регистрация / вход

Формування державності у східних слов ян

Формування державності у східних слов‘ян. Зміст 1. Соціальне розшарування та встановлення військової демократії .. 2 2. Племінні союзи та союзи союзів у східних слов'ян. Антська держава .. 5

Формування державності у східних слов‘ян.
Зміст

1. Соціальне розшарування та встановлення військової демократії.................. 2

2. Племінні союзи та союзи союзів у східних слов'ян. Антська держава.......... 5

Література......................................................................................................... 7


1 . Соціальне розшарування та встановлення військової демократії.

Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов'янські племена зустрічаються у творах римських вчених І—II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім "слов'яни" вперше вжили ві­зантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Иордана "Про походження та діяння гетів", або "Гетика" (551 p.) і Прокопія Кесарійського "Історія війн" (550—554 pp.). Саме "Гетика" і містить надзвичайно важ­ливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йор­дан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: вене­ди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і слов'яни (склавини) (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксо­вана також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: "Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією люди­ною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Вступаючи у битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне".

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н.е. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з При­балтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли у пониз­зі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи. У 375 p. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію.

Проте після кількох поразок від римлян та 'їхніх союзників, смер­ті у 451 p. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і роз­падається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'ян­ства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпе­ки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають ре­гулярними. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далма­цію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю ово­лоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії у цей період свідчить той факт, що тогочасні західні автори у своїх творах називають навіть Пелопонес Славонією.

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.

Енергійні анти у ході Ве­ликого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніп­ро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635 pp.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на тери­торії України у VII—IX ст. Саме тому, на думку фахівців, цілком закономірно, що етнонім "склавини", трансформувавшись з ча­сом у "слов'яни", дожив до наших днів.

За даними сучасної археології: у V—VІI ст. носії пеньківської культури — анти та празької — склавини вируши­ли у південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Бал­кани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко, їхні нащадки утво­рили у VIII—Х ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підгрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Під час Великого пере­селення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегро­вано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох су­часних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етно-культурні спадкоємці склавинів ї частково антів.

СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК СХІДНИХ СЛОВ'ЯН.

Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, появою та становленням тих факторів суспільного життя, що спри­яли у IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Схід­ної Європи.

Система господарювання схід­них слов'ян базувалася головним чином на землеробстві, допо­міжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промис­ли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка земле­робства. Саме на цей час припадають поява і поширення заліз­них наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Роз­ширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні зна­хідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового, продукту сприяли кардинальним змінам у соціаль­ній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархаль­них зв'язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшару­ванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодаль­ної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концен-'Фуєусвоїх руках гроші, цінності, багатства, використовує пра-ию рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому грунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населен­ня, що створює передумови для активного державотворчого про­цесу.

У IV—VII ст. у східнослов'янських племен значного поши­рення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторіз­не, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвит­ку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищу­ється.

Прогресивні зміни у розвитку ремесла зумовили поглиб­лення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і в середині общин, що сприяло активізації торгівлі та виник­ненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких від­бувався міжобщинний обмін, — "градів".

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зарод­ження товарного виробництва у VIII—Х ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої тор­гівлі, особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Мо­равією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Роз­ширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов'янську ро­доплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншо­го, — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби "зшиваючи" в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.

2. Племінні союзи та союзи союзів у східних слов 'ян. Антська держава.

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських пле­мен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родопле­мінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому грунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літопи­сець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньо-державного осередка у дніпровських слов'ян з єдиновладним пра­вителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і за­рубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка "Бертинські аннали" повідомляє про послів "народу Рос", які у 839 p. прибули до імператора франків Людовика Благочес­тивого у Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував у стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового сус­пільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не кон­центрувалася у руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного роз­витку:

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єдна­них територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова).

2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осе­редків державності. Посилення соціально-політичної ролі кня­зівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган пуб­лічної влади.

3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумови­ла появу постійних органів примусу.

Протягом усього І тис. матеріаль­на культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1—2,5 га ї розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інко­ли оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалек­тних говорів, створюючи сприятливий Грунт для консолідації слов'ян.

Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов'ян у VI--IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дру­жини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпора­цію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлен­ня державності у східних слов'ян було закономірним підсум­ком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі дер­жавотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янсько­го суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загро­жуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консоліда­ції. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи держа­вотворчого процесу, мають головним чином місцеве походжен­ня і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.

Література

1. В.В.Мавродин. Происхождение русского народа. - Ленинград, 1978.

2. О.Д.Бойко. Історія України. - Київ: Академія, 1999.

3. Ісаєвич Я. Україна давна і нова. Народ, релігія, культура. - Львів, 1996.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий