регистрация / вход

Країни Південної Азії на шляху незалежного розвитку

Реферат на тему Країни Південної Азії на шляху незалежного розвитку Особливості деколонізації Індостану. Після закінчення Другої світової війни в Британській Індії розпочався економічний спад, спричинений закриттям військових підприємств і скасуванням військових замовлень, демобілізацією понад 2 млн. військовослужбовців, що в основній масі поповнили ряди міських безробітних.

Реферат

на тему :

Країни Південної Азії на шляху незалежного розвитку

1. Особливості деколонізації Індостану.

Після закінчення Другої світової війни в Британській Індії розпочався економічний спад, спричинений закриттям військових підприємств і скасуванням військових замовлень, демобілізацією понад 2 млн. військовослужбовців, що в основній масі поповнили ряди міських безробітних. Незадоволення важким економічним становищем доповнилося в листопаді 1945 р. заворушеннями на політичній основі в Калькутті та Бомбеї, де населення протестувало проти висилки індійських військ до Індонезії та Індокитаю. Великий резонанс викликав судовий процес над солдатами й офіцерами створеної японцями 1942 р. Індійської національної армії . Більшість індійців не вважало звинувачених у державній зраді злочинцями і піддавало сумніву правомочність англійського суду.

Вищою точкою національних виступів у Індії стало повстання військових моряків Бомбея в лютому 1946 р. , вони вимагали ліквідувати національну дискримінацію, поліпшити харчування й не затримувати демобілізацію. На кораблях було спущено англійські прапори і піднято прапори ІНК та Мусульманської Ліги , про солідарність з моряками Бомбея оголосив крейсер "Хіндустан" у Карачі та кораблі на рейді Мадрасу. Послані проти повсталих солдати-індуси відмовилися стріляти в моряків і перейшли на їх бік, у Бомбеї розпочався загальний страйк. Разом з економічними з'явилися й політичні вимоги: виведення військ з Індонезії та звільнення політичних в'язнів. На придушення виступів у Бомбеї влада кинула сформовані з англійців Ессенський та Лестерський полки. Підкорившись заклику ІНК та. Мусульманської Ліги, які з самого початку подій займали сторонню вичікувальну позицію, 23 лютого військові моряки здалися. Військова база капітулювала з гаслом "Ми здаємося Індії, а не Англії".

У зв'язку із загостренням антианглійських настроїв у Індії та розгортанням національно-патріотичного руху, ще 19 лютого 1946 року британський прем'єр-міністр Етлі виступив із заявою про вислання до Індії уповноваженої делегації в складі державного секретаря в справах колоній Петіка Лоуренса, міністра торгівлі Стаффорда Кріпса та лорда адміралтейства Александера. Запропонований англійцями проект реформ передбачав збереження територіальної єдності колонії, що мала перетворитися в конфедерацію напівнезалежних провінцій і князівств із широкою автономією.

Національний Конгрес у загальних рисах погодився із запропонованим проектом, але проти виступила Мусульманська Ліга, лідер якої Алі Мохаммед Джинна , остерігаючись "розчинення" мусульман серед численно переважаючих індусів, вимагав чіткого визначення кордонів майбутньої мусульманської держави. Віце-король Індії лорд Арчібальд Уейвел запропонував створити тимчасовий уряд Індії , в якому місця були б розподілені, між Національним Конгресом і Мусульманською Лігою в пропорції 40% до 40% при збереженні 20% місць за представниками інших політичних сил. Ліга відмовилася при йняти цей проект, і в серпні 1946 р. без її участі було створено тим часовий уряд Індії на чолі з Джавахарлалом Неру . Після цього М.Джинна оголосив про початок прямої боротьби за створення на території Індії мусульманської держави Пакистан {на урду "пак" — "чистий", "стан" — "держава").

Створення уряду без участі найвпливовішої мусульманської партії викликало численні сутички між індусами та мусульманами, оскільки останні відчули себе ошуканими. Недовіра в стосунках між мусульманами та індусами вихлюпнулася ще 16 серпня 1946 р, погромами індуїстських кварталів Калькутти, причому загинуло понад 1000 осіб, у відповідь індуси вчинили погроми мусульман у Біхарі. Через неможливість припинити міжрелігійну ворожнечу Лондон змушений був піти на дальші поступки. Прибувши навесні 1947 р. до Індії, новий віце-король лорд Луїс Маунтбеттен у червні опублікував план передачі влади місцевим представникам у розмежованій на Пакистан та Індійській Союз колонії. Передбачалося, що князівства окремо будуть вирішувати, куди їм вступати, а обидві новостворені країни початково будуть англійськими домініонами. Було вирішено, що повну незалежність ці країни отримають після того, як приймуть власні конституції. План був дуже слабо опрацьований у питанні розмежування індуських та мусульманських територій. Одразу ж після оприлюднення плану лорда Маунтбеттена розпочалися збройні сутички на спірних територіях спільного проживання мусульман та індусів. Особливо жорстокі погроми відбулися в Пенджабі та Бенгалії .

Про припинення англійського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л. Маунтбеттен став генерал-губернатором з повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз, і були дійсними тільки до 31 березня 1948 р. Генерал-губернатором Пакистану став А.М.Джинна. Індія та Пакистан залишилися в Британській Співдружності, хоча вже на першому засіданні заявили про свою особливу позицію, засудивши практику расової дискримінації в Південній Африці.

Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз, На його долю припало майже 90% розвіданих корисних копалин, 90% текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів із виробництва будматеріалів. Водночас після від'єднання Пакистану в Індії почав відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, передусім хліба. Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман, особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки.

У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), яке було населене на 80% індусами, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення місцевого населення, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Днем пізніше індійські війська зайняли князівство Хайдарабад , нізам якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану, або ж отримати статус домініону на рівні з Індією та Пакистаном.

Інакше складалася ситуація в князівстві Джамму і Кашмір . Хоча мусульмани становили 78% його населення, а в Кашмірській долині навіть 94%, махараджа вирішив приєднати князівство до Індії. Ситуація ускладнювалися й тим, що один з чільних керівників Національного Конгресу Дж. Неру був вихідцем з Джамму і Кашміра, й питання приналежності цієї території певною мірою було питанням особистого престижу. 22 жовтня з території Пакистану до князівства ввійшли племена пуштунів і таджиків-дарі, які після недовгого опору індуського ополчення наблизилися до столиці князівства Срінагар. Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня угоду про добровільне приєднання князівства до Індійською Союзу, після чого до Джамму і Кашміру вступили індійські війська. Тим часом, у північній частині Джамму і Кашміру було проголошено провінцію Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. Зайнявши Срінагар, індійські війська спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ, змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі і запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Оскільки обидві сторони відмовилися прийняти цю пропозицію, протистояння тривало до 1 січня 1949 р., коли воєнні дії вздовж демаркаційної лінії припинилися,

Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етнорелігійному грунті, за різними оцінками, загинуло від 500000 до 700000 осіб, змушені були залишити місця свого проживання 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів. Особливо постраждав Пенджаб , де зупинилася промисловість і не були засіяні поля. Криваві події навколо державного розмежування спричинили зростання соціальної напруги всередині Індії. Частина ультранаціоналістів звинувачувала керівництво ІНК у пасивності й неефективній політиці, що в результаті призвело до втрати спірних територій. 30 січня

1948 р. член "Хінду махасабха" Натурам Годсе вбив Махатму Ганді, на якого націоналісти покладали відповідальність за "неготовність" Індії до збройного протистояння з мусульманами.

2. Внутрішня й зовнішня політика Республіки Індія у 50-80-х рр.

Після смерті М.Ганді лідером Індії став Джавахарлал Неру , який з 1947 р. займав пост прем'єр-міністра країни й уважався спадкоємцем керівника Національного Конгресу. Під його керівництвом розпочалося державне будівництво. Протягом 1948-1949 рр. було здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Скликані для прийняття основного закону Установчі збори в листопаді 1949 р. ухвалили конституцію країни, що увійшла в дію 26 січня 1950 р. Цей день став датою проголошення повної незалежності Індії (площа – 3,3 млн. кв. км, населення – 1, 014 млрд. чол. на 2000 р.). Конституція запровадила демократичні свободи, скасувала кастовий поділ, заборонила будь-які форми дискримінації. Запропонований Дж. Неру політичний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки: націоналізація важкої промисловості, п'ятирічні терміни планування, часткова земельна реформа. Для індійської "соціалістично орієнтованої" економіки були характерні поміркованість та відсутність ідеологічного догматизму. До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру необхідно віднести покращення ситуації жінок, реалізацію програм, спрямованих на ліквідацію неписьменності, а також прийняття законів про захист "недоторканих".

У 1951-1955 роках Індія провела першу п'ятирічку . Зважаючи на серйозні труднощі із забезпеченням населення продуктами, вона була орієнтована на розвиток сільського господарства. За час її реалізації було значно розширено посівні площі та збудовано низку Іригаційних споруд. Лише 8% запланованих державою капіталовкладень того періоду пішло на розвиток промисловості. Наступний п'ятирічний план (1956-1961 рр.) був орієнтований на розвиток промисловості. Хоча через інвестиційні проблеми Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни збільшився на 20%. За час правління Дж. Неру Індії вдалося значно збільшити виробіток сільськогосподарської продукції та подвоїти виробіток промислової продукції.

Закордонна політика Індії була менш успішного. Укладаючи у 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Неру відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тибет , що, однак, не завадило китайцям у 1959-1962 роках розв'язати серйозний конфлікт. У 1959 р. на номінально залежних Індії, але фактично безлюдних і ніколи не адміністрованих просторах провінції Аксай Чін китайці розпочали будівництво стратегічної дороги, що мала поєднати Тибет із провінцією Синцзян. Ситуація ускладнилася після поразки антикитайського повстання в Тибеті, коли далай-лама та майже 20000 тибетців емігрували до Індії. Китайці запропонували обміняти території Аксай Чін на більші території в інших ділянках кордону, але Дж, Неру не погоджувався на це.

Після того, як 18 грудня 1961 р. індійська армія успішно продемонструвала свою боєздатність, зайнявши португальські колонії Гоа , Діу та Даман (СРСР наклав вето на резолюцію ООН, котра. засуджувала дії Індії), Делі вирішив спробувати силою повернути окуповані китайцями території. У червні-листопаді 1962 р. в Аксай Чін тривали бої, що завершилися нищівним наступом китайців, після якого індійські війська було розгромлено, а сили КНР вийшли на так звану лінію Мак-Магона , що відділяла від спірних територій штат Ассам. 21 листопада 1962 р. китайці оголосили одностороннє припинення вогню, повернули полонених і трофейну техніку й вивели свої війська із зайнятих в останній фазі боїв територій, залишивши за собою Аксай Чін.

Успішніше розвивалися стосунки Індії з країнами, що безпосередньо не межували з її територією. У квітні 1955 р. Дж. Неру взяв участь у роботі Бандунзької конференції , де було визнано провідну роль Індії в русі країн неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила" , що мали стати основою мирного співробітництва на міжнародній арені. До них належали: повага територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках та дотримання мирного співіснування.

У січні 1966 р. на посаду прем’єр-міністра після раптової смерті Лала Бахадура Шастрі ІНК висунув доньку Дж. Неру Індіру Ганді, яка виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, їй протистояла група, очолена Морарджі Десаї , котрий наголошував на необхідності створення в країні вільного ринку на основі приватного підприємництва і обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М. Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу, де переміг підтримуваний І, Ганді В.Гірі, противники офіційного курсу в листопаді 1969 р. вийшли із ІНК і створили власну партію "Організація Конгрес" .

Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості Національному Конгресу вдалося поправити свій політичний імідж і на виборах у березні 1971 р. відновити домінуюче положення у парламенті. Додала авторитету Національному Конгресові блискавична переможна війна з Пакистаном у грудні 1971 р., у результаті якої проголошено незалежність Східного Пакистану як Народної Республіки Бангладеш (площа – 144 тис. кв. км, населення – 129 млн. чол. на 2000 р.). Але повільне поліпшення економічного становища на початку 70-х років було перерване в 1973 р. початком енергетичної кризи та зростанням світових пін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців із Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після війни з Пакистаном у грудні 1971 р. Запропонована урядом програма скорочення народжуваності, якою керував син І.Ганді Санджай, супроводжувалася зловживаннями та масовим застосуванням примусу.

Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію і скандальної спроби опозиції позбавити І. Ганді депутатського мандату, в липні 1975 р. в Індії було запроваджено надзвичайний стан . Поліція арештувала кілька тисяч осіб, включно з лідером опозиції М.Десаї та членами парламенту, що викрили фальсифікації правлячої партії на виборах. Обмеживши діяльність партій і наклавши заборону на проведення страйків і вуличних маніфестацій, уряд І. Ганді запропонував програму радикального оздоровлення економіки під назвою "20 пунктів". Але через зростання невдоволення черговими економічними провалами І.Ганді була змушена відмінити надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту. На виборах перемогу отримала партія "Джаната" ("Народна") , лідер якої М. Десаї сформував новий уряд.

Політична коаліція 5-ти партій, на основі якої було сформовано уряд М. Десаї, виявилася нетривкою. Ситуативна збіжність інтересів членів коаліції не дозволила проводити ефективні заходи щодо оздоровлення економіки, а через постійні конфлікти з союзниками М. Десаї швидко змушений був піти у відставку. На хвилі незадоволення некомпетентним, правлінням коаліційних урядів на виборах січня 1980 р. ІНК(І) отримав 2/3 голосів виборців, й І.Ганді знову повернулася в прем'єрське крісло. Останній період її правління (1980-1984 рр.) був позначений постійними етнорелігійними конфліктами.

Найбільшу проблему індійського уряду тоді становив сепаратистський рух у Пенджабі . Цей штат заселено сикхами , войовничим екзогамним відгалуженням ісламу. Шляхом політичної пропаганди партії "Акалі дал" на початку 80-х років вдалося створити потужний народний рух. Уряд І.Ганді запропонував сикхам широку автономію в складі Індії, однак ті відмовилися, оголосивши метою своєї політичної діяльності створення незалежної сикхської держави "Халістан" . Індійська влада вдалася до арештів та політичних переслідувань найактивніших діячів сикхського незалежницького руху. У відповідь сикхи розпочали кампанію бомбових терористичних актів проти індуського цивільного населення. Щоб привернути увагу до свого руху, сикхи підривали вибухові пристрої на залізницях, в автобусах і літаках, на людних ринках. Під час цих замахів загинули сотні осіб.

Весною 1984 р. сикхи захопили найбільшу святиню своєї релігії—Золотий храм в Амрітсарі . На території храмового комплексу сикхи створили справжню військову базу, а водночас пропагандистський центр, що проголосив початок відкритої збройної боротьби за створення незалежного Халістану. І.Ганді віддала наказ силою вибити сикхів із Золотого храму. Під час штурму і запеклого бою майже всі сикхи загинули, включно з лідером сепаратистського руху Джарналом Сінгх Бхіндравалом . Бій на території найбільшої святині образив релігійні почуття сикхів, оскільки, відповідно до канонів їхньої релігії, на територію Золотого храму могли входити тільки сикхи.

Осквернення святині в Амрітсарі викликало обурення навіть у тієї частини сикхів, яка лояльно ставилася до Делі й знаходилася на індійській службі, 31 жовтня 1984 р. два особисті тілоохоронці-сикхи розстріляли під час прогулянки прем'єр-міністра Індії І. Ганді. Повідомлення про це вбивство викликало в цілій країні хвилю погромів, унаслідок яких загинуло близько 30000 сикхів. На виборах до парламенту в грудні 1984 р. на хвилі співчуття до І.Ганді ІНК(І) отримав переважаючу більшість мандатів (401 місце), а прем'єром був обраний син покійної — Раджив Ганді . Його політичний курс значною мірою був відходом від утверджених матір'ю канонів. І.Ганді централізувала у своїх руках і персоніфікувала владу, а Р.Ганді одразу ж оголосив про наміри радитися з опозицією та прислужитися до голосів регіональних рухів. В економіці новий прем'єр запровадив лібералізацію державного планування й обмежив втручання держави у сферу приватного підприємництва. Великого розголосу набрала оголошена Р. Ганді кампанія боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників.

Бажаючи врегулювати етнорелігійні конфлікти. Р. Ганді пішов на підписання угод з більшістю сепаратистських рухів країни. Зробивши певні поступки сикхам у галузі місцевого адміністрування, Р.Ганді підписав у липні 1985 р. угоду з наступником убитого в Амрітсарі лідера "Акалі дал" Чараном Сінгхом Лонговалом, згідно з якою сикхи зобов'язалися припинити терористичні акти. У серпні того ж року частково було задоволене вимоги войовничої групи "Ассам Гана Парішад", що вимагала обмеження виборчих прав бенгальських біженців у Ассамі. У червні 1986 р. досягнуто домовленостей з Національним фронтом Мізо. Упродовж 1987 р. уряд здійснив низку заходів для виділення в окремо адміністровані території зон розселення незадоволених існуючим адміністративним поділом національних та релігійних груп.

3. Державно-політичний розвиток Індії й Пакистану наприкінці ХХ ст.

Період успішної внутрішньої та зовнішньої політики уряду Р.Ганді закінчився в середині 1987 р., після того як Індія втрутилася в національний конфлікт на Шрі Ланці (з 4 лютого 1948 р. – домініон, з 1972 р. – республіка, площа – 67 тис. кв. км, населення – 19 млн. чол. на 2000 р.). З 1983 р. на цьому острові тривала збройна боротьба 3-мільйонної тамільської меншості проти сингалезької більшості. Оскільки на півдні Індії мешкало більше 50 млн. тамілів, які могли б виступити проти центрального уряду у випадку створення на Шрі Ланці “Таміл Іламу”, Р.Ганді відрядив на допомогу Коломбо 50-тисячний індійський військовий контингент. Це не призвело до урегулювання міжетнічного конфлікту на Шрі Ланці, а Р.Ганді загинув у результаті терористичного акту, вчиненого тамілкою 21 травня 1991 р. під час передвиборного мітингу.

Але як і 7-ма роками раніше, вбивство не змогло завадити перемозі ІНК(І), що сформував уряд на чолі з Нарасімха Рао . Він відійшов від лівоцентристських традицій родини Ганді й здійснив лібералізацію економіки країни, були розірвані пути різноманітних регламентацій, Індія стала відкритою для іноземних капіталів, економічне зростання у 1991-1995 рр. перевищило 5% на рік, за кількістю спеціалістів із вищою освітою країна посіла одне з перших місць у світі. Індія вийшла на третє місце у світі за виробництвом текстилю й стала одним із провідних експортерів текстильної промисловості до США і Європи.

Урядові вдалося придушити чергове повстання сикхських сепаратистів у Пенджабі, однак у Кашмірі, де сепаратистам регулярно надавалася допомога з Пакистану, ситуація украй загострилася. Як реакція на регіональні сепаратистські рухи з початку 90-х рр. в Індії почала набувати щораз більшої сили ультранаціоналістична паніндуїстська партія “Бхаратія джаната” , лідером якої є колишній міністр закордонних справ в уряді М.Десаї Атал Біхарі Ваджпаї . Метою своєї діяльності ця партія визначила створення винятково індуїстської держави, а однією з форм діяльності обрала руйнування мечетей, збудованих після мусульманського завоювання Індії на місці давніх індуїстських святинь.

У результаті парламентських виборів у березні 1998 р. “Бхаратія джаната” прийшла до влади і сформувала уряд у коаліції з рядом регіональних партій. Перм’єр-міністр А.Ваджпаї взяв курс на розбудову військової промисловості та перетворення Індії у світову наддержаву, що призвело до загострення стосунків із Пакистаном. У червні 1998 р. Індія, а через кілька днів і Пакистан демонстративно провели випробування власної ядерної зброї. Світове співтовариство досить мляво зреагувало на ці події. Було оголошено накладення на Індію та Пакистан торгових санкцій, але невдовзі їх скасували. На початку літа 1999 р. на територію індійського Кашміру проникли загони мусульманських бойовиків. З великими труднощами, використовуючи авіацію індійським військам вдалося їх розсіяти. Сили ППО Індії та Пакистану збили по одному військовому літакові протилежної сторони. Бої припинилися в серпні 1999 р. й хоча обидві сторони заявили про нормалізацію міждержавних стосунків, напруженість у відносинах між Індією та Пакистаном усе ще залишається досить сильною.

На поч. ХХІ ст. Індія займає 6-те місце у світі за сумою головних макроекономічних показників і входить до десятки країн планети, які розвиваються найдинамічніше, посідаючи 15-те місце за розмірами ВВП і 14-те – за обсягами промислового виробництва

Для Пакистану (площа – 804 тис. кв. км, населення – 141,5 млн. чол. на 2000 р.) протягом 80-х рр. склалася надзвичайно сприятлива зовнішньополітична обстановка. Через падіння шахського режиму в Ірані та вторгнення радянських військ до Афганістану Сполучені Штати Америки змушені були зробити ставку в регіоні на Ісламабад. Пакистан отримав від США понад 3,2 млрд. доларів фінансово-технічної допомоги. Завдяки великим західним інвестиціями та поблажливому ставленню з боку США, Пакистан у 1987 р. розпочав роботу над власною ядерною та стратегічною ракетною зброєю. Президент країни, колишній начальник штабу сухопутних військ, який прийшов до влади у результаті військового перевороту 5 липня 1977 р., Мохаммед Зія-уль-Хак збирався протиставитися Індії, що ще 1974 р. здійснила ядерний вибух, хоча й заперечувала його військовий характер. Але за нез’ясованих до сьогодні обставин 17 серпня 1988 р. М.Зія-уль-Хак загинув у авіакатастрофі. На виборах, проведених, у листопаді 1988 р., перемогла донька страченого М.Зія-уль-Хаком лідера лівоцентристської Пакистанської народної партії прем’єра 3ульфікара Алі Бхутто Беназір Бхутто , однак через відмову армії, а згодом і цілих провінцій (Пенджаб, Белуджистан) виконувати урядові розпорядження, її уряд 1990 р. був змушений піти у відставку. Порівняно короткий період правління в 1990-1993 роках уряду Наваза Шаріфа позначився спробами реалізації програм лібералізації економіки та будівництва ринкового суспільства західного типу. У 1993 р. на короткий час до влади повернулася Б. Бхутто. Після того, як прем'єр-міністром країни знову став Н. Шариф у Пакистані було відновлено економічні реформи. Деяке зростання показників господарського розвитку країни в середині 90-х років супроводжувалося збільшенням безробітгя, посиленням соціальної напруженості та зубожінням значної частини населення Пакистану.

У ході короткотривалого, але запеклого збройного конфлікту з Індією в Кашмірі під тиском США, які погрожували економічними санкціями, Н. Шаріф наказав відвести підтримувані пакистанським урядом формування кашмірських мусульман зі спірних території. Незадоволені цим рішенням військові вчинили в жовтні 1999 р. державний переворот. Керівником держави став генерал Первез Мушарраф . Військовий уряд оголосив про наміри боротися з корупцією та зловживаннями чиновництва, а також про те, що стабілізувавши ситуацію в країні одразу ж передасть владу демократично обраним представникам. Однак, оскільки не було оприлюднено конкретних термінів демократичних перетворень, Пакистан потрапив у зовнішньополітичну ізоляцію, яка тривала до початку антитерористичної операції США у жовтні 2001 р., коли Мушарраф приєднався до її організаторів.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий