регистрация / вход

Ясір Арафат лідер Палестини

Ясір Арафат – лідер Палестинського народу Зміст Ясір Арафат – лідер Палестинського народу 2 Вступ 4 1. Біографія лідера Організації Звільнення Палестини 5

Ясір Арафат – лідер Палестинського народу

Зміст

Вступ............................................................................................................ 3

1. Біографія лідера Організації Звільнення Палестини............................. 4

2. Рух Палестинського звільнення під проводом Арафата....................... 7

3. Арафат – лідер Палестинського народу................................................ 9

Висновок.................................................................................................... 16

Список використаних джерел................................................................... 18

Вступ

Його невисока повна фігура, напіввійськовий френч, триденна щетина й картата "куфія" (національна хустка) на лисій голові, що повторює контури Палестини, давно відомі у всьому світі. А сам він викликає в людей далеко не однозначні почуття.

Для одних він - "миротворець", для інших - "терорист". Навіть серед палестинців про нього немає єдиної думки: хтось вважає його "вождем", хтось "зрадником".

Більш того, голові Виконкому Організації звільнення Палестини, керівнику однієї зі складових ОЗП - організації ФАТХ, головнокомандуючому палестинськими збройними силами, главі Палестинської національної адміністрації, президентові Держави Палестина Ясіру Арафату не один раз пророкували політичний крах. Але щораз він виходив з, здавалося б, самих безвихідних ситуацій. Так ще збільшував свій авторитет.

Як вдалося йому три із зайвим десятиліття залишатися палестинцем №1? Для багатьох (а бути може, для всіх) - це дотепер нерозгадана загадка...

1. Біографія лідера Організації Звільнення Палестини

Його повним і відоме тільки фахівцям ім'я - Мухаммед Абдель Рауф Арафат аль-Кудва аль-Хусейні. У молодості він змінив його на інше - Ясір Арафат. Зроблено це було з певною метою: він не хотів, щоб його якось зв'язували з командуючим палестинськими силами Абдель Кадером аль-Хусейні, на якого поклали відповідальність за поразку арабів у першій війні проти ізраїльтян. Справа в тому, що Арафат після закінчення ліцею працював особистим секретарем Абделя аль-Хусейні.

Біографія лідера ОЗП так само суперечлива й спірна, як і його політичні погляди. До кінця невідомі навіть точна дата й місце його народження.

Якщо вірити офіційним документам, то Арафат народився 24 серпня 1929 року в Каїрі в багатій мусульманській родині. Сам палестинський лідер не раз заявляв, що з'явився на світ 4 серпня того ж року в Єрусалимі.

Сподвижники пояснюють таку невідповідність по-різному. Одні говорять, що Арафат, називаючи місцем народження Єрусалим, як би хоче тісніше "зріднитися" із цим містом, яке він і його одноплемінники мріяли зробити столицею незалежної палестинської держави. Інші висловлювали більше прозаїчну причину: народженого в Єрусалимі хлопчика батько з матір'ю зареєстрували в Каїрі, що відкривало можливість вчитися й працювати в Єгипті.

Багато фактів вказують на те, що Арафат народився все-таки не в Єрусалимі, а в Каїрі. Його батько Рауф Арафат, землевласник з Гази, і мати - Захва Абу Сауд, належали до знатного ієрусалимського клану, чиї коріння сходили до родини пророка Мухаммеда, в 1927 році переселилися в Єгипет. Коли Арафату (шостому по рахунку дитині в родині) виповнилося чотири роки, народився ще брат - Фатхі, а мати раптово померла. Важко перенісши втрату, батько відправив двох малят в Єрусалим до їхнього дядька (брата дружини) Салиму Абу Сауду.

Родина, у якій виховувався майбутній палестинський лідер, була тісно пов'язана з націоналістичними колами. У будинок Салима Абу Сауда частенько навідувалися видатні діячі мусульманської громади й вели політичні бесіди. Арафат часто згадує ту ніч, коли в будинок увірвалися англійські солдати й почали бити усіх підряд.

Через шість років батько, одружився вдруге, а потім і втретє, викликав братів до себе в Каїр. Під час другої світової війни столиця Єгипту нагадувала вируючий казан, у якому кипіли політичні пристрасті, зіштовхувалися різні світогляду й погляди. У ті роки основними тенденціями, що вплинули на життєву позицію Арафата, були арабський патріотизм і націоналізм.

Ці два фактори позначилися на впевненості майбутнього палестинського лідера в тім, що найважливіша запорука успіху на політичному, та й будь-якому іншому поприщі – відповідна освіта. Коли прийшов час, Арафат звернувся заявою в Техаський університет на інженерний факультет, але державний департамент США відмовив йому у візі.

У квітні 1948 р. єврейські терористи із групи Іргун Цваі Леумі ("ЕЦЕЛЬ") вчинили різанину в арабському селі Деір Яссін. Жертвами стали більше 100 чоловік. Арафат, який в той час навчався у Каїрському університеті, пішов зі збройною групою (близько 50 чоловік) мстити євреям за вбитих. Група до мети не дійшла – її роззброїли єгиптяни.

Після жорстокої поразки в тій війні він ненадовго перебирається в сектор Гази, який виявився в руках Єгипту. В 1950 році повертається в Каїр, щоб продовжити навчання на інженерному факультеті. Тут зустрічає своїх майбутніх соратників по боротьбі, разом з ними бере участь в операціях проти англійців.

За свідченням однокашників, Арафат дуже болісно сприйняв поразку арабів у війні з Ізраїлем. У студентських суперечках він називав помилкою відмову арабських країн від розподілу Палестини відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Зважаючи на все, саме тоді в нього зародилася думка про те, що палестинці повинні самі подбати про свою долю, а не чекати, коли за них це зроблять "брати араби".

В 1952 році Арафат, створює Союз палестинських студентів у Єгипті й обирається його головою. Судячи з того, що його навчання тривало вісім років (замість трьох), можна із упевненістю сказати, що на першому плані були справи союзу. Енергійний, вольовий і витривалий, він не тільки брав участь у політичних дискусіях, але й активно займався військовою справою. Згодом він навіть одержав диплом офіцера - у цьому допомогло рішення батьків про реєстрацію його народження в Єгипті. А в 1956 році, коли англо-франко-ізраїльські сили рвалися до націоналізованого Насером Суецькому каналу, лейтенант Арафат уже командував загоном підривників у складі палестинських формувань[1] .

2. Рух Палестинського звільнення під проводом Арафата

Залишившись у Каїрі, Арафат продовжував бойові заняття з Мусульманськими Братами. Користуючись підтримкою фундаменталістів, він отримував все більший авторитет у студентській організації. Активність палестинців не подобалася єгипетському президентові Насеру. Закінчивши університет, Арафата виїхав працювати в більш сприятливий Кувейт. Там в 1956 р. він став на чолі створеної ним терористичної організації Ель-Фатх ("Відкриваючі ворота слави"). Ціль - звільнення Палестини шляхом збройної боротьби.

Перші акції Фатха були спрямовані проти водних об'єктів Ізраїлю (який має лише одне стабільне джерело прісної води - озеро Кінерет). Першим успіхом стало мінування кінеретського акведука - бомба, що розірвалася, убила сімох ізраїльтян. До 1966 р. атаки перемкнулися на кібуци (єврейські сільськогосподарські поселення). В 1967 р. Сирія, Йорданія і Єгипет знову напали на Ізраїль (Шестиденна війна)[2] . У результаті перемоги в цій війні Ізраїль захопив Голанські висоти, Західний берег, Газу й Сінай. На цих територіях на той час перебувало біля мільйона арабів. Арафат намагався влаштуватися з близько 500 прихильниками на Західному березі, але був змушений зникнути в Йорданії, звідки продовжував терористичні вилазки.

Більшість терактів, організованих Арафатом, були спрямовані проти мирного населення - цієї тактики він дотримувався протягом всієї своєї діяльності.

18 березня 1968 р. біля Ейлата на міні, встановленої Фатхом, підірвався автобус із дітьми. Дві дитини убиті, 27 поранені. У відповідь ізраїльтяни атакували базу Фатха на території Йорданії. За підтримкою армії Йорданії атака була відбита. Подія була представлена як більша перемога, і фотографії героя Арафата прикрасили газети світу. Фатх придбав авторитет - у нього вливалися нові сили. Терор проти мирного населення посилювався - в Єрусалимі вибухали начинені вибухівкою автомобілі, забираючи десятки життів і породжуючи настільки необхідний Арафату шум у пресі.

До кінця шістдесятих Фатх став самим потужним палестинським угрупованням. ОЗП на той час уже існувала (утворена в 1964 р.). Її метою також проголошене знищення Держави Ізраїль. В 1968 р. Арафат очолив ОЗП, не залишаючи й Фатх, що влився в ОЗП. Під його керівництвом ОЗП провела близько 2000 атак проти ізраїльтян. До початку 1970-х ОЗП стала господарювати на території Йорданії, перетворивши її в плацдарм для терактів. На територію хашимітського королівства регулярно прибували пасажирські літаки європейських авіакомпаній (найбільш драматичний епізод закінчився вибухом викраденого літака й загибеллю пасажирів). Королеві Хусейну це, природно, не подобалося, але ОЗП було готове скинути короля, опираючись на підтримку сусідніх арабських країн, готових прибрати Йорданію до рук за допомогою Арафата. В "чорному вересні" 1970 р. Хусейн роздавив загони бойовиків Арафата танковим ударом і вигнав ОЗП з території Йорданії - у боях було знищено 5000 бойовиків. На згадку про цю подію знову організована терористична група, що ввійшла до складу Фатха назвала себе "Чорний Вересень".

Через два роки ім'я це стало відомо усьому світу. В 1972 р. на Олімпійських іграх у Мюнхені група "Чорний Вересень" розстріляла 11 ізраїльських спортсменів, захоплених як заручників.

Вигнана з Йорданії ОЗП влаштувалася в Південному Лівані. 11 квітня 1974 р. під час атаки на місто Киріят Шмона на півночі Ізраїлю від рук терористів загинули 18 ізраїльтян - з них 8 дітей. У травні того ж року в північному містечку Маалот терористи ОЗП захопили школу, у якій перебували біля ста дітей. 16 дітей були вбиті, ще 68 одержали поранення.

Не буде зайвим помітити, що за два роки до цього Арафат вперше з'явився перед Генеральною асамблеєю ООН як представник палестинського народу.

3. Арафат – лідер Палестинського народу

У жовтні 1974 р. ОЗП на чолі з Арафатом була визнана арабськими лідерами законним виразником інтересів палестинського народу. Арафат заявив, що Палестинська держава може бути створена на території Західного Берега й Гази. Більш радикальні члени ОЗП назвали його зрадником і покинули організацію (формулювання як би визнавало можливість існування двох держав, тоді як згідно "класичному" рішенню Ізраїль повинен був бути стертий з лиця Землі). Втім, від ідеї знищення Ізраїлю Арафат не відступався до початку 90-х.

У середині сімдесятих на Західний Берег прийшли єврейські поселенці. ОЗП розпочали вбивати тих арабів, які продавали їм землю.

У вісімдесятих ОЗП змінилася - упор був перенесений на організацію "війни каменів" - інтифади в Секторі Газів (особливо витончена тактика - вчити хлопчиськ кидати великими каменями в озброєних солдатів). Інтифада справді нанесла Ізраїлю набагато більший збиток чим всі попередні роки відкритого військового протистояння й терактів. Підставивши палестинських дітей під кулі (навіть пластикові кулі вбивають і калічать, а бетонні блоки падаючи зверху на патрульний джип теж вбивають), Арафат викликав розкол усередині Ізраїлю. До війни з голодними дітьми армія дійсно виявилася не готова. Зрештою Ізраїль пішов на поступки своєму заклятому ворогові: закулісні переговори з ОЗП велися ізраїльтянами з кінця 1980-х. Президент Ізраїлю Езер Вейцман був навіть відправлений у відставку з коаліційного уряду, коли поширилися слухи про його зустріч із Арафатом в Амстердамі в 1989-му році.

Але й Арафат на той час уже був не самим лютим ворогом Ізраїлю. У порівнянні з фундаменталістами (Хамас, Хізбалла, Ісламський Джихад) "світський" Арафат виглядав в очах ізраїльтян краще. До того ж в 1988 р. він заявив в ООН, що за певних умов ОЗП могла б визнати Ізраїль і скасувати смертний вирок цій державі.

Це відбулося в 1993 році. В Осло Рабин й Арафат підписали договір, по якому палестинці одержали автономію, що охоплює Сектор Газа й район Єрихона на Західному березі ріки Йордан. В 1994 р. Арафату дали Нобелівську премію миру (разом з Рабином). Все це не перешкодило йому продовжувати робити войовничі заяви й закривати очі на триваючий анти-ізраїльський терор, що направлявся з території автономії.

"Я ще раз повторюю: Ізраїль буде залишатися принциповим ворогом палестинців не тільки зараз, але й у майбутньому"

"ОЗП направляє всі зусилля щоб психологічно розколоти Ізраїль на два табори. За п'ять років ми будемо мати 6-7 мільйонів арабів на Західному Березі й у Єрусалимі... Потім ми знищимо Ізраїль й встановимо чисто палестинську державу. Психологічною війною й демографічним вибухом ми зробимо життя євреїв нестерпним. Вони не захочуть жити з нами, арабами. Нам вони не потрібні... Нам потрібна ваша допомога в боротьбі за об'єднану Палестину, арабську й мусульманську"[3] .

В 1996 р. Арафат був обраний президентом Палестини (ще автономії).

Але, мабуть, переломним роком для ОЗП й, природно, Арафата став 1974 р. Тоді була прийнята нова політична програма, що призивала боротися за створення палестинської держави "не замість, а поряд з Ізраїлем", тобто на окупованій території Західного берега ріки Йордан й у секторі Газа. Арафат виступив на Генеральній Асамблеї ООН, після цього ОЗП визнали більше ста держав, а її лідер став центральною фігурою на близькосхідній політичній сцені.

Але попереду Арафата очікували серйозні випробування. Найсуворіше - вторгнення Ізраїлю в червні 1982 року в Ліван, де розміщалася штаб-квартира ОЗП.

Перебуваючи в обложеній ліванській столиці, лідер ОЗП ні на хвилину не втрачав присутності духу, впевненості. Він не боявся, уміло керував палестинцями. І йшов з Бейрута зі своїми бійцями організовано, зі зброєю в руках і національними прапорами. Що б не говорили його опоненти, я переконаний, що рішення Арафата покинути оточене ізраїльтянами місто було єдино вірним - він зберіг людей для майбутньої боротьби.

Не були для нього безхмарними й роки в наступний бейрутський період, хоча у квітні 1987 року Арафат переобирається головою Виконкому ОЗП. Через два роки - президентом держави Палестина, проголошеної в ніч на 15 листопада 1988 року. І, нарешті, 4 травня 1994 року він підписує в Каїрі угоду з Ізраїлем про введення автономії на частині окупованих територій - у секторі Газа й у районі Єрихона, що відкрило щільно закриті двері до миру на Близькому Сході.

Що ж допомагало палестинцеві №1 зберігати своє лідерство?

Відповідь, мабуть, полягає в якостях, що роблять його не тільки особистістю, але й вождем. Якщо про багатьох політичних діячах можна сказати, що вони "віддані національній ідеї", то в Арафата ця відданість супергіпертрофована. Вона виражається не тільки в тім, що він присвятив їй все своє життя, але й у його дивній поінформованості, у глибокому розумінні того, що відбувалося на Близькому Сході. Щоб постійно бути в курсі подій, він створив спеціальні групи, які 24 години на добу постачали його інформацією про стан справ на місцях.

У всіх своїх контактах Арафат намагався створити атмосферу сердечності й довіри. При цьому щораз з'ясовувалося, що він знає якщо не батька, то діда або сусіда свого співрозмовника. Серед палестинців ця система надійно працює.

Він був прямою і чарівною людиною, повним зачарування, наполовину - вдаваного, наполовину - природного.

Соратники Арафата підтверджують, що в нього не було власного будинку, майна, хоча він контролював фінанси ФАТХ й ОЗП. Його одяг - це два-три комплекти напіввійськової форми й незмінна картата "куфія". Всі одержувані ним подарунки він, не розкриваючи, віддавав своїм співробітникам.

Їжа його також не цікавила. На роботі їв те, що готовили його помічники. Курячий бульйон, рис, сандвічі, овочі, а на десерт - халва й чай. Причому він любив запрошувати на ці трапези тих, хто в цей момент перебував в приймальні. Він не палив, не вживав спиртного.

Такий спосіб життя - це свого роду ключ до влади над людьми. Арафат уміло користувався тим, що його сподвижники не хочуть відмовлятися від життєвих благ і задоволень. Не виключено, що він навіть заохочував або робив вигляд, що не зауважує "витівок" свого оточення.

Арафат не займався спортом, якщо не вважати кількох вправ зранку. Не читав книг, не слухав музики, не відвідував театри або музеї. Лише в поїздках, перебуваючи у своєму літаку, дивився мультфільми. Його улюбленим мультфільмом був "Том і Джері", оскільки миша завжди виявлялася переможницею.

Арафат майстер символіки. Не будучи особливо схожий на солдата, він вибрав для свого повсякденного костюма матеріал військового кольору "хакі" і постійно носив на поясі кобуру. Картатий платок-куфія виділяв його в юрбі, що, може бути, небезпечно для людини, яка жила в настільки складних умовах, але корисно, коли мова йде про утвердження іміджу. Головний убір не мав особливого значення, поки Арафат не почав носити його так, як носили в підмандатній Палестині. Незабаром цей головний убір став емблемою палестинської приналежності.

Ставши президентом Палестинської автономії, Арафат продовжував використовувати улюблені методи. Так у ФАТХ виникло ще одне воєнізоване крило - "Бригади мучеників альакси", нібито непідконтрольне політичному керівництву.

У середині 1996 року, після численних терористичних актів з використанням смертників, у результаті яких загинули десятки ізраїльтян, і відповідних ударів ізраїльської армії, що призвели до загибелі сотень палестинців, прем'єр-міністром Ізраїлю замість соціаліста Шимона Переса був обраний Біньямін Нетаньяху із правої партії "Лікуд".

Безперестанні теракти й відповідні репресії привели до росту ворожості в палестинсько-ізраїльських відносинах. Нетаньяху активно протидіяв створенню палестинської державності на основі домовленостей, досягнутих в 1993 році. Президент США Білл Клінтон, намагаючись налагодити стосунки між двома лідерами, організував їхню зустріч 23 жовтня 1998 року, на якій був прийнятий меморандум, де були викладені кроки обох сторін по перетворенню в життя домовленостей. Це, однак, не привело до значного прогресу у відносинах ворогуючих сторін.

Після зміни ізраїльського кабінету переговори продовжилися на саміті 2000 року в Кемп-Девіді зі спадкоємцем Нетаньяху - Ехудом Бараком (Ізраїльська партія праці). Ехуд Барак запропонував Арафату створити палестинську держава в секторі Газа й на частині території Західного берега Йордану, причому столицею цієї держави пропонувалося зробити Східний Єрусалим. Остання пропозиція Барака означала б анексію Ізраїлем 10% території Західного берега Йордану (в основному це територія існуючих єврейських поселень) в обмін на набагато меншу територію в пустелі Негев. За словами багатьох палестинців, прийняття такої пропозиції означало б перетворення палестинської держави в подобу бантустанів - розрізнені шматочки землі, розділені ізраїльськими шосейними дорогами, контрольно-пропускними пунктами і єврейськими поселеннями. Крім того, відповідно до ізраїльської пропозиції, Ізраїль контролював би водні ресурси, кордони й митницю палестинської держави, а також ще 10% формально палестинської території (в основному уздовж йорданської границі). Запропоновано було також дозволити повернення на батьківщину для обмеженого числа палестинських біженців, а іншим - виплатити компенсацію.

Арафат відкинув пропозицію Барака й восени 2000 року оголосив про початок другої інтифади - так називаної "інтифади альакси". До цього часу стало ясно, що інфраструктура автономії не створюється, міжнародна фінансова допомога розкрадається, робочі місця для палестинців як і раніше перебувають винятково в Ізраїлі, так що Арафату терміново знадобилося чергове "народне повстання", на яке можна було багато чого списати. Приводом для початку повстання послужило відвідування Аріелем Шароном Храмової гори. На кожен новий вибух ізраїльтяни відповідали каральними операціями, а через якийсь час приступили до будівництва багатокілометрової стіни, покликаної відокремити арабські території Палестини від Ізраїлю.

З початком другої інтифади дружина Арафата переїхала разом з дочкою й матір'ю в Париж. Сам же Аріель Шарон став новим прем'єр-міністром Ізраїлю.

У грудні 2001 року за його вказівкою резиденція Арафата "Муката" у Рамалі була блокована ізраїльськими військами. Ізраїльський уряд Шарона припинив всякі політичні зносини з Арафатом, і останні три роки свого життя він був фактично бранцем Ізраїлю. У принципі він міг у будь-який момент виїхати із країни - але повернутися йому б уже не дозволили.

10 грудня 2001 року до дипломатичного бойкоту приєдналися Євросоюз, Єгипет, Йорданія, Саудівська Аравія. Причиною стало опублікування американських матеріалів про контрабанду іранської зброї в Палестину через Суецький канал і підкупі співробітників єгипетської митниці.

Кабінет Аріеля Шарона домігся повної ізоляції Арафата, негайно піддаючи обструкції будь-яких політиків, замічених у контактах з палестинським лідером. Періодично обговорювалося питання про його депортацію в яку-небудь арабську країну, але пропозицій від самих арабів не надходило, а насильницькій висилці стала проти американська адміністрація.

28 жовтня 2004 було оголошено про серйозну хворобу Ясіра Арафата; наступного дня Ізраїль дав дозвіл на вивіз Арафата за кордон, і 29 жовтня Ясір Арафат був поміщений у паризький військовий госпіталь з підозрою на отруєння або рак. Стан Арафата погіршувалося з кожною годиною. Незабаром стало відомо, що він упав у кому й життя його підтримується лише завдяки апаратам життєзабезпечення. Навколо вмираючого лідера розгорнулася псевдо-політична боротьба між його соратниками й молодою дружиною - насправді, це була боротьба за мільярди доларів, які Арафат нібито контролював.

Раннім ранком 11 листопада Арафата не стало. За неофіційною інформацією, отриманою журналістами від лікарів госпіталю, основною причиною смерті Арафата став цироз печінки, викликаний тяжкими умовами життя й відсутністю кваліфікованої медичної допомоги.

У той же день тіло перевезли в Каїрський аеропорт, де з ним змогли попрощатися запрошені представники з різних країн. Потім труна була доставлена на єгипетських вертольотах у Рамалу. Тим часом ізраїльтяни розпочали найсуворіші заходи безпеки, щоб не допустити переростання похорону в збройні зіткнення.

У Рамалі, де Арафат провів останні роки життя, його дозволяють поховати в мавзолеї, що буде зведений поруч із резиденцією "Муката". Комплекс будинків резиденції перетворять у музей, поруч спорудять нову мечеть на згадку про святого мученика, що впав за віру.

Поки невідомо, що буде являти собою мавзолей - надгробок над могилою або зал, у якому виставлять бальзамоване тіло. Поки тіло Арафата поховано в землі, причому почасти була виконана воля покійного, що бажав знайти останній притулок на Храмовій горі в Єрусалимі. Ісламська Рада по керуванню святинями Храмової гори відправила з Єрусалима в Рамалу десять мішків землі, узятої між мечетями Омара й Аль-Акса на Храмовій горі.

Висновок

Багато арабських лідерів (у їхньому числі король Йорданії Хусейн і президент Сирії Хафез Асад) не раз обвинувачували Арафата в обмані й зрадництві, попереджали, що на нього "не можна покладатися". Подібні обвинувачення проти лідера ОЗП звучали й в Ізраїлі.

Справа в тому, що він зробив ряд заяв, що суперечили підписаному в Каїрі ізраїльсько-палестинському договору. Виступаючи перед мусульманами в мечеті Йоганнесбурга, він закликав до "джихаду" ("священної війни") за звільнення Єрусалима. При цьому завірив слухачів, що угода, яку він уклав з Ізраїлем, подібна договору пророка Мухаммеда із плем'ям курейшитів. І дав зрозуміти, що якщо пророк через два роки порушив договір, то й він, Арафат, здатний піти на такий же крок.

Важко сказати, з якою метою лідер ОЗП зробив ці заяви й тим самим стурбував ізраїльську громадськість. Допускаю, що він, пішовши на занадто більші поступки Ізраїлю, хотів у такий спосіб догодити мусульманам і заспокоїти палестинців. Тому його слова можна вважати тактичним ходом.

За всі ці роки вбити Арафат намагалися частіше, ніж будь-якого іншого політичного діяча. Причому в першу чергу ізраїльські спецслужби. Так, наприклад, коли в 1982 році палестинці залишали Бейрут, ізраїльські снайпери тримали в перехресті прицілу знамениту картату "куфію". Але були змушені коритися наказу "Арафата не торкати!"

Пізніше, в 1985 році, вони могли поховати його під руїнами під час нальоту ізраїльської авіації на Туніс, у результаті якого загинули 73 чоловік. Але лідер ОЗП у той день не працював, як звичайно, допізна.

Потім же лідери Ізраїлю хотіли, щоб він залишався живим, тому що для них він, і тільки він, - був гарантом мирного співіснування. Але зате вбити Арафата захотіли уже палестинські екстремісти, які розраховували разом з ним поховати й мирний процес. От чому він не ночував в одному місці два рази підряд, постійно міняв маршрути пересування.

І все-таки Арафатом були тоді й сьогодні незадоволені багато хто. Жителі автономії, випробовували нестатки. Екстремістська організація ХАМАС і рух "Ісламський джихад", прихильників якого за його наказом кинули у в'язниці (вони спровокували криваві сутички з палестинською поліцією). І, нарешті, ізраїльтяни, які вважали, що його дії в боротьбі з терором малоефективні.

Політична біографія Арафата є історія постійних конфліктів (часом, як ми бачили, кривавих) то з одним, то з іншим братнім арабським народом. І не помітно, що це сильно його бентежило. Скоріше, він просто не обертав на нападки сусідів скільки-небудь серйозної уваги.


[1] Смирнов А.И. Арабо-израильские войны. — М.: Вече, 2003. — с. 134.

[2] Орен М. Причины начала Шестидневной войны, или сага о том, как рухнули все попытки Израиля добиться международных гарантий своей безопасности в июне 1967 года // Еврейские новости. - №20 (44). - 4 июня 2003. - с.10.

[3] Речь Я. Арафата в Секторе Газов. – М., 1995. – с. 3.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий