регистрация / вход

Гетьман П.Орлик і перша Конституція України

Міністерство освіти і науки України Кафедра історії і права Наукова студентська робота за темою: «Гетьман П.Орлик і перша Конституція України» Виконала:

Міністерство освіти і науки України

Кафедра історії і права

Наукова студентська робота

за темою:

«Гетьман П.Орлик і перша Конституція України»

Виконала:

Перевірила:

ЗМІСТ

Вступ 3

І. Українські гетьмани як носії ідеї незалежної самостійної України. 4

ІІ. Деякі сторінки біографії та життєвого шляху гетьмана П.Орлика. 5

ІІІ. Конституція П.Орлика. 7

IV . Боротьба П.Орлика за відтворювання незалежності України. 9

V. У турецькому засланні. Листування П. Орлика. Остаточний розрив з козаками. 11

Заключення 14

Додатки. Документ. Присяга гетьмана Орлика. 15

Література 15
ВСТУП

Основний зміст історії є далеко не повним без присутності в ній люди­ни з її запитами та інтересами, думками, віруваннями, страхами, спо­діваннями, приватним життям і життям у колективі. Те, що складає саме життя людини, відсутнє на сторінках наших книг і підручників.

Смолій В. А.

Складною, тяжкою, підчас трагічною і водночас славною, героїчною є історія України. Протягом багатьох віків у кривавій борні проти числен­них нападників українському народові доводилося відстоювати своє пра­во на Історичне існування, на свою національно-релігійну й державну незалежність. Видатний український письменник і політичний діяч В. К. Винниченко у своєму щоденнику в травні 1918 р. писав: «...до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, за­шарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірні­ше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, росіян, татар, шведів. Уся історія... безупинний, безперервний ряд пов­стань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування...».

Довгий час український народ не мав свою історію. До 1917 року історія Украї­ни розглядалася як «епізоди» історії Російської імперії, а за радян­ської влади — як частина історії СРСР.

Нарешті, 16 липня 1990р. Верховна Рада України прийняла Деклара­цію про державний суверенітет України, в якій проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту й неподіль­ність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР проголосила Укра­їну незалежною демократичною державою.

Тепер після проголошення суверенітету й незалежності України найнагальнішою потребою є ознайомлення небайдужого громадського загалу з фактами вітчизняної історії, котрі містять у собі заряд високої духовно­сті, формують патріотичну свідомість, вчать зразкам служіння батьківщи­ні, народові. Нинішнє покоління мусить знати правдиву історію, шану­вати минуле своєї землі, пам'ять про своїх пращурів. Слід пам'ятати слова великого українського поета Максима Рильського про те, що «хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього, хто не шанує людей свого народу, той сам не годен пошани».


І. Українські гетьмани завжди були носіями ідеї незалежності самостійної Української держави. Слід відзна­чити, що в процесі формування гетьманської влади та української держав­ної інституції в назву «гетьман» до 1648 р. вкладалося поняття найвищо­го військового керівника. Зокрема, відомий український Історик Михай­ло Грушевський називає першими гетьманами тих козацьких керівників, які діяли із сер. XVI ст. Серед них першим є Дмитро Вишневецький, який прагнув звільнити південні українські степи від панування ханських орд. У сер. XVI ст. він побудував замок — фортецю на Малій Хортиці.

З появою у 70-і рр. XVII ст. реєстрового козацтва започатковано офі­ційно термін «козацький гетьман», або «гетьман Запорозького Війська». Серед них Михайло Дорошенко, Петро Сагайдачний та інші керівники ве­ликих козацько-селянських повстань 30-х рр. XVII ст.— К. Косинський, С. Наливайко.

Гетьмани присвятили своє життя боротьбі за визволення вітчизни від чужоземного панування, за втілення ідеї незалеж­ної, самостійної Української держави, про яких так суперечливо, навіть полярно, судили в різні часи нащадки. Серед них: Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик, якому довелося діяти в еміграції, Кирило Розумовський та ін.

Можна вважати, що корені сучасної незалежності України певною мі­рою лежать у великій ідеї українських гетьманів, кожен із них — це осо­бистість свого часу, але всіх їх спіткала трагічна доля.

Серед гетьманів України Пилип Орлик посі­дає особливе місце. Обраний гетьманом на чужині, він став гетьманом-емігрантом, гетьманом-вигнан­цем, що понад тридцять років поневірявся по світу. П. Орлик як гетьман продовжив справу гетьмана Мазепи та, вочевидь, багатьох гетьманів-поперед­ників, починаючи з Б. Хмельницького, що плекали ідею української державності й боротьби за неї.

Постать П. Орлика уособлює великого патріо­та України, що намагався піднести українську на­ціональну ідею у світі: суверенної, вільної, єдиної України на нових засадах конституційної, демо­кратичної, правової держави як спадкоємниці попередніх державних ут­ворень в Україні. П. Орлик усвідомлював, що вибороти вільну Україну можливо лише за умови зовнішньополітичного союзу, яким міг стати про­текторат Швеції, Туреччини, Польщі чи Франції.

На жаль, до останнього часу Пилипу Орлику давалася лише негатив­на оцінка. «Зрадник» — цей штамп панував в офіційній дореволюційній історіографії. Радянська історична наука згадувала його ім'я лише в кон­тексті критики «націоналізму». Навіть найкращі представники української історіографії оцінювали діяльність П. Орлика по-різному. Поруч із визнан­ням Орлика як «останнього і найліпшого із яскравих мазепинців» йому відмовляли в ролі політичного діяча. Вперше по-новому, як національно­го героя, в 20-х рр. XX ст. висвітлив постать гетьмана-вигнанця український історик Ілько Боршак, сам емігрант з України.

ІІ. Народився П. Орлик 11 жовтня 1672 р. в селі Кочуті на Віленщині. Здо­був досить гарну освіту — спочатку у єзуїтській Віденській Академії, а піс­ля переселення сім'ї в Україну — в Києво-Могилянській академії, яку за­кінчив у 1694 р. Працював консисторським писарем Київської митропо­лії, що незаперечне свідчить, що того часу П. Орлик був православним, хоча в еміграції у 1721 р. він стане уніатом.

У літописі Самійла Величка під 1702 р. про П. Орлика згадується як про мудрого, проте ще недосвідченого канцеляриста. Але гарна освіта, природні обдарованість і такт досить швидко наблизили П. Орлика до найвищої після гетьмана посади генерального писаря. Разом з кар'єрою зросли його матеріальні статки: села, землі, млини, ліси в Ніжинському, Стародубському полках, рангові маєтності під Гадячем. Одруження з доч­кою полтавського полковника Павла Герцика Ганною додало до його во­лодінь землі на Полтавщині.

Просування щаблями кар'єри збагачувало П. Орлика дипломатичним досвідом, формувало якості політичного діяча. Водночас особисті й про­фесійні риси П. Орлика швидко наблизили його до І. Мазепи, зробили до­віреною особою гетьмана. Прекрасно розуміючи міру ризику через залу­чення до планів Мазепи, Орлик став гетьману надійною опорою — вів та­ємне листування, брав участь у нарадах. За його словами. Мазепа відкрив генеральному писарю свої плани щодо Швеції у вересні 1707 р. А у жов­тні 1708 р., коли Мазепа зі старшиною, скарбом і військом прибув до табору Карла XII, разом з ним був і генеральний писар Пилип Орлик. За­лишаючи столицю Гетьманщини Батурин, він сказав дружині, що Мазе­па «сам згинет, й нас погубит» («что й исполнилося», напише пізніше Ор­лик в одному з листів). Але ж до «зради» Мазепу призвело зіткнення інтересів України й московського уряду. Порушення інтересів українського народу і, зокрема, козацтва штовхнули Мазепу і мазепинців до «зради» ца­реві й пошуків протекції шведського короля. Зауважимо, що тоді мазепинці поставили на карту всі свої життєві блага в ім'я неясного майбутнього своєї батьківщини.

Поразка у Полтавській битві стала чорним днем як для старого геть­мана, так і для всіх його однодумців. Орлик, його дружина й родичі Герцики подалися за гетьманом у вигнання, без перепочинку долаючи дале­кий і небезпечний шлях, «дикі околиці, куди ледве чи ступала коли поль­ська або українська нога...». Пізніше Орлик з жахом згадував; «Я через ті пусті поля... ішов до Очакова і потім до Бендер у товаристві свідомого про­відника, що належав до запорозького війська, і він дивився на небесні сві­тила і, все визначаючи напрям, диригував нашу дорогу. Ледве протягом двох тижнів зміг нас перевести через ту пустелю, хоч як ми прискорюва­ли похід, щоб уникнути погоні».

Не вагаючись, Пилип Орлик поставив на карту свій матеріальний ста­ток і втратив його заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну Українську державу. Сам Орлик свідчив, що «все мои животи в 30 возах с сребром й с грошми над Днепром пропали». Його дружина, ря­туючись від кари Петра І, змогла зберегти лише одну шкатулку з листами Мазепи до Станіслава Лєщинського, трьома царськими грамотами у спра­ві Кочубея та Іскри і «клейнотами жони моей й килка тьісяч червоних».

Турки прийняли втікачів, призначивши місцем проживання Бендери, куди ті прибули 1 (10) серпня 1709 р. Ситуація ускладнилася зі смертю І. Мазепи в ніч з 21 на 22 вересня. Козацтво було збентежене й налякане непевним майбутнім. Перед ним і старшиною, перш за все, постала ціла низка питань- Які державницькі завдання мали бути вирішені й могли бу­ти вирішені в еміграції? Кого обрати гетьманом? Нарешті, треба було ви­рішити долю державного й приватного скарбів Мазепи. Гетьман не зали­шив ніяких розпоряджень щодо скарбів, як і не дав рекомендацій про кан­дидатуру майбутнього гетьмана. На думку шведського короля й емігрантів найбільш вірогідним претендентом на гетьманство мав стати Андрій Войнаровський, найближча до Мазепи особа, племінник (власних дітей у гетьмана не було), що разом з ним у складі гетьманського війська пішов у вигнання. Проте легковажний та пожадливий Войнаровський забрав усю казну та дорогоцінності, але обійняти посаду гетьмана не хотів, оскільки в умовах емігрантського життя гетьманство обіцяло бути обтяжливим і до­кучливим. Як свідчив П. Орлик, А. Войнаровський забрав 180 тис. дука­тів, більше ніж на 200 тис. ріксдалерів військових клейнодів, діамантовий письмовий прибор на 20 тис. і шаблю, оздоблену діамантами, на 10 тис. ріксдалерів та інші коштовності. Орлик зазначав, що «він несправедливо й незаслужено присвоює собі право мати все те, що належить до всього війська...», що «на це не мав права навіть син гетьмана згідно звичаю і дав­нього Закону, котрий міг отримати лише якусь частку згідно прилюдної ухвали запорозького війська».

Отже, козацтво й старшина залишилися на чужині без коштів. Тому не дивно, що Пилип Орлик, якому запропонували гетьманську булаву, ва­гався, адже гетьманство в умовах еміграції вимагало значних коштів як для облаштування козацького війська, так і для зовнішньополітичної діяль­ності. При цьому Войнаровський, аби відвести від себе нарікання за від­мову від гетьманства, обіцяв Орлику виплатити 3 тис. дукатів, а кошово­му К. Гордієнку 200 дукатів за схилення козацтва до цього вибору. Обран­ня гетьмана відбулося 5 квітня 1710 р. на загальній Раді під Бендерами в присутності всієї старшини, реєстрового козацтва, запорожців, через цілих півроку по смерті Мазепи. На Україні Петро І вже затвердив геть­маном І. Скоропадського. Старшина в Бендерах не визнала його гетьма­ном, сподіваючись на перемогу Карла XII та повернення назад в Україну й перевибори гетьмана.

Пізніше П. Орлик писав, що Войнаровський своєю відмовою штов­хнув його в безодню, яка означала для нього та його родини матеріальну руїну — «не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те влас­ні гроші». Дійсно, ставши гетьманом, Орлик приніс у жертву патріотичній меті своє приватне життя. Але це писалося в 1719 р. у Швеції, коли гетьман потрапив у лещата злиднів, відчував себе тягарем для королівсь­кого шведського двору. Очевидно, що ці зізнання Орлика дали підставу автору «Истории Русов» — славнозвісної пам'ятки української історіо­графії — стверджувати, що Орлика проголосили гетьманом шведський ко­роль і Порта. Але цей висновок неправомірний. Карл XII на раді не був і лише як протектор України затвердив це обрання. Безперечним є й те, що генеральний писар Пилип Орлик був найвидатнішою особою серед ко­зацтва в Бендерах. Він стояв дуже близько до Мазепи, був його однодум­цем, був причетним до всіх справ української дипломатії, як ніхто розу­мів потреби української політики в той складний для України час. Відо­мий український історик-емігрант О. Оглоблін влучно зауважив, що обрання Орлика гетьманом було щасливим для української справи: «Бо відтоді до самого скону.. гетьман Пилип Орлик віддав... усе життя своє й долю своєї родини для добра української нації і української визвольної справи і перед лицем цілого світу передав ідею і дух Мазепи наступним по­колінням українства».

ІІІ. При обранні нового гетьмана того ж дня між ним, старшиною і козац­твом була укладена угода про взаємні права й обов'язки. Документ мав наз­ву «Пакт й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська». Оскіль­ки в угоді обґрунтовувався державний лад України, то її справедливо вва­жають в історіографії українською Конституцією і у вжитку затим вона мала назву «Конституція Орлика», або «Бендерська Конституція». Водно­час її можна вважати колективним виявом української політичної думки, підсумком дискусій трьох українських політичних сил — гетьмана, стар­шини, запорожців. Договір був розрахований на те, що він діятиме в Ук­раїні як правовий акт після повернення емігрантів.

«Пакти й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» скла­далася зі вступної частини і 16 статей. У вступній частині обґрунтовувалася ідея самостійної і незалежної України, пояснювалися причини роз­риву України з Московією і прийняття нею шведського протекторату. «Хмельницький добровільно прийняв протекторат московських царів, плекаючи надію, що вони дотримають обіцянки берегти право й вольності України, викладені в договорах і в статтях». Але Московська держава «накинула невольниче ярмо на народ вільний, козацький, собою ніколи не завойований», воліла відібрати владу, міста, перетворити козаків на ре­гулярне військо, викоренити Військо Запорозьке, стерти навіть згадку про нього з пам'яті народу. Тому гетьман Іван Мазепа, бажаючи звільнити ук­раїнський народ з тяжкої неволі піддався під захист Карла XII, який мав допомогти йому так, як Карл Х допоміг Богдану Хмельницькому. Військо Запорозьке ухвалило й надалі боротися з Московщиною, аби здобути ба­жану для України волю.

16 статей Конституції Орлика передбачали цілу програму розбудови української державності. По-перше, проголошувалося поновлення суверенної козацької України під номінальною протекцією шведського ко­роля. Передбачалося встановлення кордонів України по річці Случ, як за Богдана Хмельницького. Але, як бачимо, з поля зору її творців випав західний регіон, що свідчить про відхід навіть патріотично налаштованих політи­ків від ідеї Богдана Хмельницького соборності Української держави в її етніч­них межах. По-друге, вона спрямовувалася проти встановлення в держа­ві монархічної форми правління в особі спадкоємного гетьманату, прово­дила важливі ідеї про українську державність на республіканських засадах та конституційних принципах. Законодавчою і контролюючою визнача­лася Генеральна Рада, гетьману надавалася виконавча влада. Було виріше­но «навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала генеральній старшині...». На власний розсуд гетьмана нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здій­снюватися. Генеральній Раді відводилася визначальна роль, вона мала зби­ратися тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову. На місцях мали б бу­ти свої ради, які б управляли адміністративними одиницями разом з пол­ковниками й контролювали б їх дії.

Обмеження гетьманської влади стосувалися адміністрації, суду, вибо­рів старшини, фінансів. Усі адміністративні посади мали бути виборні, гетьман лише затверджував обрані кандидатури. Суд повинен був верши­ти не гетьман (навіть справи про образу гетьмана), а Генеральний військо­вий суд. На чолі казни (військового скарбу) стояв виборний генеральний підскарбій, а гетьману, як і полковникам, визначалася певна частка при­бутків. Обиралися також полкові підскарбії (по два в полку), які збирали податки. Отже, бачимо, що Конституція Орлика досить чітко формулю­вала начала представницького парламентського ладу, заснованого на де­мократичних засадах. Визначалися прерогативи законодавчої, виконав­чої та судової влади, які є основою демократизму. Сучасні дослідники В. Смолій і В. Степанков уважають, «що Конституція передбачала утвер­дження ідеї олігархічної республіки».

Особливий статус в угоді відводився Запорожжю. На землях запорож­ців обов'язково мали бути зруйновані всі московські фортеці, повернені гарантовані їм права і вольності та міста Трахтемирів зі шпиталями для ста­рих і хворих запорожців, а також Кодак, Келеберду, Переволочну, рибні лови на Дніпрі до Очакова і на Ворсклі. І все це — на вічні часи.

Значна увага в Конституції приділялася соціальним низам – рядовим козакам і посполитим. Для захисту їх від визиску та гніту, надмірних данин і робіт та всіляких здирств гетьман мав узяти їх під свою опіку. Він мав також піклуватися про утримання козацьких вдів і сиріт. Такої уваги соціальному захисту низів козацтва й посполитого селянства не знала іс­торія жодного гетьманства, включаючи й Богдана Хмельницького.

Однак Конституція Пилипа Орлика залишалася лише політичним до­кументом, вона ніколи не діяла в Україні. Козацька еміграція після під­писання Прутського миру (1711) втратила надію повернутися в Україну, а після Ніштадського миру (1721) про це взагалі не могло бути й мови. Кон­ституція втратила свою силу як юридичний акт навіть в емігрантських колах.

ІV. Після 1709 р. розпочався період інкорпорації Української держави Російською імперією. Чітко окреслилася тенденція до наступу на держав­ну автономію Гетьманщини. Призначений Петром І російський резидент;«біля гетьмана» стольник Ізмайлов крім звичайної інструкції щодо обме­ження влади гетьмана і вольностей козацьких отримав і таємну, яка, серед іншого, зобов'язувала його уважно наглядати за діями гетьмана, старшин та полковників і перешкоджати їм підтримувати відносини зі «зрад­никами козаками». Окрім того, російський уряд активно використовував політику розпалювання в середовищі еліти чвар та взаємних доносів. Київський воєвода Д. Голіцин говорив: «треба, щоб в усіх полках були пол­ковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковником не бу­де згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті». Отже, політика «розділяй і володарюй», що сіяла розбрат і недовіру в українському суспільстві, та­кож створювала для П. Орлика перешкоди в піднесенні справи української державності.

В обстановці політичної непевності П. Орлик звернувся до європей­ських урядів з маніфестом (написаним, очевидно, в квітні 1712р.), де по­яснював «мотиви, котрі привели нас в турецьку державу» і «...змусили під­няти сьогодні зброю проти московського царя». Одночасно ним було на­писано «Вивід прав України» («Дедукцію»), що мала б бути віддрукова­ною для широкого розповсюдження. У ній Орлик доводив, що Україна за часів Хмельницького відвоювала власну державність, що «московський двір належить уважати за узурпатора України» і що «гетьман Мазепа за допомогою шведського короля повернув Україні те, що їй належало». У цьому ж документі ми маємо викладені Орликом основні статті міжна­родного договору 1708 р. Мазепи й Карла XII, який забезпечував сувере­нітет України (зміст цього договору зберігся тільки у «Виводі прав...», а винайшов цей документ уже згадуваний І. Борщак в 20-х рр. XX ст.). Орлик сподівався, що європейські держави допоможуть йому відвоювати неза­лежність України. Але біда Орлика-гетьмана була в тому, що всі його на­магання піднести справу творення незалежної України падали на неспри­ятливий грунт.

Надії П. Орлика розпочати практичне втілення державотворчої ідеї з Правобережної України теж згасають. Послані ним наприкінці 1712 р. на Правобережжя козацькі підрозділи не змогли протистояти наступу польських військ і зазнали поразки. Змушений знову під тиском Порти послати на початку 1713р. війська на правий берег на чолі з Д. Горленком, він домагався від султана перетворення Правобережної України на само­стійну, ні від кого не залежну державу. Тут на підконтрольній козакам те­риторії почали діяти статті Конституції П. Орлика. Проте за укладеним у червні 1713р. Адріанопольским договором між Росією і Польщею за по­ляками визнавалося право на володіння Правобережною Україною. Звід­ти були виведені російські війська, розпочалася нова хвиля переселення жителів Правобережжя на Лівобережжя. Орлик ще раз, у серпні 1713 р., зробив спробу звільнити Правобережжя від поляків та встановити там ко­зацькі інституції. Натомість він погоджувався, намагаючись порозуміти­ся з Річчю Посполитою, на автономію Гетьманщини в її складі. Але й цим планам П. Орлика не судилося здійснитися. Спочатку Польща й крим­ський хан стали на перешкоді, а згодом за укладеним 22 квітня 1714 р. договором між Польщею і Портою Правобережна Україна визнавалася складовою частиною Речі Посполитої. Відтак польські війська перейшли до нового наступу і до кінця 1714 р. ліквідували козацький стан і всі осе­редки української державності, хоча козаки вперто трималися рідної зем­лі, не бажаючи поступатися Польщі. Ще раніше, після ратифікації Прутського договору між Польщею й Росією від 5 квітня І712р. Лівобережна Україна з Києвом та його околицями залишилася за Росією. Це означало повний крах планів П. Орлика та його соратників щодо возз'єднання ко­зацької України в межах суверенної держави. Україна залишалася роз­діленою. За цих обставин Орлик з Карлом XII вимушені були виїхати до Швеції. Отже, потрапивши у вир політичної боротьби Росії, Порти, Криму, Речі Посполитої та Швеції, П. Орлик не мав сил спрямувати роз­виток подій на користь української справи й об'єднати Правобережжя, Лі­вобережжя, Слобідську Україну та Запорозьку Січ в єдину, сильну Укра­їнську державу з гетьманом на чолі. Таким чином підводилася риска під бендерівським періодом життя й діяльності Орлика. Відтепер він уважав можливим досягти мети, залучаючи європейські держави — Францію, Австрію, Саксонію, Швецію, Польщу та Туреччину — до створення антимосковської коаліції. Орлик дипломатичне використовував суперництво на європейському континенті і, в залежності від змін політичної та вій­ськової ситуації, вибудовував політику союзів з цими державами. Йому вдалося майже три десятиліття вводити українське питання в контекст європейської політики, і воно опинялося в колі політичних прагнень ве­ликих держав.

Не домігшись активної підтримки Швеції (Карл XII в той час вів се­паратні переговори з Петром І), Орлик виїхав до Західної Європи, де зу­стрівся з рядом впливових державних діячів. Але сподівання створити антиросійську коаліцію не здійснилися: Англія, Австрія та Польща відійшли від антимосковської політики і Швеція залишилася в ізоляції і мусила залагодити стосунки з царем. Небезпека створилася і для Пилипа Орли­ка: на нього цар улаштував полювання. Тільки дякуючи своїм родинним (хоч і дуже далеким) зв'язкам, він уникнув арешту. Його далекий родич ба­рон Орлик клопотався перед цісарем про врятування життя йому і його родині. У безпечне місце Орлик виїхав у березні 1721 р., але це тривало не­довго. У квітні 1721 р. помер його покровитель барон Орлик, під тиском російського уряду цісар відмовив йому в притулку, й Пилип Орлик пере­їхав у Польщу до Кракова, хоча міністри цісаря радили йому виїхати звідси в безпечніше місце. «Я став позорищем світові й людям, переїжджу з місця на місце, для безпечності під прибраним ім'ям»,— з гіркотою говорив він про цей час.

Заключення миру між Росією та Швецією, зростаюча залежність Поль­щі від Росії, нові комбінації політичних сил у Європі позбавляли Орлика грунту під ногами. Його наміри знову зазнали краху. До цього додавала­ся неймовірна матеріальна скрута. Гетьман зізнавався, що іноді не було коштів купити «ні хліба, ні дров, ні світла».

V . В 1722 р. Орлик подався на схід, до Порти, де отримав від турецького уряду право на мешкання в Салоніках. Свою сім'ю, дружину й дітей, він перевіз у Краків, де для їх безпеки влаштував у двох монастирях. Дванад­цять років Орлик прожив у Салоніках, що було по суті засланням. Тут він втратив сина Михайла. Єдине, що живило його,— це можливість займа­тися інтелектуальною працею. Тут він створив свої політико-теоретичні розробки, вів листування із Січчю, Портою, ханом, представниками шведського й англійського урядів, приймав численних відвідувачів з Ук­раїни. Неабияку зацікавленість виявив Орлик у цей період життя до бо­гословських проблем, зокрема доводив необхідність вільної сполуки пра­вославних і католиків.

Обрії нових перспектив з'явилися в житті Орлика в кінці 20-х — сер. 30-х рр. XVIII ст. Династичні зміни в Польщі, навколо яких оберталися по­літичні устремління ряду західних країн і Росії, відкривали, здавалося, пер­спективу повернення Орлика до активної діяльності на терені України. Франція домагалася від Порти оголошення війни Росії і згоди на повернен­ня Орлика до Запорозького Війська. Обіцяв приєднатися до цієї справи і кримський хан. Але знову для Орлика сталися непередбачувані події: за­порозькі козаки влітку 1734р. покинули Олешківську Січ на землях хана, повернулися під владу Росії, де заснували Нову Січ на річці Підпільній.

Повернення запорожців під владу Москви П. Орлик уважав великою помилкою. У листі до них він закликав «не вірити жодним обіцянка­ми Москви, не переходити на той бік... доки наша Вітчизна... не здобуде своїх колишніх прав і вольностей і не звільниться з-під нестерпного мос­ковського ярма». Нагадував Орлик і про присягу, яку вони приймали разом з Мазепою, аби домогтися незалежності України. Автор нагадував про гіркий досвід Хмельницького, коли царизм знехтував договором з ним, а після поразки гетьмана Мазепи знищував автономію України. Геть­ман нагадав про загибель десятків тисяч козаків на будівництві фортець у Петербурзі, на Каспійському морі й Ладозькому каналі в 1721— 1725 рр., про розквартирування царських військ в Україні, запровадження Мало­російської колегії, про розправу з гетьманом Полуботком і старшиною в 1724р. за те, що воліли відстояти права України. Завершуючи листа, Ор­лик застерігав запорожців, що коли вони не використають цього історич­ного моменту для звільнення своєї Вітчизни, то ніколи вже не дочекають­ся своєї свободи.

Запорожці в листі-відповіді Орлику вважали неможливим залишити­ся під ханським протекторатом через великі кривди, що чинили їм татари. Вони доводили гетьману, що якби пішли за ним і ханом, то як і в минулі роки, до вічної неволі потрапила б велика кількість жителів України і бу­ло б «пролиття безневинної крові й мали б ми вічне прокляття...». Закли­кали запорожці до себе й Орлика, сподіваючись на царське помилування.

Отже, палкі звернення до козаків відгуку не знайшли. Гетьман-емі­грант, відірваний від реального грунту, позбавлений інформації про реаль­не життя в Україні, по суті втратив свій вплив на козаків. Стався остаточ­ний розрив. Відтак, радикально змінилося становище гетьмана. Чи мож­на було вважати його, без збройних сил, за умови відмови козацтва в під­тримці в майбутньому, головою окремої держави? Питання зайве.

Але Орлик не відійшов зовсім від політики, проте це вже була інша площина діяльності. Він став дорадником у справах Східної Європи, хо­ча остання когорта, дві тисячі відданих йому козаків, залишалася з ним. До нього прибув навіть Сава Чалий після придушення гайдамацького пов­стання на Правобережжі. Але не маючи матеріальних засобів утримувати навіть це невелике військо, «у страшному горі гетьман розпустив свій вій­ськовий загін».

Певний оптимізм і омріяні сподівання знову пробудилися в Орлика із середини 30-х рр., коли спалахнула російсько-турецька війна та виник­ли надії на створення східноєвропейської коаліції і порозуміння із запо­розькими козаками. Переїхавши у 1739 р. до Ясс, ближче до кордонів Ук­раїни, він посилає листа на Січ, де знову закликає до визволення Украї­ни від «мучительного московського підданства». Гетьман закликав зважити на ридання матерів, батьків, сестер і братів своїх нещасної матері Украї­ни. Надійною підтримкою гетьману став його син Григорій, який висту­пав з проектами нової антимосковської коаліції, намагався прилучити на користь української нації уряди Швеції, Туреччини, Польщі, Прусії, Криму. Але перед ними вже була глуха стіна. Україна опинилася поза епіцентром політики західних держав на Сході. Туреччина й Росія підпи­сали у 1740 р. мир, отже, проблематичною ставала будь-яка підтримка ук­раїнської справи Портою. Невдача Швеції у російсько-шведській війні 1741 р. ускладнила й без того непросте становище гетьмана. Уряд Туреч­чини наполягав на виїзді його з Бухареста до Андріанополя через побою­вання конфлікту з Росією. Сам Орлик клопотався про повернення до Ясс, де, нарешті, вже на схилі літ, після двадцятилітньої розлуки, сподівався об'єднатися із сім'єю — з дружиною і донькою, які важко жили в цей час у Станіславі. За допомогою французького й шведського урядів Орлику вдалося-таки осісти в Яссах, але на самоті; тут через декілька місяців, 24 трав­ня 1742 р., він і помер.

Проте українська справа не зникла з європейської арени впродовж ще 40—50-х рр. XVIII ст., її продовжив син Орлика Григор, який став у Франції генералом, польним маршалом, членом королівської ради, гра­фом. Подружжя Орликів мешкало в замку Дентевілів біля Шамона (в ро­динному маєтку дружини-графині). Григор Орлик, як і батько, намагав­ся піднести справу антиросійської коаліції, але на той час українське пи­тання вже втратило актуальність.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Постать гетьман-вигнанця Пилипа Орлика — то велична постать ук­раїнської історії. «Він міг би бути канцлером великої імперії, не те що ге­неральним писарем у козаків»,— сказав про нього шведський дослідник його діяльності. Орлик був письменником, публіцистом, істориком, він створив шедеври української епістолярної літератури, його інтелект і ос­віта сягали найкращих взірців європейської освіченості. Гетьман П. Ор­лик був найвидатнішим представником першої української політичної еміграції, що намагався вибороти суверенну, вільну, єдину Україну, долу­чити до боротьби за Україну світову дипломатію, піднести українську на­ціональну ідею у світі.

Розгорнуту характеристику Пилипа Орлика дав Борис Крупницький: «В його особі Україна здобула надзвичайно активного заступника, що принаймні тридцять років тримав українську справу в активному стані. І хоч як державний муж мав він певні хиби, свого завдання не сповнив, не­залежної і з'єднаної України не здобув, то все ж таки його енергійна, впер­та й невтомна праця не могла зостатися без наслідків. Вона полишила нам традиції, утворила певні зв'язки з Європою, поставила українську пробле­му як актуальне питання європейської дійсності І пол. ХVІІІст., а це має своє значення не тільки для минулого України, але й для її майбутнього державного життя, в якім пороблені Орликом заходи можуть придатися для скріплення наших зв'язків з Європою на основі певної історичної тра­диції. До історії України Пилип Орлик увійшов як автор першої в історії нашої держави Конституції. Цей документ не був Конституцією в сучасному значенні цього слова, але він містив у собі прогресивні правові ідеї того часу і став значним пам'ятником правової культури України.

ДОДАТОК. ДОКУМЕНТ

Присяга гетьмана Орлика

Я, Пилип Орлик, новообраний Запорозького війська гетьман, прися­гаю Господові Богу, славному в святій Тройці, на тому, що, будучи обра­ний, оголошений і виведений на знаменитий уряд гетьманський вільни­ми голосами, за давніми правами та звичаями військовими, за зволенням найяснішої королівської величності шведської, протектора нашого, від ге­неральної старшини і всього Запорозького Війська тут, при боці його ко­ролівської величності, і яке біля Дніпра на Низу залишається, через по­сланих осіб, що ці договори й постанови, тут описані і межи мною і тим-таки Запорозьким Військом узаконені й утверджені з повною порадою на акті теперішньої елекції, по всіх пунктах, комматах та періодах незмінно виконувати: милість, вірність і старливе дбання до малоросійської Вітчиз­ни, матері нашої, про добро її посполитим, про публічні цілість, про роз­ширення прав та вольностей військових, скільки сили, розуму та спосо­бів стане, мати; жодних факців не ладнати зі сторонніми державами та на­родами, а всередині у Вітчизні на зруйнування і хоч яке пошкодження; оголошувати усякі підступи Вітчизні, правам та вольностям військовим, шкідливі генеральній старшині, полковникам і кому належить. Обіцяю і повинність беру зберігати до вищих і заслужених у Запорозькому Війську осіб пошанування й любов до всього старшого і меншого товариства, а до переступників, згідно з артикулами правними, справедливість. У цьому мені, Боже, допоможи, непорочне се Євангеліє та невинна страсть Хрис­това. А те все підписом руки моєї власної і печаткою військовою ствер­джую. Діялося у Бендері, року 1710, квітня 5 дня. Пилип Орлик, гетьман Запорозького Війська рукою власною.

ЛІТЕРАТУРА

1. Опанович О, М. Гетьмани України й кошові отамани Запорозької Січі,— К., 1993.- С. 273-277.

2. Замлинський В. Пилип Орлик // Віче.- 1994.— № 3.- С-122-136.

3. Історія України в особах. ІХ-ХУІІІ ст,- К., 1995.

4. Крупницький Б. Д. Гетьман Пилип Орлик (1672—1742). Його життя й доля.— К., 1991.

5. Пилип Орлик //Український історичний журнал.— 1991.— № 8, 9,11.

6.М.З.Бердута, В.І.Бутенко, О.М.Солошенко. Історичні постаті. Гетьмани України - Х .,2004

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий