно мала п’ять нав і стільки вівтарних апсид від сходу. В цілому Київська Софія виповнювала прямокутник 39х34м. Внутрішню конструкцію склепінь і луків, над якими здіймалося 9, а може й 13 бань, підпирали 12 стовпів- пілонів. У противенстві до базилічного заложення Десятинної церкви Софія мала синтетичний, центро-базилічний характер як у поземному плані, так і в побудові (елевації).

Після сучасного стану науки треба погодитися з поглядом, що Київська Софія, за всієї своєї ноторійної візантійськості, була не результатом механічного перенесення на київський грунт котрогось з готових візантійських зразків, а твором настільки оригінальним, наскільки невізантійськими були грунт і атмосфера її українського оточення. А треба ще тямити й це, що будував її володар, який хоч жив у живих зв’язках із Візантією, але мав у своїх жилах норманську кров, а сам був “тестем Європи”.

Софійські фрески і мозаїки.