УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО ПЕРІОДУ КОЗАЧЧИНИ

Реферат на тему: УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО ПЕРІОДУ КОЗАЧЧИНИ Могутність війська за княжих часів була зумовлена в першу чергу його зв'язком з державою. Татарська навала у ХШ—XIV ст. призвела до занепаду української держа­ви і її війська. Землі України потрапляли під литовські, польські, угорські, молдавські прапори.

Реферат на тему:

УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО

ПЕРІОДУ КОЗАЧЧИНИ

Могутність війська за княжих часів була зумовлена в першу чергу його зв'язком з державою. Татарська навала у ХШ—XIV ст. призвела до занепаду української держа­ви і її війська. Землі України потрапляли під литовські, польські, угорські, молдавські прапори.

XV—XVIII ст. в історії України — це період козач­чини. Основною причиною зародження козацтва була не­безпека з боку орд кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває на­ціональна свідомість народу, міцніє його бажання здо­бути свободу і незалежність.

Слово «козак» тлумачать по-різному. За однією з версій, це слово — турецького походження, означає «вільна, відважна, войовнича людина».

Козаками ставали вихідці з прикордонних замків і містечок, які йшли в степи, ловили звірів, билися з татарами. Спочатку вони не мали ніякої військової орга­нізації, а збирались у ватаги по кілька десятків чоловік, обирали отаманів з числа тих, хто мав воєнний досвід. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, при­мітивні рушниці. Такі козацькі ватаги діяли в степах не­залежно одна від одної, зрідка об'єднуючись для спільної боротьби, їхньою тактикою була локальна війна, а метою — здобич. Лише у першій половині ХУІ ст. козаки освоїли простори нижче Дніпрових порогів — так званий Низ, або Запоріжжя, і почали будувати козацькі укріплення — січі (від слова «сікти»), У 1553 р. волин­ський князь Д. Вишневецький (?—1563) зібрав першу ватагу козаків (понад 300 чоловік), озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. На островах козаки знаходили для себе захист від татар, полювали, ловили рибу. Завзята боротьба козаків з татарами принесла Україні славу.

У 1568 р, польський король Сигізмунд Август (1520—1572) найняв козаків на організовану військову службу для захисту земель Польщі від кочівників. Утво­рилося реєстрове козацьке військо; козаки отримували платню, мали однаковий одяг, зброю, вправлялись у вій­ськовій майстерності. За реєстровими козаками зали­шалися права на волю.

На зразок організації реєстрових козаків почала перетворюватися решта козацького війська. Козаки поді­лялися на «зимівників», які зимували і постійно про-

живали в Січі, та паланкових козаків, які мешкали у поселеннях поза межами Січі, а для бойових походів чи боїв приходили до війська. Порівняно з простим людом козаки мали цілий ряд привілеїв: вибори військової старшини (командирів), звільнення від податків, влас­ний незалежний суд, безкоштовне утримання під час походів, право полювати і ловити рибу на Низу та ін.

Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі важливі політичні й організаційні питання (вибори стар­шини, гетьманів, згода на військові походи, судові спра­ви, поділ угідь, укладання угод з іншими державами) ви­рішувалися на раді (мал. 6). Залежно від її учасників рада поділялася на повну, військову, генеральну, стар­шинську, чорну.

Командування військом здійснювала військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв геть­ман. Він був головою козацької держави, мав повну ад­міністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основ­них питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.

До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Генеральний обозний займався військовим обозом, організовував обо­рону табору в походах, заправляв військовою артилерією. Йому підпорядковувалися полкові обозні. Генера­льні судді розглядали справи у генеральному суді. Гене­ральний підскарбій (скарбник) відав державною казною. Генеральний писар очолював генеральну військову кан­целярію козацької держави, вів найважливіші внутрішні та закордонні справи. Генеральні осавули керували окре­мими частинами козацької армії, проводили огляд військ. Генеральний хорунжий (хоружий) відповідав за військові прапори, керував «придворним» гетьманським військом. Бунчужний носив перед гетьманом бунчук (відзнаку гетьмана), допомагав гетьманові у походах.

Аналогічну структуру управління мав і полк. Адміністративна і військова влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500—1000 чоловік) поді­лявся на сотні (роти) і курені (батальйони). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман, або десят­ник (міський, сільський).

Усім військом керував кошовий отаман із суддями, осавулами, писарем; паланками — полковник з осавулом і писарем.

Козаки офіційно титулували один одного товари­шем, а гурт козаків — «товариством».

У першій половині XVII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня кращих європейських армій. Особ­ливо відзначалася військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська і вважалася найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувалась у три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків уміло штурмувала ворожі фортеці, а також сміливо вою­вала на морі на вітрильно-веслувальних дерев'яних човнах (мал. ). Козацькі човни (чайки) мали довжину 20 м, ширину — 3—4 м, глибину — 2,5 м. На основу з липового і вербового пня набивали дошки, робили вітри­ла. На одному човні було 20—30 веслярів, 50—70 вої­нів, 4—5 легких гармат. Швидкість чайки — 15 км/год. Козацькі чайки охороняли береги, ходили в походи проти Туреччини. Є відомості про те, що й підводний човен запорожці стали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у Західній Європі. За не зовсім точними даними, він являв собою два накладені один на одного, скріплені і просмолені звичайні човни з пристосуванням для руху та системою забезпечення повітрям через очеретяні трубки.

Кіннота козацького війська у першій половиш XVII ст. була менш чисельною, ніж піхота, й відзначалася висо­кою військовою майстерністю. Вона вела наступ так зва­ною лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким чи­ном противника з флангів, з фронту і з тилу одночасно.

Найвищим зразком військового мистецтва козаків був бій у так званому таборі — рухомій фортеці. Це було чотирикутне рухоме укріплення з возів, усередині якого знаходилося військо. Піхота виходила для бойових дій із-за возів, а в разі небезпеки замикалась у щільну фор­тецю.

На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служба. Створювалася ціла система вишок із відповідною сигналізацією (вогнем, рухами) — про­образ світлового телеграфу. Сигнал про небезпеку від са­мого кордону послідовно передавався до козацького вій­ська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога.

Чисельність козацького війська значно змінювалася протягом століть. Наприкінці XVI ст. козацьке військо налічувало 10—12 тисяч чоловік. У 1621 р. у війську було понад 40 тисяч козаків. У Богдана Хмельницького (1595—1657) в різні часи військо мало від 100 до 300 тисяч козаків. Вони були озброєні шаблями, рідше — короткими списами, стрілами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами, рушниця­ми. Запорожців називали «рушничним військом», бо ру­шниця була найважливішою козацькою зброєю. У коза­ків були також бойові молотки (келепи), якірці, ро­гульки, що застосовувались у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Крім того, кожний козак повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури та інші матеріали для будівництва укріплень і перешкод. Козаки першими використали метод окопування в землі, який виявився надійнішим засобом захисту під час перестрілки в степовій місцевості, ніж важкі панцир і кольчуга.

У козацькому війську була тверда військова дисципліна. Найбільше козак боявся осуду своїх това­ришів. Суворо каралися такі злочини, як убивство, бій­ки між козаками, крадіжка приватного та громадського майна, невиконання обов'язків, засуджувались амо­ральні вчинки: неповернення позичених грошей і речей, дезертирство. За пияцтво під час походу козаків карали на смерть. Зрада козацтва, батьківщини вважалася най­тяжчим злочином.

Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися і йшли, незважаючи на пору року, на річку купатися. Потім снідали в куренях. Після сні­данку — спільна молитва у церкві, прання білизни, лагодження одягу, зброї, човнів, укріплень, інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка: змагання на конях, стрільба з вогнепальної зброї, долання ровів і загорож, бій на шаблях «до першої крові» та ін. За сигналом (постріл фортечної гармати) козаки йшли обі-

дати. Після обіду співали пісні та думи, слухали роз­повіді старших, гру кобзарів. Частина козаків готува­лася до служби у наряді (охорона фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним ота­маном проводив огляд підрозділів, що заступали на чер­гування, відправляв на виконання бойового завдання. Надвечір дзвони скликали козаків на молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав пісень, хто брав участь у козацьких танцях. Згодом уся Січ, крім вартових, поринала у сон.

Козаки відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово напасти на ворога, заманити його в пастку. Українські козаки вражали ворогів відвагою, витривалістю, здатністю зносити нестатки, терпіти муки, не боятися смерті. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673) в опублікованому у 1650 р. «Описі України» зазначав, що козаки «дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цінять свого життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гарно вбиратися... Від природи мають добре здоров'я... Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на ложі слави, вбиті на війні».

Особлива роль у формуванні таких людей належала Січі. Саме Січ дала Україні видатних полководців, муд­рих державних діячів, організаторів народного війська: Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана Хме­льницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія, Петра Калнишевського та ін.

За часів козацької держави XVI—XVII ст. в Україні не було власних нагородних знаків. Натомість роль наго­род виконували речі бойового призначення — холодна та вогнепальна зброя, обладунки, одяг, кінська збруя, які видавали козакам за виявлену особисту хоробрість, спритність, відвагу.

Стати козаком у ті часи мріяв кожний юнак. Батьки самі хотіли віддати своїх дітей у навчання до козаків. Крім бідних хлопців, ішли до козаків, щоб «вишко­литись у порядку і чуйності лицарській», і сини з бага­тих родин України, Росії, Польщі.

Спочатку поповнення козацького війська від­бувалося стихійно, неорганізоване. Буваючи в походах, козаки прагнули залучити до війська молодь. Крім того,

щовесни у Січ зараховували тих, хто прийшов сам, щоб стати козаком. Кошовий отаман влаштовував відбір і випробування добровольців. Приймали навіть десяти­літніх хлопчиків, але до війська, до товариства запи­сували тільки тих, кому сповнилося 20 років. Молодші ж мали пройти серйозні випробування — показати своє вміння володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості, виявляти дотепність. Однак для прийому не було спеціальних приписів, чітких нормативів. Є свідчення істориків, що до навчання і до війська у Січ брали тільки тих, хто міг переплисти Дніпрові пороги, і то проти течії. Кожний досвідчений козак навчав до десяти новобранців — джур. Після тривалого навчання та першого бою юнаки ставали справжніми козаками.

На початку XVII ст..„для підлітків і юнаків при церквах почали створюватися січові та козацькі школи. Вони стали осередками військового, фізичного вдос­коналення, сприяли духовному і культурному розвитку. Чіткого терміну навчання у цих школах не було вста­новлено; воно тривало від 10 до 18 років. Дітей навчали веслувати і кермувати човном, плавати на воді і під водою, їздити верхи, орудувати шаблею, стріляти з вог­непальної зброї, долати перешкоди. Молодь на свята брала активну участь у різних змаганнях на силу, спри­тність, точність, витривалість, швидкість.

У XVIII ст. настав період занепаду козацької держави. Україна потрапила у залежність від Росії. Піс­ля того як цариця Катерина II у 1764 р. скасувала геть­манство, козацьке військо ще проіснувало двадцять років. На початку літа 1775 р. була ліквідована Запо­різька Січ. У 1783 р. козацькі полки, що залишились, були приєднані до регулярного війська Росії, а частина козаків переселилася на Кубань та організувала Задунайську Січ.

ПЛАСТУНСЬКИЙ І СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменовано новим піднесенням національно-визвольної боротьби укра-: їнського народу. Центром її стала Західна Україна (Га­личина). Там зародився січовий стрілецький рух. Ця назва свідчила про його зв'язок з традиціями січового козацтва. Січовий стрілецький рух об'єднував у свої товариства радикально настроєних селян, інтелігенцію, пізніше — студентську й учнівську молодь. Стрілецькі товариства («Січ», «Сокіл» та ін.), до яких увіходили й дорослі, і юнаки, поповнювалися за рахунок пластунів — членів дитячих таємних гуртків «Пласт». Перший такий гурток створив Іван Чмола (1892—1939) з учнів шкіл і гімназій Львова у 1911 р.

Члени «Пласту» і «Січі» об'єднувались у курені, сот­ні, чоти, гурти. Керівництво ними здійснювала виборна старшина: курінний, суддя, писар, скарбник. Ці това­риства навчали своїх членів військового ремесла, тео­ретичних військових положень, організовували вишкіл, тренувальну стрільбу. Розроблялася українська війсь­кова термінологія, створювалася література, випускали­ся підручники з військової справи (наприклад, «Пра­вильник піхотинця»), видавалися журнали і газети. Проте діяльності цих товариств, створенню чіткої вій­ськової організації в Галичині перешкоджали політика Австрії та Росії, відсутність досвідчених військових спе-ціалістів-інструкторів, матеріальна скрута, брак зброї, приладдя, одягу, взуття.

З початком першої світової війни Головна Україн­ська Рада Стрілецтва проголосила «Звернення до україн­ського народу», в якому закликала молодь, громадсь­кість об'єднатися під жовто-блакитним прапором Укра­їнського Січового Стрілецтва (УСС), незалежно від політичних поглядів, для збройної боротьби з царською Росією, за визволення України. Молодь масово попов­нювала лави Січового Стрілецтва в Галичині. Розпо­чалося створення Легіону українських січових стрільців на засадах офіційних збройних сил. Народ підтримував цю справу матеріально і морально. Командування пер­шим Легіоном очолив Теодор Рожанковський (1875— 1970), пізніше — Михайло Галущинський (1878—1931). У вересні 1914 р. з дозволу австрійського уряду Легіон з 2500 добровольців прийняв присягу на вірність Україні. Кілька тисяч добровольців залишилися поза офіційною реєстрацією і тільки після звільнення Галичини влились у лави Стрілецтва. Австрійське командування напра­вляло Легіон УСС на найскладніші ділянки фронту. Ви­сокий героїзм показали стрільці в боях за Маківку, Галич, Бережани, Лисоню. У важких боях Легіон УСС зазнавав втрат, поповнювався новобранцями, а тому його чисельність коливалася — від кількох сотень до 7 тисяч чоловік. Складався Легіон з одного піхотного полку, що ділився на 2—3 курені. Кожний курінь (батальйон) мав чотири сотні (роти). Сотні складалися з 4 чот (взводів), чоти — з 4 роїв (відділень) по 10—15 чоловік. До сотні (100—150 чоловік) входили бойовики, 2 ремісники (кра­вець, швець), писар і його помічник, 2 телефоністи, кіль­ка санітарів, обслуга сотенного обозу (господарська час­тина). Командирами сотень були сотники-поручники (молодші лейтенанти), рідше чотарі.

Січові стрільці були погано озброєні. Австрійський уряд передавав УСС старі зразки зброї: гвинтівки сис­теми Верндля, німецькі автоматичні гвинтівки системи Маузера. Зброї не вистачало, вона була не укомплекто­вана (не було ременів, набійниць, багато іншого). Мало було одягу і взуття.

З весни 1916 р. Легіон УСС мав у своєму складі куле­метну сотню, озброєну легкими і важкими кулеметами (скорострілами) системи Шварцльозе. Скорострільна сотня (до 80 чоловік) мала 12 в'ючних коней під кулемети та боєприпаси, віз-кузню, віз-слюсарню та ін. Крім того, були взводи з «боротьби зблизу», які мали відділення легких і важких мінометів, гранатометів і світильників-вогнеметів. Для підтримання зв'язку у відділеннях УСС були піші та кінні вістові (зв'язківці). Лише в середині 1915 р. сотні одержали по 1—2 телефонні апарати. У 1917 р. при Легіоні було створено відділення протигазової служби, земляних і будівельних робіт, технічну сотню. У жовтні 1914 р. до складу Легіону ввійшов кінний загін, який згодом переріс у сотню. В Легіоні УСС були допоміжні служби: санітарна, господарський відділ, обоз. Для підготовки поповнення в Легіоні було організовано військову школу (вишкільну групу), що складалась із кількох сотень і мала власне господарство. Школа ділилася на 2—3 курені по 8—10 сотень. Навчання проводили спочатку австрійські, потім українські інструктори, які мали певний воєнний досвід. Новобранці жили у селянських хатах, потерпали від злигоднів, холоду, голоду. Це заважало підтримувати ви­соку дисципліну, неможливо було забезпечити добру якість навчання. Школа намагалася навчати юнаків самостійних бойових дій, індивідуальної підготовки. Заняття тривали по 6—7 годин щодня. Кожна хвилина використовувалася продуктивно. Наприкінці навчання в полі проводився під­сумковий огляд — іспит з усіх дисциплін військового ре­месла. Щоб стати командиром, треба було додатково прой­ти двомісячний курс навчання. За два роки військова школа Легіону УСС підготува­ла 7 тисяч чоловік.Січове Стрілецтво виростило славних синів України: Кирила Трильовського, Костя Левицького, Михайла Во­лошина, Дмитра Вітовського та ін. Серед січових стрі­льців було багато талановитих людей — художників, поетів, журналістів: Юрій Шкрумеляк, Мирослав Ірчан, Левко Лепкий, Роман Купчинський та ін. Січових стрі­льців як українську військову одиницю цінувала авст­рійська влада і боялась російська. Метою УСС було зві­льнення та об'єднання українського народу, створення незалежної соборної України. Чотири роки збройної бо­ротьби Легіону УСС з могутньою Росією не принесли успіху, однак ця боротьба вплинула на рух українського народу за свою державність.