Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової

Національний університет “Острозька академія” На правах рукопису Шишкін Іван Геннадійович УДК 94(438+477)09 “1939-1945” УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ ПОЛЬСЬКОГО ЕМІГРАЦІЙНОГО УРЯДУ ТА ПІДПІЛЛЯ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Національний університет “Острозька академія”

На правах рукопису

Шишкін Іван Геннадійович

УДК 94(438+477)09 “1939-1945”

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ ПОЛЬСЬКОГО ЕМІГРАЦІЙНОГО УРЯДУ ТА ПІДПІЛЛЯ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Спеціальність 07.00.02 – Всесвітня історія

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Науковий керівник

Трофимович Володимир Васильови–

Доктор історичних наук, професор

Острог – 2005


ЗМІСТ

ВСТУП....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ........................9

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ....................................32

2.1 Політика польських урядів щодо українців напередодні війни.................32

2.2 Україна та українці у стратегії і тактиці польського еміграційного уряду та підпілля..............................................................................................................41

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ТА МЕТОДИ РОЗВ’ЯЗАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В ПЕРІОД РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ............................65

3.1 Розробка і реалізація політики в українському питанні..............................65

3.2 Реакція еміграційного уряду і підпілля на загострення польсько-українських стосунків...........................................................................................98

ВИСНОВКИ.........................................................................................................142

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………................146

ДОДАТКИ...........................................................................................................171


ВСТУП

Шістдесят п’ять років минуло від початку Другої світової війни – найстрашнішої і найкривавішої з усіх воєн в історії людства. Вона характеризувалася не лише збройним протистоянням між антигітлерівською коаліцією, з одного боку, і Німеччиною, з другого, але й драматичною боротьбою між українцями та поляками за терени Західної України, що протягом століть були каменем спотикання між обома народами.

Проголошення незалежності України послужило новим поштовхом для переосмислення подій і явищ вітчизняної історії. Зокрема стало можливим розпочати дослідження проблеми польсько-українських стосунків у роки Другої світової війни, яка замовчувалася у радянський період. Адже і польський рух опору, і український національно визвольний рух розглядалися радянською історіографією як буржуазно-націоналістичні явища, а патріоти обох народів вважалися „бандитами” та „німецькими прислужниками”.

Досліджуючи польсько-українське політичне і збройне протистояння на теренах Західної України, історики кожного разу намагалися пояснити його причини. Зокрема, аналіз конфлікту під час роботи одинадцяти міжнародних наукових семінарів (1996-2005), що були започатковані угодою між Світовим союзом воїнів Армії Крайової (АК) і Об’єднання Українців у Польщі (ОУП), суттєво зблизив позиції дослідників обох країн, допоміг їм безпосередньо познайомитися з точкою зору своїх наукових опонентів, дав можливість частині з них здійснити еволюцію у власних поглядах на обговорювані проблеми, підштовхнув до висновку, що знання історії двосторонніх взаємин потрібно їхнім народам, особливо новим поколінням українців і поляків, котрі будують своє майбутнє.

Слід зазначити, що і сьогодні в польсько-українських стосунках, незважаючи на активний міждержавний діалог, на громадському рівні не припиняються спроби розпалювання міжнаціональної ворожнечі. На книжковому ринку та в періодичних виданнях Польщі нерідко з’являються публікації антиукраїнського характеру з описами жорстоких сцен численних вбивств невинних поляків передусім священиків, жінок та дітей, людей похилого віку. При цьому ані словом не згадується про негативну роль осадництва, пацифікацію, політику польських урядів направлену на тотальне ополячення українців ще у міжвоєнний період, про так звані „відплатні акції”, а іншими словами – терор польських військових формувань проти українського населення у роки війни, наслідком якого стали сотні спалених українських сіл і десятки тисяч закатованих українців. Тому ґрунтовне дослідження польсько-українських стосунків має неабияку наукову актуальність оскільки є надзвичайно небхідним для створення цілісної картини цих взаємин у роки Другої світової війни. Актуальність даної теми зумовлена не тільки потребами історичної науки, але й геополітичною ситуацією навколо України. В умовах налагодження і розвитку добросусідських стосунків між Україною і Польщею є просто необхідним неупереджене вивченя даної теми. Одним з надзвичайно важливих аспектів, що впливав на двосторонні стосунки, була проблема визнання польським урядом та підпіллям права українців на створення власної державності на теренах Західної України.

Дисертація пов’язана з науково-дослідницькою роботою з „Всесвітньої історії”, яка проводиться кафедрою Національного університету „Острозька академія”, а також відповідає навчальним програмам Національного університету „Острозька академія”. Збір матеріалів в архівах та бібліотеках Республіки Польща здійснювався в контексті програми стажування для молодих науковців започаткованої Міністерством закордонних справ і Міністерством освіти Польщі, що відбувалася на базі Варшавського університету і у якій автор брав участь протягом 2004-2005 навчального року.

Об’єктом дослідження є – польський еміграційний уряд і його політичні структури.

Предмет дослідження – політика польського еміграційного уряду і його структур в українському питанні.

Мета даного дослідження – створити цілісну картину діяльності польського еміграційного уряду та підпілля в галузі розробки та реалізації своєї політики стосовно українського питання, як одного з ключових у розвитку польсько-українських стосунків у зазначений період.

Для реалізації вказаної мети дисертант поставив перед собою завдання дослідити:

− стан наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження;

− процес становлення та трансформації поглядів діячів польського уряду та підпілля на українську проблему;

− основні напрямки, за якими здійснювалася діяльність польського руху опору спрямована на розв’язання українського питання;

− політичні плани польського уряду та військового і цивільного підпілля стосовно долі українців західноукраїнських земель;

− спроби польсько-українського порозуміння;

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1939-1945 рр. – від початку Другої світової війни до остаточного закріплення західноукраїнських земель у складі СРСР.

Географічні межі дослідження охоплюють території Західної України – так званих „східних кресів” („південно-східних земель”) Польщі, що входили до її складу до 1939 р. Під цими термінами розуміємо територію Волині та Галичини (польська назва „Східна Малопольща”), зокрема Волинського, Поліського, Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств. Далі в тексті ми вживатимемо ці терміни, оскільки вони були офіційно прийняті у Польщі і використовувалися для позначення західноукраїнських земель в документах уряду і підпілля.

Теоретико-методологічна основа дослідження – наукові принципи історизму, об’єктивності, науковості та достовірності висвітлення історичних подій. Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань дисертант використав наступні методи дослідження: проблемно-хронологічий, аналізу та синтезу, описовий та історичний.

Наукова новизна дисертації полягає у спробі комплексно дослідити українське питання в політиці польського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої світової війни. У наукових працях присвячених польсько-українським стосункам в зазначений період існує низка аспектів досліджених недостатньо, а також дискусійних моментів, які є причиною різних точок зору української і польської історіографії на проблему двосторонніх стосунків в період війни. Натомість дисертант створив цілісну картину діяльності польського уряду та підпілля, спрямованої на розв’язання українського питання. Вперше грунтоно досліджуються різні точки зору на вирішення української проблеми в середовищі польського руху опору, зокрема важливе місце приділяється проектам радикального її розв’язання, що певною мірою заповнює прогалину в історіографії. Відповідно питання становлення і розвитку поглядів польської сторони на українську проблему, причин та наслідків невдалої з огляду на спроби порозуміння політики, аналіз проектів щодо роз’язання українського питання, напрямків форм та методів пропаганди здійснюваної з метою його вирішення висвітлюються глибше і повніше, ніж це було зроблено раніше. Зокрема, у дисертації одержали подальший розвиток такі проблеми як політика польського еміграційного уряду в українському питанні, позиція польського військового підпілля (Армія Крайова (АК)) та цивільного представництва уряду в краї (Делегатура уряду) стосовно нього, спроби польсько-українського порозуміння. Залучення до наукового обігу нових архівних матеріалів дало можливість суттєво доповнити існуючі погляди, а також узагальнити науковий доробок вітчизняної та польської історіографії щодо даної проблеми.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення дисертаційного дослідження, нагромаджений у ньому фактичний і теоретичний матеріал можуть бути використані під час написання загальних праць з новітньої історії України і Польщі, для наукових розробок питань пов’язаних з вивченням проблеми польсько-українських стосунків 1939-1945 рр. Матеріали дисертації стануть суттєвим доповненням при підготовці лекційних курсів та навчально-методичних посібників і рекомендацій у системі освіти.

Особистий внесок здобувача визначається тим, що комплексний аналіз українського питання в політиці польського уряду та підпілля на рівні наукового дослідження розглядається вперше. Дисертантом досліджено значну кількість невідомих архівних матеріалів, які вперше вводяться у науковий обіг. Здобувач проаналізував, систематизував нагромаджений матеріал і дав власну оцінку ролі, місцю та значенню а також планам, формам і методам розв’язання українського питання в політиці польського уряду та підпілля в період 1939-1945 рр.

Дисертація апробована на VI Міжнародній науковій історико-краєзнавчій конференції „Національно-визвольний рух на західно-українських землях у 20-50-х роках ХХ століття”, присвяченій 60-річчю Української Повстанської Армії (Дрогобич, 2002 р.), чотирьох звітних наукових конференціях, у Національному університеті „Острозька академія” (Острог, 2001 р., 2002 р., 2003 р., 2005 р.), Міжнародній конференції „Україна-Польща: важкі питання” (Острог, 2002 р.), науково-практичній конференції „Український національний рух: історія і сучасність” (Шепетівка, 2002 р.), Міжнародній науковій конференції „Українсько-польський конфлікт на Волині: генезис, характер, перебіг і наслідки.” (Луцьк, 2003 р.), науково-практичній конференції „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни” (Острог, 2003 р.), науковому магістерському семінарі Варшавського університету (Варшава 2004 р.), Міжнародній науковій військово-історичній конференції „Західний регіон України у Другій світовій війні 1939-1945 рр.” (Луцьк, 2005 р.).

Основні положення дисертаційного дослідження викладені у шести статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України. [217, 292-304; 218, 250-259; 219, 315-324; 220, 310-322; 221, 134-138; 222, 263-268]

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним методом і складається зі вступу, троьох розділів, висновків, додатків списку використаних джерел та літератури.


РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ.

Проблемі польсько-українських стосунків і українському питанню[1] в політиці польського еміграційного уряду та польського підпілля, як одному з найактуальніших питань, присвячено цілу низку праць як вітчизняної, так і польської історіографії. Слід зазначити, що дана проблематика не досліджувалася радянською та польською історіографією, тому що така постановка питання була під забороною офіційної цензури, а тому праць, які б мали на меті дослідження української проблеми написаних до отримання незалежності Україною немає. У працях радянських та польських істориків (60-80-х рр.), присвячених міжнародним відносинам періоду Другої світової війни, головна увага зосереджена на польському питанні [196; 197; 242; 243; 282]. Навіть у роботах на тему польсько-українських взаємин (УРСР – ПНР) і ролі та місця України в системі міжнародних відносин періоду війни та перших повоєнних років українське питання залишалося поза увагою дослідників.[2]

Разом з тим, дана проблематика є надзвичайно актуальною, про що свідчить низка досліджень здійснених, вже в пострадянські часи польськими і українськими істориками. Підкреслимо, що все ж залишається ряд не досліджених взагалі, або ж дискусійних моментів. Це зумовлено тим, що представники польської та української історичної науки часто стоять на кардинально протилежних позиціях у своїх поглядах на окремі аспекти проблеми. Причиною таких різних поглядів на думку Л. Зашкільняка є прагнення обох сторін стояти перш за все на базі власної національно-державної рації, забуваючи при цьому, що головним завданням історика є неупереджене ставлення до висвітлюваних ним подій і дотримання принципу історизму.[3]

Після отримання Україною незалежності постало питання розвитку та збереження добросусідських стосунків з нашими найближчими сусідами, одним з яких є Республіка Польща. Спроби українських і польських науковців, спільно дослідити причини, обставини та наслідки польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни спричинили певне зближення позицій обох сторін, хоч і залишили велику кількість розбіжностей. В рамках дослідження польсько-українських стосунків у період 1939-1945 рр. було започатковано міжнародний семінар провідних істориків України та Польщі. Всього в циклі наукового семінару відбулося одинадцять таких конференцій, які фактично започаткували спільну тривалу і клопітку роботу науковців над широкою проблематикою польсько-українських стосунків. Матеріали семінару опубліковані в дев’яти томах наукових конференцій під назвою „Україна – Польща: важкі питання.” [213; 261; 262; 263; 264 ;265; 266; 267]

Наслідком проведення наукового семінару стало прийняття узгоджень та розбіжностей між польськими та українськими істориками, які відображено в підсумковому томі, що вийшов під назвою „Україна-Польща: важка відповідь”. [268] Стосовно українського питання в політиці польського уряду та польського підпілля було узгоджено і прийнято відповідні тези. Зокрема, у них зазначено, що польський уряд стояв на позиціях неподільності польських територій, а українське питання вважав внутрішньою проблемою Польші. Підкреслюється також, що обидві сторони стояли на різних позиціях, які могло зблизити взаємне порозуміння. Спроби такого порозуміння справді мали місце, протягом 1942-1944 рр., проте не привели до позитивного вирішення проблеми. Причинами які на це вплинули називаються: різниця у позиціях обох сторін (польська сторона недооцінювала українських прагнень до незалежності, позиція ж української сторони не співпадала з „польською рацією стану”), відсутність готовності до компромісу, а також політика великих держав (США, Англії та СРСР), яка спричинила до того, що як поляки, так і українці були усунені від впливу на рішення про майбутню державну приналежність цих територій і комплексне вирішення українського питання. [268, 30] На нашу думку прийняті тези потребують певного допрацювання і уточнення, що в свою чергу вимагає подальшої роботи над дослідженням українського питання. Зокрема, у них не знайшли свого відображення наступні аспекти: яку роль у процесі налагодження польсько-українських стосунків відіграли окремі політичні сили у складі польського руху опору, як вони вплинули на прийняття тих чи інших рішень польським еміграційним урядом, чи різнилася позиція „лондонців” і представників Делегатури уряду та Армії Крайової стосовно політики в українському питанні, як на прийняття рішень вплинула діяльність окремих інституцій у складі польського руху опору, наприклад Східної комісії, Східного бюро, Бюро інформації та пропаганди, Комітету східних земель тощо.

Слід зазначити, що українська історіографія даної проблеми представлена меншою кількістю праць ніж польська. Вагомий внесок у дослідження даної проблеми зробив київський історик І. Іллюшин. Зокрема він є автором кількох монографій [182; 185] та низки статей [183; 186; 231] присвячених українсько-польським стосункам в роки Другої світової війни. У ґрунтовній праці „ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів)” [182] він аналізує причини українсько-польського конфлікту на західноукраїнських землях в роки війни. Монографія базується на широкій джерельній базі, зокрема в її основу в основному покладено документальні джерела з архівів Польської Республіки. В центрі уваги автора – протистояння бойовиків Організації Українських Націоналістів (ОУН) і воїнів Української Повстанської Армії (УПА) з військовими формуваннями Армії Крайової (АК). У книзі здійснено порівняльний аналіз інформації у джерелах та наукових дослідженнях українського і польського походження. На нашу думку особливої уваги заслуговують розділи присвячені політиці польського уряду та підпілля в українському питанні [182, 13-51, 136-179], у яких автор висвітлює діяльність окремих інституцій у складі польського руху опору (Делегатури уряду, Армії Крайової, Бюро інформації і пропаганди, Східної комісії, Східного бюро), направлену на розв’язання українського питання, показує причини та наслідки цієї політики, різницю в позиціях тих чи інших польських діячів, в залежності від їхньої політичної приналежності, стосовно українського питання і їх вплив на діяльність підрозділів які вони очолювали [182, 136-140, 143-145].

Ще одна книга І. Іллюшина „Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни” [185] хоча і не присвячена безпосередньо українській проблемі в політиці польського уряду та підпілля, проте є важливою для розуміння діяльності перш за все польського військового підпілля в особі АК, а також його цивільної гілки, зокрема, Волинської Делегатури уряду. Автор торкається проблеми загострення українсько-польських стосунків на Волині. Простежуючи ті події, що відбувалися в регіоні І. Іллюшин робить висновок про те, що діяльність польського підпілля на теренах Західної України, в залежності від існуючих реалій, могла носити антинімецький або ж антирадянський характер, але завжди залишалась антиукраїнською [185, 257]. На основі кропіткого аналізу джерел він доводить, що вихід з підпілля АК та створення 27 Волинської Дивізії, передбачало не лише боротьбу проти німців і демонстрацію „стану польської присутності”, але й переслідувало іншу мету – випередження українців у справі організації влади під час залишення території Волині німецькими військами [185, 257].

Проблемі діяльності польського підпілля на територіях Західної України також присвячена стаття І. Ільюшина „Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни”[4] [183, 152-170]. Слушною є його думка про те, що між двома гілками польського підпілля (військовою і цивільною) впродовж війни існували певні, іноді принципові розбіжності у вирішенні багатьох проблем, зокрема і українського питання. [183, 165] Автор також звертає свою увагу на історію виникнення, становлення та розвитку польського руху опору, його організаційну структуру, діяльність польських боївок, партизанських загонів та баз самооборони. Особливо важливим є висвітлення цієї діяльності у період загострення польсько-українських стосунків [183, 159-163; 184, 160-166].

Слід також відзначити статтю І. Ільюшина „Польсько-українські стосунки в період ІІ світової війни та перші повоєнні роки в українській історіографії після 1989 року”. У ній він проаналізував доробок вітчизняних вчених у вивчення проблеми польсько-українських взаємин в період 1939-1946 рр. Слушною є думка автора про те, що польські історики не публікують архівних документів, які можуть бути використані українськими науковцями як аргументи у науковій дискусії. Зокрема, у статті звертається увага на те, що польськими дослідниками опубліковано більшість звітів, які зберігаються у фондах бібліотеки Варшавського університету (БУВ) і містять інформацію про діяльність 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової, окрім документів в яких є інформація про екстермінацію українського населення, в тому числі жінок та дітей, польськими відділами [231, 183]. Додамо, що це стосується не лише документів, які зберігаються в БУВ. Під час пошукової роботи у Архіві Актів Нових (ААН), в ході опрацювання фондів Делегатури уряду та Армії Крайової добре відомих польським дослідникам нами було знайдено низку планів та пропозицій розроблених польським підпіллям і спрямованих на радикальне розв’язання українського питання. Жоден з цих документів опубліковано не було.[5]

Українській проблемі у політиці польського уряду та підпілля присвячені дослідження львівського історика Л. Зашкільняка. Він є автором низки статей у яких висвітлює окремі аспекти в діяльності польського руху опору стосовно українського питання [180; 181; 283; 284]. Позитивним моментом є те, що автор характеризує історіографію даної проблеми, а також публікації джерел [180, 406-407; 181, 161-163]. Аналізуючи українську проблему в політиці польського уряду Л. Зашкільняк висвітлює також ставлення до неї окремих політичних партій і їхній вплив на позицію „лондонців” щодо її вирішення. Розглядаючи позиції польських і українських істориків, автор підкреслює, що причиною досить серйозних розбіжностей у поглядах на причини, перебіг та наслідки польсько-українського протистояння є тиск на науковців з боку громадської думки обох країн [180, 406]. На його думку цей тиск „змушує польських істориків розглядати вказані події винятково з позицій „польської рації стану” [180, 406]. Українські історики, за переконанням автора, теж здебільшого керуються власною „рацією стану” і нехтують загальнополітичною ситуацією в регіоні під час війни. Л.Зашкільняк виокремив також основні прорахунки польського уряду у політиці щодо українців. Остання будувалася на базі тих принципів, які було закладено ще у міжвоєнний період. Слушною, на наш погляд, є також його заувага про те, що польська сторона розглядала українську проблему як проблему територіальну, а не національну [180, 420]. Заслуговує також на увагу ще одне дослідження Л. Зашкільняка, що безпосередньо не стосується українського питання в політиці польського уряду та підпілля, проте все ж піднімає окремі його аспекти. Мається на увазі стаття розміщена на сторінках журналу „Східний Огляд” під назвою „Український національний рух і справа Польщі в роки Другої світової війни” [283, 63-94]

Слід також відзначити праці київського історика А. Русначенка, які хоч і не стосуються безпосередньо предмету нашого дослідження, проте розглядають окремі його аспекти. Зокрема це монографія А. Русначенка „Розумом і серцем”, в якій він досліджує український національно-визвольний рух в період 40-80-х років ХХ століття, висвітлюється вплив радянського та німецького чинника на загострення польсько-українських стосунків. Тут характеризується „Звернення до українського народу” польської Крайової політичної репрезентації та наслідки до яких призвела поява даного документу [204, 59].

В одному з розділів книги А. Русначенка „Народ збурений” [201] висвітлюється польсько-українське протистояння на Волині і в Галичині в 1943-1944 роках [201, 139-166]. Автор характеризує також спроби польсько-українського порозуміння, проте досліджує переговори між польським та українським підпіллям лише з 1945 року, хоча спроби порозуміння мали місце протягом усього періоду війни [201, 192-196].

Проблемі польсько-українського протистояння на Західній Україні присвячена стаття „Польсько-українське протистояння в роки Другої світової війни” [202, 89-112; 203, 94-104]. У ній А. Русначенко хоча і не торкається безпосередньо українського питання в політиці польського уряду, проте розглядає його окремі аспекти, що вплинули на загострення стосунків. Автор зазначає, що в період конфлікту АК підтримувала радянських партизанів, не дивлячись на те, що керівництво польського підпілля заборонило співпрацю з ними.

Важливою для розуміння досліджуваної теми є також праця О. Корчака-Городиського „Україніка в польсько-радянських дипломатичних переговорах” [132, 58-71]. У ній аналізуються документи переговорів між представниками СРСР та польського уряду в роки війни, проте їхній аналіз обмежується періодом 1939-1942 років, хоча такі розмови мали місце аж до 1944 року.

Доповнює доробок української історіографії праця тернопільських дослідників О. Гайдая, Б. Хаварівського та В. Ханаса „Хто пожав Бурю”, [176] де автори аналізують діяльність польського підпілля на Тернопільщині. Цікава інформація міститься у розділі, присвяченому планам повстання розробленим польським підпіллям, та операції „Буря”, які показують позицію АК стосовно теренів Західної України [176, 49-67]. Тут опубліковано плани, звіти, додатки до операційних наказів та рапорти польського підпілля [176, 109-154], що суттєво піднімає її науковий рівень.

У книзі „Предтеча”, що була логічним продовженням вищезгадуваної праці, хоча хронологічно обмежується 1939-1941 роками, дані автори на основі залучення матеріалів із колишніх спецсховищ (фонди СБУ та Державного обласного архіву Тернопільської області) намагаються відтворити цілісну картину діяльності польського підпілля в краї. Тут основна увага приділяється репресіям радянської влади проти польського підпілля, а також організації та розбудові підпільної структури АК на Тернопільщині і планам поляків щодо боротьби за ці території [175].

Заслуговує на увагу доробок українського історика з діаспори В. Вериги, який у монографії „Дорогами Другої світової війни” аналізує розвиток та діяльність українського національно-визвольного руху [174]. Інтерес становлять вміщені тут як додаток документи польського підпілля серед яких звернення Крайової Політичної Репрезентації „До українського народу”, листівки, видані польським підпіллям в період загострення польсько-українських стосунків, що дають змогу частково зрозуміти реакцію польської сторони на міжнаціональний конфлікт [174, 273-303].

У монографії І. Козловського „Встановлення українсько-польського кордону 1941-1945 рр.” [189] подано комплексний аналіз головних етапів та особливостей процесу встановлення радянсько-польського кордону. Показано місце українського питання в політиці СРСР та досліджуються основні етапи переговорів про кордони між польським еміграційним урядом та Радянським Союзом. Дана праця безпосередньо не стосується досліджуваної нами проблеми, проте дає можливість зрозуміти позицію польського еміграційного уряду щодо східних кордонів Польщі.

Польська історіографія представлена більшою кількістю праць присвячених дисертаційній темі. Однією з перших була стаття Р. Тожецького „Польсько-українські контакти на тлі української проблеми в політиці польського еміграційного уряду та підпілля 1939-1944” в якій висвітлюються переговори між обома сторонами, аналізуються їхні позиції щодо статусу „східних кресів” показано вплив представників різних політичних партій на позицію польського уряду та їхнє ставлення до українського питання [276].

У монографії „Поляки та українці”, [277] Р. Тожецький аналізує ситуацію, що склалась на західноукраїнських теренах напередодні і на початку Другої світової війни висвітлює основні напрямки щодо ставлення до проблеми української державності польської політичної думки як в еміграції, так і на теренах Західної України. Автор звертає увагу також і на спроби польсько-українського порозуміння. Водночас, тут відсутній аналіз планів польського підпілля щодо українського мирного населення, недостатня увага приділена проектам Східного бюро, Східної комісії, не висвітлено плани польського підпілля стосовно підготовки до військового повстання на теренах Західної України з метою приєднання цих територій до Польщі.

Серед досліджень присвячених українській проблемі, помітне місце займають праці польського історика Ч. Партача. Зокрема, у статті „Українська проблема в політиці польського уряду в еміграції і польського підпілля в 1939-1945 рр.” він характеризує основні напрямки в діяльності польського уряду на еміграції, які стосувалися української проблеми. Зауважимо, що дослідження написане на широкій джерельній базі, з використанням фондів як польських, так і лондонських архівів, проте не позбавлене певних недоліків. Автор не торкається планів польського підпілля щодо українського питання, хоча в темі статті такий аспект зазначений. У роботі відсутній аналіз проектів, розроблених представниками Східного бюро (СБ), Східної комісії (СК) та Бюро інформації і пропаганди (БІП) при Делегатурі уряду, присвячених даній проблемі. Дана праця фактично завершується 1943 роком, а саме виходом у світ „Відозви до українського народу Крайової політичної репрезентації” від 30-го липня 1943 р.

Контакти між українською і польською стороною продовжувалися і надалі, мали місце і спроби порозуміння на рівні краю, проте даний аспект в дослідженні не висвітлений. Ч. Партач залишив поза увагою діяльність таких польських інституцій як Рада з питань національностей, Рада національної єдності, Комітет східних земель, що відіграли важливу роль у розвитку польсько-українських стосунків на кінцевому етапі Другої світової війни. В колах представників даних інституцій у складі польського підпілля було розроблено низку проектів, що стосувалися можливих шляхів вирішення української проблеми. Не розкрито також і питання про вплив польсько-українського військового протистояння 1943-1944 рр. на погляди представників польського руху опору стосовно українського питання та можливих шляхів його вирішення.

Монографія Ч. Партача „Українське питання в політиці польського уряду в еміграції та його експозитур в краї” [255] базується на широкій джерельній базі. Тут використні не тільки польські архіви, але й документи архівів у Великобританії. В праці розглядаються деякі аспекти у політиці польського уряду та підпілля щодо української проблеми, аналізується участь українців у польських збройних силах, створених в Англії та СРСР. Крім того автор приділяє увагу польсько-українському протистоянню на Волині і ролі двох сторін у загостренні стосунків. Водночас він безпідставно вважає, що українська історіографія „фальшиво представляє український націоналістичний рух, як рух національний” [253, 6]. На думку Ч. Партача у міжвоєнний період українці, які лояльно ставилися до польського уряду були забезпечені усіма громадянськими правами, а в’язниці були створені спеціально для „незалежників” (niepodległościowców) і „німецьких диверсантів – терористів з ОУН” [253, 6].

Автор стверджує також, що розвиток української освіти та культури на Холмщині в період 1942-1943 років – це не що інше, як прагнення українських націоналістів українізувати польське населення в регіоні [253, 95]. Він звинувачує українців у співпраці з німцями, метою якої, на його думку, була етнічна чистка по відношенню до поляків у регіоні [253, 96].

Слід також згадати спільну працю Ч. Партача і К. Лади [254] у якій досліджується політика польського уряду та підпілля стосовно українського питання в період війни. Дослідники також здійснили спробу проаналізувати розвиток українського націоналістичного руху. Автори праці поклали усю провину в загостренні польсько-українського конфлікту на ідеологію українського інтегрального націоналізму та діяльність ОУН, зовсім не акцентуючи уваги на прорахунках польського підпілля та уряду, а також впливі на ворожнечу між українцями та поляками політики останнього ще у міжвоєнний період. Вони стверджують нібито протягом віків незаперечні факти свідчили про приналежність теренів Волині та „Східної Малопольщі” (Галичини – І.Ш.) до польської держави [254, 335-336], тим самим фактично повторюючи антиукраїнські висловлювання окремих польських політиків воєнного періоду. Ч. Партач і К. Лада нехтуючи аргументами силкуються переконати читача в тому, що український націоналізм – це одна з найвищих форм фашизму [254, 335].

Польська історіографія проблеми представлена також працями В. Філяра. У його монографії „Буря на Волині” [234] охарактеризовано ситуацію, що склалась на Волині в 1939-1944 роках, проаналізовано діяльність 27 Волинської Дивізії, яка була пов’язана з планами польського підпілля щодо західноукраїнських земель. У книзі „Волинь (1939-1944). Екстермінація чи польсько-українська боротьба” цей же автор дослідив події на Волині в період загострення польсько-українських стосунків, а також формування, розвиток та діяльність конспіративної мережі польського підпілля. Цікавим є розділ про спроби польсько-українського порозуміння у якому він висвітлив основні моменти двосторонніх переговорів, що мали місце в роки війни. [235, 331-346].

Серед праць загального характеру, які безпосередньо не стосуються даної теми, але суттєво доповнюють її розуміння, варто виділити матеріали, вміщені у збірнику під редакцією Б. Грота. Вони, присвячені польсько-українському протистоянню на Волині, а також діяльності ОУН, дивізії СС „Галичина”, аналізу документів, що стосуються польсько-українських взаємовідносин в „Архіві Адама Бєня” тощо [239; 271].

Серед низки загальних робіт певне місце посідає монографія К. Пжибиша „Польська політична думка (1939-1945)” [270]. У ній автор дослідив розвиток та діяльність польських політичних партій в період Другої світової війни, ставлення різних політичних угруповань до проблеми меншин, а також їхні погляди на територію та кордони повоєнної польської держави [270].

Польські історики здійснили низку досліджень структури, формування, розвитку та діяльності Делегатури уряду та окремих її підрозділів. Серед авторів праці яких стосуються даної проблеми варто згадати праці В. Грабовського [238, 240], Г. Гурського [237], Г. Мазура [246]. Діяльність польського уряду розглядалася у працях В. Бонусяка [224], М. Пестковської [257], Е. Дурачиньського [229; 230], В. Побуг-Маліновського [259; 260].

Окремі аспекти польсько-українських стосунків висвітлено у працях західних дослідників Т. Снайдера, Д. Тоттла, Ф. Тера [272, 278, 275].

Т. Снайдер у своїй монографії досить грунтовно показав становище українців у міжвоєнній Польщі. На його думку, головним джерелом поширення антагонізму між поляками і українцями стала не тогочасна політична ситуація, а український інтегральний націоналізм, який, мовляв, відокремив українців від поляків і спровокував останніх до радикальних дій. Водночас, автор чомусь не врахував, що не ідеологія спровокувала протистояння, а навпаки, тодішня ситуація не могла не провокувати націоналістичних настроїв, що поширювалися серед українського населення. Водночас Т. Снайдер докладно і виважено відтворює перебіг трагічних подій на Волині 1943-1944 рр, називаючи їх „українсько-польською громадянською війною”. Д. Тоттл, описуючи „етнічні чистки ОУН-УПА” періоду війни, усю провину покладає на українців, які нібито здійснювали геноцид стосовно поляків та євреїв. Ф. Тер зосередив свою увагу на розгляді польсько-українського конфлікту в 1939-1947 рр. Він вважає, що головною причиною загострення двосторонніх стосунків була політика СРСР та Німеччини на теренах Західної України , спрямована на розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

У мотивації і підходах різних політичних сил у складі польського уряду до розв’язання українського питання частково допомогли розібратися спогади державних, політичних і військових діячів. Цей вид джерел проливає світло на атмосферу в „лондонському таборі”, дає змогу відтворити картину подій, що відбувалися в ньому, зрозуміти позиції лідерів польського руху опору. При написанні роботи було використано спогади В. Андерса, [125] С. Кота, [127; 128] Е. Рачинського, [129] Є. Клімковського, [122] С. Кіркора [126]. Віддаючи належне важливості і значимості цього виду історичних джерел, при їх використанні автор врахував характерний для них вплив суб’єктивного і особистісного чинників.

Проблема ставлення польського еміграційного уряду та польського підпілля до українського питання знайшла своє відображення в публікаціях документальних джерел. Це, зокрема стосується трьохтомного видання під редакцією М. Сівіцкого, яке побудоване за проблемно-хронологічним принципом. [165; 166; 167].

Упорядник даного збірника демонструє своє упереджене ставлення до політики польської влади стосовно українців. Про це свідчать передмови, написані автором до кожного тому, в яких він усю вину в конфлікті між поляками та українцями покладає на польську сторону. Видання містить у собі важливі документи, в яких відображено ставлення окремих представників польського уряду та підпілля до української проблеми. Проте, автором вибрано лише ті документи, які показують діяльність польського уряду та підпілля в негативному світлі.

Велика за обсягом двохтомна книга Владислава і Еви Сємашків „Народовбивство польського населення Волині здійснене українськими націоналістами у 1939-1945 рр.” [164] присвячена польсько-українському конфлікту на теренах Волині. Під Волинню автори розуміють Волинське воєводство міжвоєнного періоду, не поширюючи своє зацікавлення, на території, що належали до СРСР або входили до Поліського воєводства.

У передмові Р. Шавловського йдеться не про „народовбивство скоєне українськими націоналістами”, як це зазначено у назві книги, а про „українські злочини” нібито скоєні „широкими масами тамтешніх українців”. [164, 13]. Слушною є думка Я. Ісаєвича про те, що для авторів ці поняття практично рівнозначні, бо як випливає з багатьох місць книги „націонацістом” для них є кожен прибічник незалежності української держави на всіх тих землях де українці становлять більшість населення. [187, 175].

Р. Шавловський стверджує, що „українське народовбивство” на відміну від німецького і радянського має низку фатальних відмінностей (обтяжуючих обставин). По-перше, він прирівнює „українські злочини” стосовно поляків до геноциду євреїв німцями і звинувачуює українців у злочинах не лише проти поляків, але й проти євреїв. По-друге, говорить, що зі сторони українців „не було жодних закликів залишити терени”, навпаки „вони називали втечу поляків зрадою і переконували їх залишитися для того щоб потім їх усіх вирізати.” [164, 12]. По-третє, з одного боку він заявляє, що це було „українське народовбивство, а не здійснене лише УПА, бандерівцями чи українськими націоналістами, а саме українцями загалом”, з іншого – доводить, що ніхто не стверджує ніби в „народовбивстві” приймала участь переважна більшість українців. Більше того, „існує досить велика кількість прикладів допомоги полякам зі сторони українців” [164, 13].

На його думку, злочини німців і СРСР були злочинами окупантів, а „українське народовбивство” здійснювали громадяни Польської держави української національності, при цьому Р. Шавловський замовчує той факт, що українське населення не вважало поляків співвітчизниками, а розглядало польську владу як окупаційну. Він також стверджує, що німці і навіть росіяни вибачилися за скоєні злочини, а у їхній літературі як в німецькій, так і, останніх десять років, у російській відкрито говориться про геноцид стосовно поляків. Українці ж на його думку поводять себе зовсім інакше: „вони демонструють мовчання, велике крутійство або відверто грубу брехню”. [164, 14]

У передмові українцям безпідставно закидається, що вони „всюди, в повному розумінні цього слова, разом з німцями або самостійно приймали участь у геноциді стосовно близько двохсот тисяч євреїв” [164, 14] Критикуючи українську історіографію, Р Шавловський стверджує, що вона ставить на одні шальки терезів „народовбивство на Волині і в Галичині”, а на інші операцію „Вісла”, що на його думку є недопустимим, бо остання „була продиктована найвищою державною необхідністю для того щоб позбавити УПА соціальної та матеріальної підтримки зі сторони українського населення”. [164, 15] Він виступає також з критикою спільних польсько-українських зустрічей „Україна-Польща: важкі питання”. Нехтуючи аргументами як польських, так і українських істориків – учасників семінару, він стверджує, що останні говорять про „спільну польсько-українську різанину”, а це на його думку не відповідає істині, бо з таким самим успіхом „можна називати голокост німецько-єврейською війною”. [164, 15] В цілому передмові до книги притаманні суперечності в аргументації та підкреслена агресивність формулювань. Тут категорично підкреслюється, що знущання з невинних людей на Волині у 1943-1944 рр. – це діі „в дусі Хмельниччини та гайдамацького повстання” [164, 12]. Цій тезі суперечить інше твердження, що його читаємо в передмові: „у світлі сотень свідчень, використаних у праці Сємашків, між польським і українським населенням Волині були добрі, часто просто дружні стосунки...Ці добрі стосунки цілковито зруйнувала лише широкомасштабна акція передусім галицьких агітаторів ОУН – УПА, що пропагували крайній, відверто народовбивчий український шовінізм”[6] [164, 17,1033, 1098]. Не будемо наводити дальших прикладів, проте зауважимо: засадничим моментом є те, що присвячуючи дослідження українсько-польським стосункам і збираючи матеріали про нищення польських сіл та вбивства поляків, автори оминули увагою справу так само масових убивств українців польською поліцією, боївками польського підпілля та польським цивільним населенням.

Описуючи польські „відплатні акції” вони значно занижують кількість жертв серед українців, ігноруючи той факт, що під час цих акцій відбувалася різанина невинних людей. Хоча у спогадах українців знаходимо численні описи знущань польських боївок над цивільним населенням, відтинання носів та вух і навіть розпинання людей, вкидання дітей до криниць.[7] В цілому, найхарактерніша риса опублікованих в книжці В. і Е. Сємашків спогадів – обминання українських страждань. [187, 389]. Автори розмістили документи без будь-якого критичного аналізу, а там де описуються події на Волині вони просто переказують архівні звіти та рапорти. Допущено перекручення в перекладі окремих джерел з української на польську мову. Зокрема, як останній „документ” вказаного збірника наводяться фрагменти пісень УПА. Видається сумнівним, що ці пісні будь-коли співалися, проте, щоб підкреслити ненависть українців до поляків, упорядники переклали одну з строф пісні „заженемо всіх ляхів до Варшави” як „вижнемо” („wyrźniemy”) тобто „виріжемо” („викосимо”). Не зрозумівши слова „заженемо”, вони подали такий коментар: „Дослівний переклад означав би – „вижнемо” (від слова „жати”), тобто зітнемо як збіжжя або траву, всіх ляхів аж до варшави”. [164, 1293-1294]. Загалом, із багатьох місць книги випливає, що для авторів кожен поляк, якого було вбито на Волині у 1939-1945 рр. – це жертва українських націоналістів. Попри перераховані недоліки, все ж викликає повагу обсяг виконаної авторами праці, проте вона аж ніяк не є остаточною. Необхідні подальші дослідження і дальше збирання матеріалів про всі жертви терору, його перевірка та співставлення інформації з різних джерел.

Значний інтерес становить трьохтомне видання під редакцією Д. Балішевського та А. Кунерта „Правдива історія поляків”. Зокрема, в першому томі містяться фрагменти звернень президента Речіпосполитої В. Рачкевича до польського народу, окремі статті з підпільної польської преси, а також окремі документи польського підпілля з 1939-1942 років [155].

Другий том складається з документів періоду 1943-1944 років. Тут відображено також польсько-українське протистояння на Волині, інструкції Ради Міністрів польського уряду, декрети та звернення до населення, здійснені Делегатурою уряду в зазначений період [156]. В матеріалах третього тому, крім перерахованих вище джерел, зустрічаються також і документи, що свідчать про негативну реакцію польського уряду на включення територій Західної України до складу СРСР [157].

Цінним джерелом є збірник під редакцією Л. Кулінської. У першому томі якого вміщено документи Комітету східних земель, що стосуються протистояння на теренах Волині та Галичини, а також опрацювання його членів, стосовно вирішення проблеми „східних земель” [151].

Другий том представлений документами, які упорядниці вдалося знайти в особистих архівах діячів Комітету східних земель – це політичні рапорти, тижневі та квартальні звіти, звіти про ситуацію в окремих місцевостях, підпільна польська преса. Неабиякий інтерес становлять документи, що стосуються шляхів розв’язання української проблеми, пропонованих членами Комітету, також спроб польсько-українського порозуміння в період другої половини 1943 – першої половини 1944 років. [152].

Л. Кулінська та А. Ролінський опублікували збірник документів Головної опікуючої ради, яка займалася опікою над польським населенням в період загострення польсько-українських стосунків. До нього увійшли унікальні документи, передані до Національної бібліотеки ім. Оссолінських у Вроцлаві з приватної колекції одного з колишніх діячів Головної опікунчої ради Й. Відаєвича, а також матеріали про польсько-українське протистояння в період 1943-1944 рр., зібрані цією інституцією [143].

Важливе значення для дослідження становить шеститомне видання документів АК. Перший том збірника включає 182 документи, які датуються вереснем 1939 – червнем 1941 рр. [145], другий – 248 документів від червня 1941 р. до квітня 1943 р [146], третій – 274 документи, які охоплюють період від квітня 1943 р. до липня 1944 р. [147], четвертий – 510 документів датованих липнем-жовтнем 1944 р. [148], п’ятий – 370 документів за період від жовтня 1944 до липня 1945 рр [149]. Шостий том збірника вийшов як доповнення і складається з матеріалів за весь період – від 1939 до 1945 рр. [150]. Документи і матеріали, що були опубліковані в цьому капітальному виданні – звіти, рапорти, проекти, телеграми, депеші тощо, стосуються діяльності Армії Крайової в роки Другої світової війни.

Особливий інтерес для дослідників становлять документи, які у 1997 році були знайдені під Варшавою. Людиною, яка показала прихований архів, був колишній міністр та активний діяч польського підпілля А. Бєнь. Дане зібрання зберігалося у спеціальному сховищі, включало в себе матеріали Ради з питань національностей при Делегатурі уряду в краї, керівником якої й був А. Бєнь. Вони опубліковані окремим збірником, в якому міститься загалом 30 документів за 1942-1943 рр., що стосувалися проектів по підготовці вирішення українського питання [144].

Ряд сюжетів, які не знайшли відображення в документальних та мемуарних виданнях, вдалося відтворити шляхом використання неопублікованих матеріалів. Окремі з них зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління (ЦДАВОУ). Серед використаних у роботі документів значний інтерес становлять звіти, [5] різного роду аналітичні опрацювання (характеристика діяльності польських політичних партій та їх ставлення до українського питання, брошури присвячені двостороннім взаєминам, огляд польської преси воєнних років) [2; 3; 4; 7] відозви, листівки ОУН до поляків, [1] аналіз причин невдалих спроб порозуміння [6] тощо. У дослідженні було використано також фонди Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ). Тут ми зосередили свою увагу головним чином на матеріалах Центрального комітету комуністичної партії України та Українського штабу партизанського руху. У них знаходимо інформацію про польсько-українське протистояння, [8] настрої польського населення в краї, [9; 11; 13] звіти про діяльність польських політичних партій та угруповань на західноукраїнських теренах, [12] політичну ситуацію в регіоні, [10] взаємодію між радянськими партизанами та загонами АК [14] тощо. Дані джерела, хоча і не стосуються безпосередньо теми дисертаційного дослідження, проте суттєво доповнюють розуміння двосторонніх взаємин періоду війни.

Значна кількість матеріалів, використаних у роботі міститься в архівах Республіки Польща. Зокрема важливі документи зберігаються в Центральному архіві руху людовего у Варшаві які належать до колекції С. Котта. Вони проливають світло на польсько-українські переговори з метою створення спільного фронту проти окупантів, ініціатором яких була польська сторона [72; 74; 75]. Дані документи датуються початковим етапом Другої світової війни і знаходяться у фонді під назвою „Україніана”.

Серед комплексу документів важливими є аналітичні опрацювання, які стосуються ситуації на теренах Західної України на початковому етапі війни [67; 68; 71; 73; 78]. Значний інтерес становлять також проекти майбутніх польсько-українських стосунків, у яких відображено бачення української проблеми польськими політиками [72; 74; 75]. Крім того, різного роду листи, звернення, нотатки, меморіали у яких знаходимо відомості не лише про ситуацію в терені, але й аналіз українського національно-визвольного руху [77; 78], відомості про взаємовідносини між українським і польським населенням [67; 68; 69], аналіз польськими політиками можливого розгортання подій з огляду на політику СРСР та в залежності від перебігу війни [70], характеристика української православної церкви, її діяльності та впливу на українське населення, ставлення до поляків в церковному середовищі [79] тощо. Цінним джерелом є документи Комітету у справах краю, що показують, в який спосіб представники уряду, котрі входили до його складу, пропонували розв’язати українське питання, які погляди щодо його вирішення існували, а також плани стосовно створення українського легіону у складі польського війська [74].

Значно розширили джерельну базу дослідження матеріали Архіву актів нових, які зберігаються насамперед у фондах Армії Крайової та Делегатури уряду. Документи АК становлять в основному рапорти та звіти про ситуацію в регіоні [26; 27; 25], накази Головного Командування АК [15; 17; 19; 20], різного роду кореспонденцію (депеші, листи, телеграми) з аналізом ситуації на теренах „східних кресів”, стратегічними планами військового підпілля та доповненнями і поправками до них [18; 24; 23]

Неабиякий інтерес становлять матеріали, безпосередньо присвячені українському питанню та шляхам його розв’язання. Основний масив документів такого типу – це різного роду опрацювання та проекти. Хоча вони не були офіційними постановами, але відображали погляди представників польського уряду, його Делегатури, діячів Армії Крайової на можливі варіанти розв’язання українського питання. Зокрема, це документи Департаменту інформації і преси [54; 55; 56; 59; 60], Президіального бюро (Biuro Prezydialne) [39; 40; 41], а також Департаменту внутрішніх справ при Делегатурі уряду [43; 47; 49]. Цікава інформація почерпнута з документів амбасади Польщі в Лондоні, про політику уряду стосовно українського питання, а також переговори між „лондонцями” і офіційною Москвою, з представниками англійських урядових кіл, міжнародну ситуацію, та цілі Польщі у війні, огляд польської і української преси тощо [30; 31; 32; 33; 34; 35; 36; 37].

У дослідженні також використано матеріали польської підпільної періодики, які знаходяться у фондах Національної Бібліотеки Республіки Польща (Biblioteka Narodowa) у Варшаві і несуть важливу інформацію про події, що мали місце на теренах Західної України в роки Другої світової війни, ставлення польської громадськості до українського питання, загострення двосторонніх взаємин і реакцію на нього поляків, промови та виступи провідних політиків, різного роду аналітичні статті, присвячені проблемі кордонів та взаємовідносин з СРСР. Серед таких періодичних видань слід відзначити: „Rzeczpospolita Polska” [97; 98; 99; 100; 101; 102; 103; 104; 105; 106; 107; 108], „Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej” [109; 110; 111; 112; 113; 114; 115; 116; 117; 118; 119], „Nasze Źiemie Wschodnie” [85; 86; 87; 88; 89; 90; 91; 92; 93], „Biuletyn Wewnętrzny”, ( з 1943 р. „Biuletyn Wewnętrzno-Polityczny”. – І.Ш.) [81; 82; 83], „Głos polsko-ukraiński” [84], „Nowe Drogi” [94; 95; 96].

Отже, підсумовуючи варто зазначити, що українська проблема в політиці польського уряду та підпілля в період Другої світової війни займає важливе місце у дослідженнях як українських, так і польських істориків. Проаналізована вище література запроваджує у науковий обіг великий і цінний фактичний матеріал, присвячений різним аспектам українського питання. Вона дозволяє відтворити історичне тло на якому польська сторона здійснювала спроби його вирішити. Однак у науковій літературі не знайшли відображення такі аспекти як політика в українському питанні Східної комісії, Східного бюро, Бюро інформації та пропаганди, Комітету східних земель, окремих політичних партій та їхнього впливу на політику польського уряду і його цивільного та військового представництва в краї. Водночас, залишаються дискусійні а то й не висвітлені взагалі моменти, що є свідченням необхідності подальшого вивчення проблеми. Разом з тим існує велика кількість опублікованих джерел, присвячених тематиці польсько-українських стосунків. Зауважимо, що як українські, так і, в більшій мірі, польські історики здійснили низку публікацій архівних матеріалів, які хоч і не були безпосередньо присвячені українській проблемі, проте містять, окремі документи з досліджуваної тематики. Дисертаційна тема забезпечена також багатим архівним матеріалом, що міститься в як в архівах України, так і Польщі, а тому враховуючи її актуальність необхідна подальша пошукова та археографічна робота над джерелами.


РОЗДІЛ 2

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

2.1. Політика польських урядів щодо українців напередодні війни.

Намагаючись вирішити українську проблему наприкінці 30-х рр. польський уряд зупинився на найрадикальніших методах її розв’язання. Переломним у зміні політики польської влади щодо українців став 1935 р., коли після смерті Ю. Пілсудського право-радикальні сили Польщі розпочали боротьбу за вплив у країні. Боротьба між прихильниками „державної асиміляції” українців та радикального розв’язання українського питання завершилась перемогою останніх. Після відставки 12 жовтня 1935 р. В. Славека з посади прем’єр-міністра у правлячому таборі фактично не було авторитетного лідера, який зміг би продовжити курс на „нормалізацію”.

Еволюція державного усторю Польщі у напрямку тоталітаризму завершилася утворенням у 1937 р. проурядової партії Табір національної єдності (ТНЄ). Прихильники авторитарних методів правління, об’єднавшись навколо Е. Риз-Смігли [8] , ставили мету згуртувати польське суспільство навколо ідеї оборони держави.

Для того, щоб раз і назавжди покласти край домаганням українців отримати незалежність, влада взяла курс на витіснення, а фактично на повне очищення „східних кресів” від українського населення шляхом його примусового виселення та поступової асиміляції і ополячення. За рахунок послаблення позицій української меншини на теренах Галичини та Західної Волині планувалося докорінне збільшення польського елементу в регіоні. Новий етап у національній політиці Польщі спрямованій на створення однонаціональної держави розпочався екстермінаційними діями військових кіл. Особливо активно в цьому напрямку діяв, починаючи з 1937 р. Корпус охорони пограниччя (КОП).

Слід зазначити, що своєрідним підсумком польсько-українських стосунків у міжвоєнний період стала „Декларація Центрального Комітету УНДО в справі становища українського народу в польській державі” від 7-го травня 1938-го року [56, 2-4]. У ній зазначалося, що політика нормалізації стосунків[9] між польським та українським народами, яка проводилась УНДО впродовж трьох років, не призвела до позитивних наслідків. Провину за невдачу політики нормалізації Центральний Комітет повністю покладав на польський уряд, який за словами „Декларації...” не тільки не заважав, але й навпаки часто був співучасником негативних вчинків щодо українців [56, 2]. Серед них наводилися наступні: негативна політика щодо української церкви, намагання постійно внести розлад в консолідацію українського народу, ввівши поняття „русинів” та всіляко підтримуючи думку про існування різних племен, на кшталт лемків, гуцулів, волиняків, поліщуків, які, нібито, були зовсім різними окремими племенами, виключення українських селян з процесу парцеляції, особливо на прикордонних територіях, відбір права до навчання рідною мовою, недопущення українців до самоврядування та участі в політичному житті країни, постійні репресії щодо українського культурного життя тощо [56, 2-2а]. Водночас вже тоді, у 1938 р., УНДО попереджало, що така політика рано чи пізно призведе до використання її ворожими чинниками (СРСР та Німеччиною – І.Ш.), стане загрозою миру і може призвести до протистояння [56, 3].

Можна припустити, що ініціативу розробки радикальної програми направленої не лише на придушення українського національно-визвольного руху, але й взагалі проти розвитку національної свідомості та самобутності українського народу, схвалив Е. Ридз-Смігли [208, 20]. Вирішення українського питання планувалося здійснювати в двох напрямках. Перший – залагодження проблеми на міжнародному рівні, зокрема шляхом домовленості з Німеччиною, яка вміло використовувала українську карту для тиску на країни, у складі яких знаходились окремі українські території, й на Польщу в тому числі. Другий – радикальне розв’язання української проблеми безпосередньо в межах Речіпосполитої.

Польській дипломатії вдалося досягти домовленості з керівництвом Третього рейху про фактичну підтримку своєї політики щодо українців. Виношуючи плани війни з Польщею, Гітлер з легкістю підтримав процес вироблення спільної позиції в українському питанні для того, щоб приспати пильність офіційної Варшави. 5-го січня 1939 р. у розмові з міністром закордонних справ Речіпосполитої Ю. Беком він запевнив, що Німеччина за будь-яких обставин зацікавлена у збереженні сильної національної Польщі. В свою чергу польський міністр заявив, що „Україна” це польське слово яке означає „східні прикордонні землі”, котрі „протягом десятиліть позначали території, розташовані на схід від їхніх (польських -І.Ш.) володінь вздовж Дніпра. [130, 17].

Позицію Гітлера підтвердив і міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп. При обговоренні ставлення обох держав до „Великої України”, яке відбулося між ним і Ю. Беком 6-го січня 1939 р., він підкреслив, що розуміє занепокоєння уряду Польщі, пов’язане з наростанням українського руху, викликаним подіями в Карпатській Україні, і заявив, що є реальна можливість вирішити українське питання за умови їхнього тісного співробітництва [208, 21]. Позицію Німеччини він охарактеризував так: „Ми зацікавлені в радянській Україні постільки поскільки всюди чинимо росіянам шкоду...тому природно, що підтримуючи контакти з російською Україною ми ніколи не мали жодних справ з польськими українцями. Навпаки, це суворо заборонялося фюрером, який вже виклав свою негативну позицію стосовно Великої України”. [130, 21]. Заручившись обіцянками Третього рейху та з огляду на внутрішньополітичну ситуацію в країні, пов’язану з наростанням національно-визвольного руху, польський уряд взяв курс на тотальні репресії, асиміляцію та ополячення українців на їх власних етнічних теренах.

Напруга в польсько-українських стосунках вилилась в рішення офіційної влади розв’язати наболілу проблему радикальними методами. У Варшаві прийшли до висновку, що справа ліквідації українського питання в попередній час просувалася занадто повільно, а тому повноваження щодо її розв’язання потрібно перебрати на себе уряду.

На думку М. Сивіцького, поштовхом до такого рішення став меморіал від 28-го листопада 1938 р., прийнятий Секретаріатом порозуміння польських суспільних організацій.[10] В ньому йшлося про необхідність захисту польської спільноти від переслідувань зі сторони української більшості на „східних теренах”.[165, 269]. Для того, щоб орієнтуватись у ситуації, було здійснено опрацювання національного складу 84 повітів на теренах „східних кресів”. Метою проекту було встановити на скільки потрібно збільшити чисельність поляків в тому чи іншому повіті, щоб вони там становили не менше 51% від загальної кількості населення [66, 148-159]. 25-28 січня 1939 р. відбулися засідання Ради міністрів на чолі з Е. Ридз Сміглим. На них було прийнято рішення про те, щоб кожен міністр до 15-го лютого 1939 р. надав інформацію про кількість українців, що знаходяться у підпорядкуванні його міністерства і план ліквідації української проблеми в рамках підзвітної йому інституції [165, 270; 206, 243; 207, 116].

Дещо проливає світло на плани польської влади виступ директора Департаменту віровизнання при Міністерстві віровизнання та суспільної опіки Г. Дуніна-Борковського на нараді керівників східних воєводств, яка відбулася 14-го лютого 1939 р. Він заявив що метою діяльності влади на теренах східних воєводств має бути полонізація [65, 36].

15-го лютого 1939 р. міністр суспільної опіки Ж. Костялковський звернувся до Ради Міністрів з листом, у якому виклав пропозиції щодо „посилення польськості” на східних теренах. Він підкреслював, що одним з головних завдань є забезпечення працею безробітних поляків, а також надання виключно їм земельних ділянок. Це, на його думку, мало призвести до збільшення кількості добровольців на переселення до східних воєводств. З іншого боку, ним пропонувалось полегшити і усіляко підтримувати еміграцію українців за кордон [66, 21-34], а також поширити акцію, направлену на посилення польського „стану посядання” на інші терени Західної України, особливо на Волинь [66, 269].

На початку 1939 р. Міністерство справедливості видало ухвалу про залучення до роботи на східних теренах, конкретно мова йшла про Львів, польських адвокатів. З цією метою було вирішено заборонити вступ до адвокатських спілок на теренах Польщі, крім східних воєводств, де вступний внесок було зменшено з 800 до 500 злотих. У разі, якщо б і такі умови не спрацювали, пропонувалося застосувати примусове залучення польських юристів на роботу у східні воєводства. Причиною такої жорсткої позиції стало те, що, згідно з даними документу, п’ять-шість з десяти адвокатів повертається, не бажаючи там працювати [66, 90]. Серед причин, які вплинули на небажання поляків займатись адвокатською діяльністю на теренах Східної Малопольщі, називалися: висока конкуренція зі сторони євреїв та українців, а також побоювання терору з боку останніх [66, 269].

В руслі запланованої урядом акції Міністерством комунікації[11] на початку 1939 р. було ухвалено документ „Посилення польського елементу в Східній Малопольщі”. Згідно з оперативними даними, які мало міністерство, 800 працівників-українців, котрі на залізниці обіймали більш-менш значні посади, були ненадійним елементом. В зв’язку з цим пропонувалось усунути їх від виконання обов’язків, а на звільнені місця призначити поляків [66, 334-335]. Подібного роду ухвалу було прийнято Міністерством економіки і торгівлі. В документі зазначалося, що успішне розв’язання української проблеми напряму залежить від збільшення кількості польського населення на теренах Східної Малопольщі. Цифра ця мала становити більш як 50% на користь поляків. Поряд з перерахуванням методів, які застосовувалися владою для досягнення цієї мети (парцеляція, осадництво, ревіндикація зрусифікованої загродової шляхти) відзначалося, що найкращі можливості для збільшення кількості польського елементу на „східних кресах” склалися у містах [66, 290]. Саме поява сильного міщанства, на думку діячів міністерства, мала суттєво допомогти закріпитись у регіоні. Вирішення проблеми ставилось в залежність від розв’язання єврейського питання. В документі зазначалося, що саме євреї займають панівні позиції у містах і „розв’язання єврейського питання на користь польського елементу в великій мірі впливає на досягнення чисельної переваги поляків”[ 66, 262]

На початку 1939 р. Міністерством закордонних справ було розроблено таємний проект „Головні напрямки еміграційної політики на територіях Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств.” Зокрема, в документі пропонувалось посилити дії, щодо створення сприятливих для еміграції українців умов. Вже на початковому етапі, на територіях від Збруча і аж до етнічно польських теренів, передбачалося створити коридор на якому переважатиме польський елемент. Лінією, що буде стрижнем цих територій називалась залізниця Краків – Ярослав – Перемишль – Тернопіль [66, 148-264]. Згідно з „Головними напрямками...”, еміграція мала бути двох типів: закордонною і континентальною. Перший з них пропонувалося застосовувати до українців, при одночасній забороні на виїзд до інших країн на постійне місце проживання полякам. Другий – це так звана тимчасова або „заробкова” еміграція, яку дозволялось застосовувати в першу чергу по відношенню до польського елементу.[12] [66, 292]

Поряд з еміграцією, як одним з заходів направлених на збільшення чисельності поляків на територіях Західної України, Міністерством закордонних справ було прийнято рішення про пропаганду і роз’яснення своєї політики на міжнародній арені. Тут, стосовно країн Західної Європи, пропаганда мала здійснюватись в двох напрямках. Перший – про нереальність українських прагнень, щодо незалежності, які базуються на отриманні її за рахунок від’єднання східних земель від Польщі. Другий – про помилковість переконання світового співтовариства, що Німеччина виношує плани направлені лише на експансію у східному напрямку і звернення уваги західних держав на такі ж проблеми з їхніми колоніями, з якими, на думку представників міністерства, вони обов’язково зіткнуться [66, 94].

Зазначалась також необхідність у налагодженні контактів з Ватиканом, який не підтримував репресивних дій щодо греко-католицької церкви. З цією метою до Риму було направлено віце-міністра Я. Шембека, на якого було покладено проведення переговорів на дану тему. Для успішності цієї акції передбачалась координація дій Міністерства закордонних справ і Міністерства релігійних визнань і суспільної опіки [66, 94].

Висловлювалось переконання й про те, що експансія на схід спокон віків робила Польщу могутньою державою. У міжвоєнний період ця концепція, хоч і частково, була представлена військовою колонізацією, а тому, на думку авторів документу, вона повинна продовжуватись, проте потрібно модернізувати форми та методи експансії [66, 94].

Слід зазначити, що перераховані вище ухвали лягли в основу „Проекту закону Ради міністрів в справі акції, направленої на посилення польського елементу у Східній Малопольщі”, прийнятого в березні 1939 р. на засіданні Ради міністрів [66, 390-477].

Згідно з „Проектом...”, головною метою у політиці уряду було тісне об’єднання Східної Малопольщі як з точки зору культури, так і економіки з теренами Речіпосполитої. В контексті запланованих дій передбачалося:

1. В галузі безпеки – збільшення кількості поліційних відділів та їхнє кількісне і технічне підсилення, воєнізація служби лісництв і звільнення з посад лісників-українців, розширення комунікаційної сітки, зокрема телефонної мережі, з метою швидкого реагування на можливі безпорядки.

2. У відання Міністерства комунікації - Звільнення українців з посад на пошті та телеграфі, а також зі служб, функціонування яких пов’язане з розкладом руху поїздів, діяльністю важливих залізничних вузлів і т.д.

3. У містах – фінансова підтримка різного роду польських громадсько-політичних організацій, суворий контроль при підборі кандидатур на посади у адміністрації, критеріями якого були не лише професіоналізм, але й яскраво виражена пропольська позиція.

4. У галузі освіти – на територіях на захід від Сяну українські, а також двомовні школи переводились виключно на польську мову викладання.

5. На культурно-освітню акцію (читаємо: акцію, направлену на полонізацію освіти і культури – І.Ш.) в межах Львівського, Станіславівського та Тернопільського воєводств планувалось перерахувати у 1939/40 рр. 50 тис. зл., у 1940/1941 і в 1941/1942 рр. – по 65 тис. зл. З тією ж метою у бюджет Міністерства суспільної опіки на 1939/40 рр. передбачалось закласти 29,5 тис. зл. На 1940/41 рр. – 33 тис. зл. і в бюджет 1941/42 рр. – 36 тис. зл. [66, 396]

Акція, запланована ще в січні 1939 р. під назвою „Зміцнення польського елементу”, була направлена на придушення прагнень українців до незалежності і стосувалась теренів Східної Малопольщі, проте на думку А. Хойновського, є всі підстави вважати, що подібного роду політику уряд збирався запровадити на територіях усіх східних воєводств [227, 238].

Важливим для розуміння глибинних причин, що впливали на майбутні стосунки між польською та українською сторонами, є аналіз дій останньої щодо українських національно-патріотичних сил, безпосередньо перед початком війни з Німеччиною. Зокрема, спецслужби намагались слідкувати за діяльністю українців не лише в самій Польщі але й за кордоном [64, 7]. Не дивлячись на це, польська офіційна влада не мала достовірної інформації про українсько-німецьку співпрацю, не мали поляки й своїх інформаторів з-поміж провідників ОУН. Проте, ще перед початком Другої світової війни, в липні – червні 1939 р. було проведено низку арештів серед провідних діячів ОУН, які потенційно могли б співпрацювати з німцями. Було ув’язнено близько 30-ти чоловік – активістів організації. В серпні 1939 року в польській пресі з’явився циркуляр Міністерства юстиції, в якому вказувалося на необхідність арешту „ненадійного українського елементу” з-поміж міської і сільської інтелігенції і ув’язнення його в таборі Береза Картузька [182, 14-15]

З 31-го серпня на 1-ше вересня 1939 року влада інтернувала кілька тисяч українців, що користувалися повагою та авторитетом в своїх колах. В основному це були представники греко-католицької церкви. Більшість з них було звільнено вже на початковому етапі військових дій, інших тримали в Зломові та Бережанах аж до 17 вересня 1939 р.[ 273, 73] Невідомо, наскільки ця акція допомогла в припиненні антипольських настроїв, які мали місце в вересні 1939 р., проте з впевненістю можна сказати, що вони викликали в широких колах українців не тільки страх, але й ненависть [273, 76].

Наслідком таких дій стали спорадичні напади на відступаючі польські частини, а також намагання помститися тим полякам, які кривдили українців до початку війни. Це явище не набрало масового характеру, проте окремі такі випадки мали місце. Наприклад, напад українців на загін польського війська 17-го вересня 1939 р. в маєтку Романівка Луцького повіту[155, 74].

Відбувалися також напади як на представників місцевої адміністрації, так і на їхні родини, яким українці намагалися помститися за попередні кривди. Так, у вересні 1939 р. українцями було замордовано 28 польських родин у Славетині та Трощанці Бережанського повіту [143, 7-8]. Хаотичні антипольські виступи припинились через кілька тижнів після початку війни. На думку польського історика Б. Мусяла, протистояння припинила радянська влада, яка намагалася направити агресію українців лише проти польської інтелігенції [250, 40]. Водночас, не слід забувати, що українці, перебуваючи у стані очікування позитивних змін, які мали відбутись після приходу більшовиків, були вкрай розчаровані політикою нової влади, а тому, вже на початку 1940 р. прослідковувалися тенденції до налагодження взаємовідносин з поляками [43, 133].


2.2. Україна та українці у стратегії і тактиці польського еміграційного уряду та підпілля.

Ставлення польського еміграційного уряду до української проблеми на початковому етапі війни було зумовлене: по-перше, історичними чинниками у взаємовідносинах двох народів, тобто уявленнями поляків про єдину, неподільну Річпосполиту „від моря до моря”. По-друге, на це ставлення впливали довоєнні погляди поляків на те, хто такі українці, чого вони прагнуть і чи є їхні прагнення корисними для польської держави. По-третє, важливу роль тут відіграла і офіційна позиція щодо поляків з боку українського національно-визвольного руху в особі Організації Українських Націоналістів. Слід відзначити, що свою політику стосовно української проблеми польська сторона вимушена була узгоджувати з планами західних держав (Франції, Англії та Німеччини), які часто просто не хотіли дратувати керівництво СРСР, тому що розуміли: головна мета – залучення СРСР до табору союзників.

Не зважаючи на те, що поляки не хотіли визнавати прав українців на створення своєї незалежної держави на території Західної України, представники уряду вбачали виняткову важливість у співпраці з українцями. Польська сторона усвідомлювала, що без вирішення української проблеми втримати західноукраїнські території в кордонах держави буде справою неможливою [255, 19].

Польський емігрантський уряд було створено наприкінці вересня 1939 р. у Франції. Спочатку він розташовувався у Парижі, згодом переїхав до Анжера, а після окупації Франції розгорнув свою діяльність у Лондоні. Очолив уряд ген. В. Сікорський. Вже 2-го листопада 1939-го р. він зобов’язав Раду міністрів вирішити проблему співпраці з Литвою, Білорусією та Україною [158, 56].

З метою розв’язання української проблеми було створено Комітет міністрів у справах краю (КСК). 13 листопада відбулось засідання Комітету у складі: голови – ген. Казимира Соснковського, міністрів – Олександра Ладося, Мар’яна Сейди, Яна Станьчика та віцеміністра з військових справ Мар’яна Кукеля.

Комітет Міністрів у Справах Краю ухвалив декларацію, яка побачила світ 28 листопада 1939 року. Цей документ самі поляки визначили як інструкцію у справі контактів з українською стороною. В ній говорилось про те, що уряд не тільки припускає можливість порозуміння з самостійницьким українським рухом, але й визнає потребу у створенні спільного фронту проти окупантів [255, 17]. Зазначалося, що польська сторона визнає можливість виникнення незалежної української держави і погодиться на найсміливіші пропозиції стосовно її східних кордонів. У інструкції підкреслювалося, що майбутня Україна і Польща будуть об’єднані у федерацію, в якій обидві сторони користуватимуться рівними правами. Згідно з положеннями документу, „проходження кордону між Польщею та Україною буде залежати від ступеня взаємопов’язаності федерального устрою”. Гарантувалося й дотримання усіх принципів рівності, а також забезпечення української меншини в складі Польщі і польської в Україні „національними та культурними правами на принципах взаємності”. [277, 98.]

Резолюцію було передано прем’єру ген. Сікорському, проте він скептично поставився до можливості створення української держави на теренах „східних кресів” [277, 101], вважаючи Західну Україну „передпіллям стратегічним.” [277, 97]. Тому було прийнято рішення про те, щорезолюція відіграватиме лише роль директив у переговорах з українцями.

Офіційна декларація польського уряду від 18-го грудня 1939 р. не пішла далі загальних тверджень про справедливість та суспільну рівноправність національних меншин, котрі „приймали участь у боротьбі і залишилися вірними польській державі.” [236, 587] Ще трохи раніше, а саме 12-го грудня 1939 р. ген. К. Соснковський заявив: „Про відмову від Львова не може бути й мови. Важко уявити собі розв’язання справи інакше, як таке, що незалежна Україна постане за Збручем” [236, 587]

Комітет у Справах Краю потребував для подальшої роботи над українською проблемою фінансової підтримки, про що звітував ген. Соснковський. Він виступив з проханням надати на потреби роботи над українським питанням одноразового кредиту в розмірі 100 тисяч і щомісячного в розмірі від 20 до 50 тисяч франків. Після обговорення його пропозиції було прийнято рішення про надання лише одноразового кредиту в 60 тисяч франків на вказані ним цілі [159, 127].

30-го листопада 1939 року було видано декрет президента Речіпосполитої В. Рачкевича про недійсність будь-яких законів, прийнятих окупаційною владою. Це стосувалось і кордонів польської держави. Тобто, на офіційному рівні польський уряд задекларував позицію неподільності кордонів Польщі [155, 179-180].

9-го грудня 1939 р. було скликано польську Національну раду у Парижі, в склад якої входило двадцять представників від різних політичних угруповань. Слід відзначити, що ще під час обговорення проблеми створення Національної Ради (засідання Ради Міністрів від 23-го листопада 1939 року в Парижі – І.Ш.) виникла дискусія про те, які політичні партії мають увійти до складу ради. Під час обговорення голова Ради Міністрів заявив, що потрібно підтримувати подальші контакти з польськими євреями. Міністр Я. Станьчик зазначив, що в разі утворення такої інституції, як Національна Рада, належить запросити до неї не тільки представників від євреїв, але також і українців [158, 91]. Вражаючим є той факт, що українців та білорусів, як представників слов’янських меншин, в Національній раді представлено не було.

Польський еміграційний уряд визначив основні стратегічні цілі своєї політики. Вони заключали в себе наступні положення:

1) Польща повинна здобути незалежність.

2) Територія Польщі після війни не повинна зменшитись.

3) Для зміцнення безпеки Польщі необхідно ліквідувати проблему Східної Прусії [262, 115; 224, 156; 181, 171].

Польська сторона намагалась усіляко підкреслювати, що лише уряд на еміграції має легітимне право на управління на територіях колишньої Речіпосполитої. Тому було виражено протест проти мобілізації до лав Червоної Армії, проведеної на теренах Західної України та Білорусії, мотивуючи це тим, що польське, українське і навіть частина єврейського населення цих територій саме в польському уряді бачить той осередок захисту, що вкаже, як належить вчиняти в тій ситуації [158, 139].

На засіданні Ради Міністрів від 2-го січня 1940 року піднімалось питання про офіційну реакцію польського уряду на мобілізацію колишніх громадян Польщі до лав Червоної Армії. Міністр ген. К.Соснковський представив Раді міністрів три альтернативні варіанти дій, з яких один мав бути прийнятий і переданий до краю як висхідна точка діяльності. Соснковський зазначив, що уряд може пропонувати: по-перше – енергійний виступ краю проти побору, по-друге – масове ухиляння від побору, по-третє – піддатись побору [158, 140].

Було прийнято ухвалу, в якій говорилось про те, що польський уряд виражає протест проти незаконного примушення громадян Польщі до виконання громадянських обов’язків по відношенню до Радянського Союзу. Вона також містила у собі таємні пункти в яких зазначалося, що польський уряд відкидає на даному етапі можливість збройного повстання, бо воно вимагає більш ретельнішої підготовки та довшого часу, і за існуючих умов викличе масу репресій радянської влади проти мирного населення [158, 140]. Підкреслювалася необхідність пришвидшення евакуації з східних теренів та окреслення тих категорій людей, які першочергово мусять перейти кордон, а тим, хто все ще залишається в краї, не зголошуватися до служби в радянській армії, створювати диверсійні групи з метою здійснення саботажу проти військових поставок нафти та бензину з Румунії до Німеччини. Крім того, зазначалося, що потрібно вимагати від офіційної влади Румунії та Угорщини здійснити заходи по збільшенню прийому біженців [158, 140-141].

Уряд продовжував працювати і над створенням свого війська, до якого намагався залучити українців. З даного приводу виникла суперечка з французами. Польська сторона висловлювала занепокоєння тим, що українці не підуть до лав її війська, а вступатимуть до іноземного легіону. На що французи відповіли, що вони мобілізують до цієї військової формації лише тих українців, які не зголосяться вступати до польських збройних сил [158,202-203].

Водночас представники ОУН вели активну пропаганду проти того, щоб українці вступали до польського війська, як альтернативу вони пропонували Французький Легіон. Протоколи Ради Міністрів свідчать про те, що ця агітація була успішною [158, 49].

Уряд Сікорського, в першу чергу, звернув свою увагу на новостворений уряд УНР, до якого увійшли представники петлюрівських кіл на чолі з О. Шульгіним та ген. О. Удовиченком. Поляки знали про те, що уряд Шульгіна не має достатнього впливу серед українців, як на еміграції, так і в Західній Україні. Тому його представникам було доручено налагодити контакти з українськими політичними силами, такими як ОУН, УНДО та українськими соціал-демократами (УСДРП) [277, 98]. Український комітет у Парижі з цією метою розгорнув активну діяльність серед української еміграції. На сторінках „Тризуба” О. Шульгін писав: „якщо українці хочуть досягти своєї головної мети – отримати незалежність, вони мусять виступити єдиним фронтом разом з союзниками проти окупантів. До їх думки будуть прислухатися лише тоді, коли вони об’єднаються, а їхні інтереси представлятиме український або ж загальноеміграційний український комітет, який і потрібно створити для цієї мети” [255, 27]. На думку О. Шульгіна, українцям необхідно також заручитися підтримкою зі сторони урядів країн світу не тільки у боротьбі проти Польщі чи СРСР за свої права, але й проти тих хто буде після війни контролювати перерозподіл світу [255, 27].

Для налагодження українсько-польських стосунків Український комітет у Парижі пропонував: припинити чвари між лідерами українського національно-визвольного руху, усунути, як несуттєві, суперечки щодо майбутнього устрою України, здійснювати зовнішньополітичну орієнтацію усіх українських партій та угруповань на союзників, досягти остаточного порозуміння з польською стороною „як необхідного чинника для спільної боротьби з найбільшим ворогом українців – Москвою”, здійснювати вирішення усіх спірних українсько-польських питань, зокрема проблему майбутніх спільних кордонів, „у атмосфері взаємних поступок, доброї волі та розуміння вищої мети”[253, 27-28].

Як бачимо в даних постулатах, окрім закликів до об’єднання, чітко прослідковується позиція, побудована на засадах „прометеїзму”, тобто спільної боротьби поневолених народів проти Москви, але в такому випадку це давало право полякам стояти на своїх позиціях – українська держава має право на існування, але лише на теренах УРСР. Вони вже на початковому етапі війни зайняли чітку позицію щодо української проблеми і ні в якому разі не припускали можливості створення незалежної української держави на західноукраїнських територіях.

Слід зазначити, що загальноукраїнський комітет, який би представляв усі політичні сили українського національно-визвольного руху, створити так і не вдалось. Безрезультатно закінчились переговори у Римі з керівником ОУН А. Мельником, якому було запропоновано долучитися до Українського комітету і підписати антинімецьку декларацію, проте він відмовився, заявивши, що вірить у перемогу Німеччини [76, 63-66].

Головна мета контактів з українською стороною полягала в тому, щоб залучити розрізнені українські угруповання до боротьби з Німеччиною і виступити спільним фронтом проти окупантів. Іншими словами, польська сторона наголошувала на тому, що для того аби сісти за стіл переговорів з українцями останні мали б об’єднатись, але метою об’єднання українського руху було використання цього руху для своїх цілей – боротьби з Німеччиною.

На міжнародному рівні неодноразово обговорювались проблеми кордонів. Наприклад під час однієї з перших поїздок до Англії ген. В.Сікорського, в ролі прем’єра польського уряду, яка відбулася 14–20 листопада 1939 р. Під час розмови з Н.Чемберленом, Сікорський наголосив на тому, що на захоплених Радянським Союзом територіях мешкає понад 5 млн. поляків, стільки ж українців, 1,5 млн. білорусів, 1,5 млн. євреїв і жодного росіянина. Він відмітив, що ніхто з тих народів не хоче бути включений до складу Росії, а тому будь які територіальні претензії є дикими і безпідставними [158, 96].

У травні 1940 р. українське питання розглядалось на Бєлградській конференції, у якій брали участь представники польського уряду, коменданти баз зв’язку з окупованими територіями і окремі члени польського підпілля з Варшави та Львова. У пункті про „ставлення українців до польської справи” зазначалося: „на тлі розчарування політикою більшовиків настав поворот у симпатіях з боку українців в пронімецькому напрямку. Ставлення до поляків було і залишається ворожим, бо українці сподіваються на створення в тій чи іншій формі Самостійної України” [145, 253].

Стосовно взаємовідносин з українською стороною на місцях, то тут еміграційний уряд суворо заборонив давати українцям будь-які зобов’язання політичного чи військового характеру, а контакти з ними мали здійснюватись лише на інформаційному рівні. Будь-які рішення стосовно тієї чи іншої проблеми лежали в межах компетенції уряду [145, 309].

На початку 1940 року, коли в середовищі польського уряду ширились сподівання на можливість війни між союзниками та СРСР. З’явилося чимало опрацювань, присвячених врегулюванню українського питання за рахунок розпаду Радянського Союзу. В одному з таких планів читаємо: „Метою організації і підтримки українського збройного руху на Київщині і за Дніпром має бути:

а) диверсія у глибокому тилу більшовицької армії;

б) можливий розпад Росії на окремі національно-державні утворення;

в) можливе утворення української держави на Надніпрянщині” [77, 1-2]

Далі в даному документі підкреслювалося, що саме Польща зацікавлена проводити таку акцію самостійно, щоб занепад більшовизму ставився їй в заслугу. На думку автора, на чолі українських відділів мали стояти поляки, а сама збройна боротьба повинна була виглядати „як боротьба проти ГПУ, комуністичної партії та безбожників, а не проти радянського солдата”. Загальний напрямок усього руху мав розпочатися з теренів Румунії – середня Бессарабія, а далі перекинутися на Черкаси і згодом або на Східну Малопольщу, або на Крим, Дон і Кубань [77, 1-2]. Слід відзначити, що даний план був далеким від реальної ситуації, але свідчив, що прихильників ідеї прометеїзму серед польських урядових кіл не меншало.

Українська проблема викликала постійні дискусії на засіданнях Ради міністрів, іноді доходило навіть до критики попередньої політики польського уряду, але офіційного ставлення до українського питання уряд не висловив. Так, на засіданні Ради міністрів від 8-го травня 1940 р. таке обговорення проблеми меншин вилилось в суперечку, в першу чергу, навколо українського питання. Спочатку обговорення відбувалось навколо політики уряду в разі війни між альянтами та СРСР. Всі члени Ради погоджувались з тим, що українське питання набере визначальної актуальності саме у випадку війни з Росією. З промовою виступив міністр Станьчик, який заявив, що потрібно нарешті зайняти відважну позицію в цій справі, а також відмовитись від варварських санкцій практикованих, проти українців. Крім того, він виступив з критикою націоналістичних поглядів щодо української проблеми зі сторони міністра М. Сейди, назвавши його позицію стосовно українців „не приєднаним націоналізмом народовців” [158, 286].

Слід зазначити, що погляди польських еміграційних кіл на українську проблему різнились між собою. Перша частина (а це були люди наближені до головнокомандуючого) вважала, що в українській справі потрібно дотримуватись обережності, зайняти вичікувальну позицію, а також зважати на думку союзників щодо політичних поступок, які стосувались відносин Польща – Росія – Україна. Ще одна група, до якої належали представники різних політичних поглядів, але в більшості пілсудчики, стояла на позиції повернення до політики федералізму та необхідності утворення української держави, проте за Збручем.

Ендеки та їх прихильники були категорично проти утворення будь-якої української держави, вважаючи визначальними російський і польський народи і стверджуючи, що незалежна Україна не гарантуватиме безпеки польській державі і постійно нагадуватиме про Волинь і Галичину [276, 324].

Про постійні дискусії та обговорення наболілої проблеми свідчать аналітичні опрацювання представників різних політичних угруповань, які займали провідні посади в новоствореному уряді. Цікавим, наприклад, є рапорт Другого відділу головного командування від 29-го лютого 1940 р. В ньому зазначалось, що настала ситуація поліпшення в польсько-українських стосунках [74, 18]. Причина цього вбачалася: по-перше, в розчаруванні українців у політиці радянської влади, по-друге, в тому, що сподівання на Берлін не дали жодних результатів і саме ці чинники створювали сприятливі умови для пропаганди українсько-польського зближення та проведення двосторонніх переговорів на цю тему [74, 18].

Стосовно ОУН висловлювалась думка про те, що вона переживає важку кризу, а це неминуче призведе до втрати політичного впливу серед основної маси українського населення [74, 18]. Зазначалося також, що українцям, особливо старшої генерації, важко звикнутись з думкою про швидку переорієнтацію на співпрацю з Польщею. Тим більше, що сам польський уряд не спромігся до того часу зайняти чітке офіційне становище щодо української проблеми, а його склад має яскраве націоналістичне забарвлення, створюючи тим самим недовіру серед українських діячів. На основі таких розмірковувань робився висновок про те, що уряду потрібно в першу чергу взяти в свої руки ініціативу у розв’язанні української проблеми на державному рівні, протидіяти радянській та німецькій пропаганді, а також включити до свого складу представника від поміркованої частини українців [74, 18].

Важливими для з’ясування різних поглядів та думок, які висловлювались є аналіз двох опрацювань, що стосувались українського питання. Їх авторами були: референт з міжнаціональних справ О.Гурка та доктор Б. Лонгхампс де Бер’є, які займали діаметрально-протилежні позиції. О. Гурка вважав, що приймаючи до уваги реальну можливість війни між СРСР та Францією і Англією, ніхто не придумає іншого способу воювати з Росією, крім підняття українського питання [74, 22]. Він також звернув увагу на те, що не дивлячись на відсутність належного висвітлення української проблеми в англійській та французькій пресі, будь-який французький чи англійський політик був ознайомлений з цією проблемою і розумів дратівливість даного питання для поляків, а тому, з огляду на міжнародну ситуацію, на його думку, і французи, і англійці зайняли вичікувальну позицію.

Найважливішим завданням найближчого часу, вважав О. Гурка, було навіть не стільки усталення української програми чи декларування постулатів української незалежності, яка мала наступити обов’язково і в найближчому часі, скільки добитись усіма правдами чи неправдами того, щоб французи та англійці усі переговори з українцями (а це мав бути Український комітет, лояльний до польського руху опору - І.Ш.) вели за посередництва польського уряду [74, 24]. Крім того, автор аналізував діяльність політичних сил та угруповань серед українців та можливості співпраці з ними, зазначаючи, що українські політичні формації розвивались переважно за підтримки ворожих до Польщі сил. Зокрема, на його думку, комуністи були силою, яка слугувала для загарбницьких цілей Росії; ОУН, як база націоналістичного руху, залишалась пронацистською формацією та інструментом у боротьбі Німеччини з Польщею [74, 22-23].

Приводячи такі аргументи О. Гурка зазначав: „УНДО разом з петлюрівцями протягом 20-х років завжди було польським інструментом, а тому саме з цими політичними силами потрібно співпрацювати. При підтримці польського уряду вони не тільки здатні протистояти ОУН, але й організувати диверсійно-революційну роботу на теренах Волині та Галичини” [74, 24]. Слід зазначити, що його аргументи не враховували ситуації, яка склалася на теренах Західної України, адже ні УНДО ні уряд УНР не мали реального впливу серед широкого українського загалу.

У своєму рефераті автор звертав також увагу й на те, що ОУН не має жодного впливу на теренах УРСР, на відміну від представників уряду УНР, яких, принаймні, знають. Щодо політики Франції та Англії, то вони повинні були не тільки підтримувати Український Комітет, але й намагатись компрометувати ОУН. Яскравим показником зацікавленості цих урядів в українському питанні, на його думку, вважалось те, наскільки французи та англійці будуть наполягати на створенні українських військових формувань [74, 27].

Діаметрально протилежну точку зору зайняв доктор Б. Лонгхампс. Він піддав сумніву можливість війни з Росією, виходячи з того, що настрої серед французького та англійського суспільств направлені на війну проти Німеччини. Ним підкреслювалась хибність тез О. Гурки про першочерговість українського питання, а також про те, що іншого способу боротьби з Росією, крім підняття української проблеми, не існувало. Головним аргументом Лонгхампса було твердження про те, що Росію потрібно розкласти з середини, підтримуючи там революційні тенденції, і тоді склався б стан речей, тотожний з ситуацією, що мала місце у 1917 році – українське питання відійшло б на задній план, а першочерговість польського питання залишилась би [74, 28]. Кидається у вічі протилежність поглядів О. Гурки та Б. Лонгхампса щодо утворення української держави. На думку першого Польща мала бути сильно зацікавлена у її виникненні. Східні кордони, згідно з його проектом, повинні були після війни підлягати певним змінам, а окремі території увійшли б до складу майбутньої незалежної України, тобто передбачалася можливість певних територіальних поступок на користь українців. О. Гурка підкреслював також, що уряд Польщі повинен був вже тоді (початок 1940 р. – І.Ш.) „видати прокламацію про визнання та підтримку незалежної української держави” [276, 324].

Доктор Лонгхампс, навпаки, вважав, що незалежна Україна була б значно небезпечнішим сусідом, ніж Росія, а східні кордони Речіпосполитої з 1-го вересня 1939 р., згідно з його переконанням, не повинні були підлягати жодним змінам. Він підкреслював: уряд Речіпосполитої не мав права і не повинен був видавати жодних відозв, що стосувалися б незалежності України. Найкращою методикою у переговорах з українцями було „не йти на поступки і не вдаватися до жодних дискусій”, а союзники, що проводили переговори з українцями – громадянами Польщі стосовно територій, які входили до складу Речіпосполитої виявляли нелояльне ставлення до Польщі [276, 324].

Вищезгадані опрацювання викликали дискусію в польських урядових колах. На основі вищенаведених тез збудував свій реферат ще один діяч уряду Л. Гродліцький. У „Зауваженнях” щодо опрацювань О. Гурки та Б. Лонгхампса він зазначав, що ситуація навколо Західної України після війни може розвиватись в трьох напрямках:

1. Ці території будуть повернені до складу Польщі.

2. Вони можуть увійти до складу ймовірної української держави.

3. Території Західної України потраплять під владу Росії.

Л. Гродліцький вважав, що Польща зацікавлена у створенні української держави і повинна намагатися досягнути цієї мети вже зараз, на час 1940 р., проте підтримка ця має бути на негласному рівні, оскільки відкрите маніфестування прав українців на незалежність може зашкодити самій польській державі. До того ж ситуація на міжнародній арені, на його думку, не сприяла такій позиції, адже українські терени не належали ні Польщі, ні Україні [74, 53]. Автор документу навіть пропонував визнати українську державу на українських національних територіях, що входили до складу СРСР та Польщі, поступитися Україні Волинню, частиною Полісся та частиною Станіславівського і Тернопільського воєводств. Він підкреслював, що потрібно погодитися на еміграцію польського населення з територій, що залишаться у складі України, а також на еміграцію українського населення з територій, які залишаться у складі Польщі. Крім того, необхідно запевнити, що Річпосполита не буде займатися долею польського населення з територій, які увідійдуть до складу України, „а його асиміляцію українським народом та греко-католицькою церквою вважатиме за цілком натуральну” [74, 53-54].

На його думку, українці, з свого боку, також повинні піти на певні поступки. А саме: визнати суверенність польської держави та народу на територіях, які залишаться у складі Польщі (мається на увазі частина етнічних українських територій, які все ж залишилися б у складі Польщі. – І.Ш.), а також українсько-польських кордонів, погодитися на еміграцію українського населення з Польщі на Україну і польського з теренів, що відійдуть останній, на територію Польщі, гарантувати, що Україна не буде піклуватися про долю українського населення, яке залишиться на польських територіях, „а його асиміляцію польським народом і католицькою церквою буде вважати цілком натуральною”[ 74, 54-55]

Як бачимо Л. Гродлицький у своїх розмірковуваннях пішов набагато далі попередників. Він навіть погоджувався на втрату Польщею східних теренів, проте таких думок у середовищі поляків було обмаль, в основному усі аргументи зводились до непорушності кордонів Речіпосполитої до 1939 року.

20-го лютого 1940 р. міністерством закордонних справ польського уряду було написано „Нотатку в українській справі”, яку передали прем’єру В.Сікорському для ознайомлення. У документі зазначалось, що серед українців шириться переконання у бажанні союзників використати українську карту у конфлікті з СРСР, а роль Польщі в такому разі буде зменшуватись. Саме в цьому вбачалося небажання українців відмовлятись від „східних земель” [73, 14].

Ситуація, що склалась на міжнародній арені та навколо українського питання, була охарактеризована сімома пунктами. Зокрема, йшлося про те, що відбулася еволюція настроїв серед українців „в напрямку сприятливої міжнародної кон’юнктури”. Підкреслювалося: серед українців посилилися переконання у тому, що їхньою проблемою все більше і більше цікавляться союзники, а тому внаслідок такої сприятливої ситуації можна буде за підтримки останніх оволодіти „східними кресами” і створити на них незалежну українську державу.

Серед негативних чинників, які заважали справі налагодження відносин, вказувалося також: відсутність чіткої позиції зі сторони польського уряду щодо українського питання, наслідком чого стало неможливим налагодити співпрацю навіть з лояльними стосовно поляків силами у середовищі українців; призначення на найближчий час загального конгресу у США; все більше зацікавлення українською проблемою з боку союзників, продовження Німеччиною обіцяти українцям свою підтримку, постійні прохання „наших відділів про інструкції для переговорів з українцями” на які польське підпілля не отримувало чіткої відповіді, проблема створення українського легіону у складі польського війська, до якого українці відмовлялися вступати тощо [ 73, 14].

Для того, щоб вийти з цієї складної ситуації, уряду рекомендувалося, перш за все, зайняти чітку позицію щодо української проблеми. Для того, щоб цього досягти, на уряд покладалися наступні завдання:

„1. Провести переговори з петлюрівцями та утвореним ними Українським національним комітетом у Парижі з метою порозуміння, яке б стало на перешкоді антипольським настроям серед української еміграції.

2. Розіслати відділам на місцях чіткі інструкції, на підставі яких вони могли б приступити до нав’язання контактів і переговорів з усіма українськими діячами з метою їхнього залучення до співпраці та пропаганди польсько-української колаборації.

3. Приступити до підняття українського питання у переговорах з союзниками, хоча б з огляду на можливість виникнення української держави у випадку війни між ними та СРСР.

4. На цій підставі опрацювати інструкції для представників на польсько-руських теренах, з метою залучення українського населення до спільної боротьби проти окупантів.

5. Підготовка підґрунтя для переговорів з Українським Комітетом у Парижі про створення українського легіону з власним керівництвом і власним прапором” [73, 14-15].

Слід зазначити, що такого роду пропозиції були наслідком реакції окремих польських політиків на бездіяльність їхнього уряду стосовно української проблеми. Йому пропонувалося зайняти чітку позицію аби утримувати ситуацію, що склалася навколо української проблеми, під контролем.

На думку авторів „Нотатки в українській справі”, для виконання вищеперерахованих завдань потрібно, в першу чергу, визнати право українського народу на створення власної державності і продемонструвати готовність підтримати його прагнення до незалежності [73, 15].

Ступінь цієї підтримки мав залежати від ситуації, що склалася на міжнародній арені. Тобто, з одного боку, стверджувалася теза про те, що польський уряд повинен зайняти чітку позицію щодо українського питання, з іншого, знову ж таки, ця позиція узалежнювалася від міжнародної ситуації та позиції стосовно української проблеми з боку союзників, що фактично було пропозицією зайняти вичікувальне становище.

Пропонувалося також заявити, що уряд визнає потребу тісної співпраці з майбутньою українською державою включно до федерації і визнає права українців, що проживають на територіях Польщі на вільний національний розвиток в рамках автономії. У випадку, коли б теза про автономію не була прийнята, мінімум, що уряд повинен був зробити, це запевнити українців у тому, що вони будуть користуватися такими ж правами на розвиток свого національно-культурного життя як і поляки [73, 15-16].

У документі також висловлено позицію щодо майбутнього польсько-українського кордону. Зокрема у пунктах, присвячених проблемі кордонів читаємо: „ Справа територіального розподілу обох держав зможе бути вирішена лише після виникнення та конституційного визнання реального, загальноукраїнського уряду і того, наскільки тісною буде політична співпраця обох держав.” [73,15-16] Робилося також застереження, що будь які обіцянки, які стосувались би кордонів, потрібно використовувати як неурядовий аргумент і висловлювати їх лише в приватних розмовах, а не від імені уряду [73, 16].

У заяві від 8-го квітня 1940 р. під назвою „Українська справа”, яка була розроблена в головному штабі польського командування, теж повторювалися вже відомі думки про „цивілізаційну” місію Польщі на сході і про допомогу українцям створити свою державу на теренах Наддніпрянщини. Що ж стосується Західної України, то у документі підкреслювалося, що офіційна позиція уряду має полягати у збереженні status quo, а справа східних територій Польщі – виключно внутрішня проблема, яка не повинна підлягати обговоренню [73, 57-53].

Влітку 1940 р. на розгляд мін. С. Кота було направлено документ під назвою „Українська проблема”. Автором даного опрацювання був К. Александрович – один з референтів уряду. На його думку, українська держава мала право на існування виключно на територіях Наддніпрянщини. Стосовно Східної Малопольщі, то тут автор зазначив, що доля цих теренів тісно пов’язана з майбутнім Польщі, яка після відновлення незалежності повинна надати Східній Малопольщі широку політичну, економічну та культурну автономію під керівництвом незалежної української держави за Збручем [73,16].

2-го квітня 1940 р. на ім’я міністра С. Стронського було надіслано таємне опрацювання, здійснене відділом з питань національностей при Департаменті інформації та документації. Тоді ж він відправив його для ознайомлення ген. В. Сікорському, а також міністрам А. Залеському, К. Соснковському і С. Коту.

У документі містилася інформація про, те що українські націоналісти ведуть активні переговори з О.Шульгіним. Він поставив вимоги, за умов дотриманні яких стало б можливим порозуміння:

1. Оголошення націоналістами декларації проти СРСР та Німеччини.

2. Визнання уряду УНР.

3. Координація дій у створеному спільно комітеті”. [73, 396]

В опрацюванні зазначалося також, що українські націоналісти ведуть переговори з представниками французького уряду. Для того, щоб запобігти їхньому порозумінню рекомендувалось провести детальні переговори з Парижем на тему українського питання. На думку авторів документу, саме такі переговори дадуть змогу довести, що українські націоналісти не є виразниками прагнень усього українського народу, а лише намагаються впровадити в життя вказівки зі сторони Німеччини [73, 43]. Крім того, пропонувалося надати усілякого роду допомогу О. Шульгіну з метою посилення впливу Українського комітету на теренах, окупованих СРСР та Німеччиною, а також для розгортання широкої компанії в пресі на його підтримку [73, 43-44].

Аби не привертати увагу СРСР до українського питання і не дратувати зайвий раз союзників, рекомендувалось підняти проблему Кавказу, з метою демонстрації того, що українська проблема не є єдиною територіальною проблемою в СРСР. Для збирання докладної інформації про діяльність українців у Римі пропонувалось знайти відповідальну людину, яка б цю інформацію збирала і в разі необхідності інформувала уряд про все, що відбувається в українських колах [73, 44].

Вже на початку 1940 р. стало зрозуміло: вирішення української проблеми потребує зосередження повноважень, в руках однієї інституції. Ще 6-го січня 1940 р. В. Сікорський відправив лист, адресований Комітету для справ краю, з запитом про те, в який спосіб має проводитися робота над вирішенням даної проблеми [71, 26]. 18-го січня 1940 р. ген. В. Сікорському було направлено відповідь від голови КСК К. Соснковського. У ній зазначалося, що роботу над розв’язанням українського питання доручено комісії у складі С. Котта, Я. Станчика та мін. Т. Білецького. Очолював цю комісію С. Кот. К. Соснковський зазначив, що саме цій новоствореній комісії було направлено на розгляд так і не затверджену офіційно ухвалу КСК[13] , звіт О. Ладося про попередні переговори з українцями, різного роду рапорти та опрацювання, присвячені українській проблемі, авторами яких були як представники польського уряду в еміграції, так і діячі, що перебували в підпіллі на окупованих територіях. Усі ці матеріали було передано Міністерством закордонних справ Польщі та Відділом інформації і документації [71, 26].

У відповіді даються й рекомендації щодо можливості створення українського легіону у складі польського війська. К. Соснковський зазначав, що комісія визнала його створення цілком можливим, проте окремо було вказано застереження Т. Білецького, який зайняв відмінну від членів комісії позицію. На його думку ця справа ще не дозріла ні політично, ні технічно, а тому піднімати її передчасно [71, 26].

Польський уряд намагався також стежити і за тим, хто прибуває з краю на еміграцію, аби володіти реальною інформацією про українців, які приїжджають до Франції. Зокрема, „Рішенням у справі осіб, прибуваючих з Краю”, прийнятим урядом 21-го січня 1940 р., на польські еміграційні служби покладалось завдання скласти списки осіб, що прибувають з краю. Особливо це стосувалось відомих громадських діячів, представників політичних партій та й взагалі будь-кого, хто мав хоча б найменший вплив серед українців. Такі списки наказувалося відправляти телеграфом до Президії Ради Міністрів на ім’я С. Кота [71, 26а].

Представники польського руху опору розуміли: для налагодження співпраці з українцями, потрібно, щоб останні виступили спільним фронтом. Усвідомлювали вони також і те, що в цій справі потрібно не лише заручитися підтримкою з боку союзників, але й позбавитись так званого „комплексу захисників Львова” з усіма його негативними наслідками. Мається на увазі пам’ять серед окремих представників польського уряду про війну з українцями за Львів у 1919 р.

На це звертав увагу референт уряду К. Чарковський-Голейовський у своєму „Меморіалі” до віце-міністра з військових справ М. Кукеля. На його думку, представники такого типу мислення робили висновки, послуговуючись своїм власним досвідом, нехтуючи тим самим реалії, що постали в період польсько-німецької війни [75, 41]. Ще один негативний момент, який стояв на перешкоді порозуміння автор бачив у поєднанні вищезазначеного чинника з негативним ставленням до українців польських правих партій націоналістичного спрямування, які мали неабиякий вплив серед польського населення Західної України, і не тільки не визнавали існування українського народу, але й заперечували саме існування слова „український”, не говорячи вже про визнання прагнень українців до самовизначення [75, 41].

Уже в травні 1940 року К. Чарковський-Голейовський пропонував уряду оголосити, що Польща прагне закінчити українсько-польську суперечку, „базуючись на засадах Люблінської унії та Гадяцької угоди”. Крім того, вона повинна була засвідчити, що території Волині і Східної Малопольщі є спільною власністю українців та поляків і хоч вони мішані за своїм характером, проте це невід’ємна частина Польщі.

Водночас підкреслювалась необхідність оголошення автономії цих територій з застереженням, що закордонна політика, військо і фінанси повинні бути прерогативою польського уряду. Усі інші питання мали бути вирішені згідно з прагненнями місцевого населення, при справедливому і рівноправному забезпеченні інтересів обох народів. Пропонувалося також утворити відділи української національної самооборони, з власним прапором, вищим командуванням та офіцерами, у складі польського війська у Франції [75, 41-43].

Після поразки Франції польський уряд переїхав до Англії. Умови в яких йому довелося працювати були набагато складнішими за попередні. Фактично він вимушений був заново налагоджувати роботу, а тому проекти щодо розв’язання українського питання було відкладено на невизначений період. Уряд однак підкреслював: українська проблема залишається внутрішнім питанням і вирішуватимуть її лише польські політики [254, 43]. Водночас відбуваються зміни позиції уряду щодо СРСР, який Сікорський почав розглядати як можливого майбутнього союзника Великобританії.

При такому розгортанні подій прометеїстські плани були просто нереальними. Цікавим є те, що тепер розв’язання української проблеми, з одного боку, розглядалося на тлі можливого порозуміння з Радянським Союзом, а, з іншого, офіційною позицією уряду була теорія двох ворогів Польщі: Німеччини та СРСР. В цій ситуації поляки і надалі продовжували підкреслювати status quo ante bellum стосовно „східних кресів” [254, 43]. Разом з тим, не відкидалася й можливість тісних контактів з українцями приязно налаштованими до поляків [145, 267].

У інструкції ген. К.Соснковського для ген. С. Ровецького від 3-го листопада 1940 р. підтверджувалась попередня позиція польської сторони стосовно взаємовідносин з українцями і литовцями. Підкреслювалась необхідність обережної позиції у контактах з ними і заборона будь-яких політичних чи військових обіцянок з польського боку. Контакти мали носити суто інформаційний характер, а остаточні рішення вважались виключно прерогативою уряду [145, 309]. У документі також зазначалося, що кордони радянської окупації не мали під собою жодних етнографічних підстав. Захоплення „східних кресів” розцінювалось не як визволення, а як загарбання теренів, що віками належали до Польщі, і прагнення уярмити проживаючі там народи. Підкреслювалося також, що на відміну від СРСР, Польща забезпечить цим народам національні права. Підставою польсько-радянського порозуміння вважалась непорушність кордонів до вересня 1939 р. Лише за таких умов Польща зобов’язувалась не здійснювати жодних спроб направлених на розпад Радянського Союзу [145, 318].

На нараді від 21-го травня 1941 р., яку скликав президент Е.Рачкевич, ген. В. Соснковський заявив, що готовий відмовитись від позитивного ставлення до утворення української держави, прихильником якої він завжди був, в разі, якщо ціною за це буде відновлення довоєнних кордонів Польщі. На думку Ч. Партача, це були одні з перших несміливих спроб порозумітись з СРСР [254, 44]. Водночас, не слід забувати, що вони робились за рахунок відмови українцям у їхньому прагненні створити незалежну державу. Погляди на можливість надати українцям незалежність, або хоча б політичну автономію сприймалась поляками негативно. На думку керівника штабу головного командування А. Кендзьора, Польща протягом 20-ти років так і не спромоглась виробити раціональної концепції в українській справі і зробити хоча б крок на зустріч її вирішенню [254, 44].

Інформація про можливість швидкого початку радянсько-німецької війни спричинила до намагань підпілля в краї виробити концепцію у політиці щодо українців на місцях під час конфлікту, якщо такий матиме місце. 23-го квітня 1941 р. підполковник львівського Союзу збройної боротьби (ЗВЗ - „Związekwalkizbrojnej”) Е. Мацеліньський[14] звертався до керівництва польського підпілля за інструкціями у справі ставлення до українських організацій та директив на випадок війни [254, 521]. На його запит командуючий ЗВЗ ген. В. Соснковський відповів, що контакти з таємними українськими організаціями потрібні для узгодження з ними спільного плану протидії поборам, але застеріг від політичних переговорів, зазначивши, що будь-які обіцянки такого характеру належать до компетенції уряду. Водночас він підкреслив, що при спробах зі сторони українців отримати якісь відомості від представників польського підпілля, жодної інформації їм не надавати, оскільки на це має право виключно представник від уряду в краї [254, 544]. Як бачимо, уряд зайняв вичікувальну позицію, сподіваючись, що ситуація на міжнародній арені змінеться на користь Польщі, а тоді вже можна буде диктувати свої умови українцям.

Отже, слід зазначити, що за час міжвоєнного двадцятиліття польський уряд не зміг розв’язати наболілої української проблеми, хоча такі спроби робились неодноразово. Невдала політика, котра стала однією з причин складної соціально-економічної ситуації та репресії стосовно незадоволених політикою уряду українців призвели до загострення двосторонніх відносин у передвоєнні роки. Реакцією офіційної влади на незалежницькі прагнення українців стали дії спрямовані на полонізацію, а також репресії, арешти, наступ на українську освіту і культуру, що ще більше додало агресії у ставленні до поляків. Репресії та арешти провідних українських діячів, здійснені безпосередньо перед початком війни, не згасили національно-визвольних прагнень, як цього очікувала польська влада, а навпаки, привернули ще більшу кількість українців до лав повстанського руху.

Для початкового етапу війни були характерними пошуки спільних векторів у налагодженні співпраці з українським національно-визвольним рухом. З’явилося чимало проектів вирішення української проблеми, постійні дискусії відбувались у Раді міністрів, проте польський уряд на еміграції зайняв вичікувальну позицію, а співпрацю з українцями вбачав лише у залученні їх до боротьби з Німеччиною і СРСР. На офіційному рівні не було прийнято жодного рішення про поступки українцям. Представники уряду не хотіли давати обіцянки українській стороні з огляду на швидкі зміни у міжнародній ситуації, побоюючись опинитись в програшному становищі. Дотого ж на даному етапі українська проблема розглядалась як суто внутрішня проблема Польщі, а уряд відстоював неподільність її кордонів до 1939 р.


РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ І МЕТОДИ РОЗВ’ЯЗАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ

3.1. Розробка і реалізація політики в українському питанні.

Напередодні війни між СРСР і Німеччиною погіршилась внутрішньополітична ситуація в середовищі самого польського уряду. Червень 1941 р. розпочався активізацією дій, опозиційних по відношенню до прем’єра, сил в особі представників різних політичних угруповань, серед яких чільне місце займало „Стронніцтво народове”.[15] В. Сікорського звинувачували в одноосібному прийнятті рішень і в тому, що він постійно протидіяв впливу тих членів уряду у яких вбачав своїх політичних противників. Критикували його опоненти і за те, що він, нібито, занадто піддавався впливу тих політиків, які користувалися його довірою, передусім нарікали на всевладність С. Кота.

Прем’єр-міністр всіляко намагався владнати конфлікт. На одному з засідань Національної ради 17-го червня 1941 р. він заявив, що „нас розділяють лише дрібні непорозуміння”, а у засадничих питаннях позиція „уряду є одностайною” [257, 84]. Проте ситуація, яка склалася в уряді, свідчила про зворотнє. Все частіше на засіданнях Ради міністрів відбувались суперечки, а то й відверті конфлікти між її членами.

Теж саме можна сказати й про Національну раду, засідання якої все рідше скликалися, що зменшувало її політичний авторитет [257, 84]. Саме в період політичної кризи в уряді розпочалась війна між Німеччиною та Радянським Союзом, яка кардинально змінила як міжнародну ситуацію в світі, так і військово-політичний розклад сил у Європі. СРСР і Німеччина перетворилися з недавніх союзників у ворогів.

Збройний конфлікт між ними не став несподіванкою для поляків, які уважно слідкували за розгортанням подій в Європі. Уряд володів інформацією про пересування німецьких армій на схід до кордону з СРСР; на неминучість війни вказували й оперативні дані англійських кіл, з якими тісно співпрацював штаб польського уряду у Лондоні. Проте ген. В. Сікорський був переконаний, що хоча конфлікт між Радянським Союзом і Німеччиною є невідворотним, але він не розпочнеться так швидко. На початку червня 1941 р. прем’єр у розмові з президентом В. Рачкевичем відкинув інформацію про можливість протистояння між двома окупантами у найближчий час, як безпідставну [257, 84]. Однак через неповних два тижні війна розпочалася.

Її вибух ставив польський уряд в нову ситуацію, яку можна було використати на свою користь. На перший план висувалася проблема налагодження дипломатичних стосунків з СРСР, розірваних після його нападу на Польщу 17-го вересня 1939 р. За їх налагодження виступала й Англія для якої початок радянсько-німецької війни відкладав можливу інвазію німців на Британські острови. Через кілька годин після початку конфлікту У. Черчілль виступив з промовою по радіо в якій заявив про підтримку Радянського Союзу у війні проти агресора, обіцяючи повну матеріальну допомогу і закликаючи зробити теж саме світову спільноту. Цілком зрозуміло, що у своєму виступі У. Черчілль уникав будь-яких питань, які могли б дратувати офіційну Москву. Серед них на першому місці була проблема східних кордонів Польщі.

23-го червня 1941 р. виступив з промовою по радіо і В. Сікорський, підкресливши у ній можливість налагодження стосунків з Радянським Союзом [169, 81; 168, 218]. В той же день відбулося засідання Ради міністрів на якому обговорювалися умови врегулювання двохсторонніх відносин. Члени Ради погодились з тим, що необхідно якнайшвидше вирішити це питання, але головною умовою в досягненні порозуміння з офіційною Москвою було визнання останньою східних кордонів Польщі.

Водночас польський уряд розумів неможливість позитивного вирішення цих вимог з огляду негативного ставлення до них СРСР. Про це йдеться в „Інструкції” для краю і дипломатичних представництв В. Сікорського і „Директивах” С. Кота для делегата уряду К. Ратайського, датованих відповідно 22 і 23 червня 1941 р. У них чітко наголошувалося на неможливості ангажуватися в нинішніх умовах на користь співпраці з СРСР і припускалася зміна цієї позиції лише „з подальшим розвитком ситуації”. Все ж радянсько-німецький конфлікт оцінювався як корисний для польської політики. Передбачалося, що за посередництва Англії таки вдасться досягти угоди про неподільність кордонів до 1939 р. і визволити військово-політичних в’язнів, а також тих, кого було депортовано в глиб територій Радянського Союзу. Разом з тим польські керівні діячі розуміли, що вступ у війну СРСР значно ускладнює ситуацію в регіоні. Тому „Інструкція” застерігала польське підпілля на випадок, якщо німці почнуть створювати під своєю егідою „українські, литовські й інші держави з включенням до них польських територій”. Якби такі факти мали місце, прем’єр вимагав „підготовки до оборони” [146, 1-2, 6-9; 154, 299]. Паралельно з цим вже через два дні, а саме 25-го червня 1941 р., на черговому засіданні Ради міністрів прем’єр заявив про готовність розпочати безпосередні польсько-радянські переговори у Москві або в Лондоні [189, 37].

Вони розпочалися 5-го липня 1941 р. у Москві і тривали з перервами до кінця місяця. 30-го липня 1941 р. уряди Польщі і СРСР підписали договір, згідно з яким радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін Речіпосполитої визнавалися такими, що втратили силу. Інші статті передбачали зобов’язання їхньої взаємодопомоги у війні проти Німеччини, відновлення дипломатичних стосунків, а також згоду Радянського Союзу на створення на його територіях польської армії, підпорядкованої в оперативних питаннях радянському головнокомандуванню, проте на чолі з керівництвом призначеним еміграційним урядом. Договір вступав в силу без ратифікації одразу ж після підписання [146, 26-28].

Протягом переговорів англійський уряд здійснював активний тиск на польську сторону, яка зайняла непоступливу позицію у питанні кордонів. З огляду на це переговори кілька разів переривалися, бо СРСР мав свій варіант договору, який кардинально відрізнявся від спроб уряду В. Сікорського зберегти статус кво довоєнних кордонів Польщі. Виявом такого тиску, зокрема були: виступ У. Черчілля 15-го липня 1941 р. в Палаті громад з нагоди підписання англо-радянського договору від 12-го липня 1941 р., ультимативна вимога Е. Ідена від 15 липня негайно погодитися на радянські вимоги в питанні кордонів, послання британського прем’єр-міністра до В. Сікорського від 17 липня 1941 р. з вимогою якнайшвидшого завершення польсько-радянських переговорів і підписання угоди, а також передана англійським міністром закордонних справ рекомендація Військового кабінету для еміграційного уряду, згідно з якою підписання радянсько-польського договору у запропонованій Кремлем формі вважалося необхідним в інтересах Польщі [189, 43].

Слід зазначити, що проти підписання договору на таких умовах категорично виступили ген. К. Соснковський, М. Сейда та А. Залеський.[16] Після того як угоду між СРСР та Польщею все ж було підписано вони подали у відставку, проте президент В. Рачкевич їхніх заяв не підписав. Він також висловився проти підписання договору з Москвою без визнання останньою непорушності східних кордонів Речіпосполитої. У листуванні з В Сікорським В. Рачкевич підкреслив, що той „підписав договір під власну відповідальність, не передбачену конституцією” [257, 92]

Оцінюючи угоду між польським урядом і СРСР, у виступі по радіо прем’єр заявив, що вона є дуже корисною, бо після її заключення „ми стоїмо на порозі нового етапу у налагодженні польсько-російських стосунків”, а сам договір у жодному разі не піддає сумніву сталість „наших кордонів до 1939 р. і не допускає навіть думки про втрату нами чого-небудь” [97, 5].

Підкреслимо ще раз: не дивлячись на усі труднощі, угоду з СРСР було підписано. Вона, з одного боку, покращила становище мільйонів поляків проживаючих на теренах Радянського Союзу, дала можливість виїхати частині польських сімей за кордон, однак, з іншого, викликала занепокоєння польської спільноти в усьому світі і фактично призвела до нового розколу в середовищі польського уряду, що аж ніяк не сприяло його конструктивній діяльності і в подальшому вплинуло на постійні суперечки між прихильниками ген. В. Сікорського і його політичними противниками.

Встановлення союзницьких відносин з СРСР вимагало від польського уряду розглядати українське питання з врахуванням інтересів Радянського Союзу, тобто в його суто територіальному аспекті. Тепер український національний рух перетворювався на предмет торгу двох сторін. Слушною є думка львівського історика Л. Зашкільняка про те, що Польща опинилася у явно невигідному становищі „прохача”, а радянське керівництво, відчуваючи загальну підтримку союзників по антигітлерівській коаліції, проводило політику доконаних фактів, не враховуючи прагнень екзильного уряду [181, 181].

Не зважаючи на такий стан речей, одна з перших інструкцій[17] для польського підпілля містила у собі концепцію, з якою не погоджувався як СРСР, так і український національно-визвольний рух – утримання за Польщею status quo ante bellum [21, 1-6]. В завданнях, які покладалися на польські підпільні відділи при здійсненні ними диверсійно-саботажних акцій, чітко вказувалося: їх потрібно здійснювати так, щоб провину за них можна було приписати „німецькій обслузі машин, комуністам, представникам не польської національності, не фаховій обслузі не польського походження” [21, 2-3] Розуміючи, що такого роду акції можуть викликати репресії зі сторони німців, польська сторона вирішила: кращим варіантом буде якщо вони будуть направлені проти національних меншин. Існували і прямі вказівки, що підозра за диверсії має впасти на українців. Згідно з підготовкою планів до диверсійних акцій, вимагалось виконувати їх не менше, ніж за 5 км від населених пунктів. Диверсійні групи мали розмовляти виключно українською, аби німці вирішили, що мають справу з українцями і саме на них направляли акції у відповідь [273, 150; 248, 290]. Зверталася також увага і на українську проблему. У контактах з українцями рекомендувалось, перш за все, намагатись отримати інформацію про їхню політичну структуру та прагнення. Крім того на підпілля покладалось завдання збирати інформацію про настрої, політичну орієнтацію, ступінь національної свідомості, чисельність, еволюцію настроїв, яка відбулась під час радянської окупації тощо. Водночас польські політики вважали, що складеться сприятлива ситуація для порозуміння та зближення з українцями, білорусами і литовцями [21, 4-6].

Постає питання: чому, на думку „лондонців”, такі умови мали скластися? Слід зауважити, що в урядових колах побутували переконання в тому, що в період окупації східних земель польської держави Німеччина і СРСР, здійснюючи репресії, розстріли, виселення та інші злочинні дії, показали своє справжнє обличчя, тим самим скомпрометувавши себе в очах як світової громадськості, так і національних меншин. Тому, вважали поляки, українцям, литовцям і білорусам більше нічого не залишається, як прагнути до співпраці з Польщею бо лише вона не скомпрометувала себе перед цими народами.

Зауважимо, що такі судження були помилковими. Втрата Польщею власної незалежності та політика окупантів на захоплених територіях як до початку радянсько-німецької війни – радянською владою, так і після – німецькою, була побудована за принципом „розділяй і владарюй” і не лише не зняли напруги у взаємовідносинах між українцями та поляками, а ще більше загострили взаємну недовіру. Поглиблення неприязні, а часто взагалі відвертої ворожості поляків по відношенню до українців було реакцією колишньої панівної нації на втрату привілейованого становища в умовах, коли встановлений на приєднаних територіях режим усіляко підкреслював, що захищає український народ від свавілля польського імперіалізму. Не додали позитивних моментів і відомості про антипольські виступи українців та неприховане почуття реваншу з їхнього боку за попередні кривди, а також здійснювана більшовицькою владою українізація культурних і освітніх осередків, залучення українців на адміністративні посади на противагу полякам, колективізація, яка проводилася під гаслом боротьби з польськими панами і т. д.[68, 9; 69, 75]

Ще раз відзначимо, що недовіра та ненависть українців і поляків були взаємними. В рапортах та звітах, що доходили до польського уряду в еміграції ставлення українців до поляків окреслювалося як вороже [58, 46-47; 59, 15; 69, 103-104; 0, 153, 178].

А коли радянська влада повела наступ на український національний рух, поступово послаблюючи репресії стосовно поляків та посилюючи їх проти українців, це ще більше поглибило взаємну ворожість і дало привід до появи закликів про помсту полякам після падіння радянського режиму [67, 233; 69, 76, 104-105, 175].

Показовим є „Ситуаційний рапорт з східних земель” за серпень-листопад 1941 р., підготовлений Департаментом внутрішніх справ при Делегатурі уряду. Автори рапорту писали, що переважна більшість польського населення східних земель - „від робітника і до професора університету” – вважає українців „збунтованими хамами”, яких потрібно „допровадити до порядку”. Вони підкреслювали також, що жодна політична сила у складі польського національно-визвольного руху не заперечує проти застосування радикальних методів у вирішенні української проблеми [43, 133].

Нагадаємо, що 30-го червня 1941 р. у Львові, було проголошено „Акт про відновлення Української Держави”. Заслуговує на увагу документ „Враження зі Львова”, який свідчить про негативну реакцію польського суспільства на ці події, які названо тут „проголошенням опереткової держави”. У ньому згадується про загальне піднесення серед українців та пригніченість серед поляків. Зазначено, що після проведення нацистами репресій, коли прийшло розуміння, що вони не збираються надавати українцям незалежності, ситуація змінилась. Тут читаємо: „Не видно вже було великої кількості українських прапорів, портрети провідних українських діячів було замінено на портрети керівників Рейху” [49, 20а]. Документ пояснює це поверненням до „польськості” з причини того, що „Львів – це польське місто і інакше бути просто не могло.”[ 49, 20а-21] Польський дослідник Ч. Партач стверджує, що проголошення „Акту про відновлення Української Держави”, а також радість українців з приводу приходу на західноукраїнські землі німецької армії є не що інше, як приклад української колаборації [254, 240]. Дане твердження на нашу думку не відповідає дійсності. Така реакція українського суспільства була наслідком злочинних дій СРСР проти нього, а німецька окупація сприймалася як звільнення від радянського режиму. Водночас не слід забувати, що після перебування під радянською окупацією німців вітали не лише українці, але й поляки. Серед польської „кресової” спільноти в Західній Україні побутувало переконання, що нічого гіршого, ніж програш у війні та перебування під владою СРСР вже бути не може. Т. Чарковський-Голейовський згадував: „І врешті прийшли німці. Тішився як і всі. Сам ніс квіти та кисле молоко для їхнього привітання” [248, 288].

Проголошення „Акту про відновлення Української Держави”, підкреслено ворожі і реваншистські настрої стосовно поляків серед українців, відверте фаворизування останніх німцями підігрівали атмосферу і непокоїли польську „кресову” громадськість. Тому не викликає подиву той факт, що у липні 1941 р. переважна більшість польської спільноти більше боялася виникнення незалежної української держави, хоч і „опереткової”, функціонуючої під патронатом Німеччини, ніж самої німецької окупації, а включення Галичини до Генерального Губернаторства та інтернування уряду Я. Стецька сприйняла з відвертим задоволенням [241, 209]. І хоча більшість провідних позицій на різного роду адміністративних посадах у Генеральному Губернаторстві посіли українці, а не поляки, все ж польська суспільна думка була переконана в тому, що сам факт включення Галичини до його складу „остаточно перекреслив політичні надії українців”[97, 14].

Вороже ставлення до українців не змінилося і в подальшому. В інформації, надісланій 4-го липня 1942 р. еміграційному уряду, позиція польської громадськості характеризувалася так: „Згідно з точкою зору політичного діяча, який цього тижня повернувся зі Львова, 96% політично свідомого польського суспільства має ворожі настрої щодо українців, які до того ж дедалі посилюються. Під цим кутом зору не відіграє ролі ані рівень освіти, ані політична орієнтація. З приємністю обговорюються способи ліквідації української меншини після щасливого завершення війни. Найпопулярнішою є концепція видати їх більшовикам. Частими є також і більш радикальні погляди, й на цьому тлі у безмежній наївності місцевої політичної думки народжується така комбінація: поляки не повинні ганьбити себе українською кров’ю, для цього маємо радянських союзників…”, які й „повинні ліквідувати на майбутнє українську справу в Малопольщі” [208, 27].

Таке ставлення до українців аж ніяк не сприяло справі налагодження співпраці та спільної боротьби проти окупантів, на яку так розраховував польський уряд у Лондоні. Негативна позиція польської „кресової громадськості” в українському питанні, неприйняття нею самої думки про вихід „східних кресів” з-під влади Польщі, намагання за будь-яку ціну випередити українців, опанувавши ситуацію в краї раніше них, впливало не лише на взаємовідносини з останніми, але й в значній мірі на позицію польського підпілля на теренах Західної України, яке вимушене було рахуватися з настроями місцевих поляків.

Враховуючи активізацію діяльності українського національно-визвольного руху і той факт, що основні сили польського опору на „східних кресах” в період радянської окупації були фактично знищені НКВС, уряд в еміграції вимушений був здійснювати роботу по налагодженню діяльності підпілля, розбудові його структури, збільшенню кількості підрозділів тощо.

Діяльність польського підпілля на західноукраїнських територіях можна поділити на чотири етапи.

Перший – від 17-го вересня 1939 р. до 22-го червня 1941 р., тобто від дня вступу на терени Західної України радянських військ до нападу Німеччини на СРСР, коли останній був вимушений залишити ці землі.

Другий етап охоплює період німецької окупації „східних кресів” - від липня 1941 р. до січня 1944 р. З січня 1944 р. почався третій етап діяльності військового підпілля. Він пов’язаний з поверненням на Західну Україну радянських військ та остаточним її визволенням від німців, а також здійсненням Армією Крайовою так званої операції „Буря” („Burza”) – від березня до серпня 1944 р.

Четвертий етап охоплює серпень 1944 р. – 1945 р., коли після визволення Західної України від німців, основні сили польського підпілля тут були знищені, проте окремі його структури діяли до кінця 1945 р.[213, 154]

Звертаємо увагу на те, що дане підпілля на теренах Західної України поділялося на дві гілки – цивільну та військову. Першу представляла Делегатура уряду в краї, а другу – Армія Крайова. Делегатура уряду в краї – крайове конспіративне представництво польського еміграційного уряду 1940-1945 рр. Її дорадчим органом був Політичний комітет порозуміння (ПКП), перейменований у 1943 р. на Крайову політичну репрезентацію (КРП). У 1944 р. замість КРП було засновано Раду національної єдності (РНЄ), до складу якої входили представники найбільших політичних угруповань: „Стронніцтва людового”[18] (СЛ), „Стронніцтва народового” (СН), „Стронніцтва праці”[19] (СП), „Вільність, Рівність, Незалежність” (ВРН) – (1940-1941 рр. і від 1943 р.), а в 1941-1943 рр. – Соціалістична партія (СП).[20] Найактивнішу діяльність проводили департаменти: внутрішніх справ – Державний корпус безпеки та інформації і преси [285, 574]. Саме останні, зокрема їх підрозділи – Східне бюро (криптонім „Границя”) при Департаменті внутрішніх справ та Східна секція (криптонім „6007”) при Департаменті інформації та преси – зосереджували дані про українців, аналізували ситуацію в краї, готували проекти та пропозиції щодо вирішення тієї чи іншої проблеми.

Точної дати заснування Східного бюро при Департаменті внутрішніх справ до сьогодні не встановлено. Дослідники називають дві дати, що підтверджуються джерелами [238, 61] - осінь 1941 р.[45, 17], або ж – лютий 1942 р.[45, 22] Східну секцію (зустрічається також в джерелах під назвою „Східна комісія”) [61, 14] було засновано восени 1943 р.[ 240, 230]

Усі матеріали стосовно національних меншин на „східних кресах” зосереджувалися в Депертаменті внутрішніх справ та в Департаменті інформації і преси при Делегатурі уряду. Протягом війни, на основі зібраних про настрої українського населення матеріалів, працівники цих структур підготували різні проекти вирішення української проблеми, які були передані на розгляд уряду.

Військову частину польського підпілля, як вже зазначалося, представляла Армія Крайова. Саме вона мала взяти на себе збройну боротьбу за відновлення територіальної цілісності Польщі.

Першою підпільною організацією на Західній Україні була Польська організація боротьби за свободу („Polska organizacja walki o wolnośc” - ПОВВ) [280, 24]. Її було створено у Львові в день вступу до міста підрозділів Червоної Армії. Очолив цю організацію член Головного комітету „Стронніцтва народового” ген. М. Янушайтіс („Карпінський”) [213, 155]. На західноукраїнських теренах були утворені й інші, менш відомі, організації, наприклад Таємна військова організація на чолі з майором Я. Мазуркевичем („Радослав”) у Станіславові [280, 155]. Проте вже через кілька місяців більшість з них була знищена органами НКВС, а ті, що вціліли, згодом увійшли до угруповань, створених безпосередньо за вказівкою польського екзильного уряду.

Саме такою організацією був Союз збройної боротьби (Związek walki zbrojnej (ЗВЗ)). Його було створено 13-го листопада 1939 р. як складову частину польських збройних сил, за наказом прем’єра В. Сікорського. ЗВЗ очолив ген. К. Соснковський, який на той час перебував у Парижі. В зв’язку з поразкою Франції у війні польський уряд переїхав до Англії, а Головне командування (ГК) Союзу збройної боротьби було перенесено в Польщу, з центром у Варшаві. Його очолив ген. С. Ровецький.

Організаційно-територіальна структура ЗВЗ передбачала його поділ на шість регіонів („обшарів”), які, в свою чергу поділялися на округи, райони („обводи”) і відділення („пляцувки” ). Території Західної України (Львівський, Тернопільський, Станіславський і Волинський округи) увійшли до регіону № 3 [185, 6-7].

У вересні 1941 р. верховний головнокомандуючий генерал В. Сікорський видав наказ № 2926, згідно з яким ЗВЗ було визнано складовою польських збройних сил (ПЗС). З цього часу кожен, хто вступав до лав військового підпілля, після прийняття присяги прирівнювався до солдата регулярної армії і отримував в зв’язку з цим відповідні моральні та матеріальні права [185, 53-54]. Згідно з наказом В. Сікорського від 14-го лютого 1942 р., Союз збройної боротьби було перейменовано на Армію Крайову (АК).

Невдовзі після окупації теренів Західної України Німеччиною почали збуватися передбачення діячів польського руху опору про можливість створення окупантами українських поліційних підрозділів. У жовтні 1941 р. командуючий ЗВЗ-АК С. Ровецький („Грот”) доповідав у Лондон, що німці створюють такі відділи на теренах Волині, Поділля і Полісся, а ставлення українців до поляків є виразно ворожим [150, 207]. Він просив уряд надати інструкції щодо контактів з представниками національних меншин (українцями, білорусами і литовцями).

У середині листопада 1941 р. ген. С. Ровецький відправив до Лондона розширений звіт під назвою „Українсько-польські справи від вересня 1939 до листопада 1941 – передбачення на майбутнє”. У ньому командуючий ЗВЗ звітував про те, що внаслідок помилок польського уряду у політиці щодо українців ще у міжвоєнний період (усунення з посади волинського воєводи Г. Юзевського, який намагався досягти порозуміння з українцями, руйнування православних і греко-католицьких церков на теренах Холмщини, відкинення урядом автономічної програми, запропонованої УНДО, репресії влади стосовно українців і т.д.), а також завдяки радянській та німецькій пропаганді, яка вміло використовувала суперечності між обома народами, ставлення українців до поляків залишалося ворожим.

Автор документу підкреслював, що німецька окупація розчарувала українців і серед них зростає переконання, у її тимчасовості на теренах як колишньої радянської України, так і Волині та Галичини. Водночас у середовищі керівників українського руху поширюється впевненість у тому, що „поляки є більш небезпечним ворогом, ніж німці”, тому що останні рано чи пізно підуть з цих територій, а перші залишаться. Тому необхідно використати перебування тут німців для послаблення поляків. С. Ровецький робив висновок: при майбутніх спробах оволодіти Східною Малопольщею польському руху опору доведеться зіткнутися з опором „посиленої української спільноти”, яка матиме власну поліцію та добре підготовані у спортивних організаціях[21] військові кадри. Автор документу закликав керівництво в еміграції якомога швидше виробити політику щодо українців і з метою нормалізації стосунків залучити їхніх представників до урядових структур. В інакшому випадку, на його думку, спроби поляків повернути собі Галичину будуть розцінюватися українцями як „агресивна війна” [146, 137-142]. Конкретних інструкцій, про які просив С. Ровецький, отримано не було. Їх і не могло бути на той час з огляду на відсутність чітко визначеної позиції у поглядах польських політиків на українське питання.

Потрібно зауважити, що як члени екзильного уряду у Лондоні, так і працівники його Делегатури в краї належали до різних політичних партій та угруповань, а це, в свою чергу, впливало на відсутність одностайної думки щодо української проблеми та шляхів її розв’язання. Згідно з рапортом Відділу інформації при Бюро інформації та пропаганди „Ставлення польських політичних угруповань до українського питання” від 27-го травня 1943 р. політичні партії та різного роду організації поділялись на три групи [50, 1-4; 153, 147-151]. Перша представляла партії та організації націоналістичного спрямування, які взагалі нехтували українською проблемою, виступаючи за екстермінаційну політику щодо українців, аж до цілковитого їх виселення з теренів Польщі. Сюди відносилися Стронніцтво народове, Шанець[22] та Конфедерація нації[23] .

Друга – стояла на позиції неподільності територій Речіпосполитої та збереження кордонів, що існували до вересня 1939 р., розглядаючи необхідність вирішення української проблеми в межах польської державності і виступала за надання українській меншині повного громадянського рівноправ’я, послуговуючись принципом „рівні обов’язки – рівні права”. Представники цієї групи вважали можливим утворення української держави, але лише за Збручем і з центром у Києві, а не у Львові. Серед угруповань, що стояли на таких позиціях, були Стронніцтво людове, Стронніцтво праці, ВРН, а також ОПВ[24] , КОН[25] і ПВ[26] .

Нарешті, третя група – так званий напрямок „національної автономії”, представлений Демократичною партією[27] та ПС[28] , які підтримували концепцію надання українцям автономії на теренах Західної України.

Як бачимо в середовищі польського руху опору як в еміграційних його структурах, так і в підпіллі на теренах Західної України зіткнулися протилежні погляди на можливості розв’язання українського питання – від ліберальних „федераційних” до націоналістичних асиміляторсько-силових, проте жодна з польських політичних партій та угруповань не підтримувала створення незалежної української держави на „східних кресах”, вважаючи їх невід’ємною частиною Польщі.

У вирішенні проблеми східних кордонів згадував розраховував не лише на західних союзників, з якими не хотів псувати стосунків[29] . В інструкції головнокомандуючого ген. В. Сікорського до головного коменданта Союзу збройної боротьби С. Ровецького від 23-го листопада 1941 р.[30] можливий вступ радянських військ на території Польщі розцінювався як ворожі дії стосовно неї, які слід „зустріти збройним опором” з метою демонстрації світовій громадськості „наших виключних прав на власний край”. Такий „збройний опір”, згідно з документом, мав розпочатися на лінії радянсько-польського кордону до 1939 р. У разі, якщо радянським військам вдалося б прорвати таку лінію оборони, на підпілля покладалося завдання обороняти Вільненський і Львівський регіон якомога довше і „навіть в оточенні” [146, 20; 155, 418].

Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на польсько-радянській зустрічі 4-го грудня 1941 р. Приводом до дискусії стало поставлене польською стороною ще під час переговорів у липні цього ж року питання про звільнення з таборів і призов до польської армії колишніх мешканців Західної України української і єврейської національностей. Відомо, що на противагу польській позиції радянська сторона визнавала польськими громадянами лише етнічних поляків, а українців і євреїв, які до 1939 р. проживали на теренах східних польських воєводств, розглядала як радянських громадян, яких слід мобілізувати до лав Червоної армії.

У ході розмови виникла суперечка, яку ініціював В. Сікорський піднявши питання про майбутню приналежність Львова і нагадавши Й. Сталіну про його висловлювання щодо польськості міста. Сталін відповів ствердно, проте зауважив, що „будете змушені сперечатися за нього з українцями” і підкреслив, що претензія на Львів була висунута не ним а українцями. У хід розмови втрутився ген. В. Андерс, який підкреслив, що українці відомі своїм германофільством і неодноразово завдавали клопотів як Польщі, так і Радянському Союзу. Й. Сталін відповів, що це були їхні українці „а не наші” і додав: „Ми їх спільно знищимо” [125, 136]. В. Сікорський наголосив, що йому „йдеться не про українців, а про територію” [122, 153, 185] і розуміючи, що переговори зайшли в глухий кут, відмовився обговорювати проблему східних кордонів Польщі, сподіваючись, що в майбутньому залагодження цієї справи відбудеться за допомогою союзників після закінчення війни. Про такі думки свідчить його лист, адресований керівнику АК дещо пізніше, а саме 28-го листопада 1942 р. У ньому В. Сікорський зазначив: „Я розраховую, що співвідношення сил на заключному етапі війни буде сприятливим для Польщі. В грудні 1941 р., коли Сталін вимагав від мене невеликих коректив кордону і пропонував більш тісний союз, я не погодився на жодну дискусію на тему кордонів. Можливо, польський уряд при підтримці Великобританії і США зрештою примусить радянський уряд визнати наші права на сході” [146, 370].

Позиція, яку зайняв прем’єр на переговорах з Й. Сталіним, викликала жваву дискусію в еміграційних колах. Своє незадоволення висловлювали не лише ті, хто знаходився у відвертій опозиції до В. Сікорського, але й ті, які його підтримували. Більшість політиків вважала, що безпосередні переговори „у чотири ока” з радянським керівником були найкращою і чи не єдиною можливістю переконати його переглянути свої позиції стосовно наболілої проблеми східних кордонів. В. Сікорський у відповідь на численні запитання колег про те, як пройшли переговори, міг відповісти лише, що „момент був несприятливим, бо невідомо якою буде Європа – тому вирішив зачекати” [257, 108]

Слід зазначити, що наприкінці 1941 р. США та Великобританія не виробили спільної позиції щодо радянсько-польського кордону. І якщо американці наполягали на врегулюванні усіх територіальних питань лише на мирній конференції після закінчення війни, то англійці виступали за підписання двосторонньої угоди з Москвою. Відсутність спільної позиції з боку західних союзників була використана кремлівським керівництвом під час переговорів, що проходили у Москві 16-21 грудня 1941 р. з главою британського зовнішньополітичного відомства А. Іденом. В ході переговорів Сталін категорично наполягав на визнанні урядом Великобританії західних кордонів СРСР до 22-го червня 1941 р., пропонуючи за основу взяти лінію Керзона, тобто, іншими словами, на основі пакту Молотова-Ріббентропа. Іден відмовився підписати таємний протокол з цього питання, посилаючись на необхідність консультацій з У. Черчіллем та його кабінетом, а також з американцями. Саме невирішеність проблеми кордонів стала основним стримуючим фактором для підписання договору про союз у війні та співробітництво між СРСР та Англією [189, 55].[31]

Польський уряд був переконаний, що Німеччина програє Радянському Союзу, а тому планував перебрати під свій контроль терени „східних кресів” на переломному етапі війни. У контексті цих планів одним з головних напрямків діяльності руху опору в перші місяці радянсько-німецької війни було намагання залучити українців до співпраці, але на умовах які запропонують поляки. Адже „лондонці” чудово розуміли, що в умовах протистояння з українцями важко, якщо не неможливо, буде встановити свою владу на місцях і зустріти радянські війська „виразною оборонною готовністю стосовно Росії усього краю” [19, 12].

Нагадаємо, що реакцією Німеччини на проголошення української держави у Львові стали репресії та переслідування діячів українського національно-визвольного руху протягом липня – листопада 1941 р. Це викликало розчарування у співпраці з Німеччиною і намагання пошуку нових шляхів для досягнення незалежності. Тому українці виступили ініціаторами налагодження стосунків з польським рухом опору.

Відбулося дві зустрічі з керівником Українського Центрального Комітету (УЦК) В. Кубійовичем в липні і вересні 1941 р. Під час переговорів він заявив, що лінією кордону, побудованою на компромісі, може бути лінія між Сяном та Збручем, зокрема називалися річки Золота Липа та Опор, тобто Львів і Бориславський нафтовий кут залишались би у складі Польщі [254, 140]. На такі пропозиції відразу негативно відреагувала ОУН(Б), представники якої неодноразово попереджували В. Кубійовича, щоб він залишив у спокої територіальні проблеми України [235, 335].

10-го серпня 1941 року відбулась розмова між представником польського підпілля та адвокатом В. Горбовим, членом українського уряду проголошеного у Львові. На запитання польської сторони про можливість зміни ставлення українців до Німеччини в зв’язку з негативною реакцією німців на проголошення українцями державності В. Горбовий відповів, що ставлення це залишатиметься незмінним. Він підкреслив, що така позиція продиктована українською рацією стану. Обговорюючи різні варіанти вирішення проблеми українських територій, В. Горбовий заявив, що розвиток двосторонніх відносин і, взагалі, спірних питань між Польщею та Україною, буде залежати від того, хто в майбутньому буде їх регулювати. На його думку, якщо це має бути Німеччина, то потрібно припинити дискусію, тому що нема про що говорити.[32] Крім того, він зазначив, що у випадку вирішення даної проблеми лише українською та польською сторонами, сумнівним є мирний варіант такого розв’язання конфлікту, через неможливість відмови української сторони від територій до лінії Сяну і Бугу [166, 40-41; 146, 143]. Приблизно такого ж змісту розмова мала місце 19-го жовтня 1941 року з др. О. Черкавським, який представляв помірковані українські кола. На його думку, відправною точкою у переговорах з поляками є кордон між Україною та Польщею по Сяну, Бугу і Прип’яті. Він підкреслив, що українській стороні байдуже чи візьмуть поляки в компенсацію за втрачені землі частину територій, що входили до складу Німеччини, і на скільки великою ця частина буде. Більш того, українці з задоволенням допомогли б у цьому полякам. Визначальним моментом, який слід враховувати, на думку О. Черкаського, було те, що на територіях Західної України, українці є в більшості і тому саме вони мають право на остаточне рішення. У відповідь на запитання, як може Польща у разі переможної війни відмовитись від Львова, або таких центрів як Чортків та Тернопіль, він відповів, що достатньою компенсацією стануть території Лемківщини і Холмщини, де проживає 800 тис. свідомих українців [166, 140].

У вересні 1941 р. відбулася Перша конференція ОУН(Б), на якій було прийнято рішення про початок антинацистської боротьби. Після конференції одного з поміркованих діячів[33] ОУН(Б) Б. Левицького було уповноважено нав’язати контакти з керівництвом польського підпілля [188, 224]. У жовтні 1941 р., він як офіційний представник ОУН(Б) прибув до Варшави. Мета приїзду - узгодження спільної позиції стосовно німців. В ході зустрічі було висунуто вимоги припинити антиукраїнську пропаганду і враховувати у майбутніх переговорах можливість виникнення незалежної України. Б. Левицький також відзначив, що проблема українсько-польських кордонів могла б бути вирішена після закінчення війни [146, 145].

Фактично у ході липнево-жовтневих переговорів українська сторона висувала лише одну вимогу – визнання польським урядом права українців на створення власної держави на територіях розташованих на схід від Бугу і Сяну. Проте, не дивлячись на такі пропозиції, польська сторона не змінила свого ставлення до українського питання.

Відомо, що завдання стосовно діяльності польського підпілля на територіях Західної України базувалися на політично-стратегічних планах еміграційного уряду, який, в свою чергу, був вимушений узгоджувати їх з планами союзників – США і, передусім, Великобританії. Впродовж радянсько-німецької війни, в залежності від перебігу подій, вони неодноразово змінювалися. Як вже зазначалося, на її початковому етапі підпілля в особі ЗВЗ мало розбудувати свою організаційну структуру, фактично знищену НКВС, накопичити зброю, устаткування, амуніцію, здійснювати диверсії і саботаж, забезпечити підготовку до майбутнього масового повстання на теренах Польщі, налагодити співпрацю з іншими польськими підпільними структурами, і, по можливості, включити їх до свого складу, або ж скоординувати спільні дії.

Підкреслимо, що одним з головних завдань польського військового підпілля було оволодіти „східними кресами” і не допустити втрати цих територій. В даному випадку його прагнення йшли всупереч бажанню українців отримати власну державність. Командування АК добре розуміло, що за свої апетити доведеться платити протистоянням з українським національно-визвольним рухом. Тому окремі діячі висловлювалися за співпрацю з ним, щоб уникнути можливого конфлікту. Цю позицію підтримував і керівник обшару № 3 (Львівський обшар) ген. К.Савицький, який прихильно ставився до українського питання, вважаючи за можливе повернення до політики прометеїзму або навіть федералізму [277, 146]. Погляди на вирішення української проблеми в середовищі військового, як зрештою і цивільного, підпілля не були одностайними і чітко визначеними. Наприклад, один з радників ген. К. Савицького в українських справах Я. Дем’янчук[34] стверджував, що з українцями потрібно домовитись з огляду на загрозу в разі конфлікту з ними польській державності і взагалі „польськості” на теренах „східних кресів”. На відміну від нього підполковник М. Добжанський[35] , який був наближеним до оточення Савицького, не поділяв поглядів генерала на позитивне розв’язання українського питання, заявляючи, що Савицький мав „українського фіола”, тобто був україноманом [277, 156].

Відомо, що керівництво обшару могло здійснювати контакти з українським підпіллям лише з метою отримання інформації. Проведення фундаментальних переговорів було прерогативою Головного командування АК, яке, в свою чергу, також не мало права на прийняття рішення без згоди керівництва Делегатури і уряду.

У рекомендаціях головного командування АК від 12-го грудня 1941 р., які було розроблено внаслідок численних звітів підпілля про намагання українців з різних політичних угруповань (УНДО, ОУН, українських соціал-демократів) налагодити контакти з поляками, підкреслювалося, що переговори має право проводити лише інформаційний відділ Бюро інформації і пропаганди. Заборонялися будь-які контакти організаційного характеру. Підкреслювалося також, що переговори повинні носити виключно інформаційний характер, щоб зорієнтуватися в планах і настроях українців. Польському підпіллю рекомендувалося в ході переговорів, якщо такі матимуть місце, підкреслювати необхідність співжиття обох народів на теренах „східних кресів”, можливість існування української держави, але за Збручем, давати гарантії про забезпечення в майбутньому культурного розвитку українців, а також звертати їхню увагу на загрозу зі сторони Німеччини і Радянського Союзу [21, 29].

Слід зазначити, що перші плани загального повстання передбачали його здійснення на етнічних польських територіях, проте планувалося також захопити Львів, налагодивши тісну співпрацю з місцевою польською спільнотою. Такі контакти мали відбуватись через територію Любельщини. На усіх інших теренах „східних кресів” мали здійснюватися партизанські рейди, диверсії і саботаж з метою захисту майбутнього повстання [277, 148]. Формування військових підрозділів мало відбуватись на теренах Генерального Губернаторства, а потім вони повинні були перекидатися на інші території „східних кресів” [150, 153-154; 232, 247].

Залучення СРСР до табору союзників та його успіхи у війні з Німеччиною, намагання західних держав не дратувати офіційну Москву і примусити поляків піти на поступки у питання своїх східних кордонів, а також критична ситуація на „східних землях” (загострення взаємовідносин з українцями, терор з боку німецької окупаційної влади, активізація дій радянських партизан, безпосередньо пов’язаних з успіхами Червоної армії) вплинули на зміни у планах повстання. З 1942 р. характерною рисою польських планів стосовно вирішення української проблеми був її розгляд з точки зору перспективи майбутніх стосунків з СРСР. Хоча на офіційному рівні польський уряд заявляв про непорушність східних кордонів Польщі, а українське питання вважалося виключно внутрішньою проблемою Речіпосполитої, „лондонці” все ж вимушені були рахуватися з позицією Москви.

Згідно з оперативними рапортами Головного командування АК № 132 і № 154, які було розроблено на початку 1942 р. планувалося розпочати збройний виступ, а також здійснювати диверсійно-саботажну роботу не лише на своїх етнічних територіях, але й в Східній Галичині. В одному з пунктів рапорту № 132 підкреслювалася необхідність „опанування „східних земель” із передбаченням військової операції на Львів, Східну Малопольщу (Східну Галичину) і Вільненщину” [176, 22].

У рапорті № 154 українське питання представлене дещо ширше, але також під кутом його разв’язання шляхом військової операції. Зокрема, йшлося про те, що крім військової боротьби з німцями, можливим є збройне протистояння з українцями, головним чином за Львів [176, 22; 146, 331].

На основі цих рапортів наприкінці 1942 р. було розроблено оперативний план польського підпілля під назвою „Прикриття” („Oslona”). Сформульовані в ньому і директивах завдання, у відповідності до оперативних рапортів № 132 і № 154 Головного командування АК, передбачали забезпечення наявними у Львівському регіоні силами Армії Крайової „прикриття антинімецького повстання” в центральній Польщі зі сходу. Воно мало розпочатися в той момент, коли поразка Німеччини у війні буде безсумнівною. Забезпечення успішного результату мало здійснюватися за допомогою саботажно-диверсійних акцій для того, щоб запобігти перекиданню німецьких регулярних частин в райони, охоплені повстанням. У випадку, якби не вдалося повністю паралізувати рух німецького транспорту на залізницях, шосе і дорогах і якась частина їхніх регулярних підрозділів все ж потрапила б на терени Східної Галичини, на загони Армії Крайової покладалося завдання відтягнути на себе якусь кількість ворожих сил. Крім того, одним з першочергових завдань було захоплення Львова і випередження у цьому українців [185, 61]. Цілі які ставило перед собою підпілля були наступні: боротьба з окупантами (знищення адміністрації, партійних органів, німецького населення[36] в терені), здобуття зброї та амуніції шляхом захоплення її у гітлерівців, нападів на військові склади, або ж добровільної видачі внаслідок домовленості з окремими німецькими чи румунськими[37] підрозділами, протиставлення прагненню українців встановити контроль над „східними землями”, налагодити порядок і спокій в краї, як тільки з’явиться можливість перейти до експансії на ще непідконтрольні території як ті, що входили до складу Другої Речіпосполитої до 1939 р., так і ті, „захоплення яких є необхідним для майбутньої міцної Польщі” [146, 328-329].

Оперативний план польського підпілля від 1942 р. („Прикриття”) також передбачав два можливих варіанти у взаємовідносинах з Радянським Союзом та його військами. Перший мав би місце, якби Москва була знесилена війною проти Німеччини. Тоді Польща змогла б вступити з нею у відкриту боротьбу за володіння „східними кресами”. Згідно з другим, на випадок перемоги СРСР і вступу Червоної армії на довоєнні польські території залишалося сподіватися на врегулювання усіх, пов’язаних з цим, проблем у міжнародній площині. До того, поки не будуть врегульовані територіальні суперечки з Москвою, Армія Крайова мала знаходитися у підпіллі. Все ж за будь яких обставин поляки розраховували на всебічну підтримку з боку західних держав [185, 61; 146, 332-333; 19, 11].

6 січня 1942 р. СРСР розповсюдив ноту протесту проти присутності Німеччини на Західній Україні, зокрема, мова йшла і про Львів включно. У відповідь посол Польщі у Москві заявив про непорозуміння, стверджуючи, що Львів є польським містом. Кремль офіційно відхилив його ноту.

Заяви про неподільність території робились поляками неодноразово, проте ні СРСР ні Великобританія із зрозумілих причин не підтримували цих заяв. 31 січня 1942 р відбулась зустріч прем’єра В. Сікорського з У. Черчіллем. Голова британського уряду намагався переконати польську сторону в необхідності поступок щодо територіальних домагань Радянського Союзу. Він підкреслив, що „поки ми не одержали перемоги, проблема європейських кордонів не повинна обговорюватися жодним чином”. Під час наступної зустрічі 11 березня 1942 р у відповідь на заяву В. Сікорського про експансіоністські плани Москви У. Черчілль заявив, що його погляди на СРСР не відрізняються від думки польського прем’єра, проте зазначив: у випадку перемоги останнього у війні, Кремль вирішуватиме проблему кордонів, у разі ж програшу „підписаний нами договір не матиме жодного значення”. Проте ці аргументи не переконали В. Сікорського, і він залишився на своїх позиціях [173, 295] .

Розуміючи, що англійці не підтримують їх позиції щодо східних кордонів, „лондонці” намагалися заручитися підтримкою США. 24-30 березня 1942 р. відбувся другий[38] візит В. Сікорського до Вашингтону. Під час зустрічі з Ф. Рузвельтом обговорювалася проблема кордонів. Президент заявив, що він проти вирішення цього питання в період війни, проте пообіцяв, що за посередництва радянського посла у Вашингтоні представить свою позицію Й. Сталіну. Водночас він підкреслив, що при встановленні післявоєнних кордонів слід враховувати інтереси безпеки СРСР, а прийняття рішення в даний момент було б справою передчасною [256, 61]. Відбулась також зустріч польської делегації з держсекретарем С. Уельсом, на якій американська сторона докладно ознайомила поляків зі своєю позицією. Зокрема, йшлося про те, що США не підпише жодного таємного договору, поки триває війна з огляду на позицію президента Ф. Рузвельта, який вважав вирішення будь-яких територіальних проблем можливим лише після закінчення війни. Держсекретар підкреслив також, що Сполучені Штати „стоять на позиціях Атлантичної Хартії”[39] і з задоволенням ознайомляться з планами кожної союзної держави, щодо її національних інтересів [256, 62].

У цілому В. Сікорський позитивно оцінив свою поїздку, визнавши за великий успіх заяву США про те, що справа кордонів буде вирішена після війни. Конкретним же результатом цієї подорожі стало отримання його урядом щорічної позики у розмірі 12,5 млн доларів, головним чином на потреби діяльності на окупованих територіях [257, 116].

Після початку радянсько-німецької війни і підписання угоди про співпрацю з СРСР від 30-го липня 1941 р. польський уряд, заклопотаний різними справами, тривалий час не наважувався прийняти офіційну декларацію, яка б окреслювала його ставлення до України і українців. Причиною цього було неприйняття українського питання Радянським Союзом і намагання західних держав зняти з повістки денної проблеми, які заважали налагодити співпрацю з Москвою у боротьбі проти Німеччини, що, в свою чергу, вимагало від екзильного уряду узгодження позицій з США, Англією і СРСР. Ще одним фактором було повне заперечення польською стороною права українців на створення незалежної держави на теренах Галичини і Волині. Така позиція виходила не лише від „кресових” шовіністичних кіл, керівництва АК чи Делегатури, але й від уряду у Лондоні, керівники якого неодноразово заявляли про непорушність кордонів Польщі до 1939 р. Водночас поляки намагалися залучити українців до співпраці у боротьбі проти окупантів і, як плату за це, пропонували рівні права і обов’язки у новій повоєнній Польщі. Тому уряд і не наважувався висловити свою офіційну позицію в українській справі, а обмежувався лише загальними обіцянками.

На початку січня 1942 р. було прийнято „Ідейну декларацію Речіпосполитої”, яка містила загальні положення про забезпечення демократичних прав і свобод усіх громадян післявоєнної Польщі. У ній також підкреслювалося, що уряд визнає одним з перших своїх завдань „найактивнішу участь у війні” проти Німеччини і забезпечення ширшого доступу до Балтійського моря та встановлення кордонів, які забезпечать „тривалу безпеку Речіпосполитій” [150, 215].

Водночас звіти, які надходили з окупованих земель у першій половині 1942 р., свідчили про активізацію українського національно-визвольного руху та посилення впливів ОУН(Б). У звітах за грудень 1941- січень 1942 рр.[40] , червень[41] та вересень 1942 р. головний комендант АК С. Ровецький сигналізував, що „українці посилено готуються до майбутнього збройного виступу, головним чином проти нас”, висловлював занепокоєння ізольованістю польського населення „східних кресів”, зокрема Галичини, Волині і Полісся, підкреслюючи можливість опанування „східних земель” без збройної боротьби лише за умови налагодження мирних стосунків з українцями [146, 193-197, 273-278, 326-339].

На основі рапортів підпілля було розроблено спеціальний звіт за другий квартал 1942 р. під назвою „Українська справа”. Документ заключав у собі наступні пункти: „1. Теперішня оцінка української проблеми може ще підлягати змінам, тому що становище не є стабільне. Зростаючі ознаки поліпшення ставлення українців до Польщі залишені без відгуку з нашого боку можуть бути використані німецькими чинниками в разі погіршення військової ситуації Рейху на сході.

2. В момент повстання проти Німеччини при захопленні суверенних територій Речі посполитої на сході потрібно вже зараз передбачати боротьбу за Східну Малопольщу, а може й Волинь в умовах, які важко уявити. Боротьба та буде представлена ворожою нам пропагандою, як нова „загарбницька війна”. Боротьба та, з точки зору можливості конфлікту з СРСР (якщо він не залишиться остаточно ослаблений протягом війни) за наші східні кордони, повинна бути проведена якнайшвидше і з якнайменшими жертвами; ідеалом було б, аби могла мати риси збройної окупації.

3. Ту компанію ми могли б в зв’язку з зайняттям східних земель собі полегшити, якщо й не уникнути її повністю, шляхом умиротворюючої пропаганди принаймні на Волині, а також ослаблення опору в Східній Малопольщі, через приєднання до себе частини українського суспільства. Цієї мети можна досягнути за допомогою дій, які пропонував ген. С. Ровецький ще в листопаді 1941 року”. [255, 300-301; 254, 247-248][42] .

З цитованого уривку видно, що, по-перше, на середину 1942 р. польський уряд так і не зайняв чіткої позиції стосовно української проблеми, по-друге, не зважаючи на реальний стан речей, „лондонські” політики планували різні шляхи та методи досягнення своїх цілей (утримання західноукраїнських територій у складі Польщі) включно до збройної окупації „східних кресів” і, по-третє, одним із шляхів розв’язання наболілої проблеми вони бачили залучення українців на свій бік, що було справою не реальною в умовах німецької окупації, активізації дій радянських партизанів і посилення впливів ОУН(Б) на теренах Західної України.

Одним із шляхів залучення українців до співпраці стала пропаганда майбутнього мирного і рівноправного співжиття українців і поляків в межах однієї держави. В контексті цієї діяльності у листопаді 1942 р. було розроблено „План пропаганди в українській справі”.[43]

У ньому, ось уже в котре, основною метою діяльності польського руху опору вважалося утримання територій „кресів” у складі Польщі. Саме незмінність польських територій, на думку авторів документу, є однією з умов для існування потужної Польщі, „яка буде здатна до захисту від будь-яких зазіхань як зі сторони більшовиків, так і тевтонської агресії” [144, 14] З огляду на це наводилися аргументи з яких саме міркувань польська держава мусить добиватись поставленої перед собою мети. Важалося що усі чинники (військові, господарські та ідеологічні, міжнародно-правничі, політичні, історичні та культурні) „свідчать про необхідність стояти на своїх позиціях” [144, 15-16]

Документ також рішуче відкидав домагання українців, стверджуючи, що з усіх можливих варіантів українцям потрібно обирати Польщу, бо саме тут у міжвоєнний період їм „було найкраще в порівнянні з іншими державами, до складу яких входили їх етнічні території” [144, 18-19]

Головною метою пропаганди серед українців було залагодження українсько-польського антагонізму. Вона була розділена на кілька напрямків. Перший – антинімецька пропаганда, другий – антиросійська пропаганда, третій – пропаганда, направлена проти елементів, що співпрацюють з німцями і, нарешті, четвертий напрямок, на основі перших трьох – пропаганда за співпрацю з поляками [144, 20-22].

Стосовно можливих шляхів розв’язання українського питання, то тут підкреслювалося, що як Росія та Німеччина, так і західні держави і, тим більше, Польща не зацікавлені у створенні незалежної України на „східних кресах”, а тому українці не зможуть протистояти всім цим силам і найкращий варіант це співпраця з поляками [144, 23].

З середини 1942 р. польський еміграційний уряд почав приділяти більше уваги розробці концепції взаємовідносин з українцями. Зокрема, влітку 1942 р. у Лондоні відбулося кілька нарад, присвячених українському питанню, які було скликано керівником Міністерства закордонних справ Е. Рачинським. У ході обговорення можливих варіантів його розв’язання присутні на засіданні члени уряду[44] прийшли до заключення, що серед українських діячів, з якими є можливість налагодити контакти, немає жодної впливової у середовищі українського національного руху особи, а українська проблема навряд чи буде підніматись на міжнародному рівні, бо у цьому не зацікавлений перш за все Радянський Союз і сумнівним є те, що вона буде підніматися Німеччиною. Загалом усі присутні погодилися з тим, що потрібно розробити кілька альтернативних варіантів розв’язання українського питання, які мали залежати від ситуації на міжнародній арені. Було також прийнято рішення про більш уважне і детальне його вивчення [254, 253-256].

На підставі обміну думками та інформацією різних відомств польського уряду О. Гурка склав пам’ятну записку на ім’я міністра внутрішніх справ С. Миколайчика під назвою „Актуальна ситуація української справи виключно у кордонах Речіпосполитої від 1 вересня 1939 р.” В ній зазначалося, що українці розчаровані діями німців, а тому шукатимуть на кого орієнтуватися в умовах програшу Німеччини у війні і нової загрози радянської окупації. На його думку, в цій ситуації потрібно привернути українців на свій бік, запропонувавши їм повну рівноправність і самоврядування у складі майбутньої польської держави, а також задекларувати відмову від політики попередніх польських урядів [254, 302-318].

У контексті зростання уваги до української проблеми керівних польських кіл слід розглядати й звернення по радіо президента В. Рачкевича „До білорусів і українців.”[45] У якому він розкритикував політику попередніх урядів стосовно українців у міжвоєнний період, назвавши її „політикою ігнорування українського питання.” Президент також підкреслив, що поляки мусять зрозуміти прагнення українців до незалежності, проте й українці повинні „усвідомити, що їхнє майбутнє нерозривно пов’язане з майбутнім Речіпосполитої, а Україна може існувати лише за умов опори на Польщу.” Він також підкреслив, що українська держава має право на існування лише на Наддніпрянщині із столицею в Києві, бо „східні землі” Речіпосполитої „не є Україною”, тому, на думку президента, її побудова на теренах „східних кресів, є нонсенсом”, а український національно-визвольний рух, який він назвав сепаратизмом, „прикривається гаслами боротьби за визволення України” [109, 4-5]

Під кінець 1942 року з ініціативи одного з діячів ОУН(Б) Є. Врецьони відбулась нова зустріч між представниками українського та польського підпілля. Українці висунули наступні вимоги:

1. Підтримка Польщею ОУН(Б) у боротьбі за терени України, що знаходились під владою Радянського Союзу – УРСР.

2. В міру можливості і потреби надати військову підтримку проти Росії.

3. Допомогти ОУН(Б) в контактах з союзниками [21, 31].

Українська сторона заявила, що лише після виконання вищенаведених вимог вона погодиться на проведення переговорів про кордони в дусі умови між Пілсудським та Петлюрою [235, 335].

Згідно з інформацією Делегатури уряду на переломі 1942-1943 рр., її представники провели переговори з усіма найвпливовішими українськими діячами, які, на думку поляків, могли проявити пропольські симпатії. Свою готовність до співпраці задекларували всі, з ким проводилися переговори, а це була група чисельністю в 60 чоловік. За свідченням представників Делегатури, усі вони виражали дуже високу готовність до співпраці [57, 78-79].

Контроль над двосторонніми переговорами взяв на себе комендант Обшару ІІІ-Львів ген. К. Савіцький. Зі сторони поляків у них також брали участь Я. Дем’янчук та Л. Садовський. Крім того до переговорів безпосередньо були залучені представники ІІ-го штабу Обшару, які від імені цього відділу брали участь в переговорах, Г. Погоський, С. Бездек і М. Хіровський. Українська сторона була представлена такими діячами як В. Кубійович – від УЦК, а також Є. Врецьона, З. Матла, М. Степаняк, В. Охрімович, М. Прокоп, В. Андріївський – від ОУН(Б) [254, 142].

Звіти про переговори з українцями польське підпілля відправляло за кордон на розгляд уряду. Проте, він ніяк не реагував на цю інформацію. 11-го березня 1943 року, С. Ровецький у своїй радіограмі до Лондона інформував про прагнення бандерівців до співпраці у боротьбі проти німців і Радянського Союзу як у галузі пропаганди, так і військової співпраці. „Лондонці” знову проігнорували цю інформацію.

У наступній радіограмі від 16-го березня 1943 р. головний комендант АК зазначав, що переговори вже неможливо відкладати далі, адже це почало непокоїти українську сторону, яка висловлювала з цього приводу свою стурбованість. Тому з метою прояснення ситуації ген. К.Савіцький виїхав до Варшави, але центральне керівництво польського підпілля у Варшаві саме очікувало на рішення з Лондона [264, 30]. Нарешті після довгих дискусій і обговорень 31-го березня 1943 р. польським урядом було ухвалено „Тези в справі української політики”.

З огляду на офіційний характер документу цитуємо його цілком:

„1) Уряд визнає:

а) необхідність забезпечення українському населенню в польській державі усіх прав і фактичного зрівняння в правах з поляками в політичній, культурній, мовній, господарській і суспільній площині, зокрема через запровадження в Речіпосполитій широко розбудованої системи органів територіального самоврядування до воєводського рівня включно, з надання законодавчих повноважень відповідним установам у вирішенні місцевих справ, що не підлягатимуть центральному законодавству;

б) уряд готовий гарантувати українцям опіку у питаннях культури з боку держави через надання необхідних дотацій, утворення українського університету у Львові, фінансову підтримку культурних закладів, таких, наприклад, як Товариство ім.. Шевченка;

в) уряд готовий гарантувати свободу віросповідання представникам греко-католицької і православної церков;

г) уряд готовий провести земельну реформу на засадах національної справедливості в інтересах місцевого малоземельного польського і українського населення;

д) уряд готовий по узгодженню з ПКП видати відозву до українського населення.

2) Уряд готовий з усією доброзичливістю розглянути запропонований українцями статут про самоврядування в межах Польської Речі посполитої і очікує від польсько-української комісії, створеної Делегатом уряду, пропозицій в цій справі.

3) Уряд видасть інструкцію для відповідних інституцій в країні, а також для дипломатичних і консульських установ, аби вони на визначених вище засадах зав’язали контакт з представниками авторитетних українських кіл з метою:

а) одержання від українців декларації, яка б засуджувала радянські претензії;

б) зміни спрямованості української преси в інтересах польсько-українського поєднання;

в) створення спільного фронту боротьби проти німецьких окупантів;

г) організації спільної протидії новим імперіалістичним домаганням Радянської Росії;

д) запобігання усіляким взаємним ворожим виступам на завершальному етапі війни.

4) Уряд Польської Республіки:

а) докладе усіх можливих зусиль для укомплектування Національної Ради двома представниками від українців з Східної Малопольщі і одним з Волині;

б) проведе пропагандистську компанію з метою популяризації в польському і українському середовищах ідеї польсько-української співпраці;

в) працевлаштує в державному апараті певну кількість українців;

г) оточить опікою в питаннях культури і віросповідання солдатів української національності в польській армії.

Постанова уряду носить характер загальної інструкції для переговорів з українцями, перебіг яких важко передбачити і застерегти докладними інструкціями.

Уряд очікує на телеграфний звіт про реакцію українських чинників в країні, узалежнюючи від нього публічне оголошення засад польської політики в українських справах у союзних нам державах” [46, 1] [46]

Слід зазначити, що, по-перше, документ було написано в дусі політики „федералізму” і „прометеїзму”, по-друге, він абсолютно не вирішував наболілого для українців питання про визнання Польщею їхніх прав на створення незалежної держави на теренах Західної України, по-третє, прийняття саме такої декларації завело в глухий кут переговори між українським та польським підпіллям і було неоднозначно сприйняте керівними колами останнього.

Після оголошення офіційної позиції польського уряду, представники польського підпілля на місцях, які виступали за співпрацю з українцями, фактично були шоковані змістом даного документу. Ген. К.Савицький ознайомився з тезами 17-го квітня 1943 року. Розвівши руками, він з гіркотою сказав: ”Варшава нас не розуміє. Не мають там для нас серця. Я знав, що нам світить щось погане стосовно справ Східної Малопольщі” [264, 33].

Отже, зауважимо: прийняття декларації не задовольняло прагнень українців, що в свою чергу стало причиною поширення серед них переконання про необхідність відстоювати власну державність зі зброєю в руках не лише проти СРСР та Німеччини, але й проти поляків, які не визнавали прав українців на володіння Західною Україною. Польський уряд ось уже вкотре декларував, свою непоступливість у цій справі. Вимога ж до українців виступити спільним фронтом проти окупантів і засудити СРСР, на нашу думку - не що інше, як прагнення використати українців у боротьбі за свої власні інтереси і для демонстрації на міжнародній арені, що не тільки поляки, але й українці не визнають влади СРСР над теренами Західної України і є повністю солідарними у своїх прагненнях. Що ж стосується обіцянок широкої культурної автономії, самоврядування, відкриття українського університету, то вони були задекларовані українцям, ще конституцією 1921 р. та уставою про самоврядування 1922 р., але, як відомо, все це так і залишилося не виконаним протягом 20-ти міжвоєнних років. Українці вже не мали політичної довіри до польського уряду, а переконати їх у зворотньому могла лише офіційна декларація, яка б визнала право українців на створення незалежної держави на західноукраїнських землях.

3.2. Реакція еміграційного уряду і підпілля на загострення польсько-українських стосунків.

Період 1943-1944 рр. характеризується загостренням українсько-польських стосунків, що вилилося у страшний і кривавий збройний конфлікт. Досліджуючи українсько-польське політичне і збройне протистояння на теренах Західної України, історики кожного разу намагалися пояснити його причини. Зокрема, аналіз конфлікту під час роботи одинадцяти міжнародних наукових семінарів (1996-2005), що були започатковані угодою між Світовим союзом воїнів Армії Крайової (АК) і Об’єднання Українців у Польщі (ОУП), суттєво зблизив позиції дослідників обох країн, допоміг їм безпосередньо познайомитися з точкою зору своїх наукових опонентів, дав можливість частині з них здійснити еволюцію у власних поглядах на обговорювані проблеми, підштовхнув до висновку, що знання історії двосторонніх взаємин потрібно їхнім народам, особливо новим поколінням українців і поляків, котрі будують своє майбутнє.

На думку вчених обох держав, польсько-український конфлікт є наслідком давніх обопільних упереджень та завданих кривд. До причин протистояння вони відносять:

1. Драматичну історію українського та польського народів у ХVI-XVIII століттях, заповнену особливо жорстокими селянськими бунтами і козацькими повстаннями, що криваво придушувалися, залишивши у свідомості багатьох поколінь задавнені, але незабуті взаємні кривди, почуття соціальної несправедливості;

2. Досвід і висновки з програної українцями війни з Польщею в 1918-1919 рр., які вказували на останню як на одну з головних перешкод у побудові незалежної України;

3. Неврегульовані загальнополітичні умови після Першої світової війни, що позбавили українців можливості мати власну державність;

4. Національну політику ІІ Речіпосполитої на східних територіях, що ґрунтувалася на засадах націоналізму й усунення інших національностей від участі в державному і громадському житті (справа автономії та самоврядування, проблема земельної реформи, освітня політика, порушення громадянських прав і свобод, репресії проти українців тощо). Вона не ліквідовувала давні суспільні конфлікти, а, навпаки, їх загострювала;

5. Терористичну і саботажну діяльність Української військової організації (УВО), а потім Організації українських націоналістів (ОУН) на території Польщі у міжвоєнний період;

6. Антипольську діяльність ОУН під час Другої світової війни, що виникла здебільшого з прийнятої ідеології інтегрального націоналізму і формувала свідомість українського суспільства в дусі ненависті до поляків, як таких, що стоять на перешкоді незалежності України;

7. Підбурювальну роль обох тоталітарних режимів – радянського і німецького – у роздмухуванні українсько-польського конфлікту;

8. Деморалізуючий вплив війни, яка спричинила велике моральне спустошення і відхід від норм соціальної поведінки, обумовив кривавий і злочинний характер конфлікту;

9. Безкомпромісні позиції польського еміграційного уряду й ОУН у територіальному питанні, рівень політичної мудрості польських і українських „вождів”, відповідальність політичних сил, під впливом яких опинилося населення в роки війни [212, 250-251; 200; 268, 17-19].

Слід зазначити, що на переломі 1942-1943 рр. керівників українського національно-визвольного руху вже не задовольняли часткові поступки на кшталт обіцянок про автономію для українців у складі майбутньої Польщі. Не зважаючи на несприятливі для утворення української держави обставини як на міжнародній арені, так і на теренах Західної України, ОУН прагнула створити і зміцнити фундамент власної державності. Її гарантом мали стати збройні сили за організацію і розбудову яких активно взялися керівники українського національного руху. Ще під час ІІ Конференції ОУН (квітень 1942 р) було прийнято рішення про створення військових підрозділів, які повинні були стати основою майбутньої української регулярної армії [283, 80].

Головною причиною активізації українського національного руху була зміна політичної та стратегічної ситуації на теренах Західної України. Зокрема, підготовка польського підпілля до боротьби за західноукраїнські землі, активні дії тут радянських партизан та поразки німецьких військ на східному фронті спричинили до поширення переконання серед керівництва ОУН у тому, що ситуацію в терені необхідно брати під свій контроль. Водночас, політична ситуація на міжнародній арені диктувала усім сторонам світового конфлікту необхідність зайняти чітку позицію, а на теренах Західної України – усім його безпосереднім учасникам.

Показовим є, наприклад, лист керівника служби безпеки ПЗУЗ В. Макара, у якому він обґрунтував, чому саме в цей час (весна – літо 1943 р) розпочалися активні акції українців. У ньому читаємо: „Повстанчу акцію на північно-західних і частинно східних теренах ми мусили почати, і це не було зарано, як дехто каже, але вже і запізно. Мусіли ми це зробити з двох причин.

Перша: терен виривався нам з рук. З одної сторони, – почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони червона партизанка почала заливати терен. Отже коли б ми не були почали повстанчої акції, то не мали б що робити.

Друга: ще тоді, коли ми не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села... У зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси...почались грабежі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби. Ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі...На Волині і Поліссі позносили ми всі штатсгути (так називають фільварки), ляхів і німаків вибили, реманент живий і мертвий забрали, а збудування попалили” [134, 43-44].

Отже, як видно з документу, на початку 1943 р. ОУН (Б) вимушена була приступити до активізації своїх дій з огляду на те, що, по-перше, потрібно було втримати контроль над регіоном і протидіяти посиленню впливів Т. Бульби-Боровця та методичним намаганням радянських партизан опанувати західноукраїнські терени. По-друге, німецькі каральні експедиції нищили села, переслідували українців, особливо молодь, з метою її вивезення на примусові роботи до Німеччини. Тікаючи від вивезення, українці поповнювали ряди бульбівців або ж радянських партизан. Тому навесні 1943 р. було прийнято рішення про створення збройних відділів, що були суттєво підсилені українською поліцією, яка за наказом керівництва ОУН втекла до лісу і влилася в ряди повстанців.[47] Це відбулося протягом 15-го березня – 10-го квітня 1943 р [134, 19].[48] Після прийняття березневої декларації представники українського національного руху зрозуміли, що польська сторона не збирається йти на поступки у питанні про приналежність західноукраїнських територій. Саме це стало однією з причин подальшого загострення двосторонніх взаємин [249, 110]. Українці почали проводити курс на підрив соціальної бази польського руху опору, намагаючись тим самим опанувати та взяти під свій контроль терени Західної України. За свідченням П. Мірчука „провід українського підпілля дав краєвим проводам вільну руку у виборі форм боротьби відповідно до місцевої ситуації” [193, 32].

Так, в контексті „діяльності на власну руку” командир УПА „Північ” „Клим Савур” (Дмитро Клячківський) прийняв рішення про примусове усунення польського населення з теренів Волині [232, 99].

Слід зазначити, що у документах польського підпілля міститься інформація про те, що його представники не очікували масових акцій зі сторони українців, а коли вони все ж розпочались керівництво Східної комісії і Східного бюро намагалося приховати існуючий стан речей. Зокрема, у звіті за січень 1943 р. зазначалося, що „українське чи псевдоукраїнське населення східних земель загалом приязно вітатиме повернення польської державності на ці території”, а на теренах Волині більшість українського сільського населення та частина інтелігенції „почувається все більш виразніше солідарно з поляками” [61, 14].

В такому ж дусі було написано звіти Делегатури за лютий-квітень 1943 р., у яких підкреслювалося, що „є дуже мала вірогідність українського повстання в переломний момент”, а „більшість українського населення відсторонюється від тієї вбивчої акції” [61, 1-17].

У січні 1943 року Східне бюро здійснило „Ситуаційний аналіз з Східних Земель”. В частині, що стосувалась українців, ось уже вкотре підкреслювалося, що „більшість українського населення, або ж псевдоукраїнського на східних землях Речіпосполитої загалом позитивно зустріне повернення на ці землі польської державності.” Зазначалося також, що для цього „необхідний розвиток відповідної пропагандивної акції, яка вплине на свідомість тієї людності. Проте акція такого типу в жодному разі не повина мати об’єднавчого характеру. З пропагандової акції повино з’явитись відчуття сили Польщі, впевненності в поверненні польської держави на ці землі і повинна вона створити серед населення глибоке переконання, що Польська держава гарантуватиме стабілізацію стосунків, впевненість в майбутньому, а, перш за все, правосуддя та справедливість. Проте вона не повинна залишати жодних сумнівів у тому, що тих, хто буде виступати проти Польської Держави і поляків, спіткає сувора, але справедлива кара” [48, 79].

Значну кількість аналітичних опрацювань представників Східного бюро було здійснено в середині 1943 р., в той час, коли вже розпочалась антипольська акція на Волині, проте його діячі і далі продовжували стверджувати, що „більшість українців не є лояльними до нового безнадійного руху” [225, 53]

Ще раніше, в січні 1943 р., комендант АК ген. С.Ровецький, у своєму листі до делегата уряду Я. Пєкалкєвіча наголошував на небезпеці втрати „східних кресів”. В зв’язку з цим він підкреслював, що, з одного боку, потрібно зупинитись на федеративному устрої, але тоді існує небезпека повного відокремлення українців та білорусів. Для того, щоб цього не сталось потрібно перетягнути обидва народи на свій бік [276, 336].

Щоб досягнути цієї мети, ген. С. Ровецький пропонував видати офіційну декларацію уряду, яка б зрівнювала меншини у правах з поляками та запевняла їм можливість культурного розвитку: „якщо ті землі утримаємо, то такі акти і так будуть необхідні, якщо ж ні то вони і так не можуть зашкодити” [276, 336].

Слід відзначити, що вищенаведені розмірковування головнокомандуючого АК свідчать про те, що навіть в 1943 р. окремі польські політики не сприймали тези про рівність прав між поляками та українцями. Такий документ потрібно було прийняти ще на початку війни, адже він не говорив би про українську незалежність, а просто підтверджував би право українців на культурний розвиток і рівність прав з поляками, проте навіть цього польський уряд з об’єктивних причин не зробив.

Підкреслимо, що березнева декларація викликала невдоволення не лише серед українців, але й в колах польського підпілля. Водночас арешт делегата уряду в краї Я. Пєкалкевича (19-го лютого 1943 р.), а також головного коменданта АК С. Ровецького (30-го червня 1943 р.) полегшив завдання її противникам. Які, заявляли, що вона будить в українцях переконання в слабкості позицій польського уряду на міжнародній арені, а тому є шкідливою для державних інтересів Польщі [264, 31].

30-го липня 1943 р. Крайова політична репрезентація[49] замість того, щоб опублікувати офіційну позицію уряду, видала польською та українською мовами власну „Відозву до українського народу”.[50] У ній українцям закидалася співпраця з СРСР та Німеччиною, вимагалося припинити різанину поляків і відмовитися від вербування в дивізію СС Галичина. Разом з визнанням права українців на самовизначення КРП рішуче стверджувала приналежність західноукраїнських земель до Польщі [204, 59].

Відозва закликала українців відмовитись від співпраці з окупантом, засудити звірства масових вбивств здійснених по відношенню до поляків та виступити спільним фронтом проти спільних ворогів [156, 1244]. Стосовно приналежності українських територій у відозві говорилось: „Розуміємо та оцінюємо прагнення Українського народу до створення Самостійної України. Заявляємо, однак, що не зречемося східних земель Річипосполитої, що на їх південних частинах побіч українців спокон віків живуть поляки, а польський народ протягом століть вносив тут великий культурний та економічний вклад. Землі ці повинні в кінці стати тереном братнього співжиття обох Народів. Українському населенню цих земель запевняємо новий та вільний розвиток на засадах свободи та рівності прав і суспільних обов’язків”[ 156, 1244]

Східне бюро видрукувало 1200 примірників „Відозви” і розіслало їх провідним українським політикам. Слушною є думка Р. Тожецького про те, що вона містила недосяжні завдання, якщо польське підпілля хотіло досягти ще чогось важливішого ніж ще більше посварити між собою обидві сторони [277, 219].

30-го серпня 1943 р. у спеціальному зверненні з критикою відозви КРП виступило Стронніцтво демократичне. Зокрема, у документі говорилося, що визнання та підтримка української держави, з одного боку, і виключення можливості територіальних поступок на її користь, з іншого, носять яскраво виражений антирадянський характер, що, в свою чергу може бути використано СРСР для антипольської пропаганди, а також спровокує подальші напади на поляків. Крім того, польські демократи висловили невдоволення з приводу замовчування офіційної березневої постанови уряду. На їх думку, така позиція є перевищенням повноважень „навіть якби КРП визнати за сурогат конспіративного парламенту”[144, 197-199]

Варто наголосити, що навіть якби офіційну березневу декларацію уряду й було опубліковано, це швидше за все не змінило б загального ходу подій, адже її прийняття було запізнілим і не могло задовольнити прагнень українців, проте показувало намагання уряду вирішити наболіле питання демократичним шляхом. В даному ж випадку вся справа стала скоріше демонстрацією антиукраїнських упереджень і неприязні [247, 293].

На думку української сторони, відозва до українського народу була зроблена вперше за чотири роки і в ній не було нічого, крім погроз [61, 8]. Українські провідні діячі вважали, що вона була нереальною, бо неможливо буде піддати „найсуворішому покаранню 100 тис. чоловік”. Даний документ, на їхню думку, не піднімав проблеми незалежності України на належному рівні, а лише застерігав, що поляки не поступляться землями, які знаходилися в кордонах Польщі до 1939 р. Різке несприйняття українською стороною викликало також і те, що відозва „закидала звинувачення українцям, але ні слова не говорила про польські провини чи помилки стосовно них у минулому” [61, 9]

Відзначимо, що відозва КРП викликала обурення не тільки серед українців чи поміркованих кіл польського підпілля, але й серед його радикально налаштованого націоналістичного відламу. Представники націоналістичного табору сприйняли її, як прояв слабкості. У відповідь на такі закиди головним командуванням Львівської АК, було підготовлено роз’яснення, в якому говорилося, що дана відозва носить політичний, а не стратегічний характер і її оголошення, як і можливих у майбутньому інших подібних актів, „ні в якому разі не може бути пов’язане з операційними моментами” [24, 39]

Керівництво львівської АК стверджувало, що відозва не є проявом слабкості, а лише показує ставлення до проблеми найбільших політичних угруповань. У розясненні відмічалося, що відозва КРП формально не запрошує українців до співпраці, а лише презентує позицію польської сторони щодо їхньої проблеми [24, 39]. Наголошувалося також, що необхідно підготувати усе польське суспільство для боротьби в будь-яких умовах і проти будь-якого ворога, в тому числі і проти українців, навіть якщо йтиметься про захист лише кількох будинків. Крім того, „роль військового та цивільного керівництва полягає у здійсненні всіх можливих заходів, аби уникнути протистояння з українцями, або ж принаймні забезпечити якнайкращі умови для польської сторони у тому випадку, якщо таке протистояння за східні креси матиме місце” [24, 39]

Не зважаючи на масові вбивства поляків, що розпочалися на територіях Волині і згодом перекинулись в Галичину, польське підпілля продовжувало розробляти плани, спрямовані на організацію повстання на цих теренах з метою їх утримання у складі Польщі. Одним з аспектів на які зверталася увага, була проблема ставлення до СРСР. Командування АК у своїх наказах та рекомендаціях польському підпіллю в краї неодноразово підкреслювало: переговори з Радянським Союзом можуть відбутися лише у випадку визнання ним довоєнних кордонів Польщі. Так, у депеші від 9-го червня 1943 р. Головнокомандуючий польськими збройними силами ген. К. Соснковський звернувся до керівництва Армії Крайової з рекомендаціями щодо ставлення до СРСР. У ній читаємо: „розумію, що політичні умови можуть змусити до налагодження порозуміння з Росією навіть без віри в таку можливість. Вважаю, що воно повинно бути підтримане виразною збройною готовністю краю і настати може лише за умов визнання наших східних кордонів до вересня 1939 р.” [19, 12] Цю тезу ген. К. Соснковський підтвердив у депеші від 8-го листопада 1943 р.: „не може бути жодної дискусії про територіальні зміни Речіпосполитої” [19, 21].

Як бачимо, до уваги брались лише позиція західних союзників і Радянського Союзу, прагнення ж українців враховувалися лише з точки зору можливої військового протистояння з ними за „східні землі”.

У контексті запланованих повстанчих акцій було розроблено операційний план № 3 від 15-го серпня 1943 р., який стосувався повстання на території Галичини. Його опрацювання відбулося згідно з наказом № 116 ГК АК від 26-го січня 1943 р. про підготовку до повстання [23, 259]. На відміну від попередніх стратегічних планів польського військового підпілля тут передбачалося вже на початковому етапі повстанчих акцій перебрати на себе контроль не лише над самим Львовом, але й над усім „Львівським обшаром”. Операцію з метою „прикриття” повстання в інших округах (Тернопільський, Станіславівський) планувалося залишити, згідно з попередніми директивами, без змін [23, 259-263].

Внаслідок швидкого наближення фронту керівництво АК в краї висловлювало занепокоєння відсутністю чіткої позиції в уряду. Так у депеші до К. Соснковського від 13-го жовтня 1943 р. Головний комендант АК Т. Коморовський („Бур”) підкреслив, що він не може займати позиції щодо СРСР в залежності від політики останнього і „вважати росіян один раз за союзників, а інший - за ворогів”. Він зазначив також, що постійні зміни у наказах шкодять діяльності підпілля, а підпорядковані йому підрозділи він може підготувати лише до чіткої позиції і особливо це стосується „східних кресів” [19, 12]. Проте уряд в еміграції не міг надати конкретних директив, їх прийняття залежало, в першу чергу, від позиції союзників, які не хотіли дратувати офіційну Москву, а тому польська сторона вимушена була вичікувати.

Під тиском обставин 23-го жовтня 1943 р. ген. Т. Коморовський надіслав К.Соснковському депешу фактично ультимативного характеру, в якій підкреслив розуміння того, що „справа Польщі є елементом політичного її розв’язання між західними союзниками і Росією” і що „польська зброя – це слабкий інструмент, який напевно не буде вирішальним чинником у розв’язанні проблеми, а стане тільки демонстрацією” польської присутності в краї. Водночас Т. Коморовський заявив: якщо він не отримає найближчим часом якихось конкретних директив, то вимушений буде діяти самостійно [176, 55-56].

Реакцією уряду на депешу стало скликання наради 25-го жовтня 1943 р., на якій були присутні президент, прем’єр, головнокомандуючий і міністри закордонних справ та національної оборони. Під час проведення наради обговорювалися різні можливі варіанти діяльності АК. Висловлювалися навіть думки про партизанські акції в тилу Червоної армії, коли вона вступить на терени Польщі, проте остаточно було прийнято рішення про необхідність вичікувальної тактики, до того часу поки ситуація як міжнародна, так і на східному фронті не стане сприятливою для повстання [147, 180-182].

В контексті цього рішення було направлено інструкцію[51] для краю, в якій зазначалося, що повстання підняти необхідно, проте „у відповідний момент”, тобто тоді, коли польський уряд вирішить його доцільність. У ній стверджувалося, що уряд не має дипломатичних зв’язків з СРСР і тому не знає достеменно, якою буде більшовицька політика та які плани виношує офіційна Москва щодо польського підпілля.

„Інструкція для повстанчих дій” передбачала також два можливих варіанти розгортання подій: Радянський Союз проводитиме військові операції на території Польщі або в порозумінні з екзильним урядом, або без нього. У першому випадку польський уряд вимагав від АК вийти з конспірації і співпрацювати з Червоною армією, у другому – перейти до самооборони. У разі, якщо СРСР досягне домовленості з німцями АК мала перейти у глибоке підпілля [147, 182-185].

Інструкція викликала гостру критику і невдоволення з боку керівництва польського підпілля в краї, оскільки не давала відповіді на ряд питань і проблем, що стояли перед командуванням АК і Делегатурою. Представники руху опору в краї були переконані, що потрібно негайно розпочати повстання, з огляду на те, що внаслідок страху перед нападами українців і можливими майбутніми репресіями з боку радянської влади відбувалася масова втеча польського населення з „східних кресів”, а це, в свою чергу, позбавляло повстання соціальної бази і ставило його під загрозу зриву.

Після дискусії між прихильниками спільних з Червоною армією дій і їх противниками з погодженням позицій сторін ген. Т. Коморовський звернувся до Лондона з депешею від 26 листопада 1943 р. про те, що на підставі інструкції уряду № 5989[52] він підписав наказ про вихід з підпілля підрозділів АК перед наступаючими радянськими військами. Слід зазначити, що цей наказ (№ 1300/ІІІ) було затверджено Т. Коморовським ще 20-го листопада 1943 р. Новий оперативний план „посиленої диверсійної акції” отримав назву „Буря” („Burza”).

У телеграмі від 26-го листопада 1943 р. Головний комендант АК підкреслив, що розуміє: наказ іде всупереч інструкціям уряду, проте, згідно з його переконанням, цього вимагала ситуація на „східних кресах”. Він також відзначив, що його погляди повністю „поділяє Делегат уряду і Крайова політична репрезентація” [147, 209].

План акції „Буря” передбачав активну участь АК у спільних з радянськими військами бойових діях проти німців, направлених на визволення всіх без винятку довоєнних польських земель. Планувалося, що під час відступу німецької армії, підрозділи Армії Крайової разом з радянськими партизанськими формуваннями візьмуть активну участь у боях з відступаючими німецькими військами не лише на території Галичини, але й усіх „південно-східних земель”.

Тим самим командування АК намагалося продемонструвати „стан польської присутності” на довоєнних територіях Другої Речіпосполитої, а також, що поляки навіть за відсутності дипломатичних відносин з Радянським Союзом все ж є його союзниками і беруть активну участь у визволенні своїх довоєнних територій, а тому саме існуюче тут політичне представництво польського уряду („Делегатура уряду в краї”) та його військові підрозділи (Армія Крайова) є повноважними господарями на цих землях. Головною політичною метою плану акції „Буря” було визнання Москвою польського еміграційного уряду у Лондоні за офіційного представника Польщі на міжнародній арені, при чому без будь-яких поступок з її боку щодо своїх східних кордонів. Крім того, наміри військового і політичного керівництва польського національно-визвольного руху, як і раніше, в значній мірі пов’язувалися з планами союзників і, насамперед, Великобританії [147, 210-213; 185, 63-64].

В контексті запланованих акцій здійснювалась і діяльність польського підпілля на Волині, зокрема 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії Крайової. Наказ про мобілізацію усіх існуючих сил з метою створення великого військового з’єднання (початково передбачалося створити навіть цілий корпус у складі трьох бригад) було віддано командуючим Волинським округом полковником К. Бомбінським („Любонь”) 15-го січня 1944 р. Проте мобілізація до лав майбутньої дивізії відбувалась не настільки успішно, як того очікувало керівництво АК. Причиною тому були напади українців на поляків (польські загони з неохотою залишали бази самооборони), а також каральні акції німців і швидкий наступ радянських військ, що утруднювало прибуття загонів. Тому 28 січня 1944 р. на нараді офіцерів штабу округу було вирішено відмовитися від попередніх планів щодо сформування корпусу і утворити дивізію піхоти [185, 205; 279, 152; 258, 47; 232, 90]. Саме ця дата вважається офіційним днем виникнення 27-ї Волинської піхотної дивізії, проте формування її складу та розбудовування структури тривало протягом лютого-березня 1944 р.

Початково керівником дивізії було призначено полковника К. Бомбінського, але вже 10-го лютого 1944 р. обов’язки керівника Волинського округу і командира дивізії перебрав на себе поручик В. Ківерський („Оліва”).

Серед додаткових завдань, які ставилися перед 27-ю Волинською дивізією було опанування операційного простору і розширення акції „Буря” на якомога більшу за площею територію. Зрозуміло, що її діяльність в рамках цих завдань викликала спротив УПА, яка теж намагалась оволодіти регіоном. Наслідком стали важкі бої загонів Української Повстанської Армії з польськими підрозділами. Частину з них поляки виграли, окремі сутички були для них невдалими і супроводжувалися серйозними втратами особового складу дивізії, проте внаслідок діяльності направленої на витіснення загонів УПА в цілому вдалось убезпечити польське населення в західній частині Волині, проводити мобілізаційні акції з метою поповнення особового складу на підконтрольних територіях і розширити так звану „операційну базу”, тобто території на яких можна було здійснювати акції заплановані оперативним планом „Буря”.

Вже на початковому етапі діяльності представники від 27-ї Волинської дивізії налагодили контакти з керівництвом регулярних військ Червоної армії. Наслідком переговорів стала домовленість про спільні дії проти німців, яка, підкреслимо ще раз, не заважала полякам воювати і проти українців.

Слід зазначити, що СРСР не збирався давати АК якихось широких повноважень. Її підрозділи намагалися використати у боротьбі проти німців, що, зрештою, вдалося, проте вже 14-го липня 1944 р. керівники Першого, Другого і Третього Білоруського фронтів, а також Першого і Другого Українського отримали директиву, підписану Й. Сталіним про роззброєння військових відділів, підпорядкованих польському еміграційному уряду. У ній зазначалося:

„1. В жодні стосунки і порозуміння тими польськими військовими відділами, якими керує еміграційний уряд, не вступати. Після їх виявлення особовий склад роззброїти і направити на спеціально організовані пункти перевірки.

2. У випадку спротиву зі сторони польських відділів застосувати до них силу.

3. Про перебіг роззброєння польських підрозділів та кількість солдат і офіцерів на пунктах збору звітувати до Головного Штабу” [232, 90]. Згідно з цією директивою відбувалося роззброєння усіх польських військових підрозділів, які вдавалося захопити. В ході запланованих акцій 25-го липня 1944 р. було роззброєно і 27-у Волинську піхотну дивізію.

Після визволення радянськими військами у липні-серпні 1944 р. Західної України основні сили польського військового підпілля тут були знищені, проте окремі підпільні структури АК діяли до кінця 1945 р.

Слід зазначити, що після початку антипольських акцій на Волині польське підпілля не відмовилось від попередніх планів, проте вимушене було поряд з підготовкою до повстання організовувати самооборону польського населення.

Згідно з наказом про організацію самооборони коменданта округу Волинь „Любоня” (полковника Казиміра Бомбінського), польське підпілля повинно було „силами власних бойових відділів приступити до залучення населення до акції самооборони. Вона мала здійснюватися шляхом утворення відділів самооборони з усього місцевого польського населення, встановлення денного та нічного чергування, озброєння в міру можливості вогнепальною зброєю, „а в разі її недостатньої кількості – сокирами, вилами, палками”, евакуації польського населення в ліси, в разі нападу переважаючих сил противника, виділення фінансової допомоги, коштами з пожертв поляків. [147, 126]

На територіях найбільш постраждалих від нападів, в районах Рівного, Луцька та Сарн було наказано приступити до поспішного монтування та організації системи захисту так, „аби в разі потреби можна було залучити бойові відділи до захисту польських родин від насильства” [147, 126]

Внаслідок небезпечної ситуації, що склалась на теренах волинського округу, його командування у червні 1943 р. приступило до реорганізації сил і осередків діяльності. Частина сил округу залишилась надалі у підпіллі, натомість значна частина кадрів – більшість сил зосереджених в сільських місцевостях і частину в містах було скеровано до організації оборони. Передбачалися утворення сильних оборонних баз з великою кількістю населення в них та оборона тих баз місцевими загонами, а також застосування захисних споруд. Крім того, було прийнято рішення про утворення сильних та мобільних партизанських загонів, які будуть співпрацювати з оборонними базами” [147, 126-127]

Паралельно з організацією самооборони здійснювалася активна пропаганда серед українців, направлена на примирення двох сторін. З цією метою 28 липня 1943 р. було видано звернення волинського округового делегата уряду „До спільноти волинської”, яке умовно можна розділити на дві частини. Перша – звернення до поляків і друга – до українців.

У першій частині усе польське суспільство закликалося до самооборони, категорично заборонялася співпраця з німцями та вступ до радянських партизанських загонів, зазначалося, що поляки „шанують незалежницькі прагнення українців й не хочуть і не мають права прагнень тих атакувати і ослаблювати”. Підкреслювалася також готовність до тісної та братерської співпраці „з лояльно налаштованими українськими організаціями.” Наприкінці першої частини документу говорилося, що поляки виступають проти українців лише з метою „власної самооборони” і тільки тоді, коли „ми з їхньої волі, або внаслідок нашіптувань спільних наших ворогів атаковані” [63, 2]

У другій частині документу польська сторона виклала цілі Польщі. Згідно з відозвою, вони полягали у „непорушності кордонів до 1939 р.”, приєднанні до неї „загарбаних німцями історичних польських земель (Шльонська, Помор’я, Гданська та Східної Прусії)”, а також в „організації навколо польської держави спільного союзу з сусідніми народами.” Українцям нагадувалося, що „за те що діється зараз на Волині ви і ваші майбутні покоління будете платити страшну ціну” [63, 3а-5].[53]

З метою здійснення заходів направлених на погашення конфлікту на Бюро інформації і пропаганди, а також на Делегатуру було покладено завдання видати відозву до українського населення пояснюючу, що поляки прагнуть на тих землях обопільного добробуту, проте на кожен акт насильства, здійснюватимуться відплатні акції. Зауважимо, що такого роду акції справді неодноразово відбувалися, проте часто вони були направлені не на винуватців нападів на поляків, а на взагалі непричетних до цього людей, що надавало обопільному конфлікту ще більшої гостроти. Такі акції відбувалися не лише на Волині, але й на теренах Галичини. Згідно з звітом за липень-листопад 1943 р. коменданта Львівського обшару АК, було „підготовлено на усіх ділянках ліквідацію найвідоміших українських діячів на випадок повторення вбивств – як відплата.” Крім того, виконано два вироки: „За вбивство лісника-поляка на другий день застрелено лісника українця”, а за спалення польського господарства „на другу ніч в тому ж самому селі спалено хату українця” [25, 137].[54]

У серпні 1943 року, керівництвом підпілля у Варшаві було розроблено тези у справі переговорів з українцями. Зокрема, в документі читаємо:

„1. Польський народ розуміє прагнення українців до незалежності. Якби українцям вдалось здобути незалежність, Польща прагне підтримувати з Україною приязні стосунки (союз, або участь України у федерації Центрально-Східної Європи).

2. Відправним пунктом переговорів є засада утримання кордону 1939 року. Східні землі Речі посполитої, визнані як національно мішані, мусять залишитись частиною Речіпосполитої, з огляду на визначний культурний та економічний внесок поляків і на тісні економічні зв’язки [цих територій] з рештою Польщі.

3.Українське населення, що залишилось в кордонах Речіпосполитої буде користуватись повним фактичним і правовим рівноправ’ям, повною свободою політичного, культурного і економічного розвитку(рівність української мови, шкільництво усіх ступенів, до університету включно). Гарантією тієї свободи стане територіальне самоуправління, включно з воєводським.

4. Ті гарантії рівності залишаться і в тому випадку, якщо українцям не вдасться здобути незалежність на схід від Збруча” [23, 90]

Як бачимо, позиція поляків була непохитною. Вони і надалі стверджували, що українці мають право на створення незалежної держави за Збручем, обіцяли свою підтримку, забезпечення загальної рівності та справедливості, однакових для усіх обов’язків та прав, проте головне залишалося незмінним – вони не припускали навіть думки про втрату „східних кресів”.

Справу порозуміння ускладнювала поява закликів до радикального розв’язання української проблеми. Все частіше використовувалося гасло „Українці за Збруч!”. Слушною є думка львівського історика Ю. Сливки про те, що це не було виявом хвилевих емоцій, чи породженням винятково конкретної ситуації 1942-1943 рр. Така система мислення була фактично логічним продовженням міжвоєнної політики польських урядів щодо соціальної та політичної дискримінації українців, їх ополячення, а також поступового витіснення за межі рідного краю [209, 20]. Саме в контексті цієї політики в роки Другої світової війни певні кола польського підпілля розробили низку проектів, направлених на радикальне розв’язання українського питання. Зокрема, передбачалося більшу частину українців депортувати на території Радянського Союзу, а тих, що залишаться, розселити в регіонах центральної та західної Польщі. Території, що звільняться, планувалося заселити поляками. Для того щоб раз і назавжди покінчити з українською проблемою, мало здійснюватися повне ополячення українців шляхом полонізації системи освіти, переведення усіх навчальних закладів виключно на польську мову викладання, заборони діяльності українських громадсько-політичних, культурно-освітніх і наукових закладів при одночасній фінансовій підтримці польських організацій такого ж типу, звільнення українців з адміністративних посад, сприяння розвитку малого і середнього польського приватного бізнесу і утруднення умов для діяльності українських кооперативів, торгових спілок, крамниць, закриття українських періодичних видань, заборони юліанського календаря, тотального контролю за українцями тощо.

Не дивлячись на те, що такі заходи неодноразово критикували польські помірковані політики, в тому числі й еміграційний уряд [158, 286]. Все таки, за умов загострення двосторонніх відносин у 1943-1944 рр. значно зросла кількість пропозицій радикального розв’язання української проблеми. Нагадаємо, що розробка проектів, які стосувалися розв’язання українського питання, була прерогативою Східного бюро і Східної комісії при Делегатурі уряду. Слід зазначити, що належність керівників цих підрозділів (Східного бюро О. Звежинського („Токарський”) та Східної комісії П. Яроцького („Равицький”)) до Стронніцтва народового визначила чітку антиукраїнську спрямованість усіх, розроблених цими підрозділами, проектів та рефератів. Їхні автори намагалися здебільшого уникати використання терміну „українець”, замінюючи його на образливе для українців окреслення „русин”. На жаль, подібні погляди поділяла переважна більшість членів Суспільної ради східних земель, на яку у своїй діяльності спиралось Східне бюро та Східна комісія, а також значна кількість польських мешканців Східної Галичини і Волині [182, 144].

В одному з проектів Східної комісії „Українське питання та проект його вирішення” (початок 1943 р.) українське населення поділялося на три групи.

Перша – це українці, які лояльно ставляться до власного ополячення, бо „себе українцями не вважають”. Згідно з проектом, їх нараховувалося близько 1 млн. чоловік. Стосовно них пропонувалося не застосовувати жорстких санкцій, проте визнати повноправними громадянами Польщі лише за умови дотримання ними певних вимог. А саме: повного переходу на польську мову, навчання дітей в польських школах, активної участі у діяльності польських громадсько-патріотичних організацій і т.д.[ 166, 261]. Друга група включала в себе повністю ополячених українців, чисельність яких сягала ½ млн. чоловік. Їх пропонувалося на рівних з поляками правах допустити до участі у громадсько-політичному житті країни та розбудові її майбутнього.

До третьої групи було віднесено переважну більшість українського населення „східних кресів” (понад 3 млн. Чоловік), яке вважало себе українцями і прагнуло досягти етнотериторіальної автономії, що мала б охоплювати 133 тис. км2 ,або ж 33% територій польської держави до 1939 р. Згідно з його вимогами, до складу майбутньої української держави мали увійти також усі українські етнічні території, які знаходилися під окупацією Румунії, Угорщини та СРСР. У проекті стверджується що всі вони „діють конспіраційно та революційно”, вороже налаштовані до Польщі, а тому „місцевий український елемент не є нічим іншим, як останньою хвилею гайдамаччини, такою ж зрадливою, як за Хмельницького чи Наливайка” [166, 261]

Стосовно третьої групи українців пропонувалося застосувати депортацію, яка мала здійснюватися шляхом обміну їх на поляків у Радянському Союзі. Саме в такий спосіб передбачалося „втілити в життя гасло „Україна для українців”, виславши туди (до УРСР) всіх українців з Польщі (близько 3 млн.) взамін на близько 1 млн. поляків, які ще проживають в Радянському Союзі” [166, 262]

До того часу, поки такий обмін не відбудеться, планувалося повне виселення українців з прикордонної смуги, територій, прилеглих до залізничних колій, узбережжя судноплавних річок, автострад і інших комунікаційних ліній та з стратегічно, політично і економічно важливих територій [166, 262].

У контексті радикального розв’язання української проблеми було також створено проект „Закону про переселення”[55] , (див. Додаток А) який було розроблено референтом Лясотою,[56] проте, на відміну від вже згадуваного „Українського питання та проекту його вирішення”, де українці поділяються за ступенем їх лояльності до польської влади, проект Лясоти передбачав у першу чергу виселити громадян, які служили у поліційних і охоронних відділах, їх сім’ї, а також тих, хто скомпрометував себе будь-якою формою співпраці з окупантами. Поставало питання: що ж робити з тими українськими родинами, „нелояльність яких щодо польської держави не можна буде встановити”? Вирішення пропонувалося просте: „Вони будуть виселені з причин державної необхідності” [28, 20]

Вельми показовим пунктом даного проекту є параграф 3-й, в якому читаємо: „ Крім того, підлягатимуть переселенню разом з своїми родинами особи, дії яких мали дратівливий характер, хоч і не призвели до утисків інших мешканців” [28, 2]. Особи цієї категорії, згідно з проектом, одержували лише грошову компенсацію, яка мала сплачуватись раз на рік протягом двадцяти років, починаючи з 1-го листопада наступного після переселення року [28, 15]. Точний рік переселення не вказувався, проте з проекту видно, що воно мало відбуватися відразу після того, як Польща поверне собі території східних земель.

Не відкидалась і можливість матеріальної компенсації, але лише з дозволу комісара Комісії по виселенню. В разі його отримання особи, котрі підлягали виселенню, могли претендувати на 20% відшкодування, „якщо мали дерев’яні забудови”, та 50% – „якщо кам’яні і в доброму стані.” Ті громадяни, „які будуть переселені на землі, що звільняться” (так званий польський надійний елемент, який складався б з добровольців – І.Ш.), мали отримати повну компенсацію як грошову, так і матеріальну, а також звільнялися від усіх податків на 10 років [28, 3].

Згідно з проектом закону, виселення мало відбутися з прикордонних територій, причому останні були визначені як „прикордонна смуга, що охоплює усі воєводства, прилеглі до кордонів держави” на відстань 200 км від кордону. Якщо ж ця відстань не сягала 200 км, тоді до даних територій долучалися землі, прилеглі до прикордонних воєводств [28, 17].

Важливим для розуміння бачення способів розв’язання української проблеми окремими представниками польського підпілля є додаток до вищенаведеного проекту „Мотиви до Закону про виселення”[ 28, 18-32] (див. Додаток Б). Саме тут обґрунтовувалася необхідність проведення масової депортації і пояснювалися різні організаційні моменти. Перш за все, висловлювалася точка зору про те, що найбільші втрати польське населення понесло саме на територіях, де більшістю були національні меншини. В документі виділено дві територіальні частини: на заході – німецька і на південному сході – українська. З нього випливає, що по відношенню до німців потрібно застосувати тотальне виселення за межі держави, а стосовно українців пропонувалося розселення на етнічно польські території [28, 18].

Автор проекту був переконаний, що саме після війни створяться ідеальні умови для вирішення української проблеми, яку не вдалось вирішити в міжвоєнний період. На його думку на такий стан речей мало вплинути два чинники: зовнішній – „розуміння міжнародною спільнотою правильності політики польського уряду і та повага до Другої Речіпосполитої, якою вона буде користуватись на міжнародній арені, як один з фундаментальних гарантів рівноваги у повоєнній Європі”, і внутрішній – психологічний. Згідно нього, „українці самі розуміють свою провину перед державою, а тому акція переселення буде потрактована ними як необхідна для гарантій власної безпеки Польщі [28, 19].

Загалом передбачалося виселити 300 тисяч українських сімей з територій площею 1,5 млн. гектарів, а на їхнє місце заселити 250 тисяч малоземельних польських родин, які займали в центральних та південно-західних областях Польщі 750 тисяч гектарів землі [28, 19].

Розмірковуючи над необхідністю та доцільністю проведення масової депортації, автор проекту підкреслював, що українську проблему не вдалося вирішити жодним способом, а українці завжди послуговувалися політикою „удару ножем в спину” і ворожість свою по відношенню до поляків постійно накопичували, а тому, мовляв, залишається єдиний вихід – переселення [28, 18-19].

Ще одним засобом, який мав послужити „зміцненню польськості” на західноукраїнських землях, було усунення українців з усіх посад: адміністративних, при самоуправлінні, суспільних або господарських, що були зайняті перед війною 1939 р. поляками, а також з новоутворених в окупаційний період німцями. Крім того, пропонувалось відібрати в українців усі матеріальні блага (землі, будинки, крамниці, товари, фабрики, верстати і т.д.) або ж культурні (бібліотеки, музеї і т. д.), захоплені під час війни в поляків або польських інституцій чи організацій, або ж відданих українцям окупантами, одночасно з суворим покаранням тих, хто відібрав чи незаконно користувався ними. Наступним кроком такої політики мало стати недопущення утворення жодних українських публічних, державних шкіл чи шкіл при самоуправах та різного роду україномовних курсів [61, 140-141].

У документах польського підпілля зустрічається намагання довести, чому саме політика по відношенню до українців має бути агресивною. Серед аргументів, що наводилися, були такі: споконвічна ненависть українців до поляків (дідична ненависть) [61, 61а], постійне прагнення українців до незалежності саме на теренах, що належать Польщі, існування „українських банд, які постійно мордують польське населення”, стала співпраця з Німеччиною, відсутність серед українців лояльної сили, з якою можна вести переговори [27, 168-169]. Наслідком таких розмірковувань були висновки про те, що українська проблема знаходиться вже на такій стадії, на якій потрібно або винищити українців, або поступитись. Перевага надавалась першому, тому пропонувалося здійснити військове опанування теренів Західної України шляхом посилення місцевих загонів та підтримки їх десантами, а також нагромадження військового потенціалу, накопичення зброї, обов’язкова підтримка поляків на „східних кресах” населенням етнічно польських територій, безжалісне знищення усіляких спроб діяльності українських націоналістів ліквідація греко-католицької церкви, застосування лише однієї засади: „на ґвалт відповідати ґвалтом” [27, 169]

Обговорення української проблеми відбувалось і на засіданнях Польського комітету порозуміння (ПКП), до складу якого входили представники чотирьох найбільших і найвпливовіших партій – Стронніцтва народового, Стронніцтва праці, Соціалістичної партії – ВРН, Стронніцтва людового. Частина членів ПКП виступала за її радикальне розв’язання. Зокрема, ідею примусового виселення українців обстоювали представники Стронніцтва народового. За депортацію проголосувало також Стронніцтво праці. З ними не погоджувалися діячі ВРН і Стронніцтва людового, які в цілому не заперечували проти переселення українців з територій „східних кресів”, проте зазначали, що воно має відбуватися виключно на добровільних засадах [27, 122-123]. Загалом для зміцнення польського „стану посядання” планувалося, що поляки мають становити на теренах східних земель не менше, як 75% від загальної кількості населення [27, 122-123].

На середину 1943 р. українсько-польські стосунки настільки загострилися, що це вилилось у пропозиції створити українські гетто у містах [56, 5-5а] (див. Додаток В). Все частіше лунали думки про те, що переговори з українцями не призведуть до позитивного результату, а тому українське питання раз і на завжди потрібно розв’язати радикальними методами [28, 47].

Неабияку увагу українській проблемі та шляхам її вирішення приділяв Комітет східних земель (КСЗ) – підпільна організація у складі польського національно-визвольного руху, яка виникла у 1943 р. з ініціативи діячів Стронніцтва народового [151, 17].

Представники КСЗ тісно співпрацювали з Делегатурою уряду в краї. Зокрема провідний діяч цієї організації С. Зелінський був членом Ради з питань національностей при Східній комісії Делегатури уряду і близько співпрацював з делегатом уряду А. Бенем. Також тісні зв’язки з Делегатурою були налагоджені ще одним членом КСЗ – З. Новосадом. Представник від КСЗ К. Пручнік одночасно працював членом Комісії з питань освіти при Раді національної єдності. Слід зазначити, що кошти на забезпечення діяльності КСЗ отримував переважно від Делегатури уряду [151, 17].

Головні завдання, які ставив перед собою Комітет східних земель, були наступні: збір інформації, розробка для Східної комісії і Східного бюро Делегатури уряду планів, проектів, опрацювань та різного роду документів, що стосувалися ситуації на східних землях, фінансова підтримка польського населення, яке постраждало внаслідок протистояння з українцями, пропагандивна робота тощо [151, 21].

На позицію КСЗ в українському питанні певною мірою проливає світло „Постулат радикального розв’язання української проблеми”, підготовлений діячами зазначеної вище організації. Тут зазначалося, що у ході її вирішення потрібно розрізняти два головних аспекти. Перший – „покарання українських вбивць та політичних зрадників”, другий – ліквідація українського „стану посядання, незаконно набутого в роки війни.”

У документі підкреслювалася важливість виселення українців. Останнє обґрунтовувалось так: „Для того, щоб досягнути більшості на теренах „східних кресів”, їх добровільного переселення буде недостатньо, а тому слід провести примусове виселення з Львівського та Тернопільського воєводств” [152, 101-110]. Після проведення цієї акції кількість поляків на територіях цих воєводств мала становити 60%. Для того, щоб досягти таких кількісних показників, пропонувалось виселити 500 тис. чоловік лише з цих двох воєводств. Окрема позиція у „Постулаті...” висловлювалася стосовно Волині. Її суть полягала у тотальному виселенні українців і переселенні замість них одного мільйона поляків, а також колонізацію запустілих в роки війни територій, що дало б полякам перевагу в чисельності 2:3 [152, 103].

Окремо розглядалося і Станіславське воєводство. З огляду на те, що, за підрахунками представників КСЗ, тут проживало близько 1 млн. українців і всього 250 тис поляків, передбачалось виселити лише тих українців, які були „шовіністично налаштовані”, аби вони не змогли вести пропаганду серед основної маси населення і не підбурювали мирних українських селян до виступів проти держави. Крім того, пропонувалось зосередити поляків навколо великих населених пунктів, переселити їх з тих гірських територій, де вони є в абсолютній меншості та ізольовані від своїх культурних осередків, а тому наражаються на небезпеку втратити національну самосвідомість. Також зазначалось, що необхідною є підтримка польського осадництва навколо економічних та культурних центрів воєводства [152, 104].

Слід зазначити, що після липневої відозви КРП справа налагодження стосунків зависла у мертвій точці. До переговорів між обома сторонами знову дійшло восени 1943 р. У зв’язку з швидким наближенням східного фронту ОУН(Б) нав’язала контакти з командуванням АК обшару Львів. В ході переговорів, українська сторона висловила згоду на ряд поступок. По-перше, підкреслювалося, що українці є об’єктом польсько-радянського конфлікту в якому вони займають пропольське становище. По-друге, південно-східні воєводства - це інтегральна частина Польської держави, а їх території є національно мішаними. По-третє, у зв’язку з вищезазначеним, Польща має право і обов’язок виступити в обороні тих земель на міжнародній арені [42, 155]. Це створило підґрунтя для початку переговорного процесу. 10-го вересня 1943 р. відбулася нова зустріч представників обох сторін. На жаль, з документу видно лише те, що це була зустріч між представниками Центрального Проводу ОУН(Б) та АК, а хто конкретно представляв обидві сторони, документ не зазначає.[57] Українська сторона запропонувала розглядати переговори як суто інформаційні. Було задекларовано, що в інтересах обох сторін лежить заспокоєння взаємної ворожнечі і що обидві сторони визнають обов’язковість дійти до порозуміння в площині військової та політичної співпраці, небезпеку для обох сторін з боку Німеччини та СРСР, а також дві різних можливих платформи у розв’язанні польсько-української проблеми.

Перший варіант – максимальний, передбачав можливість утворення української держави в разі розпаду СРСР, другий – мінімальний, розглядався як вирішення наболілої проблеми в рамках Польщі із збереженням за останньою кордонів до 1939 р. [152, 192].

В ході переговорів українська сторона заявила: „І ми, і ви маємо спільних ворогів, ви без нас і ми без вас не здатні створити сильної держави. Дійсно, ваш імперіалізм протягує руку до наших етнографічних земель, проте складається враження, що це робить лише ваша політична преса, бо в військовій пресі українська проблема трактується об’єктивно” [152, 192].

Обидві сторони визнали, що конфлікт між ними дає привід СРСР втручатись в внутрішні справи обох народів і тому потрібно об’єднатись задля досягнення спільної мети [152, 192].

Ще одна така розмова відбулась 18-го вересня 1943 р. У ході обговорення можливих варіантів вирішення наболілої проблеми, на запитання польської сторони про те, як українці бачать собі шлях до порозуміння, відповідь була наступною:

„а) визнання польською стороною прагнення українців до незалежності;

б) відмова Польщі від територіальних претензій до України;

в) на випадок ймовірного розпаду СРСР та виникнення незалежної української держави справа встановлення кордонів має бути відкладена на пізніший час” [152, 194-195].

Нагадаємо, що взимку 1943 р. було арештовано коменданта АК С. Ровецького та делегата уряду Я. Пекалкевича, влітку того ж року загинув В. Сікорський, подав у відставку комендант Львівської АК К. Савицький. Нове керівництво польського військового підпілля в особі Т. Коморовського (головний комендант АК) і В. Філіпковського (керівник Львівського обшару АК) були дилетантами в українському питанні, а тому ініціатива у переговорах з українцями поступово перейшла до рук цивільного підпілля. Крім того, змінилася ситуація на міжнародній арені. Західні союзники прийняли рішення про відкриття другого фронту не на Балканах, як того очікували поляки, плануючи звільнення свої територій військами союзників, а у Франції, що в свою чергу змінило розкладку сил у Центральній Європі [254, 164].

12-го жовтня 1943 року Рада з питань національностей ухвалила рішення про те, що приналежність східних земель польської держави знаходиться під небезпекою в зв’язку з новою можливою окупацією даних теренів Радянським Союзом. Також в ухвалі підкреслювалося, що існує загроза не тільки від окупантів, але й від крайніх елементів з середовища меншин [62, 2]. В зв’язку з цим перед підпіллям було поставлено завдання інтенсифікувати польсько-українські переговори з метою отримання від українців офіційної заяви, що населення, яке проживає на теренах „східних кресів”, хоче залишитися громадянами Польщі. На початку листопада 1943 року до Львова приїхав представник Делегатури уряду, щоб переконати представника ОУН до окреслення свого становища у вигляді декларації. Проте переговори не відбулися з огляду на так звані „технічні труднощі” української сторони [235, 343].

Наступна ухвала Ради з питань національностей була прийнята 15-го листопада 1943 року. В ній було визнано, що на розвиток українсько-польських стосунків суттєво впливає розвиток польсько-російських взаємин. У документі підкреслювалося, що ставлення Росії до Польщі є ворожим і незмінним протягом довгого часу, а також, що Росія виявляє претензії до мішаних, з точки зору національного складу, територій [62, 2]. Головною метою діяльності представника уряду в галузі національної політики було визначено „полегшення уряду Польщі утримання в складі польської держави її східних земель” [62, 2]. В зв’язку з поставленою метою завдання, що покладалися на представника уряду формулювалися наступним чином:

„1. В краї повинні енергійно проводитись польсько-литовські та польсько-українські переговори.

2. Метою тих переговорів мусить бути декларація організованих рухів тих народів, яка б засвідчувала що:

а) литовці прагнуть свою долю пов’язати з Польщею, а не з Росією.

б) українці, що мешкають на теренах Речіпосполитої хочуть залишитись громадянами Польщі [62, 2].

З даного документу випливає, що справа українсько-польського порозуміння та й порозуміння з іншими меншинами мала на меті використання українців у своїй боротьбі за збереження неподільності територій польської держави, а не врахування прагнень народів на самовизначення. Камінь спотикання, який заважав польській стороні знайти компроміс у своїх відносинах з українським народом як в міжвоєнний період, так і в період війни знову відіграв свою негативну роль.

27-го січня 1944 року Рада з питань національностей прийняла ухвалу, що стосувалась безпосередньо українського питання. Зокрема, у першому пункті документу зазначалося, що польський народ, який бореться за свою незалежність мусить розуміти і розуміє прагнення українців до самовизначення, а виникнення незалежної української держави в басейні Дніпра узгоджувалося б з польською рацією стану [62, 3].

В свою чергу вказувалося, що український народ у своїх прагненнях до незалежності повинен розуміти:

1. Для того щоб створити свою власну незалежну державу належить розвивати у власному суспільстві не злочинні елементи і анархію, а державотворчі цінності.

2. Українські прагнення до незалежності не повинні бути скеровані проти Польщі, бо не існує можливості виникнення сильної української держави без існування сильної Польщі.

3. Сильної польської держави не може бути без її південно-східних воєводств (Львівське, Тернопільське, Станіславське, Волинське).

4. Незалежну державу слід будувати не на теренах, мішаних з точки зору національностей, а на терені етнічному [62, 2].

Далі в документі Рада з питань національностей декларувала, що південно-східні воєводства – це терени національно мішані, на яких протягом віків поряд з поляками живуть і українці, а тому утримання їх у складі польської держави є кардинальним постулатом польської політики [62, 3].

У зв’язку з вищенаведеними аргументами у документі перераховувалися гарантії прав і свобод українців у складі майбутньої Польщі. Зокрема, гарантувалася участь у самоуправлінні на рівні гмін, повітів і воєводств, існування національної початкової та середньої школи, а також українського університету для розвитку української науки в межах польської держави, рівноправ’я української мови в публічній адміністрації та судочинстві, допущення українського населення без обмеження до служби в публічній адміністрації та у війську і економічний розвиток на рівних з поляками і справедлива участь українців у сільськогосподарській реформі [62, 3].

Фактично даний документ не відходив від пунктів, що декларували попередні заяви польського уряду та підпілля, і не вносив нового тону до справи порозуміння між українцями та поляками. Разом з тим, не слід забувати, що він демонстрував готовність до переговорів з українською стороною.

Паралельно з розробкою політики щодо української проблеми Рада з питань національностей продовжувала контакти представників Делегатури уряду та АК з ОУН. Так, 1-го грудня 1943 р. відбулися нові переговори. Початково українці пояснили, чому не відбулася зустріч, запланована на листопад 1943 р. Серед головних причин було названо репресії німців, а також протидію зі сторони УЦК, мельниківців і „бульбівців”. В ході переговорів головну провину за розпалювання конфлікту було покладено на німців. Учасники зустрічі також узгодили наступну дату переговорів. Їх було заплановано на 9-те грудня 1943 р. [152, 196-198].

На жаль, ми не маємо інформації про те, чи запланована зустріч відбулася. З огляду на лист від 21-го січня 1944 р., у якому провід ОУН(Б) пропонував знову розпочати переговорний процес з метою замирення та співпраці обох народів, слід припустити, що зустріч не відбулася, бо ОУН(Б) пропонувала завершити переговори до 10-го березня 1944 р. [188, 226].

Львівський історик Ю. Киричук стверджував, що переговори розпочалися 8-го березня 1944 р., що не відповідає істині, адже з наявних документів виходить, що розмови між поляками і українцями були фактично продовженням переговорного процесу, розпочатого ще у вересні 1943 р. Нагадаємо, що таких зустрічей відбулося три – 9-го і 18-го вересня, а також 1-го грудня 1943 р. В зв’язку зі вступом на терени Західної України військ Червоної Армії на певний період часу польсько-українські переговори були перервані, проте, як вже зазначалося після звернення проводу ОУН(Б) їх було відновлено.

8-го лютого 1944 р. відбулася нова зустріч між представниками української і польської сторони. На початку розмови поляки підтвердили, що „лист відправлено до Варшави”, проте відповідь ще не надійшла [152, 198].[58] Розмови знову велися навколо проголошення українцями офіційної декларації, яка б демонструвала їхню відмову від „співпраці з більшовиками” і „визвольною Українською республікою Корнійчука”. Українці відповіли, що і так неодноразово займали таку позицію, а тому не бачать необхідності ще раз це підкреслювати, адже „всі і так знають, що нашим ворогом № 1 є більшовики” [152, 198].

В зв’язку з цим поляки запропонували обговорення трьох основних пунктів:

1. чи така декларація взагалі потрібна;

2. чи така декларація повинна бути;

3. чи з точки зору тактичної така декларація є можливою [152, 199].

Навколо вищезазначених питань виникла дискусія, бо українська сторона у відповідь на запитання про те, кого представляє їхня делегація, відповіла, що ОУН(Б). На що поляки відповіли, що потрібною є Верховна Рада, яка б представляла весь український народ, а не лише ОУН, яка є уособлює лише найбільш свідомі його елементи [152, 199].

Українська делегація погодилась з даним зауваженням, проте підкреслила, що ще не надійшов момент, щоб деконспірувати членів Ради, оскільки це може викликати хвилю арештів. Основним аргументом проти такого твердження було те, що поляки теж ризикують так само, але свою Раду національної єдності створили [152, 199]. Крім того, польська делегація підкріпила своє переконання аргументами про те, що союзники слідкують за усіма подіями, які відбуваються в краї, зважуючи усі можливі варіанти подальшого розгортання подій, а тому, брак офіційної української заяви є негативним чинником і така заява, як юридичний вираз прагнень українського народу, є просто необхідною [152, 199].

У ході переговорів було навіть окреслено, який характер має носити такий документ:

„ 1. Вираження протесту проти більшовицької пропаганди, яка представляє УРСР, як автономну державу, і вираз українських прагнень.

2. Український народ належить до західної культури, прагне зближення з Заходом і відкидає все, що йде від більшовицького Сходу.

3. Український народ хоче мати незалежну державу, зв’язану тривалими відносинами з Польщею. Такий блок усуне будь-яку напругу у майбутньому і забезпечить спокій на сході Європи”. [152, 200].

Українці погодилися з таким формулюванням майбутньої відозви. На питання поляків про терміни її появи відповіли, що за п’ять днів такий документ буде розроблено.

Наступна зустріч представників обох сторін відбулася 28-го лютого 1944 р. Її головними завданнями стало два пункти, навколо яких відбувалося обговорення. Перший – аналіз причин українсько-польського протистояння і другий – організація та засади діяльності „Комісії заспокоєння терену”, яка мала взяти на себе роботу над примиренням обох сторін [152, 201].

Українці звернули увагу польської сторони на труднощі, які стоять перед ОУН на шляху до заспокоєння населення на західноукраїнських землях. Серед них відзначалася відсутність спільної позиції в суспільстві: частина українських чинників виступала за подальшу співпрацю з німцями. Серед причин, які загострювали ситуацію, називалися також: співпраця окремих поляків з німцями – участь польських поліційних відділів у каральних експедиціях проти українців, співпраця польського населення з радянськими партизанами, страх українців перед чутками про активне озброєння польських підпільних загонів, які нібито роблять це з метою масового вбивства українського мирного населення тощо [152, 202-203].

Польська сторона висловила розуміння труднощів українців, проте підкреслила, що вихід з цієї ситуації є лише один – „швидка та енергійна діяльність”, спрямована на примирення. В зв’язку з цим поляки запропонували наступні пункти спільних дій:

„1. Розпочати обмін інформацією про здійснення вбивств і в разі потреби здійснювати спільне розслідування таких випадків.

2. Надати спільній „Комісії заспокоєння терену” повноваження здійснювати пропаганду з метою заспокоєння населення, а також право на накази про репресії щодо елементів, які продовжуватимуть здійснювати злочинні акції.

3. Здійснювати широку пропаганду, направлену на заспокоєння обох сторін на усьому терені.

4. Військове управління та репресії здійснювати, перш за все, на теренах вибраних повітів. Українська сторона обирає повіти, де має найбільший вплив (Бережани, Підгайці і т.д.), поляки – сильні польські місцевості (території Тернопільського повіту), а з цих територій акцію, направлену на припинення вбивств, розширити на усі інші терени.” Українська сторона погодилася з вищенаведеними пропозиціями, пообіцявши розглянути їх найближчим часом і отримати згоду від свого керівництва.

У ході переговорів, ось уже вкотре, поляки підняли питання про оголошення офіційної української декларації, на що отримали відповідь, що такий документ обов’язково буде, проте точна дата ще невідома [152, 203].

8-го березня 1944 р. відбулася остання зустріч з циклу польско-українських переговорів, які мали місце протягом вересня 1943 – березня 1944 рр. У ній брали участь: З. Заленьський (від Делегатури), і Г. Погоський, С. Бездек та М. Кіровський (від АК). Українську сторону представляли І. Гриньох, В. Андрієвський, М. Степаняк та, ймовірно М. Прокоп і Є. Врецьона. В ході розмови знову зверталася увага на необхідність порозуміння та припинення різанини. Польська делегація підкреслила, що „польський народ з радістю привітає виникнення української держави”, проте „хотіла б знати, що може принести подальший розвиток подій і якою буде позиція української сторони”. Українці відповіли, що в даній ситуації не бачать іншого шляху для досягнення незалежності, окрім співпраці з Польщею та опертя на її підтримку. Один з них заявив, що початково український народ орієнтувався на Німеччину, проте „швидко настало протверезіння”, яке наказало „повернути на властивий нам шлях – опертя на Польщу.” Зверталася також увага польських колег на те, що така позиція не є легкою, адже залишається низка невирішених проблем, серед яких найбільш фундаментальною є проблема кордонів, проте українська сторона „хоче і може піти на компроміс”, тому що „хочемо згоди”, адже врегулювання українсько-польських взаємин раз і на завжди поклало б край „будь-яким причинам сварки і самій сварці” [152, 204-205].

Не зважаючи на заяви про взаємну повагу та розуміння необхідності співпраці, в ході розмови не дійшло до прийняття якогось конкретного рішення. На думку одного з учасників переговорів З. Зеленьського, сторони не мали що запропонувати одна одній [276, 166; 254, 166]. Фактично далі визначення свого становища не дійшло. Проте польська сторона запросила українців до продовження переговорів в Варшаві [53, 25-27].

Паралельно Крайова політична репрезентація та офіційний уповноважений уряду Речіпосполитої підписали спільне звернення до уряду, в якому підкреслювали свою повну узгодженість з діями уряду. У зверненні підкреслювалось, що КРП, уповноважений уряду, а в їхній особі й усе польське суспільство, опираючись на свої історичні права, розуміють і поділяють його позицію щодо неподільності польських територій [39, 1].

Тим часом, у ніч з 3-го на 4-те січня 1944 р. радянські війська перейшли кордон Західної України і почали операцію по звільненню Волині. 5-го січня польський уряд видав відозву про негативне ставлення до даного факту, на що офіційна Москва відповіла, що він не має жодних прав стосовно „східних земель” [254, 334].

Польське підпілля на місцях виступило проти переговорів на тему перегляду східних кордонів. 15-го лютого 1944 року до Англії було направлено депешу, підписану спільно уповноваженим польського уряду та Радою національної єдності. В документі відзначалося, що польська сторона погоджується на запропоновані західні кордони держави, проте відмовляється розглядати їх як компенсацію відібраним східним землям. Підкреслювалося також, що поляки виступають за переговори з СРСР при обов’язковій участі у них союзників, однак підуть на переговори лише при умові поваги до суверенності Польщі з боку СРСР і категорично виступають проти будь-якого обговорення на тему зміни східного кордону. Поряд з цим підкреслювалося, що Радянський Союз не цікавить насправді зміна східних кордонів, так само як німців не цікавив Гданськ: йшлося, перш за все, про суверенність та цілісність Польщі [39, 4].

Розпочався тиск Великобританії на польський уряд, аби він погодився з кордоном, що проходитиме по лінії Керзона, проте це нічого не дало: польська сторона продовжувала стояти на своєму. Як наслідок, 22-го лютого 1944 року У. Черчілль оголосив публічну декларацію, в якій заявив, що Великобританія ніколи не гарантувала Польщі якоїсь конкретної лінії кордону на сході [254, 334].

Поляки намагались апелювати до США, які в свою чергу пообіцяли підтримку у домаганнях польської сторони на Львів та Борислав, пропонуючи тим самим компромісний варіант. Проте, коли С.Миколайчик підняв це питання на засіданні Ради міністрів, проти такого варіанту висловились міністри К. Попель, М. Сейда та Я. Квапіньський, які у справі східних кордонів послуговувалися принципом „все або нічого” [254, 335].

Згідно з рішенням Ялтинської конференції, Західна Україна була визнана територією СРСР і після цього фактично українська проблема для польського уряду на еміграції була знята. Після зайняття радянськими військами територій Західної України склались нові умови для співпраці між польським та українським підпіллям.

Слід відзначити що у боротьбі проти українського національно визвольного руху радянська влада намагалась використати поляків. З цією метою було утворено так звані „стрибки” („Истребительные батальоны”), до яких, в першу чергу, приймали поляків. Наприклад, начальник НКВС в Комарині Дрогобицького району Рябков наказав приймати до таких відділів виключно поляків [264, 69].

Під кінець 1944 року українським підпіллям було розроблено інструкції, в яких зазначалося: „ Поляки опинились в ситуації дуже подібній до нашої...Це примушує нас змінити своє ставлення до них. Виступаємо за ліквідацію конфлікту і за спільну акцію проти окупанта...Напади здійснюємо лише на тих поляків, які співпрацюють з більшовиками проти нас” [264, 69]

У лютому 1945 р. українське підпілля видало відозву, в якій пропонувало польській стороні згоду, порозуміння та співпрацю обох народів у боротьбі проти радянської влади, а вже на початку березня Р. Шухевич особисто доручив Є. Лопатинському нав’язати контакти з керівництвом АК на Закерзонні з метою переговорів про порозуміння. Перші зустрічі відбулись на початку травня в околицях Любашова. Під час переговорів було досягнуто домовленість про військову співпрацю та розподіл сфер впливу при умові офіційного схвального рішення з боку польського уряду [264, 69]. Проте з об’єктивних причин такого рішення польський уряд на еміграції прийняти не міг.

Отже, українсько-польські стосунки в період радянсько-німецької війни зазнали значної трансформації внаслідок змін як на міжнародній арені, так і на територіях Західної України. Позиція польського уряду і підпілля щодо українського питання на початковому етапі війни між СРСР та Німеччиною ще не викристалізувалася. Водночас не слід забувати, що війна між ними створила нові умови для розробки та реалізації планів польського руху опору стосовно української проблеми.

В зазначений період на бачення польським урядом та підпіллям українського питання значною мірою впливала позиція західних держав та Радянського Союзу. Головним питанням, на якому зосередив свою увагу уряд у Лондоні, було відновлення Речіпосполитої в довоєнних кордонах, що суперечило прагненням українського національно-визвольного руху.

Польський уряд розумів, що необхідною є офіційна декларація, яка б заспокоїла українців та створила умови для співпраці, проте такого документу не було видано аж до березня 1943 р., з огляду на несприятливу міжнародну ситуацію.

У період загострення двосторонніх взаємин польський уряд та підпілля почали приділяли особливу увагу українському питанню. Слід зауважити, що проблемою уряду у прийнятті рішення стосовно прагнень українців була неузгодженість поглядів різних політиків, які належали до різних політичних угруповань.

Не дивлячись на те, що польська сторона все ж прийняла ряд офіційних рішень, які стосувались української проблеми, вони по-перше, були прийняті з запізненням, по-друге, не відповідали прагненням українців, по-третє, їх прийняття викликало негативну реакцію не тільки серед українців, але й серед поляків. Ця реакція польського націоналістичного табору полягала у незадоволенні щодо їхньої „лояльності” по відношенню до українців, поміркована ж частина польських політиків бачила, що такі декларації фактично заганяють в глухий кут справу порозуміння між обома народами.

Не дивлячись на це спроби порозуміння мали місце. Українській і польській сторонам вдалось навіть досягти однакових поглядів, на окремі аспекти у взаємовідносинах, хоча не слід забувати про те, що не було прийнято жодної спільної офіційної ухвали. Переговори між обома сторонами пройшли складний шлях - від просто розмов приватного характеру з метою збирання інформації до офіційних зустрічей представників.

Звернемо увагу на те, що польське військове підпілля дещо розходилося у своїх поглядах з представниками Делегатури уряду, які часто відігравали негативну роль у справі налагодження двосторонніх відносин. Таку ж роль відіграв сам уряд, який, не володіючи докладною інформацією про те, що саме відбувається в регіоні, а також узалежнюючи своє рішення від позиції союзників, зайняв вичікувальну позицію. Коли ж польсько-український конфлікт набрав обертів і став фактично безконтрольним, потрібно було приймати рішення, яке б заспокоїло та примирило сторони, чого польський уряд так і не зробив.

На кінцевому етапі війни спостерігається тенденція до налагодження співпраці. Після того, як землі Західної України були звільнені від німців радянськими військами і включені до складу СРСР на рівні підпілля на місцях було навіть досягнуто домовленості про спільні дії, проте це вже не могло вплинути на загальний перебіг подій.


ВИСНОВКИ

У результаті проведеного дослідження дисертант прийшов до наступних висновків.

Українське питання у політиці польського уряду та підпілля займало важливе місце протягом усього періоду Другої світової війни.

Остаточне утвердження авторитарного режиму у Польщі, у зв’язку із створенням проурядової партії Табору національної єдності у 1937 р., позначилося на вирішенні українського питання. Фактична відмова влади від концепцій державної асиміляції згодом вилилася у репресії та арешти українців, виселення їх з прикордонної смуги, нищення православних церков, масові звільнення з роботи, закриття українських шкіл тощо. У березні 1939 р. політика „зміцнення польськості”, пропагована ендеками, стала офіційною програмою уряду Польщі в українському питанні, що значно погіршило польсько-українські стосунки. За рахунок послаблення позицій українського населення Галичини та Західної Волині планувалося докорінне збільшення польського елементу в регіоні.

З метою забезпечення підтримки своєї політики на міжнародній арені польська сторона намагалася заручитися підтримкою фашистської Німеччини. В контексті запланованих акцій було здійснено ряд зустрічей між польськими урядовцями і представниками третього рейху, наслідком яких стало досягнення домовленості з Берліном про його невтручання у розв’язання українського питання у такий спосіб. Після цього польський уряд розпочав тотальні репресії, асиміляцію та ополячення українців на їх власних етнічних теренах.

Наслідком такої політики напередодні війни стало погіршення польсько-українських стосунків, що вміло використовували як СРСР так і Німеччина для досягнення своїх цілей, намагаючись ще більше загострити взаємовідносини між обома народами.

На початковому етапі Другої світової війни польський уряд приділяв неабияку увагу українському питанню, проте намагався використовувати українців для досягнення своїх цілей у війні – відновлення незалежності Польщі і збереження неподільності її територій до вересня 1939 р. Така позиція була неприйнятною для українського національно-визвольного руху, що в свою чергу заводило в глухий кут двосторонні взаємини. Численні звіти, опрацювання, депеші та протоколи засідань польського уряду свідчать про те, що його діячі нехтували позицією українців, розглядаючи тих, хто хотів отримати власну незалежність, як громадян Польщі, які здійснюють злочинні дії стосовно держави.

З огляду на міжнародну ситуацію представники польського руху опору тривалий час не наважувалися зайняти чіткої позиції стосовно українського питання. Уряд та його представництво в краї, з одного боку, намагалися залучити українців до участі у діяльності польських військових формувань, з іншого, звинувачували їх у співпраці з окупантами.

Протягом війни у середовищі польського руху опору було розроблено низку опрацювань, присвячених українській проблемі, проте жодне з них не задовольняло прагнень українців щодо незалежності. Усі без виключення політичні партії та угруповання стояли на позиціях неподільності територій Польщі, що ускладнювало налагодження діалогу з українським національно-визвольним рухом.

Стратегічні плани польського підпілля свідчать про те, що воно планувало здійснення діяльності, спрямованої на утримання так званих східних кресів, а також на послаблення українського національно-визвольного руху шляхом його компрометації на міжнародній арені і спрямуванням репресій окупантів в першу чергу на українців.

Негативну роль у вирішенні українського питання відіграла „кресова громадськість”, яка взагалі не сприймала тези про можливість утворення незалежної української держави. Особливо радикальне ставлення до українського питання займали представники польських шовіністичних кіл. Саме вони обіймали керівні посади у інституціях (Східній комісії та Східному бюро) при Делегатурі уряду, які займалися розробкою та реалізацією планів щодо вирішення українського питання на місцях. Їхні звіти у Лондон відігравали негативну роль у розробці політики стосовно українців і самого польського уряду.

У період загострення українсько-польських стосунків представники польського руху опору вимушені були більше уваги приділяти розв’язанню українського питання, проте наслідком такої ситуації стала поява ще більшої кількості пропозицій радикального розв’язання української проблеми. Діячі польського уряду навіть намагалися перетворити наболілу проблему у предмет торгу з СРСР, пропонуючи йому придушення українського сепаратизму в замін на територіальні поступки останнього щодо Польщі.

Не бракувало й обіцянок культурної автономії, а також підтримки виникнення незалежної української держави, але на теренах Наддніпрянської України з центром у Києві, що знову ж таки було не прийнятним для українців.

Реакцією польського руху опору на загострення українсько-польських стосунків була не лише розробка радикальних планів та закликів на кшталт „Українці за Збруч!”, але й так звані відплатні акції, здійснювані боївками, які часто були направлені не на справжніх винуватців вбивств польського населення, а на невинне українське населення, наслідком чого стали сотні спалених українських сіл і тисячі жертв, що в свою чергу ще більше загострювало двосторонні взаємини і призводило до подальшої ескалації конфлікту. Негативну роль відіграла діяльність Крайової політичної репрезентації, яка в період загострення конфлікту прийняла низку заяв, що ще більше загострювали взаємну ворожнечу.

Мали місце й спроби порозуміння між українською та польською стороною, які можна поділити на кілька етапів. Зокрема, період від від 1-го вересня 1939 р. до 22 червня 1941р. характеризується пошуком методів розв’язання української проблеми шляхом обіцянок польською стороною культурного та громадянського рівноправ’я та загальної справедливості у майбутній польській державі в замін за підтримку українцями боротьби за відновлення її незалежності і їхню участь у створенні та діяльності польського війська. Наступний етап - від 22-го червня до кінця 1941р.- характеризується спробами налагодити двосторонні контакти з огляду на зміни у міжнародній ситуації, зокрема вступу у війну СРСР та намаганням залучити його до створення антигітлерівської коаліції західними державами. Третій етап - 1943-1944 рр. - характеризується інтенсифікацією двосторонніх контактів, ініціаторами яких виступали українці, зрозумівши, що Німеччина не збирається надавати їм незалежність. У даний період польська сторона намагалася хоч якось вплинути на двосторонній конфлікт, проте з огляду на невизначеність позиції її уряду стосовно українського питання, якихось домовленостей досягти так і не вдалося. Наслідком загострення польсько-українських стосунків стала поява пропозицій радикального розв’язання українського питання шляхом примусового виселення українців за межі Польщі і досягнення домовленості про це з Радянським Союзом;

Останній, четвертий, етап у процесі спроб порозуміння між українцями і поляками мав місце на початку 1944 р. –1945 р. В цей період представники польського і українського підпілля, опинившись перед загрозою винищення радянськими органами НКВС, досягли певних домовленостей про співпрацю, проте терени Західної України вже були зайняті радянськими військами, а ОУН-УПА і АК не могли вплинути на загальний перебіг подій.

У цілому протягом Другої світової війни польський уряд так і не зміг зайняти чіткої позиції щодо українського питання, а його декларації не задовольняли прагнень української сторони. Фактично польські політики як за кордоном, так і в краї з цілого ряду вище перерахованих причин продемонстрували свою неготовність і неспроможність вирішити наболіле для обох народів питання.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

І. Архівні матеріали.

Центральний державний архів вищих оганів влади і управління України (ЦДАВОВУ).

Ф. 3833 – Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях.

1. Оп. 1. – Спр. 86.

2. Спр. 120.

3. Спр. 131.

4. Спр. 134.

5. Оп. 2. – Спр. 18.

6. Спр. 37.

7. Спр. 38.

Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ).

Фонд 1 – Центральний Комітет Комуністичної партії України.

8. Оп. – 22. – Спр. 75.

9. Оп. – 23. – Спр. 892.

Фонд. 62 – Український штаб партизанського руху (УШПР).

10. Оп. – 1. – Спр. 212.

11. Спр. 248.

12. Спр. 274.

13. Спр. 303.

14. Спр. 1640.

Arhiwum Akt Nowych (AAN) w Warszawie.

Dział –Armia Krajowa (AK).

15. sygn. 203/I-1.

16. sygn. 203/I-2.

17. sygn. 203/I-6.

18. sygn. 203/І-8.

19. sygn. 203/І-13.

20. sygn. 203/І-14.

21. sygn. 203/XV-3

22. sygn. 203/XV-5

23. sygn. 203/XV-8.

24. sygn. 203/XV-9.

25. sygn. 203/ XV-12.

26. sygn. 203/XV-41.

27. sygn. 203/XV-45.

28. sygn. 203/XV-46.

29. sygn. 203/XV-51.

Dział – Ambasada RP w Londynie.

30. sygn. 1486.

31. sygn. 1646.

32. sygn. 1653.

33. sygn. 1654.

34. sygn. 1856.

35. sygn.1508.

36. sygn.1612.

37. sygn.1647.

Dział – Delegstura Rządu RP na Kraj (DRRP).

38. sygn. 202/I-8.

39. sygn. 202/I-8

40. sygn. 202/I-11.

41. sygn. 202/I-15.

42. sygn. 202/I-36.

43. sygn. 202/II-6.

44. sygn. 202/II-36.

45. sygn. 202/II-49 .

46. sygn. 202/II-50.

47. sygn. 202/II-51.

48. sygn. 202/II-53.

49. sygn. 202/II-70.

50. sygn. 202/III-10.

51. sygn. 202/III-53.

52. sygn. 202/III-129.

53. sygn. 202/III-130.

54. sygn. 202/III-134. – t.1.

55. sygn. 202/III-134 . – t.2.

56. sygn. 202/III-197.

57. sygn. 202/III-198.

58. sygn. 202/III-199.

59. sygn. 202/III-200.

60. sygn. 202/III-202.

61. sygn. 202/III-203.

62. sygn. 202/XVI-1.

63. sygn. 202/XXIV-2.

Dział – Ministerstwo Spraw Wewnętrznych (MSW).

64. sygn. 1108.

Dział – Ministerstwo Wyznania Religijnego i Opieki Społecznej (MWRiOP).

65. sygn. 350.

Dział – Prezydium Rady Ministrów (PRM).

66. sygn. 148-264.

Archiwum Zakład Historii Ruchu Ludowego (AZHRL) w Warszawie.

Dział –Materiały S. Kota.

67. sygn. 89.

68. sygn. 90.

69. sygn. 97.

70. sygn. 98.

71. sygn. 204

72. sygn. 394.

73. sygn. 396.

74. sygn. 402.

75. sygn. 403.

76. sygn. 406.

77. sygn. 407.

78. sygn. 408.

79. sygn. 409.

80. sygn. 410.

ІІ. Преса.

81. Biuletyn Wewnętrzny . – 25 października, 1942. – № 19.

82. Biuletyn Wewnętrzny . – 3 listopada, 1942. – № 20.

83. Biuletyn Wewnętrzn o-polityczny. – 2 lutego, 1943. – № 2.

84. Głos polsko-ukraiński . – styczeń, 1944. –№ 1.

85. Nasze Źiemie Wschodnie. – luty, 1943. – № 1.

86. Nasze Źiemie Wschodnie. – marzec, 1943. – № 2.

87. Nasze Źiemie Wschodnie. – kwiećeń-maj, 1943. – № 3.

88. Nasze Źiemie Wschodnie. – czerwiec-lipiec, 1943. – № 4.

89. Nasze Źiemie Wschodnie. – sierpień-wrzesień-październik, 1943. – № 5.

90. Nasze Źiemie Wschodnie. – listopad-grudzień, 1943. – № 6.

91. Nasze Źiemie Wschodnie. – styczeń-marzec, 1944. – № 7.

92. Nasze Źiemie Wschodnie. – kwiecień-czerwiec, 1944. – № 8.

93. Nasze Źiemie Wschodnie. – lipec, 1944. – № 9.

94. Nowe Drogi . – maj, 1943. – № 12.

95. Nowe Drogi . – marzec, 1944. – b.n.

96. Nowe Drogi . – kwiecień, 1944. – b.n.

97. Rzeczpospolita Polska. – 6 sierpnia, 1941. – № 9-10.

98. Rzeczpospolita Polska. – 20 sierpnia, 1941. – № 11.

99. Rzeczpospolita Polska. – 31 marca, 1942. – № 5 (25).

100. Rzeczpospolita Polska. – 11 marca, 1943. – № 4-5 (56).

101. Rzeczpospolita Polska. – 2 8marca, 1943. – № 6 (57).

102. Rzeczpospolita Polska. – 2 5maja, 1943. – № 9 (60).

103. Rzeczpospolita Polska. – 2 1czerwca, 1943. – № 10 (61).

104. Rzeczpospolita Polska. – 9 sierpnia, 1943. – № 14 (65).

105. Rzeczpospolita Polska. – 30 sierpnia, 1943. – № 15 (66).

106. Rzeczpospolita Polska. – 15 stycznia, 1944. – № 1 (73).

107. Rzeczpospolita Polska. – 6 marca, 1944. – № 3 (75).

108. Rzeczpospolita Polska. – marzec, 1944. – Numer specialny.

109. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – maj, 1942. - № 2.

110. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – czerwiec, 1942. - № 3.

111. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – lipiec, 1942. - № 4.

112. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – wrzesień, 1942. - № 5.

113. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – październik, 1942. - № 7.

114. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – listopad, 1942. - № 8.

115. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – grudzień, 1942. - № 9.

116. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – luty, 1943. - № 11.

117. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – marzec, 1943. - № 12.

118. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – kwiećień, 1942. - № 13.

119. Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej. – maj, 1943. - № 14.

ІІІ. Мемуарна література.

120. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Спогади. – Київ; Торонто; Нью-Йорк, 1996. – 272 с.

121. Жулинський М. Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 1943-1944 рр. - Луцьк: Видавництво „Волинська обласна друкарня”, 2003. - 44 с.

122. Климковский Е. Я б ыл адъютантом генерала Андерса. - М.: Изд-во Московского энергетического института, 1991. - 288 с.

123. Книш З. В Яскині лева: українець у польському підпіллі / на підставі записів і матеріалів Тадея Гордона. - Торонто: Срібна Сурма, 1976. - 127 с.

124. Спогади українців про польсько-український конфлікт на Волині // Незалежний культурологічний часопис / Волинь 1943. Боротьбазаземлю. – Львів, 2003. - № 28. -С. 145-195.

125. Anders W. Bez ostatniego rodzaju: Wspomnienia z lat 1939-1946. - Lublin: Test, 1996. - 540 s.

126. Kirkor S. Rozmowy polsko-sowieckie w 1944 roku // Zeszyty historyczne. - Paryż, 1972. - Z. 22. - S. 41-64.

127. Kot S. Listy z Rosji do gen. Sikorskiego. - Londyn: Jutro Polski, 1955. - 577 s.

128. Kot S. Rozmowy z Kremlem. - Londyn: Jutro Poski, 1959. - 336 s.

129. Raczy ńskiE. WsojuszniczymLondynie: DziennikambasadoraEdwardaRaczyńskiego 1939-1945. - Londyn: Nakładem Instytutu Polskiego i Muzeum im. gen. Sikorskiego, 1974. - 450 s.

IV. Опубліковані джерела.

130. Документы и материалы по истории советско-польских отношений (1939-1943) / под ред. С. Фалькович, Э. Басинского. - М.: Наука, 1973. - 509 с.

131. Корчак- Городиський О. Замість вигадок. Українська проблематика в західних політико-дипломатичних джерелах: документи, рецензії, спогади. - Івано-Франківськ, 1994. - 198 с.

132. Корчак-Городиський О. Україніка в польсько-радянських дипломатичних переговорах. // Самостійна Україна. - 1995. - Ч. 4. - С. 58-71.

133. Літопис Української Повстанської Армії. Волинь і Полісся.-Торонто: Літопис УПА, 1976. - Т. 1. - 255 с.

134. Літопис Української Повстанської Армії.-Торонто. Волинь і Полісся: Літопис УПА, 1977. - Т. 2. - 256 с.

135. Літопис Української Повстанської Армії. Волинь і Полісся. -Торонто: Літопис УПА, 1984. - Т. 5. - 309 с.

136. Мудрий В. За нормалізацію польсько-українських відносин: промова голови Української Парламентської Репрезентації посла В. Мудрого. - Львів: Видання Спілки „Діло”, 1936. - 16 с.

137. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - К.: Дніпро, 1996. - 496 с.

138. Сергійчук В. Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації. - К.: Українська видавнича спілка, 2003. - 576 с.

139. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. - Тернопіль: Книжково-Журнальне Видавництво „Тернопіль”, 1997. - 440 с.

140. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2005. – Т. 1. – 360 с.

141. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2005. – Т. 2. – 344 с.

142. Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. – 189 с.

143. Antypolska akcja nacjonalistów ukraińskich w Małopolsce Wschodniej w świetle dokumentów Rady Głównej Opiekuńczej 1943-1944 / Wstęp i opracowanie L. Kulińska, A. Roliński. - Kraków: Fundacja Centrum Dokumentacji Czynu Niepodległościowego, 2003. - T. 1. - 528 s.

144. Archiwum Adama Bienia. Akta narodowościowe (1942-1944) / Оpr. A. Roliński. - Kraków: Wyd-wo Biblioteki Jagielońskiej s Księgarni Akademickiej, 2001. - 606 s.

145. Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 1: wrzesień 1939 – czerwiec 1941. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1990. - 584 s.

146. Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 2: czerwiec 1941 – kwiecień 1943. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1990. - 554 s.

147. Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 3: kwiecień 1933 – lipiec 1944. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1990. - 627 s.

148. Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 4: lipiec – październik 1944. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1991. - 470 s.

149. Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 5: październik 1944 – lipiec 1945. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1991. - 534 s.

150. Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 6: Uzupełnienia. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1991. - 524 s.

151. Kulińska L. Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich na tle losów ludności polskich Kresów w latach 1943-1947. Kraków: ABRYS, 2002. - T.I. - 547 s.

152. Kulińska L. Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich na tle losów ludności polskich Kresów w latach 1943-1947. Kraków: ABRYS, 2002. - T.II.- 1060 s.

153. Misilo E. Kwestia ukraińska w polityce polskiego Rządu i podziemia w latach 1939-1944. Dokumenty // Zustriczi. - 1990. - № 3-4. - S. 169-169.

154. Polska w latach 1937-1945 w świetle dokumentów. - Gliwice: Wydawnictwo Politechniki Śląskiej, 1996. - 607 s.

155. Prawdziwa historia Polaków. Ilustrowane wypisy źródłowe 1939-1945 / oprac. D. Baliszewski, A. Kunert. - Warszawa: RYTM, 1999. - T. 1 (1939-1942). - 830 s.

156. Prawdziwa historia Polaków. Ilustrowane wypisy źródłowe 1939-1945 / oprac. D. Baliszewski, A. Kunert. - Warszawa: RYTM, 1999. - T. 2 (1943-1944). - 919 s.

157. Prawdziwa historia Polaków. Ilustrowane wypisy źródłowe 1939-1945 / oprac. D. Baliszewski, A. Kunert. - Warszawa: RYTM, 2000. - T. 3 (1944-1945) . - 916 s.

158. Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1994. - T. I (październik 1939- czerwiec 1940). - 349 s.

159. Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1995. - T. II (czerwiec 1940 - czerwiec 1941). - 418 s.

160. Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1996. - T. III (czerwiec-grudzień 1941). - 374 s.

161. Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1998. - T. IV (grudzień 1941- sierpień 1942). - 349 s.

162. Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 2001. - T. V (wrzesień 1942- lipiec 1943). - 548 s.

163. Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1994. - T. VI (lipiec 1943- kwiecień 1944). - 662 s.

164. Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobujstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. - Warszawa: Wydawnictwo von borowiecky, 2000. - T. I-II. - 1436 s.

165. Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. -Warszawa: Tyrsa, 1992. -T.I. - 317 s.

166. Siwicki M.Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. -Warszawa: Tyrsa, 1992. -T.II. - 334 s.

167. Siwicki M.Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. -Warszawa: Tyrsa, 1992. -T.III. - 440 s.

168. Sprawa Polska w czasie drugiej wojny światowej na arenie międzynarodowej: zbiur dokumentów. - Warszawa: Polski Instytut Spraw Międzynarodowych, 1965. - 837 s.

169. Układ Sikorsi-Majski: wybór dokumentów. - Warszawa: PIW, 1990. - 279 s.

170. Wizje Polski: programy polityczne lat wojny i okupacji (1939-1944) / Wstęp, wybór i opracowanie Kazimierz Przybysz. - Warszawa, 1992. -429 s.

V . Монографії, статті, брошури.

171. Айненкель А. Політика Польщі щодо українців у міжвоєнний період.- Волинь 1943. Боротьба за землю // Незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2003. - № 28. - С. 57-76.

172. Бонусяк В. Конфлікт на Волині і Делегатура Речіпосполитої на край. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 422-432.

173. Борчук С. Українське питання в політиці Польського еміграційного уряду в Лондоні. // Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі XXI століття”. Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповідальні редактори: Л. Винар, Ю. Макар. - Чернівці: Рута, 2001. - Т.2. - С. 294-299.

174. Верига В. Дорогами Другої світової війни: легенди про участь українців у здушуванні варшавського повстання в 1944 р. та про Українську Дивізію „Галичина”.- б.м.: Канадське Наукове Товариство ім. Шевченка, 1998. - Ч.21. - 304 с.

175. Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Предтеча. - Тернопіль: Підручники & посібники, 2000. - 112 с.

176. Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Хто пожав „Бурю”? Армія Крайова на Тернопіллі 1941-1945 рр. - Тернопіль, 1996. - 157 с.

177. Гунчак Т. Поляки і українці під час Другої світової війни. - Волинь 1943. Боротьба за землю // Незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2003. - № 28. - С. 172-179.

178. Гунчак Т. Поляки й українці під час Другої світової війни. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 144-152.

179. Евсеев И. Сотрудничество Украинской ССР и Польской Народной Республіки (1944-1960). - К.: Изд-во АН Украинской ССР, 1962. - 367 с.

180. Зашкільняк Л. Позиція польського еміграційного уряду щодо польсько-українського конфлікту на Волині в 1942-1943 рр. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 406-422.

181. Зашкільняк Л. Українське питання в політиці польського уряду та підпілля в 1939-1945 роках // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. - 813 с.

182. Ільюшин І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни: в світлі польських документів. - К.: Інститут історії України НАН України, 2000. - 198 с.

183. Ільюшин І. Польське підпілля на території Західної України у роки Другої світової війни. // Незалежний культурологічний часопис / Волинь 1943. Боротьба за землю. – Львів, 2003. -№ 28. - С. 152-171.

184. Ільюшин І. Польське підпілля на території Західної України у роки Другої світової війни // Україна-Польща: важкі питання. Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків „Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках”, Варшава, 22-24 травня 1997 р. / Світовий союз воїнів Армії Крайової; Об’єднання українців у Польщі. - Варшава: Тирса, 1998. - T.1-2. – С. 154-172.

185. Ільюшин І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни: на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001. - 289 с.

186. Ільюшин І. Роль і місце поляків в антиукраїнських акціях на Волині в 1943-1944 рр. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 300-313.

187. Ісаєвич Я. Про книгу В. і Е. Сємашків. // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич. - Львів: Інститут українознавства ім. І . Крип’якевича НАН України, 2003. – С. 375-390.

188. Киричук Ю. Спроби співробітництва польських та українських національно-патріотичних угруповань у 1939-1945 рр. // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. – Вип. 3. – С. 222-229.

189. Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону 1941-1951 рр. - Львів: Каменяр, 1998. - 223 с.

190. Комар В. Українське питання в політиці Польщі (1935-1939) // Авто реф. На здобуття наук. Ступеня канд. іст. наук. – Чернівці, 1998. – 16 c.

191. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. - 700 с.

192. Макарчук С. Цивільне населення Волині і Галичини у розрахунках і діях різних військово-політичних структур років Другої світової війни. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 225-261.

193. Мірчук П. Українська повстанська армія (1942-1952). - Репринтне відтворення Мюнхенського видання 1953 р. - Львів: Львівська обласна рада Товариства української мови ім. Т. Шевченка, 1991. - 319 с.

194. Мотика Г. Антипольська акція ОУН.-УПА. - Волинь 1943. Боротьба за землю // Незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2003. - № 28. - С. 31-47.

195. Мотика Г. Польська реакція на дії УПА. - Волинь 1943. Боротьба за землю // Незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2003. -№ 28. - С. 48-56.

196. Парсаданова В. Формирование национального фронта в Польще (1944-1946). - Москва: Наука, 1972. - 270 с.

197. Парсаданова В. Советско-польские отношения в годы Великой Отечественной войны (1941-1945). - Москва: Наука, 1982. - 279 с.

198. Польське підпілля (1939-1941): від Волині до Покуття. / Наук. ред. Є Тухольський, Ю. Шаповал. –Варшава; Київ, 2004. – Т. 3. – Ч. 1-2.– 1448 с.

199. Поляки і українці між двома тоталітарними системами (1942-1945) / Наук. ред. Г. Мотика, Ю. Шаповал. – Варшава; Київ, 2005. – Т. 4. – Ч. 1-2. – 1515 с.

200. Протоколи узгоджень і розбіжностей, прийняті на міжнародних наукових семінарах “Українсько-польські відносини в роки Другої світової війни” // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. – 2001. - № 11.

201. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-1950-х роках. - К., 2002. - 519 с.

202. Русначенко А. Польсько-українське протистояння в роки Другої світової війни // Сучасність. - 2001. - № 10. - С. 89-112.

203. Русначенко А. Польсько-українське протистояння в роки Другої світової війни // Сучасність. - 2001. - № 11. - С. 94-104.

204. Русначенко А. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940-1980-х років. - К., 1999. - 324 с.

205. Сергійчук В. Польсько-українське протистояння на Волині в роки Другої світової війни: причини, перебіг і наслідки. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 162-192.

206. Сивіцький М. Польсько-український конфлікт 1943-1944 рр. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. - К.: Либідь, 1993. - С. 241-248.

207. Сивіцький М. Польсько-український конфлікт 1943-1944 // Календар-альманах „Новий шлях”. - 1993. - С. 114-121.

208. Сливка Ю. Українсько-польське протистояння періоду Другої світової війни: витоки та наслідки. Львів: Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, 2003. - 52 с.

209. Сливка Ю. УПА й українсько-польське протистояння. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 261-282.

210. Стемпень С. Поляки і українці в ІІ Речі Посполитій: спроба діалогу. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. - К.: Либідь, 1993. - С. 211-222.

211. Терещук П. Роздуми над однією книжкою. Дивовижний ребус польських фальсифікаторів.- Торонто; Нью-Йорк, 1979. - 133 с.

212. Трофимович В. Деякі аспекти українсько-польських відносин у роки Другої світової війни // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. – Вип. 3. – С. 250-262.

213. Україна-Польща: важкі питання // Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків „Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках”, Варшава, 22-24 травня 1997 р. / Світовий союз воїнів Армії Крайової; Об’єднання українців у Польщі. - Варшава: Тирса, 1998. - T.1-2.- 245 с.

214. Філяр В. Українсько-польська збройна конфронтація на Волині в роки Другої світової війни: джерела, перебіг і наслідки. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 192-215.

215. Швагуляк М. З історії українсько-польських взаємин напередодні та під час німецько-польської війни 1939 р. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість.- К.: Либідь, 1993.- С. 232-241.

216. Швагуляк М. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни. // Вісник Львівського Університету. Серія історична. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – С. 296-321.

217. Шишкін І. Українське питання в політиці польського підпілля в роки Другої світової війни // Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. К. Кондратюк (відповід. редактор), В. Футала (упорядник), Л. Зашкільняк, Я. Ісаєвич та ін. - Спецвипуск. - Дрогобич, 2002. - С. 292- 305.

218. Шишкін І. Документи Армії Крайової як джерело вивчення Волинської трагедії. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни”, Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упорядн. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк.- Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 250-259.

219. Шишкін І. Українська проблема в політиці польського еміграційного уряду та підпілля в період „Волинської трагедії”. // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. - Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2004. - Вип. 4. - С. 315-324.

220. Шишкін І. Українське питання в опрацюваннях „Делегатури на Край” польського еміграційного уряду в роки Другої світової війни. // Військово-науковий вісник. - Львів: ЛВІ, 2004. - Вип. 6. - С. 310-322.

221. Шишкін І. Українське питання в політиці польського еміграційного уряду на початковому етапі Другої світової війни (1939-1941 рр.) // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету ім. Лесі Українки. - Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2002. - Вип. 7. - С. 134-138.

222. Шишкін І. Українсько-польський конфлікт в 1943-1944 рр. Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. - Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. - Вип. 3. - С. 263-268.

223. Batowski H. Z dziejów dyplomacji polskiej na obczyźnie (wrzesień 1939-lipiec 1941). - Kraków; Wrocław, 1984.

224. Bonusiak W. Polska pod czas II wojny światowej. - Rzeszów: Wyd. WSP, 1995. - 514 s.

225. Bonusiak Włodzimierz. Kwestia ukraińska w opracowaniach Bura Wschodniego Delegatury Rządu na Kraj / Polacy i Ukraińcy podczas II wojny Światowej / pod red. W. Bonusiaka. - Rzeszów, 2000.- 440 с

226. Chałupczak H, Browarek T. Mniejszości narodowe w Polsce (1918-1995). - Lublin: Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 1998. - 320 s.

227. Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921-1939. - Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979. - 262 s.

228. Chojnowski A. Ukraina. - Warszawa: Trio, 1997. - 233 s.

229. Duraczyński E. Między Londynem a Warszawą (lipiec 1943-lipiec 1944). - Warszawa: PIW, 1986. - 424 s.

230. Duraczyński E. Rząd polski na uhcodstwie (1939-1945): Organizacja, personalia, polityka. - Warszawa, 1993. - 448 s.

231. Iljuszyn I. Stosunki ukraińsko-polskie w okresie II wojny swiatowej oraz pierwszych liatach powojennych w historiografii ukraińskiej po roku 1989 // Historycy polscy i ukraińscy wobiec problemów XX wieku / pod red. P. Kosiewskiego, G. Motyki. - Kraków: UNIVERSITAS, 2000. - S.179-188.

232. Iljuszyn I. Geneza i działania bojowe 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej // Materiały III międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”, Łuck, 20-22 maja 1998 r. / Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 1998. - T.3. - 146-170.

233. Iljuszyn I. Polskie podziemie w południowo-wschodnich powiatach dzisiejszej Polski w latach 1939-1946 // Polska-Ukraina: trudne pytania / Materiały VII międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”, Łuck, 24-26 maja 2000 r. / Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 2000. - T.7. - S. 34-58.

234. Filar W. „Burza” na Wołyniu: z dziejów 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej. - Warszawa: Rytm, 1997. - 288 s.

235. Filar W.Wołyń (1939-1944): Eksterminacja czy Walki polsko-ukraińskie. - Toruń:Wyd-wo Adam Marszałek, 2003. - 467 s.

236. Friszke A. Rząd na obczyźnie wobec państwa podziemnego w kraju / Materiały do dziejów Polskiego Uchodźstwa niepodległościowego: Władze RP na obczyźnie pod czas II Wojny Światowej. - Londyn. - T.I. - S.562-623.

237. Górski G. Administracja Polski Podziemnej w liatach 1939-1945. - Totuń: Fundacja Inicjatyw Lokalnych „Pomerania”, 1995. - 337 s.

238. Grabowski W. Delegatura Rządu Rzeczypospolitejpolskiej na Kraj. - Warszawa: Instytut Wydawniczy Pax, 1995. - 294 s.

239. Grabowski W. Materiały do stosunków polsko-ukraińskich w „Archiwum Adama Bienia”. // Polacy i Ukraińcy dawniej i dziś / pod red. B. Grotta. - Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2002. - S. 183-187.

240. Grabowski W. Polska Tajna Administracja Cywilna (1940-1945). - Warszawa, 2003. - 717 s.

241. Hryciuk G, Polacy we Lwowie (1939-1944): Życie codzienne. - Warszawa: Książka i wiedza, 2000.- 432 s.

242. Kowalski W. Walka dyplomatyczna o miejsce Polski w Europie (1939-1945). - Warszawa: KiW, 1985. - Cz. I. - 430 s.

243. Kowalski W. Walka dyplomatyczna o miejsce Polski w Europie (1939-1945). - Warszawa: KiW, 1985. - Cz. II. - 265 s.

244. Kulińska L. Wypędzenie Polaków z terenów Małopolski Wschodniej u schywku II wojny światowej i zaraz po niej // Stosunki polsko-ukraińskie w liatach 1939-2004 / pod red. B. Grota. - Warshawa: Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludowego, 2004. - S. 189-200.

245. Kulińska L. Zbrodnie dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludnoci polskiej w Małopolsce Wschodniej. Partacz Cz. Polityka polskiego rządu wobiec ukraińskich dążeń do stworzenia własnego państwa 1939-1945 // Stosunki polsko-ukraińskie w liatach 1939-2004 / pod red. B. Grota.- Warshawa: Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludowego, 2004. - S. 119-144.

246. Mazur G. Biuro Informacji i Propagandy SZP-ZWZ-AK (1939-1945). - Warszawa: Instytut wydawniczy Pax, 1987. - 482 s.

247. Motyka G. Postawy wobiec konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1939-1953 w za leżności od prynależności etnicznej, państwowej i religijnej. // Tygiel narodów. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej (1939-1953). - Warszawa; Londyn: Drukarnia Wydawnictw Naukowych, 2002. - S. 279-427.

248. Motyka G. Problematyka stosunków polsko-ukraińskich w liatach 1939-1948 w polskiej historiografii po roku 1989 // Historycy polscy i ukraińscy wobiec problemów XX wieku / pod red. P. Kosiewskiego, G. Motyki. - Kraków: UNIVERSITAS, 2000. - S. 166-178.

249. Motyka G. Tak było w Bieszczadach: Walki polsko-ukrainskie (1943-1948). - Warszawa, 1997.

250. Musiał B. Rozstrzeliać elementy kontrrewolucyjne! Brutalizacja wojny niemiecko-sowieckiej latem 1941 roku. - Warszawa: Fronda, 2001. - 352 s.

251. Olszański A. Historia Ukrainy XX w. - Warszawa: VOLUMEN, 1991. - 348 s.

252. Partacz Cz. Działalność nacjonalistów ukraińskich w Ziemi Chełmskiej i na Podliasiu 1939-1944. // Stosunki polsko-ukraińskie w liatach 1939-2004 / pod red. B. Grota. - Warshawa: Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludowego, 2004. - S. 63-100.

253. Partacz Cz. Polityka polskiego rządu wobiec ukraińskich dążeń do stworzenia własnego państwa 1939-1945. // Stosunki polsko-ukraińskie w liatach 1939-2004 / pod red. B. Grota. - Warshawa: Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludowego, 2004. - S. 45-62.

254. Partacz Cz., Łada K. Polska wobiec ukraińskich dążeń niepodległościowych w czasie II wojny światowej. - Toruń: CEE, 2004. - 412 s.

255. Partacz Cz. Kwestia ukraińska w polityce polskiego rządu na uchodźstwie i jego ekspozytur w kraju (1939-1945). - Koszalin: Politechnika Koszalińska, 2001. - 405 s.

256. Pastusiak L. Roosvelt a sprawa polska (1939-1945). - Warszawa: Prasa-Książka-Ruch, 1980. - 443 s.

257. Piestkowska M. Za kulisami Rządu polskiego na emigracji.- Warszawa: Rytm, 2000. - 329 s.

258. Piotrowski Cz. Wojskowe i historyczne tradycje 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty AK, 1993.

259. Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia Polityczna Polski. Okres 1939-1945. - Gdańsk: Towarzystwo wydawnicze „Graf”, 1989. - Cz.1. - 427 s.

260. Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia Polityczna Polski. Okres 1939-1945. - Bydgoszcz: Nasza Przyszłość, 1990. - Cz.2. - 495 s.

261. Polska-Ukraina: trudne pytania // Materiały III międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”, Łuck, 20-22 maja 1998 r. / Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 1998. - T.3. - 267 s.

262. Polska-Ukraina: trudne pytania // Materiały IV międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”, Warszawa, 8-10 października 1998 r. / Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 1999. - T. 4. - 367 s.

263. Polska-Ukraina: trudne pytania // Materiały V międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”, Łuck, 27-29 kwietnia 1999 r. / Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 1999. - 379 s.

264. Polska-Ukraina: trudne pytania // Materiały VI międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”, Warszawa, 3-5 listopada 1999 r. / Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 2000. - 348 s.

265. Polska-Ukraina: trudne pytania // Materiały VII międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”, Łuck, 24-26 maja 2000 r. / Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 2000. - T.7. - 291 s.

266. Polska-Ukraina: trudne pytania // Materiały VIII międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”, Warszawa, 6-8 listopada 2000 r. / Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 2001. - T.8. - 324 s.

267. Polska-Ukraina: trudne pytania // Materiały IX i X międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”, Warszawa, 6-10 listopada 2001 r. / Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 2002. - T.9. - 455 s.

268. Polska-Ukraina: trudna odpowiedź // Dokumentacja spotkań historyków (1994-2001). Kronika wydarzeń na Wołyniu i w Galicji Wschodniej (1939-1945). - Warszawa: NDAP; KARTA, 2003. - 184 s.

269. Przybylski H. Front Morges w okresie II Rzeczypospolitej. - Warszawa, 1972.

270. Przybysz K. Polska myśl polityczna 1939-1945. - Warszawa: ASPRA, 2000. - 266 s.

271. Siemaszko W., Simaszko E. Ludobujstwo dokonane przez OUN-UPA na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. // Polacy i Ukraińcy dawniej i dziś / pod red. B. Grotta. - Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2002. - S. 119-136.

272. Snyder T. The Reconstraction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus (1569-1999). – London, 2003. – 367 s.

273. Sowa Andzej Leon. Stosunki Polsko-Ukraińskie 1939 – 1947. - Kraków: Towarzystwo sympatyków Historii, 1998.

274. Szeremeta B. Związek Walki Zbrojnej zwalczany przez NKWD we Lwowie 1939-1941.- Wrocław, 1998.

275. Ther P h. Eine weitere Scheidung zweier ostmitteleuropäischer Völker: der polnisch-ukrainische Konflikt 1939-1947. // Studia germanica et austriaca, 2002 . – № 2. – S. 13-23

276. Torzecki R. Kontakty Polsko-Ukraińskie na tle problemu ukraińskiego w polityce polskiego Rządu Emigracyjnego i Podziemia (1939-1944) / Dzieje najnowsze. - Warszawa, 1981. - Rocznik XIII

277. Torżecki R. Polacy i ukraińcy. - Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, 1993. - 349 s.

278. Tottle D. Fraud, Famine and Fascism: The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard. – Toronto, 1987.

279. Turowski J. Pożoga – walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. - Warszawa, 1990.

280. Węgerski J. Lwów pod okupacją sowiecką (1939-1941). - Warszawa, 1991.

281. Wnuk R. Polska konspiracja antysowiecka na Kresach Wschodnich II RP w latach 1939-1941 i 1944-1952. // Tygiel narodów. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej (1939-1953). - Warszawa; Londyn: Drukarnia Wydawnictw Naukowych, 2002. - S. 157-249.

282. Zabiełło S. O rząd i granice. Walka dyplomatyczna o sprawę polską w II wojnie światowej. - Warszawa: Instytut Wydawniczy PAX, 1986. - 275 s.

283. Zaszkilniak L. Problem ukraiński w polityce polskiego rządu emigracyjnego i polskiego podziemia w latach 1939-1945 // Polska-Ukraina: trudne pytania/ Materiały IV międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”, Warszawa, 8-10 października 1998 r. / Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 1999. - T. 4. – S. 129-146.

284. Zaszkilniak L. Ukraiński ruch narodowy i sprawa Polski w latach drugiej wojny światowej // Przegląd Wschodni. - Warszawa, 2004. - Zeszyt 1(33). - T.IX. - S. 63-94.

V. Довідники.

285. Encyklopedia Powszechna PWN. - Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, 1973. - T.I. - 890 s.

286. Kunert A. Słownik biograficzny konspiracji warszawskiej 1939-1944. - Warszawa: Pax, 1987. - T. I. - 196 s.

287. Mazur G. Węgerski J. Konspiracja Lwowska 1939-1944. Słownik biograficzny. - Katowice: Unia, 1997. - 254 s.


Примітки:

[1] Українське питання – комплекс політичних, соціально-економічних, культурно-освітніх та релігійних проблем, пов’язаних з існуванням чисельної української меншини у Польській державі, та її національно-визвольними прагненнями. Див.: Швагуляк М. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни // Вісник Львівського Університету. Серія історична. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – С. 296-321.; Комар В. Українське питання в політиці Польщі (1935-1939) // Авто реф. На здобуття наук. Ступеня канд. іст. наук. – Чернівці, 1998. – С. 3.

[2] У представлених працях українське питання як один з аспектів дослідження відсутнє взагалі. Див. Наприклад: Евсеев И. Сотрудничество Украинской ССР и Польской Народной Республики (1944-1960). - К., 1967; Калениченко П. Співробітництво Радянської України і Народної Польщі. - К., 1969; Коваль В. В роки фашистської навали: Україна у міжнародних відносинах у період Великої Вітчизняної війни. - К., 1963.; Коваль В. Міжнародний імперіалізм і Україна: 1941-1945. -К., 1966.

[3] Докладніше див.: Зашкільняк Л. Українське питання в політиці польського уряду та підпілля в 1939-1945 роках // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич. – Львів: Інститут українознавства ім.. І . Крип’якевича НАН України, 2003. – С. 163.

[4] Статтю І. Ільюшина Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни опубліковану у „Незалежному культурологічному часописі” було передруковано з збірника матеріалів „Україна-польща: важкі питання”. Див.: Ільюшин І. Польське підпілля на території Західної України у роки Другої світової війни // Україна-Польща: важкі питання. Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків „Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках”, Варшава, 22-24 травня 1997 р. / Світовий союз воїнів Армії Крайової; Об’єднання українців у Польщі.- Варшава: Тирса, 1998.- T.1-2. – С. 154-172.

[5] Виключення становить лише публікація джерел здійснена М. Сівіцьким. Див.: Siwicki M.-Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. - Warszawa: Tyrsa, 1992. - T.I. - 317 s.; Siwicki M.-Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich.-Warszawa: Tyrsa, 1992. - T.II.- 334 s.; Siwicki M. - Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. - Warszawa: Tyrsa, 1992. - T.III. - 440 s.

[6] Докладніше про це див. рецензію Я. Ісаєвича на книгу В. і Е. Сємашків: Ісаєвич Я. Про книгу В. і Е. Сємашків. // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич.- Львів: Інститут українознавства ім.. І . Крип’якевича НАН України, 2003. – С. 377-378.

[7] Я. Царук зафіксував такі свідчення у спогадах українців з Володимир-Волинського району. Див.: Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. – 189 с. Див. також: Спогади українців про польсько-український конфлікт на Волині // Незалежний культурологічний часопис / Волинь 1943. Боротьба за землю. – Львів, 2003.- № 28. - С. 145-195.; Літопис Української Повстанської Армії. Волинь і Полісся. - Торонто: Літопис УПА, 1977. - Т. 2. - С. 122, 173; Літопис Української Повстанської Армії. Волинь і Полісся.-Торонто: Літопис УПА, 1984. - Т. 5.- С. 181.; Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. - Тернопіль: Книжково-Журнальне Видавництво „Тернопіль”, 1997. - С. 83-93; Жулинський М. Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 1943-1944 рр. - Луцьк: Видавництво „Волинська обласна друкарня”, 2003. - С. 32-33.

[8] Е. Ридз-Смігли обіймав посаду генерального інспектора польських збройних сил. Після його проголошення другою (після президента) особою у державі (15 липня 1936 р.) група „генерального інспектора” поступово перетворилася у домінуючу в „санаційному уряді”. В цих умовах вже на початку 1937 р. стало зрозуміло, що політика нормалізації у зв’язку з радикалізацією антиукраїнських настроїв у війську та польській спільноті не має жодних шансів бути втіленою в життя. Див. Наприклад: Комар В. Українське питання в політиці Польщі (1935-1939) // Авто реф. На здобуття наук. Ступеня канд. іст. наук. – Чернівці, 1998.; Chałupczak H, Browarek T. Mniejszości narodowe w Polsce (1918-1995).- Lublin: Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 1998.; Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921-1939.- Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979.

ChojnowskiA. Ukraina.- Warszawa: Trio, 1997.

Примітки:

[9] Політику нормалізації було розпочато у 1935 р. з ініціативи УНДО. Метою програми стало порозуміння з поляками, яке мало досягатися шляхом узгодження незалежницьких прагнень українців з польською рацією стану.

[10] Військові кола Польщі сприйняли нормалізаційну політику як прояв українофільських тенденцій в уряді. Щоб протидіяти її реалізації командувачі військових округів організували 23 листопада 1935 р. Секретаріат порозуміння польських суспільних організацій (СППОС), який об’єднував майже всі політичні угрупованні Галичини.

[11] Міністерство комунікації відповідало за шляхи, залізниці водний транспорт, пошту і телеграф.

[12] „Заробкова” еміграція передбачала дозвіл виїжджати на заробітки як за кордон, так і до центральних і західних регіонів Польщі з обов’язковим поверненням на „східні креси”.

[13] Мається на увазі „Ухвала Комітету у Справах Краю” від 28-го листопада 1939 р., до якої В. Сікорський поставився скептично, а тому вона була призначена, як інструкція для переговорів з українцями, а не як офіційна декларація польського уряду.

[14] На думку Б.Шеремети Е. Мацелінський співпрацював з НКВД, яке через нього прагнуло взнати напрямки політики польського уряду щодо української проблеми. Див.: Szeremeta B. Związek Walki Zbrojnej zwalczany przez NKWD we Lwowie 1939-1941.- Wrocław, 1998.- S. 99-101.

Примітки:

[15] Стронніцтво народове (Національна партія) виникло наприкінці XIX ст. внаслідок реорганізації Польської Ліги (заснована у 1887 р.) в Національну Лігу (1893 р.), а згодом в Національно-Демократичну партію. За чисельністю була однією з найбільших партій у міжвоєнний період, користувалася особливою підтримкою та прихильністю польської кресової спільноти. В період Другої світової війни його представники, не дивлячись на те, що перебували в опозиції до урядів В. Сікорського і згодом С. Миколайчика, входили до їх складу, а також були представлені в ПКП, КРП і РНЄ. Стронніцтво мало серйозний вплив на діяльність Делегатури уряду. Серед провідних діячів слід відмітити Т. Бєлєцкого, М. Сейду, В. Фолкєрського, В. Комарніцького, М. Тайдоса, С. Саха, О. Звєжинського, П. Яроцького та ін.

[16] Конфлікт між В. Сікорським та К. Соснковським призвів до того, що прем’єр усунув останнього з керівництва збройними силами в краї, а функції головнокомандуючого перебрав у свої руки. К. Соснковський залишався просто офіцером у підпорядкуванні головнокомандуючого аж до загибелі В. Сікорського 4-го липня 1943 р. Відразу ж після цього президент В. Рачкевич, який ще раніше призначив К. Соснковського своїм правонаступником, на противагу позиції уряду, призначив його головнокомандуючим польськими збройними силами в краї. Стосовно М. Сейди і А. Залеського, то, з огляду на непоступливість прем’єра у цьому питанні, врешті решт президент вимушений був підписати їх відставку.

[17] Мається на увазі інструкція від 27-го червня 1941 р. головного коменданта АК для обшарів ІІ і ІІІ.

[18] Стронніцтво людове (Селянська партія) утворена у 1931 р. шляхом об’єднання Стронніцтва людового „Пяст”, Стронніцтва людового „Визволення” і Стронніцтва хлопського. Представники СЛ увійшли до складу еміграційного уряду і Національної ради. До провідних діячів партії належали С. Миколайчик, С. Кот, В. Баначик і О. Ладось.

[19] Стронніцтво праці (Робітнича партія), було засновано у 1937 р. Його діячі входили до складу еміграційного уряду, Національної ради, Делегатури уряду, ПКП, КРП, РНЄ. Провідні діячі: К. Попель, Ю. Галлер, З. Качинський, І. Модельський, К. Ратайський тощо.

[20] „Вільність, Рівність, Незалежність” (Соціалістична партія), називалась також „Рух працюючих мас Польщі” виникла в листопаді 1939 р. внаслідок реорганізації Польської соціалістичної партії. Її представники також входили до ПКП, КРП та РНЄ.

[21] Як приклад такої організації в документі наводиться „Січ”, яка за свідченням С. Ровецького, мала широку організаційну структуру „майже в кожному селі”.

[22] Повна назва цієї організації, заснованої у жовтні 1939 р. – „Національно радикальний табір „Шанець”” . Вона вела підпільну діяльність на окупованих територіях і знаходилася в опозиції до Делегатури уряду і Головної Команди АК.

[23] Конфедерацію нації утворили в травні 1940 р. діячі передвоєнного національно-радикального угруповання „Фаланга”. До її складу увійшли також такі націоналістичні організації як „Побудка”, „Таємна армія польська”, „Союз збройного чину”, „Гвардія національної оборони” та ін. З її ініціативи було створено військові загони під назвою „Сконфедеровані військові відділи” (згодом „Збройна Конфедерація”), частина їх разом з „Побудкою” перейшла під керівництво Головної Команди АК, інша ж увійшла до збройних загонів, утворених під керівництвом Організації національного порозуміння, створеної Стронніцтвом народовим на переломі 1943-1944 рр.

[24] Обоз воюючої польщі (ОПВ – Obóz Polski Walczącej) утворили представники, наближені у міжвоєнний період до санаційних урядів. Його очолив колишній міністр Ю. Пясецький. Організація хоч і визнавала уряд в еміграції, проте знаходилась в опозиції до його Делегатури в краї.

[25] Конвент незалежницьких організацій (КОН – Konwent Organizacji Niepodległościowych) – конспіративна організація, утворена у 1942 р. Знаходилася в опозиції по відношенню до Делегатури уряду, ПКП, КРП, РНЄ, хоча формально визнавала уряд в еміграції. У 1944 р. вона разом з ОПВ утворила Стронніцтво національної незалежності.

[26] „Польща бореться” (ПВ – Polska Walczy). Свою позицію щодо української проблеми організація окреслила у березні 1943 р. в декларації стосовно українського питання. Зокрема ПВ виступала за необхідність створення незалежної української держави на Наддніпрянщині з центром у Києві, одночасно підкреслюючи неподільність територій Польщі.

[27] Демократична партія (СД – Стронніцтво демократичне) заснована провідними діячами польських суспільних організацій та профспілок у квітні 1939 р., які з 1937 р. утворили „Демократичні клуби”, що знаходились в опозиції до офіційної влади. Саме їх було покладено в основу новоутвореної партії. Стронніцтво демократичне визнавало еміграційний уряд та його інституції в Краї і тісно з ними співпрацювало.

[28] „Польські соціалісти” (ПС) ліве крило Польської соціалістичної партії, яке у 1943 р. відділилось від неї і утворило Робітничу партію польських соціалістів.

[29] У таємному наказі № 10 від 22 листопада 1941 р. ген. В. Сікорський заборонив офіцерам польського війська будь-яку критику щодо політики англійців, оскільки, на його думку, вона підривала довіру офіційного Лондона до Польщі і поляків. Прем’єр підкреслив, що перш, ніж у голос розмірковувати „над невиконанням їх рекомендацій стосовно того як виграти війну” представники військових кіл „нехай замовкнуть і подумають над тим, яку величезну кількістю помилок вони допустили у 1939 р. Див.: Prawdziwa historia Polaków: ilustrowane wypisy źródłowe (1939-1945) / oprac. D. Baliszewski, A. Kunert. - Warszawa: Rytm, 1999. - T.1. - S. 418.

[30] Ця інструкція потрапила до ген. С. Ровецького зі значним запізненням. Він підтвердив її отримання лише 16-го квітня 1942 р.

[31] На думку С. Борчука, в ході цих переговорів англійці все ж визнавали радянські території на основі пакту Молотова-Ріббентропа, хоча, згідно з твердженням І. Козловського, договір між СРСР і Великобританією було підписано лише 26-го травня 1942 р. у Лондоні, після майже п’ятимісячних напружених консультацій та переговорів. Жодних територіальних статей у ньому не було. Див.:Борчук С. Українське питання в політиці Польського еміграційного уряду в Лондоні // Міжнародний науковий конгрес „Українська Історична наука на порозі ХХІ століття”. Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповідальні редактори: Л. Винар, Ю. Макар. - Чернівці: Рута, 2001. - Т.2. - С. 295; Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону 1941-1951 рр. - Львів: Каменяр, 1998. - С. 55.

[32] Не дивлячись на негативну реакцію німців щодо проголошення „Акту про відновлення Української Держави” та репресії і арешти, В. Горбовий був переконаний, що у випадку перемоги у війні Німеччини українська проблема все ж буде вирішена на користь українців.

[33] Б. Левицький належав до так званої „групи І. Мітринги”, яка виступала за боротьбу „разом з поляками, французами, народами СРСР - за вільну Європу без Гітлера та Сталіна”. Див.: Киричук Ю. Спроби співробітництва польських та українських національно-патріотичних угруповань у 1939-1945 рр.// Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. – Вип. 3. – С. 224.

[34] Я. Дем’янчук - один з працівників інформаційного відділу Бюро інформації та пропаганди (БІП) при ГК АК. Після війни під псевдо „Я. Юркевич” працював професором польського інституту міжнародних відносин у Варшаві.

[35] Підполковник М. Добжанський був керівником регіонального штабу (Львівський регіон) АК. В ніч з 3 на 4 грудня 1942 р. його заарештувало львівське гестапо. Після страшних тортур він був вимушений зізнатися у приналежності до підпільної організації. Німці зажадали від нього допомоги у нав’язанні контактів з генералом С. Ровецьким. Він відхилив цю пропозицію. Польські підпільники здійснили кілька спроб звільнити М. Добжанського, проте невдало. Його спочатку перевели до варшавської в’язниці, а пізніше до концтабору Освенцім, де 11-го жовтня 1943 р. розстріляли. Див.: Kunert A. Słownik biograficzny konspiracji warszawskiej 1939-1944. - Warszawa, 1987. - T. I. - S. 60-61; Mazur G. Węgerski J. Konspiracja Lwowska 1939-1944. Słownik biograficzny. - Katowice, 1997. - S. 56-57.

[36] Відомо, що німці здійснювали виселення поляків з окремих теренів Галичини і Волині і переселяли на ці землі своїх колоністів. Для того, щоб уникнути нападів з боку поляків здійснювалися пацифікаційні акції. Слід зазначити, що виселяли й українців. Проте в тих регіонах, де відбувалося заселення німецькими колоністами навколо таких поселень розселяли українців, по-перше, з метою захисту від помсти зі сторони польського руху опору, по-друге, переслідуючи мету ще більше загострити стосунки між українцями і поляками. Реакцією польської сторони на такі дії німців став наказ головного коменданта АК про відплатні акції стосовно сіл та осад, мешканці яких приймали участь у пацифікаційних акціях або „в якійсь іншій формі допомагали окупантам”. Такі села наказувалося спалити, а мешканців „знищити під корінь” („wyciąć w pień”). Під таку категорію автоматично підпадали українці, розселені навколо німецьких колоністів. Див.: AAN. - Komendant Główn. - sygn. 203/I-2. - K. 34; AAN. - AK Lwów. - sygn. 203/XV-8. - K. 128.

[37] Керівники АК висловлювали переконання в тому, що можлива у майбутньому боротьба з радянськими підрозділами і українцями стане запорукою встановлення польської влади на „східних кресах”. Таке розгортання подій, на їх думку, було на руку румунам. В зв’язку з цим пропонувалося налагодити контакти з керівництвом румунськими військами на таких умовах: румуни віддають частину зброї та амуніції в замін за безперешкодне залишення польських територій. Див. наприклад: AAN. - AK. - Wymiana depesz z Centralą od 24.02. 1943 do 2.09. 1943. - sygn. 203/I-8. - K. 1-18.

[38] Перша поїздка В. Сікорського до США відбулася навесні 1941 р. Її наслідком стало отримання права користуватись з „Lend and Lease”( закон про „Ленд Ліз” було прийнято 11 березня 1941 р. конгресом Сполучених Штатів. Він передбачав надання матеріальної допомоги державам і народам, які борються за свою незалежність), а також позитивне вирішення питання про добровільну мобілізацію американських та канадійських громадян польського походження до лав польського війська. Див.: Pestkowska M. Za kulisami Rządu Polskiego na emigracji. - Warszawa: Rytm, 2000. - S. 75-79.

[39] Атлантичну Хартію було підписано Ф. Рузвельтом і У. Черчілем 12-го серпня 1941 р. Викладені у договорі положення зазначали, що США та Великобританія не прагнуть до територіальної експансії, не допустять територіальних змін у світі, здійснених за допомогою сили, визнають право вибору кожною нацією форми правління і будуть співпрацювати з усіма країнами в галузі економіки та господарства. Див.: Pastusiak L. Roosvelt a sprawa polska. - Warszawa: Książka i wiedza, 1980. - S.50; Partacz Cz., Łada Krzysztof. Polska wobec ukraińskich dążeń niepodległościowych w czasie II wojny światowej. - Toruń: Centrum Edukacji Europejskiej, 2004. - S. 247; Partacz Cz. Kwestia ukraińska w polityce Polskiego Rządu na uchodźstwie i jego ekspozytur w kraju (1939-1945). - Koszalin: Politechnika Koszalińska, 2001. - S.300-3001.

[40] Звіт за 15.ХІІ. 1941 – 15.І. 1942 було відправлено 7-го квітня 1942 р., проте він до Лондона не потрапив. В червні 1942 р. його було відправлено з кур’єрською поштою вдруге. На цей раз звіт дійшов до польського керівництва.

[41] Звіт за червень 1942 р. також двічі відправлявся уряду в еміграції, який підтвердив його отримання лише 3-го жовтня 1942 р.

[42] Мається на увазі вже згадуваний спеціальний рапорт С. Ровецького під назвою „Українська справа” від 15 листопада 1941 р. Цей документ було отримано керівництвом уряду лише 5-го січня 1942 р. Див.: Armia Krajowa w dokumentach (1939-1945).- Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, 1990.- T. II.- czerwiec 1941 – kwiecień 1943.- S. 137-142.

[43] Не дивлячись на те, що документ було розроблено у листопаді 1942 р., він не втратив актуальності і в період загострення українсько-польських стосунків, бо 25-го серпня 1943 р. його було передано до Національної ради. Див.: Archiwum Adama Bienia: Akta narodowościowe (1942-1943). - Kraków: Wyd-wo Biblioteki Jagielońskiej i Księgarni Akademickiej, 2001. - S. 14-29.

[44] У засіданнях брали участь: Е. Рачинський (голова міністерства закордонних справ (МЗС)), Я. Моравський (радник МЗС), Й. Вшелякий (віце-міністр МЗС), В. Кульський (радник МЗС), О. Гурка (завідуючий відділом з питань меншин при Міністерстві інформації і документації) та ін.

[45] Виступ відбувся наприкінці літа 1942 р. і його одразу ж було опубліковано на сторінках періодичного видання „Східні Землі Речіпосполитої” („Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej”) за вересень 1942 р.

[46] Повний текст документу було також опубліковано у монографії київського історика І. Іллюшина. Див.: Іллюшин І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів). - К.: Інститут історії України НАН України, 2000. - С. 141-143.

[47] Українська поліція була однією з форм конспіративної мережі ОУН (Б). Коли про це дізналися німці, а також у зв’язку з відмовою українських поліцаїв брати участь у облавах на своїх же співвітчизників з метою їх вивезення на примусові роботи, окупанти почали роззброювати українську поліцію, що в свою чергу призвело до втечі більш як 5-ти тис. поліцаїв до лісу.

[48] Згідно з інформацією Східної секції при Делегатурі уряду, ОУН видала наказ про залишення служби і перехід української поліції до лісу 4-го квітня 1943 р. Див.: AAN. - Sprawozdania i informacje Sekcji Wschodniej (1943-1944). - sygn. 202/III/129. - K. 254. В спеціальному звіті командира УШПР (Українського Штабу Партизанського Руху) Строкача міститься інформація про те, що цей наказ було видано 20-го березня 1943 р. Див.: Filar W. „Burza” na Wołyniu: z dziejów 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej. - Warszawa: Rytm, 1997. - S. 33.

[49] Крайова політична репрезентація (КРП) – дорадчий орган при Делегатурі уряду, який було засновано 21-го березня 1943 р., До цієї інституції входили представники чотирьох найбільших політичних угруповань: Польської Соціалістичної партії (ВРН), Стронніцтва людового („Рох”), Стронніцтва народового і Стронніцтва праці.

[50] Текст документу див.: NaszeZiemieWschodnie, 1943, № 5, Sygn. 23462. -S. 2-3; FilarW. Wołyń 1939-1944: eksterminacjaczywalkipolsko-ukraińskie. -Toruń: AdamMarszałek, 2003. -S.376-377.

[51] В кореспонденції штабу Головного командування з крайовим керівництвом АК документ зустрічається під назвою „Інструкція від 27-го жовтня”, хоча її було затверджено 26-го жовтня 1943 р. Головнокомандуючий ген. К. Соснковський наказав передати її в край 28-го жовтня, що й було зроблено 1-го листопада 1943 р.

[52] Мається на увазі „Інструкція від 27-жовтня”.

[53] Текст документу у скороченому варіанті міститься у монографії польського дослідника В. Філяра. На жаль, скорочено було саме ту частину документу, де говорилося про непорушність кордонів Польщі до 1939 р. і українцям нагадувалося про те, що вони і їхні наступні покоління платитимуть страшну ціну. Див.:Filar W. Wołyń (1939-1944): Eksterminacja czy walki polsko-ukraińskie.- Toruń: Adam Marszałek, 2003.- S. 373-374. Повнийтекстдокументудив.: AAN. - Delegatura Rządu RP na Kraj. -sygn. 202/XXIV-2. - K. 3a-5.; Фрагмент перекладу однієї з частин див.: ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп. 22. - Спр. 75. - Арк. 108-111; Сергійчук В. Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації. - К.: Українська видавнича спілка, 2003. - С. 206-212.

[54] Йдеться про здійснення відплатних акцій у повітах Підгайці та Теребовля.

[55] Документ не датований, проте з тексту видно, що його було написано не пізніше як влітку-восени 1943 р.

[56] На думку В. Грабовського, під псевдонімом „Лясота” діяв один з провідних діячів Комітету східних земель (КСЗ) адвокат С. Новотинський. Див.: Grabowski W. Polska Tajna Administracja Cywilna (1940-1945). Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej, 2003. - S. 442.

[57] У збірнику документів під редакцією Л. Кулінської вміщено матеріали про переговори між українцями та поляками, що проходили протягом вересня 1943-березня 1944 років. З них випливає, що відбулось шість таких зустрічей, проте, з метою конспірації, у звітах про переговори зроблених польським підпіллям не вказуються прізвища, або хоча б псевдоніми представників від обох сторін. Див. Kulińska L. Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich nа tle losów ludności polskich Kresów w latach 1943-1947.- Kraków: ABRYS, 2001.- T.II.-S. 192-207.

[58] Ймовірно йдеться про лист від 21-го січня 1944 р. з пропозицією розпочати переговори на офіційному рівні.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ