регистрация / вход

Встановлення фашистської диктатури в Німеччині

Курсова робота на тему: Встановлення фашистської диктатури в Німеччині Зміст ВСТУП .. 3

Курсова робота

на тему:

Встановлення фашистської диктатури в Німеччині


Зміст

ВСТУП..............................................................................................……....……....3

1. Виникнення і ріст Націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини…………………………………………………………………….……5

2. Особливості ідеології та програми фашистської партії в Німеччині……….24

3. "Третій рейх"……………………………………………………………………27

ВИСНОВОК……………………………………………………………..………...40

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.......................................…..………41


ВСТУП

В першій половині 20 ст. німецька держава двічі спробувала реалізувати план всесвітнього панування – в обох випадках безуспішно. 20-30 роки минулого століття таким чином були особливо відповідальними для світового співтовариства, оскільки перед ним стояло визначальне завдання, що полягало у перетворенні Німеччини у ,,мирну" державу, однак було створено сприятливі умови для зародження та розвитку нацистського режиму ,,Третього Рейху”.

При цьому центральним інститутом, що призвів до встановлення в Німеччині нового фашистського режиму була Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (Natlonalsozlallstische Deutsche Arbeiterpartei, НСДАП), що використовуючи недоліки в управлінні післявоєнної Німеччини, зуміла встановити свою абсолютну гегемонію в державі, встановити режим терору та залякування, що визначило історію не лише німецького, але і всіх інших народів Європи.

Саме з’ясуванню передумов та особливостей діяльності зазначеної політичної партії і присвячено дану курсову роботу.

Актуальність даної проблематики полягає в наступному:

по-перше, саме в результаті виникнення та діяльності зазначеної політичної сили було розпочато ІІ світову війну;

по-друге, ще не так давно в самій Україні почало виникати досить багато партій, у тому числі сумнівного характеру, тому слід з'ясувати, якими можуть бути наслідки їх приходу до влади. Окрім того на сьогоднішній час для України стає реальністю поширення фашистської ідеології, свідченням чого являється скандал із газетою ,,Сільські вісті".

Слід зазначити, що належний аналіз будь-яких подій не повинен обмежуватись характеристикою їх змісту, а передбачати аналіз їх передумов. Тому в головній частині даної роботи також встановлюються передумови створення та зростання сили Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини.

Слід зазначити, що при написанні даної роботи було враховано положення наукової літератури, що стосуються розглядуваної проблематики.

1. Виникнення і ріст Націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини .

Історія приходу націонал-соціалістів до влади в Німеччині не може бути правильно зрозумілою без ознайомлення з основними віхами НСДАП з одного боку і, з тим політичним фоном на якому розігралася ця історична драма, з іншого. Подібно італійській фашистській партії Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (Natlonalsozlallstische Deutsche Arbeiterpartei, НСДАП) також виникла в умовах економічної і суспільної кризи післявоєнного років. Муссоліні прийшов до влади усього лише через три роки після утворення своєї партії, але йому знадобилося для її розвитку і зміцнення ще шість років; тим часом Гітлер зміг захопити владу лише через 13 років, але потім, користуючись цією владою, зумів протягом шести місяців усунути усі ворожі йому сили. Таким чином, історія росту НСДАП істотно відрізняється від розвитку фашистської партії в Італії. Безсумнівно, це пояснюється різними умовами, у яких знаходилися ці партії. Німеччина була набагато більш розвинутою індустріальною країною, ніж Італія. У неї не було аграрної проблеми, порівнянної з італійською. Велика частина німецького робітничого руху залишилася під керівництвом соціал-демократичної партії (СДПН) на реформістських позиціях і активно брала участь у придушенні революційних ініціатив лівих соціалістів і комуністів. Пізніше демократичним урядам вдалося перебороти економічну кризу, викликану переходом від військового виробництва до мирного і виплатою репарацій. На початку удалося навіть стримати націоналістичний реваншизм після програної війни, ще більш сильний у Німеччині, ніж в Італії. За післявоєнною кризою з її економічними, соціальними і політичними проблемами наступило видиме, але дуже оманне заспокоєння. Кризові явища, із самого початку властиві Веймарській республіці в економічній, соціальній і політичній сферах, оживилися і підсилилися, коли вибухнула світова економічна криза. І все-таки, з обліком різних тимчасових факторів, у передумовах німецького й італійського фашизму виявляються загальні структурні риси[1] .

На фоні усього цього у одному Мюнхені діє більше 50 політичних формувань кожне з яких прагне прийти до влади і пропагує свою ідеологію і бачення майбутнього Німеччини. Найнебезпечнішими для влади і найсильнішими на той час були КПН (Комуністична партя Німеччини), СДПН (Соціал-демократична партія Німеччини), і швидко набераюча оберти ДАП (Робітнича партія Німеччини). Успіх останньої починався з того, що 7 квітня 1918 року мюнхенський слюсар Антон Дрекслер заснував Комітет незалежних робітників, що ставши філією Північногерманської асоціації сприяння миру. У 1919 році Дрекслер об’єднав свою групу з Політичним робітничим союзом Карла Харера. Нове обєднання одержало назву Німецька робітнича партія (Deutsche Arbeite Partei - DAP). І Дрекслер, і Харер – обоє входили в так зване Обєднання Туле – напівмістичну консервативну організацію. Ця організація і поручила їм створити такий політичний гурток завданням якого було б розширення сфери впливу цієї організації на робітників.

Обєднання Туле, яке нараховувало в Баварії 220 членів, представляло собою ширму створеного в 1912 році Німецького Ордену – закритої містичної організації, члени якої поклонялися старогерманському богу війни і смерті Вотану. Баварське відділення ордену – Обєднання Туле, чия назва була взята із назви острова Туле із германських і скандинавських міфів, було утворене літом 1918 року бароном Рудольфом фон Зеботтендорфом (справжнє ім’я: Адам Альфред Рудольф Глаузер). В його програмі було чітко сказано: «… Сьогодні ми заявляємо, що єврей – наш смертельний ворог і що зі сьогоднішнього дня ми починаємо діяти». Сила Обєднання Туле в Мюнхені у 1919 році була такою, що Зеботтендорф навіть надіслав поліцай-президенту Мюнхена листа, в якому заявляв, що Туле розв’яже відкритий терор, якщо поліція заарештує хоча б одного її члена.

Ось що пише про Обєднання Туле біограф Гітлера Вернер Мазер: «тут було заново заснована націонал-ліберальна партія під керівництвом Генса Дана, тут проводили свої зїзди пангерманістипід керівництвом видавця Лемана, Німецьке шкільне обєднання на чолі з Ромедером, Подорожуючі підмайстри, Союз Молота <…>. Коротше кажучи, не було в Мюнхені ні одного обєднання, яке мало національну окраску, що б не знайшло собі місця в Туле. <…> Обєднання Туле не тільки надавало націоналістичним кругам свій готель «Чотири пори року», але і керувало організацією численних політичних союзів під безбідними назвами, які маскували їх сутність, підтримувало антисемітські і антикомуністичні публікації <…>»[2] . Тут Дитріх Еккарт – друг і вчитель Гітлера – поширював 7 грудня 1918 року перший номер свого антисемітського журналу "Auf Gut Deutsche". Фон Зеботтендорф і Туле стояли в первоначал «Громадської оборони» (в кінці 1918р.), яка використовувалася в рамках служби саботажу і розвідки яка діяла в Організації Туле.

При фінансовій підтримці мюнхенського паперового фабриканта Теодора Хойосса Зебеттендорф створив фрайкор (добровольчий корпус) «Оберланд», який мав важливе політичне і військове значення.

У вересні 1919 року Адольф Гітлер, який у той час служить офіцером пропаганди в армійському відділені Ib/P (відділ інформації, друку, пропаганди), за наказом свого командування подається на один із зборів ДАП, для того щоб ознайомитися з її діяльністю щоб вияснити наскільки вона агресивна і чи несе суттєву загрозу республіці. 12 вересня 1919 року Гітлер іде в паб «Штернеккерброй», в задній кімнаті якого зібралося 45 чоловік на збори ДАП. Гітлер слухає промови виступаючих, а потім несподівано для самого себе, і полемізує з попереднім оратором, який пропонував від’єднати Баварію від рейху і вступити в союз із Австрією.

Ознайомившись зі звітом Адольфа Гітлера про ці збори капітан поручив йому вступити в ДАП для кращого вивчення її діяльності. Зразу ж 16 вересня Гітлер отримує від керівництва ДАП запрошення на нові збори і повідомлення що він зачислений до Німецької робітничої партії. Після деяких вагань Гітлер вирішує примкнути до цієї партії, яка разом із ним стала нараховувати 55 чоловік. Спочатку в ДАП Гітлер зайняв посаду відповідального за пропаганду. З цього часу ця партія починає манити до себе все більше людей, завдяки гострим промовам Гітлера.

У січні 1920 року Гітлер, спровокувавши конфлікт з Карлом Харром по питанню про відношення до євреїв (Харер побоювався, що надмірний антисемітизм відштовхне від ДАП робітників), домігся щоб той пішов з посади «імперського голови партії» (досить високий титул для партії в кілька сотень людей).

24 лютого 1920 року в мюнхенській пивній Холбрайхаусе» Гітлер проголосив розроблену ним офіційну програму партії, котра ввійшла в історію під назвою «25 пунктів»:

1. Ми вимагаємо об’єднання всіх німців на основі права само визначеності народів у Велику Німеччину.

2. Ми вимагаємо рівності німецького народу з іншими націями і відміни положень Версальського і Сен-Жерменського мирних договорів.

3. Ми вимагаємо життєвого простору: територій і земаль (колоній), які необхідні для існування німецького народу і для розселення «лишнього» німецького населення.

4. Громадянином Німеччини може бути тільки той, хто належить до німецької нації, в чиї венах тече німецька кров, незалежно від віросповідання. Ні один єврей не може бути віднесений до німецької нації і бути громадянином Німеччини.

5. Той, хто не є громадянином Німеччини, може проживати в ній як гість, на правах іноземця.

6. Право избирать и быть избранным должно принадлежать исключительно гражданам Германии. Поэтому мы требуем, чтобы все должности любого уровня - имперские, областные или муниципальные занимали только граждане Германии. Мы боремся против разлагающей парламентской практики занятия должностей только в зависимости от партийной принадлежности без учета характера и способностей.

6. Правов вибирати і бути обраним повинно належати виключно громадянам Німеччини. Тому ми вимагаємо, щоб всі посади будь-якого рівня – імперські, обласні чи муніципальні займали тільки громадяни Німеччини.

7. Ми вимагаємо, щоб держава зобов’язувалась в першу чергу турбуватися про можливості для роботи і життя громадян Німеччнини. Якщо неможливо прокормими все населення держави, то особи інших націй (не громадяни держави) повинні бути видворені із країни.

8. Вся подальша імміграція в Німеччину осіб не німецької раси повинна бути призупинена чи значно обмежена. Ми вимагаємо, щоб особи іншої раси, котрі іммігрували в Німеччину після 2 серпня 1914 року, покинули рейх.

9. Всі громадяни держави повинні мати рівні права і обов’язки

10. Першочерговим обов’язком кожного громадянина Німеччини буде виконання роботи, розумової чи фізичної. Діяльність кожного громадянина не повинна розходитися з інтересами суспільства вцілому, повинна протікати в рамках суспільства, і повинна бути напрямлена для загальної користі.

11. Ми вимагаємо оголошення безжалісної війни тим, чия діяльність шкодить загальним інтересам. Злочини проти нації, зроблені лихварями, спекулянтами і т.д. повинні каратися стратою недивлячись на расу і погляди. Ми вимагаємо знищення нетрудових доходів і процентного рабства.

12. Через величезні людські жертви і майнові збитки, необхідних від нації кожною війною, особисте збагачення підчас війни повинно розглядатися як злочин проти нації. Ми вимагаємо, отже, безжалісної конфіскації військових прибутків.

13. Ми вимагаємо націоналізації промислових трестів

14. Ми вимагаємо участі робітників і службовців в прибутках великих комерційних підприємств.

15. Ми вимагаємо значного збільшення пенсійного забезпечення для старих.

16. Ми вимагаємо створення здорового середнього стану і його збереження, негайного вилучення з приватної власності великих магазинів і здачі їх в аренду по дешевим цінам дрібним виробникам.

17. Ми вимагаємо проведення земельної реформи відповідно до інтересів німецької нації, прийняття закону про безоплатну конфіскацію землі для суспільних потреб, анулювання відсотків по заставних, заборона спекуляцій землею.

18. Ми вимагаємо оголосити безжалісну боротьбу зі злочинністю. Ми вимагаємо ввести страту для злочинців проти німецького народу, лихварів, спекулянтів і інших, поза залежністю від суспільного становища, релігійної чи національної приналежності.

19. Ми вимагаємо заміни римського права, яке служить інтересам матеріалістичного світового порядку, німецьким народним правом.

20 Щоб забезпечити кожному здатному і старанному німцю можливість отримати вищу освіту і зайняти керівну посаду, держава повинна піклуватися про всебічний розвиток всієї нашої народної освіти. Програми всіх навчальних закладів повинні бути приведені у відповідність з практичним життям. Із самого початку розвитку дитини школа повинна цілеспрямовано навчати розумінню ідей держави.

21. Держава повинна направити всі зусилля на оздоровлення нації: забезпечити захист материнства і дитинства, заборонити дитячу працю, покращити фізичний стан населення шляхом введення обов’язкових ігор і фізичних вправ, підтримки клубів, які займаються фізичним розвитком молоді.

22. Ми вимагаємо ліквідації найманого війська і створення народної армії.

23. Ми вимагаємо відкритої політичної боротьби проти відомої політичної брехні і її поширення в пресі. З метою створення німецької національної преси ми вимагаємо, щоб: всі редактори і видавці німецьких газет були громадянами Німеччини; не громадянам заборонялося б по закону мати будь-який фінансовий інтерес чи вплив на німецькі газети. Ми вимагаємо оголошення непримиренної боротьби з літературними і культурними течіями, які впливають на розєднання нашого народу, а також заборону всіх заодів спрямованих на це.

24. Ми вимагаємо волі всім релігійним віросповіданням в державі до того часу, поки вони не становлять загрози для неї і не виступають проти моралі і почуттів німецької раси. Партія стоїть на позиціях позитивного християнства, але разом з тим не зв’язана з переконаннями, з будь-якою конфесією. Вона бориться з єврейсько матеріалістичним духом усередині і поза ним і переконана, що німецька нація може досягнути вершин тільки на принципах пріоритету загальних інтересів над особистими.

25. Для здійснення всього цього ми вимагаємо: створення сильної централізованої імперської влади. Незаперечний авторитет центрального політичного парламенту на території всієї імперії, у всіх її організаціях. Створення станових палат і палат по професіях для здійснення прийнятих імперією законів в окремих феодальних землях. Лідери партії беруть на себе забезпечення виконання вищезазначених пунктів за будь-яку ціну, навіть жертвуючи, у разі потреби своїм життям.

Знов-таки на зразок італійської НФП, антикапіталістичні цілі доповнювалися, і разом з тим позбавлялись змісту, іншими пунктами програми, однозначно антисоціалістичного і націоналістичного змісту. Але в центрі програми стояв антисемітизм, що складав у деякому роді загальну рамку націоналістичних, антикапіталістичних і антисоціалістичних вимог. У різних розділах програми євреї розглядалися не просто як національна меншість - було потрібно не тільки виселити "східних євреїв, що проникнули в Німеччину", але і перевести німецьких асимільованих євреїв, що жили в Німеччині протягом сторіч, у положення "іноземців". Більш того, усі євреї взагалі являлися справжніми винуватцями поразки Німеччини, відпові-дальними також за мниму небезпеку марксизму і негативні сторони капіталізму. Цей антисемітизм, мотивований насамперед, але не винятково, расистською ідеологією, із самого початку відрізняє націонал-соціалістів від італійських фашистів. Загальною рисою є лише прагнення до знищення, утім, спрямоване в Італії не проти нечисленних євреїв, а проти марксистів і, на що часто не звертали уваги, проти національних меншин.

Незадовго після цього ДАП була перейменована в НСДАП – націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини National-Sozialistische Deutsche Arbeite Partei - NSDAP).

31 березня 1920 року Гітлер звільнився з рейхсвера і повністю віддався політичній боротьбі. У серпні 1920р. він виступає в Зальцбурзі на міждержавній нараді націонал-соціалістів німецькомовних територій.

Тут треба зробити відступ і помітити, що хоча термін «націонал-соціалізм» і повязують з іменем Гітлера, проте появився він зовсім не в Німеччині, а в Австрії – серед чеських соціалістів. На початку Першої світової війни в Австрійському парламенті навіть був один депутат націонал-соціаліст – деякий Клофач. Ідеї націонал-демократів і націонал-соціалістів були досить популярними серед прагнучих незалежності чехів.

І ще одне істотне зауваження. У радянський час через політичні розуміння майже завжди замість терміну «націонал-соціалізм» використовувався термін «нацизм». Навіть власне гітлерівську партію в підручниках називали «німецькими нацистами». Тому постійно виникала термінологічна плутанина. Термін «нацизм» появився в Італії. Відомий терорист есер Борис Савінков – який був у Тимчасовому уряді військовим міністром – зустрічався в 20-тих роках з Муссоліні і високо оцінив як його самого, так і фашистський рух, як альтернативу комунізму, з яким Савіков вів війну не на життя а на смерть.

Але вцілому спочатку термін «нацисти» використовувала в основному тільки радянська пропаганда. Навіть Сталін в своїй промові 6 листопада 1941 року, критикуючи Гітлера, як імперіаліста, доводить, що Гітлер, на думку Сталіна не являється ні націоналістом, ні соціалістом, тобто використовуючи термін націонал-соціаліст обманює маси. Інакше кажучи, Сталін нічого поганого і націонал-соціалізмі, я політичній доктрині, не бачив, на відміну від фашизму, який розглядався як зрада соціалізму[3] .

Подібність між фашизмом і націонал-соціалізмом видно не тільки в соціальній і ідеологічній області, але також у зовнішньому вигляді й у політичній практиці. НСДАП була так само організована і побудована по військовому зразку, так само спиралася на одягнені в мундири і частково збройні підрозділи. Організація штурмовиків (СА, Sturmabteilungen), заснована 3 серпня 1921 року, у листопаді 1923 року нараховувала вже 15 000 чоловік. "Штурмові загони", що складалися переважно з дрібнобуржуазних елементів, не відрізнялися в цих відносинах від фашистських "скуадрі". Але хоча СА також наслідувала у своїй організації і поводженні військовим зразкам, вона відрізнялася від створеної Муссоліні армії громадянської війни двома істотними рисами. Націонал-соціалістські штурмовики шукали і провокували насильницькі зіткнення зі своїми політичними супротивниками, але їхньої сутички в залах вуличні бої не досягали масштабів італійського терору. Інше розходження полягало в тому, що, на відміну від "скуадрі" італійського аграрного фашизму, підтримуваних і організованих у кадровому і матеріальному відношенні аграріями, штурмовики ніколи - навіть у ранній період не могли розглядатися як знаряддя великих землевласників і підприємців.

Наступним поворотним моментом у партії стало те, що літом 1921 року Гітлер, який на той момент був членом правлячого комітету НСДАП і відповідав за вербування нових членів, вирішив що час відсунути досить посередкованого ідеолога і оратора Дрекслера. Тим більше що Дрекслер пропонував об’єднатися з аналогічно настроєними групами Німеччини (наприклад з соціалістами). Скориставшись від’їздом Гітлера в Берлін, прихильники Дрекслера вирішили позбутися від Гітлера. Гітлер поспішив в Мюнхен і 11 липня 1921 року ультимативно вийшов з НСДАП погрожуючи створити свою власну партію і передав справу на суд партійних членів. До такого повороту подій Дрекслер виявився неготовий і зняв свої обвинувачення проти Гітлера (якого обвинувачували в демагогії). Гітлер примусив Дрекслера поступитися йому місцем у лідерстві. Дрекслер прекрасно розумів що без Гітлера партія небуде існувати і саме тому зразу ж погодився. 26 липня Гітлер знову вступив в НСДАП, а 29 липня 1921 року на надзвичайних зборах керівництва НСДАП був вибраний головою партії, а Дрекслера відсторонили від всіх справ, нагородивши його нічого не значущою посадою почесного голови партії (у 1923 році Дрекслер взагалі вийшов з партії). На цих же зборах був прийнятий новий статут НСДАП, в якому затверджувався «принцип фюрерства», тобто беззастережне підпорядкування партії Гітлеру.

З 24 лютого 1920 року назвавши себе Націонал-соціалістською робітничою партією Німеччини, у першій фазі свого розвитку, до 1923 року, рекрутувала своїх членів головним чином з колишніх учасників війни і середніх прошарків міського і сільського населення[4] . Робітники виразно складали в ній меншість у порівнянні з офіцерами, ремісниками, службовцями, чиновниками і селянами. Але ця мнима робоча партія всіляко намагалася залучити до себе також і пролетарські прошарки.

На хвилі гострої економічної кризи в країні і росту обурення, ідеї мілітаризму і націоналізму, заклики «історичної місії німців як пануючої раси», швидко розширювалися суспільна база НСДАП, яка манила до себе тисячі молодих людей з різних верств і станів своїм динамізмом і популізмом. Крім того кадровий резерв НСДАП складали розпущені урядовим декретом всілякі воєнізовані обєднання і ветеранські союзи, наприклад, Німецький народний союз оборони і наступу, Пангерманський союз і ін.

20 жовтня 1922 року в НСДАП вступив Юліус Штрайхер який славився своїм грубим антисемізмом. Разом із ним вступив весь його Німецький профсоюз заводських робітників, що сильно збільшило число членів партії. 13 грудня 1922 року НСДАП проводить відразу 10 масових мітингів у Мюнхені. До цього часу в партії вже нараховувалося 22 тисячі чоловік.

У 1923 р. дві партії — комуністична і націонал-соціалістська — стають найнебезпечнішими для уряду. Річ у тім, що ЦК РКП (б) через Комінтерн розпочав підготовку «німецького Жовтня». У серпні 1923 р. в Москві створюється спе­ціальна комісія (Сталін, Троцький, Радек, Дзержинський, Соколь-ников та ін.), якій доручається підготувати пролетарську револю­цію в Німеччині. Москва виділяла для цього гроші. Пленум ЦК РКП (б) затвердив план повстання і переправив його до Берліна. Дата виступу — 9 листопада 1923 р. Однак тодішнє керівництво компартії Німеччини відмовилося від цієї авантюри. Лише комуніс­ти Гамбурга під керівництвом Е. Тельмана взялися до зброї. Через три дні боїв вони були вимушені відступити.

З 27 по 29 січня 1923 р. в Мюнхені відбувся Перший загальний з’їзд НСДАП. Кульмінаційним моментом з’їзду стало освячення Гітлером прапора НСДАП і хід 6 тисяч штурмовиків. На цьому з’їзді було представлено символ НСДАП – свастику, започатковано випуск партійної газети.

До листопада 1923 року НСДАП нараховувала вже 55 тис. членів.

З 1 по 2 вересня 1923 року в Нюрнберзі пройшов «Німецький день» з участю генерала Людендорфа. Там же був заснований Німецький союз боротьби, яий зібрав разом всі проворадикальні партії. Людендорф погодився підтримати Гітлера. 25 вересня 1923 року Гітлер став політичним керівником німецького союзу боротьби.

26 сентября в Баварии объявляется чрезвычайное положение. Густав фон Кар - глава баварских сепаратистов - становится генеральным государственным комиссаром с подчинением ему исполнительной власти в Баварии. На следующий день баварское правительство запрещает 14 массовых манифестаций НСДАП. Весь следующий месяц Гитлер ведет переговоры с баварскими сепаратистами. Вместе с ним в переговорах участвует генерал Людендорф, которого Гитлер предлагает сделать руководителем правительства Баварии.

26 вересня в Баварії оголошується надзвичайний стан. Густав фон Кар – голова баварських сепаратистів – стає генеральним державним комісаром з підпорядкуванням йому всієї виконавчої влади в Баврії. Це стало наслідком того що Баварський і центральний уряди перестали визнавати один одного. На наступний день баварський уряд викликає Гітлера і пропонує йому об’єднатися з ними для здійснення путчу, а взамін фон Кар просить у Гітлера зупинити СА які постійно робили безпорядки і воювали з комуністами. Також партії Гітлеру було обіцяно місця в уряді на що він не міг не погодитися, незнаючи що це був тільки відволікаючий трюк.

Сепаратисти намічають путч на 11 листопада 1923 року, однак 8 листопада, Гітлер випадково взнає, що члени баварського кабінету на чолі з Фон Каром а також Отто фон Лоссов, командуючий збройними силами Баварії, і полковник Ханс фон Шайссер, начальник баварської поліції, збирають всі політичні угрупування правого крила в самій великій мюнхенській пивній "Бюргербаукелер" і виступають перед аудиторією більше 2500 чоловік. Гітлер запрошений не був. Зрозумівши що Фон Кар хоче зібрати коаліцію зі всіма конкурентами Гітлера і створити уряд без нього і що той запрошував Гітлера щоб просто утихомирити і виграти час, а також, боячись що сепаратисти почнуть путч без нього він помчався в пивну. Вони захопили пивний зал, привели Людендорфа, заставили всетаки об’єднати сили для путчу і оголосили що обов’язково в уряд будуть входити націонал-соціалісти. Після цього озброєні націонал-соціалісти рушили вулицями щоб захопити стратегічно важливі об’єкти. Проте «праві» потерпіли нищівної поразки через багато причин однією з яких була зрада їх фон Каром. Війська уряду були мобілізовані, сепаратисти розбиті, а Адольф Гітлер заарештований. Гітлеру і його колегам дали по 5 років ув’язнення, протее звільнили вже через 13 місяців під «чесне слово».

Гітлер вирішує на деякий час відлучитися від політики. На цей період партією керує Геббельс і Людендорф. Після спроби державного перевороту в Мюнхені генеральний комісар Баварії підписав декрет про заборону НСДАП. Націонал-соціалістична партія починає занепадати без Гітлера. Крім того, під дещо зміненими назвами створювалися нові нацистські організації: Великогерманське народне обєднання (створене Юліусом Штрайхером), Народний блок, Націонал-соціалістичний вільний рух та інші.

В лютому 1925 року діяльність НСДАП знову була легалізована, проте в керівництві партії стався розкол по питанням тактики – про ступінь націоналізму і соціалізму в нацистському русі. На конференції керівників нацистських організацій Німеччини, яка проходила в Бамберзі 14 лютого 1926 року, розгорнулася жорстока боротьба між лівим і правим крилом НСДАП. Це зовсім не вийшло саме собою, оскільки ті націонал-соціалістські фюрери нижчого рангу, що не були арештовані, примкнули тим часом до Німецької народної партії волі (Deutschvolklsche Freiheitspartel), що одержала цілих 32 місця в рейхстазі на виборах 4 травня 1924 року, з яких, утім, на наступних виборах, 7 грудня 1924 року, вона уже втратила 18. Ця партія, що утворилася наприкінці 1922 року з правого крила розколеної Німецької національної народної партії (Deutsche Nationale Volkspartei), не була простою калькою НСДАП. У неї були опорні пункти головним чином у Північній Німеччині, де НСДАП до гітлерівського путчу була дуже слабко представлена, і вона зовсім не так радикально відкидала парламентську систему, як це робила НСДАП. Між націонал-соціалістськими і "народно" набудованими членами цієї партії відбувалися різкі зіткнення, що привели до її розколу і до утворення різних нових "народних" і націонал-соціалістських угруповань.

Важкими зусиллями Гітлеру після повернення вдалося знову об’єднати партію. І хоча внутрішньопартійні розбіжності так і не були ліквідовані, проте загальні збори Мюнхенського округу НСДАП 22 травня 1926 року одноголосно знову затвердили Гітлера на чолі партії. Проте залишалися багато невирішених питанньособливо по двох тісно зв'язаних питаннях: чи повинна НСДАП дотримуватись своєї колишньої путчистської тактики і чи слід їй, для залучення робітників, висунути революційно діючі цілі. Гітлер після багатьох проволів і невдач на виборах своєї партії вирішив відмовитися від путчистської тактики фашистського зразка і додати своєму образу дій хоча б видимість парламентської політики. Він має намір зруйнувати демократію лише за допомогою влади, досягнутої парламентським шляхом, після чого, як він відкрито попереджав, "полетять голови"[5] . З цього часу поинається новий етап партії НСДАП, починається її нова політика. Керівництво переїдає у з пивних барів у новий штаб в Мюнхені, починається широкомасштабна агітація і пропаганда, залучення великої буржуазії і інтелігенції до партії. За наказом Гітлера утворюються спеціальні загони СС і реорганізовується СА.

На виборах у рейхстаг 20 травня 1928 року НСДАП одержала лише 2,6% голосів і 12 місць. Це було усе ще на два місця менше, ніж одержала "народна, партія за чотири роки до того, на грудневих виборах. Але число членів, що зростало, НСДАП указувало вже на її підйом. Робітники як і раніше були в ній мало представлені, але, поряд з ремісниками, дрібними підприємцями, службовцями і студентами, у неї вдавалося залучити усе більше представників академічних професій, чиновників і головним чином селян. Це був результат пропаганди, що особливо підсилилася в сільських місцевостях, а також у малих і середніх містах. У 1929 році на виборах у різні муніципальні органи і ландтаги НСДАП одержала значно більше 10% місць. Ще більш вражаючих успіхів домігся Націонал-соціалістський союз німецьких студентів на виборах у Загальні студентські комітети університетів і вищих школ. Вже в 1929 році він одержав у середньому більш 30% поданих голосів. Про безсумнівний підйом НСДАП свідчив і той факт, що в 1930 році вона нараховувала вже 240 000 членів - майже винятково чоловіків. І все-таки значна частина громадськості була уражена величезним успіхом НСДАП на виборах у рейхстаг 14 вересня 1930 року, що одержала 18,3% голосів і 107 місць (прибл. 6,5 млн. голосів) і відразу перетворилася в другу по силі партію після Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН). Це був значний крок вперед.

Але одних місць в Рейхстазі не вистарчало фюреру для того щоб здійснити свої плани по піднесенню арійської нації, і тепер коли Гітлер отримав громадянство (26 лютого 1932р.) він неодмінно висувається в президенти. Проте все-таки перемогти вибори Гітлер так і незміг, переможцем став цього разу колишній президент Гінденбург (Гітлер набрав тільки трохи більше 30% голосів). Тоді Гітлер вирішив піти хитрістю. Після того як президент відмовив Гітлеру у посаді канцлера його партія блокувала Рейхстаг, після чого довелося проводити вибори знову (31 липня 1932р.) на яких НСДАП набрала вже 230 місць і стає самою великою партією в парламенті (соціал-демократи - 133, комуністи - 89 мандатів). Цей стрибкоподібний ріст був насамперед прямим, але також і непрямим наслідком світової економічної кризи". При цьому за НСДАП голосували переважно представники середніх прошарків, яким приходилося миритися зі зниженням доходів і які з великою чи меншою підставою побоювалися зубожіння; тим часом промислові робітники продовжували пручатися, хоча все-таки, по нових підрахунках, робітники доставили націонал-соціалістам майже 20% отриманих ними голосів. Однак успіх НСДАП на виборах пояснювався не тільки економічними проявами кризи, вплив яких був до того ж не настільки прямолінійним. Це підкреслюється вже тою обставиною, що безробітні, у кінцевому рахунку сильніше всього порушені наслідками економічної кризи, у переважній більшості голосували за Комуністичну партію Німеччини (КПН). Крім того, успіхи НСДАП не скрізь був однаково великими. Вони були вкрай малі в сільських місцевостях з католицьким населенням, тим часом як у сільських областях протестантської півночі і північного сходу вони були особливо великі[6] . НСДАП ніколи не вважала себе переважно, і тим більше винятково, партією дрібнобуржуазної орієнтації; більш того, вона ніколи не відмовлялася від домагань залучити до себе і представляти всі прошарки населення, у тому числі робітників, спочатку мало податливих на її пропаганду. Виборчими успіхами вона була зобов'язана не тільки соціальним вимогам і навмисно мрячним економічним цілям своєї програми. Настільки ж привабливими виявилися націоналістичні й антисемітські пункти цієї програми, а також стиль її політики, що відповідав емоціям людей із усіх соціальних прошарків. Багатьох залучала до НСДАП не її програма, а зовнішній образ цієї партії, що ототожнюється із силою, згуртованістю і специфічної мужністю. Особливо це стосується молоді чоловічої статі. Справді, часто випускають з уваги, що НСДАП, подібно НФП (Національної фашистської партії Італії) і іншим фашистським рухам, була у своєму активному ядрі чисто чоловічим союзом, що представляв привабливі в той час чесноти - товариство, юність і підкреслено солдатське, агресивне поводження.

Настільки ж однобічним і настільки ж невірним, як теза дрібнобу-ржуазності, був інший погляд, розповсюджений у той час і навіть у наші дні, відповідно до якого НСДАП являла собою не що інше, як знаряддя, оплачуване і направлене промисловцями.

Незважаючи на таку перемогу і численні залякування Гітлера Гінденбург всеодно вперто не допускав Гітлера до посту канцлера. Тоді націонал-соціалістична партія знову зриває засідання рейхстагу. Цього разу президент Хінденберг вже неможе терпіти, звільняє Шлейхера і призначає 30 січня 1933 року на підставі статті 48 Веймарської конституції Гітлера рехканцлером Німеччини. Проте цього йому було мало. Ініціюючи підпал Рейхстагу, який буцімто зробили комуністичні терористи він просить у президента надання йому особливих повноважень для стабілізації ситуації в країні. Проте Хінденберг не спішить до такого значущого кроку, а посилається на одобрення рейхстагом цього рішення, чого і хитрим способом Гітлеру вдалося. З цього моменту і почався найдраматичніший момент в історії Німецього народу – період Третього Рейху.

Потрібно ще дещо сказати і про НСДАП. Саму ту НСДАП яка була до встановлення Третього Реху, бо партія значно змінилася і не грала в подальший час вже такої вирішальної ролі.

Для підйому націонал-соціалізму вирішальне значення мали не кризові явища в економіці й у суспільному житті, не сприйнятливість значної частини дрібної буржуазії і не готовність окремих ведучих промисловців робити НСДАП матеріальну підтримку - набагато важливіше були помилки нефашистських і антифашистських суспільних сил і партій Німеччини.

Комуністична партія Німеччини (КПН) і Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) виявилися нездатні витягти уроки з помилок братерських італійських партій, що намагалися перешкодити підйому і приходу до влади фашизму. І хоча вони могли і повинні були знати по італійському досвіді, що чекає їх у випадку перемоги фашизму, обидві німецькі робітники партії, глибоко ворожі одна одній, не зуміли перебороти їхні програмні розходження, що розділяли, і побудувати єдиний оборонний фронт проти фашизму. Виходячи з чисто функціонального визначення фашизму, лідери КПН вважали "фашистськими" не тільки всі буржуазні партії й уряди, але навіть СДПН і боролись проти них під цим гаслом. Вони виправдували таку лінію авантюристичним, хоча і формально логічним доводом, начебто буржуазні і соціал-демократичні політики, захищаючи парламентсько-демократичну систему, щонайменше побічно підтримують капіталізм. "Соціал-фашизм" СДПН відрізняється від націонал-фашизму" НСДАП, говорили вони, лише застосовуваними методами. Якщо "націонал-фашизм" виступає як пряма агентура капіталу, то "соціал-фашисти" своєю прихильністю до парламентської демократії підтримують капіталізм непрямим образом, оскільки демократія - усього лише замаскована по необхідності форма капіталістичного панування. Незважаючи на деякі заклики до єдиного фронту, адресовані майже винятково не до керівництва, а до рядових членів СДПН і Загального об'єднання німецьких профспілок (ВОНП) КПН не могла зважитися ні на захист демократії, ні на спільні дії зі СДПН[7] . КПН почувала себе досить сильною, щоб бороти і зі СДПН, і з НСДАП. При цьому вона коливалася між чисто насильницькою тактикою під гаслом "Бий фашиста, коли його побачиш!' і прагненням, перейнявши націоналістичні вимоги, спонукати прихильників НСДАП до переходу в КПН. Ця тактика, названа по імені перейшовшого з НСДАП у КПН лейтенанта рейхсверу "курсом Шерінгера", увінчалася проголошеною в 1930 році комуністичною "Програмою національного і соціального звільнення німецького народу". Ця націоналістична "стратегія обійм" і теза "соціал-фашизму" привели навіть до того, що КПН укладала деякі часткові і короткочасні угоди з НСДАП. Так обстояла справа у випадку референдуму, спільно організованого обома партіями влітку 1931 року, що привів до розпуску прусського ландтагу і до падіння соціал-демократичного уряду землі Пруссія; і точно так само - при страйку робітників Берлінського транспортного товариства восени 1932 року.

Соціал-демократи бачили в таких явищах додаткове виправдання своїх сумнівів, чи варто починати серйозні переговори про союз з комуністами, оскільки і націонал-соціалісти, і комуністи однаково прагнули зруйнувати створену демократію, що захищається ними. Вони покладалися у своєму захисті на переконливість своїх аргументів, що вони намагалися - без особливого успіху - протиставити націонал-соціалістській пропаганді, а також на завойовані й укріплені ними політичні позиції. Але, звичайно, ця критика антифашистської стратегії КПН і СДПН жодним чином не виправдує поводження лідерів буржуазних партій, а також представників армії, промисловості і сільського господарства. Ці сили були відповідальні не тільки за строго дефляційну економічну політику, що збільшувала безробіття з її спустошливими соціальними і політичними наслідками, але також і за політичний курс кабінетів Брюнінга, фон Смалена і фон Шлейхера, що, не володіючи парламентською більшістю, підривали конституцію і поступово руйнували і без того неміцну демократичну систему.


2. Особливості ідеології та програми фашистської партії в Німеччині.

Які політико-ідеологічні установки визначали конкретні особливості положення націонал-соціалістської німецької партії усередині німецької політичної спільності? По-перше, орієнтація на усунення із соціальної арени всіх політичних партій і суспільних угруповань, крім самої фашистської партії і підлеглих їй організацій, тобто установка на твердження в Німеччині фашистської однопартійної політичної системи. По-друге, курс на перетворення фашистської партії в монопольного власника публічно-владних прерогатив і в інститут, що здійснює монопольне ідеологічне панування. По-третє, лінія на встановлення безроздільного контролю фашистської партії над державою і позбавлення останньої ролі самостійного політичного фактора.

Диктат нацистської партії над державою пропонувалося забезпечити за допомогою ряду засобів. Особливо упор робився на «уніфікацію» партії і держави. Точніше кажучи, на зрощення нацистської партії з державою і на здійснення цією партією повновладного керівництва нею. Конкретно під «уніфікацією» розумілося проведення комплексу визначених практичних мір. Укажемо деякі з них. Призначення на всі помітні державні посади винятково членів нацистської партії. Приналежність до неї— перший і найважливіший привілей при занятті державної посади. Зосередження на самому верху політичної піраміди державної і центральної партійної влади в тих самих руках. Узаконення самою державою повсюдного партійного контролю над усіма державними органами, їхніми кадрами і діяльністю. Передача державних функцій органам нацистської партії. Злиття родинних, «однопрофільних» державних і партійних формувань. Установлення державної плати (подібно платні чиновникам) партійним функціонерам, що займаються власне партійно-організованною і агітаційно-роз'яснювальною роботою.

Одночасно підкреслювалася також потреба й у збереженні чималого числа зовнішніх, сугубо інституціональних розходжень між партією і державою. Думка про утримання названих розходжень базувалося на тій посилці, що організаційна, формальна розбіжність партії і держави відповідає глибокій історичній традиції (відхід від якої принесе більше витрат, чим дивідендів) і є по прагматично-політичних мотивах доцільним.

Фашистсько-партійній державі, по думці її конструкторів, слід було стати (і вона стала!) повною протилежністю демократично-правової держави, що вони відкидали як противне природі німецької нації встановлення. Що не влаштовувало їх у цьому типі держави? Відсутність у ньому режиму особистого панування і носія принципів справжньої державності. Викликали ворожість нормальний стан суспільства як передумову правової держави і легальність, що нібито замінила собою справедливість. Відштовхували парламентаризм і багатопартійна система, плюралізм політичних сил і їхній вплив на державу, рівність усіх перед законом і судом.

Ідеалом же малювалася держава, у якій покінчено з демократією, переборені індивідуалізм і роздробленість буржуазного суспільства. Така держава повинна було скластися на расовій основі і структуруватися по станах, що співробітничають в ім'я вищих інтересів нації. У ній немає місця громадянам, там усі— піддані, що зобов'язані служити державі і виконувати її накази. У цій державі тріумфує постулат: рішення (веління) зверху вниз, відповідальність знизу нагору.

Керівництво такою державою повинне було здійснюватися (або вже здійснювалося) винятково вождем (фюрером)— Гітлером. Постулат про необхідність саме такого політичного керівництва державою, рухом, народом, чи «фюрер-принцип», також входить у ядро фашистської ідеології.

Субстратом державності виступає «народ», «народна спільність». Нацисти запевняли, начебто «народ» для них — основна цінність. У державі він, будучи первинним, споконвічним утворенням, знаходить офіційну організаційну форму свого буття. Категорія «народ» (і різними похідними від цієї категорії словосполученнями) перенасичені тексти нацистських ідеологів. У підвищеній увазі до такого феномена, як народ, немає нічого негожого, порочного. Але сугубо збиткова, демагогічно брехлива його націонал-соціалістське трактування.

Ґрунтується вона на декількох посилках. По-перше, на махрово расистському переконанні, що німецький народ є спільність людей, об'єднаних головним чином однією кров'ю. Сталість, незмінність цієї крові забезпечує континуітет і вічність німецького народу. Збереження біологічної чистоти крові («арійської», «нордичної» і т.п.) складає чи не найвищу національну мету. По-друге, на визнанні «закону цілого», відповідно до якого «народна спільність» як органічне ціле не просто велика по своїх зовнішніх розмірах величина, але і величина нескінченно більш важлива, чим самі по собі складові її члени; вони значимі лише як невід'ємні часточки цього величезного цілого. По-третє, на представленні про монолітність німецького народу, притім не тільки расово-біологічної, але також політичної, правової, світоглядної[8] .

3. "Третій рейх"

Призначення Гітлера рейхканслером означало фактичний (але не формальний) кінець Веймарської республіки. Нова, небачена раніше в Європі тоталітарна країна, до побудови якої приступила НСДАП, отримає навіть нову назву – Третій Рейх (тобто третя імперія; першою в такому випадку вважалася Св’ященна Римська Імперія, пізніше - Св’ященна Римська Імперія Німецької нації, початок якої був покладений в 962 році і яка проіснувала до 1806 року, а друга – Німецька Імперія 1871-1918 років).

У кабінет, законним чином сформований 30 січня 1933 року, крім самого Гітлера, входило всього два інших націонал-соціалісти: Вільгельм Фрік став міністром внутрішніх справ, а Герман Герінг був призначений міністром без портфеля, але одночасно як міністра внутрішніх справ Пруссії розпоряджався поліцією цієї найбільшої з німецьких земель. Пізніше був добавлений ще один - Геббельс — міністр пропаган­ди. Поверх того націонал-соціалісти, зі своєю мільйонною партією й організованими по військовому зразку, почасти збройними підрозділами СА і СС, мали у своєму розпорядженні такі засоби влади, з якими і до 30 січня 1933 року ледь могли справитися демократичні уряди і місцеві влади. Тому були більш ніж короткозорі, а у світлі італійського досвіду просто несерйозні наміри консервативних партнерів Гітлера інтегрувати і контролювати масовий рух НСДАП, передавши націонал-соціалістським фюрерам разом з керівництвом поліції значну частину державної влади. У дійсності націонал-соціалісти скористалися переданою їм 30 січня 1933 року владою, щоб за допомогою своїх партійних організацій придушити політичних супротивників і витиснути консервативних партнерів. Так зване "захоплення влади" націонал-соціалістами було не одиничним актом, а процесом, утім, в основному яких-небудь шести місяців, що завершилися в плин. Італійським фашистам для цього знадобилося більше шести років.

Відразу ж після призначення Гітлера рейхсканцлером був розпущений рейхстаг і оголошені нові вибори. У цій виборчій боротьбі націонал-соціалісти могли не тільки використовувати пожертвування промисловців - але і без стиснення ефективно використовувати свою позицію сили. Для цього вони мали у своєму розпорядженні засоби - державну владу і партійну армію, що до того ж наполовину прийняла державний характер. Із цього моменту почалася пацифікація державного апарату, яка продовжувалася всі роки існування Третього Рейху. Вона проводилася двома шляхами: члени НСДАП призначалися на керівні пости в адміністрації різних рівнів, поліції, армії або НСДАП брала на себе функції державних органів або брала над ними контроль і нагляд. Формально основою для цього був прийнятий 1 грудня 1933 року «Закон про забезпечення єдності партії і держави». Крім того, здійснювався прямий політичний контроль всередині самої партії і підконтрольних їй організаціях (СА, СС, Обєднання студентів, Гітлерюгент і т.д.). «Воля фюрера для партії – найвищий закон», - зазначалося в офіційній публікації НСДАП 1940 року.

У Пруссії двома наказами (11 і 22 лютого) 40000 штурмовиків і есесівців були включені в допоміжну поліцію. 17 лютого Геринг зажадав від них безжалісно переслідувати політичних супротивників, застосовуючи вогнепальну зброю. У ніч підпалу рейхстагу (27 лютого 1933 року), у якому обвинуватили комуністів, були арештовані тисячі комуністичних активістів по заздалегідь складених списках. Удень пізніше ця безприкладна хвиля арештів була заднім числом "легалізована" так званим "Розпорядженням рейхспрезидента про захист народу і держави", унаслідок чого втратили силу найважливіші права, гарантовані Веймарською конституцією. Тим самим члени КПН були фактично поставлені поза законом, хоча їхня партія могла ще взяти участь у виборах у рейхстаг 5 березня. Вона одержала 81 місце, але 13 березня її мандати були анульовані.

На цих виборах у рейхстаг, що унаслідок переслідувань комуністів і соціалістів уже не можна було вважати вільними, НСДАП одержала 43,9% поданих голосів. Таким чином, націонал-соціалісти не домоглися абсолютної більшості, до якої прагнули. Тому для них було великим пропагандистським і політичним успіхом, коли "Чорно-білий-червоний бойовий фронт", що виник з об'єднання Німецької національної народної партії і "Сталевого шолома" і що одержав 8% голосів, погодився підтримати Гітлера. Терор проти комуністів і соціалістів продовжувався, штурмовики й есесівці відправляли їх у "дикі" концентраційні табори, де їх били і нерідко катували до смерті - при невтручанні державних установ, поліції, правосуддя і рейхсверу; і одночасно з цим продовжувалося систематичне підпорядкування й усунення політичних супротивників і союзників НСДАП. Негайно після виборів у рейхстаг 5 березня всі уряди земель, не очолювані націонал-соціалістами, були зміщені і на їхнє місце поставлені так називані рейхскомісари. 31 березня був виданий закон "про рівноправність земель і рейха", по якому парламенти земель були сконструйовані за результатами виборів у рейхстаг 5 березня без усяких місцевих виборів. За вісьмох днів до цього, 23 березня, "закон про припинення народного і державного нещастя" фактично усунув рейхстаг, оскільки націонал-соціалістському уряду надавалося право видавати закони без згоди і навіть без участі рейхстагу і державної ради. Цей "закон про повноваження" був прийнятий кваліфікованою більшістю в двох третин, тому що його відкинули тільки ще не арештовані і не біглі депутати соціал-демократичної партії. Після уніфікації й очищення парламенту законом про "відновлення корпуса цивільних службовців" від 7 квітня були вигнані з всіх установ політичні супротивники і євреї. 2 травня були розпущені профспілки, їхні будинки захоплені, а їхнє майно було зрештою передане націонал-соціалістському "Німецькому робітничому фронту". 22 червня була також заборонена СДПН і арештовані її діячі, що не сиділи ще в "диких" концентраційних таборах чи не емігрували. Після того як у червні і липні буржуазні партії саморозпустилися, закон від 14 липня 1933 року оголосив НСДАП єдиною партією Німеччини. Цими терористичними і псевдолегальними методами, застосовуваними зверху і знизу, більш-менш завершився процес захоплення влади.

На підставі «Закону, про надзвичайні повноваження» була заборонена будь-яка діяльність профспілок (замість них був створений німецький трудовий фронт), заарештовано багатьох профспілкових активістів, закриті газети і журнали демократичної орієнтації, заборонена діяльність більшості політичних партій, і в першу чергу СДПН, КПН, Німецької партії центру, Католицької народної партії та інших. НСДАП стала єдиною політичною силою в Німеччині, що знайшло відображення в заяві уряду від 14 липня 1933 року, де говорилося що спроби зберегти старі політичні партії або створення нових будуть каратися тюремним ув’язненням.

З цього часу крім НСДАП тільки армія і церква володіли ще, принаймні потенційно, політичною і моральною владою. Хоча ці установи ніколи не були цілком уніфіковані, вони були значною мірою позбавлені впливи. Армія вже розділила вину й об'єктивно стала спільницею насильницької влади націонал-соціалістів, хоча б своїм доброзичливим нейтралітетом під час їхнього терористичного походу проти політичних супротивників і своїм пасивним поводженням під час так званого "путчу Рема" 30 червня 1934 року. Жертвами цієї розправи упали, поряд з різними керівниками СА, також деякі консервативні політики, у тому числі колишній рейхсканцлер генерал фон Шлейхер. Навіть коли в 1938 році військовий міністр фон Бломберг і верховний командуючий армією фон Фрич були зміщені зі своїх посад по незначним, навіть сміховинних мотивах - одному поставили в провину мнимі гомосексуальні похилості, іншому "не відповідну" його достоїнству дружину, - рейхсвер не заявив ні найменшого протесту. Більшість офіцерів з великим чи меншим ентузіазмом брало участь у переозброєнні Німеччини, а потім у переможних походах початку війни; більш того, вони вважали себе зв'язаними принесеною Гітлерові присягою навіть тоді, коли стали очевидні і катастрофічна поразка, що наближалася, і безмежні злочини націонал-соціалістського режиму. Однак опір деяких військових кіл указує на вже згаданий факт, що націонал-соціалістам не удалося цілком уніфікувати і підкорити собі армію.

Ще складніше було положення в "третьому рейху" обох церков. Поспішному, іноді надто поспішному пристосуванню багатьох церковних діячів протистояв тут опір деяких, щоправда, щодо нечисленних, груп і окремих осіб. І пристосування, і опір улаштовувалися при цьому як релігійними, так і політичними мотивами, що у цих християнських сповіданнях не були тотожні. Керівництво католицької церкви, до 1933 року різко ще негативно відносилося до націонал-соціалізму, потім дуже швидко перемінило цю позицію на доброзичливу симпатію. Це визначалося конкордатом між курією і "третім рейхом", запропонованим Гітлером відразу ж після вступу на посаду й ув'язненим уже 20 липня 1933 року. Цей договір був дуже вигідний для католицької церкви, тому що він не тільки визнавав, але і ставив під захист закону конфесіональні школи, так само як існування багатьох католицьких об'єднань - світських, професійних, жіночих і юнацьких. Утім, католицька церква дорого заплатила за це, пожертвувавши Партією центра, що схвалила "закон про повноваження" і незабаром після цього розпущеної. Католицька церква прийняла на себе не тільки це, але і виразила в зв'язку з конкордатом надзвичайно важливе в політичному і пропагандистському відношенні визнання і поважне відношення до "третього рейха", сподіваючись уникнути в такий спосіб уніфікації своїх союзів. Спочатку ці надії, здавалося, виправдувалися: націонал-соціалісти терпимо відносилися до росту католицьких громад у 1933 і 1934 роках і навіть сприяли зростанню числа віруючих і відкриттю католицьких церковних шкіл.
Але з 1935 року НСДАП усе більш активно прагнула обмежити вплив католицьких юнацьких товариств, а потім стала розпускати їх і включати до складу "гітлерюгенда". У ході прийнятого ними курсу на ослаблення релігійних переконань націонал-соціалісти підсилювали свою кампанію проти релігійних шкіл, доти, поки в 1941 році не перестали виходити єпископальні бюлетені.

Що стосується євангелічної церкви, то, якщо не вважати щодо нечисленних груп ліберальних теологів і віруючих соціалістів, то дана церква навіть з ентузіазмом поставилася до руйнування демократії і встановленню націонал-соціалістського терористичного режиму. Це пояснювалося не тільки традиційною в євангелічній церкві політично і релігійно аргументованою покірністю начальству, але також її релігійно пофарбованим звеличуванням німецької нації і презирством до соціалізму і демократії. Однак спроби організаційної уніфікації 28 євангелічних церков окремих земель, початі деякими націонал-соціалістами на початку 1933 року, не досягли мети. "Державний комісар по справах земельних євангелічних церков" Август Егер, призначений на цю посаду вже 24 червня 1933 року, був відкликаний з неї, коли деякі священики, що об'єдналися в "рух молодих реформаторів", і колишні керівні установи церкви заявили протест проти такої тотальної форми уніфікації, що викликала навіть критику президента фон Гінденбурга.
Утім, цей конфлікт завершився дуже вигідним для націонал-соціалістів компромісом, оскільки була досягнута домовленість, що питання про форму і устрій євангелічної церкви в "третьому рейху" повинні вирішувати самі громади.

Якщо відвернутися від опору нечисленних церковних і військових кіл, а також окремих осіб, то можна прийти до висновку, що церкви і вермахт хоча і не були цілком уніфіковані, усе-таки були настільки пристосовані до режиму, самі до нього пристосувалися, що, власне кажучи, не представляли ніякої небезпеки для внутрішнього стану "третього рейха".

Поступово ,,нова" влада починає реалізацію антисемітської політики.
При погляді на всі численні, проведеними різними установами антисемітські заходи важко знайти в них який-небудь свідомий і цілеспрямований план, єдину мотивацію. У дійсності задумане і майже здійснене повне знищення європейських євреїв лише з більш пізньої точки зору може показатися неминучим і планомірним результатом націонал-соціалістської політики у відношенні євреїв. Але окремі стадії наклепу, ізоляції, позбавлення цивільних прав, пограбування і переслідування євреїв у Німеччині й у захоплених німецькими військами країнах Європи фактично створили передумови проведеного з грубою послідовністю холокоста. Мотивація, на якій ґрунтувалася вся ця політика в цілому, також не виявляє якої-небудь єдності. Якщо знищення євреїв, проведене з бюрократичною послідовністю і виробничою акуратністю, випливає однозначно, навіть майже винятково пояснити расовою доктриною, то в першій фазі єврейської політики націонал-соціалістів переважував хоча також неприйнятний, але все-таки раціонально збагненний політичний і економічний розрахунок. Тому, незважаючи на особливий характер знищення євреїв у кінцевій стадії їхнього переслідування, можна провести деякі паралелі між поводженням націонал-соціалістів стосовно євреїв і до інших меншостей Німеччини.
Це відноситься насамперед до синти (Sinti) і рому (Roma), число яких у Німеччині на початку 1933 року було близько 26 000. Ніхто з лідерів націонал-соціалістів до захоплення влади не цікавився існуванням цих так званих "циганів". Після 30 січня 1933 року їхнє положення спочатку теж не особливе змінилося. Меншість синти і рому були скоріше побічно порушені різними нелюдськими законами і постановами націонал-соціалістів. Сюди відносився виданий 24 листопада 1933 року "закон проти небезпечних рецидивістів", до яких націонал-соціалісти зараховували всіх осіб, двічі засуджених за карні правопорушення чи злочини. З 1938 року подібні "асоціальні елементи", як їх називали в той час аж ніяк не тільки переконані націонал-соціалісти, спрямовувалися в концентраційні табори. До цього кола осіб відносилися також інші цигани. Утім, ці міри ґрунтувалися більше на кримінально-превентивних розуміннях, з яких виходила також дуже тверда "постанова про циганів" 1936 року; відповідно до цієї постанови, "цигани" були піддані ще більш строгому поліцейському нагляду.

Якщо ці міри проти циганів лише кількісно відрізнялися від колишніх поліцейських мір проти цієї "зарази", то хвиля арештів, що почалася 13 липня 1938 року, мала економічне мотивування. У ході цієї так званої "акції проти асоціальних елементів", спрямованої не тільки проти циганів, але і проти коли-небудь, засуджених євреїв, СС намагалася збільшити число своїх табірних рабів, що знизилося на якийсь час після звільнення багатьох політичних ув'язнених. Але "зацікавленість" СС у циганах цим не обмежилася. 18 грудня 1938 року Гіммлер наказав застосувати "результати расово-біологічних досліджень" при "остаточному рішенні циганського питання".
Під цими "расовими дослідженнями" малися на увазі роботи деяких учених, що спиралися на дані "Державного центра по боротьбі з циганськими бешкетуваннями", що входило у відомство карної поліції. У ході цих досліджень усі цигани старше шести років були піддані кримінологічному опису і на підставі расових і кримінально-політичних даних розділені на так званих "повних циганів", "змішаних циганів" і "осіб, що бродяжать на циганський лад". Незадовго до початку війни і після нього ці дані були застосовані на практиці. Почалася масова стерилізація, депортація циганських родин з імперських територій у Польщу і, нарешті, після нападу на Радянський Союз, масові убивства. Після того як 13 березня 1942 року "указівкою про поводження з циганами" було чітко встановлене, що "особливі розпорядження щодо євреїв" повинні бути "відповідно застосовані до циганів", за наявними оцінками, від 500 000 до 600 000 циганів, крім солдатів вермахту, було отруєно газом в Освенцимі й інших таборах знищення.
Не можна випустити з уваги і міри переслідування, що випали на частку інших національних меншостей у Німеччині й в окупованих Німеччиною областях, навіть якщо ці міри і непорівнянні з акціями знищення євреїв і циган. Це стосується сербів в області Лаузіц (Лужице) і поляків у східних областях Німеччини, у Берліні й у Рурській області, у яких відняли культурні організації, що ще залишилися в них після пакту Гітлера - Пілсудського від 26 січня 1934 року, і багато хто з який після нападу на Польщу були посаджені у в'язниці і концентраційні табори.

Набагато гірше було положення поляків в областях, фактично анексованих Німеччиною після польської кампанії, у частинах Польщі, що відійшли під владу гауляйтерів Східної Пруссії, Сілезії, Данцига - Західної Пруссії і Познанської області. Вони піддавалися безприкладному натиску, щоб витравити в них національні почуття, їх експлуатували, депортували, убивали і по найменшому приводі присуджували до смерті і страчували.
Нарешті, варто вказати ще на долю численної меншості в "третьому рейху", про існування якої тепер нерідко забувають, хоча вона нараховувало 7,5 мільйона чоловік. Це були "гастарбайтери", навербовані чи просто насильно повезені зі всіх країн Європи, особливо ж з Польщі і Радянського Союзу. Положення цих "гастарбайтерів" було украй важким. Вони жили, як правило, у примітивних гуртожитках поблизу від підприємств і були позбавлені необхідних зручностей. Якщо вони заперечували проти цих умов, вільно чи мимоволі, не додержували робочої дисципліни, то адміністрація підприємств передавала їх гестапо, що направляло їх у концентраційні табори чи так звані "табори трудового виховання". Хоча "гастарбайтерів", головним чином по економічних розуміннях, частіше направляли в село, де їх експлуатували, звертання з ними залежало також від визначених елементів расової ідеології. Воно визначалося не працездатністю і працьовитістю, а "расовим складом" країн, відкіля ці робітники прибули. Нижче всього стояли в цьому ранговому порядку "іноземні робітники" з Польщі і Росії, що повинні були носити на одязі визначені букви і символи, що вказують на їхнє походження. Без примусової і рабської праці мільйонних мас іноземних робітників націонал-соціалісти не могли б підтримувати військову економіку і відносно високий рівень життя німецького населення. Якими б частими не були нагадування про цей факт, вони ніколи не будуть зайвими; твердження, що приписує Гітлерові принаймні заслугу усунення безробіття і подолання економічної кризи, належить до тих "легенд про Гітлера", що ніяк неможливо викорінити.
У дійсності успіхи в економічній і соціальній політиці були усього лише видимістю. Вони власне кажучи спиралися на непродуктивні заходи для розподілу робочої сили і на строгий перехід до автаркії і воєнізованого виробництва. Вищою метою націонал-соціалістської економічної політики була підготовка агресивних воєн із країнами, що потім підлягали пограбуванню, щоб покрити вкладені в озброєння капітали - здебільшого узяті в борг. Ця економічна програма була дуже проста і прозора і спочатку успішна. Вона не тільки принесла видимість господарського процвітання, але і дуже сприяла інтеграції широких прошарків населення, що занадто легко схилялися забувати побачивши ці успіхи іншу, терористичну сторону "третього рейха".

Це відноситься і до значної частини робітників. На багатьох робітниках зробили враження соціально-політичні заходи "третього рейха", хоча соціальні результати націонал-соціалістських кампаній, таких, як "Народна допомога" (Volkswohlfahrt), "Зимова добродійність" (Winterhilfswerkes) і "Сила в радості" (Kraft durch Freude), були далеко не настільки значні, як це стверджувала націонал-соціалістська пропаганда. Звичайно, у націонал-соціалістських мнимих профспілках за назвою "Німецький робочий фронт" багато робітників не могли бачити заміну загублених профспілкових організацій. Але, з іншого боку, вони повинні були визнати, що націонал-соціалістам удалося перебороти безробіття - заходами для розподілу робочої сили і розгортанням військового виробництва. У цілому це привело до відчутного поліпшення матеріального становища робітників. Хоча мінімальний рівень заробітків був заморожений уже з часу економічної кризи, у той час як ціни на ряд споживчих товарів росли, у деяких областях промисловості реальна заробітна плата зросла, знову досягши в 1938/1939 році рівня 1928 року. Покращилося положення не тільки службовців і чиновників, але також дрібних ремісників і селян.

Вже в 1933 році багато антифашистів у Німеччині і за рубежем заявляли: "Гітлер йде до війни!" Але державні діячі Західної і Східної Європи повторили в області зовнішньої політики помилку тих консервативних політиків Німеччини, що думали, начебто можна стримати розвиток націонал-соціалізму політикою умиротворення й упорядкування. Вони не тільки більш-менш пасивно спостерігали за руйнуванням демократії в Німеччині і переслідуванням політичних супротивників і євреїв, але також терпіли і приймали такі акти Гітлера, як вступ у демілітаризовану Рейнську область і так званий аншлюс Австрії, крок за кроком знищували постанови Версальського договору. Вищою, але ще не кінцевою крапкою цієї політики "appeasement" була анексія Судетської області, явно схвалена Англією і Францією на Мюнхенській конференції 29 вересня 1938 року. Лише після того, як Гітлер розгромив також "залишкову Чехію" у березні 1939 року й окупував область, що належала Литві, британський і французький уряди знайшли в собі силу гарантувати 31 березня 1939 року незалежність Польщі, що була очевидним найближчим об'єктом націонал-соціалістської агресивної політики.
Тим самим завершився період західної політики умиротворення. На зміну їй прийшла політика "appeasement", проведена Радянським Союзом, що уклав 23 серпня 1939 року пакт про ненапад з Німеччиною і створив у такий спосіб важливу передумову для німецького нападу на Польщу. І справді, 1 вересня 1939 року німецькі війська вторглись без оголошення війни в Польщу, просунувшись тільки до лінії, передбаченої секретним додатковим протоколом до пакту Гітлера - Сталіна. Радянські війська окупували, крім східної частини Польщі, також частину Румунії і суверенних балтійських держав: Естонію, Латвію і Литву.

Незважаючи на цей дивний союз між фашистською Німеччиною і комуністичною Росією, що тривав до нападу на Радянський Союз 22 червня 1941 року, Друга світова війна була також із самого початку війною поглядів: вона була викликала насамперед ідеологічними представленнями Гітлера, а потім уже - політичним і економічним розрахунком. Це не означає, що окремі фази і стадії війни протікали по "розкладу", викладеному Гітлером у книзі "Моя боротьба" і в інших його програмних висловленнях. Так, наприклад, тимчасовий союз з Радянським Союзом був, звичайно, настільки ж мало передбачений ним, як і війна з Англією, якої Гітлер "насправді" хотів би уникнути.

Так само обстояла справа з походами в Грецію, Югославію і Північну Африку, теж не запланованими, а виниклими внаслідок непередбачених військових і політичних подій - слабості італійських військ, провалу пронаціонал-соціалістського путчу в Югославії і т.п.

Але вже дії "оперативних груп" (Einsatzkommandos) у Польщі, що випливали безпосередньо за військовими, показали, що націонал-соціалісти із самого початку мали на увазі щось більше, ніж імперіалістичну завойовницьку війну. На відміну від кайзерівської Німеччини, націонал-соціалістська Німеччина боролася не тільки за політичне панування в Європі, але також і за расистський "новий порядок" у континентальному, а потенційно й у глобальному масштабі, при якому "німецька раса панів", розглянута як вища раса і представлена німцями, буде панувати над всіма іншими народами. У той час як слов'янські нації підлягали поневоленню і повинні були вести існування безправних ілотів, цей план - значною мірою здійснений - передбачав повне знищення єврейської "раси", оскільки вона розглядалася як корінь усякого зла, зокрема соціалізму, комунізму і взагалі усього "сучасного" (Moderne). При всім навіженстві цієї ідеологічної концепції вона послідовно і безжалісно проводилася на практиці. Їй надавався абсолютний пріоритет перед економічними і військовими інтересами і цілями промисловості і вермахту[9] .


Висновок.

Логічним завершенням курсової роботи буде визначення загальних висновків роботи:

по-перше, слід зазначити, що НСДАП була в значній мірі подібною до відповідної Італійської партії, однак її ,,шлях" мав і свої специфічні риси;

по-друге, для підйому націонал-соціалізму вирішальне значення мали не кризові явища в економіці й у суспільному житті, не сприйнятливість значної частини дрібної буржуазії і не готовність окремих ведучих промисловців робити НСДАП матеріальну підтримку - набагато важливіше були помилки нефашистських і антифашистських суспільних сил і партій Німеччини;

по-третє, серед політико-ідеологічних установок, що визначали конкретні особливості положення націонал-соціалістської німецької партії усередині німецької політичної спільності можна виділити наступні. По-перше, орієнтація на усунення із соціальної арени всіх політичних партій і суспільних угруповань, крім самої фашистської партії і підлеглих їй організацій, тобто установка на твердження в Німеччині фашистської однопартійної політичної системи. По-друге, курс на перетворення фашистської партії в монопольного власника публічно-владних прерогатив і в інститут, що здійснює монопольне ідеологічне панування. По-третє, лінія на встановлення безроздільного контролю фашистської партії над державою і позбавлення останньої ролі самостійного політичного фактора;

по-четверте, не слід перебільшувати виключно антисемітську діяльність відповідної партії, а слід враховувати, що в межах її ідеології виділявся також пункт про знищення цілого ряду народностей.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Вайсман Й.Й. Фашизм - ідеологія смерти. -М., 2001.

2. Вольфганг Випперман. Европейский фашизм в сравнении 1922-1982/ Перевод с немецкого А. И. Федорова -Новосибирск, 2000.

3. Галкин А.А. Размышления о фашизме // Социальные трансформации в Европе ХХ века.М., 1998

4. Дамье В.В. Тоталитарные тенденции в ХХ веке // Мир в ХХ веке.М.: Наука, 2001

5. Марченко В.С, Загальна історія держави і права зарубіжних країн. К., 2001.

6. История фашизма в Западной Европе. Отв. ред. Филатова С.Г. -М., 1978.

7. История государства и права зарубежных стран. / Под общей ред. П.Н. Галанзы. – М.: Издательство «Юридическая литература», 1963. Т.2.

8. История политических и правовых учений. Под об. ред. В.С. Нерсесянца. -М.

9. Рахшмир П.Ю. Происхождение фашизма. М.: Наука, 1981

10. Феєргольд Р. Гитлер - воинственный идеолог . -М., 1998

11. Ширер У. Взлет и падение третьего рейха. В. двух томах. -М., 1991.

12. Энциклопедия Третьего Рейха" Сост. С. Воропаев. - "Локид-Миф" М., 1996


[1] Марченко В.С, Загальна історія держави і права зарубіжних країн. К., 2001. -с.365.

[2] Вайсман Й.Й. Фашизм - ідеологія смерти. -М., 2001.

[3] Энциклопедия Третьего Рейха" Сост. С. Воропаев. - "Локид-Миф" М., 1996

[4] Вольфганг Випперман. Европейский фашизм в сравнении 1922-1982/ Перевод с немецкого А. И. Федорова -Новосибирск, 2000. -с.230.

[5] Феєргольд Р. Гитлер - воинственный идеолог . -М., 1998 -с.47

[6] История фашизма в Западной Европе. Отв. ред. Филатова С.Г. -М., 1978. -с.148.

[7] Див.История государства и права зарубежных стран. / Под общей ред. П.Н. Галанзы. – М.: Издательство «Юридическая литература», 1963. Т.2. -с.282.

[8] История политических и правовых учений. Под об. ред. В.С. Нерсесянца. -М., -с.696.

[9] Ширер У. Взлет и падение третьего рейха. В. двух томах. -М., 1991. -с.219.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий