регистрация / вход

Авраам Лінкольн

Лінкольн ВСТУП Серед видатних політичних діячів світу особливе місце займає шістнадцятий президент США Авраам Лінкольн. Його президентство довелося на період громадянської війни в США, що продовжувалося з 1861 по 1865 р. і забрала життя близько 600 тис. американців. В історії Лінкольн назавжди залишиться як людина, що запобігла розпаду Сполучених Штатів і звільнила рабів.

Лінкольн
ВСТУП

Серед видатних політичних діячів світу особливе місце займає шістнадцятий президент США Авраам Лінкольн. Його президентство довелося на період громадянської війни в США, що продовжувалося з 1861 по 1865 р. і забрала життя близько 600 тис. американців. В історії Лінкольн назавжди залишиться як людина, що запобігла розпаду Сполучених Штатів і звільнила рабів. Він по праву вважається продовжувачем справи «батьків-засновників» США, творців американської демократії.

Актуальність даної теми полягає в ознайомленні із наявним матеріалом, який дає історіографічна література. Адже незаперечним є те , що суть і причини актуальності теми залежать від опрацьованого матеріалу по даній темі та її викладу в науковій літературі.

Дана тема є важливою в світлі свого бачення і тому заслуговує на особливу увагу сучасників.

Вона є актуальною в контексті демократизаційних процесів, що мають місце в сучасному суспільстві, і для їхнього подальшого утвердження необхідним є більш широке наукове опрацювання історії розвитку демократії та її безпосередніх творців. В цьому плані особливої наукової актуальності набуває висвітлення політичних поглядів видатного поборника демократії, президента США Авраама Лінкольна.

Мета і завдання дослідження обумовлені актуальністю обраної теми. Працюючи над дослідженням автор ставить перед собою мету висвітлити, на основі опрацьованих джерел і аналізу наукової літератури, політичні погляди А. Лінкольна.

Розділ І. Початки політичної кар єри.

Авраам Лінкольн народився 12 лютого 1809 р. у штаті Кентуккі в родині бідного фермера. Весь його добробут залежав від клаптика землі, на якому працювали батьки Авраама, Томас і Ненсі Лінкольни. З дитинства Авраам звик трудитися, допомагаючи батькам обробляти землю, полюючи і збираючи лісові ягоди.

Американських фермерів на початку XIXст. підстерігало багато небезпек. Напади індіанців, епідемії, виснаження землі змушували їх часто переїжджати з місця на місце. Не була виключенням і родина Лінкольнів. Це перешкодило одержати Авраамові навіть початкову освіту. Сам він про це говорив так: «Безперечно, що, коли я досяг повноліття, я знав небагато. Однак я абияк читав, розмірковував і писав, і це було усе, що я міг» [12, с. 86]. Виручали його природна допитливість, відмінна пам'ять, постійна тяга до самоосвіти. Він дуже любив читати. Улюбленими книгами його дитинства були «Робінзон Крузо», «Байки Езопа» і «Історія Сполучених штатів» [ 12 , с. 86].

Лінкольн всього в житті домігся власними зусиллями. Почавши в 21 рік самостійне життя, він перепробував багато професій. Працював землеміром, комірником, лісорубом, поштовим службовцем, навіть воював з індіанцями. У плині декількох років Лінкольн вивчив право, розраховуючи одержати ліцензію адвоката. У коло його інтересів входили також історія і філологія, він самостійно вивчав механіку і математику. Живучи серед простих людей, Лінкольн зумів завоювати авторитет успіхами в спортивних змаганнях, особливо в боротьбі [4, с. 125].

Природа нагородила Лінкольна яскравою зовнішністю. Величезного росту, з незвичайно довгими руками і ногами, його фігура виділялася в будь-якій юрбі. Один із сучасників Лінкольна згадував, що від нього віяло магнетизмом і енергією, що притягали до нього людей.

Перші кроки в політику Лінкольн зробив у 1834 р., коли був обраний у законодавчі збори штату Іллінойс, пройшовши тут відмінну політичну школу, завоювавши авторитет серед колег. У 1836 р. Лінкольн здав складний іспит і одержав право на власну адвокатську практику. Ставши юристом, він перебрався в місто Спрінгфілд. Лінкольн вперше в житті почав добре заробляти. Для цього йому доводилося практикувати не тільки в Спрінгфілді, але по всьому судовому окрузі. Щовесни й осінь він верхи чи в колясці проїжджав сотні миль по малонаселених преріях від одного сільця до іншого, розбираючись в позовах фермерів. Справи по більшій частині були дрібними, а гонорари за них незначними. Глибокими знаннями юриспруденції і безкорисливістю Лінкольн домігся популярності в штаті Іллінойс [4,c. 128 ].

Наступною сходинкою в політичній кар'єрі Авраама Лінкольна стало його обрання в палату представників конгресу США в 1847 р. Робота в конгресі відкривала можливість претендувати на місце в уряді країни. Однак Лінкольну не вдалося цього разу виділитися серед американських законодавців. Більш того, виступивши проти американської агресії в Мексиці і політики президента Полку, Лінкольн нажив собі багато політичних ворогів [8, c. 205].

Справа була в тому, що США в той час вели активну політику по захопленню земель сусідніх країн, особливо Мексики. За допомогою зброї і грошей американці за першу половину XIXст. збільшили свою територію в 3,5 рази. Більшість населення країни підтримували такі дії уряду. Лінкольн, будучи переконаним супротивником воєн, рішуче висловився проти американського вторгнення в Мексику. Оцінюючи дії уряду, він заявляв, що «політичний курс демократів веде до нових воєн, територіальним захопленням, до подальшого поширення рабства» [ 12, c. 90].

Коли в 1849 р. термін його перебування в палаті представників минув, він навіть не намагався виставити знову свою кандидатуру. Повернення з конгресу додому в Спрінгфілд ознаменувало настання гіршого періоду в житті Лінкольна: він втратив політичну популярність, його адвокатська практика значно зменшилася, з'явилися великі борги. Але за наступних три-чотири років завдяки завзятості і знанням Лінкольн став ведучим юристом штату Іллінойс. Взявшись за ту чи іншу справу, він завжди домагався досконального розслідування, до тонкостей знав стосовні до справи закони, умів перебороти усі формальності і добратися до суті питання. Подорожуючи по судовому окрузі, він відновив колишню популярність [12, c. 92 ].

Невдала проба сил у конгресі не змусила Лінкольна відмовитися від політичної діяльності. Він зовсім не збирався обмежувати себе роботою адвоката і приєднався до утвореною 25 лютого 1854 р. Республіканської партії [8, c. 208].

У цей час політична боротьба усередині США йшла навколо питання про незасвоєні землі на заході країни і про території, захоплених в інших країн. Південні штати, де процвітало плантаційне рабовласницьке господарство, хотіли поширити рабство і на нові території Північні штати, де рабства не було, вважали, що ці землі повинні дістатися вільним фермерам і промисловій буржуазії. Але питання про вільні землі було лише частиною більш складного і важливого для США питання про майбутнє країни в цілому: чи будуть у ній розвиватися капіталістичні форми чи власності верх візьме плантаторсько-рабовласницька система господарства. Дуже гостро поставав питання про рабство. В усьому цивілізованому світі воно було засуджено і работоргівля заборонена. США ж, які так пишалися своєю демократією, продовжували таємно купувати рабів і ввозити їх у країну [5, c. 210].

Негри ніколи не мирилися зі своїм жахливим положенням. Вони піднімали повстання, тікали на Північ, але плантатори Півдня жорстоко придушували повстання, улаштовували на рабів облави, що бігли, немов на диких звірів. У 1850 р. вони домоглися права полювати за швидкими рабами по території всієї країни. Передові люди зі співчуттям відносилися до боротьби негрів і виступали за скасування рабства в США. Найбільш рішучі з них, об'єднавши з рабами, вступали на шлях збройної боротьби проти рабовласників. Так, у 1859 р. Джон Браун, створивши невеликий загін з білих і негрів, спробував підняти повстання за звільнення всіх рабів Півдня. Але місцеве населення не підтримало повсталих, Джон Браун був схоплений і страчений [ 9, c. 182].

Авраам Лінкольн був противником рабства. 18-літнім юнаком Лінкольн побував у Новому Орлеані, цьому найбільшому центрі работоргівлі Півдня. Він був вражений тим, що на міському ринку людей продають немов тварин. «Я ненавиджу рабство, тому що рабство саме по собі дивовижно несправедливе». – говорив Лінкольн. Але як політик він розумів, що спроби крутими мірами покінчити з ганебним явищем лише приведуть до війни і розпаду держави. Близьким він визнавався, що питання про скасування рабства і збереження Союзу штатів є для нього складною проблемою. Тому у своїх політичні висловлення він був надзвичайно обережний [ 12, c. 93].

Лінкольн вважав, що збереження Союзу важливіше за всі інші проблем. «Незважаючи на те, що я ненавиджу рабство, я скоріше погоджуся на його розширення, чим побачу Союз розпавшимся», – говорив він. Перспектива боротьби Півдня і Півночі країни представлялася Лінкольну так: «Будинок, зруйнований сварками, не може встояти. Я упевнений, що нинішній уряд не може бути стійким, залишаючись наполовину рабовласницьким, наполовину вільним. Я не очікую, що союз буде розірваний, що будинок завалиться, і вважаю, що розбрати в ньому припиняться. Він стане або цілком вільним, або цілком рабовласницьким» [5, c. 96 ].

Лінкольн був упевнений у можливості мирного рішення суперечки між Північчю і Півднем. У душі він сподівався, що якщо рабство буде обмежене тільки південними штатами, то поступово воно саме відімре. Рабська невільнича праця приводила до того, що земля погано оброблялася і швидко бідніла, і плантаторам, щоб діставати прибуток зі свого господарства, приходилося постійно розширювати території своїх володінь [4, c. 131].

Таким чином, формування А. Лінкольна, як політика відбувалась в складних і суперечливих процесах американського тогочасного суспільства. Він проявляв стійкість своїх поглядів і переконань, що часто доволі не сприятливо для нього закінчувалось. Його позиція щодо рабства була багата в чому не прийнятною для американського політикууму.

Розділ ІІ. Обрання А. Лінкольна президентом.

Кінець 50-х р. XIXст. був поворотним моментом у житті Лінкольна. Активно беручи участь у політичних суперечках, він придбав широку популярність у країні. Виступаючи в різних куточках країни, Лінкольн виявив себе як розумний і обережний політик. Він не став підтримувати вимогу скасування рабства і прагнув усіма силами не допустити громадянської війни. На зборах республіканської партії в Чикаго Лінкольн був висунутий кандидатом у президенти. Тепер стояла важка боротьба з кандидатами демократів, які підтримували рабовласників Півдня. У ході передвиборної компанії Лінкольн стриманістю й умінням уникати крайностей зумів переконати виборців і, перемігши на виборах 6 листопада 1860 р., став президентом США [4, c. 149 ].

Обрання республіканця послужило поштовхом до відділення восьми рабовласницьких штатів, що оголосили 4 лютого 1861 р. про утворення Конфедеративних Штатів Америки зі столицею в Річмонді, які обрали своїм президентом Джефферсона Девіса [8, c. 275 ].

Лінкольн виявився в скрутному положенні. Він не мав досвіду керування країною, не був ще сформований уряд. Лінкольн хотів переконати рабовласників відмовитися від розколу Союзу. Тим часом обставини зажадали швидких і рішучих заходів. Жителі півдня атакували і захопили форт Самтер. Через два дні Лінкольн оголосив штати Конфедерації в стані заколоту і звернувся до «усіх лояльних громадян» із закликом виступити на захист країни. В армію вступили 75 тис. добровольців. Почалася громадянська війна між Північчю і Півднем [2, c. 285 ].

Перший крок до переходу до “війни пореволюційному” Лінкольн і його адміністрація зробили 16 квітня 1862 р., оголосивши про звільнення негрів-рабів у федеральному столичному окрузі Колумбія. Якщо ще восени попереднього року Лінкольн був вимушений по тактичних міркуваннях (з побоювання втратити “прикордонні” штати) відмінити декларацію Фремонта про звільнення рабів в Міссурі, то тепер і сам президент підходив до такого рішення в масштабах країни. Еволюція поглядів Лінкольна в цьому питанні очевидна, хоча і після відміни рабства в окрузі Колумбія, 19 травня, президенту довелося дезавуювати декларацію іншого генерала, Девіда Хантера, який, так само як і Фремонт, без санкції керівництва оголосив про звільнення рабів в штатах Джорджія, Флорида і Південна Кароліна [6, c. 257 ].

У питанні, відміняти або зберігати рабство, Лінкольн значною мірою залежав від постійної необхідності враховувати можливу реакцію на цей крок всієї сукупності різних сил і чинників, в першу чергу, зрозуміло, усередині країни. Виступаючи за відміну рабства як інституту, президент зовсім не вважав негрів рівними білим і був проти надання їм після звільнення статусу повноправних громадян. Американський історик Дж. Фуллер писав: “Якби Лінкольну наступного ж дня після падіння форту Самтер представилася можливість опублікувати свою Декларацію про емансипацію, була б закладена моральна підстава для всієї його загальної стратегії. Але це було неможливо: по-перше, Північ не була готова до цього, а по-друге, як сказав сам Лінкольн: „Я не бажаю виступати з документом, неминуча бездіяльність якого, подібно папській буллі проти комети, була б видна всьому світу” [6 , c. 262 ].

Уважно вивчаючи листування Лінкольна, його виступи і інші документи, спогади сучасників про нього, можна дійти висновку, що сам він більше схилявся до так званого проекту “колонізації” тобто вивозу негрів (з їх згоди) в держави Латинської Америки і до Африки, ніж до перетворення звільнених негрів в рівноправних громадян США. Президент навіть вів переговори з лідерами негритянських релігійних общин і з урядами деяких латиноамериканських країн про деталі проведення в життя цього проекту. В основі цієї наївної, так і не здійснилася спроби лежало глибоке розуміння Лінкольном того положення, в якому опиняться мільйони негрів, формально вільних, але позбавлених прав білих громадян [ 8, c. 290].

Президент не бажав розв'язати цю проблему механічним даруванням неграм після відміни рабства прав білих громадян, включаючи і виборче право. Це було б у той час підтримано лише незначною частиною американського населення, а йти проти думки свого народу президент не міг.

Але найперший крок - відміна рабства - ставав насущною необхідністю, і за нього виступало все більше білих американців. 22 липня 1862 р. на черговому засіданні кабінету міністрів Лінкольн оповістив складений їм проект Декларації про відміну рабства у всіх штатах, що входили в бунтівну Конфедерацію, виключаючи Теннессі, майже вся територія якого була на той час зайнята військами Союзу, і ті округи Луїзіани і Віргінії, де також панування Конфедерації було вже ліквідовано. Одночасно Лінкольн припускав з 1 січня 1863 р. (цього дня Декларація повинна була набути чинності) дозволити набір вільних негрів в армію і флот США. При цьому Лінкольн з незвиклою для нього твердістю заявив, що рішення його остаточне, а міністрів він просить лише порадити, коли саме обнародувати цю Декларацію [6 , c. 567].

Думки розділилися, дехто взагалі виражав сумнів в необхідності такого кроку: адже «прикордонні» штати, як не раз говорив і сам президент, явно зустріли б Декларацію негативно. Лінкольн визнав корисним пропозицію Стюарда: не публікувати Декларацію зараз, в умовах військової нестабільності Союзу а почекати якого-небудь військового успіху, як виразився державний секретар, “хоча б середньої величини” В цьому був резон: публікація Декларації після невдач Макклеллана на Півострові могла бути сприйнята супротивником як прояв слабкості, остання спроба якось врятувати положення [6, c. 569].

Отже, перехід до війни „по-революційному”, в усякому разі в політичній області, вже позначився. Крім Декларації про звільнення рабів, на ньому наголошений і іншим важливим кроком у внутрішній політиці. 20 травня 1862 р. був прийнятий закон про гомстеди (тобто земельних ділянках), по якому будь-який громадянин США не молодше за 21 рік міг з 1 січня одержати у володіння ділянку землі розміром в 160 акрів (приблизно 65 га), сплативши за це символічний реєстраційний збір - 10 $. Формально вимагалося протягом п'яти років обробляти одержану ділянку, і лише після цього він переходив в повну власність власника. Фактично ж ділянки відразу потрапляли в повне користування власників [6, c. 570].

Закон мав і побічну сторону: буржуазія Півночі, а також різні пройдисвіти вправно використовували його в своїх інтересах, зокрема шляхом скупки ділянок через підставних осіб і подальшої спекуляції ними. Але буржуазно-демократичного єства закону про гомстедах це не міняло: він з'явився перемогою прогресивного для того часу шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві [8, c.295].

Слідом за цими заходами ( поряд з менш значних) в політичній області належало здійснити перехід до “війни пореволюційному” і на полях битв, тобто вести всю військову політику енергійніше, професіонально, по-діловому.

Бездарно проведена Макклелланом кампанія на Півострові поставила на порядок денний питання про усунення його з поста командуючого найбільшою армією країни – Потомакською. 26 червня Лінкольн, ще не знаючи про те, що саме цього дня почалася Семиденна битва, і, природно, не припускаючи, якими розчаруваннями вона завершиться, видав наказ про створення нової армії на чолі з генералом Джоном Попом. Передбачалося, що ця армія, що одержала назву Віргінської, прийме на себе функції по захисту Вашингтона і прилеглих районів на час знаходження Потомакськой армії (точніше, більшості її частин) на Півострові. Віргінську армію склали з напіврозбитих Джексоном в Долині частин Бенкса, Фремонта (але вже не під його командуванням) і Макдоуелла, і разом з влитими в неї поповненнями вона налічувала 47 тис. від частини досвідчених, частково нічого не уміючих солдатів [2, c. 289].

Зразково був тоді ж вирішено питання і з впорядкуванням загального командування озброєними силами Відчуживши Макклеллана в березні від функцій головнокомандуючого, Лінкольн сам виконував їх протягом рівно чотирьох місяців. Президент відмінно розумів, що не має підстав займати такий пост: він був досвідченим політиком, але не професійним військовим, і його відчайдушні зусилля спішно оволодіти азами стратегії і тактики не могли цього компенсувати. В той же час президент бачив, що в країні немає генералів, гідних зайняти цей пост. Пильно спостерігаючи за діями воєначальників Півночі, Лінкольн сподівався вибрати серед них наступника на непосильному для себе посту головнокомандуючого [2, c. 291].

Успішні операції військ Союзу на західному фронті, що увінчалися узяттям 25 квітня спільними зусиллями армії і флоту найбільшого міста Конфедерації Нового Орлеана, підказали президенту, що вести особливо уважні пошуки слід саме на Заході. Лінкольн вже тоді “придивлявся” до генерала Гранта, зразу ж наголосивши на його рішучості, неординарність мислення, відсутність боязні супротивника, властивої, мабуть, виємо іншим генералам Півночі. Але пост, займаний Грантом, був тоді не дуже високий - заступник командувача Міссурійськім округом [2, c. 292].

22 вересня, Декларація була опублікована в газетах і окремими випусками. Навряд чи варто нагадувати про виняткове значення цього добре відомого документа, що став першим реальним завоюванням негритянського народу США в його важкій багаторічній боротьбі за абсолютно рівні права з білими американцями [8, c. 302].

Перший результат Декларації про звільнення рабів не примусив себе довго чекати: в листопаді республіканська партія програла проміжні вибори в конгрес. який на подальші два роки повністю опинився в руках демократів, що все голосніше вимагали “припинити братовбивчу війну” і визнати незалежність Конфедерації. В той же час відкритого захисту рабства демократи все ж таки уникали, займаючи приблизно таку ж позицію, на якій знаходився і Лінкольн до моменту початку війни - не допускати розповсюдження рабства, але і не робити замах на священне право власності. Загострення внутрішньополітичної боротьби вимагало від адміністрації Лінкольна ще більш умілого і діяльного керівництва ведення війни. Застерігаючи від безпечності, Лінкольн говорив в ті дні: “Ми зараз подібні китобоям, що ведуть важку гонитву. Ми нарешті встромили гарпун в чудовиську, але повинні тепер стежити за своїм курсом, інакше одним помахом хвоста воно відправить нас до прабатька” [12, c. 93].

Перший же день нового 1863 року ознаменувався вступ в силу Декларації про звільнення негрів-рабів в бунтівних штатах. Хоча її текст був обнародуваний ще 22 вересня, бунтівники і їх прихильники на півночі все-таки сподівалися, що адміністрація Лінкольна не зважиться на цей крок. На Півдні вважали також, що жорстокий розгром мешканців півночі біля Фредеріксберга “протверезить” Лінкольна і його партію, вимусить їх шукати компромісні рішення конфлікту. Але ці надії не виправдалися, Президента вже ніщо не могло поколивати, і Декларація з 1 січня вступила в дію [9, c. 37].

Підкріплюючи упевненість Лінкольна в своїй правоті, в ці ж перші дні 1863 р. з далекого Заходу сталі приходити вести про нові успіхи мешканців півночі. Після того, як 25 квітня 1862 р. армією і флотом Союзу був узятий Новий Орлеан, перебіг Міссісіпі виявився як би “закупореним” для бунтівників. Її верхів'я ще з початку війни були в руках Союзу, а після перемог Гранту при Генрі, Донелсоне і Шайло бунтівники були відігнані ще далі. З узяттям Нового Орлеана вони втратили і гирло Міссісіпі, і тепер південці зберігали контроль лише над середньою її течією з головною опорою у Віксберге - ретельно укріпленому і в стратегічному плані ідеально розташованому місті. Тому головною задачею всього західного фронту в другій половині 1862 р. стало оволодіння Віксбергом і всім перебігом Міссісіпі. Це відсікло б від Конфедерації райони, що знаходяться західніше за річку, тобто бунтівні штати Техас, Луїзіану і Арканзас [2, c. 296].

Таким чином, гострота суспільних суперечностей призвела до громадянської війни. А. Лінкольн, як президент США, проявляв в цій не простій ситуації виважену політику, маневруючи поміж громадською думкою Півдня та Півночі, що яскраво виявилось в його ставленні до Декларації про відміну рабства. А. Лінкольн прагнув зберегти цілісність США.

Розділ ІІІ. Переобрання А. Лінкольна на посаду президента.

До часу завершення військами Шермана легендарного маршу до Атлантичного океану Лінкольн вже отримав перемогу на виборах. Але на початку вересня узяття мешканцями півночі Атланти украй допомогло республіканській адміністрації стабілізувати своє положення напередодні виборів.

До того ж рішуча політика адміністрація Лінкольна, що спочатку зрозуміла і прийнята навіть не більшістю американців, поступово завойовувала все більше прихильників. Сам же Лінкольн вже з осені 1862 р. не міг здійснювати військово-політичне керівництво колишніми, “конституційними” методами, бо, виражаючись сучасною мовою, “кредит довір'я”, відпущений населенням Півночі його адміністрації, явно вичерпувався [10, c. 38].

Але до початку осені 1864 р., особливо після падіння Атланти, це те, що похитнуло, було довір'я знов зміцнилося завдяки рішучим політичним заходам Лінкольна, а в області військової - принципово новій стратегічній концепції Гранта. Важливим компонентом в її здійсненні сталі в ті дні операції генерала Ф. Шеридана в Долині [5, c. 76].

8 листопада, відбулися президентські вибори, на яких Лінкольн одержав 2,2 млн. голосів, а Макклеллан - лише 1,7 млн. Нова перемога республіканців на виборах остаточно позбавляла бунтівників надій на мирне рішення конфлікту. Увечері 10 листопаду, стали ледве відомі підсумки підрахунку голосів, Грант в телеграмі Хеллеку просив поздоровити президента з успіхом і писав: “Ця перемога для країни стоїть більшою, ніж виграна битв” [8, c. ] Але, віддаючи голоси за Лінкольна, американці голосували і за його кращих генералів: Гранту, Шермана, Шерідана... Коли ж в кінці року країна дізналася про вихід армій Шермана до Атлантики, мало у кого, навіть на Півдні, залишилися які-небудь сумніви в тому, що наступаючий рік стане останнім роком війни [10, c. 78].

Спочатку Лінкольн думав, що жителям півночі вдасться швидко перемогти рабовласників. Дійсно, північні штати займали велику територію, там жила велика частина громадян країни, вони мали добре розвиту промисловість. Але Північ не була готова до війни. Багато офіцерів армії – вихідці з південних штатів – з початком війни перейшли на сторону рабовласників. Крім того, у північних штатах нараховувалося чимало прихильників Конфедерації, що всіляко шкодили військам уряду. Так що досвід керування країною й армією приходив до президента Лінкольну через гіркоту поразок і невдач. 12 квітня 1865 р. у міста Аппамотокс відбулася церемонія здачі зброї жителями півдня [6, c. 598].

Наведення порядку Лінкольн почав з уряду. Його доброзичливість, справедливість до опонентів, урівноваженість, гумор і великодушність дозволили створити добре працюючий уряд, які складався як із прихильників звільнення рабів, так і з тих, хто схилявся до примирення з рабовласниками. Свою задачу в громадянській війні Лінкольн визначив так: «Моя головна мета в цій боротьбі врятувати Союз безвідносно збереження чи руйнування рабства. Якщо я зможу врятувати Союз без звільнення рабів, я зроблю так; якщо я зможу врятувати його, тільки звільнивши всіх рабів, я зроблю так; якщо я зможу врятувати його, звільнивши частину рабів, я зроблю так». Президент уміло лавірував між думками міністрів уряду. Він терпляче вислухував усіх, але рішення приймав самостійно [9, c. 46].

Іншою складною проблемою було створення сильної армії. Лінкольн звернув увагу на талановитого генерала Улісса Гранта і призначив його командуючим армією жителів півночі. Разом з іншими видатними генералами – Шерманом, Шеріданом, Томасом – Грант зумів провести великий спільний наступ на південні штати [12, c. 94].

Президент Лінкольн виявив себе і як талановитий дипломат. Яскравим прикладом може служити так називане «справа Трента». На борті англійського судна «Трент» два дипломати конфедерації направилися у Великобританію і Францію, щоб схилити європейців до надання допомоги Півдню. Однак англійське судно було затримано жителями півночі, а посланники жителів півдня арештовані. Уряд Великобританії розцінило дії жителів півночі як образу. Лінкольн розумів, що виступ англійців на стороні Півдня неприпустиме, і звільнив дипломатів. Погроза війни з Великобританією зникла [6, c. 599].

Два закони, прийнятих Авраамом Лінкольном у ході війни, мали вирішальне значення для перемоги жителів півночі і наступного розвитку США. За законом кожен бажаючий міг одержати за символічну плату в 10 доларів земельний наділ у 65 га. Цим Лінкольн і залучив в армію жителів півночі багатьох людей, що бажали одержати землю, і заклав основи сучасного американського фермерства. Іншим законом, підписаним Лінкольном 1 січня 1863 р., була знаменита Прокламація про звільнення негрів-рабів. Сам Лінкольн оцінив документ так: «Якщо моє ім'я коли-небудь, потрапить в історію, то за цей акт, і в ньому – уся моя душу». Прокламація, щоправда, звільняла лише рабів заколотних штатів. Лінкольн побоювався, що у випадку повного скасування рабства до заколотних штатів можуть приєднатися ті рабовласницькі штати, що не вийшли зі складу Союзу. Але коли громадянська війна стрімко котилася до свого завершення і перемога Півночі була очевидної, з ініціативи Лінкольна була прийнята 13-я виправлення до Конституції США, що назавжди заборонила рабство [8, c. 302].

Закон про гомстеди і звільнення рабів – видатний внесок Лінкольна в розвиток справжньої свободи особи в США. Президент власним прикладом демонстрував повагу людського достоїнства. Лінкольн приймав відвідувачів-негрів, чого колись не робив жоден президент США, а одним з його друзів був колишній раб Фредерік Дуглас.

Значення Громадянської війни виходило далеко за рамки тимчасових і національних меж. Ще на першому етапі війни, в жовтні 1862 р., на це указував Маркс, що писав, що ті, що “відбуваються, в США події мають всесвітнє значення. Приведемо і характеристику Маркса і Енгельса, що прямо стосується головної теми даної роботи: “З якої б точки зору не розглядати Громадянську війну в Америці, вона представляє видовище, що не має собі рівного в літописах військової історії” [8, c. 324].

Підсумком війни Півночі і Півдня стало зняття з порядку (неповне, половинчасте) двох найважливіших для США проблем, наспілих задовго до початку війни денний, - ліквідація негритянського рабства і буржуазно-демократичне рішення земельного питання. Оскільки ще до початку військових дій відбувся політичний розкол країни, до задач війни додалося і відтворення США в колишньому складі штатів (а для рабовласницького Півдня — закріплення і збереження розколу). В здійсненні цих трьох задач (або їх частини) була зацікавлена більшість населення країни, включаючи і певні шари жителів Півдня. Саме їх економічним і політичним інтересам максимально відповідало рішення триєдиної задачі війни. Тому основні плоди перемоги Півночі дісталися буржуазії, а не “чорноробом” цієї війни: робітникам і фермерам Півночі, неграм Півдня. В цьому коротко основний підсумок війни [2, c. 301].

У той же час подальший розвиток американської історії, аж до наших днів, виявив і інші підсумки громадянської війни. Стрімкий розвиток капіталістичного виробництва в США в останній третині XIX ст., у величезній мірі стимулююче сприятливими для буржуазії підсумками війни, прискорило і усилило різку соціальну поляризацію населення країни. Це вело не тільки до зростання соціальних суперечностей і відповідно посиленню класової боротьби. Одночасно збільшувалася і соціальна пасивність значних мас населення, що легко пояснити боязню за завтрашний день, прагненням реалізувати свої сили винятково у сфері індивідуально-практичної діяльності, а не колективної боротьби за поліпшення умов праці і побуту [10, c. 155].

Ця соціальна і політична пасивність, в широких масштабах що виявилася після закінчення громадянської війни, давала про себе знати (хоча і не в такому ступені) і в ході війни. В тилу Півночі разом з десятками тисяч добровольців, що рвалися на фронт, були і десятки тисяч осіб, саботуючих в армію, безпринципно міняючих партійні прихильності, а на фронті не було рідкістю дезертирство. На Півдні ці явища були поширені менше, оскільки перевага Півночі в матеріальних і людських ресурсах наочно показувала більшості південців згубність такого роду “вільностей”.

У зв'язку з цим відзначимо і те, що в цілому в громадянській війні в США був відсутній дух непримиренності, крайнього озлоблення, пекучої ненависті до супротивника, іншими словами - всього того, що неминуче супроводило і супроводить безлічі інших воєн. Ще не один раз наголошувалося, що солдати Півночі і Півдня в перервах між боями часто обмінювалися продуктами, одягом, газетами, просили переслати листи, просто розмовляли, як за мирних діб. В рівній мірі це торкалося і офіцерів. Наприклад, молодий генерал-мешканець Півночі Дж. Кастер, війська якого полонили його давнього друга - Дж. Вашингтона, не забув сфотографуватися з південцем в обнімку. При цьому біля їх ніг, як песик, сидів хлопчик-раб Вашингтона, що добровільно відправився в полон прислужувати “господарю”. А генерал-південець Дж. Джонстон зразу ж після закінчення війни так подружився з У. Шерманом (нагадаємо, що саме їх армії протистояли один одному під час настання Шермана на Атланту і пізніше), що багато років опісля, у віці 84 років, приїхав на похорони друга-супротивника і через лічені дні помер сам, простудившись на лютневому вітру. Схожих прикладів можна б було привести сотні, і їх, звичайно, не можна трактувати як виняток [1, c.123].

Суперечливі підсумки громадянської війни в США сталі свого роду спадком як для сучасної історії цієї країни, так і для історії багатьох капіталістичних держав. Теорії “соціальної гармонії”, “безкласового суспільства”, “класового братства”, такі модні зараз на Заході, йдуть своїм корінням в події нового часу, часто - в соціальні катаклізми, яким з'явилася для США громадянська війна. Взаємозв'язана найскладніших проблем сучасної Америки зі всієї неї більш ніж двовіковою історією, центральне місце в якій займає війна Півночі і Півдня, очевидна. І кінцево, ці питання заслуговують глибокого, пильного вивчення

Таким чином, громадянська війна внесла певні корективи в погляди на внутрішню політику президента Лінкольна. Попри те, незаперечним буде той факт, що його нововведення відіграли неоціненну роль в подальшій історії США. США стали країною з новим обличчям.

Висновки

Oтже, можна зробити загальні висновки по даній темі, що Лінкольн розумів і любив свій народ, і американські громадяни відповіли йому загальною підтримкою. 8 листопада 1864 р. на чергових виборах він був обраний президентом на другий термін. 9 квітня 1865 р. війська жителів півдня під командуванням генерала Чи Роберта капітулювали. Громадянська війна в США закінчилася, але президент став однієї з останніх жертв цієї кровопролитної війни. 14 квітня 1865 р., коли країна святкувала перемогу, у Вашингтоні, у театрі Форда, Авраам Лінкольн був убитий пострілом у голову. Зробивши злодіяння, убивця, актор Джон Бутс, фанатичний прихильник жителів півдня, вискочив на сцену і викрикнув: «Так гинуть тирани. Південь відомщений!».

Смерть Авраама Лінкольна буквально потрясла увесь світ. Нескінченним потоком йшли люди в Білий дім, щоб попрощатися з людиною, яка вивела країну з найтяжкої кризи, згуртувавши прихильників єдності країни і знищення рабства. Тільки зберігши єдину державу, США змогли згодом стати ведучою державою світу. Оцінюючи заслуги Лінкольна, великий російський письменник Л. Н. Толстой сказав так: «Він був тим, чим Бетховен був у музиці, Данте в поезії, Рафаель у живописі, Христос у філософії життя».

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий