регистрация / вход

Країни Центральної та Східної Європи у ІІ пол. ХХ ст.

Країни Центральної та Східної Європи 1945 – 1994рр. План 1. Соціально-економічні та політичні перетворення в 1944 / 1945 – 1947 / 1948 роках. Їх наслідки.

Країни Центральної та Східної Європи 1945 – 1994рр.

План

1. Соціально-економічні та політичні перетворення в 1944 / 1945 – 1947 / 1948 роках. Їх наслідки.

2. Болгарія.

3. Великобританія.

4. Іспанія.

5. Італія.

6. Канада.


1. Соціально економічні та політичні перетворення в 1944 / 1945 – 1947 / 1948 роках. Їх наслідки.

Післявоєнні перетворення в країнах ЦПСЄ радянська історіографія розглядала раніше як революції, котрі в більшості країн в своєму розвитку пройшли два етапи: народно-демократичний та соціалістичний. Якщо з твердження про етапи можна погодитися, то говорити про революції приходиться із знаком мінус, хоча в перетвореннях 1944/1945 – 1947/1948рр. простежуються позитивні і негативні моменти. Позитивним, безперечно, був післявоєнний процес формування широкого спектру політичних партій, що свідчило про наявність демократичних начал в суспільному розвитку країн ЦПСЄ. Водночас йшло становлення в одних (Румунія, Болгарія) та відновлення в інших (Чехословаччина, Польща, НДР) парламентської системи. В Румунії, Болгарії, Угорщині та Югославії ліквідовано монархії. Прогресивним явищем також слід вважати аграрну реформу. Хоча насторожувала її крайня зарадикалізованість. По суті реформа в такій формі була спрямована проти розвитку ринкової економіки на селі: маса власників дрібних і найдрібніших селянських господарств, на думку комуністів, повинна була переконатися в необхідності колективізації. Позитивним моментом був злам фашистського державного апарату в Румунії, Угорщині, Болгарії і відновлення національної незалежності Польщі, Чехословаччини, Югославії та Албанії.

Разом з цим здійснювалися й інші перетворення, котрі об’єктивно вели до насадження тоталітарної системи комуністичного типу (лівототалітарна система) в країнах ЦПСЄ. Проведена в кілька етапів безоглядна, огульна націоналізація банків, шахт, рудників, фабрик, заводів, транспорту, нарешті середных та дрібних підприємств правела до присвоєння та монополізації державою власності. Знищення ринкової економіки та економічної свободи спричинило зростання політичної свободи, означала ліквідацію існуючої соціально-класової структури суспільства. Зникали власники і пов’язані з ними категорії населення: великі та середні землевласники, промисловці та підприємці тощо. В наслідок цього одна за одною розпускалися або ліквідовувалися політичні партії – конкуренти комуністів. У відповідності з новою соціально-економічною структурою формувалася і зміцнювалася державна влада, котра уособлювала насамперед нічим не обмежену владу комуністичних партій, їх лідерів. Преставницька демократія з її вільними виборами повсюдно зникає. Народні фронти, котрі певний час служили комуністам декоративним фасадом для імітації демократії та багатопартійності, камуфляжем насадження тоталітаризму і формою контролю партійно-політичної системи, внаслідок посилення одноособої влади компартій, перетворилася в чисто символічну прикрасу диктатури, а їх учасники, партнери комуністів, розіграні і ліквідовані. Головною опорою партократичної влади стають силові структури, насамперед репресивні секретні органи.

Дві тенденції в країнах ЦПСЄ в повоєнний час.

Суть народної демократії

Таким чином, прогресивні можливості, які були закладені перемогою над фашизмом, не були реалізовані внаслідок відомих причин, хоча в перші після воєнні роки в країнах ЦПСЄ навколо питання вибору шляху боролися дві тенденції: демократична і тоталітарна. Боротьба між прихильниками тої і другої

не була мирною, як це стверджували радянські історики. Ніде до влади комуністи не прийшли мирним, парламентським шляхом. Насильства і репресії всюди супроводжували встановлення системи тоталітаризму. В Чехословаччині – це лютневий комуністичний переворот 1948 року, в Угорщині – розгром “Угорської спільності” і фізичне усунення керівників найбільш сильних партій – опонентів комуністів – Партії дрібних сільськихгосподарів та Соціал-демократичної партії, в Румунії – відкритий терор проти “історичних” партій: Націонал-царністської та Націонал-ліберальної, в Польщі – кривава війна проти прихильників Миколайчика та крайовиків.

Форма політичної організації суспільства, що утвердилася в ряді країн Центральної та Південно-Східної Європи, отримала назву народної демократії. Її в 1944 році придумав Сталін на противагу реальній демократії Заходу. Але у жонглюванні цим терміном він не був першим.

Спільності та відманності політичних режимів СРСР та соціальстичних країн ЦПСЄ. Становлення міждержавних взаємин

На 1948-1949 роки із завершенням націоналізації та розгромомполітичних сил опозиції в країнах ЦПСЄ насаджується тоталітарна система, що на довгий час стало трагедією народів регіону.

Тоталітаризм в країнах народної демократії мав певні відмінності від радянського тоталітаризму, хоча тоталітарна система кожної окремої країни мала й свої специфічні характерні риси. Деякі з них служили комуністичним лідерам колись демократичних країн як прикриття від критики з боку Заходу. Проте імітація багатопартійної системи в Польщі, НДР та Чехословаччині навряд чи когось могла ввести в оману оскільки визнння дозволеними партіями керівної ролі комуністичної партії в суспільстві, окрім гіркої іронії, нічого більше викликати не могло.

Відмінністю було також визнання селянської трудової власності на землю, що помішало комуністам в деяких країнах (Польща, Югославія) здійснити колективізацію сільського господарства. Причини, котрі заставили комуністів піти на цей крок, були скоріше історичними, аніж ідеологічними. На відміну від Російської імперії, де віками панували общинна власніть на землю з її частими переділами, в наслідок чого не виробилася психологія земельного власника, в означених країнах традиційно закріпилась індивідуальна приватна власність на землю.

Мали місце відмінності в ступені націоналізації приватної власності. Якщо в Росії після 1917 р. націоналізували навідь велосипеди, якщо вони належали так званим буржуасним елементам, то в НДР, Польщі, Угорщині, Югославії в значній мірі функціонувала дрібна приватна власність, хоча її можливості і ріст були обмежені найрізноманітнішими адміністративними заборонами тощо.


2. Болгарія

Болгарія в 1944 – 1948 рр.

Уряд філова 1 березня 1941 р. підписав угоду про приєднання Болгарії до Троїстого союзу, чому при сприянні Німеччини передував поділ Добруджі між Болгарією та Румунією 7 вересня 1940 р. Потуги радянської історіографії доказати, що Радянський Союз прагнув недопустити угоди між Болгарією та Німеччиною, - несерйозні, оскільки після підписання пакту про ненапад, секретних протоколів 23 серпня 1939 р. та договору про дружбу 28 вересня 1939 р. між Сталіним та Гітлером наступило зближення та взаєморозуміння. Мало значення й те, що до війни економічно Болгарія орієнтувалася на Німеччину. Внаслідок кардинальних змін воєнно-стратегічної ситуації в Центральній та Південно-Східній Європі, болгарське керівництво було поставлено перед трудною ділемою і попала в сферу притягання фашистської Німеччини. Саму акцію приєднання до фашистського блоку болгарське суспільство сприйняло неоднозначно, про що свідчить неучасть Болгарії, як стателіта Німеччини, в бойових діях на радянсько-німецькому фронті та поява руху Опору у формі Вітчизняного фронту (1943 р.), куди ввійшли ліві та центриські партії – Болгарська робітнича партія, ліве крило СДП, ліве крило Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС), група “Звено”. Як першочергові завдання програма Вітчизняного фронту ставила визволення країни від фашистів, вступ в антигілерівську коаліцію, встановлення в країні народної влади. Що розумілося під останнім, мабуть, добре було відомо лише фундаторам із закордонного бюро ЦК БКП, що знаходилось в Москві.

На кінець літа 1944 р. внаслідок Яссько-Кишинівської операції Червоної Армії загальна обстановка на Балканах різко змінилася. Напередодні болгарське керівництво стало спішно зондувати можливості появи в Болгарії військ США та Великобританії. Однак остнні не мали бажання ускладнювати відносини з СРСР та ослабляти непогодженими діями антигілерівську коаліцію. Спільний ворог був ще далеко не повержений.

Розгром німецьких військ в Румунії привів до виходу Червоної Армії на болгарський кордон. 5 вересня 1944 р. Радянський Союз оголосив війну Болгарії, а 8 вересня війська 3 Українського фронту під командуванням маршала Б. Толбухіна форсували Дунай. Болгарська армія опору не чинила. Населення зустрічало радянські війська оркестрами та квітами. Монархо-фашистський режим не мав соціальної опори в країні. А тому повстання 9 вересня в Софії, що відбувалося під антифашистськими загальнодемократичними гаслами, перемогло дуже швидко: останній фашстський уряд К. Муравієва впав. В той же день К. Георгієв, лідер групи “Звено”, що представляла ліберально настроєну частину буржуазії та передове офіцерство, сформував уряд Вітчизняного фронту.

Комуністи, котрі верховодили у Вітчизняному фронті, спочатку воліли за краще, щоб не сполохнути передчасно своїх тимчасових союзників по ВФ та заспокоїти США і Великобританію, трималися в тіні і демонстрували водночас, що вони за широку коаліцію як доказ демократії та влади народу. Однак, ключові міністерства – внутрішніх справ та юстиції – прибрали до своїх рук. Так само комуністи захопили керівництво Національним комітетом ВФ, який факти-


чно здійснював широку контрольно – координуючу діяльність, котра зачипала всі сторони політичного життя, в тому числі й вирішального впливу на уряд. Під його опікою знаходилися місцеві комітети ВФ, за якими хоч і не було визнано статусу органів влади, але наділені абсолютними контрольними функціями, фактично були такими в перші повоєнні роки. Вирішальну роль в цих комітетах грали комуністи.

Вибори в Народні збори. Прийняття “класової”

конституції

На виборах в Народні збори в листопаді 1945 р., котрі не були вільними, переміг, зрозуміло, ВФ. Уряд знову очолив К. Георгієв. Перші зони, прийняті Народними зборами, - закон проти реакції, про конфіскацію майна, нажитого перед війною і вході її, про ліквідацію монархів – свідчили про розгортання широкого наступу на хилі пагінці демократії, посилення терору та свавілля. Адже під закон про реакцію можна було підвести будь-кого неугодного. 15 березня 1946 р. була проголошена республіка.

22 листопада 1946 р. головою уряду став Г. Димитров, і це означало, що шлях до так званої диктатури пролетарату розчищався швидко і ефективно, а комуністи переходили до монопартійної влади в країні. В значній мірі завдяки Димитрову Болгарія, як ніхто, послушно слідувала радянській моделі тоталітаризму.

Курс на встановлення в країні тоталітаризму закріпила прийнята в грудні 1947 р. нова конституція, згідно якої вся влада “переходила” до рук народу, властність ставала народною, а земля того, хто її обробляє. Комуфляжні лозунги та стереотипи прикривали тоталітарний характер влади нових правителів, номенклатурний режим партійних та державних чиновників. Так звана народна власність стала працювати на задоволення їх інтересів. Таким чином заходи, проведені в 1946-1947 рр. в Болгарії, в кінцевому результаті привели до тоталітаризму, хоча комуністична пропаганда подавала їх як заходи, що здійснюються в інтересах народу.

Болгарія та перебудова в СРСР

Горбачовська перебудова та економічна криза II половини 80-х років спонукали болгарське керівництво до манервів в межах системи. В 1986 р. всі галузеві міністерства були скасовані, а Державний плановий комітет перетворено в Державну планову комісію. В січні 1989 р. прийнято рішення про скорочення видатків на оборону.

Горбачовська перебудова Живкову та оточенню явно була не до вподиби. В березні 1988 р. на прийомі молодих письменників в своїй резиденції Т. Живков буквально вибухнув на одне із запитань: “Про що говоримо? Про перебудову в Радянському Союзі? Та вона як тайга, вверху шумить, а внизу нічого не чути. Там піднімається брудна політична піна. І ми не дозволимо переносити цю брудну політичну піну на вас”. Відмова СРСР від ролі сторожа соціалізму вибивала головну опору з-під тоталітарних режимів країн ЦПСЄ, в тому числі й Болгарії.


3. Великобританія

Наслідки війни для Англії. Внутрішня

та зовнішня політика лейбористів

Друга світова війна для Англії була тріумфом і трагедією. З одного боку, Англія була в числі переможців, а здругого, - перемога виявилася “пірровою”. Англія втратила 25 % національного багатства, 30% торгового флоту, зовнішній борг складав 3,335 млрд. ф.с. Послабились зв’язки з колоніями. В 1947р. експорт США в британські колонії на 70% перевищував англійський.

Однак післявоєнна відбудова йшла досить швидко. Ріст виробництва складав не менше 6% на рік. Уже в 1947р. англія досягла довоєнного рівня виробництва. Її доля в промисловому виробництві капіталістичного світу склала 11,9%. Швидкість післявоєнній відбудові сприяло оновлення основного капіталу, значні військові витрати. Проте успіхи визначалися лише в нових галузях. А хронічний дефіцит платіжного балансу та часті фінансові кризи (1947, 1946, 1951 рр.) дуже скоро змусили вдаватися до системи державного регулювання економіки.

На виборах 1945р. перемогла лейбористська партія, котра нарахувала в той час 3 млн. осіб, причому 80% всієї чисельності давали колективні члени – тред-юніони (профспілки). Лейбористи прийшли до влади під лозунгами націоналізації, житлового будівництва, відміни закону 1927р., котрий обмежував профспілкову діяльність, збереження союзу з країнами антигітлерівської коаліції. В пропагандистській діяльності лейбористи використали також популярний тоді лозунг переростання капіталізму в соціалізм шляхом реформ. Прем’єр-міністром став К. Еттлів. А герой війни, не тільки знаменитий, але й великий політик, як тільки минув час “національної кризи” перестав бути главою уряду. Чому так? Невдячність співвітчизників Черчілля? Мабуть, головна причина була в тому, що англійці прагнули перемін в економіці та політиці.

Після Другої світової війни почався розпад Британської колоніальної імперії. Політика метрополії щодо визнання права колоній на незалежність існувала в двох вимірах. Якщо виявлялося, що ту чи іншу колонію не вдасться втримати в існуючому стані, то надання території статусу домініона чи повної незалежності оголошувалося як акт милосердя та великодушності з боку британської корони. Так в 1947р. стався поділ на домініони Індостану (Індійський Союз та Пакистан), в 1948р. права домініона отримав Цейлон, незалежною стала Бірма. Тим часом в Африці (Уганда, Кенія, Золотий берег, Нігерія), Азія (Малайя) англійці вдалися до воєн з метою збереження колоніальних володінь.

Водночас Англія намагалася повернутися до своєї традиційної політики на європейському континенті – ролі арбіта. Однак ситуація в Європі та світі змінилася настільки, що Британії довелось визнати керівну роль США. Британія стала брати активну участь в усіх акціях та організаціях, котрі повинні були протидіяти просуванню комунізму на європейському континенті. Великобританія прийняла план Маршалла (1947р.), стала членом Західноєвропейського союзу (1948р.), НАТО (1949р.). Черчілль називав сталінізм варварством, яке несло страшну катастрофу Європі. Така обстановка


примусила Великобританію взяти участь в гонці озброєнь, переозброєнні Німеччини тощо.

Сучасна Великобританія

1990 р. на парламентських виборах знову перемогла консервативна партія. Однак місце прем’єр-міністра посіла не знаменита М. Тетчер, а її соратник по партії Джон Мейджор, котрий в економіці та політиці притримувався курсу взятого уряду Тетчер. Економічні труднощі світового співтовариства з початку 90-х років охопили також Великобританію. Сповільнилися темпи росту виробництва. Згідно даних за 1993р., рівень продуктивності праці в британській економіці відстає від анологічних показників у Франції на 25%, у Німеччині – на 30%, в Японії – 30-40%, у США на 50-60%. Скорочується кількість робітників, зайнятих у промисловості. Окремі галузі для підтримки конкурентноздатності на світовому ринку вимагають дотацій. Так вугільна промисловість щороку потребує 18 млрд. ф.с. Парламентська опозиція, очолювала лейбористом Джоном Смітом, гострій критиці піддає консерваторів та їх лідера Мейджора.

Одна з гострих внутрішніх проблем сучасної Англії – расова. Прикмета сучасної Англії – присутність багатьох виходців з колишніх британських колоній. Їх кількість з 0,2% населення в 50-х роках виросла до 5% на початку 90-х років. Націоналісти з Британської національної партії стверджують, що джерелом всіх бід британців є кольорові емігранти. Однак, прагнення ультраправих завоювати довір’я з допомогою гасла “Британія для британців” особливого успіху не мають.

Незважаючи на те, що Великобританія з повоєнного другого перемістилася на 6 місце у світі за обсягом ВНП (у 1989р. він становив 830 млрд. дол.), вона й надалі залишається однією з провідних країн світу. Складаючи лише один відсоток земної суші, Великобританія володіє значним національним багатством та потужним потенціалом науково-технічних досліджень. По інвестиціях за рубежем – 15% всіх світових капіталовкладень – випереджує Японію, ФРН, та Францію. 5,5 млрд. дол. щороку дає туризм. В 1994р. Англія з’єдналася з Францією тунелем, котрий проритий під Ла-Маншем.

В сільському господарстві 3% працездатних задовільняє до 75% потреб в продуктах харчування. В країні 243 тисячі фермерів, 180 тис. з них є членами збутових та постачальницьких кооперативів, чільною організацією яких виступає створена ще в 1944р. Асоціація сільськогосподарських кооперативів, котра займається питаннями встановлення цін, заключенням договорів тощо. Продуктивність в сільському господарстві за останні 20 років виросла в півтора рази. Англія, про яку кілька десятиріч тому писали, що вона їсть свої продукти лише 3 місяці на рік, зараз ввозить все менше і менше сільськогосподарської продукції.


4.Іспанія

Ісранія в перші після воєнні роки

Уроки війни франкістська Іспанія підтримувала фашистську Німеччину. З Іспанії йшли поставки стратегічної сировини, іспанська “голуба дивізія” добровольців воювала на радянсько-німецькому фронті. Вкладення грошей під час війни у важку та військову промисловість обернулося труднощями у виробництві предметів першої необхідності та продовольчих товарів. Скрутну ситуацію поглиблювала міжнародна ізоляція фашистського режиму. Лише на початку 50-х років іспанська економіка досягла рівня 1935р.

Режим Франко шукав вихід в обережній та поступовій лібералізації суспільного життя. 17 липня 1945р. була проголошена Хартія іспанців – основний закон про права та обов’язки громадян. Правда Хартія містить цілий ряд застережень. Так, право на створення організацій обумовлювалось збереженням “основних устоїв держави”, тобто йшлося про незмінність існуючої диктатури. Все ж, до складу іспанського уряду поряд з “Іспанською фаланогою” – фашистською партією генерала франко – були включені представники організації “Католицька дія”, котру очолював А. Мартін Архато.

На фоні загальної відрази у світі до фашизму ставлення демократичних країн Заходу до режиму було негативним. В грудні 1946р. на сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята резолюція, котра рекомендувала країнам-членам ООН відкликати з Іспанії своїх послів і не прийняти її в ООН. Лише Португалія та Аргентина зберегли з Іспанією попередні взаємини.

Міжнародна ізоляція змусила Франко вдатися до пом’якшення існуючого режиму. В квітні 1947р. була створена Вища королівська рада, а в травні проведено референдум про державний устрій Іспанії. Більше 14 млн. іспанців висловилися за відновлення монархії, вбачаючи в королі символ єдності нації та можливість покінчити з фашистською диктатурою. Проте Франко залишив за собою посаду довічного глави держави. Цей захід диктатора на Заході був розцінений як перші кроки на шляху до демократії. З другого боку, західні політики прийшли до висновку, що впливати на іспанське керівництво набагато легше і позитивніше, не розриваючи зв’язки. І в 1949р. західні посли повернулися до Іспанії. Згідно договору від 26 вересня 1953р. про оборону, економічну допомогу та взаємну безпеку на території Іспанії США отримали військові бази, а наприкінці 1955р. Іспанія стала членом ООН.

Початок демократизації. Іспанська специфіка переходу до демократії

З середини 70-х років почався поступовий, але неухильний процес переходу Іспанії до демократії. В боротьбі проти ультралівих та ультраправих елементів легалізувалися політичні партії. Проте не обійшлось без спроб взяти владу шляхом заколотів (1978, 1981), котрі провокувала армія, на рахунку якої за останні 150 років 30 путчів.

В 1977 році відбулися перші вільні вибори. В 31 жовтня 1978 року на загальнонаціональному референдумі прийнята демократична конституція, яка легітимувала парламетську модель правління. Пост міністра оборони зайняв стійкий конституціоналіст генерал-лейтенант Мельядо, котрий рішуче взявся за проведення військової реформи, оскільки франкістська по духу і цілях служби


армія чинила опір, саботувала рішення демократичного парламенту. У відповідь на призначення королем цивільного військовим міністром, військові ввірвалися в парламент.за ними стояв дивізний генерал Мілас дель Боск, якому король негайно відбив телекс слідуючого змісту: “Той, хто постає, готовий спровокувати – і він понесе за це відповідальність – нову громадянську війну… Наказую тобі повернути в казарми всі підрозділи, які ти привів в рух… В ім’я Іспанії, по-перше, в ім’я корони, по-друге, наказую тобі виконати все, що я тобі сказав”. Загальнонаціональна маніфестація на захист демократії, конституції і свободи, в котрій взяли участь 1,5 млн. чол., наочно підтвердила прагнення іспанців. До відповідальності притягнуто 32 військовослужбовців. Ватажки військової змови отримали по 30 років тюремного ув’язнення. Король і уряд чимало зробили для перебудови армії. Після Мельядо військові міністри – тільки цивільні. Армія була звільнена від невластивої їй функції. Розроблено кодекс прав і обов’язків військовослужбовців. Йшов одночасно процес деполітизації армії. Армія, котра служила диктатору і фаланзі, була поставленна на службу народу, а не політичним партіям.

Іспанія – заможна країна. Біля 70% населення складає середній клас. Середньомісячний доход стягає 2 тисяч доларів.

У внутрішньому житті Іспанії є також проблеми національного характеру. Існує сепаратизм в Каталонії та Басконії, хоча обидві мають надзвичайно широкі повноваження і є найбільш індустріально розвинуті та благополучному відношенні.

Зовнішня політика іспанського уряду 80-х років здійснювалася в контексті західноєвропейського зовнішньополітичного курсу: Іспанія виступила проти ракетно-ядерної політики СРСР в Європі, проти радянського вторгнення в Авганістан. Останні колоніальні володіння Іспанія втратила ще в першій половині 70-х років. Демократична Іспанія в 1992р. визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні стосунки.


5.Італія

Італія після Другої світової війни

Для Італії друга світова війна закінчилася повною поразкою. Невтішний фінал наступив фактично уже в 1943р. Баланс воєнної авантюри італійських фашистів був сумним – 450 тис. вбитих, а матеріальні витрати сягнули цифри в 10 млрд. лір. Виробництво в 1945р. становило лише 30% довоєнного. В країні нараховувалося 2 млн. безробітних. Гостра соціальна ситуація, антифашистька боротьба виразилася у полівінні італійського суспільства. Авторитет лівих партій підкріплювався їх активною участю в русі Опору – ІКП нараховувала 1,7 млн. членів. Італьйська соціалістична партія (ІСП – 900 тис. Під впливом лівих знаходилася Загальна італійська конфедеренція праці (ЗІКП, 6 млн. членів). До 1947р. комуністи входили в ряд. Саме ж італійське суспільство після війни не відзначалося стабільністю. Цьому сприяло те, що середній клас був дуже слабкий. Внаслідок цього хитким було становище буржуазії. І тільки перебування окупаційних військ демократичних країн та незгоди між соціалістами і комуністами перешкоджали останнім відважитися на захоплення влади та встановлення комуністичної диктатури. Серйозною перешкодою тоталітаризму була і католицька церква на чолі з Ватіканом.

Центром збирання демократичних сил стала Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943р. на базі партії “пополяри”. Лідером партії став Альчіде де Гаспері. Партія з релігійним забарвленням в католицькій Італії отримала досить широку соціальну базу, котру склали віруючі з різних верств населення: значна частина трудящих, інтелігенція, підприємці, чиновники тощо. Про це свідчить той факт, що після воєнні роки партія набирала більшу кількість голосів, входила у всі післявоєнні уряди, за своєю діяльністю та характером поведінки була партією центру. В ХДП консенсусно сходилися інтереси представників різних груп італійського суспільства. Суспільно-політичним кредо партії проголошувались ринкова економіка, приватна властність, парламентська республіка, демократія, співробітниціво між різними соціальними групами та християнство як вищий моральний закон. Наміри демохристиян провести аграрну реформу, добитися участі робітників в управлінні підприємствами (в тому числі і через акції та кооперативне будівництво) знаходили широку підтримку.

В 1945р. де Гаспарі сформував коаліційний уряд, в в котрий до 1947р. входили комуністи та соціалісти. 18 червня 1947р. Італія стала республікою.

10 лютого 1947р. уряд де Гаспері підписав мирний договір з країнами антигітлерівської коаліції, за яким Італія втратила всі колонії, передавала сусідам – Франції та Югославії – деякі території, змушена була до виплати репарацій СРСР, Югославії, Греції та Албанії.

Уряду де Гаспері до травня 1947р. довелося стримувати атаки крайніх лівих. Комуністи, спираючись на комітети національного визволення (КНВ), котрі особливо впливовими були на місцях на півночі Італії, вимагали проведення націоналізації великих монополій, запровадження народного контролю над виробництвом через ради управління трудящих, здійснення аграрної реформи, встановлення ладу “прогресивної демократії”. Що стояло за “прогресивною демократією” видно з слів лідера комуністів Пальміро Тольятті.


“ми хочемо, - заявив він, щоб Італія, як і всі цивілізовані народи, розвивалася в напрямі до соціалізму”.

Прийняття конституції

1 січня 1948р. набрала чинності нова конституція, котра за своїм характером була демократичною, надавала широкі політичні права та свободи громадянам, узаконювала право на страйки, свободу організацій, зборів, свободу особи, таємницю переписки. В конституії закріплювалось право на працю і на її справедливу винагороду, “достатню, щоб забезпечити вільне та гідне існування”, рівні права чоловіків та жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначила, що приватна ініціатива повинна спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність – обмежуватись аж до націоналізації окремих налузей за винагороду.рівні права чоловіків та жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначила, що приватна ініціатива повинна спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність – обмежуватись аж до націоналізації окремих налузей за винагороду. Вона передбачала встановлення законом граничних розмірів земельної властності, підтримку кооперації з боку держави, право трудящих на участь в управлінні підприємствами.

Італійська конституція 1948р. була на той час одною з найдемократичніших конституцій світу. Вона не тільки формально проголошувала широкі права та свободи, але й гарантувала їх реалізацію на ділі, створювала широкі можливості для політичного життя в країні. Італія, незважаючи на всю складність і строкатість соціальної палітри та специфічні особливості історичної долі, стала перетворюватися з авторитарно-фашистської в правову державу, в якій поступово, але неухильно йшло становлення досить хиткого суспільного консенсусу як відображення діяння різноманітних суспільно-політичних сил, нерідко по суті своїй діаметрально протилежних. Вміло враховуючи таку ситуацію, італійські політичні еліти десятки років вдається уникати гострих соціально-політичних зіткнень в країні. Як це не парадоксально, але навіть комуністичний екстремізм крайніх лівих послужив становленню зваженої центризької політики всіх післявоєнних урядів.

Посилення соціальної нестабільності у 70-х роках

З кінця 60-х років політична та економічна нестабільність в Італії поглибилася. Цей процес супроводжували страйки. Вимоги страйкарів стосувалися житлового будівництва та інших питань соціально-побутового характеру. Наслідком масової страйкової боротьби було введення 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітньої плати, урівнення робітників та службовців в праві на медичне обслуговування, визнання за робітниками права на проведення зборів на підприємствах, розширення прав профспілок всередині підприємств. Конституційне поле 1948р. дозволяло політичними методами добиватися таких поступок. Однак за це незабаром довелося розплачуватися.


Канада

Канада – федератична держава, яка складається з 10 провінцій та 2 територій. Член британської Співдружності. Формально глава держави – королева Великобританії, представлена генерал-губернатором, який призначається королевою за рекомендацією прем’єр-міністра Канади. Законодавчу владу здійснює парлемент, котрий складається з палати громад і сенату. Виконавча влада – уряд на чолі з прем’єр-меністром. Канада, таким чином, конституційна монархія.

Економіка та політика в перші післявоєнні роки

За роки Другої світової війни, в які Канада брала участь на боці антигітлерівської коаліції, національний доход країни виріс в 2 рази, Канада вийшла на третє місце в промисловому виробництві Західного світу. Зростав вивіз канадських капіталів в Латинську Америку та США. Індекс промислового виробництва виріс із 100 в довоєнні роки до 248,4 в 1953р.

Найбільш впливовими партіями Канади в повоєнні часи були Ліберальта та Прогресивно-консервативна. Обидві, не відмовляючи державі в регулюючій функції, захищають принципи вільного підприємства. Організаційні принципи обох партій чисто американського типу: нема фіксованого партійного членства, не забирають членські внески. До 1948р. правили ліберали на чолі з У.Л. Маккензі Кінгом. Не все, обіцяне в 1945р., ліберали виконали. Проте були збільшені пенсії, а в промисловості взято курс на збільшення видобутку корисних копалин, попит на які, особливо в сусідніх Сполучених Штатах Америки, зростав.

Водночас ліберали взяли курс на зміцнення канадської незалежності, хоча залежність Канади від Великобританії була чисто номінальною. В 1947р. було введено канадське громадянство. В 1949р. Англія втратила право впливати на заміну конституції Канади, а острів Ньофаундленд був приєднаний до Канади.

Зовнішня політика Канади не виходила за межі зовнішньополітичного курсу західних країн. В лютому 1947р. США і Канада підписали угоду про військове співробітництво. Продавжувала існувати створена під час війни Об’єднана рада оборони США і Канади. В 1949р. Канада стала членом НАТО.

Сучасна Канада

Канада – член великої “сімки”, високорозвинута індустріальноаграрна країна, значення якої у світовому співробітництві зростає. Це й зрозуміло. Серед західних країн тільки США випереджують Канаду за обсягом продукції добувної промисловості, але й вони уступають своєму північному сусіду по виробництву та експорту багатьох видів сировини і напівфабрикатів. За рівнем продуктивності суспільної праці і технічної оснащеності виробництва Канада поступається лише США. А в лісозаготівельній, деревообробній і целюлозно-паперовій, азбестовій промисловості, окремих галузях кольорової металургії, будівницітві і господарській діяльності в умовах півночі її технологія не має собі рівних у світі.

Для сучасної Канади характерний високий рівень життя населення. Середньорічний прибуток на одну особу в Канаді згідно даних 1986р. становив 12993 долари. А це головний показник соціальної стабільності.

Складною лишається квебецька проблема. Однак в настроях франкомовних жителів Канади останнім часом появляються нові позитивні ню-


анси. Так на додаткових парламентських виборах в березні 1995р. в Квебеку переконливу перемогу здобув представник Ліберальної партії, а кандидат від сепаратистського Квебецького блоку зазнав поразки. А це означає, що серед франкомовних квебекців збільшується кількість противників сепаратизму, що й засвідчив про ведений 30 жовтня 1995р. референдум з питання незалежності Квебеку. 50,6% жителів провінції висловилися за залишення в складі Канади.

Українці в Канаді

За статистичними даними 1981р. в канаді проживало 754 тисячі українців, що складає 3,1% населення країни, хоча канадська преса у 1989р. повідомляла, що українців в Канаді фактично 1 мільйон. Основна частина українського населення живе в провінціях Онтаріо, Альберта, Манітоба та Саскачеван 76% українців мешкає в містах. Українська етнічна група сформувалася в Канаді як імігрантська. Після Другої світової війни вона збільшевалася. До середини 1950-х років до Канади прибуло 35 тисяч українців із таборів для “переміщених осіб”. Ще більше 9 тисяч чоловік прибуло в 1961-1981рр. Чисельно українців переважають тільки британці, французи, німці та італійці.

Своєю працею українці здобули поважне місце в канадському суспільстві. Високий їх відсоток серед управлінської та інтелектуальної еліти (за даними 1981р. 26865 менеджерів, 58820 – юристи, вчителі та ін.). в 1980р. канадець українського походження Роман Гнатишин був призначиний генерал-губернатором.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий