регистрация / вход

Острівні країни Південно-Східної Азії після Другої світової війни

Реферат на тему Острівні країни Південно-Східної Азії після Другої світової війни Проголошення незалежності Індонезії, Філіппін та Малайзії й особливості їхнього політичного розвитку у 50-і – сер. 60-х рр.

Реферат

на тему :

Острівні країни Південно-Східної Азії після Другої світової війни

1. Проголошення незалежності Індонезії, Філіппін та Малайзії й особливості їхнього політичного розвитку у 50-і – сер. 60-х рр.

Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні її тижні, 17 серпня 1945 р. , японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, лідером якої став Ахмед Сукарно . Британські війська, що займалися роззброєнням японських гарнізонів на 17,5 тис. островів Малайського архіпелагу загальною площею 1,8 млн. кв. км, де-факто визнали уряд А.Сукарно, оскільки не бажали створювати собі додаткових проблем.

Однак колишня метрополія - Нідерланди не бажали примиритися з утратою великої та багатої колонії. У листопаді 1945 р. підписано індонезійсько-нідерландську угоду про створення Сполучених Штатів Індонезії , що зберігали досить невизначений зв'язок із Амстердамом. Упродовж наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, Нідерланди вдалася до військової операції з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні військові дії, що почалися в липні 1947 р., були успішними для голландців, однак викликали гучний міжнародний осуд. Незважаючи на те, що нідерландська армія контролювала Джакарту й усі головні міста країни, влітку 1949 р, метрополія змушена була залишити архіпелаг. 27 грудня 1949 р. Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність.

Після досягнення політичної незалежності в Індонезії розпочався тривалий період політичної нестабільності й гострого суперництва між правими та лівими силами. В якості верховного арбітра між ними виступав президент А.Сукарно, котрому вдалося зрештою запровадити концепцію “скерованої демократії” . Фактично це означало встановлення напр. 50-х рр. в Індонезії авторитарного президентського режиму, А.Сукарно призупинив дію конституції, обмежив діяльність політичних партій і згорнув роботу парламенту, замінивши його надпартійною Національною радою. “Наш соціалізм, - стверджував він тоді, - це суміш. Ідею політичної рівності ми запозичили з Декларації незалежності США, ідею духовної рівності – з ісламу і християнства, наукову ідею рівності – з марксизму. До цього ми додали свою національну самобутність”.

До сер. 60-х рр. ключові галузі індонезійської економіки вже контролювалися національним державним і приватним капіталом, в ході аграрної реформи було прийнято рішення про наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок обмеження великого землеволодіння. Проте темпи реформи виявилися надто повільними, а державний сектор швидко виявив свою неефективність і сприяв розбуханню бюрократії та зростанню зловживань. Виробничі можливості використовувалися ледве наполовину, а інфляція в першій половині 60-х рр.. призвела до 20-кратного зростання цін на товари першої необхідності. Керівництво компартії, очолюване Айдітом рвалося до повного оволодіння владою, що викликало гостре роздратування армійської верхівки, невдоволеної ухильною позицією А.Сукарно.

На Філіппінах (площа – 300 тис. кв. км, населення – 81 млн. чол. на 2000 р.), де ще до Другої світової війни американський уряд пообіцяв надати країні самостійність, процес передачі влади місцевому населенню відбувся поступовим еволюційним шляхом. 4 липня 1946 р. президентом Філіппін обрано виразно проамериканського політика Мануеля Рохаса . Він уклав із колишньою метрополією низку угод щодо привілейованого економічного становища американських фірм на місцевому ринку, а також про збереження на островах військових баз Сполучених Штатів Америки. Американці, у свою чергу, допомогли філіппінському урядові ліквідувати комуністичний партизанський рух "хукбалахапів ", що виник ще 1942 р, під впливом Антияпонської народної визвольної армії . Після визволення Філіппін від японців, командуючий партизанськими силами Луіс Тарук відмовився роззброїти свої загони й розпочав проти уряду збройну боротьбу. Особливо сильним партизанський рух був на найбільшому острові держави Лусоні . До сер. 50-х рр. в окремих частинах острова існували повністю контрольовані "хукбалахапами" партизанські райони.

На президентських виборах 1965 р. переміг прибічник жорсткого антикомуністичного курсу Фердинанд Маркос . Під приводом необхідності завершення боротьби з комуністичним підпіллям новий президент розпочав політичні репресії, що швидко поширилися на всіх незадоволених правлячим режимом. Посилення авторитарних тенденцій супроводжувалося безпрецедентним розквітом корупції та зловживання владою. У 1972 р. на Філіппінах було запроваджено надзвичайний стан, під час якого заборонено всі партії та ув'язнено кількасот тисяч осіб.

Гостру внутрішньополітичну ситуацію в Індонезії й на Філіппінах ще більше ускладнила так звана “малайзійська криза” , коли навесні 1961 р. Лондоном було висунуто ідею створення федерації Малайзії в складі уже незалежної з 1957 р. Малаї та британських Сингапуру , Брунею , Сараваку і Сабаху . А.Сукарно різко виступив проти проголошення цієї “неоколоніальної” держави, сподіваючись переключити увагу індонезійської громадськості з внутрішніх труднощів на зовнішнього ворога. Індонезія підтримала антибританське збройне повстання в Брунеї у грудні 1962 р.; а після консультацій з КНР на початку 1963 р. офіційно оголосила про початок політики "конфронтації з Малайзією".

За посередництвом Філіппін у червні 1963 р. в Манілі відбулися малайзійсько-індонезійські переговори щодо урегулювання конфлікту, проте безрезультатно. Тоді 8 липня 1963 р. представники Британії, Малаї, Сингапуру, Сараваку та Сабаху підписали Лондонський пакт, який став фактичним проголошенням Малайзії (площа – 330 тис. кв. км, населення – 22 млн. чол. на 2000 р.). Нову країну визнали уряди всіх великих держав, у регіоні лише Філіппіни та Індонезія не встановили з Малайзією дипломатичних відносин. У Джакарті відбулися напади на британське посольство, а Сукарно заявив, що всіма силами добиватиметься ліквідації Малайзії. До Сараваку і Сабаху було вислано індонезійських добровольців, а в другій половині 1964 р. індонезійська армія навіть здійснила спроби висадитися на малайзійському узбережжі. У січні 1965 р., через прийом Малайзії як тимчасового члена до Ради Безпеки, Індонезія вийшла з ООН. Події навколо Малайзії зміцнили індонезійсько-китайські контакти, і Сукарно заявив про створення осі "Пекін — Джакарта" .

Посилення комуністичних впливів у країні, що стало наслідком зближення з Китаєм, викликало незадоволення націоналістично налаштованих індонезійських військових. Тоді у ніч з 30 вересня на 1 жовтня 1965 р. їхні ліві опоненти на чолі з підполковником Унтунгом , командиром особистої охорони президента, здійснили операцію проти командування армії, котре, як заявлялося, готувало державний переворот. У результаті тих подій було вбито б генералів. Виступ Унтунга не дістав широкої підтримки і його швидко придушили війська командуючого стратегічним резервом країни генерал-лейтенанта М. Сухарто . Звинувативши в причетності до подій 30 вересня комуністів, армія розпочала репресії, в результаті яких загинуло 300 тис. осіб. У ході боротьби з комуністичною опозицією генерал Сухарто зумів набрати значної політичної ваги. Урешті-решт 11 травня 1966 р. під час засідання кабінету міністрів будинок уряду було оточено військами. А.Сукарно змушений був підписати документ, згідно з яким він позбавлявся реальної влади, хоча номінально лишався президентом країни до наступного року.

2. Створення і діяльність Асоціації країн Південно-Східної Азії.

Отримавши у спадок повністю збанкрутілу економіку, новий глава Індонезії запросив до управління країною прибічників ринкової економіки, так званих “берклістів” – індонезійських економістів-випускників Каліфорнійського університету у Берклі. Вони зайняли ключові посади міністрів економіки, фінансів, промисловості, торгівлі та планування. Вони швидко й успішно лібералізували економіку, запровадили ринкові механізми, приступили до створення змішаного сектора, відродили кооперацію. Вже у 70-і рр. Індонезія стала найбільшим виробником нафти в Азії, а невдовзі за темпами економічного зростання (7 % у першій пол. 90-х рр.) залишила далеко позаду чимало країн “третього світу”.

“Новий порядок” президента Сухарто, що забезпечував необхідну для економічного реформування відносну внутрішньополітичну стабільність, спирався на підтримку збройних сил. За ними юридично була закріплена “подвійна функція” – військова і соціально-політична. Масовим інструментом забезпечення підтримки режиму Сухарто стали так звані “Функціональні групи” (ГОЛКАР), що об’єднали професійні, молодіжні, жіночі, релігійні та інші організації під урядовим контролем.

У зовнішній політиці після ліквідації спроби ліворадикального перевороту 30 вересня 1965 р. досить швидко було покладено край конфронтації з Малайзією, урегульовані стосунки із Сінгапуром (вийшов із малайзійської федерації у серпні 1965 р., площа – 647,5 кв. км, населення – 4 млн. чол. на 2000 р.) й натомість у жовтні 1967 р. розірвані дипломатичні відносини з КНР. Індонезійське керівництво наголосило, що країна не буде вступати у військові й політичні блоки, що азійські проблеми мають вирішувати самі народи континенту, без зовнішнього втручання. Це створило сприятливі умови для формування регіональної організації, що мала сприяти збереженню існуючих політичних режимів, покінчити з інспірованими Пекіном комуністичними повстанськими рухами та нейтралізувати невдоволення певних верств населення проамериканською орієнтацією урядів Малайзії й Філіппін.

8 серпня 1967 р. у Бангкоку на нараді міністрів закордонних справ Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін було проголошено створення Асоціації країн Південно -Східної Азії (АСЕАН). Її головними цілями і завданнями були визначені: прискорення економічного росту, соціального й культурного прогресу країн регіону; сприяння встановленню миру і стабільності в регіоні на основі дотримання справедливості у відносинах між країнами та відданості принципам Статуту ООН; активізація співпраці та взаємодопомоги у різних сферах (але не військовій) та ін.

Однак унаслідок відмінностей у рівнях розвитку, історичних традиціях, релігійних віруваннях та інертності мислення державних діячів протягом перших 8-ми років існування АСЕАН перебувала в анабіозному стані. Прихід комуністів до влади у країнах Індокитаю прискорив проведення у лютому 1976 р. на індонезійському о.Балі наради глав держав АСЕАН. Тоді був підписаний “Договір про дружбу і співпрацю в ПСА” , що передбачав створення Високої ради на рівні глав зовнішньополітичних відомств для мирного урегулювання можливих конфліктів між членами Асоціації. “Декларація згоди” відкрила шлях до укладення наступного року компромісної угоди про преференційоване торговельне урегулювання на 71 вид товарів. Це започаткувало процес лібералізації торгівлі в рамках АСЕАН.

Незважаючи на неодноразові запевнення у тому, що АСЕАН є передусім економічним угрупованням, головною метою діяльності його учасників стало політичне співробітництво для зміцнення власних позицій у регіоні. У другій половині 70-х – 80-і рр. відбувався активний обмін військовими делегаціями всередині АСЕАН, Індонезія і Малайзія підписали угоду про спільну боротьбу з комуністичними повстанцями на кордоні, аналогічну угоду уклали також Малайзія й Таїланд. Усі члени АСЕАН на двосторонній основі регулярно проводили військові маневри, здійснювали стандартизацію озброєнь.

Але негативний досвід СЕАТО і СЕНТО утримував учасників Асоціації від надання їй форми військово-політичного союзу, натомість чималі зусилля АСЕАН були спрямовані на розширення організації й залучення до її складу держав Індокитаю. Після одержання 1 січня 1984 р. незалежності від Британії учасником АСЕАН став надзвичайно заможний султанат Бруней (має золотовалютних резервів на 70 млрд. дол. США і другий в АСЕАН рівень ВВП на душу населення – 18 тис. дол., площа – 5270 кв. км, населення – 336 тис. чол. на 2000 р.), а в 1995 р. до Асоціації приєднався В’єтнам, де відбувалося активне реформування економіки на ринкових засадах. У 1997 р. учасниками АСЕАН стали Лаос і М’янма, а у квітні 1999 р. – Камбоджа.

3. Сучасне внутрішнє й міжнародне становище країн регіону.

Своє 30-річчя у 1997 р. АСЕАН зустрічала із вражаючими економічними досягненнями: виробництво ВВП у 5-ти державах-засновниках зросло у середньому більш як у 20, а експорт – більш як у 70 разів. Проте за блискучим фасадом “нових індустріальних країн” крилося чимало невирішених політичних і суспільно-економічних проблем, які враз вибухнули після гучних святкувань ювілею. Чи не найголовнішою з них був репресивний характер правлячих авторитарних режимів, які виконали свою стабілізуючу роль і увійшли у гострий конфлікт із потребами лібералізації економічної та політичної систем.

На Філіппінах символом демократичного опозиційного руху став сенатор Бенігно Акіно , якого уряд змусив емігрувати. Під тиском західних держав і зважаючи на різке погіршення економічної ситуації, у 1983 р. Ф. Маркос змушений був дати дозвіл на повернення Б.Акіно до країни. Опальний сенатор повернувся до Маніли, але був одразу ж убитий невідомими під час виходу з літака в столичному аеропорту.

Скориставшись хвилею обурення, опозицію очолила вдова загиблого Корасон Акіно . На початку 1986 р. вона взяла участь у проведених під міжнародним тиском виборах. Результати виборів були сфальшовані на користь діючого президента, однак настільки грубо та нахабно, що повідомлення про "перемогу" Ф.Маркоса викликало на Філіппінах народне повстання. Частина армії відмовилася виконувати розпорядження скомпрометованого президента. Ф.Маркос у лютому 1986 р. змушений був емігрувати до США, де трьома роками пізніше помер.

Після втечі Ф.Маркоса президентський пост обійняла К.Акіно. За час її правління Філіппіни прийняли нову демократичну конституцію і розпочали проведення економічних реформ. Однак, реформування економіки супроводжувалося численними зловживаннями, у тому числі самої К.Акіно. На президентських виборах 1992 р. перемогу отримав генерал Фідель Рамос , кандидатуру якого в якості свого наступника підтримала К. Акіно.

У 90-х рр. на Філіппінах активізувалися партизанські рухи комуністів і мусульманських сепаратистів з Фронту визволення Моро на о.Мінданао, що вимагав створення окремої мусульманської держави. Попри намагання покращити економічну ситуацію в країні продовжувалася хронічна господарча криза. Унаслідок демократичних виборів у червні 1998 р. президентом Філіппін обрано професійного кіноактора колишнього віце-президента Джозефа Естраду . Він оголосив про намір запровадити програми оздоровлення економіки та цільової допомоги найбіднішим верствам населення. Та незважаючи на розпачливі намагання уряду подолати кризові явища, Філіппіни залишаються серед найбідніших країн світу.

В Індонезії (населення – 225 млн. чол. на 2000 р.) перехід до демократії почався набагато пізніше, під впливом фінансової кризи 1997-1998 рр., і набув драматичніших форм. Після тривалого періоду одноосібного авторитарного правління генерала М. Сухарто, країна опинилася на межі фінансового банкрутства. Фінансова криза, що в другій половині 1997 р, охопила всю Південно-Східну Азію, болісно вдарила по Індонезії. Коли в січні 1998 р. інфляція перевищила 500%, в Джакарті та інших містах почалися масові заворушення. Уряд вислав на вулиці міст війська, які силою почали розганяти антиурядові мітинги. Особливе незадоволення населення викликало переобрання в березні того ж року національно-конституційними зборами М.Сухарто на черговий 5-річний президентський термін. У результаті зіткнень маніфестантів з армією та поліцією загинуло понад 500 осіб. Після трьох місяців постійних заворушень 21 травня 1998 р. М.Сухар то подав у відставку, передавши владу віце-президенту Хабібі . Але це не призвело до нормалізації внутрішньополітичної ситуації. Радикально налаштована частина опозиції зрештою домоглася обрання президентом країни навесні 2001 р. доньки першого глави незалежної Індонезії А.Сукарно – Мегаваті Сукарнопутрі .

Задеклароване урядами Індонезії та Філіппін бажання реформувати неефективні економічні системи серйозно гальмується відсутністю зовнішнього інвестування. Потенційні інвестори з недовірою ставляться до політично нестабільних режимів, які попри усунення правителів авторитарного типу, зберігають створені в минулому олігархічні структури та кланові угрупування в армії й поліції. Демократична опозиція в цих країнах роз'єднана й не мас чітких програм державного розвитку. На тлі великих, але бідних країн регіону вигідно вирізняються Малайзія і Сінгапур. Ці країни динамічно розвиваються за японською моделлю й мають усі шанси стати в майбутньому регіональними лідерами.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 2.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий