регистрация / вход

Причини війни у Вєтнамі

В’єтнам. Причини війни З М І С Т Причини війни у В‘єтнамі. Війна за незалежність: 1945-1954 р.р. Розділ В‘єтнаму на дві частини. Розвиток ДРВ. Боротьба проти американських агресій в Південному В‘єтнамі: 1954-1975 р.р.

В’єтнам. Причини війни .
З М І С Т

1. Причини війни у В‘єтнамі.

2. Війна за незалежність: 1945-1954 р.р. Розділ В‘єтнаму на дві частини.

3. Розвиток ДРВ.

4. Боротьба проти американських агресій в Південному В‘єтнамі: 1954-1975 р.р.

5. Наслідки війни в Індокитаї.


ВСТУП

Внаслідок того, що Фашистська Німеччина опинилася в числі переможних, після закінчення другої світової війни, розпочалося розповсюдження комуністичних ідей у світі та створення двох воєно-політичних блоків на чолі яких, відповідно стояли СРСР та США. В умовах розгортання “холодної війни” вони постійно втручалися у внутрішні справи країн, що входили у зону їх інтересів, гамагаючись встановити свій вплив у цих країнах.

Неоминув цей процес і країни Іднокитаю, а зокрема В‘єтнам, що був колонією Франції.

Внаслідок втручання США і СРСР розв‘язалася війна у цій країні, яка тривала близько тридцяти років.


Війна за незалежність 1945-1954 р.р. Розподіл В‘єтнаму на дві частини.

В‘єтнам, розташований на східному узбережжі Індокитайського півострова, в середині ХІХ ст. зазнав агресії французьких колонізаторів і до 1884 р. став колонією Франції. Вся історія колоніального В‘єтнаму сповнена боротьбою волелюбного в‘єтнамського народу проти колоніального рабства. Під впливом Великої Жовтневої революції в Росії у В‘єтнамі почали поширюватися ідеї марксизму, з‘явились політичні партії. В 1930 р. по ініциативі Хо Ші Міна була створена Комуністична партія Ідокитаю (КПІН). З цього часу комцністи В‘єтнаму йшли на чолі визвольної війни.

На початку другої світової війни , коли Індокитай, був окупований японськими військами, у В‘єтнамі за ініциативою КПІН склався широкий національний фронт “Ліга боротьби за незалежність” – В‘єть-Мінь.

У березні 1945 р. японці витіснили французьку адміністрацію з Індокитаю і встановили формально незалежний уряд начолі з тодішнім імператором Бао Баєм. Отже, на момент поразки Японії французи були тимчасово усунуті. Як і в багатьох інших місцях Азії, союзницьки окупаційні сили були неспроможні десантуватися. Тому, в серпні 1945 р. В‘єт-Мінь очолив загальне повстання в‘єтнамського народу, яке закінчилося повною перемогою. Коли тисячи бійців В‘єт-Міню увійшли до Ханою ,вони не зустріли жодного опору. Колишній імператор зрікся престолу і незабаром виїхав до Франції. 2 вересня 1945 р. керівник Компартії Індокита. Хо Ші Мін проголосив Декларацію Незалежності, яка сповістила “народження” вільної країни – Демократичної республіки В‘єтнам (ДРВ).

Пройшли вибори до Національних зборів , була прийнята Коституція ,яка закріпила республіканську форму правління і основні права та свободи громадян. Президенто був обраний Хо Ші Мін. Лідер комуністів та в‘єтнамців опинився у виграшній витуації, оскільки немав противників серед націоналістів у боротьбі за владу.

Керівництво ДРВ почало налагоджувати виробництво воєнного спорядження, а також товарів для населення. були побудовані десятки невеликих державних підприємств, відкритий в 1951 р. Національний Банк. В кінці 40-х років почалась аграрна реформа, головним кроком якої став закон про передачу селянам демлі в‘єтнамських і французькиї поміщиків за принципом “Земля тим, хто її обробляє”.

Проте занрозу становили міжнародні проблеми. Почався розкол В‘єтнаму на дві частини.

За рішенням Потсдамської конференції держав-переможниць у другій світовій війні, яка відбулась 17 линя – 2 серпня 1945 р. у Потсдамі (поблизу Берліна), для розброєння японців у французькому Індокитаю на північь від 17-ї паралелі були направлені війська Китайської Республіки, а на південь від цієї межі – військові сили Великобитанії. Британці захопили Сайгон і підготували Південь для зміни своїх віськ на французьки.

У 1946 р. війська республіки Китай та Великобританії були виведені з Індокитаю. Тим часом Франція спромоглася лиш зміцнитися на Півдні. Хо Ші Мін розумів, що будь-які плани щодо майбутнього В‘єтнаму вимагають схвалення з боку Парижа і тому намагався провести переговори з французьским урядом. До складу повоєнних урядів Франції входили міністри-комуністи і Хо Ші Мін фсподівався прихильного ставлення до в‘єтнамських справ. Проте імперіалістичні кола Франції не бажали втрачати фсвою багату колонію. Після того фк Франція зробила ставку на швидкоруч сформований маріонетковий уряд на чолі з Бао Баєм воєнні питання вийшли на перший план.

У листопаді 1946 р. французи бомьардували місто-порт Хайфон. У відповідь в‘єтнамські комуністи розгорнули наступ на французькі гарнизони і весь народ В‘єтнаму піднявся на захист завойованної революції. Війна швидко набувала жорстокого, кривавого характеру. До неї виявили інтерес лідери двох наймогутніших держав. У січні 1950 р. СРСР та КНР визнали уряд Хо Ші Міна, наступного місяця США та Великобританія визнали уряд Бао Бая.

Утворення комуністичного Китаю мало суттєвий вплив на хід французько-в‘єтнамської війни. КНР зброєю, радниками, а подекуди і “добровольцями” активно підтримували своїх в‘єтнамських однодумців. У листопаді 1950 р. на півночі Індокитаю в районі міста Лангонона французи вперше зазнали серйозної поразки.

У 1951 р. було створено Єдиний національно-визвольний фронт В‘єтнаму, Лаосу і Камбоджі. В‘єтнамські війська (формально-добровольні) брали участь у бойових операціях національних сил лаосу та Камбоджі. французькі військові підрозділи були втягнуті у бойові дії в індокитайських джунглях. Зростали втрати колоніальних армій, і це викликало занепокоєння французької громадськості.

У 1953 р. велись 12-ти денні операції в Центральному В‘єтнамі, в наслідок яких були взяті штурмом шість важливих укріплених пунктів на стратегічній магістралі № 19, що з‘єднувала визвольні райони Центрального І‘єтнаму з узбережжям. Було проведено ряд успішних операцій в дельтах річок Хангха і Меконг, нанесені удари по містах Кієнам, Намдінь, по примській зоні Хайфона.

В травні 1953 р. головнокомандуючим французьким експедиційним корпусом в Індокитаї був призначений А. Наварр, в минулому начальник штк\абу сухопутних сил НАТО в Центральній Європі. Перед прибуттям А. Наварр узгодив з Пентагоном план “мобільної війни” проти збройних вил ДРВ, оснований на зростаючих поставках американської військової техніки.

15 жовтня розпочалось здійснення першого етапу плану Наварра – так званої операції “Чайка”, метою якої було з‘єднання коридором окупованої зони в Північному і Центральному В‘єтнамі. Внаслідок трьоїденних битв частини експедиційного корпусу знову потерпіли поразку. Французькі війська діючі в Північно-Західному В‘єтнамі, відступили до укріпленого району Дьєнб‘єфу.

25 січня 1954 р. народна армія розгорнула наступ на Центральному плато. В лютому збройних сил ДРВ провели успішні операції в провінції Тхайнгуйєн і на півночі В‘єтнаму, в районі міста Нячанга в Центральному В‘єтнамі. 13 березня прозвучали перші залпи артилерійської зброї, доставленої патріотами через джунглі на вершини, що оточували долину Дьєнб‘єнфу. Організований командуванням ВНА штурм і взяття всього укріпленого району мали вирішальне значення.7 травня після 55-денних боїв французький гарнізон, що знаходився в укріпленнях Дьєнб‘єнфу, на чолі з генералом Кастрі капітулював.

Франції довелося піти на переговори з ДРВ. На Женевській нараді у квітні-липні 1954 р. міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, КНР, СРСР та США за участю делегації країн Індокитаю були підписані угоди ,за якими війна у цьому регіоні припинялась. За рік до наради, у 1953 р. Франція визнала незалежність Лаосу та Камбоджі.

Згідно з Женевськими угодами територія В‘єтнаму поділялась по 17-й паралелі: територія на північ від неї залишалась за ДРВ, на південь – за профранцузьким урядом республіки В‘єтнам. Возз‘єднання обох країн мало відбутися у 1956 р. шляхом проведення загальних виборів. Однак відразу ж після наради розпочалась гостра конфронтація між обома в‘єтнамськими державами , яка на довгий час відклала цю подію.

Розвиток .

Подальший розвиток двох частин країни ДРВ і Південного В‘єтнаму пішов різними шляхами.

В ДРВ під керівництвом комуністів (з 1951 р. КПІК стала називатися партією трудіщих В‘єтнаму – ПТВ) розпочався етап побудови соціалізму, завершилось відновлення зруйнованого війною народного господарства. Для цього була проведена успішна мобілізація народних мас, на відбудову підприємств.

Розгорнулось проведення аграрної реформи, гловним кроком якої став закон про передачу землі в‘єтнамських і французьких поміщиків за принципом “Земля тим хто її обробляє”. Ліквідація феодальної власності та створення нових земельних відносин у в‘єтнамському велі означало ліквідацію поміщиків як класу і перехів всієї політичної влади в сільській місцевості в руки трудових елементів тобто більшості населення.

В результаті аграрної реформи – цього, за словами Хо Ші Міна, великого революційного перевороту, рішучої і складної класової боротьби, направленої проти феодалів, 2220 селінських подвір‘їв (72,8 % всіх селянських господарств Північного В‘єтнаму) отримали 818 тис. га землі і більше 100 тис. голів великої рогатої худоби.

Аграрна реформа зроьбила селян хозяївами сільскогосподарського виробництва, створила умови для підйому виробничих сил. Важливим результатом аграрної реформи було різьке підвищення бажання селян до утворення груп трудової взаємодопомоги і коооперативів. До кінця 1956 р. у республіці наладилось нормальне фінкціонування великих промислових підприємств, було модернізовано 18 заводів, утворених під час війни, завершено будівництво ще 18 заводів. Крім того, ввійшли в стрій дфючих 50 шахт.

Розпочався стан побудови соціалізму.

Було націоналізовано підприємства, утворено в сільскому господарстві 18 великих госхозів. Застосувався плановий розвиток економіки і культури.

Тим часом у Південному В‘єтнамі влітку 1954 р. за вимогою США була проведена реорганізація керівництва ркспубліки В‘єтнам, в наслідок якої прем‘єр-міністром став Нго Дінь Дьєм.

У 1956 р. були проведні вибори до національних зборів, прийнято конституцію, в яку було розміщено положення про переслідування будь-яких дій, спрямованих на розповсюдження комуністичних ідей. Розпочались репресії спрямовані проти противників режиму.

Зміцьнювався каральний аппарат режиму. Чисельність таємної поліції в 1958 р. становила до 60 тис. осіб, а офіційно – 45 тис. Систематично проводились облави , примусові переселення і масові вбивства патріотів. Збільшувалась кількість тюрем.

З 1954 по 1961 р.р. більш 500 тис. осіб були кинуті в тюрми, більше 23 тис. поранені і більше 80 тис. убиті.

Настала гостра криза в промисловості і сільскому господарстві.

Населення не мирилося з реакцією. Вже на початку 1959 р. був організований збройний опір опозиції.

Боротьба проти американських агресій в Південому В‘єтнамі 1954-1975 р.р.

Після підписання Женевських угод дві в‘єтнамські держави не зробили кроків до возз‘єднання.

США, котрі з часів другої світової війни мали в цьому регіоні особливі політичні інтереси, взяли курс на увіковічення розколу країни, посадивши на пост прем‘єр-міністра свого ставленика. Призначені на 1956 р. загальнонаціональні вибори, а також всі спроби ДРВ почати з керівництвом Сайгона переговори про з‘єднання були зірвані американцями і їх маріонетками.

ДРВ обрала шлях збройного приєднання Півдня країни. У грудні 1960 р. згідно з рішенням комуністів ДРВ був утворений Національний фронт визволення Південнного В‘єтнаму (НФВПВ), що поставив своїм завданням вигнання американського агресора і повалення маріонеткового режиму. На аівдень “стежкою Хо Ші Міна” почали перекидати військові підрозділи, зброю, техніку. “Стежка” була розгалуженою системою доріг загальною довжиною 16 тис. км., які обплутували гори і джунглі В‘єтнаму, Лаосу, Камбоджі (Кампучії). Прокладався нафтопровід, кабелі зв‘язку, стаціонарні ремонтні бази, автомобільні батальони. Виникали партизанські загони, в 1961 р., з‘єднавшись в цілу армію, визволили ряд районів. Тут була встановлена влада народу, земля пердавалась селянам.

США прагнучи претворити Південний В‘єтнам свою основну базу в Індокитаї надавало допомогу сайгонському керівництву. З 1954 по 1961 р.р. американці основну увагу приділяли формуванню, озброєнню, і навчанню південно-в‘єтнамської армії, котрою фактично керували 2700 американських військових радників. Але в 1961 р. США перейшли до ведення “особливої війни” і було створено, спеціальне військове командування США, розширювалась участь в каральних операціях американських ВПС і спеціальних антипартизанських підрозділів. Вздовж границі Південного В‘єтнаму і в місцях партизанського руху створювались “мертви зони”, де за допомогою сильнодіючих ядохимікатів знищувались ліси і сільскогосподарські посіви.

Не дивлячись на це у січні 1963 р. збройні сили комунстів, які спочатку дотримувались татктики партизанської війни, вперше у відкритому бої перемогли війська Республіки В‘єтнам. Ці події прискорили падіння уряду Дьєму. У листопаді 1961 р. стався державний переворот, Дьєма було вбито і до влади прийшо тимчасовий уряд. До 1965 р. у Сайгоні відбулося 13 переворотів поки до влади не прийшов Ван Тхієу.

У в‘єтнамському вузлі поступово спліталися інтереси великих держав: Китаю, СРСР, США. Перший мав негласну домовленність з ДРВ про введення своїх військ у разі висадки американського десанту на Півдні. Лідер СРСР Микита Хрущов неодноразово заявляв про “готовність радянського народу виконати свій інтернаціональний обов‘язок. що братньої соціалістичної країни”. Американська адміністрація, у свою чергу, оголосила боротьбу з комуністичною експансією в усіх країнах світу.

У серпні 1964 р. втручання США переросло у війну проти ДРВ. У Токійській затоці (сучасна назва Балбо) короблі ДРВ напали на два американські есмінці. результатом токійського енциденту стало прийняття “Токійської резолюції” конгресом США, яка дала можливість американському президентові вдаватись до будь-яких дій у В‘єтнамі – аж до використання збройних сил.

Американські військово-повітряні сили почали бомбардувати “стежку Хо Ші Міна”. Однак незабаром командування зрозуміло, що ефективніше знищувати вантажі і транспорт у портах та містах ДРВ, ще до того, як вони потраплять у джунглі. З лютого 1965 р. літаки розпочали систематичні бомбардування міст ДРВ, а у березні на Півдні висадився американський десант. Узбережжя ДРВ отстрілювали війська з кораблів 7-го американського військового флоту.

У зв‘язку з загостренням радянсько-китайських відносин і орієнтацією в‘єтнамських комуністів на Москву, КНР відмовився подати обіцяну ДРВ допомогу. СРСР натомість підтримав її найсучасшійшею зброєю. Безвідплатна допомога ДРВ у роки війни коштувала Радянському Союзові щоденно 1,5 млню крб.

У квітні 1965 р. до В‘єтнаму прибули радянські ракетні підрозділи. У першому ж бою під Хайфоном радянськи ракетники збили 3 американськи літаки. У подальшому військові підрозділи СРСР були виведені з ДРВ.

На ті місця прибув кількатисячний контингант воєнних радників: за офіційними данними їх налічувалось 5 тис., за оцінками радянських ветеранів в‘єтнамської війни – 15 тис. чол.

Американський експедиційний корпус налічував близько пів мільона воїнів. Починаючи з 1965 р. у сухий сезон, який траває в Індокитаї з жовтня по березень, війська США та республіки В‘єтнам спільно проводили "стратегічні контрнаступи", однак они не принесли відчутних результатів. Пратизанські з‘єднання комцністів знищити не вдалось.

С 1966 р. проти сайгонського уряду почали виступати ьбуддисти, які становили більшість населення Південного В‘єнаму (до 10,5 млн. осіб із 15 млн. населення). Вони дедалі наполегливіше вимагали миру, дехто навіть спалював себе живцем, щоб привернути увагу світової громадськості.

Тим часом, американські війська продовжували бомбардувати Північний В‘єтнам, сподіваючись зламати волю ханойського уряду. Сухопутна армія США не перетинала 11-ї паралелі, проте бойові дії ставали дедалі масштабнішими. Мільонній сайгонській армії і 50-ти тисячному експедиційному корпусу США протистояло (за данними американського уряду) 50 тис. північно-в‘єтнамських вояків. І до 200 тис. солдатів національного Фронту Визволення.

Війна стала надзвичайно запеклою. Громанськість світу вразила акція взводу лейтенанта Коллі, якій розстріляв усіх жителів та спалив селище Сонгмі. За цей злочин офіцера було засуджено судом США.

У в‘єтнамській війни США вперше застосували кулькові бомби і напалм. Для знищення зелені джунглів застосовувалась токсична речовина (Оранж). Тяжки екологічні наслідки відчутні дотеперю

Проте ДРВ готова була до останку боротися проти іноземної агресії. 31 січня 1968 р. почався наступ північно-в‘єтнамських , який засвідчив, що сподівання США на перемогу марні.

На весні 1968 р. було досягнуто домовленості про початок попередніх переговорів, але переговорний процес виявился складним і тривалим. Президент Ніксон взяв курс на затягуванні переговорів і навіть розширив військові дії на Лаос і Камбоджу.

Хоча уряди цих країн заявили про свій нейтралітет. вони не спроможні були контролювати прикордонні з В‘єтнамом райони. Там активно діяли партизанськи загони Народно-революціонних партій Лаосу (комуністичних за своєю суттю) та компартії Камбоджі. Крім того через теріторію цих країн пролягала “стежка”.

Лише 16 січня 1969 р. в Парижі почала роботу конференція за участтю чотирьох делегацій: американської, південно-в‘єтнамської з одного боку, північно-в‘єтнамської та від Національного Фронту Визволення з іншого.

Тим часо під тиско світової горомадськості, широких верств населення у самих США американський уряд розпочав виведення американських військ із В‘єтнаму.

США витрачали на війну у В‘єтнамі 25-27 млрд дол. щорічно, отже в країні проходили широкомасштабні рухи проти вйні у В‘єтнамі. По всій країні розгорнулись марші і демонстрації, компанії відхилення від призиву в армію, і спалювання призивних карточок. Найбільш ярким проявом цього руху була облога військового відомства США, що продовжувалася на протязі декількох діб. Джонсон мусив оголосити згоду наведення мирних переговорів з ДРВ.

Нарешті в січні 1973 р. у Парижі було підписано угоду про припинення війни і відновлення миру у В‘єтнамі.

Залишившись один на один з комуністичними силами південно-в‘єтнамські війська невдовзі зазнали поразки. Маріонетковий режим, що залишився в Сайгоні після відходу американських військ наманався закріпити свої позійії, застосовував репресії, і підривав план мирного об‘єднання країни. Весною 1975 р. в‘єтнамські патріоти нанесли удар по Сайгону. не дивлячиь на мільонну армію, повнчсттю озброєнною американською технікою, антинаціоналістичний сайгонський режим упав під ударами збройних сил в‘єтнамських патріотів. День 30 квітня 1975 р. став днем тріумфальної перемоги, завершивший тридйятирічний період боротьби в‘єтнамського народу за незалежність.

Наслідки війни в Індокитаї.

У квітні 1976 р. були проведені вибори до національних зборів, котрі принесли рішення про з‘єднання двох частин В‘єтнаму в Соціалістичну Республіку В‘єтнам. (СРВ). Столицею СРВ стало м. Ханой. Сайгон було перейіменовано на місто Хо Ші Мін. Фактичним керівником СРВ став генеральний секретар ЦК КПВ Лє Зуан, посада ж предидента після смерті Хо Ші Міна почала носити в основному представницький характер.

Комуністи захопили владу також у Камбоджі і Лаосі. Усі три комуністичних режими країн Індокитаю проголосили своїм завдвнням побудову соціалізму, шляхом переводу народного господарства від мілкого виробництва до індустріалізації країни.

Провідне місце на цьому шляху, займала СРВ, проголошений нею курс на індустріалізацію і коликтивізацію сільского господарства. На кошти СРСР було реконструйовано і побудовано сотні економічних об‘єктів. Тим часом помилки в плануванні величезні капітпловкладення в крупні об‘єкти будівництво котримз затягувалось на довгі роки, привело до того, що значна частина коштів, була витрачена даремно. Це в невдовзі привело до значних економічних проблем. Промисловість країни, головно оборонна с труднощами переходила на мирні рійкі. Існувала повна залежність країни від поставок СРСР.

Отже в наслідок війни в Індокитаї його країни здобули незалежність, відбулося поширення комуністичних ідей та прихід комуністів до влади в цьому регіоні; що призвело до зміцнення позиції СРСР і зменшення впливу США.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий