регистрация / вход

Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента

ДЕРЖАВНА СИМВОЛІКА УКРАЇНИ 13 УКРАЇНА В ДАВНИНУ 18 Первіснообщинний лад на території України ... 18 Давні народи на території України . 24


ДЕРЖАВНА СИМВОЛІКА УКРАЇНИ .................................... 13

УКРАЇНА В ДАВНИНУ ........................................................ 18 Первіснообщинний лад на території України ....................... 18 Давні народи на території України ..................................... 24

Етногенез і розселення давніх слов’ян................................. 28

ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК

КИЇВСЬКОЇ РУСІ (IX—XII ст.) .............................................. 33 Теорії виникнення Київської Русі ...................................... 33 Перші князі .................................................................... 37

Особливості культурного, економічного й духовного

життя Київської Русі........................................................ 42

КИЇВСЬКА РУСЬ У ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ

РОЗДРОБЛЕНОСТІ. ГАЛИЦЬКОВОЛИНСЬКЕ

КНЯЗІВСТВО (XII—XIV ст.) ................................................. 44

Галицько'Волинське князівство ......................................... 44

ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ, СОЦІАЛЬНО

ЕКОНОМІЧНИЙ І ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК РУСІ

(IX—XIV ст.) ....................................................................... 47 Господарство Київської Русі .............................................. 47

Характерні риси давньоруської культури............................ 48

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА

ЛИТОВСЬКОГО ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ (XIV—XVI ст.) ............. 51

Велике князівство Литовське ............................................ 51


Кримське ханство ............................................................ 55 Особливості соціально'економічного

розвитку України у феодальну епоху .................................. 56

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ.

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

(XVI — ПЕРША ПОЛОВИНА XVII ст.) .................................. 64 Люблінська унія 1569 р. ................................................... 64 Козацтво ......................................................................... 65 Запорізька Січ ................................................................. 68 Повстання К. Косинського................................................. 72 Повстання С. Наливайка ................................................... 73 Повстання Т. Федоровича (Трясила) ................................... 74 Повстання І. Сулими ........................................................ 74 Повстання П. Павлюка ..................................................... 75

Повстання Я. Острянина й Д. Гуні ...................................... 75

НАЦІОНАЛЬНОКУЛЬТУРНИЙ РУХ

В УКРАЇНІ В XVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст. ................. 77

Православні братства ........................................................ 77 Брестська унія 1596 р. ...................................................... 78 Острозька академія .......................................................... 79

Києво'Могилянська колегія (академія) ............................... 80

НАЦІОНАЛЬНОВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО

НАРОДУ ПРОТИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ В СЕРЕДИНІ XVII ст.

ФОРМУВАННЯ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ......................... 81

Гетьман Б. Хмельницький ................................................ 81 Переяславська рада 1654 р. ............................................... 84

Березневі статті ............................................................... 85

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ПЕРІОД РУЇНИ (1657—1687 рр.) ......... 86

Гетьман І. Виговський ..................................................... 86 Гетьман Ю. Хмельницький ............................................... 87 Гетьман І. Брюховецький .................................................. 89 Гетьман Д. Многогрішний ................................................. 90 Гетьман І. Самойлович ..................................................... 91

«Вічний мир» .................................................................. 93

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XVII —

У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст. ........................................... 93 Гетьман І. Мазепа ............................................................ 93 Коломацькі статті 1687 р. ................................................. 96 Полтавська битва 1709 р. .................................................. 96 Гетьман П. Орлик ............................................................ 97 Малоросійська колегія ...................................................... 99 «Правління гетьманського уряду» ................................... 100 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ.

ЛІКВІДАЦІЯ РОСІЙСЬКИМ ЦАРАТОМ УКРАЇНСЬКОЇ

АВТОНОМІЇ ...................................................................... 101 Гайдамаки .................................................................... 101 Коліївщина ................................................................... 102 Друга Малоросійська колегія ........................................... 102 Ліквідація Запорізької Січі (1775 р.)................................. 103 «Жалувана грамота дворянству» (1785 р.) ......................... 104

Російсько'турецька війна 1787—1791 рр. .......................... 105

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

НАПРИКІНЦІ XVIII — У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ

XIX СТОЛІТТЯ .................................................................. 106 Дунайське козацьке військо ............................................. 106 Азовське козацьке військо ............................................... 107 Декабристи ................................................................... 107

Кирило'Мефодіївське товариство ..................................... 108

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЇ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст. ............................................. 109 Кримська війна 1853—1856 рр. ....................................... 109 Скасування кріпацтва (1861 р.) ........................................ 110 Судова реформа ............................................................. 112 Земська реформа ........................................................... 114 Військові реформи ......................................................... 115 Промислова революція ................................................... 116 Громади........................................................................ 119 Валуєвський циркуляр ................................................... 120

Народництво ................................................................. 120

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст. ............................................. 121 Москвофільство ............................................................. 121 Народовці ..................................................................... 121 «Просвіта» .................................................................... 123

Перша політична партія — РУРП .................................... 124

РОСІЙСЬКА ЧАСТИНА УКРАЇНИ

НА ПОЧАТКУ XX ст. ......................................................... 125 Революційна українська партія (РУП)............................... 125 Українська демократична партія (УДП) ............................ 126 Українська радикальна партія (УРП) ................................ 126 Українська соціал'демократична

робітнича партія (УСДРП) ............................................... 127 Перша російська революція 1905—1907 рр. ...................... 129 Товариство українських поступовців (ТУП) ....................... 136 ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПОЧАТКУ XX СТ. .......... 137

«Сокіл» ........................................................................ 137

«Січ»............................................................................ 139

УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ

ВІЙНИ (1914—1918 рр.) ...................................................... 139 Союз визволення України (СВУ)....................................... 139 Українські січові стрільці (УСС)....................................... 140

Брусиловський прорив ................................................... 142

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ ............................................... 144 Утворення Тимчасового уряду ......................................... 144 Утворення Української

Центральної Ради (УЦР) ................................................. 144 Генеральний секретаріат ................................................. 145 Перший універсал Центральної Ради................................ 147 Другий універсал Центральної Ради ................................. 149 Третій універсал УЦР ..................................................... 151 Народний секретаріат..................................................... 154 Повстання на «Арсеналі» ................................................ 154

Четвертий універсал УЦР ............................................... 155

УКРАЇНА В ПЕРІОД ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

Й ІНОЗЕМНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ

(1918—1920 рр.) ................................................................. 156 Донецько'Криворізька республіка .................................... 156 Брестський мир 1918 р. .................................................. 157 Директорія УНР ............................................................ 158 Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) .................. 163 Політика «воєнного комунізму»....................................... 166 ВНК ............................................................................. 166 Продрозверстка ............................................................. 167 Варшавський договір Директорії УНР із Польщею ............. 168

Ризький мир 1921 р. ...................................................... 169

УКРАЇНА В ПЕРІОД НЕПУ (1921—1929 рр.) ........................ 170

НЕП ............................................................................. 170

«Українізація» ............................................................. 176

УКРАЇНА В ПЕРІОД ПЕРШИХ П’ЯТИРІЧОК

(1929—1938 рр.) ................................................................. 178 Індустріалізація ............................................................ 178 Колективізація .............................................................. 179

Союз визволення України (1930 р.) .................................. 182

ЗАХІДНА УКРАЇНА В 20—30ті роки ................................. 183

УВО.............................................................................. 183

Українське національно'

демократичне об’єднання (УНДО) .................................... 185

Організація українських націоналістів (ОУН) .................... 186

УКРАЇНА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(1939—1945 рр.) ................................................................. 190 Приєднання Західної України до УРСР ............................. 190 Велика Вітчизняна війна (1941—1945 рр.) ........................ 192 Окупаційний режим («новий порядок») ............................ 196 Радянський партизанський рух ....................................... 197 Українська повстанська Армія (УПА)................................ 201

Підсумки війни для України ........................................... 205

ПІСЛЯВОЄННЕ ВІДНОВЛЕННЯ НАРОДНОГО

ГОСПОДАРСТВА Й РОЗВИТОК УКРАЇНИ

В 1945—1953 рр. ................................................................ 206 Відбудовний період ........................................................ 206

Ліквідація повстанського руху в Західній Україні .............. 210

УРСР У РОКИ «ХРУЩОВСЬКОЇ ВІДЛИГИ»

(1953—1964 рр.) ................................................................. 211 Приєднання Криму до УРСР ........................................... 211

«Хрущовська відлига» ................................................... 212

УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ

КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ

(СЕРЕДИНА 60Х — ПОЧАТОК 80х РОКІВ) ......................... 221

«Застій»........................................................................ 221

Дисиденти брежнєвського періоду ................................... 224

УРСР У РОКИ ПЕРЕБУДОВИ (1985—1991 рр.) ...................... 225

Перебудова ................................................................... 225 Гласність ...................................................................... 226

Декларація про державний суверенітет України

(16 липня 1990 р.) .......................................................... 227 ДКНС (рос. ГКЧП) ......................................................... 228 Акт проголошення незалежності України

24 серпня 1991 р. ........................................................... 228

Референдум 1 грудня 1991 р. .......................................... 229

УКРАЇНА В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ............................. 229 Л. Кравчук — перший Президент України........................ 229 Утворення СНД.............................................................. 230 Л. Кучма ...................................................................... 230 Конституція України 1996 р. .......................................... 231 Аграрна реформа ........................................................... 232 Конфесії ....................................................................... 233 Культурно'національне відродження ................................ 234 В. Ющенко .................................................................... 236

ВСТУП .............................................................................. 238 Що таке історія? ............................................................ 238 Що таке «історичні джерела»?......................................... 239 Культура ...................................................................... 241 Цивілізація ................................................................... 241

Держава........................................................................ 241

ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ У ПЕРВІСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ ................. 242

Кам’яний вік ................................................................. 242 Енеоліт ......................................................................... 244 Вірування первісних людей ............................................. 244 Первіснообщинний лад ................................................... 246 Бронзовий вік ................................................................ 247

Залізний вік .................................................................. 247

ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ...................................... 247 Стародавній Єгипет ........................................................ 247 Передня Азія в давнину .................................................. 249 Стародавні Індія та Китай ............................................... 256 Історія Стародавньої Греції ............................................. 263

Історія Стародавнього Риму ............................................ 268

ІСТОРІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ .................................................. 279 Народження середньовічної Європи .................................. 280 Виникнення ісламу й Арабського халіфату ........................ 288 Дві імперії: Візантійська і Франкська ............................... 291 Епоха вікінгів ................................................................ 299 Європа в X—XIII ст. ....................................................... 303 Боротьба народів Європи та Азії проти чужоземних загарбників................................................. 309 Селяни і сеньйори .......................................................... 311 Середньовічне місто ....................................................... 312 Європа в XIV—XV ст. ..................................................... 315

Утворення Московської держави ...................................... 324

ІСТОРІЯ НОВОГО ЧАСУ ..................................................... 326 Великі географічні відкриття .......................................... 326 Реформація в Європі....................................................... 329 Нідерландська революція ............................................... 332 Франція в XVI—XVII ст. ................................................ 336 Англія в XVI ст.............................................................. 338 Тридцятилітня війна (1618—1648) .................................. 342 Московська держава в XVI—XVII ст................................. 343 Англія в XVII—XVIII ст. ................................................ 347 Росія наприкінці XVII—XVIII ст. .................................... 350 Німеччина та Австрія у XVIII ст. ..................................... 357 Північна Америка у XVIII ст. .......................................... 359 Велика Французька революція ........................................ 360 Правління Наполеона Бонапарта.

Перша імперія у Франції ................................................ 363 Країни Європи в 1815—1847 рр. ...................................... 369 Революції 1848—1849 рр. у Європі .................................. 374 Утворення національних держав в Італії та Німеччині ........ 376 США в першій половині XIX ст.

Громадянська війна (1861—1865 pp.)................................ 378 Російська імперія у другій половині XIX ст. ...................... 384 Робітничий і соціалістичний рух у країнах Європи ............. 387 Завершення формування індустріального суспільства в передових країнах (1870—1914 рр.) ............................... 391 Російська імперія наприкінці XIX — на початку XX ст. ...... 395 Міжнародні відносини наприкінці XIX —

на початку XX ст. .......................................................... 401

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ ............................................................. 403 Перша світова війна (1914—1918 рр.) ............................... 403 Улаштування післявоєнного світу .................................... 406 Західні демократії в 20—30'ті роки XX ст. ........................ 409 Тоталітарні та диктаторські режими ................................ 410 Міжнародні стосунки в 30'ті роки XX ст. .......................... 418 Друга світова війна (1939—1945) ..................................... 421 США та Канада у другій половині XX ст. .......................... 427 Країни Західної Європи .................................................. 428 СРСР та пострадянські республіки ................................... 429 Країни Центральної та Східної Європи .............................. 432 Країни Азії, Африки та Латинської Америки .................... 436

Міжнародні відносини .................................................... 441

ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ ....................................... 454 Географічне положення та кордони .................................. 454 Рельєф України ............................................................. 456 Мінерально'сировинна база ............................................. 470 Клімат України ............................................................. 479 Моря України ................................................................ 480 Річкова мережа України ................................................. 486 Озера й лимани України ................................................. 496 Ґрунти ......................................................................... 499 Рослинний світ .............................................................. 504 Тваринний світ .............................................................. 507

Фізико'географічні зони ................................................. 508

ЕКОНОМІЧНА Й СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ ......... 510

Адміністративно'територіальний устрій ........................... 510 Принципи адміністративного поділу України ................... 512 Історико'географічні області ........................................... 513 Державна мова............................................................... 520 Релігія ......................................................................... 521 Національний господарський комплекс ............................ 523 Промисловість............................................................... 531 Сільське господарство..................................................... 557 Транспорт ..................................................................... 559

Структура зовнішньоекономічних зв’язків ........................ 576

ЗАГАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ .................................................... 582

План і карта .................................................................. 582

ГЕОГРАФІЯ МАТЕРИКІВ І ОКЕАНІВ .................................. 590

Океани ......................................................................... 590 Тихий океан. Океанія .................................................. 591 Атлантичний океан ..................................................... 607 Індійський океан ........................................................ 625

Північний Льодовитий океан ........................................ 630

Материки ..................................................................... 645 Африка ..................................................................... 647 Австралія .................................................................. 658 Південна Америка ...................................................... 667 Північна Америка ....................................................... 677 Антарктида ................................................................ 694

Євразія ...................................................................... 701

ЕКОНОМІЧНА Й СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ СВІТУ ............... 739

Світове господарство....................................................... 739 Країни Європи ............................................................... 743 Країни Азії ................................................................... 756 Країни Америки ............................................................ 763 Країни Африки ............................................................. 772

Австралія і Океанія ........................................................ 778

ПРЕДМЕТ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ............................... 784

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ .............................. 788

Влада, види влади .......................................................... 788 Первісна та державна влада ............................................. 789

Політична та державна влада ........................................... 791 Передумови виникнення держави .................................... 793 Особливості виникнення держави

у різних народів............................................................. 796 Основні теорії походження держави і права........................ 798 Характеристика різних підходів до поняття «держава» ...... 801

Сутність держави ........................................................... 803 Поняття й ознаки держави .............................................. 804 Поняття й види суверенітету ........................................... 806 Історичні типи держави ................................................. 810 Поняття й види функцій держави .................................... 817

Поняття форми держави. Форма правління ....................... 819 Форма державного устрою: поняття й види ....................... 824 Політичний режим: поняття й види ................................. 829 Поняття державного механізму. Державні органи .............. 833 Принцип розподілу влади: сутність і зміст........................ 835 Загальна характеристика трьох гілок влади:

законодавчої, виконавчої, судової ..................................... 837 Демократія і самоврядування народу ................................ 841 Форми демократії, виборчі системи ................................. 845 Поняття правової держави. Громадянське суспільство.

Соціальна держава ......................................................... 851

Політична система ......................................................... 858 Основні питання теорії права ........................................... 862 Різні підходи до розуміння права ..................................... 862 Сутність і ознаки права ................................................... 866 Соціальні норми, їх види ................................................ 868 Функції і принципи права............................................... 870 Об’єктивне і суб’єктивне, приватне і публічне право ........... 872 Джерела (форми) права ................................................... 873

Правові відносини, їх елементи ....................................... 876


Види правових відносин. Юридичні факти, їх види............ 879 Система права, її елементи.............................................. 882 Правова норма, структура, види правових норм ................. 886 Поняття законодавства.

Нормативно'правовий акт, види НПА ............................... 890 Систематизація законодавства. Її форми........................... 894 Правосвідомість і правова культура.

Правомірна поведінка ..................................................... 897 Поняття, ознаки, види правопорушень ............................. 902 Поняття юридичної відповідальності.

Склад правопорушення ................................................... 904 Законність і правопорядок ............................................... 909

Правова система, елементи, види .................................... 911

МІКРОЕКОНОМІКА ТА ОСНОВИ ПІДПРИЄМНИЦТВА ........ 916

Вступ до економічної теорії ............................................. 916 Фундаментальні поняття ринкової

економіки і ринкової інфраструктури ............................... 974

Підприємство й підприємництво ....................................1029

МАКРО І МЕГАЕКОНОМІКА ............................................1088 Національна економіка як ціле .......................................1088

Світова економіка ..........................................................1194

У статті 20 розділу I Конституції України записано: «Державни' ми символами України є Державний Прапор України, Герб та Гімн». Кожна країна світу обов’язково має ці три символи.

П р а п о р — полотнище (знамено) певного кольору чи кількох кольорів, часто з емблемою, прикріплене до древка чи шнура.

Г е р б — це розпізнавальний знак держави.

Г і м н — це головна пісня, яка виконується під час усіх урочи' стих подій.

Державний прапор України — офіційна емблема, яка символізує її суверенітет.

Прапор являє собою синьо'жовте прямокутне полотнище з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору. Співвідношення ши' рини прапора до його довжини 2 : 3.

Поєднання синього та жовтого кольорів може трактуватися бага' тозначно: це й мирне безхмарне небо, що розкинулося над жовтим морем хлібного лану — символу мирної праці й достатку. Це і поєд' нання символіки Золотого Сонця у Синьому Космосі. Однак головна ідея синьо'жовтого прапора — це велика гармонія Космосу, Сонця, Землі та всього на Землі сущого.

Затвердження синьо'жовтого національного прапора підтверджує єдність народу та держави, їх нерозривний взаємозв’язок. Прапори держав, народів відомі з античних часів. Стяги і в Давній Русі були у великій шані ще за часів язичництва.

Після запровадження християнства вони освячувались образом Христа, що було перейнято від греків. Слов’яни обожнювали свої зна' мена і вірили, що у воєнний час вони святіші від усіх ідолів. Прапоро' носцями призначали видатних богатирів, які мали за обов’язок по' стійно тримати прапор над полем бою, пильно охороняти його. Зна' чення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, знали: битва проходила успішно. У козацьку епоху вико' ристовувалися корогви жовтого, синього, зеленого кольорів.

Сині й жовті кольори найчастіше трапляються в козацькому одязі часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, а пізні' ше — у гайдамаків часів Коліївщини. Блакитні полотнища із золоти' ми чи жовтими хрестами та іншими знаками поширилися у XVII— XVIII століттях. Поєднання їх знаходимо на полкових знаменах Київ' ського, Лубенського, Чернігівського полків. Значно пізніше жовто' сині прапори використовували українські січові стрільці. 22 березня 1918 року Центральна Рада в Києві ухвалила Закон про державний прапор УНР, який був жовто'блакитним.

Сьогодні державний прапор майорить на будинках Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, місцевих рад народних депутатів, міні' стерств і відомств, інших державних та громадських організацій, установ та закладів.

Синьо'жовтий Державний прапор України піднімається під час відкриття міжнародних конференцій, офіційних церемоній, при вру' ченні міжнародних спортивних нагород тощо.

Він — символ міцності й незалежності держави Україна.

Державний герб України — це офіційна емблема держави, зобра' жувана на офіційних документах, печатках, грошових знаках тощо. Існує близько 40 версій походження тризуба. Одна з них: герб є уосо' бленням трьох природних сил — повітря, землі, води. Перша згадка про державні знаки зустрічається ще до X століття. Посли київського князя Ігоря при укладенні угод з візантійцями мали печатки, які служили символами їх повноважень.

В епоху Київської Русі тризуб стає великокнязівським знаком. Його зображення відоме з печатки Святослава Ігоровича, де чітко вирізняється знак тризуба, а також із монет київського князя Воло' димира Великого. Тризуб можна зустріти на цеглинах Десятинної церкви в Києві, на плитах Успенської церкви у Володимирі'Волин' ському. Його зображення знайдено на гербі французької королеви Анни, дочки Ярослава Мудрого.

У зображенні тризуба можна побачити зброю: лук, меч. А якщо придивитись уважно, можна прочитати слово «воля». У тризубі відо' бражено триєдність життя: це Батько, Мати, Дитя, які символізують Силу, Мудрість і Любов.

Герб держави України — тризуб — символізує мир і творчу пра' цю, спорідненість поколінь. Він є продовженням глибоких геральди' чних традицій українського народу.

Державний гімн України — урочиста пісня — символ нашої дер' жавної єдності.

Слова національного гімну «Ще не вмерла України...» написав у 60'х роках XIX століття відомий український поет, етнограф, фольк' лорист, член Російського географічного товариства, лауреат Золотої медалі Міжнародного географічного конгресу в Парижі й Уваровської премії Петербурзької академії наук Петро Чубинський (1839—1884). Поезія, вперше надрукована в 1863 році, швидко розійшлася в наро' ді, серед інтелігенції, студентів, гімназистів. Деякий час її навіть приписували перу Т. Г. Шевченка.

Музику до гімну написав видатний західноукраїнський компози' тор і диригент Михайло Вербицький (1815—1870).

Особливо широко використовували гімн «Ще не вмерла Украї' ни...» в роки встановлення влади Західно'Української Народної Рес' публіки та Української Народної Республіки.

Національними гімнами вважаються також урочисті пісні на вір' ші Т. Шевченка («Заповіт»), І. Франка («Вічний революціонер», «Не пора»), В. Щурата («За тебе, Україно»).

На законодавчому рівні ухвалено слова і музику Державного гім' ну України:

Ще не вмерла України Ні слава, ні воля. Ще нам, браття молодії, Усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки,

Як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, У своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, Козацького роду.

Державний гімн України звучить під час урочистостей, святку' вання державних торжеств, військових парадів, ушанування перемо' жців міжнародних спортивних змагань. Гімн звучить на ознамену' вання сили, слави й могутності держави. Слухати гімн треба стоячи, мовчки, з гордо піднятою головою.

Гімн «Ще не вмерла України...» поряд із Державним прапором і гербом є офіційним символом держави. За своїм змістом він є відо' браженням ідей боротьби за національну незалежність, гарячої лю' бові до рідної землі, поваги до її героїчної історії. Після проголошен' ня незалежності держави Україна Державний гімн відіграє роль за'


клику до затвердження самостійності та суверенітету України, нади' хає український народ на подальшу розбудову своєї держави.

Свої національні символи громадяни повинні поважати й берегти. Про це записано у статті 62 Конституції України: «Захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, шанування її держав' них символів є обов’язком громадян України».

Кожний народ має свою історію і власні історичні святині: пра' пор, герб, гімн. Вони не створюються на замовлення, а приходять у серця людей тернистими шляхами буття рідного народу.


ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Перші сліди перебування людей на території України знайдені в Пів' денному Криму (Кіїк'Коба), Приазов’ї (стоянка Амвросіївка), Серед' ньому Подністров’ї (Лука'Врублевецька), на Волині (Житомирська сто' янка) і в Надпорожжі (стоянка Круглик) і належать до раннього палео' літу. У період середнього палеоліту (мустьєрська культура, близько 100—35 тис. років тому) люди заселили значну частину території су' часної України. Стоянки цього часу відомі в Криму (Чокурча, Старо' сілля тощо), у Дніпровському Надпорожжі (стоянка Кодак), на Серед' ньому Дністрі (Молодово І) та інші. У пізньому палеоліті (близько 35— 10 тис. років тому) була заселена вже вся територія сучасної України (стоянки на Дністрі (Молодово V), у басейнах рік Горині й Тетерева, на території Києва (Кирилівська стоянка), на Десні (Мезинська стоянка, Пушкарі), на Полтавщині (Гонцовська стоянка) тощо).

У період верхнього палеоліту асортимент знарядь праці розши' рився в 3—4 рази, з’явилися ефективні складені знаряддя. Подаль' ший розвиток одержав природний поділ праці за статтю й віком. Чо' ловіки були переважно мисливцями й рибалками, жінки займалися збиранням і вихованням дітей, господарювали (були берегинями домашнього вогнища). Для цієї епохи типовими є довгострокові сто' янки; в Україні їх знайдено близько 800. У гірських районах (Крим, Карпати) люди використовували під житло печери, а на рівнинах, уздовж берегів рік — землянки або великі колективні житла, криті гілками й шкірами. Знаходження на верхньопалеолітичних стоян' ках безлічі шил і голок свідчить про винахід шиття й появу найпрос' тішого одягу зі шкір убитих тварин.

До початку мезоліту закінчується четвертинний період; плейсто' цен змінюється голоценом; відступ льодовика на північ безпосеред' ньо позначився на кліматі, флорі й фауні Євразії. Повсюдно зникали такі великі тварини, як мамонти і шерстисті носороги; перехід до полювання на менш великих тварин і птахів вимагав удосконалення

мисливської зброї. Був винайдений лук зі стрілами, духова стріло' метальна трубка й списометалка. З’явилися перші плавзасоби — пло' ти й човни. Удосконалилися рибальські снасті (сіті, гачки) і прийо' ми рибальства, зменшилася вага кам’яних знарядь, широко поши' рювалися мікроліти й вкладишеві знаряддя.

На Україні досліджено близько 1000 мезолітичних стоянок, що належали ранньопервісним громадам. Пам’ятками мезоліту є стоян' ки Таш'Аїр I, Мурзак'Коба, Заміль'Коба I і II, Фатьма'Коба в Криму, Гребеники на Нижньому Дністрі та інші.

Для родових громад були характерними колективна власність на землю (промислову територію), мисливські загони, рибальські зага' ти, човни, здобич, житло, їжу й вогонь, а також зрівняльний розподіл продуктів. Подібний колективізм (первісний комунізм) був необхід' ною умовою виживання в умовах примітивного власницького госпо' дарства з його низькою продуктивністю праці й частою нестачею продуктів харчування. Однак там, де з’являвся надлишковий про' дукт, поряд зі зрівняльним розподілом міг виникнути і трудовий розподіл; крім того, зароджувався обмін між громадами.

Етнологічні дані вказують на те, що в родовій громаді діяв прин' цип народовладдя, при якому визначальне значення мала колектив' на воля всіх її дорослих членів. При цьому кожна громада вибирала собі ватажка — найбільш досвідченого й авторитетного чоловіка, хо' ронителя звичаїв роду. Великий вплив на общинників мали також чаклуни. З’явилися соціальні норми, тобто обов’язкові правила пове' дінки, які оберігалися громадою. З покоління в покоління вони пере' творювалися на звичаї й закріплювалися ідеологічно — релігійними приписами й міфами. До порушників загальноприйнятих норм за' стосовували різні способи переконання й примусу (від осміяння й осудження до фізичної розправи).

Неоліт (новокам’яний вік, 8—4 тис. до н. е.) характеризується розвитком виробничого господарства ранніх хліборобів або хліборо' бів'скотарів в одних регіонах і високоспеціалізованого привласнюва' льного господарства мисливців, рибалок і збирачів — в інших. Пере' хід від традиційного типу привласнювального господарства до вироб' ничого став найбільшим всесвітньо'історичним досягненням перві' сної економіки, фундаментом усієї подальшої еволюції людства, най' важливішою передумовою одержання регулярного надлишкового, а потім і додаткового продукту. Надалі саме ця обставина привела до розкладання первісного й утворення класових суспільств, до виник' нення ранніх цивілізацій і держав. З огляду на важливість зазначеного переходу, англійський археолог Г. Чайлд запропонував назвати його «неолітичною революцією».

Виникнення землеробства й скотарства спричинило серйозні зру' шення в розвитку продуктивних сил. Значно прогресувала техніка виготовлення кам’яних знарядь праці, широке поширення одержа' ли полірування, пиляння й свердління каменю. Удосконалювалися кам’яні сокири й тесла, з’явилися мотики і серпи, зернотерки й ступ' ки з товкачами. З винаходом прядіння і найпростішого ткацтва почав з’являтися також одяг з рослинного волокна й вовни. Домашнє на' чиння поповнилося таким значним нововведенням, як кераміка.

Виділення племен із виробничим господарством із загальної маси інших племен стало першим великим суспільним поділом праці. Це сприяло розвиткові обміну між ранніми хліборобами'скотарями й мисливцями'рибалками. Поряд із сировинними ресурсами й виро' бами обмінювали також худобу та харчові продукти. Організація вла' ди в епоху неоліту зберігала початки первісного народовладдя. Най' важливіші питання вирішувалися на народних зборах. У їхній роботі брали участь усі дорослі, повноправні общинники, хоча все частіше вони перетворювалися на збори тільки дорослих чоловіків і проходи' ли в так званих чоловічих будинках. Рішення приймалися після до' сягнення єдності думок.

Неолітичні культури України дослідники умовно поділяють на дві зони: хліборобськоскотарську й рибальськомисливську . На По' ліссі зберігалося традиційне привласнювальне господарство; провід' на роль приділялася збиранню, полюванню й рибальству. У півден' ному та південно'західному регіонах домінуючим стає виробничий тип господарства — примітивне землеробство й скотарство.

В епоху енеоліту (мідно'кам’яний вік, 4—3 тис. до н. е.) на зміну мотичному землеробству приходить землеробство з викори' станням рала й тяглової сили великої рогатої худоби. Поряд із широким застосуванням кам’яних знарядь праці в господарстві все частіше починають застосовувати знаряддя, зроблені з міді. Само' родна мідь стала першим металом, що мав виробниче значення. Надалі використання металів матиме визначальне значення в роз' витку техніки.

Найвідомішою археологічною культурою епохи енеоліту в Украї' ні була так звана трипільська культура . Степові й частково лісосте' пові райони Лівобережжя Дніпра в 3—2 тис. до н. е. були заселені скотарсько'землеробськими племенами ямної культури (найважли' віший пам’ятник — Михайлівське поселення) і племенами катакомб' ної культури, зрубної й інших культур епохи бронзи, що приходили їм на зміну. Вони вели обмін із сусідніми племенами, а також із племенами Кавказу й Середземномор’я. Родоплемінна верхівка во' лоділа значними багатствами. У правобережних поліських і частко' во лісостепових районах жили осілі хліборобсько'скотарські племена культури шнурової кераміки. У середині 2 тис. до н. е. на Правобе' режжі Дніпра виникло кілька племінних об’єднань. Одне з них — племена комарівської культури. Наприкінці 2 — початку 1 тис. до н. е. у степових районах Побужжя й Наддніпрянщини жили племена кімерійців. У перші століття 1 тис. до н. е. бронзовий вік змінився залізним. Найбільш ранні вироби із заліза на території України на' лежали племенам чорноліської культури, які жили в лісостепу, між Дніпром і Дністром. У VII ст. до н. е. в степи Причорномор’я пересе' лилися з Азії кочові племена скіфів, які в середині 1 тис. до н. е. перебували в стадії розкладу первіснообщинних відносин і виник' нення ранніх державних утворень. Одним із них було об’єднання скіф' ських племен на чолі з царем Атеєм (IV ст. до н. е.). Лісостепові райо' ни України в VII—III ст. до н. е. населяли місцеві хліборобсько'ско' тарські племена (спадкоємці чорноліської культури). Частину цих племен, що жили на Правобережжі Середньої Наддніпрянщини, де' які дослідники вважають безпосередніми предками східних слов’ян (Немирівське городище, Бельське городище й інші). У VII—V ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї почали селитися греки, що ство' рили тут рабовласницькі міста'держави. Найбільшими серед них були Ольвія, Тира, Херсонес Таврійський, Пантікапей, що були ве' ликими центрами землеробства, рибальства, ремесла й торгівлі.

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА

Трипільська культура (названа за місцем першої знахідки біля села Трипілля Київської обл.) — археологічна культура епохи енео' літу, розповсюджена між Східним Прикарпаттям і Середнім Подні' пров’ям; на території Румунії називається культурою Кукутені. Ви' діляють 3 етапи розвитку трипільської культури: ранній етап — 4 тис. до н. е., середній — кінець 4 — перша половина 3 тис. до н. е., пізній — друга половина 3 тис. до н. е. На ранньому етапі племена трипільської культури розселялися з Прикарпаття на схід уздовж південної й північної границь лісостепу. Розселення їх на великій території привело до виникнення місцевих варіантів трипільської культури. Поселення трипільської культури розташовувалися на плато, іноді зміцнювалися валами й ровами (Поливанів Яр, Костеш' ти IV). На ранньому етапі поселення складалися з 10—15 будинків, у період розквіту — із декількох сотень великих глинобитних жител. Відомі двоповерхові житла (Варварівка, Раковець). Частина примі' щень, що служила для житла, опалювалася печами і мала круглі вікна, частина використовувалася під комори.

Основне заняття племен трипільської культури — землеробство й скотарство; значну роль відігравали полювання й рибальство, розви' валася техніка обробки міді. На розкопках поселень трипільської куль' тури виявлена велика кількість пишно орнаментованого посуду, зна' ряддя для занять сільським господарством, ткацтвом, деревооброб' кою, плетивом, виробленням шкір, а також зерна пшениці й ячме' ню, кістки тварин тощо. Племена трипільської культури вели обмін із сусідніми племенами, мідь одержували з Балканського півостро' ва. Про зростання общинних багатств свідчать скарби (Карбунський скарб).Племена трипільської культури перебували в стадії переходу від матріархату до патріархату. Релігія — аграрні культи, шануван' ня Великої матері.

ЯМНА КУЛЬТУРА

Ямна культура (ямна етнокультурна спільність) — археологіч' на культура, створена великою групою близьких за походженням племен, що жили в другій половині 3 — початку 2 тис. до н. е. у степовій і частково в лісостеповій смугах Східної Європи — від Пів' денного Уралу до низов’я Дунаю. Вони залишили після себе курга' ни, відомі й окремі поселення.

Відкрив ямну культуру на початку XX ст. російський археолог В. Городцов. Назву одержала від звичаю ховати небіжчиків у прямо' кутних ямах під невисокими насипами курганів. На території Укра' їни виділяють два етапи розвитку — ранній і пізній. Ранній етап пред' ставлений поселенням біля селища Роздольне в Донецькій області, нижніми горизонтами в урочищі Скеля'Каменоломня в Дніпропет' ровській області. До пізнього етапу відносять поселення Михайлів' ка'ІІІ і верхній горизонт поселення в Скелі'Каменоломні. На пізньо' му етапі виділяють п’ять груп племен: донецька, нижньодніпровсь' ка, середньодніпровська, приазовсько'кримська і південнобузька. На' селення ямної культури жило в наземних будинках із кам’яним фу' ндаментом, користувалося крем’яними (ножі, скребки, наконечни' ки стріл і списів), кістяними (проколки, гарпуни, молотки) і бронзо' вими (ножі, шила) знаряддями. Глиняний посуд ліпний, з опуклим дном (горщики, амфори, черпаки тощо), прикрашений заглибина' ми від зубцюватого штампа й мотузки.

Творці ямної культури займалися скотарством (велика й дрібна рогата худоба, свині, коні), землеробством, про що свідчать знахідки рогових мотик, кам’яних зернотерок, крем’яних серпів. Значну роль відігравали полювання й рибальство. Знахідки залишків дерев’яних коліс в кургані Сторожова Могила й в інших свідчать про викорис' тання населенням ямної культури колісного транспорту.

ЗРУБНА КУЛЬТУРА

Зрубна культура — археологічна культура розвинутого бронзо' вого віку (друга половина 2 — початок 1 тис. до н. е.), розповсюджена в степовій і лісостеповій зонах України й Росії. Представлена посе' леннями, курганними могильниками, скарбами металевих виробів, а також ливарних форм й інструментів металообробки. Виділена В. Городцовим у 1901 р. Названа за характерними брусованими спо' рудами в могилах. Зрубна культура формувалася у Волзько'Ураль' ському межиріччі на основі місцевого варіанта ямної культури. По' ширення зрубної культури привело до встановлення в цей період куль' турної однорідності від Уралу на сході до Дніпра на заході, від ріки Ками і правих притоків ріки Оки на півночі до Азово'Чорноморських степів на півдні. Поселення зрубної культури розташовувалися на берегах рік, на пізньому етапі іноді зміцнювалися валами й ровами. Житла — напівземлянки або наземні (із колод або кам’яні). Похо' вання в індивідуальних могилах під курганами. Більшість знахі' док складає глиняний посуд.

ЧОРНОЛІСЬКА КУЛЬТУРА

Чорноліська культура — археологічна культура перехідного періоду від бронзового до раннього залізного віку (XІ—VIІI ст. до н. е.). Поширена була в лісостеповій смузі Правобережної України між Дніпром і Дністром, а також у басейні р. Ворскли на Лівобе' режжі. Назву одержала від городища в Чорному лісі біля верхів’я ріки Інгулець (Кіровоградська область), відкритого й дослідженого в 1949 р.

Представлена невеликими городищами (Суботівське, Григор’їв' ське, Тясминське тощо), поселеннями (Велика Андрусівка) з похо' ваннями за обрядом трупоспалення, рідше — трупопокладення. Го' родища розташовувалися на високих берегах, були оточені валами з дерев’яними зрубами. Житла наземні й укопані в землю. Посуд ліп' ний, представлений тюльпаноподібними горщиками з наліпними ва' ликами, мисками, черпаками з лощеною темною поверхнею. Орна' мент — заглиблені відрізки ліній. Знаряддя — кам’яні й бронзові сокири, крем’яні вставки до серпів, кістяні деталі вудил, шила. Час' тина зброї представлена бронзовими мечами й кинджалами, наконе' чниками списів. Знайдено різні прикраси. Чорноліська культура про' йшла два етапи розвитку: ранній (суботівський, 1050—900 рр. до н. е.) і пізній (900—725 рр. до н. е.). На пізньому етапі почали споруджувати городища.

ДАВНІ НАРОДИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

КІМЕРІЙЦІ

Кімерійці — перший історично зафіксований народ на території сучасної України. Уривчасті відомості про них ми знаходимо в поемі Гомера «Одіссея», в «Історії» Геродота, «Географії» Страбона і в ас' сирійських клинописних джерелах. З X по VII ст. до н. е. іраномовні кочові племена кімерійців займали велику степову територію між Доном і Дністром, а також Кримський і Таманський півострови. Ко' нярство забезпечувало їх верховими кіньми й продуктами харчуван' ня. Завдяки своїм тісним контактам із кавказькими металургійни' ми центрами кімерійці першими серед племен України опанували технологію виготовлення заліза спочатку тигельним, а потім і сиро' дутним способом — за допомогою горна.

Володіючи сильною кіннотою, залізними мечами і стрілами із за' лізними наконечниками, цей народ робив сильний тиск на осіле зем' леробське населення українського Лісостепу. Щоб захистити себе від кімерійців, носії так званої чорноліської археологічної культури, що проживали в межиріччях Дніпра й Дністра, змушені були будувати добре укріплені городища. У VII ст. до н. е. кімерійці пішли з терито' рії України (достовірних свідчень про те, що сталося з цим народом, не збереглося). На зміну їм із сходу прийшли племена скіфів.

СКІФИ

Скіфи (сколоти) — кочові іраномовні племена, що жили в VII— III ст. до н. е. в степах Північного Причорномор’я. Про скіфів зберег' лися відомості в ассирійських (VII—VI ст. до н. е.) і грецьких (V— IV ст. до н. е. — Гіппократ, Страбон, Есхіл, Аристофан та інші) писем' них джерелах. Грецький історик Геродот присвятив скіфам четвер' ту книгу своєї «Історії», у якій описав їхню територію, заняття, по' бут, звичаї, релігію й похід проти них перського царя Дарія І. Скіфи прийшли в Північне Причорномор’я зі сходу. У V—IV ст. до н. е. під вплив скіфів потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної і Пра' вобережної України, а також землі на захід від Дністра — так звана Велика Скіфія (географічно'етнографічна назва території, на яку по' ширилася скіфська матеріальна й духовна культура, а також знач' ною мірою військовий вплив). Населення Великої Скіфії не було од' норідним. Крім декількох власне скіфських племінних об’єднань (ко' чові скіфи, царські скіфи), тут жили місцеві племена, що потрапили в залежність від скіфів і увібрали ряд елементів скіфського етносу.

Це, насамперед, скіфи'орачі, що жили між Дністром і Дніпром, скі' фи'хлібороби в низов’ях Дніпра та інші. У V—IV ст. до н. е. скіфи досягли значної військової й економічної могутності, підтримували активні зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я, здійснювали військові походи на сусідні й віддалені землі. Скіфські військово'племінні об’єднання являли собою ранній етап кочівниць' кої державності, що досягла вершини свого розвитку в середині IV ст. до н. е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і Дніпром, а згодом на заході від Дніпра скіфська державність, що трималася на військовій силі, занепала. Безпосереднім продовженням Великої Скі' фії було Скіфське царство в Криму, що проіснувало до III ст. н. е. Крім того, існувала так звана Мала Скіфія на території Молдови й Румунії. Ці державні утворення знаходилися під значним впливом античної цивілізації Північного Причорномор’я і являли собою євро' пейські елліністичні держави.

Скіфи залишили багату й різноманітну культуру. Це, насампе' ред, численні кургани (їх нараховувалося кілька сотень) військово' племінної верхівки. Курганні поховання розкривають картину гли' бокого майнового розшарування скіфського суспільства, зв’язку ко' чової верхівки з античною цивілізацією, стан військової справи в скі' фів, релігійні вірування. Перебування скіфів у степах Північного Причорномор’я сприяло поширенню скіфської матеріальної й духов' ної культури серед осілих землеробських племен.

ТАВРИ

Таври (від грецьк. tauros — бик) — автохтонне населення Криму. Від них утворилися назви Кримського півострова Таврида, Таврика, Таврія. Дослідники простежують зв’язок таврів з культурою насе' лення Криму й Подніпров’я епохи кам’яного й бронзового віків. Відо' мості про таврів містяться в здобутках давньогрецьких, римських, візантійських письменників і вчених із V ст. до н. е. до X ст. н. е. Одним з перших про таврів написав давньогрецький історик Геродот.

САРМАТИ

Сармати (савромати) — давньогрецька назва групи кочових іра' номовних племен, що жили в VI—V ст. до н. е. у степах Поволжя, Ура' лу й Казахстану, а в III ст. до н. е. — IV ст. н. е. — на території степової смуги України і, частково, на території Румунії. За даними Геродота, сармати були союзниками скіфів під час скіфо'перської війни напри' кінці VI ст. до н. е. Вони поділялися на кілька територіально'племінних груп: аорсів (на схід від Дону), сираків (Прикубання), роксоланів і ала' нів (у Північному Причорномор’ї). Територію проживання сарматів зазвичай поділяють на Азіатську Сарматію (на схід від Дону) і Європей' ську Сарматію.

Дослідники поділяють історію сарматів на 4 етапи: савроматський (VI—IV ст. до н. е.), ранньосарматський, або прохорівський (III—II ст. до н. е.), середньосарматський (I ст. до н. е. — II ст. н. е.), пізньосармат' ський (середина II—IV ст.). Традиційна сарматська культура відома в основному за похованнями. Поруч з небіжчиками в похованнях зна' ходять кістки овець, мечі із серпоподібним або кільцеподібним ле' зом, бронзові фібули й дзеркала, ліпний і гончарний посуд. Могиль' ники нараховують до сотні поховань (Усть'Кам’янка). Знахідки, що належать до сарматської культури Північного Причорномор’я, ма' ють деякі відмінності: це золоті, срібні й бронзові прикраси в полі' хромному стилі, бронзові казани із зооморфними ручками; часто зустрічається привізний глиняний і скляний посуд. Багате сармат' ське поховання досліджене під курганом Соколова Могила біля села Ковалівка Миколаївської області. Основою господарської діяльності сарматів були різні види скотарства. Важливу роль відігравали про' мисли, ремесла, торгівля із сусідами. У соціальному житті панувала військово'племінна верхівка, частими були війни.

Згідно з даними античних авторів, своїм зовнішнім виглядом і способом життя сармати нагадували скіфів'кочівників. Основними продуктами їхнього харчування були м’ясо, молоко й сир. Як й інші кочівники, вони жили в наметах, що стояли на дво' і чотириколісних візках. Сарматська кіннота довгий час не знала собі рівних у Євразій' ському степу. Закована в залізну збрую, озброєна довгими списами й мечами, вона наступала замкнутим клином, проти якого не могло встояти жодне військо.

У сарматському суспільстві досить помітними були пережитки матріархату. Очевидці повідомляють, що сарматські жінки нагаду' вали легендарних амазонок: вони полювали верхи, воювали нарівні з чоловіками, вдягалися, як чоловіки, і не одружувалися доти, поки не вбивали хоча б одного ворога.

У середині III ст. військова могутність сарматів на території Пра' вобережної України була істотно ослаблена готами, а в IV ст. вони були розгромлені й частково асимільовані гунами.

АНТИЧНІ МІСТА В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї

Античні міста Північного Причорномор’я — міста, що виникли в ході грецької колонізації на північному березі Чорного моря в VI— V ст. до н. е. Наприкінці VII ст. до н. е. на північних берегах Чорного моря виникли грецькі торговельні пункти — емпорії . У VI і V ст. до

н. е. Північне Причорномор’я входило до сфери колонізації греків, яких приваблювали ці родючі землі, достаток риби в гирлах рік, можливість вести широку торгівлю з племенами північночорномор' ських степів — скіфами, синдами, меотами тощо. У VI ст. до н. е. на північному березі Чорного моря виникли грецькі міста, засновані переселенцями з Іонії, Малої Азії і з островів Егейського моря: Тира, Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Німфей, Кімерик, Тиритака, Мирме' кій, Фармагорія, Гермонаса, Кепи та інші. У 422 р. до н. е. виник Херсонес, у III ст. до н. е. — Танаїс.

Античні міста Північного Причорномор’я жили самостійним життям, зберігаючи зі своїми метрополіями торговельні й культурні зв’язки. Велику роль у їхньому економічному житті відігравала тор' гівля з містами Греції і Малої Азії і з племенами північночорномор' ських степів. Сюди ввозили з басейну Егейського моря вино, масли' нову олію, металеві вироби, мармур, кераміку, дорогі тканини тощо і вивозили хліб, худобу, шкіри, солону рибу, рабів. Важливу роль у їхньому господарстві відігравали промисли, ремесло, землеробство й скотарство.

За соціальним і політичним устроєм усі античні міста Північного Причорномор’я спочатку були рабовласницькими полісами. Деякі міста, розташовані навколо Керченської протоки, уже в 480 р. до н. е. об’єдналися навколо Пантікапея в єдине Боспорське царство. Анти' чні міста Північного Причорномор’я досягли розквіту в IV ст. до н. е., коли вони були найважливішими постачальниками хліба й інших продуктів споживання для багатьох міст Греції і Малої Азії. Античні міста Північного Причорномор’я (особливо боспорські й Ольвія) мали тісний контакт із місцевими племенами. Вони здійснювали економі' чний і культурний вплив на місцеві племена, сприяли розкладанню в них родового ладу, розвиткові майнової диференціації й визріван' ню класових відносин.

У III ст. до н. е. міста Північного Причорномор’я відчували значні економічні труднощі, пов’язані з ослабленням торговельних зв’язків із Грецією і з ускладненням обстановки в Північному Причорномо' р’ї. Скіфи, яких тіснили сармати, почали натискати на міста узбе' режжя. У II ст. до н. е. скіфський цар Скілур підкорив ослаблу Оль' вію. Його син Палак відняв у Херсонеса його володіння. Херсонесці звернулися по допомогу до понтійського царя Митридата VI Євпато' ра, і місто потрапило під його владу. Наприкінці II ст. до н. е. на Боспорі спалахнуло повстання під проводом Савмака. Після приду' шення повстання царськими військами Митридат VI Євпатор став царем Боспору. Під його владу потрапила й Ольвія. Таким чином, Митридат оволодів античними містами Північного Причорномор’я. У боротьбі з Римом (89—63 рр. до н. е.) Північне Причорномор’я ви' користовувалося ним як база для постачання його армій і джерело поповнення його військ. Після загибелі Митридата VI на Боспорі тривала запекла боротьба за престол, у яку втручалися римляни й вожді племен, які оточували Боспор. Боспорські міста занепали. У перших століттях н. е. міста Північного Причорномор’я знову пере' жили період підйому. Однак Ольвія, відновлена після зруйнування її готами в середині I ст. до н. е., не досягла колишнього рівня розвит' ку. У другій половині I ст. до н. е. вона підкорялася скіфським ца' рям, у II ст. н. е. потрапила під владу Римської імперії. Херсонес залежав то від Боспорської держави, то від Римської імперії.

У перших століттях нашої ери в економічному, політичному і куль' турному житті античних міст Північного Причорномор’я все більшу роль відіграють негрецькі, здебільшого сарматські, елементи. У се' редині III ст. н. е. античні міста Північного Причорномор’я зазнали руйнівної навали готів. Ольвія була повністю зруйнована. На Боспорі готи і союзні їм племена тимчасово захопили владу і зробили його базою для своїх піратських набігів на узбережжя Чорного й Егейсько' го морів. Більш успішно протистояв готам Херсонес, який, очевид' но, наприкінці III ст. н. е. увійшов до складу Римської імперії. У середині III ст. почався швидкий занепад Боспорської держави, різ' ко упала торгівля, скоротилося ремесло, відбувалася натуралізація господарства, у першій третині III ст. припинилося карбування мо' нет. Наприкінці IV ст. на Північне Причорномор’я обрушилися спу' стошливі завойовницькі походи гунів, які довершили занепад анти' чних міст.

ЕТНОГЕНЕЗ І РОЗСЕЛЕННЯ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН

На думку багатьох дослідників, слов’янські племена з’явилися на території України в перші століття нашої ери, хоча археологічно їхні культури простежуються приблизно з V ст. Спроби ряду вчених'сла' вістів інтерпретувати більш ранні археологічні пам’ятки як слов’ян' ські — не більше ніж гіпотези, вони не мають надійних доказів.

Перші письмові повідомлення про слов’янські племена ми знахо' димо в роботах римських авторів I—II ст. (Пліній Старший, Тацит, Птоломей), в яких слов’яни фігурують під іменем венетів. Найбільш докладно рання історія слов’ян викладена у творах візантійських хро' ністів Йордана й Прокопія Кесарійського. За даними Йордана, у VI ст. слов’яни вже поділялися на три гілки: 1) венети , що жили в басейні Вісли; 2) анти , що жили в Подніпров’ї; 3) склавини , що жили в По' дунав’ї.

Ще на початку XX ст. відомий чеський славіст Л. Нідерле висло' вив припущення, що прабатьківщина слов’ян знаходилася десь між Віслою й Дніпром, південніше Прип’яті. Сучасні дослідники значно розширили ареал раннього поширення слов’ян; на їхню думку, він простягався від Дніпра на сході до Одеру на заході. З території на північ від Карпат слов’яни мігрували в долини рік Влтава і Ваг, потім відтіля рушили на північ, униз за течією Ельби. Слов’янізація заче' пила все прибалтійське Примор’я. З України і з південних схилів Карпат бере свій початок велике переселення слов’ян на Балкани. Колонізація північно'східної Європи здійснювалася зі східної части' ни земель празько'корчацької археологічної культури і з території північної Польщі. З межиріччя Вісли і Німану слов’яни прийшли на північ Білорусії і на Валдайську височину, а відтіля — на територію майбутніх Новгородської й Псковської земель.

АНТИ

Анти (від грецьк. antai ) — назва східнослов’янських племен у IV—VII ст., що застосовувалася візантійськими письменниками VI— VII ст. Уперше зустрічається в керченському написі III ст. н. е. Осно' вні відомості з історії антів містяться в працях письменників VI— VII ст. (Прокопія, Йордана, Агафія, Менандра, Феофілакта тощо). Анти займали зону лісостепу між Дністром і Дніпром та на схід від Дніпра. Вони знали орне землеробство, осіле скотарство, що відокре' милося вже від сільського господарства, ремесло, видобуток і оброб' ку заліза, високорозвинене гончарство, ювелірне ремесло, обробку каменю, кістки, ткацтво тощо. На думку деяких дослідників, в антів існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла, і зовні' шня (зокрема з Римом); виник грошовий обіг, для якого могли бути використані срібні римські монети.

Для антського суспільства була характерною сільська громада. Археологам відомі залишки великих поселень антів, що складалися з ряду окремих домогосподарств, ремісничих майстерень. Майнове розшарування в антів простежується за численними скарбами монет і дорогоцінних речей. Великого розвитку досягло рабовласництво. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч військовополоне' них, що захоплювалися антами з метою перетворення їх на рабів, але форма рабської залежності в антів була м’якшою, ніж у Візантії. У III—IV ст. в антів створюється держава. У писемних джерелах VI— VII ст. згадуються політичні діячі антів: царі — Бож, Ардагаст, Пи' рагаст; вельможі — Ідарій, Келагаст; полководці — Хільбудій, Доб' рогаст; дипломат Межамир й інші.

ПОЛЯНИ

Поляни (поли) — назва слов’янського племені, що оселилося в епоху розселення східних слов’ян уздовж течії Дніпра, на його право' му березі.

Зважаючи на відомості з літописів і новітні археологічні дослі' дження, територія землі полян перед християнською епохою обме' жувалася течією річок Дніпра, Росі й Ірпеня; на північному сході вона прилягала до Древлянської землі, на заході — до південних по' селень дреговичів, на південному заході — до тиверців, на півдні — до уличів. Називаючи слов’ян, що тут оселилися, полянами, літопи' сець додає: «занеже в поле седяху». Поляни різко відрізнялися від сусідніх слов’янських племен і за моральними рисами, і за формами громадського побуту: «Поляни до своїх батьків звичаї мали тихі й лагідні, і стид до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх... шлюбні звичаї мали», тоді як древляни, радимичі й в’ятичі жили в лісах, як звірі, і шлюбів у них не було.

Історія застає полян уже на досить пізньому щаблі політичного розвитку: суспільний лад складається з двох елементів — общинного й князівсько'дружинного, причому перший значною мірою подавле' ний останнім. При звичайних і найдавніших заняттях слов’ян — по' люванні, рибальстві й бортництві — у полян, більше ніж в інших слов’ян, були поширені скотарство, землеробство, деревообробка і торгівля. Остання була досить активною не тільки зі слов’янськими сусідами, але й з іноземцями на Заході й Сході: за монетними скар' бами видно, що торгівля зі Сходом почалася ще у VIII ст. — припи' нилася ж під час уособиць удільних князів. Спочатку, близько сере' дини VIII ст., поляни, які платили данину хазарам, завдяки культур' ній і економічній перевазі з оборонного положення щодо сусідів неза' баром перейшли в наступальне; древляни, дреговичі, жителі півночі та інші до кінця IX ст. були вже під владою полян. У них раніше інших прижилося й християнство. Центром Полянської землі був Київ; інші її населені пункти — Вишгород, Білгород, Звенигород, Трипіль, Василів тощо.

Земля полян, з містом Києвом, зробилася центром володінь Рю' риковичів з 882 р. Востаннє в літописі ім’я полян згадується під 944 р., із нагоди походу Ігоря на греків, і заміняється, ймовірно вже наприкінці X ст., ім’ям русь (рось) і кияни .

ДРЕВЛЯНИ

Древляни — слов’янський племінний союз, що мешкав уздовж Прип’яті, Горині, Случі й Тетерева. Ім’я древляни , як пояснює літо' писець, дане їм тому, що вони жили в лісах. Описуючи характер древлян, літописець виставляє їх народом украй грубим («живуть по'скотськи, убивають один одного, їдять все нечисте, і шлюбу в них не буває, але умикають біля води дівиць»). Ані археологічні розкоп' ки, ані дані, що містяться в самому літописі, не підтверджують такої характеристики. Міцно усталений обряд поховання свідчить про іс' нування певних релігійних уявлень про загробне життя; відсутність зброї в могилах свідчить про мирний характер племені; знахідки серпів, черепків і посуду, залізних виробів, залишків тканин і шкур указують на існування в древлян хліборобства, гончарського, коваль' ського, ткацького і шкіряного промислів; безліч кісток домашніх тва' рин і шпори вказують на скотарство і конярство; безліч виробів зі срібла, бронзи, скла і сердоліку іноземного походження, свідчать про існування торгівлі, а відсутність монет дає привід вважати, що торгі' вля була мінова.

З літописної розповіді про помсту Ольги видно, що в древлян у X ст. були міста, князі й стани. За даними літопису, за давніх часів древляни пригноблювали своїх сусідів полян; але вже Олег підкорив їх Києву і наклав на них данину. У числі племен, підлеглих Олегові, які брали участь у його поході на греків, згадуються і древляни; але вони скорилися не без завзятої боротьби. Після смерті Олега вони здійснили спробу звільнитися; Ігор переміг їх і наклав ще більшу данину; не задовольняючись і цією даниною, він пішов у Древлян' ську землю за новими поборами; древляни обурилися й убили його. Удові Ігоря, Ользі, літопис приписує остаточне підкорення древлян. Святослав Ігорович посадив у Древлянській землі свого сина Олега. Володимир Святославович, роздаючи волості своїм синам, посадив у Древлянській землі Святослава, що був убитий Святополком Окаян' ним. З часу Ярослава Древлянська земля входить до складу Київ' ського князівства. Політичним центром древлян в епоху їхньої само' стійності було місто Іскоростень.

СІВЕРЯНИ

Сіверяни — група східнослов’янських племен, що заселяла на' прикінці I тис. н. е. поріччя Десни, Сейму і Суди. Східна і південна границі розселення жителів півночі, що лежали на окраїнах степів, зайнятих кочівниками, не були постійними, часом вони досягали верхів’їв Сіверського Дінця. У VIII — початку IX ст. жителі півночі платили данину хазарам. Наприкінці IX ст. разом з полянами вві' йшли до складу Київської Русі. У 907 р. жителі півночі брали участь



у поході Олега на Візантію. Востаннє жителі півночі згадуються в літописі під 1024 р. Центрами жителів півночі були Чернігів, Курськ, Новгород'Сіверський тощо. Відомі залишки численних сільських поселень жителів півночі VIII—X ст. і кургани, що містять залишки трупоспалень. Жителі півночі займалися орним землеробством, ско' тарством, різними ремеслами.

ДУЛІБИ (ВОЛИНЯНИ)

Дуліби — східнослов’янське племінне об’єднання на території Західної Волині. За літописом, у VII ст. дуліби важко постраждали від навали аварів; у 907 р. їхня дружина брала участь у поході Олега на Царгород. Дуліби та їхній «цар» згадуються в арабського географа аль'Масуді. У X ст. об’єднання дулібів, очевидно, розпа' лося, і вони ввійшли до складу Київської Русі під іменем волинян і бужан .

БУЖАНИ

Бужани — одне з давньоруських племен (союзів племен), що пе' редували створенню єдиної Київської Русі. Згадуються в «Повісті минулих літ». Локалізувалися уздовж Бугу (імовірно, Південного), відкіля одержали назву. За даними Баварського аноніма (X ст.), мали 230 «міст» (замків). Деякі дослідники вважають, що бужани і воли' няни раніше називалися дулібами. Після включення до складу Київ' ської Русі в X ст. бужани втратили незалежність і більше не згадува' лися в джерелах.

КИЙ, ЩЕК І ХОРИВ

Кий, Щек і Хорив — за переказами, що відбилися в давньору' ських літописах XI—XII ст., князі в племінному об’єднанні полян, засновники трьох поселень, що пізніше заснували місто Київ. Існу' вання на території Києва декількох поселень, які до IX—X ст. злилися в одне місто, підтверджується археологічними даними. Збереглися перекази про полянського князя Кия, що був з поша' ною прийнятий у Константинополі імператором і заснував місто на Дунаю.

РЮРИК, СИНЕУС, ТРУВОР

Рюрик, Синеус, Трувор — за давньоруськими літописними пере' казами три брати'конунги, проводирі варязьких дружин, нібито по' кликані «через море» новгородськими слов’янами з метою припи' нення міжусобиць у Новгороді, які заснували Давньоруську держа' ву. Відповідно до цієї версії, Рюрик сів у Новгороді, Синеус — у Біло' озері, Трувор — в Ізборську. Швидка смерть середнього й молодшого братів зробила Рюрика повновладним правителем Новгородської зе' млі. Деякі вчені ототожнюють його з датським конунгом Рериком Ютландським, що здійснював на чолі дружини вікінгів набіги на країни Західної Європи (до 860 р.).

Існує думка, що Синеуса й Трувора не існувало, а звістка про них — результат неправильного прочитання руським літописцем іно' земного тексту, який повідомляє, що Рюрик прийшов у землю сло' в’ян із своїм будинком («сине'хус») і вірною дружиною («тру'во' ринг»). Рюрик правив спочатку в Ладозі. Він не був покликаний «че' рез море», а захопив у 862 р. владу в Новгороді, скориставшись вну' трішніми міжусобицями. Це викликало повстання проти варягів на чолі з Вадимом Хоробрим.

Рюрик стратив Вадима і його «радників», інші новгородці втекли до Києва. Легенда про «покликання» варягів, що склалася в Новгоро' ді або Ладозі в XI ст., була використана при редагуванні «Повісті минулих літ» на початку XII ст. для пояснення походження й просла' вляння правлячої давньоруської князівської династії, засновником якої почали вважати Рюрика. Ця версія лягла в основу норманської теорії.

ТЕОРІЇ ВИНИКНЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

НОРМАНСЬКА (ВАРЯЗЬКА) ТЕОРІЯ

Історично першою теорією, що пояснює феномен виникнення дер' жави в східних слов’ян, була так звана норманська теорія. Її «хресни' ми батьками» були німецькі вчені Г. З. Байєр (1694—1738 рр.) і

Г. Ф. Міллер (1705—1783 рр.), які стверджували, що Давньоруську державу заснували вихідці зі Скандинавії — нормани, яких на Русі називали варягами. При цьому вчені посилалися на дані найдавні' шого руського літопису — «Повісті минулих літ» (далі — ПМЛ) чен' ця Нестора, в якій під 862 р. дійсно вміщений міф про покликання варягів у землі чуді, словен, кривичів і весі. Від варягів, згідно з ПМЛ, утворилася також назва русь .

«Пішли вони (чудь, словене, кривичі й весь) за море до варягів, до русі, — повідомляє Нестор'літописець. — Тому що так іменували тих варягів — русь... Мовили русі чудь, словене, кривичі й весь: «Земля наша велика й щедра, а порядку в ній немає. Ідіть'но княжи' ти й володіти нами».

І вибралися три брати з родами своїми, й із собою усю взяли русь. І прийшли вони спершу до словенів, і поставили місто Ладогу. І сів у Ладозі найстарший Рюрик, а другий, Синеус, — на Білому озері, а третій, Трувор, — в Ізборську. І від тих варягів одержала назву Росій' ська земля».

Потім літописець знайомить нас з генеалогічною легендою про спадкоємців Рюрика. Після смерті «батька'засновника», говорить він, влада перейшла до його родича Олега, який у 882 р. обманом захопив Київ і об’єднав північну й південну Русь в одну державу зі столицею в Києві. Коли Олег «прийняв смерть від коня свого» (912 р.), князем став Ігор, названий літописцем сином Рюрика. А коли Ігор був убитий древлянами (945 р.), правити стала його вдова Ольга. Як бачимо, усі перші правителі Русі носять варязькі імена.

Основні аргументи норманістів

1. Русь одержала свою назву від фінського слова руотсі , яким у середині IX ст. називали шведів.

2. Найдавніший літопис включає русів до числа інших варязькихнародів — шведів, урманів (норвежців), англів і готів.

3. Більшість імен руських послів, зафіксованих у договорах із Ві'зантією (911 р., 944 р.), мають явно скандинавське походження (Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд).

4. Усі перші правителі Русі носять скандинавські імена (Рюрик,Олег, Ігор, Ольга).

5. У західноєвропейських «Бертинських анналах» відзначено, щоблизько 839 р. візантійський імператор відправив посольство до франкського імператора Людовіка I Благочестивого, у складі якого знаходилися представники «народу Рос»; Людовік вирішив, що ці «роси» були шведами.

6. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі«Про управління імперією» (близько 950 р.) наводить як слов’янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв — явно старонорманського походження.

7. Ісламські географи й мандрівники IX—X ст. завжди чітко відо'кремлювали русів від сакаліба (слов’ян).

Серед провідних українських істориків «старої школи» на пози' ціях норманізму твердо стояв Д. Дорошенко. На його думку, прибу' льці'варяги відіграли «роль в’язі, роль цементу», що скріпило в одне ціле розрізнені руські племена, що об’єднало їх «в одну політичну систему, в одну державу».

СЛОВ’ЯНСЬКА (АВТОХТОННА) ТЕОРІЯ

Відомі українські історики «старої школи» — М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій — дотримувалися сло' в’янської теорії походження Русі й міцно стояли на позиціях антино' рманізму. Родоначальником слов’янської (або автохтонної, антинор' манської) теорії походження Давньоруської держави був російський учений М. Ломоносов (1711—1762 рр.). У варязькій версії він убачав блюзнірський натяк на «ущербність» слов’ян, на їхню нездатність самостійно організувати на своїх землях державу.

Основні аргументи антинорманістів

1. Назва Русь етимологічно пов’язана не з Великим Новгородом або Ладогою на півночі, а з Україною (Середнім Подніпров’ям). Топо' німічним доказом цього твердження є наявність у цьому районі рік із назвами Рось, Русява, Роставиця. Крім того, у сирійській «Церков' ній історії» Псевдо'Захарії Ритора (555 р.) задовго до приходу норма' нів у Східну Європу згадується народ hros або русь, що жив південні' ше Києва (насправді, як довів професор О. Пріцак, слово hros є пере' кручуванням грецького heros — герой; у сирійському джерелі воно стосувалося міфічних амазонок).

2. У Скандинавії не жили племена або народ із назвою русь ; про них немає згадок у скандинавських сагах.

3. Норманські імена візантійських послів до імператора франків(839 р.) і руських послів до Візантії (911 р.) зовсім не доводять, що руси були шведами. Нормани'дипломати всього'на'всього представ' ляли слов’яно'руських князів.

4. Ісламський письменник Ібн'Хордадбег, що писав між 840 і 880 роками, однозначно називає русів слов’янським племенем.

5. Археологічний матеріал із Східної Європи дає дуже мало речейварязького походження.

6. Нормани не могли «експортувати» ідею державності й держав'ні структури у Східну Європу, тому що в самій Скандинавії за тієї епохи ще не завершився процес розкладання первіснообщинних від' носин і були відсутні більш досконалі політичні інститути, ніж у східних слов’ян.

На думку академіка Б. Рибакова, норманізм виник тоді, «коли й німецька, й російська науки знаходилися ще в дитячому стані, коли в істориків були досить туманні уявлення про складний багатовіко' вий процес народження державності. Ні система слов’янського гос' подарства, ні тривала еволюція соціальних відносин не були відомі вченим. «Експорт» державності з іншої країни, здійснений двома' трьома войовничими загонами, здавався тоді природною формою народження держави».

У «Повісті минулих літ» процес народження держави стисну' тий до декількох десятиліть IX ст., а тисячоріччя створення пере' думов такого народження вмістилося в термін життя одного ге' роя — фундатора держави. Пояснюється це міфологічним мислен' ням літописця і середньовічною звичкою заміняти ціле його части' ною, його символом (наприклад, у малюнках місто підмінювалося зображенням однієї вежі, а військо — одним вершником). Держава, у цьому випадку, була підмінена символічною особистістю князя Олега.

КОМПРОМІСНА (СЛОВ’ЯНОВАРЯЗЬКА) ТЕОРІЯ

Одним із перших спроб зв’язати норманську теорію з уявлення' ми антинорманістів про місцеві, слов’янські корені Давньоруської держави здійснив відомий російський історик В. Ключевський. Най' більш ранньою місцевою політичною формою, що утворилася на Русі приблизно в середині IX ст., він вважав «городову область, тобто тор' говельний округ, керований укріпленим містом, що разом із тим слу' жив і промисловим (ремісничим) осередком для цього округу». Дру' гою місцевою політичною формою, на його думку, стали «варязькі князівства». З об’єднання князівств і городових областей, що зберег' ли самостійність, вийшла третя політична форма — велике князів' ство Київське, що зробилося «зерном того союзу слов’янських і су' сідніх із ними фінських племен, яке можна визнати первісною фор' мою Руської держави».

Подібної компромісної точки зору додержувалися також україн' ські історики О. Єфименко й І. Крип’якевич.

ТЕОРІЯ О. ПРІЦАКА

На думку професора Гарвардського університету (США) О. Прі' цака, автора шеститомного дослідження «Походження Русі», Дав' ньоруська держава не була заснована ні варягами, ні слов’янами. Вона являла собою поліетнічний і багатомовний торговельний союз, що в процесі встановлення свого контролю над торговельними шляхами між Балтійським, Середземним і Каспійським морями створив у Східній Європі політичне об’єднання під назвою Русь . Іншими слова' ми, Руссю споконвічно іменувалася не етнічна спільність (не плем’я або народ), а особлива рухлива соціальна група (корпорація), що скла' далася з професійних воїнів'купців. Синтез корпорації морських і річкових кочівників (вікінгів, варягів) із степовими кочівниками (ха' зарами) сприяв, на думку Пріцака, появі в IX—X ст. Волзько'Русь' кого каганату.

Проти концепції О. Пріцака виступило багато сучасних укра' їнських істориків. Одним із головних опонентів американського професора став, зокрема, академік П. Толочко. До найбільш слаб' ких аргументів О. Пріцака він зарахував його тезу про «експорт» державності в слов’янські землі із сусідніх країн (тільки не іншим народом, як це було в норманістів, а міфічним багатонаціональ' ним торговельним союзом), а також твердження про те, що начеб' то Київ споконвічно був хазарським містом.

ПЕРШІ КНЯЗІ

АСКОЛЬД І ДІР

Аскольд (Оскольд) і Дір — київські князі другої половини IX ст. За одними даними, вони були нащадками князя Кия, за іншими — дружинниками Рюрика. У 860 р. вони очолювали київську дружину під час походу на Константинополь (у період правління імператора Михайла III). У багатьох джерелах згадується про хрещення Асколь' да й Діра, а також частини населення Київської держави.

У 867 р. візантійським імператором Василем I і константинополь' ським патріархом Ігнатієм (можливо, імператором Михайлом III і патріархом Фотієм) на Русь були відправлені для місіонерської дія' льності єпископ і священики, що створили там єпархію. Костянтин VII Багрянородний повідомляє про укладання у 873—74 рр. (за ін' шими даними — у 875 р.) договорів між Візантією і Київською Рус' сю. Є відомості, що Аскольд і Дір вели боротьбу проти печенігів, ду' найських болгар, уличів і древлян. За даними «Повісті минулих літ», обидва князі були убиті близько 882 р. у Києві Олегом, що обвинува' тив їх в узурпації влади. Якщо вірити легенді, Аскольд був похова' ний на Угорській горі («Аскольдова могила»), а Дір — за церквою Орини (Ірини) у Києві.

КНЯЗЬ ОЛЕГ

Олег (рік народження невідомий — помер, згідно з Лаврентіїв' ським літописом, у 912 р., з Новгородським першим літописом — у 922 р.) — проводир варягів, київський князь. З 879 р. княжив у Нов' городі, де, за літописними даними, був вихователем і правителем' регентом при малолітньому сині Рюрика — Ігорі. У 882 р. Олег ра' зом з великою дружиною підкорив Смоленськ і Любеч, а потім, убив' ши київських князів Аскольда й Діра, захопив і Київ. У 883—885 рр. Олег підкорив древлян, жителів півночі, радимичів й інші слов’янсь' кі племена. Успішно воював проти хазар. У 911 р., якщо вірити «По' вісті минулих літ», здійснив вдалий похід проти Візантії. Узяв у ві' зантійського імператора велику контрибуцію (48 тис. гривень золо' том) і уклав 2 вересня 911 р. вигідний для Русі торговельний і полі' тичний договір з Візантійською імперією. Цей договір складався з 15 статей і передбачав установлення дружніх зв’язків між обома дер' жавами і безмитну торгівлю з Візантією; руські купці мали право жити в пригороді Константинополя протягом 6 місяців; виходити в місто групами не більше 50 чоловік без зброї й у супроводі візантій' ських чиновників; русичі одержували право служити в імператорсь' кому війську; визначався порядок викупу полонених тощо.

КНЯЗЬ ІГОР

Ігор, або Інгвар (рік народження невідомий — 945) — великий князь київський (913—945 рр.). Як пишеться у «Повісті минулих літ», він був нащадком Рюрика (сином або онуком) і з цієї причини може вважатися засновником династії Рюриковичів. Продовжував політику свого попередника князя Олега, спрямовану на зміцнення Київської держави. Підкорив племена древлян, уличів й інших, що відокремилися від Києва на початку його князювання.

За Ігоря відбулися перші напади на Русь печенігів (у 915 і 920 рр.), з якими була укладена мирна угода. У 941 р. Ігор здійснив похід проти Візантії, під час якого флот русів був знищений за допомогою так званого «грецького вогню». У 944 р. відбувся другий похід Ігоря на Візантійську імперію, що завершився укладанням у 945 р. догово' ру між Київською державою й Візантією. За умовами договору київ' ський князь зобов’язався не нападати на володіння Візантії в Криму (Корсунь); не тримати військових гарнізонів у гирлі Дніпра; Київ' ська держава й Візантійська імперія зобов’язувалися надавати одна одній у разі потреби військову допомогу; обговорювалися правила торгівлі й обміну посольствами тощо.

На думку деяких українських істориків, у 913 р. і 943 р. Ігор здійснив два походи на Кавказ, що дозволили київським купцям то' ргувати на Сході. Загинув під час повстання древлян у 945 р.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Ольга (християнське ім’я — Олена; рік народження невідомий — 969) — велика княгиня київська (945—957 рр.), дружина князя Іго' ря. Керувала Київською державою в пору неповноліття свого сина Святослава Ігоровича. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, які під час повстання 945 р. вбили її чоловіка, князя Ігоря. Підтри' мувала політичні й торговельні зв’язки з Візантією. У 957 р. їздила в Константинополь, де прийняла християнство (за іншими даними, це трапилося в 955 р. у Києві). Ольга налагодила політичні зв’язки з німецьким королем Оттоном I. Переконала Святослава не здійснюва' ти після її смерті язичеської тризни. Канонізована православною це' рквою.

КНЯЗЬ СВЯТОСЛАВ

Святослав Ігорович (Хоробрий; близько 939—972 або 973) — великий князь київський (945—972 рр.), полководець. Син князя Ігоря й княгині Ольги. При Святославі державою переважно керува' ла княгиня Ольга (до 969 р.), тому що він більшу частину часу прово' див у військових походах.

Літописні дані свідчать, що самостійна військова діяльність Свято' слава почалася близько 964 р. У 964—966 рр. Святослав скорив сло' в’янське плем’я в’ятичів, що проживало в басейні Оки, завдав пораз' ки волзько'камським болгарам, а близько 965 р. — розгромив Хазар ський каганат і зруйнував його столицю — м. Ітіль .

Вів війни на північному Кавказі, де захопив хазарську фортецю Семендер і переміг племена ясів і косогів. Закріпив владу Київської Русі на Таманському і Керченському півостровах (Тмутараканське князівство) . У 967 р. (за іншими даними — у 968 р.) за пропозицією візантійського імператора Никофора Фоки Святослав почав воєнні дії в Болгарії, підкоривши майже всю територію цієї держави. У Болга' рії Святослав місцем свого перебування обрав Переяславець на Ду' наю, планував перенести туди столицю Русі. Стурбований успіхами Святослава в Подунав’ї, візантійський уряд підмовив кочові племена печенігів напасти на Київ. Однак напад не вдався — ще до прибуття Святослава з Болгарії печеніги зазнали поразки і змушені були від' ступити. Після смерті матері (969 р.) Святослав, прагнучи продов' жити війну на Балканах, призначив своїх синів намісниками в окре' мих землях: Ярополка — у Києві, Олега — у Древлянській землі, Володимира — у Новгороді. Після повернення в Болгарію Cвятослав у 969 р. разом із болгарами й угорцями почав війну з візантійським імператором Іоанном I Цимисхієм. Після героїчної оборони Доросто' ла (тепер м. Силістра, Болгарія) Cвятослав був змушений підписати в липні 971 р. з Візантією мирний договір, за яким відмовився від придунайських земель. Навесні 972 р., повертаючись до Києва, дру' жина Cвятослава потрапила в засідку, організовану біля Дніпровських порогів печенігами, яких підмовили візантійці. У ході бою князь Cвятослав загинув. Печенізький хан Куря наказав виготовити з че' репа Святослава чашу. Автор «Повісті минулих літ» високо оцінював моральні якості князя, що, починаючи війну, попереджав своїх воро' гів словами: «Іду на Ви».

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

Ярослав Мудрий (близько 978—02.02.1054) — видатний держав' ний діяч і полководець Київської Русі, великий князь київський (1019—1054 рр.). Син Володимира Святославича і полоцької князів' ни Рогнеди Рогволодівни. За життя батька керував Ростовом, зго' дом — Новгородом. У 1014 р. відмовився виплачувати данину Києву і тільки смерть Володимира Святославича запобігла війні.

Протягом 1015—1019 рр. Ярослав вів запеклу боротьбу за київ' ський престол із братом Святополком Окаянним. У 1019 р. остаточно розбив його війська в битві на р. Альті й став великим князем київ' ським. Ярослав воював і з братом Мстиславом Володимировичем, що княжив у Тмутаракані (з 988 р.). У 1024 р. Ярослав зазнав поразки, внаслідок якої змушений був передати Мстиславу Чернігівську та інші землі на схід від Дніпра (ці землі перейшли під владу Ярослава тільки в 1036 р., після смерті Мстислава). Період князювання Яро' слава Мудрого позначений новим підйомом Київської держави. У 1030—1031 рр. війська Ярослава й Мстислава Володимировича від' войовували Червенські міста, що в 1018 р. захопив польський князь Болеслав I Хоробрий. Ярослав уклав союз з польським королем Кази' миром I, видавши за нього свою сестру Добронігу й одруживши сво' го старшого сина Ізяслава з сестрою Казимира. У 1031 р. Ярослав на відвойованих у Польщі землях заснував на річці Сян місто Ярослав, що став форпостом Київської держави на Заході. Здійснив ряд похо' дів проти племен естів (1030 р.) і ятвягів (1038 р.). У 1030 р. заснував біля Чудського озера м. Юріїв (нині Тарту). За Ярослава Мудрого для захисту кордонів від нападу кочівників була побудована нова оборон' на лінія вздовж рік Сули, Стугни, Росі, Трубежа. У 1036 р. війська русів розгромили печенігів біля Києва. На честь цієї перемоги в 1037 р. був закладений Софійський собор. У 1043 р. великий князь організував похід під командуванням свого сина Володимира й воєво' ди Вишати на Візантію. Русь підтримувала тісні стосунки з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією і скандинавськими країнами.

Міжнародне становище держави Ярослав закріпив сімейними зв’я' зками з багатьма європейськими правителями — сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа — Інгігердою, а зго' дом — Ганною, дочкою візантійського імператора; дочка князя Єли' завета Ярославівна вийшла заміж за норвезького короля Гаральда Суворого, друга дочка — Ганна Ярославівна — за французького коро' ля Генріха II, третя дочка — Настасія — була дружиною угорського короля Андрія I (Андраша I).

Ярослав приділяв велику увагу організації внутрішнього життя країни. При ньому був складений перший звід законів, так звана «Пра' вда Ярослава», що складає найбільш давню частину «Руської правди».

У період правління Ярослава християнство остаточно затвердило' ся в Київській державі. У 1039 р. була заснована Київська митропо' лія, що підкорялася константинопольському патріархові. У 1051 р. Ярослав, бажаючи звільнитися з'під опіки Візантії в церковних спра' вах, усупереч канонові на соборі руських єпископів обрав митрополи' том київського церковного діяча Іларіона. За Ярослава в Київській Русі були засновані перші монастирі — св. Юрія, св. Ірини і Києво' Печерський монастир, що стали великими церковними й культур' но'освітніми центрами. Ярослав піклувався про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням були створені школа й бібліотека при Софійському соборі; зібрані перекладачі, що переклали давньо' руською мовою багато грецьких книг.

Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді. Похований у Софійському соборі в Києві.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ

Володимир Мономах (Володимир'Василь Всеволодович; 1053— 1125) — видатний державний і політичний діяч Київської Русі, ве' ликий князь Київський (1113—1125 рр.), воєначальник і письмен' ник. Син Всеволода Ярославовича й дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. У 1078 р. його батько став великим князем Київським, а він одержав у володіння Чернігів. З 1093 р. вів боротьбу проти половців і їхнього союзника Олега Святославича, якому зму' шений був віддати Чернігів (1094 р.).

Виступав за припинення князівських міжусобиць і об’єднання сил для відсічі половцям. Був ініціатором з’їзду князів у Любечі в 1097 р., з’їзду в Уветичах у 1100 р., Долобського з’їзду 1103 р. У 1103, 1107, 1111 рр. організовував загальні походи князів проти половців, завдав їм ряду поразок, після яких вони надовго припинили напади на зем' лі Русі.

Запрошений на князювання до Києва під час Київського повстан' ня 1113 р. Придушивши повстання, Володимир Мономах видав ряд законів (відомих за назвою «Статут Володимира Всеволодовича» ), у яких скасовувалося холопство за борги й обмежувалися відсотки на позички. Володимир Мономах зумів тимчасово об’єднати під своєю владою велику частину території Русі й припинити князівські між' усобиці. Відомий як високоосвічена людина. Автор вміщеного в Лав' рентіївському літописі «Повчання» , адресованого його дітям і черні' гівському князеві Олегові Святославичу, у якому різко засуджував князівські уособиці й закликав до єдності всіх земель. Похований у Софійському соборі в Києві.

ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРНОГО, ЕКОНОМІЧНОГО Й ДУХОВНОГО ЖИТТЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ХРЕЩЕННЯ РУСІ

Хрещення Русі — введення в Давній Русі наприкінці X ст. хрис' тиянства як державної релігії. Занепад первіснообщинного ладу й виникнення класової держави підготували умови для зміни язиче' ської релігії християнством. Уже в середині IX ст., через тісні зв’яз' ки Русі з Візантією, християнство в його греко'православній формі поширилось серед панівного класу Русі. У X ст. християнами були чимало наближених князів Ігоря, а його дружина Ольга близько 955 р. прийняла християнство. Однак державною релігією воно стало лише у зв’язку з прийняттям християнства і масовим водохрещенням сло' в’ян, проведеним у 988—989 рр. князем Володимиром Святослави' чем. З цього часу християнство активно поширювалося державою і церковною організацією.

Уведення християнства як єдиної державної ідеології сприяло об’єд' нанню території й зміцненню Давньоруської держави. Була створена централізована організація священнослужителів. Єдність релігії з ре' лігіями давніх країн Європи робила Давньоруську державу частиною світового християнського суспільства, зблизила Русь із Візантією. Російська церква стала частиною Константинопольської патріархії, і Візантія довгий час прагнула поставити Русь у залежність від себе.

Прийняття християнства привело також до змін у культурі давньо' руського суспільства та її збагачення. На Русі поширюються високо' розвинуті у Візантії живопис і архітектура, а також писемність і писем' на література. Але в той самий час переслідувалося язичеське, народ' не у своїй основі мистецтво: декоративне, музичне, хореографічне. Уведення християнства зустрічало завзятий опір язичників, призво' дило до масових народних повстань. До XIII ст. поширеність христи' янської релігії обмежувалася в основному містами, лише після монго' ло'татарської навали християнство широко розповсюдилось по селах.

«РУСЬКА ПРАВДА»

«Руська правда» — збірники норм давньоруського права, складе' ні переважно в XI—XII ст.; найважливіше джерело для вивчення суспільних відносин, історії та правової системи Київської Русі. Пи' тання про її походження, а також про час складання найбільш ранньої частини «Руської правди» є спірним. Деякі автори відносять його навіть до VII ст. Однак більшість дослідників пов’язує «найдавнішу правду» з іменем Ярослава Мудрого. Місцем її видання літопис на' зиває Новгород. Початковий текст цього зводу законів до нас не ді' йшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій половині ХІ ст. істо' тно доповнили й змінили його, створивши так звану «Правду Яро' славичів». Сьогодні відомо 106 списків «Руської правди», складених у XIII—XVII ст.; її прийнято розділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі. Коротка редак' ція «Руської правди» (43 статті) є найбільш давньою (XI ст.). Вона складається з «Правди Ярослава», або «Найдавнішої Правди» (ст. 1— 18), «Правди Ярославичів», або «Статуту Ярославичів» (ст. 19—41), «Покона вирного» (ст. 42) і «Уроку мостникам» (ст. 43). «Правда Ярослава» складена в 30'х роках XI ст. (за деякими даними — при' близно в 1016 р.).

Норми «найдавнішої правди» відбивають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду. Зберігся, хоча й зі значним обмежен'


ням, інститут кревної помсти, предметом правового захисту є пере' важно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, її вій' ськове спорядження й двірські люди, відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.

«Правда Ярославичів» складена в 50—60'х роках ХІ століття. Майже всі її норми спрямовані на захист князівського маєтку, земе' льної власності князя тощо. У ній чітко виражена специфіка серед' ньовічного права як права'привілею. Так, за вбивство селянина або холопа виплачувався штраф 5 гривень, за князівського дружинни' ка — 80 гривень.

Щодо складання Розширеної редакції «Руської правди», що є па' м’яткою розвинутого середньовіччя, серед дослідників немає єдиної думки. Її створення відносять до часів князювання Володимира Мо' номаха або його сина Мстислава. Розширена редакція «Руської прав' ди» (121 ст.) включала перероблені й доповнені норми її Короткої редакції, вона всебічно відстоювала інтереси земельної аристократії, захищала її власність на землю, закріплювала безправ’я холопів, ви' знавала обмеження майнових і особистих прав різних категорій зале' жного населення.

Скорочену редакцію «Руської правди» більшість дослідників роз' глядає як найбільш пізню, створену на підставі Розширеної редакції в XV або навіть XVII ст. Законодавство цього періоду мало досить розвинуту систему цивільно'правових норм. У статтях «Руської пра' вди» йдеться про затвердження права власності не тільки на землю й угіддя, але й на рухоме майно: коней, засоби виробництва тощо. Відо' мі такі види договорів: міна, купівля'продаж, позичка, поклажа, осо' бисте наймання. Найбільш повно був урегульований договір позич' ки, що було наслідком повстання київських низів у 1113 р. проти лихварів.

!

"#

$

ГАЛИЦЬКОВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Галицько3Волинське князівство — назва князівства, утвореного Романом Мстиславичем у 1199 р. унаслідок об’єднання Галицького і ( ) * &&&

Волинського князівств. Галицько'Волинське князівство було найбі' льшим і наймогутнішим серед удільних князівств, що виникли на українських землях після розпаду Київської Русі.

У 1203 р. Роман Мстиславич поширив свою владу на Київщину й Переяславщину. Після його смерті в 1205 р. єдність Галицько'Во' линського князівства була тимчасово порушена. Почався майже со' рокалітній період міжусобних воєн й іноземного втручання в справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галичини й Волині прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі й правлячі кола Угорщини й Польщі.

Першими почали боротьбу за владу в Галицькому князівстві Во' лодимир, Святослав і Роман Ігоревичі, сини оспіваного в «Слові о полку Ігоревім» новгород'сіверського князя Ігоря Святославича. Вони протрималися тут протягом майже шести років (приблизно з 1206 до 1212 рр.). Однак у ході боротьби з боярською верхівкою зазнали по' разки, і в 1213 р. на князівському престолі в Галичі опинився боярин Владислав Кормильчич , а після його вигнання в 1214 р. правителі Угорщини й Польщі домовилися про розділ галицьких земель.

У результаті довгострокової боротьби, що закінчилася в 1221 р., чужоземці були вигнані й князем став Мстислав Удалий , котрий походив із дрібних київських князів, а на той час княжив у Новгоро' ді. На роки його князювання (1221—1228 рр.) припадає участь гали' цьких і волинських полків у битві на Калці (1223 р.). У 1228 р. Мстис' лав Удалий залишив Галицьке князівство і передав його угорському королеві. У цей час, зміцнівши на Волині, боротьбу за галицький престол починає Данило Романович . Але тільки в 1238 р. він остато' чно оволодів Галичем, відновивши єдність Галицько'Волинського князівства.

Наприкінці 1239 р. кордони держави значно розширюються. Саме тоді Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия в 1240 р. Після захоплення Києва монголо'татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галичи' ни й Волині. Ослаблення внаслідок цього князівської влади спричи' нило нові міжусобиці. У внутрішні справи князівства знову втруча' ються іноземці. Кінець цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило й Василько Романовичі розгромили війсь' ка угорських і польських загарбників і загони заколотних галиць' ких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена, а Данило став володарем Галицько'Волинського князівства. На цей час припадає період найвищого його підйому.

Ще в 1238 р. Данило Романович розгромив німецьких лицарів під Дорогочином і тим надовго припинив їхні спроби завоювати ру'

ські землі. Перестали втручатися в справи князівства і польських князів. Був укладений мирний договір з Угорщиною. Після поїздки в Золоту Орду (1245—1246 рр.), хоча Данило Романович і змушений був визнати верховенство хана, він добився підтвердження своїх прав на Галицько'Волинське князівство. У другій половині 40'х рр. XIII ст. зовнішньополітична діяльність князя була спрямована на утворення антимонгольської коаліції держав, що, однак, не склалася, і Данило Романович змушений був у 1254—1255 рр. і в 1259 р. самостійно провадити воєнні дії із Золотою Ордою. Одночасно він втрутився в боротьбу за Австрію і вів війни з литовськими князями. Вінцем полі' тичної діяльності Данила Галицького було прийняття ним королів' ського титулу. Коронація відбулася в 1253 р. в м. Дорогочині. Помер князь у 1264 р., був похований у своїй новій столиці м. Холмі.

Після смерті Данила Романовича галицькі й волинські землі фор' мально залишалися єдиною державою, але всередині неї відбувало' ся суперництво між Волинню, на чолі якої стояв Василько Романо вич (до 1269 р.), а згодом його син Володимир (1269—1289 рр.) і Галичиною, де княжив Лев Данилович (1264—1301 рр.). Окремі не' значні частки мали й сини Данила Галицького — Мстислав (Луцьк) і Шварно (Холм із Дорогочином). Почався поступовий занепад Гали' цько'Волинського князівства. Від нього відходять окремі землі: ту' рово'пінська, ятвязька. Деякою компенсацією було приєднання час' тини Закарпаття і деяких земель Польщі.

На початку XIV ст. єдність Галицько'Волинського князівства буде відновлена. У цей час тут правив син Лева Даниловича Юрій I, голов' ною заслугою якого було утворення в 1303 р. окремої Галицької ми' трополії. Після смерті Юрія I князівство перейшло до його синів Ан' дрія Юрійовича й Лева Юрійовича, що проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар.

Останнім галицько'волинським князем був Юрій II Болеслав , син дочки Юрія I Марії і мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323—1340 рр. Зумів урегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки з Польщею й Угорщиною. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвиткові міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув об' межити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали не' вдоволення його політикою, й у квітні 1340 р. він був отруєний у Володимирі'Волинському.

Після смерті Юрія II у внутрішні справи князівства втрутилися іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіж' ницький похід на Львів, але не зміг закріпитися в Галичині. Тільки після декількох років правління боярської олігархії на чолі з Д. Дет' ком (1340—1349 рр.) Галицько'Волинське князівство перестає існу' ( + ,,- . / + ,&&&

вати; у 1349 р. Казимир III захоплює Галичину, а згодом Холмщину й Белзьку землю. Волинь відійшла до Литовської держави.

%& &' "#

%& (&

$

ГОСПОДАРСТВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Утворення більш'менш єдиної Давньоруської держави створило сприятливі умови для розвитку соціально'економічних відносин. Прогрес у сфері господарства проявився насамперед у широкому поширенні залізних знарядь праці; переході від підсічно'вогневої й перелогової системи землеробства до трипільної сівозміни; значно' му розвитку ремесла, торгівлі й містобудування.

У X ст. у всіх східнослов’янських землях продовжували кори' стуватися однозубими й багатозубими дерев’яними ралами із за' лізними наконечниками. У той же час одержує поширення плуг , уперше згаданий у ПМЛ під 981 р.; його продуктивність була удвічі вищою, ніж у рала. Плуг з асиметричним лемешем не тільки «підрізав» шар ґрунту, але й перевертав його. Оскільки плуг був дуже важким, орали ним тільки за допомогою двох пар волів або коней. Урожайність зернових досягала в середньому 8 центнерів із гектара. Хліб жали серпами; коса'горбуша не годилася для цього, тому що (на відміну від більш пізньої литовки) не різала, а підсі' кала траву ударом.

Про діяльність сільської громади — верви — відомо лише те, що вона відповідала перед князівською владою за злочини, скоєні на її території, за податки й повинності. Про спільне користування зем' лею, перерозподіл землі, «розкладання» селянської громади і виді' лення з її середовища багатих власників достовірних відомостей не' має. Усе, що написано про це в спеціальній літературі — не більше ніж домисли.

Скандинавські саги називали Русь «Gardarika» — країною міст. Міста, як правило, виникали з князівських резиденцій і з прикор' донних фортець, що обростали торговельними і ремісничими поса' дами, церквами й монастирями. У IX—XI ст. на Русі нараховувало' ся більше 50 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Галич, Пере' яслав, Любеч, Смоленськ, Новгород, Псков, Володимир, Суздаль,

Ростов та інші), а перед монголо'татарською навалою їхня кількість зросла майже до 300. Населення Києва, за найскромнішими підра' хунками, перевищувало 45 тис. чоловік. Для порівняння відзначи' мо, що в Парижі наприкінці XIII ст. жило 24 тис. чоловік, у Тулузі, Марселі, Барселоні — 12—15 тис. чоловік.

Типове давньоруське місто мало один центр — кремль, або дити нець , що розташовувався на піднесеному місці біля ріки. До нього примикали собор, ринкова площа, торгово'ремісничий посад, де ко' жну вулицю займали представники різних професій — теслі, столя' ри, кожум’яки, муляри, ковалі, зброярі, ювеліри, пекарі, бондарі та інші.

Городяни займалися не тільки ремеслом і торгівлею, але й сільсь' ким господарством; багато хто мав городи, тримав худобу й птицю.

У торгівлі поряд з іноземною монетою зрідка використовували і місцеву. Спроби чеканити власну монету починали князі Володи' мир Великий, Святополк і Ярослав Мудрий. Їхні золотники дорів' нювали арабському динарові й складали 1/96 частину гривні (1 золот' ник). Гривня срібла була важчою і дорівнювала 128 золотникам. Од' нак, через те що на Русі не було родовищ золота й срібла, налагодити регулярне карбування своєї монети не вдалося. Як грошову одиницю зазвичай використовували гривню кун , тобто розраховувалися шку' рками куниці.

ХАРАКТЕРНІ РИСИ ДАВНЬОРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Матеріальна й духовна культура Київської Русі представлена чи' сленними пам’ятками, які умовно можуть бути поділені на дві вели' кі сфери — сферу офіційної (елітної, християнської) культури й сфе' ру народної (язичницької у своїй основі) культури.

Культура широких мас народу в X—XII ст. розвивалася під впли' вом як язичництва, так і християнських цінностей. Місяці календа' ря мали назви побутового, аграрно'виробничого характеру. Рік поді' лявся на три частини: весна'літо, осінь і зима.

Характерним весняним святковим циклом була Масниця з її карнавально'сміховою культурою, фарсових похорон опудал жіно' чого божества, буйними діонісійськими веселощами. На весняні свята запалювали сонячні багаття. Сонячна символіка була прису' тня в катаннях із гірок на санках і конях, у спусканні з гори запаленого «сонячного колеса». Вода вважалася особливо небезпеч' ною, а русалки й інша «водяна погань» — особливо активними під час Зелених свят.

( + ,,- . / + ,&&&

З літнім сонцестоянням було пов’язане свято Купала . Вважало' ся, що вода очищалася силами вогненного характеру. У день Купала в старовину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, що, власне, і називалася Купала (Іван Купало з’явився пізніше). Це' рква забороняла пов’язані з цим святом танці, скакання, бісівські пісні і ходіння в ліс «бісівської потіхи заради».

На літо припадало також свято Перуна, християнським двійни' ком якого було свято св. Іллі . Восени справляли весілля.

У селах і містах люди любили розповідати казки, водити хороводи, танцювати й співати. Професійних артистів називали скоморохами. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і циркачами. Розвивався народний епос , з’явився цикл билин про від' важних богатирів — Іллю Муромця, Добриню Микитича й Олексу По' повича. Оспівувалася їхня служба князеві Володимиру й боротьба із силами зла. Серед літописних піснярів'бардів своїм талантом особли' во виділявся Боян, що жив в XI ст. при дворі Святослава Ярославовича.

Писемність на Русі з’явилася, очевидно, ще до введення христи' янства. Після 988 р. поширюється нова писемність — на основі сло' в’янської абетки, створеної візантійськими місіонерами Кирилом і Мефодієм.

У X—XII ст. сформувалася давньоруська система освіти . При Володимирі Великому, Ярославі Мудрому й інших великих князях відкривалися школи для навчання грамоти дітей князівських і бояр' ських. Ганна Всеволодівна у 80'х роках XI ст. організувала при Анд' ріївському монастирі школу для дівчат, де учениці училися руко' діллю, шиттю й співові. Не тільки священнослужителі, але й багато князів, бояри, купці й ремісники були освіченими людьми, уміли читати, писати й рахувати.

У 1037 р. Ярослав Мудрий заснував у Києві (при Софійському соборі) першу бібліотеку . Згодом чимало бібліотек виникло при хра' мах, монастирях і князівських дворах у Білгороді, Чернігові, Пере' яславі, Новгороді, Пскові, Ростові, Суздалі й інших містах. За підра' хунками фахівців, давньоруський книжковий фонд нараховував не менше 130—140 тис. томів. Книжкова культура була представлена перекладною й оригінальною літературою різних жанрів: апокрифа' ми, патериками, літописами, історичними повістями, ізборниками, повчаннями, ходіннями тощо. Видатними пам’ятками давньорусь кої літератури є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіо' на (перша половина XI ст.), «Повчання» Володимира Мономаха, «Із' борник» 1073, «Повість минулих літ» (початок XII ст., авторство до' вгий час приписувалося ченцеві Києво'Печерського монастиря Не' стору), «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.).

З уведенням християнства на Русі почалося будівництво церков них споруд . У східній (грецькій, візантійській) церкві панувала так звана хрестово'купольна конструкція храму, розроблена константи' нопольською архітектурно'будівельною школою. Ця конструкція виходить з ідеї храму як корабля, орієнтованого на схід напівкруг' лою передньою частиною, напівсферичні куполи якого, увінчані хре' стами, символізують не тільки небесний звід, але й вітрила. Кора' бель'неф перетинався з півночі на південь трансептом, що додавав усьому спорудженню вигляду хреста. Куполів було, як правило, кі' лька (три'п’ять і більше). Храм уявлявся як символ Космосу — гар' монічної організації хаосу буття силою Божого Слова.

Перші церкви на Русі будували, мабуть, із дерева. Кам’яні со' бори були рідкістю, їх зводили в суворій відповідності з візантій' ським каноном. В XI ст. були побудовані Київський собор Богоро' диці («Десятинна» церква), Софійські собори в Києві, Новгороді й Полоцьку, Спасо'Преображенський собор у Чернігові, Успенський собор Києво'Печерського монастиря. Під впливом архітектури Ус' пенського собору в XII ст. зводяться Михайлівський «золотовер' хий» монастирський собор у Києві, невеликий Спас'на'Берестові (усипальниця київських князів), Спаські собори в Смоленську, Ростові й Суздалі.

Першими відомими вітчизняними живописцями були ченці Ки' єво'Печерського монастиря Григорій і Аліпій; останній, за свідчен' ням Печерського патерика, «ікони писати хитр був зело».

На жаль, час не пощадив більшу частину іконописного мистецтва. На території України збереглися тільки мозаїки й фрески храмів Софії, Михайлівського й Кирилівського соборів, фрагменти в Спасі' на'Берестові й у деяких інших храмах.

У цілому можна констатувати, що матеріальна й духовна культу' ра Київської Русі розвивалася як на основі місцевих традицій, так і на основі творчого освоєння досягнень сусідніх країн (насамперед Ві' зантії). При цьому в ній виразно простежувалися два могутні шари — язичницький і християнський, котрі й протистояли один одному, і доповнювали один одного. Хоча в різних князівствах елементи на' родної культури могли мати свої специфічні особливості (різні гово' ри, казки, міфи, типи жител і одягу, обряди тощо), усе'таки і на низькому, і на високому рівнях культури спостерігалася її досить стійка єдність. Ця єдність дозволяє нам говорити про єдине культур' не поле, на якому надалі будуть формуватися культури українсько' го, російського та білоруського народів.

)(

$$

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ

Велике князівство Литовське — феодальна держава, що існу' вала в XIII—XVI ст. на території частини сучасної Литви, Білору' сії й України. Основним заняттям населення було землеробство й скотарство. Полювання й промисли відігравали підсобну роль у господарстві. Розвиток ремесла, заснованого на залізоробному ви' робництві, внутрішня і зовнішня торгівля (із Руссю, Польщею тощо) сприяли росту міст (Вільнюс, Тракай, Каунас тощо). У IX—XII ст. на території Литви розвивалися феодальні відносини, складалися стани феодалів і залежних людей. Окремі литовські політичні об’єднання — землі (Аукштайтія, Жемайтія, Делтува та інші) — мали неоднаковий рівень суспільно'економічного розвитку. Розклад первіснообщинних відносин і виникнення феодального ладу приве' ли до утворення держави в литовців. Згідно з Галицько'Волин' ським літописом, у русько'литовському договорі 1219 р. згадуєть' ся союз литовських князів на чолі з «найстаршими» князями, що володіли землями в Аукштайтії. Це свідчить про наявність держа' ви в Литві.

Посилення великокнязівської влади привело до об’єднання основ' них литовських земель у Велике князівство Литовське під владою Міндовга (середина 30'х рр. XIII ст. — 1263 р.), який захопив також деякі білоруські землі (Чорну Русь). Утворення Великого князівства Литовського було прискорене необхідністю об’єднатися для бороть' би з агресією німецьких хрестоносців, що посилилася з початку XIII ст. Литовські війська здобули великі перемоги над лицарями в боях при Шяуляї (1236 р.) і Дурбі (1260 р.).

У XIV ст., за князювання Гедиміна (1316—1341 рр.), Ольгерда (1345—1377 рр.) і Кейстута (1345—1382 рр.), Велике князівство Литовське значно розширило свої володіння, приєднавши всі білору' ські, частину українських і російських земель (волинські, вітебські, турово'пінські, київські, переяславські, подільські, чернігово'сівер' ські землі). Їхнє включення полегшувалося тим, що Русь була ослаб' лена монголо'татарським ярмом, а також боротьбою з агресією німе'



цьких, шведських і датських загарбників. Входження до складу Ве' ликого князівства Литовського російських, українських, білорусь' ких земель з більш розвинутими суспільними відносинами й куль' турою сприяло подальшому розвиткові суспільно'економічних від' носин у Литві. У приєднаних землях литовські великі князі зберег' ли місцевим магнатам значну автономію й імунітетні права. Це, а також розходження в рівні суспільно'економічного розвитку й етніч' на неоднорідність окремих частин Великого князівства Литовського обумовили відсутність централізації в державному управлінні.

На чолі держави стояв великий князь, при ньому — рада з пред' ставників знаті й вищого духівництва. З метою об’єднання сил для боротьби з наступом німецьких лицарських орденів і посилення сво' єї влади великий князь Ягайло (1377—1392 рр.) уклав із Польщею Кревську унію 1385 р. Однак унія приховувала небезпеку перетворен' ня Литви в провінцію Польщі. У Литві, де до кінця XIV ст. існувало язичництво, почало насильно поширюватися католицтво. Проти по' літики Ягайла виступила частина литовських і російських князів на чолі з Вітовтом , який став у 1392 р. після міжусобної боротьби фа' ктично великим князем у Литві. Об’єднані литовсько'російські й поль' ські війська за участю чеських загонів у Грюнвальдській битві 1410 р. вщент розбили лицарів Тевтонського ордена і призупинили їхню аг' ресію.

Зростання великого феодального землеволодіння й консолідація панівного класу в XIV—XV ст. супроводжувалися масовим покріпа' ченням селян, що викликало селянські повстання (наприклад, у 1418 р.). Основною формою експлуатації селян була продуктова рен та . Одночасно із зростанням економічної залежності підсилювався й національний гніт у білоруських та українських землях. У містах розвивалися ремесла й торгівля. У XV—XVI ст. збільшуються права й привілеї литовських панів. За Городельською унією 1413 р . на ли' товських дворян'католиків були поширені права польської шляхти. Наприкінці XV ст. утворилася Рада панів , яка фактично поставила за привілеєм 1447 р. і за привілеєм великого князя Олександра 1492 р. під свій контроль владу великого князя. Утворення загальношляхет ського сейму (наприкінці XV ст.), а також видання Литовських ста тутів 1529 р . і 1566 р. закріпили й розширили права литовського дворянства.

Перехід до грошової ренти наприкінці XV—XVI ст. супроводжу' вався збільшенням експлуатації селян і загостренням класової боро' тьби: почастішали втечі, заворушення (особливо великі — у 1536— 1537 рр. у великокнязівських маєтках). У середині XVI ст. у маєтках великого князя була проведена реформа, у результаті якої підсили' лася експлуатація селян за рахунок поширення панщини. З кінця XVI ст. ця система вводиться у володіннях великих поміщиків'маг' натів. Масове покріпачення селян, розвиток панщинного господар' ства, одержання литовськими поміщиками в другій половині XVI ст. права на безмитний вивіз зерна за кордон і ввіз товарів затримували розвиток міст.

Литовські князі з моменту утворення Великого князівства Литов' ського прагнули до захоплення всіх давньоруських земель. Однак посилення в XIV ст. Великого князівства Московського й об’єднання російських земель навколо нього призвели до того, що з другої поло' вини XV ст. в результаті воєн із Руссю (1500—1503 рр., 1507— 1508 рр., 1512—1522 рр., 1534—1537 рр.) Велике князівство Литов' ське втратило Смоленськ (захоплений великим князем Вітовтом у 1404 р.), Чернігів, Брянськ, Новгород'Сіверський й інші землі. По' ширення антифеодальних виступів у землях Великого князівства Ли' товського, загострення внутрішньокласових протиріч, прагнення до експансії на схід, а також невдачі в Лівонській війні 1558—1583 рр. проти Росії призвели до об’єднання Великого князівства Литовсько' го з Польщею за Люблінською унією 1569 р . в одну державу — Річ Посполиту .

ЯГАЙЛО

Ягайло (Йогайла, Ягелло, Владислав II Ягайло; 1348 — 1 черв' ня 1434) — великий князь литовський (1377—1392 рр.) і польсь' кий король (1386—1434 рр.). Син Ольгерда Гедиміновича. Заснов' ник династії Ягеллонів. Після смерті батька одержав великокнязів' ський престол і став разом із своїм дядьком Кейстутом володарем Литви.

Цей режим виявився неміцним: між співправителями спалахну' ла відкрита боротьба, що закінчилася загибеллю Кейстута (1382 р.). Проти Ягайла почав боротьбу в союзі з хрестоносцями Вітовт Кейсту' тович, що змусило Ягайла шукати союзу з Польщею. Він уклав Крев' ську унію 1385 р., що передбачала включення його держави до скла' ду Польщі й перехід у католицтво жителів Литви. У 1386 р. Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і 4 березня 1386 р. під ім’ям Владислава II коронувався в Кракові як польський король. У 1387 р. Ягайло захопив і приєднав до Польщі галицькі землі. У 1392 р. за Островською угодою змушений був частково відродити політичну самостійність Литви, передавши її в управління Вітовту (князю Віта' утасу). У Грюнвальдській битві 1410 р. Ягайло і Вітовт очолювали об’єднане польсько'литовсько'руське військо, що розгромило війсь' ка німецького Тевтонського ордена.

КРЕВСЬКА УНІЯ 1385 р.

Кревська унія 1385 р. — угода, укладена між Польщею і Великим князівством Литовським 14 серпня 1385 р. у замку Крево (Литва). Пе' редбачала об’єднання Польщі й Литви в єдину державу в результаті шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. За умо' вами Кревської унії Ягайло ставав польським королем, одночасно за' лишаючись великим князем литовським. Литва зберігала незалеж' ність, але зазнавала значного посилення в ній польського впливу. Ви' конуючи умови унії, у 1385 р. Ягайло разом з усіма підданими прий' няв католицтво. Основною метою Кревської унії було об’єднання сил двох держав для боротьби проти агресії Тевтонського ордена й приєднан' ня до Польщі частини українських земель, що знаходилися в складі Великого князівства Литовського. Проти унії виступила литовсько'ук' раїнська опозиція на чолі з князем Вітовтом, що домоглася збережен' ня Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави.

ГОРОДЕЛЬСЬКА УНІЯ

Городельська унія — угода між польським королем Владисла' вом II Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом, укладена 2 жовтня 1413 р. у м. Городлі на р. Західний Буг. Рішення Городель' ської унії, заперечуючи положення Кревської унії 1385 р., підтвер' джувало існування Великого князівства Литовського як окремої не' залежної держави. Разом із тим визнавалося політичне верховенство польського короля, що повинен був стати великим князем литовським після смерті Вітовта.

Городельська унія передбачала проведення ряду заходів, спрямо' ваних на уніфікацію систем органів державного управління обох кра' їн, а також зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання королівства Польського й Великого князівства Литовського. Резуль' татом унії було зміцнення союзу Литви і Польщі у війнах із Тевтон' ським орденом.

КНЯЗЬ СВИДРИГАЙЛО

Свидригайло (Швидригайло; православне ім’я — Лев; дата наро' дження невідома — 1452) — великий князь литовський (1430— 1432 рр.). Син Ольгерда Гедиміновича, молодший брат Ягайла. У 1386 р. разом із Ягайлом хрестився за католицьким обрядом, узяв' ши ім’я Болеслав. У 1400—1402 рр. — князь подільський, близько 1408 р. — князь брянський. У 1408 р. перебрався в Московію. У 1409 р. залишив московську службу і повернувся до Литви, де був схоплений і кинутий до в’язниці в Кремінці. У 1418 р. звільнений князем Дашком Острозьким. У 1419 р. одержав у володіння Черні' гів, Новгород'Сіверський і Трубчевськ. Після смерті Вітовта (1430 р.) Свидригайло проголошений великим князем литовським. У 1430 р. польські війська розбили загони намісників Свидригайла і захопили Західне Поділля. У 1431 р. виступив проти Ягайла, що влітку здобув Кам’янець, Володимир і осадив Луцьк. Воєнні дії між військами Сви' дригайла і Ягайла завершилися укладенням дворічного перемир’я. У 1432 р. внаслідок змови литовських і польських панів на чолі із Сигізмундом Кейстутовичем Свидригайло був скинутий із престо' лу. Вів боротьбу із Сигізмундом за владу у Великому князівстві Ли' товському, у якій його підтримували українські князі (вони відмови' лися визнати верховенство Сигізмунда і, за твердженням літописця, посадили Свидригайла на «велике князівство Руське»). У 1435 р. війська Свидригайла зазнали поразки від полків Сигізмунда в битві на р. Святій (Свента) (01.09.1435 р.). Незабаром у нього залишилося тільки Східне Поділля. Свидригайло залишив Литву й повернувся тільки після смерті Сигізмунда (1440 р.), одержавши у володіння Волинь і зберігши титул великого князя. Помер у Луцьку.

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО

Кримське ханство — татарська феодальна держава в Криму в XV—XVIII ст., що виділилася із Золотої Орди. Після нападу в 1223 р. на Судак монголо'татари в 30'х роках ХІІІ ст. вдерлися до Криму і в 1239 р. захопили його степову частину, зруйнувавши місцеве земле' робське господарство і скоривши різноплемінне населення (алани, половці, слов’яни, вірмени, греки). З кінця XIII ст. монголо'татар' ські феодали зробили Крим постійним місцем своїх кочівель, пере' важно для зимівлі. Основою господарства завойовників було кочове скотарство. На межі XIII—XIV ст. тут утворилося особливе намісни' цтво з резиденцією в Солхаті (Старий Крим). Після міжусобної боро' тьби в 1433 р. в Криму за допомогою феодальної знаті закріпився Девлет'Хаджі'Гірей (помер у 1466 р.), який за підтримкою Великого князівства Литовського в 1443 р. створив незалежне від Золотої Орди Кримське ханство, до складу якого ввійшло також Нижнє Подніпро' в’я. При хані Менглі'Гіреї (1468—1515 рр.) Кримське ханство після вторгнення в Крим у 1475 р. турецьких військ і розгрому ними гену' езьких колоній у Північному Причорномор’ї, стало васалом Туреч' чини. Феодальна знать Кримського ханства організовувала грабіж' ницькі походи в сусідні країни з метою захоплення здобичі, полоне' них для продажу в рабство й одержання данини й викупів.

Нападів кримських татар у XVI—XVII ст. зазнавали території Росії, України, Польщі. Кримські війська в XVI ст. неодноразово оса' джували Москву, Тулу та інші міста Росії. Тільки в першій половині XVII ст. до Криму було відправлено близько 200 тис. полонених. Російський уряд у XVI—XVII ст. для захисту південних кордонів Росії від набігів кримських татар створив систему засічних смуг (при' кордонних укріплених ліній). Наприкінці XVII ст. в ході війни з Ту' реччиною розпочалися Кримські походи 1687—1689 рр., які, однак, закінчилися безрезультатно. Кримське ханство було зазвичай союз' ником Туреччини в її війнах із Росією в XVII—XVIII ст., будучи небезпечним вогнищем агресії на півдні, що відволікало чимало сил російського, польського й українського народів. Лише за Кючук'Кай' нарджийським мирним договором 1774 р. Кримське ханство пере' стало бути васалом Туреччини й було оголошене незалежним під про' текторатом Росії, а в 1783 р. остаточно приєднане до Російської імперії.

ЯНИЧАРИ

Яничари — турецька регулярна піхота, створена в другій полови' ні XIV ст. султаном Мурадом I. Разом із сіпахами й акіджи (кіннота) становили основу турецької армії. Спочатку комплектувалися з вій' ськовополонених, пізніше — шляхом насильницького набору хлоп' чиків із християнського населення Османської імперії. Хлопчиків навертали в іслам, виховували в дусі мусульманського фанатизму і строгої дисципліни, відданості султанові. Згодом, навчивши війсь' кової справи, із них формували спеціальний корпус. В окремі пері' оди чисельність корпусу яничарів досягала 40 тис. чоловік. На чолі яничарського корпусу стояв ага . Яничари брали участь у завойовни' цьких походах султанської Туреччини, несли гарнізонну службу на Балканах і в арабських країнах. Яничарам було заборонено одружу' ватися. Вони жили в казармах, їли із загального казана, що служив символом яничарського корпусу. З кінця XVI ст. яничари почали втручатися в справи імперії, здійснювати державні перевороти.

Жертвою бунту яничарів став султан Осман II. 15 червня 1826 р. яничари підняли повстання проти військових реформ султана Мах' муда. Заколот був жорстоко придушений, а корпус ліквідований.

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ У ФЕОДАЛЬНУ ЕПОХУ

Кінець XVI ст. став часом повної перемоги прав і привілеїв шля' хетського стану в Україні. На сеймі 1575 р. магнат Ян Замойський визначив три головні «кити», на яких трималася польська шляхта: 1) шляхта сама вибирає собі короля; 2) шляхта сама створює закони; 3) шляхта має повну владу над своїми селянами.

Шляхтич користувався правом суду над підвладними йому людь' ми, але сам, служачи вищому панові, підлягав лише юрисдикції спе' ціальних станових судів. Шляхтич не міг бути покараний без суду й слідства і мав право виїзду за кордон. Право обирати й бути обраним, котрим користувалася шляхта, було в ту епоху зразком політичних свобод. Додамо, що слова «шляхтич» і «поляк» були синонімами. Опо' лячене й покатоличене русинське вельможне панство, називаючи себе «поляками», підкреслювало в такий спосіб своє шляхетство. Інші ста' ни розглядалися шляхтою як другосортні, покликані лише обслуго' вувати її потреби. Звідси — неймовірна гордість і пихатість шляхти' ча, його презирливе ставлення і до селянина, і до міщанина.

Шляхтич'хазяїн, як зауважив М. Попович, володів як селянами, так і землею, на якій вони жили. Селяни, у свою чергу, могли нале' жати до його челяді, до «облогових» (посаджених на землю пана) і до «тяглих» (прикріплених до землі, які несли повинності на користь землевласника). «Облогові» не були кріпаками, мали лише загальні зобов’язання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі пана вважалися «засиділими» і ставали «тяглими». «Тяглий» міг залишити пана, якщо попереджав його заздалегідь і залишав йому все своє майно.

Однак у 1505 р. сейм заборонив селянам залишати свої села без дозволу пана.

У XV ст. у Галичині відробіткова рента (панщина) досягала 14 днів на рік. Через сто років кріпак повинен був відпрацьовувати на землі пана два дні на тиждень. Це правило стало статтею закону, коли в 1557 р. у Великому князівстві Литовському була прийнята «Уста ва на волоки» , яка вводила не тільки єдину систему землекористу' вання, але й збільшувала відробіткову ренту. До початку XVII ст. селяни змушені були відпрацьовувати 3—5 днів на тиждень. «Уста' ва на волоки» позбавила селян права власності на землю; вони могли користуватися земельними ділянками, обробляти їх, але володів зе' млею тільки феодал. Таким чином, у той час, коли в Західній Європі кріпацтво поступово відмирало, у Східній Європі (включаючи вели' ку частину України) воно посилювалося.

В українському селі «подимний» податок платили селяни, міро' шники, корчмарі, а в Польщі, на коронних землях — ще й православ' ні священики. Не платили шляхта помісна (власники землі) і шлях' та безпомісна (що служила в чужих маєтках), орендарі, управителі, челядь, католицьке духівництво в Польщі, сільські євреї (вони вва' жалися власністю короля, а пізніше тих, на чиїй землі жили).

Починаючи з 1457 р., пани мали право карати залежних селян на свій розсуд, хоча в громади був свій, визнаний законом судовий ор' ган — так званий копний суд .

Володіючи майже необмеженою владою, шляхта, однак, складала мізерно малу частину населення. За підрахунками Н. Яковенка, у середині XVII ст. на Волині й у Центральній Україні чисельність шляхти дорівнювала 2,3—2,5 % від загальної чисельності населення регіону. Ще менший відсоток складала князівсько'магнатська верхі' вка (усього близько 100 родин). Зате в її руках знаходилася велика частина землі: на Волині — 79,8 % земельного фонду, на Київщи' ні — 68,3 %, на землях Брацлавщини — 89,5 %. Майже всі магнати України були ополяченими й покатоличеними русинами.

Землеробство традиційно залишалося провідною галуззю еконо' міки України протягом усього середньовіччя. У XVI ст. швидке під' вищення цін на сільськогосподарську продукцію, що відбулося в За' хідній Європі у зв’язку з Великими географічними відкриттями і «революцією цін», привело до того, що шляхта й магнати почали розширювати свої орні землі й експортувати зерно через Гданськ у західноєвропейські країни. Тридцятирічна війна 1618—1648 рр., у яку буде втягнена майже вся Західна Європа, ще більше збільшить попит на хліб. Галичина, Волинь, Поділля, а потім і Подніпров’я по' ступово переорієнтують свою економіку на потреби зовнішнього рин' ку. Інтенсифікація виробництва буде досягатися в основному за ра' хунок організації комерційно орієнтованих фільварків, росту відро' біткової форми ренти (панщини) і обезземелювання селян.

Міста, у яких проживало приблизно 10—15 % усього населення, за своїм юридичним статусом до XV ст. поділялися на королівські , приватновласницькі та церковні . Згодом чимало з них добилися права самоврядування, відомого за назвою «Магдебурзьке право» (як зра' зок використовувалася система самоврядування німецького міста Магдебург). У 1356 р. таке право одержав Львів , у 1374 р. — Кам’я нецьПодільський , у 1432 р. — Луцьк , а в 1497 р. — Київ . Міська верхівка (патриціат) складалася з багатих купців і майстрів реміс' ничих цехів; середній прошарок — із дрібних торговців, ремісників, лікарів і вчителів; інша маса городян (фактично безправна міська чернь) складалася з найманих робітників, слуг, жебраків і бурлак. В етнічному плані міське населення являло собою досить строкату су' міш: крім православних і покатоличених русинів, у містах жили по' ляки, німці, євреї, вірмени, греки й представники інших національ' ностей.

У 1505 р. більшість міст під тиском шляхти було позбавлено пра' ва голосу в сеймі. У 1565 р. міським купцям заборонили їздити в інші країни за товарами; іноземні купці повинні були продавати свої товари безпосередньо шляхті й магнатам. Одночасно сейм звільнив шляхту від податків на експорт й імпорт. У цих умовах багато горо' дян переорієнтувалися на село. Купці почали вкладати свої капітали в розвиток фільварків і прагнули поріднитися зі шляхтою; ремісни' ки переводили свої майстерні в панські маєтки.

ФЕОДАЛЬНА ЗЕМЕЛЬНА РЕНТА ТА ЇЇ ВИДИ

Земельна рента — частина додаткового продукту, створюваного безпосередніми виробниками в сільському господарстві, що привлас' нюється власниками землі; основна частина орендної плати, випла' чуваної земельним власникам орендарями землі. Земельна рента припускає відділення використання землі від власності на неї. У цьо' му випадку земельна власність перетворюється тільки на титул, що дає право земельним власникам одержувати прибуток з землі, що використовується іншими особами, стягувати данину з тих, хто її безпосередньо обробляє. При феодалізмі земельна рента являла со' бою додаткову працю або додатковий продукт кріпаків, що привлас' нюється феодальними земельними власниками. Використовуючи позаекономічний примус особисто залежних від них селян, кріпос' ники привласнювали у формі земельної ренти не тільки додатковий, але й значну частину необхідного продукту кріпаків.

Феодальна земельна рента мала три основні форми, що відбивали послідовні ступені розвитку феодального способу виробництва: від робіткова , продуктова й грошова (панщина, натуральний і грошо' вий оброк). Земельна рента при феодалізмі виражала відносини екс' плуатації безпосередніх сільськогосподарських виробників — крі паків — феодальними земельними власниками.

ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ

Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, котрі діяли на приєднаних ними україн' ських землях у XVI — першій половині XIX ст. Протягом XVI ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. («Старий») , 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий») . Литовські статути використо' вували діюче законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське й звичаєве право Литви, Польщі, Русі. Норми Литовських статутів були спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визнача' ли правові підстави феодальної експлуатації селянства.

Так, за статутом 1529 р. мисливський собака оцінювався вдвічі дорожче «мужика тяглого». Найбільш розробленим був литовський статут 1588 р., у якому значною мірою зберігалися основні положен' ня давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській і Волинській губерніях до 1840 р., юридично затвердив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельни' цької обл.) і в Подніпров’ї. Написаний старою білоруською мовою, він у 1614 р. був перекладений і виданий польською, згодом — фран' цузькою, латинською та іншими мовами. Статут 1588 р. закріплю' вав феодальну власність на землю, передбачаючи в той же час влас' ність на неї і селян. Третій статут оформив створення єдиного прошар' ку кріпаків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян. Договори, як правило, оформлялися в писемній формі. Іноді була потрібна їхня реєстрація в суді й присутність свід' ків. Найбільш розповсюдженими були договори закупівлі'продажу, позички, майнової позики. Для забезпечення зобов’язань застосову' валася застава . Право спадщини належало синам, дочки могли оде' ржати не більше чверті майна у вигляді приданого. За навмисні зло' чини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за навмисне вбив' ство злочинця карали смертю, а з його майна забиралася так звана головщина . При ненавмисному вбивстві винний звільнявся від пока' рання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого головщину . Суд мав ураховувати й вік злочинця. Так, не несли карного покаран' ня неповнолітні особи (за статутом 1568 р. — ті, котрі не досягли 14 років, а починаючи з 1580 р. — не досягли 16 років).

Карне законодавство знало просту й складну співучасть. Статут 1588 р. встановив, що при простій співучасті всі винні мають бути покарані однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, помічників і підбурювачів. Приховування й недонесен' ня за деякими злочинами також підлягали покаранню. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, що знали про підготовку зради, підлягали покаранню. Значна увага приділялася злочинам проти особистості й майнових прав. Основним покаран' ням за них був штраф на користь постраждалого й великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: так, за крадіжку коня — повішення. У той самий час злочин, зроблений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокре' ма, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний кара' вся відрубуванням руки. За подібний злочин, зроблений щодо про' стої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як розплата за злочин і засіб для заляку' вання злочинців.

«УСТАВА НА ВОЛОКИ»

«Устава на волоки» 1557 р. — правовий документ, затвердже' ний 1 квітня 1557 р. польським королем, великим князем литов' ським Сигізмундом II Августом, про проведення аграрної й фінансо' во'податкової реформи на території Великого князівства Литовсько' го. Містила 49 артикулів. 20 жовтня 1557 р. за розпорядженням ко' роля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення й виправ' лення. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусії й частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненсь' кому і Ковельському староствах на Волині.

Згідно з «Уставою на волоки» усі земельні володіння великого князя вимірялися й поділялися на однакові ділянки — волоки (дорі' внювали приблизно від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподатковування. Найкращі орні землі виділялися під великокнязівські фільварки, інші розподілялися між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одному волоку фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне ломове селянське господарство (окремий двір — дим, що відбував панщину) одержувало в користування один волок, який поділявся на три смуги (трипільна система) по 11 моргів (7,12 га) кожна. Деякі селяни орендували землю в сусідніх селах, бідніші родини брали волоки на 2 або 3 двори. Крім цього, селяни одержували по одному моргу землі під городи, що не обкладалися податком. У цілому «Уста' ва на волоки» збільшувала податки й повинності селян. Розмір пода' тку (натурою та грішми) встановлювався в залежності від родючості ґрунту. Усі землі в залежності від якості ґрунту поділялися на гарні, середні, погані й дуже погані — піщані, болотисті тощо. Селяни, що одержували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном на 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і по' винності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри й особи, що перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці тощо), одержували по два волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та інших повинно' стей. Військовики не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, усі доро' слі члени селянського господарства повинні були відробити 2 дні на тиждень у фільварку. За «Уставом на волоки» безпосереднє управ' ління фільварком здійснював «двірник» , що стежив за дотриманням визначених вимог щодо його розмірів і способу ведення господарства.

Вищою посадовою особою в селі визнавався війт , якого вибира' ла сільська громада і затверджував великокнязівський ревізор. В обов’язки війта входило: здійснювати контроль за відпрацюванням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати візок із вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснюва' ти контроль за користуванням землею, вирішувати господарські суперечки. «Волочна поміра» зруйнувала, хоча й не повністю, сіль' ську громаду і пов’язану з нею суспільну форму селянського зем' лекористування, замінивши її подвірною формою; збільшила се' лянські повинності й підсилила покріпачення селян, значно обме' живши їхні права переходу; зменшила площу земель громадського користування (пасовища, луги) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно впроваджувана трипільна сис' тема землеробства значно збільшувала продуктивність праці. У другій половині XVI ст. волочна система була поширена на приват' ні й церковні землі.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО

Магдебурзьке право — середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління й суду з боку великих земельних власни' ків (сеньйорів, феодалів) і створювали органи місцевого самовряду' вання. Воно закріплювало права міського стану — купців, міщан, ремісників — і було юридичним проявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникнувши в XIII ст. в німецькому м. Маг' дебурзі (звідси й назва), це право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких гільдій, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, установлю' вало покарання за різні види злочинів тощо. Протягом XIII—XVIII ст. магдебурзьке право поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а відтіля — на територію Білорусії й України. Українські міста одер' жували це право від литовських князів, польських королів і україн' ських гетьманів. Першими в Україні магдебурзьке право одержали міста Галицько'Волинського князівства (м. Санок у 1339 р., тепер у Польщі). Львову це право було надане в 1356 р., Кремінцю — у 1374 р., Бресту — у 1390 р., Києву — у 1494—1497 рр., Станіславу (тепер Івано'Франківськ) — у 1663 р.

У XV—XVII ст. магдебурзьке право мало більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Луб' ни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів й інші. У деяких містах, зокрема західноукраїнських, надання магдебурзького права супро' воджувалося посиленням німецької й польської колонізації, обмежен' ням прав українського населення. За своїм змістом й формою магде' бурзьке право у Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичайного права відрізнялося від пра' ва самоврядування, що застосовувалося в Західній Європі. Так, в Укра' їні іншою була організація магістратів (міських рад). У менших міс' тах, що називалися ратушними, козацька старшина відала справа' ми козаків, а виборна міська влада — справами міщан. Положення' ми магдебурзького права керувалися й полкові суди. Норми цього права використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифіка' ціях права в Україні XVIII—XIX ст.

РЕМІСНИЧІ ЦЕХИ

Цехи (нім., однина Zunft, Zeche ) — у містах за феодалізму профе' сійні організації ремісників, що були дрібними економічно самостій' ними виробниками. Найбільш розвинуті форми організацій міських ремісників склалися в країнах Західної Європи, де населення серед' ньовічних міст добилося широких прав самоврядування. Завойовані городянами права полегшили як об’єднання ремісників у цехи, так і розвиток уже сформованих цехів. З’явилися цехи у Франції, Німеч' чині, Англії в XI—XII ст. (в Італії, можливо, ще раніше) і досягли повного розвитку в XIII—XIV ст. У цей час у переважній частині міст Західної Європи ремісники різних спеціальностей об’єдналися в цехи (виникли цехи ткачів, сукноробів, фарбарів сукон, шевців, шкіряників, ремісників, що виготовляли різні вироби з металу, тесль, пекарів, м’ясників тощо).

Утворення цехів було пов’язане з характерною для західноєвро' пейського феодального суспільства тенденцією до корпоративної ві' докремленості окремих соціальних груп і бажанням захистити міс' цевий ринок від конкурентів — сільських кустарів. У цехи організо' вувалися не тільки ремісники, але й інші прошарки міського насе' лення: роздрібні торговці різних спеціальностей, рибалки, садівни' ки, лікарі, музиканти тощо; в особливі корпорації, близькі до цехів, об’єднувалося і купецтво.

Повноправними членами цехів були тільки ремісники, що само' стійно вели своє господарство (майстри). Вони були власниками зна' рядь праці, ремісничої майстерні, у якій працювали разом із робіт' никами (підмайстрами) і учнями. Щоб стати майстром, потрібно було не тільки володіти певними матеріальними ресурсами (щоб відкри' ти власну майстерню), але й пройти стаж учнівства (від 2—3 до 7 і навіть більше років) і якийсь час пропрацювати підмайстром. Реміс' ники (майстри), що об’єдналися в цехи, зазвичай добивалися права самим вирішувати свої внутрішні справи під загальним наглядом міської влади. Органами управління в цехах були збори майстрів і особливі посадові особи, що вибиралися членами цехів, але нерідко



призначалися (або затверджувалися після їхнього обрання) міською владою.

Подібно до інших середньовічних корпорацій, цехи поширювали свій вплив на всі сторони життя їхніх членів: спостерігали за якістю, кількістю та вартістю виробів, за дотриманням ремісниками визна' чених правил поведінки, організовували взаємодопомогу та спільні свята, були осередками міського ополчення, виступали спільно в ре' лігійних процесіях тощо. Кожен цех мав свою емблему із зображен' ням знарядь праці, цехову печатку, касу.

*

%

"

$ ) $

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 р.

У XVI ст. питання про об’єднання Литви й Польщі в єдину держа' ву стало надзвичайно актуальним. Цьому сприяли як зовнішньополі' тичні причини, так і поглиблення процесу еволюції феодальних від' носин у цих державах.

У березні 1569 р. король Сигізмунд II Август приєднав до Польщі Підляське і Волинське воєводства; місцева шляхта юридично зрів' нювалася в правах з польською. Услід за шляхтою присягу на вір' ність польській короні принесли й місцеві магнати. Потім Сигізмунд оповістив про включення до складу Польщі Київського й Брацлав' ського воєводств. У такий спосіб завершилося захоплення поляками майже всіх українських земель.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали в Любліні акт про унію Литви та Польщі. Створювалася дуалістична держава з назвою Річ Посполита .

Відповідно до Люблінської унії обиралися спільний король, сейм і сенат. Уводилася єдина грошова система, ліквідовувалися митні ко' рдони. Польська й литовська шляхта одержала право володіти зем' лями в будь'якій частині Речі Посполитої. Незважаючи на досить твердий польський тиск, Литва все'таки зберегла певну автономію у вигляді власного права (Литовський статут) , суду, війська, адмі' ністрації, скарбниці, герба, печатки й офіційної («руської») мови.

КОЗАЦТВО

Козацтво — військово'промисловий стан, що сформувався на півдні України в XV—XVI ст. Сам термін «козак» — тюркського по' ходження. У «Таємній історії монголів» (1240 р.) так називається вільна людина, не зв’язана сімейними узами, схильна до завоювань. У словнику половецької мови (1303 р.) козаком іменується воїн'страж. На землях Русі козаками почали називати вільних людей, що сели' лися в прикордонних районах Московської держави, Великого кня' зівства Литовського й Польщі. В умовах прикордоння, знаходячись між двома ворожими соціокультурними світами — світом христи' янства й світом ісламу, козаки від самого початку змушені були об’єд' нуватися в збройні ватаги на чолі з виборними отаманами , готові в будь'який момент дати відсіч тим, хто зазіхав на їхню незалежність. Свої ряди вони поповнювали за рахунок селян'втікачів, кріпаків і каторжників, людей, переслідуваних за релігійними або політични' ми мотивами тощо. Співтовариство їх було багатонаціональним. Так, польський посол Пясочинський, розмовляючи в 1601 р. з представ' никами турецького уряду, відзначав, що серед козаків були «і поля' ки (читай: українці — В. Г.), і москвитяни, і волохи, і турки, і татари, і євреї, і взагалі люди всякої мови».

Оскільки основні поселення козаків на території Південної Русі знаходилися в районі Черкас і за Дніпровськими порогами, їх часто називали черкасами або запорожцями . Не підкоряючись нікому у світі, запорізькі козаки в повсякденному житті керувалися своїми власними законами й звичаями, жили за рахунок полювання, риба' льства, бортництва, а також здобичі, загарбаної під час грабіжниць' ких сухопутних і морських походів.

На межі XV—XVI ст. козацькі поселення — зимовники та слобо ди — виникли на Південному Бузі, Синюсі, Росі, Тясмину, а також на лівому березі Дніпра — уздовж Трубежа, Сули і Псла. За цією великою козацькою територією на окраїнних, прикордонних землях незабаром міцно закріпилася нова географічна назва — Україна .

Перші документальні згадки про українських козаків датуються 1489 і 1492 рр. Уже в цей час литовська влада намагалася взяти коза' ків під свій контроль. Великий князь литовський Олександр Ягеллон у грамоті київському воєводі (1499 р.) вимагав: «Ті козаки, що з верхі' в’їв Дніпра і з наших сторін ходять водою на низ до Черкас і далі, із усього того, що там добудуть, десяту частину повинні віддавати».

Для захисту прикордонних поселень козаки зводили укріплені городища — так звані «січі». Перша велика козацька фортеця — Запорізька Січ — була побудована між 1553 р. і 1556 р. на острові Мала Хортиця князем Д. Вишневецьким, якого козаки визнали сво' їм гетьманом (головнокомандувачем). З тих пір Запорізька Січ з її постійним гарнізоном, що жив в окремих куренях, розглядалася ко' заками як їхнє головне укріплення й притулок; себе ж козаки почали офіційно називати Військом Запорізьким низовим. Жінки й діти сюди не допускалися.

Вище управління на Січі належало козацькій , або військовій раді . У роботі ради брали участь усі запорожці. На її засіданнях вибирали гетьмана або кошового отамана, військову й паланкову (полкову) ста' ршину, судили, укладали договори з різними державами, затвер' джували плани військових походів тощо. Рішення приймалося після того, як за нього проголосує більшість. Під час голосувань справа часто доходила до відкритих зіткнень — із бійками й смертельними випадками.

Кошовий отаман очолював виконавчу, військову і духовну владу на Січі. Він затверджував судові вироки, від імені товариства вступав у дипломатичні відносини, відав розподілом земель (паланок) і тро' феїв між куренями, вирішував питання прийому козаків до війська або звільнення. Символом влади кошового отамана була булава, яку він тримав під час урочистих подій і в бойовій обстановці.

Військовий суддя здійснював судові функції на Січі, а під час відсутності кошового отамана виконував його обов’язки (тобто був наказним кошовим отаманом). Разом із військовим скарбничим він також завідував скарбницею й арсеналом, що знаходилися у Війсь' ковій Скарбниці. Символами його влади були січова печатка й тро' стина.

Військовий писар від імені кошового отамана й товариства скла' дав і підписував документи. Він очолював січову канцелярію, був начальником для писарів у паланках і в похідних групах. Зовніш' німи атрибутами його статусу були чорнильниця в срібній оправі, яку він під час ради тримав за поясом, і перо, засунуте за праве вухо.

Військовий осавул займався організацією прикордонної служби, охороною зимівників і доріг, що вели до Січі. Крім того, його обов’я' зком було ведення слідства й приведення у виконання вироків суду. Разом з обозним осавул підтримував дисципліну і порядок у війську, у січовому укріпленні й у похідних таборах, займався розподілом грошей і провіанту.

Артилерія і фортифікаційні спорудження на Січі перебували у віданні військового обозного . Під час походів він керував спору' дженням табору з возів, а також облогою й штурмом укріплень ворога.

Найбільшою повагою на Січі користувалася посада курінного отамана , що очолював козаків окремого куреня і відав курінною скарбницею, у якій зберігалися гроші й особисті речі козаків. Хто не був раніше на посаді курінного отамана, той не міг стати кошо' вим отаманом.

Чисельність запорожців зазвичай не перевищувала 5—6 тис. чо' ловік. У них не було ані постійних ворогів, ані постійних союзників. В епоху, яка розглядається зараз, Запорізька Січ керувалася не націо' нальними, а своїми корпоративними інтересами. З ким їй вигідно було товаришувати в цей конкретний момент, з тими вона і товари' шувала; із ким вигідно було воювати, з тими воювала. В історії коза' цьких походів ми можемо знайти періоди, коли козаки поперемінно воювали то проти татар і турків (часто в союзі з поляками, литовця' ми або Московською державою), то проти Польщі (часто в союзі з татарами й турками), то проти Москви (часто в союзі з поляками й татарами). Усе залежало від конкретного розміщення політичних сил у регіоні, від принадності пропозицій сусідніх держав, що шукали тимчасового військово'політичного союзу з козаками, від настроїв, що домінували в самому козацькому співтоваристві, і від багатьох інших факторів.

Частим явищем у XVI — першій половині XVII ст. були походи запорожців на Чорне море, до берегів Криму й Туреччини. Подібно до вікінгів або карибських флібустьєрів, вони тероризували населен' ня тих районів, що зазнавали їхніх спустошливих набігів.

Крім вільних запорожців в Україні сформувалися ще два різнови' ди козаків — городові й реєстрові . Так, у Каневі в 1600 р. проживало 960 міщан і більше 1300 городових козаків із родинами. Як і січови' ки, городові козаки ігнорували офіційну владу, підкоряючись тіль' ки своїй виборній старшині. Поневіряючись в додаткових збройних загонах для охорони власних кордонів і ведення воєн проти Осман' ської імперії і Московської держави, і розуміючи марність будь'яких спроб підкорити собі Запорізьку Січ, польський уряд вирішив привер' нути до себе на службу частину городових козаків. У 1568 р. король Сигізмунд Август направив козакам універсал із пропозицією всту' пити на військову службу за грошову плату. Організація цього війсь' ка велася під керівництвом коронного гетьмана Ю. Язловецького. Вдалося зібрати 300 чоловік, яким платили по 10 злотих на рік. Оскі' льки найманих козаків записували в особливі списки — реєстри, їх надалі стали називати реєстровими.

Авторитет українського козацтва особливо зріс у період гетьман' ства П. КонашевичаСагайдачного (1616—1622 рр.). Під його кері' вництвом козацтво перетворилося на окремий стан, а його збройні сили, що нараховували кілька десятків тисяч чоловік, були реор' ганізовані в регулярну армію — Військо Запорізьке — із строгою дисципліною.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ

Запорізька Січ — військово'політична організація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної колонізації земель Середньо' го і Нижнього Подніпров’я в середині XVI ст. Назву свою одержала від способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки — «засіки» , «січі» — невеликі укріплені поселення в плавнях і на ост' ровах басейну Дніпра. Перша частина назви вказує на місце розта' шування укріплення за течією Дніпра — за порогами, що у декількох місцях перетинали Дніпро на відрізку між сучасними Дніпропетров' ськом і Запоріжжям. Першими організаторами січей були уходни' ки, яких черкаські й канівські старости відпускали на Середнє і Ни' жнє Подніпров’я для промислу, оскільки там були райони, що аж кишіли рибою, птицею та звіром. Щорічно ватаги уходників на чолі з обраними отаманами йшли на промисел за пороги, де в захищених від раптових нападів ворога місцях будували тимчасові житла і при' міщення для переробки і збереження продуктів промислу. Ватаги формувалися переважно з людей однієї місцевості, про що свідчать назви куренів на Січі.

До середини XVI ст. історія Запорізької Січі переважно легендар' на, тільки приблизно з 1552 р., коли вона розташувалася на о. Мала Хортиця, про неї є достовірні історичні відомості. Причиною виник' нення Запорізької Січі як організованого військово'політичного центра була необхідність протидії колонізації вже освоєних козаками земель і постійна турецько'татарська агресія. Поняття Запорізька Січ вжи' вається у двох значеннях: у широкому — це всі землі, що знаходили' ся в управлінні й володінні козаків, у вузькому — це центральне посе' лення, де знаходилося адміністративне управління Січі. Козацькі володіння ще називалися Вольності Війська Запорізького , а центра' льне поселення — Кіш . Запорізька Січ була добре укріплена. Посере' дині укріплення знаходилася велика площа, у центрі її — церква св. Покрови , неподалік, з одного боку, — колодязь, з іншого — стовп, біля якого карали винних у порушенні січових звичаїв.

На січовій площі півколом розташовувалися курені — довгі буди' нки, покриті очеретом, а також будинки старшини, канцелярія, пу' шкарня, склади, арсенал. Кожен курінь мав назву, що утворювалася переважно від назви місцевості, відкіля були родом засновники ку' ренів: Корсунський, Полтавський, Уманський, Стеблівський, Бату' ринський, Інгульський тощо. Були також назви від імен засновників куренів: Васюренський, Тимошівський тощо. Число куренів було ста' більним з часів документальної історії Січі до кінця існування Заду' найської Січі й переселення колишніх запорожців на Кубань напри' кінці XVIII століття. За фортечними укріпленнями біля річкового порту знаходився грецький будинок, у якому жили іноземні посли та купці. Фортецю оточував пригород, де жили козаки'ремісники.

Під впливом різних обставин Січ часто змінювала своє місце' знаходження. Відомі Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Мики' тинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська (Нова Покровська), Задунайська. Уся територія Січі поділялася на 8 (спочатку на 5) паланок (округів): Кодацьку, Самарську, Орельсь ку, Інгульську, Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську, Каль міуську . Таким чином, володіння Запорізької Січі охоплювало зе' млі сучасної Дніпропетровської і Запорізької областей, частково — Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей.

На першому етапі існування Січі козацтво поповнювалося перева' жно за рахунок уходників і військових служивих людей. Вони і пра' вославна, переважно українська, шляхта йшли на Подніпров’я в по' шуках щастя, багатства і лицарської слави. Після Люблінської унії 1569 р., захоплення українських земель Польщею і різкого посилен' ня соціального і національно'релігійного гніту на українських зем' лях Запорізька Січ перетворилася на місце, куди тікали від гноблен' ня кріпаки і міщани. Січ стала могутнім оплотом соціального захис' ту для пригноблених, військовою перешкодою для турецько'татар' ської агресії, що загрожувала не тільки українським землям, але й усій Східній і Центральній Європі. За своїм характером Запорізька Січ була незалежним багатонаціональним чоловічим співтовари' ством, що керувалося своїми власними законами та звичаями, мало вигляд самоврядної громади з окремими ознаками державності, влас' ну територію і військо, що охороняло його кордони, свій уряд, що виконував законодавчі, виконавчі й судові функції, свою символіку (прапор і герб) і скарбницю. Виникнення військово'політичної орга' нізації козацтва на «нічийних», прикордонних землях між христи' янськими (Велике князівство Литовське, Польща, Московське цар' ство) і мусульманськими (Кримське ханство, Османська імперія) дер' жавами дало можливість запорожцям самим обрати для себе суспі' льно'політичний уклад. На Січі діяло звичаєве право, перед яким усі були рівні незалежно від соціального походження, національної при' належності й місця в козацькій ієрархії.

Вищий орган влади на Січі — козача рада . На січовій раді вирі' шувалися всі найважливіші питання внутрішнього життя Січі, пи' тання війни і миру, дипломатичних відносин, обрання козацької стар' шини, розподілу земель між куренями тощо.

Очолював Запорізьку Січ виборний гетьман (після 1648 р. — ко' шовий отаман). У період свого правління він мав необмежену владу й авторитет, але в будь'який момент військова рада могла позбавити його цієї влади. Для більш оперативного управління справами існу' вала рада старшини.

Виконавчий уряд Січі складався з кошового отамана (спочатку гетьмана), військового писаря, військового судді й військового оса' вула. На Січі виборними були всі посади — від найвищої (кошовий отаман) до найнижчої. Січ приймала до своїх лав усіх, незалежно від соціального походження, національності, релігії. Але одним з головних об’єднуючих факторів на Січі була православна віра. Той, хто прибував на Січ добровільно, свідомо і без примусу, повинен був прийняти православну віру. Воля на Січі необхідно породжувала обов’язки — виконання звичаїв Січі, дотримання суворої дисцип' ліни, готовність віддати життя за волю та свободу свого співтова' риства.

На Січі існував особливий ритуал прийняття до козацького брат' ства — іспит на силу і спритність. Здоров’я, сила, спритність і боє' здатність запорожців загартовувалися не тільки в боях і походах, але й в іграх, танцях, спортивних змаганнях. На Запоріжжі існував культ фізично розвинутої людини. Гетьманами, отаманами, полковника' ми, курінними отаманами вибирали людей особливої сили і бойової майстерності. Необхідність тримати запорізьке військо в стані висо' кої бойової готовності, постійні небезпеки були причинами заборони появи на Січі жінок. Козаки, як правило, одружувалися в солідному віці, їхні родини проживали в козацьких слободах, у межах запорізь' ких вольностей або у віддалених від Запорожжя містах і слободах. Старшина й поважні козаки мали своїх слуг — джур , якими були козацькі діти, узяті на Січ для навчання і виховання, а також хлопчи' ки'бранці.

КІШ

Кіш Запорізької Січі — 1) збірна назва для визначення усього військового співтовариства запорізьких козаків; 2) центральний ор' ган управління в Запорізькій Січі, що відав адміністративними, вій' ськовими, фінансовими, судовими й іншими справами; 3) козаць' кий військовий табір, у якому знаходилася військова старшина на чолі з кошовим отаманом, що здійснював управління всіма справами Війська Запорізького.

Термін «кіш» , «кхощ» — татарського походження і має кілька значень: а) головне житло старшого чабана — отамана, що керував громадою власників десяти отар, у кожній з яких було по тисячі овець; б) тимчасове місце постою, військовий табір, головна штаб'квартира війська під час походу тощо.

Кіш Запорізької Січі сформувався разом з виникненням україн' ського козацтва і появою перших Січей і проіснував до ліквідації За' порізької Січі в 1775 р. Згодом існували коші Задунайської Січі й Бузького козачого війська.

ГЕТЬМАН

Гетьман (від нім. Hauptmann , польськ. Неtmаn — начальник):

1. У Польщі й Великому князівстві Литовському в другій полови'ні XV ст. — командувач збройних сил. Спочатку гетьман призначав' ся королем на час воєнних дій. З 1503 р. посада великого коронного гетьмана, згодом «великого литовського гетьмана» стала постійною, а з 1581 р. — довічною.

У 1527 р. гетьмани стали найвищими військовими керівниками. Помічниками їх були пільні гетьмани (коронний і литовський). Упер' ше ця посада з’явилася в Польщі в 1539 р., у Великому князівстві Литовському — трохи пізніше. Гетьмани займалися організацією постачання війська, розвідкою, керували найманими військами тощо.

2. Після утворення в 1572 р. українського реєстрового козацькоговійська гетьманами почали називати його керівників. Уряд Польсь' ко'Литовської держави всіляко уникав застосування цього титулу і підмінював його виразами «старший його Королівської Милості Вій' ська Запорізького». Однак козацькі керівники продовжували вжи' вати титул гетьман (К. Косинський, С. Наливайко, Т. Федорович). Повноваження гетьмана реєстрового козацтва були істотно обме' жені урядом Речі Посполитої, а часто ця посада взагалі скасовувала' ся. Так, після придушення козацько'селянських повстань 1637— 1638 рр. замість гетьмана був призначений урядовий комісар.

3. Після утворення в ході Національно'визвольної війни 1648—1654 рр. української держави гетьман став його головою. У його ру' ках була зосереджена майже вся повнота виконавчої, законодавчої і судової влади, він здійснював зв’язки України з іноземними держа' вами, мав значний вплив на церковні справи. Гетьманські укази — універсали — були обов’язковими для всього населення. Ознаками влади гетьмана були бунчук і булава .

КОШОВИЙ ОТАМАН

Кошовий отаман (від татар. отаман — старший чабан) — голо' ва військового управління в Запорізькій Січі, що називалося кошем (тобто табором, громадою). Обирався на раді (сході) козаками, корис' тувався майже необмеженою владою, але щорічно давав звіт про свої дії раді. Кошовому отаманові безпосередньо підкорялася військова старшина (суддя, осавул, писар і курінні отамани). Посада кошового отамана, крім Запорізької Січі (від середини XVI ст. до 1775 р.), існу' вала в Задунайській Січі (у 1775—1828 рр.) і Чорноморському коза' чому війську (у 1787—1797 рр.); в останньому кошові отамани при' значалися урядом.

ЗИМІВНИК

Зимівник — назва хутора в запорізьких козаків у XVI—XVIII ст. Зимівник являв собою велике господарство, у якому козаки займа' лися скотарством, землеробством, бджільництвом тощо. Засновува' ли зимівник, як правило, 3—4 сімейні запорожці. У кожному зимів' нику було 2—3 хати і різні господарські будівлі. Офіційно козаків, що жили в зимівниках, називали сиднями або гніздюками . Ці запо' рожці займали підлегле становище щодо січових козаків. Їх призи' вали до військового походу тільки у виняткових випадках пострілом з гармати на Січі або за допомогою спеціальних гінців.

Головним завданням власників зимівників було забезпечення сі' чових козаків продуктами.

ПОВСТАННЯ К. КОСИНСЬКОГО

Косинський Криштоф (рік народження невідомий —1593) — гетьман запорізьких козаків. За походженням дрібний шляхтич з Підляшшя. З 1586 р. жив у Запорізькій Січі, займав важливі військо' ві посади. У 1591 р. був обраний запорізьким гетьманом. У 1591— 1593 рр. очолював перше велике козацьке повстання проти Польщі.

Повстання почалося в грудні 1591 р. виступом загону запорожців на чолі з гетьманом К. Косинським, що захопив замок і місто Білу Церкву — резиденцію білоцерківського старости Я. Острозького. У місті повстанці здобули гармати, порох і військове спорядження. Протягом 1592 р. повстанський рух проти польської шляхти охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони захопили Трипілля, Богуслав, Переяслав, Київський замок. Наприкінці 1592 р. — початку 1593 р. велике повстанське військо на чолі з К. Косинським діяло на Волині. Польська шляхта зібрала в м. Константинові значне військо під командуванням київ' ського воєводи В. К. Острозького. У вирішальній битві 23.01. (02.02.) 1593 р. під П’ятою (тепер село Чуднівського р'ну Житомирської обл.) козацькі війська зазнали поразки і були змушені відступити на Запо' рожжя. Однак козаки не склали зброї. У травні 1593 р. двохтисячний козацький загін під проводом К. Косинського виступив із Запорізької Січі до Черкас і обложив замок місцевого старости князя О. Вишне' вецького. В одному з боїв козаки були розбиті загонами О. Вишневе' цького, під час якого загинув і сам К. Косинський. Згідно з іншою версією, під час облоги Черкас Косинський був запрошений у замок на переговори з О. Вишневецьким і там був убитий слугами князя.

ПОВСТАННЯ С. НАЛИВАЙКА

Наливайко Северин (близько 1560 —11 квітня 1597) — козаць' кий проводир кінця XVI ст., керівник козацького повстання 1594— 1596 рр. в Україні й у Білорусії. Народився в містечку Гусятин на Поділлі (нині в Тернопільській обл.) у родині ремісника. Після смер' ті батька, замученого слугами польського магната О. Калиновського, переїжджає з матір’ю в Острог, де жив його брат Д. Наливайко. Оче' видно, освіту С. Наливайко одержав в Острозі, але відомості про це не збереглися. З Острога Наливайко попрямував на Запорожжя, багато' разово брав участь у походах козаків проти турків і татар під прово' дом різних гетьманів. Потім повернувся в Острог, пішов на службу до князя Острозького сотником надвірної хоругви. У 1594 р. залишив службу. Коли запорізькі козаки уклали договір з послом німецького імператора Рудольфа II Е. Лясотою, Наливайко зібрав на Брацлав' щині загін нереєстрових козаків і брав участь у походах проти татар і турків у Молдавії. Повернувшись на Брацлавщину, зв’язався із За' порізькою Січчю і запропонував козакам розпочати боротьбу з поль' ською шляхтою і турецько'татарськими загонами.

У вересні 1594 р. разом з реєстровими козаками гетьмана Григо' рія Лободи брав участь у другому поході проти турків у Молдавію, під час якого козаки взяли фортецю Цецору, м. Ясси, столицю мол' давського володаря Аарона. Прибуття загонів Наливайка з молдавсь' кого походу було поштовхом до початку повстання. Восени 1594 р. повсталі селяни, міщани, дрібна шляхта, загони Наливайка і нереєс' трові козаки розбили на Південному Бузі польське військо.

Навесні 1595 р. Наливайко і Лобода здійснили похід проти турків у Молдавію й Угорщину. Пізніше завдали ряду поразок литовському війську К. Радзивілла, узяли Слуцьк, Бобруйськ, Могилів'на'Дніпрі тощо. Наприкінці 1595 р. — початку 1596 р. повстання охопило Біло' русію і Галичину. 24 березня 1596 р. повстанці на чолі з Наливай' ком, Матвієм Шаулою і Григорієм Лободою завдали полякам пораз' ки під Білою Церквою.

Після бою з поляками в урочищі Гострий Камінь козаки обрали ге' тьманом Наливайка (замість важко пораненого Шаули). Повстанці під тиском переважаючих сил супротивника відступили до Переяслава. 26 травня 1596 р. в урочищі Солониці поблизу Лубен відбулася битва повстанців з поляками, які їх обложили, що закінчилася пора' зкою Наливайка і його товаришів. Почалися розбрати між реєстро' вими і нереєстровими козаками. Довідавшись про переговори Г. Ло' боди із С. Жолкевським, повстанці запідозрили його в зраді й убили, а Наливайка і Шаулу видали полякам. Під час цих подій поляки зненацька напали на табір повстанців і розгромили його. 11 квітня 1597 р. С. Наливайко після жорстоких катувань був прилюдно стра' чений (четвертований) у Варшаві.

ПОВСТАННЯ Т. ФЕДОРОВИЧА (ТРЯСИЛА)

Федорович Тарас (Трясило; роки життя невідомі) — керівник повстання в Україні в 1630 р., козацький гетьман (з 1629 р.). У 20'х роках XVII ст. обіймав посаду корсунського полковника. Був обра' ний гетьманом після загибелі в бою поблизу Кафи (сучасна Феодосія в Криму) гетьмана М. Дорошенка. Вів боротьбу з гетьманом реєстро' вого козацтва Г. Чорним. Навесні 1630 р. очолював повстання на Київщині й Полтавщині. У квітні 1630 р. повстанці завдали поразки польським військам під Корсунем і взяли місто Переяслав. У травні польські війська під командуванням гетьмана С. Конецпольського неодноразово намагалися захопити Переяслав, але після трьох тиж' нів гарячих боїв повстанці розгромили польську армію в Переяслав' ському бою.

Після укладання Переяславської угоди 1630 р. Т. Федорович з частиною козаків пішов на Запорожжя. Брав активну участь у мос' ковсько'польській війні 1632—1634 рр., що велася за Чернігово'Сі' верську і Смоленську землі. У 1635 р. Федорович безуспішно нама' гався організувати нове повстання проти Польщі. У тому ж році на чолі козацького загону ходив на Дон. У 1636 р. звернувся до царя Михайла Федоровича з пропозицією перейти на московську службу. Однак царський уряд, не бажаючи загострювати стосунки з Річчю Посполитою після укладання Полянівського миру 1634 р., відхилив пропозицію Федоровича. Його подальша доля невідома.

ПОВСТАННЯ І. СУЛИМИ

Сулима Іван (рік народження невідомий — 12 січня 1635) — геть' ман реєстрових запорізьких козаків. Народився в Рогощах на Черні' гівщині. У 1615 р. був одним з управителів маєтків С. Жолкевського і його спадкоємців Даниловичів на Переяславщині, за цю службу в 1620 р. одержав у володіння села Сулимівку, Кучаків і Лебедин. Зго' дом перебрався на Запорізьку Січ.

Брав участь у козацьких походах проти турків і кримських татар (1621, 1628, 1633 рр.), за що папа Павло V нагородив його золотою медаллю з власним портретом.

Уперше Сулима згадується як козацький гетьман у 1628 р. Особ' ливо прославився він у 30'х роках XVII ст. У серпні 1635 р., поверта' ючись з походу проти Туреччини на чолі козацького (нереєстрового) війська, зруйнував польську фортецю Кодак на Дніпрі та знищив її німецький (найманий) загін разом з комендантом укріплення, фран' цузом Маріоном. У грудні 1635 р. був по'зрадницьки схоплений час' тиною реєстрової старшини, що передала його польському урядові. Разом з іншими керівниками повстання Сулиму відвезли до Варша' ви і жорстоко стратили (четвертували).

ПОВСТАННЯ П. ПАВЛЮКА

Павлюк (Бут) Павло (рік народження невідомий — 19 квітня 1638) — козацький гетьман, керівник повстання 1637 р. в Україні. У 1635 р. брав участь разом з гетьманом І. Сулимою у руйнуванні коза' ками укріплення Кодак. Схоплений і засуджений польською шляхтою до страти, Павлюк зумів урятуватися від смерті. У 1637 р. на чолі заго' ну запорожців допомагав кримському ханові в боротьбі проти ставле' ника Туреччини. Улітку 1637 р. загін запорожців на чолі з П. Павлю' ком виступив на Київщину. Захопивши Корсунь, повстанці захопили артилерію реєстрових козаків. У серпні П. Павлюк звернувся до наро' ду з універсалом, в якому закликав приєднуватися до повстанських загонів. На Переяславщину піднімати й організовувати колишніх по' встанців були вислані полковники К. Скидан і С. Биховець.

Незабаром повстання охопило всю Лівобережну Україну. Повста' лі нападали на панські маєтки, руйнували замки, захоплювали міста і фортеці. 6(16) грудня 1637 р. у битві біля с. Кумейки (тепер Чиги' ринського р'ну Черкаської обл.) повстанське військо зазнало пораз' ки. Повстанці відступили до Боровиці (біля Черкас), де змушені були капітулювати. Павлюк був схоплений поляками, вивезений до Вар' шави і страчений 19 квітня 1638 р.

ПОВСТАННЯ Я. ОСТРЯНИНА Й Д. ГУНІ

Острянин (Остряниця) Яків (рік народження невідомий — 6 червня 1641) — гетьман запорізьких козаків, керівник козацько'


го повстання 1638 р. Походив з київських козаків. У 1633—1634 рр. Острянин як полковник реєстрових козаків брав участь у війні Поль' щі з Московським царством на Чернігово'Сіверщині. Після поразки повстання П. Павлюка (1637 р.) прибув на Запорізьку Січ, де на поча' тку 1638 р. був обраний гетьманом.

У березні 1638 р. очолив нове повстання проти поляків. Загони запорожців під керівництвом Я. Острянина, К. Скидана і Д. Гуні ви' ступили із Запорожжя вглиб України. Повстанці зайняли Кремен' чук, Хорол, Омельник. 1 травня 1638 р. розбили польські загони під Голтвою. Козацьке військо пішло на Жовнин (тепер Черкаська обл.), де був створений табір. 3(13) червня 1638 р. почався бій з польською армією під командуванням М. Потоцького, у якому запорожці зазна' ли поразки. Острянин, утративши надію на успіх, з частиною повс' танців переправився через р. Сулу і перейшов на Слобідську Украї' ну, де заснував місто Чугуїв (тепер Харківська обл.). Пізніше, у 1641 р., Острянин був убитий у ході козацьких заворушень.

Після відходу загону Острянина козаки, що залишилися в таборі, обрали новим гетьманом Д. Гуню.

Гуня Дмитро Тимошевич (роки життя невідомі) був учасни' ком повстання проти польських феодалів під проводом П. Павлюка. Після поразки повстанців у грудні 1637 р. під Кумейками (06.12.1637 р.; тепер село Черкаського р'ну Черкаської обл.) і Боро' вицею (10.12.1637 р.; тепер село Чигиринського р'ну Черкаської обл.) частина козаків на чолі з Д. Гунею і К. Скиданом пішла на Запорожжя.

Наприкінці 1637 р. Д. Гуня був обраний гетьманом. На початку 1638 р. очолювані ним козаки розбили польський загін ротмістра Мелецького, посланий для знищення Запорізької Січі. Навесні 1638 р. Гуня разом із запорожцями приєднався до повстання під проводом Я. Острянина. Коли в травні 1638 р. після бою під Жовнином (тепер село Чорнобаївського р'ну Черкаської обл.) частина повсталих на чолі з Острянином відступила на Слобідську Україну, Гуня, якого обрали гетьманом, разом з повстанцями, що залишилися, продовжив бо' ротьбу.

17 червня 1638 р. козаки під його командуванням вийшли з'під Жовнина до гирла р. Сули, де в неї впадає р. Старець. Повстанці по' будували укріплений табір і до 28 липня (7 серпня) відбивали атаки польських військ під командуванням М. Потоцького. Через брак про' віанту і фуражу повстанці змушені були почати переговори з поль' ським командуванням. Д. Гуня разом з полковником Філоненком з частиною козаків зумів вирватися з оточення. Загін К. Скидана, кот' рий пробивався на допомогу козакам Д. Гуні, був розбитий. За умова' ми капітуляції повстанське військо зобов’язалося здати зброю, гар' мати й військові клейноди й визнати польську «Ординацію» 1638 р. . / ,2&&&

Про подальшу долю Гуні відомо лише те, що в 1640 р. він очолював похід запорожців на Крим.

"# & (

$ )&

$

ПРАВОСЛАВНІ БРАТСТВА

Братства — православні релігійні й культосвітні організації українських міщан, що виникали при церковних парафіях в Україні в XV—XVII ст. Спочатку братства носили релігійно'благодійний ха' рактер — піклувалися про церкви, улаштовували суспільні богослу' жіння, місцеві церковні торжества, братські обіди, допомагали бід' ним і хворим братчикам, організовували госпіталі тощо. У XVI ст. братства набули великого суспільно'політичного і національно'куль' турного значення. Посилення національного гніту на українських землях, захоплених Річчю Посполитою, змушувало братства актив' но виступати на захист прав українського населення — звертатися зі скаргами щодо дій польської адміністрації до судів, посилати посо' льства до польського короля тощо. Згодом братства ставали все більш впливовими серед усіх прошарків українського населення: ремісни' ків, цехових майстрів, купців, православної шляхти. Братства під' тримувалися нечисленними українськими магнатами, такими як

К. Острозький і А. Кисіль.

З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно'освітню діяльність. Вони засновували братські школи, друкарні, збирали біб' ліотеки. Найстаршим і найвідомішим було Львівське братство , за' сноване близько 1453 р. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. брат' ства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі й інших містах. У XVII ст. велику роль у національно'культурному жит' ті України відіграло Київське братство , засноване в 1615 р. при Бого' явленському монастирі. До числа його членів, крім київських міщан і української шляхти, увійшло також і Запорізьке Військо на чолі з геть' маном П. Сагайдачним.

У 1632 р. Київська братська школа об’єдналася з Лаврською шко' лою і була створена КиєвоМогилянська колегія .

У числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю. Рогатинець, І. Красовський, І. Борець'

кий, П. Беринда та інші. Суспільно'політичний характер своєї діяль' ності братства зберегли до кінця XVII ст. На початку XVIII ст. братства занепали і перетворилися на виключно церковні організації, що пік' лувалися в основному про збереження церковного богослужіння.

БРЕСТСЬКА УНІЯ 1596 р.

Брестська унія 1596 р. — важлива подія в історії церковного життя в Україні. Укладена в Бресті в 1596 р., унаслідок чого утво' рилася Українська грекокатолицька церква . Була викликана необ' хідністю виправити наслідки церковного розколу між римським папою (католицькою церквою) і константинопольським патріарха' том (православною церквою), що відбувся в 1054 р. Сприяли цьому і кризова ситуація, у якій опинилася православна церква в Україні в XVI ст., і необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української еліти, і бажання зрівняти в правах україн' ське православне духівництво з католицьким. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних і церковних колах, що переслідували при цьому свої інтереси. Ініціатором укладення церковної унії з Римом був львівський православний єпископ Геде он Балабан , який протягом тривалого часу конфліктував зі Львів' ським Ставропігійським братством. Цю ідею підтримали єпископ холмський Діонісій Зборуйський, єпископ пінський Леонтій Пель' чинський і єпископ луцький Кирило Терлецький, а з 1593 р. — і володимирський єпископ Іпатій Потій. Для обговорення і вирішен' ня цього питання протягом 1590—1595 рр. єпископи провели 5 си' нодів і, погодивши основні питання, у червні 1595 р. доручили єпископам Потію і Терлецькому вести переговори щодо об’єднання церков у Римі, куди вони виїхали у вересні того ж року. Після тривалих переговорів у грудні 1595 р. обидва єпископи були при' йняті папою Климентом VIII і визнали католицьке віросповідання. Згодом був виданий документ, що встановлював права та привілеї уніатської церкви.

Для офіційного урочистого проголошення унії київським митро' политом Михайлом Рогозою і польським королем Сигізмундом III був скликаний церковний собор у Бресті, що відбувся 16—20 жовтня 1596 р. Для участі в його роботі прибули всі єпископи, багато архі' мандритів, ігуменів, священиків і представників мирян. Однак уже на початку собору його учасники розділилися на два угруповання. До супротивників унії, яких очолювали князь К. Острозький і представ' ник константинопольського патріарха протосинкел Никифор, при' єдналися львівський єпископ Г. Балабан і перем’янський єпископ . / ,2&&&

М. Копистинський. Разом з частиною духівництва і мирян вони про' вели окремий православний собор, що засудив діяльність митропо' лита М. Рогози і єпископів, що прийняли унію.

Митрополит Рогоза і вірні йому єпископи зібрали свій собор, що довершив справу унії з Римом. У ньому взяли участь митрополит, 5 єпископів, частина духівництва і шляхта, а також представники католицької церкви. Собор затвердив акт унії, про що було сповіщено окремим посланням митрополита.

Відповідно до умов Брестської унії, нова греко'католицька церква зберегла східний (православний, грецький) обряд, церковнослов’ян' ську літургійну мову, право на заміщення митрополитської і єпис' копських кафедр, застосування старого (юліанського) календаря, нижче духівництво зберегло і право одружуватися. Одночасно ви' знавалося верховенство римського папи як першоієрарха всієї хрис' тиянської церкви й були прийняті догмати католицької церкви. Уна' слідок укладення Брестської унії духівництво, що визнало її рішен' ня, було зрівняне в правах з католицьким, звільнялося від сплати податків і виконання інших повинностей. Єпископам були обіцяні місця в сенаті Речі Посполитої, але ця обіцянка не була виконана. Шляхта та міщани, що прийняли унію, також зрівнювалися в правах з католиками латинського обряду й одержали право займати посади в державній і міській управлінських структурах. Після Брестського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир'Волинська, Турово'Пінська, Луцька, Холмська і Полоцька. Перемишлянська та Львівська єпархії прийняли її відпо' відно в 1692 р. і 1700 р.

ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ

Острозька академія (Острозька школа) — вища школа, засно' вана близько 1576—1580 рр. у м. Острозі на кошти князя К. Острозь' кого. В академії викладалися церковнослов’янська, грецька й латин' ська мови, богослов’я й філософія, а також граматика, математика, астрономія, риторика, логіка тощо. Першим ректором академії був письменник Г. Смотрицький, а викладачами — видатні українські й закордонні педагоги, такі як Д. Наливайко, X. Філарет, І. Лятос, К. Лу' карис й інші. Острозька академія дуже вплинула на розвиток педаго' гічної майстерності й організацію національної школи в Україні, за її зразком були відкриті братські школи у Львові, Луцьку, Володими' рі'Волинському. Вихованцем академії був гетьман П. Сагайдачний. Після смерті князя К. Острозького (1608 р.) Острозька академія по' чала занепадати, а в 1640 р. припинила своє існування.

КИЄВОМОГИЛЯНСЬКА КОЛЕГІЯ (АКАДЕМІЯ)

Києво3Могилянська колегія (академія) — один з перших зага' льноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Бере свій початок від заснованої в 1615 р. Київської братської школи , що віді' гравала важливу роль у боротьбі проти національно'культурного гно' блення українського народу. У 1632 р. до неї була приєднана школа при Києво'Печерській лаврі, заснована в 1631 р. Об’єднаний навчаль' ний заклад одержав назву Братської колегії, або, на честь його засту' пника Петра Могили, Києво'Могилянської колегії. Сучасники при' рівнювали колегію до академії (університету), однак юридично на' зва академії буде закріплена лише за часів Петра I в 1701 р. Кількість учнів колегії в 1700 р. досягала 2 тисяч, пізніше варіювалася в ме' жах 500—1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. Академія поділялася на 7 (у XVIII ст. — на 8) класів («шкіл»). У їхньому числі були «школа риторики та поетики» (тут вивчали' ся науки гуманітарного циклу), дворічна «школа філософії» (гумані' тарні й природничі науки), чотирирічна «школа богослов’я» . Лекції читалися переважно латинською мовою. Багато викладачів, перебо' рюючи наслідки середньовічної схоластики, орієнтувалися на дося' гнення педагогіки гуманізму. У їхніх лекціях простежувалися еле' менти раціоналізму та матеріалістичного сенсуалізму. Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський . У 1734 р. в академії вчився видатний російський учений М. Ломоносов . Вихованцями Києво'Могилянської академії були Є. Славинецький, С. Полоцький, Г. Сковорода, Я. Козельський , гетьман України І. Самойлович . У XVII ст. філії академії діяли у Вінниці, Кремінці, Яссах (Молдав' ське князівство), за її зразком були створені колегії у Чернігові (1701 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.). У XVIII ст. її досвід широко використовувався при організації середніх і вищих навчаль' них закладів Росії.

"# &

% $

ГЕТЬМАН Б. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

Хмельницький Богдан Михайлович (близько 1595—

27.07.1657) — видатний український політичний і державний діяч, полководець, гетьман України (1648—1657 рр.), засновник україн' ської гетьманської держави. Народився в родині дрібного шляхтича М. Хмельницького. Припускають, що місцем його народження був хутір Суботів, неподалік від Чигирина. Початкову освіту здобув у школах Чигирина і Києва. Згодом продовжував навчання у Львів' ському (або Ярославському) єзуїтському колегіумі. Добре володів польською та латинською мовами, знав історію. Після 1618 р. запи' сався в Чигиринську сотню реєстрового козацького війська. У серпні 1620 р. Б. Хмельницький разом з батьком вступив до війська корон' ного гетьмана С. Жолкевського, що готувалося до походу на Молда' вію. Брав участь у Цецорській битві 1620 р ., у якій загинув його батько, а сам Б. Хмельницький потрапив у полон. Перебуваючи у дворічному турецькому полоні в Стамбулі, добре опанував турецьку мову. Після повернення з неволі (можливо, був викуплений матір’ю або козаками) служив у Чигиринському полку. Згодом Хмельниць' кий брав участь у походах проти татар і турків. Був учасником коза' цьких повстань під керівництвом Т. Федоровича, П. Павлюка, Я. Ос' трянина і Д. Гуні. На козацькій раді в Києві він був обраний до складу посольства, що мало добиватися від короля пом’якшення умов при' йнятої сеймом Речі Посполитої «Ординації» 1638 р. У грудні 1638 р. Хмельницького обрали сотником Чигиринського полку . У 1639 р. знову побував у Вільно і Варшаві, де намагався добитися поступок від польського уряду. За деякими даними, у 1644 р. вів переговори у Варшаві із французьким послом Н. де Брежі щодо умов наймання на французьку службу 2600 запорізьких козаків. У квітні 1645 р. Б. Хмельницький у складі посольства побував у Франції, де була укла' дена угода про наймання козаків, які згодом брали участь у воєнних діях проти іспанських Габсбургів під Дюнкерком. На початку 1646 р. відбулася таємна зустріч Хмельницького з Владиславом IV Вазою, під час якої польський король обіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис. чоловік і відновити права та вольності козацтва.

У середині 40'х років XVII ст. загострилися стосунки Хмельни' цького з представниками королівської адміністрації, зокрема з чи' гиринським старостою О. Конецпольським і підстаростою Д. Чап' линським. Незважаючи на те, що король надав Хмельницькому при' вілей на право володіння хутором Суботів , навесні 1647 р. Д. Чап' линський захопив хутір і вигнав відтіля родину Хмельницького. Останній неодноразово звертався до Конецпольського і коронного ге' тьмана М. Потоцького з проханням припинити свавілля і повернути Суботів, але безрезультатно. Наприкінці травня 1647р. виїхав до Ва' ршави, де обговорював питання про організацію морського походу проти турків. На початку вересня 1647 р. коронний канцлер Е. Оссо' лінський вручив Xмельницькому гетьманські клейноди. У вересні' жовтні 1647 р. під керівництвом Xмельницького відбувалися таємні наради щодо організації антипольського повстання. У листопаді 1647 р. (унаслідок доносу чигиринського осавула) Xмельницький був заарештований і тільки за допомогою друзів йому вдалося звільни' тися. У грудні 1647 р. Xмельницький з невеликим загоном козаків і сином Тимошем виступив на Запорожжя. На острові Томаківка на' прикінці грудня 1647 р. — на початку січня 1648 р. був створений козацький табір. У січні 1648 р. Xмельницький відправив посоль' ство до кримського хана Гірея III із проханням допомогти козакам у війні з Польщею. 25 січня 1648 р. повсталі козаки взяли Запорізьку Січ на мисі Микитин Ріг, де на початку лютого Xмельницького обрали гетьманом . Відразу ж почалася підготовка до війни проти Польщі. На початку 1648 р. гетьман уклав військово'політичний союз із Крим' ським ханством і відправив посольства до турецького султана Ібрагіма і до донських козаків. Навесні 1648 р. козаки під командуванням Xмель' ницького і татарська кіннота завдали нищівної поразки польським вій' ськам у битвах на Жовтих Водах і під Корсунем .

Намагаючись розширити соціальну базу повстання, гетьман звер' нувся з універсалами до українського народу із закликом піднятися на боротьбу проти поневолювачів. Під час визвольної війни гетьман особливу увагу приділяв питанням створення української армії і за' безпечення її боєздатності. З цією метою він розробив і впровадив статут «Про устрій Війська Запорізького» , видав мобілізаційні уні' версали до козацьких полків, займався питаннями матеріального забезпечення військ. Це дало можливість українській армії 23 верес' ня 1648 р. розгромити королівські війська в битві під Пилявцями і почати похід на західноукраїнські землі. За короткий час козацькі полки зайняли міста Збараж, Броди, Староконстантинів. 26 вересня 1648 р. почалася облога Львова, а вже 5 жовтня 1648 р. загони М. Кри' воноса узяли Високий Замок. 16 жовтня 1648 р., одержавши викуп за місто, козаки та татари виступили в похід на Замостя. Після знят' . / , 0 &&&

тя облоги цього міста (14.11.1648 р.) козацькі полки повернулися в Подніпров’я, і 17 грудня 1648 р. відбувся урочистий в’їзд Xмельницького до Києва. У цей час тривали переговори гетьмана з новим польським королем Яном II Казимиром і одночасно посоль' ства були відправлені в Московське царство, Трансільванію і Крим' ське ханство. Незадоволені результатами воєнних дій і умовами укла' деного перемир’я, обидві сторони готувалися до продовження війни. Наприкінці червня 1649 р. українське військо на чолі з Б. Хмельни' цьким почало разом з ордою кримського хана облогу укріплення Зба' раж, для звільнення якого виступила польська армія на чолі з Яном II Казимиром. Після Зборівської битви 1649 р . Xмельницький під тиском кримського хана змушений був укласти Зборівський мирний договір з Польщею ; договір передбачав перехід під козацьке управ' ління Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, устано' влював реєстр чисельністю в 40 тис. чоловік, надавав амністію учас' никам повстання, передбачав можливість повернення шляхти у свої маєтки і повторне покріпачення українських селян, що брали участь у повстанні тощо. Перерва у воєнних діях дала можливість гетьмано' ві зосередити зусилля на будівництві української державності (Ге тьманщини) : був установлений козацький (полково'сотенний) тери' торіальний уклад, зміцнювалися кордони держави, упорядковува' лися фінанси, активізувалася зовнішньополітична діяльність. У 1650 р. Хмельницький здійснив похід на Молдавію , унаслідок яко' го були встановлені союзницькі стосунки з молдавським володарем В. Лупулом.

Наприкінці вересня 1650 р. польський уряд прийняв рішення про' довжити воєнні дії проти Гетьманщини. На початку лютого 1651 р. польське військо почало наступ на Брацлавщину, але протягом люто' го'березня зазнало ряду поразок від полковника І. Богуна і було зму' шене відступити до Кам’янця. За наказом гетьмана була проведена за' гальна мобілізація. У червні 1651 р. відбулася Берестецька битва , що через зраду союзника — кримського хана — закінчилася поразкою війська Xмельницького. Гетьман змушений був підписати невигідний для України Білоцерківський мирний договір , що обмежував терито' рію Гетьманської автономної держави одним лише Київським воєвод' ством і зменшував козацький реєстр до 20 тис. чоловік. Умови миру викликали невдоволення козацтва, що призвело до поновлення воєн' них дій навесні 1652 р. У травні 1652 р. українське військо під команду' ванням Б. Хмельницького розгромило двадцятип’ятитисячну поль' ську армію в битві під Батогом . Протягом 1652—1653 рр. Xмель' ницький продовжував воєнні дії проти польських військ.

У складних військово'політичних умовах гетьман змушений був постійно шукати нових союзників для боротьби проти Польщі. Гра'

біжницька, мінлива політика кримських ханів і пасивність Туреччи' ни, з одного боку, і непримиренність Речі Посполитої щодо Україн' ської держави — з іншого, змусили Xмельницького укласти 8 січня 1654 р . на раді в Переяславі договір між Гетьманщиною і Москов ським царством , за яким Україна входила до складу Росії зі збере' женням широкої автономії.

Беручи до уваги ряд непорозумінь і суперечок з керівником мос' ковського посольства Б. Бутурліним, Б. Xмельницький відправив посольство до царя з проханням підтвердити права та привілеї Війсь' ка Запорізького. 27 березня 1654 р . в Москві були затверджені царем «Статті Богдана Хмельницького» , гетьманові послана жалувана грамота, що знаменувала юридичне укладання договору між Украї' ною та Росією. У 1655 р. відбувся загальний похід українсько'мос' ковських військ на Львів. У цей час загострилися стосунки гетьмана з царськими воєводами, що втручалися у внутрішні справи України, порушуючи досягнуті домовленості. Стурбований зміною зовнішньо' політичного курсу Москви, що готова була піти на примирення з Польщею, Б. Xмельницький вирішив заручитися підтримкою Тран' сільванії і Швеції. У жовтні 1657 р. гетьман уклав договір із Трансі' льванією про взаємодопомогу, за яким Юрій II Ракоци визнав за ге' тьманом право на «усю Русь до Вісли». Одночасно Б. Xмельницький налагоджував дипломатичні стосунки зі шведським королем Кар' лом Х Густавом. Активізувалися і відносини гетьмана з Молдавією, Валахією, Австрією і Бранденбургом.

Однак раптова смерть гетьмана 27 липня 1657 р . перервала його бурхливу діяльність, спрямовану на об’єднання всіх українських зе' мель і укріплення незалежності Гетьманщини. Xмельницький був похований 23 серпня 1657 р. в Ільїнській церкві в Суботові.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654 р.

Переяславська рада 1654 р . — збори представників українського народу, що прийняли рішення про приєднання України до Росії. Пе' реяславська рада була скликана гетьманом Б. Хмельницьким 8(18) січня в м. Переяславі (сучасний Переяслав'Хмельницький). Ухва' ленню рішення про приєднання України до Росії сприяли близькість мови та культури українського й російського народів, спільність ре' лігії, наявність між ними економічних, політичних і культурних зв’я' зків. Важливе значення мали також особливості державного устрою Росії і політика російського уряду щодо України. У Росії існували козацькі краї (на Дону, Яїку), що не знали кріпацтва й користували' ся відомою політичною автономією. Російський уряд надавав приту' . / , 0 &&&

лок українським селянам та козакам і селив їх на правах вільних людей. На суміжній з Україною території була утворена область з українських переселенців і створений козацький реєстр (Слобідська Україна). Селянство України сподівалося забезпечити собі під вла' дою Росії положення вільного населення й позбутися національного гніту та релігійних переслідувань. Українська старшина та шляхта прагнули за допомогою царату закріпити свої станові привілеї і пере' творитися на правлячий клас в Україні шляхом забезпечення полі' тичної автономії в рамках Російської держави.

Напередодні зборів Б. Хмельницький зустрівся з головою цар' ського посольства боярином В. Бутурліним ; вранці 8(18) січня він скликав старшинську раду, що одноголосно висловилася за перехід України під протекторат Московської держави. У середині дня була скликана відкрита рада. Крім представників полків, розквартирова' них на звільнених від влади Польщі землях, на ній були присутні переяславські городяни та селяни околишніх сіл. Виступивши з про' мовою, Б. Хмельницький нагадав про жертви, яких зазнав українсь' кий народ у визвольній боротьбі, і підкреслив, що єдиним засобом закріпити завоювання народу є визнання влади Росії. Пропозиція була зустрінута одностайним схваленням. Після цього відбулася при' сяга на вірність цареві старшини, потім козаків і міщан. Приєднання Гетьманщини до Росії у цілому мало прогресивне значення для на' ступного економічного, політичного і культурного розвитку україн' ського народу, воно зміцнило військово'політичний і економічний союз двох слов’янських народів.

БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ

У березні 1654 р. козацька делегація, відправлена до Москви геть' маном Б. Хмельницьким, передала на розгляд російській стороні проект договору з 23 пунктів : 1) підтвердити права та вольності Вій' ська Запорізького; 2) установити реєстр у 60 тис. чоловік; 3) зберегти права православної шляхти; 4) зберегти існуючі органи міського са' моврядування; 5) зберегти у володінні гетьмана староство Чигирин' ське; 6) дозволити самим обирати собі гетьмана з наступним затвер' дженням його царем; 7) гарантувати всі давні права українського ко' зацтва; 8) генеральному писареві платити 1000 золотих і дати йому млин «для прожитку»; 9) кожному полковникові теж дати по млину; 10) суддям військовим платити по 300 золотих плюс млин, а писа' рям суддівським — по 100 золотих; 11) осавулам військовим і полко' вим — по млину; 12) на військове спорядження пушкарів і обозного дати 400 золотих; 13) не порушувати споконвічні «права духовні й



світські»; 14) дозволити гетьманові й Війську Запорізькому прийма' ти іноземних послів; 15) збір податків передати місцевим україн' ським чиновникам; 16) воєводи царські не повинні порушувати міс' цеві звичаї та закони; 17) окремо видати грамоти, що закріплюють права козаків і шляхти; 18) з приводу митрополита посли будуть говорити усно; 19) цар повинен відправити військо на Смоленськ, щоб випередити поляків; 20) на границі з Польщею виставити три' тисячне військо або «як його царська величність зволить»; 21) за зви' чаєм платити гроші полковникам, осавулам і сотникам; 22) донсь' ким козакам бути готовими допомогти в боротьбі з татарами; 23) у прикордонному укріпленні Кодак розмістити постійний гарнізон з 400 чоловік, а також зробити царську протекцію запорожцям.

З цих пропозицій цар Олексій Михайлович і Боярська дума 21 березня того ж року затвердили 11 пунктів. Україно'російський дого' вір de jure закріплював автономний статус України в складі Росії. При цьому гетьман і Військо Запорізьке користувалися не тільки правом самоврядування на козацькій території, але й могли вступати в дипломатичні відносини з іноземними державами, правда, за ви' нятком Польщі й Туреччини (з польським королем і «турським сал' таном», тільки через Москву).

+,-.+,/. 00

ГЕТЬМАН І. ВИГОВСЬКИЙ

Виговський Іван Остапович (рік народження невідомий —

16(26).03.1664) — державний, політичний і військовий діяч, геть' ман України (1657—1659 рр.). Походив з українського шляхетського роду Овруцького повіту на Київщині. Учився в Києво'Могилянській колегії, служив юристом у міському суді в Луцьку, згодом — наміс' ник луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства. На початку Національно'визвольної війни під проводом Б. Хмельни' цького служив у польському війську. Під час битви на Жовтих Водах у 1648 р. потрапив у татарський полон, був викуплений Б. Хмельни' цьким і незабаром обраний генеральним писарем. Виявивши дипло' матичні здібності, І. Виговський виконував найважливіші доручен' ня гетьмана й став одним з найближчих радників Б. Хмельницького. Вів переговори з Польщею, Росією, Швецією, Кримським ханством й іншими державами. Після смерті Б. Хмельницького на Корсунсь' кій раді 1657 р. обраний гетьманом України.

У жовтні 1657 р . уклав україношведський договір , умови якого були обговорені ще за життя Б. Хмельницького. Одночасно відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний після висновку Бе' резневих статей 1654 р., і почав переговори з Польщею. Активна зовнішня політика Виговського, спрямована на укріплення міжнарод' ного авторитету України, викликала стурбованість московського уря' ду. Одночасно внутрішня політика гетьмана, зорієнтована на поси' лення ролі козацької старшини в українському суспільстві, призве' ла до повстання проти гетьмана частини козаків і селян на чолі з полтавським полковником М. Пушкарем і запорізьким кошовим ота' маном Я. Барабашем. У травні'червні 1658 р. війська І. Виговського придушили повстання Пушкаря'Барабаша і дейнеків. Незабаром пі' сля цього гетьман пішов на укладання договору з Річчю Посполитою. 6(16) вересня 1658 р. після довгих переговорів між Україною й Поль' щею був укладений Гадяцький трактат. Довідавшись про укладання Виговським договору з Польщею, Московська держава вирішила від' правити проти гетьмана сильне військо. Навесні 1659 р. стоп’ятде' сятитисячна армія під проводом князя Трубецького прибула на Ліво' бережну Україну. У червні 1659 р., об’єднавши свої війська з польсь' кою й татарською арміями, Виговський виступив назустріч Трубе' цькому. 28—29(8—9) липня 1659 р. у Конотопській битві союзна ар' мія розгромила московські війська. Однак І. Виговський не зміг ско' ристатися результатами перемоги під Конотопом. Проти політики гетьмана виступила старшинська опозиція, яку очолили полковни' ки І. Безпалий, Т. Цюцюра, В. Золотаренко. Скориставшись новим виступом проти гетьмана, московські війська під командуванням Г. Ромодановського захопили Лівобережну Україну. У цих умовах Виговський у жовтні 1659 р. відрікся від булави й втік до Польщі. Через деякий час польські влади призначили Виговського сенатором і київським воєводою. З 1662 р. він брав участь у діяльності Львів' ського братства. На початку 1664 р. Виговський був обвинувачений у зраді й без суду, за наказом полковника С. Маховського, розстріля' ний недалеко від Лисянки (тепер Черкаська обл.). Похований у Вели' кому Скиті біля с. Рудки Гніздичової на Галичині.

ГЕТЬМАН Ю. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

Хмельницький Юрій (близько 1641 — 1685) — гетьман України (1657, 1659—1663 рр.), гетьман Правобережної України (1677—1681; 1685 рр.), молодший син Б. Хмельницького. Народився на хуторі Суботів (тепер Чигиринський р'н Черкаської обл.). Учився в Києво' Могилянській колегії. У квітні 1657 р. на старшинській раді, склика' ній Б. Хмельницьким, шістнадцятилітній Ю. Xмельницький був проголошений гетьманом України. Після смерті Б. Хмельницького козацька рада в Чигирині 23 серпня 1657 р. підтвердила це рішення. Але оскільки Xмельницький був ще молодим і не закінчив навчання в колегії, він, за порадою старшини, тимчасово відмовився від геть' манської булави. 25 жовтня 1657 р. Генеральна Військова Рада прого' лосила гетьманом генерального писаря І. Виговського. Союз з Поль' щею, незадоволеність частини козацтва зовнішньою політикою І. Ви' говського й інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення його від влади (11.09.1659 р.). На раді в Білій Церкві за підтримкою промосковськи налаштованої частини старшини Ю. Xмельницького знову обрали гетьманом. Слабовільний і нерішучий, позбавлений військового й політичного талантів, Ю. Xмельницький по' стійно потрапляв у залежність від Московського царства, Польщі або Туреччини. У жовтні 1659 р., скориставшись важким становищем України, московські війська під командуванням князя О. Трубецько' го зайняли Лівобережну Україну. Під тиском обставин Xмельницький змушений був підписати Переяславські статті 1659 р., що значно обмежували права України. У 1660 р. почалася нова війна між Поль' щею й Московією за українські землі, у якій взяли участь й війська на чолі з Ю. Хмельницьким. Сорокатисячне військо під командуван' ням воєводи В. Шереметєва потрапило в оточення сімдесятитисяч' ного польсько'татарського війська під Чудновим (Волинь). Ю. Хме' льницький, що командував двадцятитисячним військом, виявив па' сивність і не надав допомоги оточеному угрупованню. Більше того, підбурюваний частиною старшини, він пішов на переговори з поля' ками і 27.10.1660 р. уклав з Польщею Слободищенський трактат, за яким Україна знову входила до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору 1658 р. Проти політики Xмельницького висту' пили Ніжинський, Чернігівський і Переяславський полки. У 1661— 1662 рр. кілька походів Ю. Xмельницького на Лівобережжя завер' шилися невдачею. Після обрання навесні 1662 р. на козацькій раді наказним гетьманом Лівобережної України переяславського полков' ника Я. Сомка почалися зіткнення між прихильниками двох гетьма' нів. У січні 1663 р., розуміючи власну нездатність опанувати ситуа' цію, Xмельницький відрікся від булави та постригся в ченці під ім’ям Гедеон. Жив у монастирях Києва, Корсуня, Сміли й Чигирина. У 1664—1667 рр. Ю. Xмельницький був кинутий польським урядом у Марієнбурзьку в’язницю. Після звільнення якийсь час жив в Уман' ському монастирі.

У 1670 р. (за іншими даними — у 1673 р.) Xмельницького захо' пили в полон кримські татари й відправили до Стамбула, де його посадили в темницю, а пізніше перевели в один із грецьких монас' тирів, де він обіймав посаду архімандрита. Під час Чигиринських походів 1677 р. і 1678 р. турецький уряд, намагаючись захопити Україну, спробував використати з цією метою Ю. Xмельницького. Турки проголосили його гетьманом на правах султанського васала. Своєю столицею Xмельницький обрав Немирів (тепер Вінницька обл.), відкіля розсилав універсали, називаючи себе «князем сармат' ським, Малої Росії'України, володарем Війська Запорізького». У 1678—1679 рр. він спробував за допомогою турецько'татарського вій' ська встановити владу над Лівобережною Україною, але, настроївши проти себе все місцеве населення, зазнав невдачі. Після підписання Бахчисарайського миру 1681 р. турки позбавили Ю. Хмельницького гетьманства і восени того ж року, обвинувативши в незаконній роз' праві над членом родини багатого єврейського купця, стратили його в Кам’янці'Подільському.

ГЕТЬМАН І. БРЮХОВЕЦЬКИЙ

Брюховецький Іван Мартинович (рік народження невідомий — 08(18).06.1668) — гетьман Лівобережної України (1663—1668 рр.). Народився біля Диканьки на Полтавщині. Уперше згадується в ре' єстрі Чигиринської сотні. Був старшим слугою (конюшим) у резиден' ції Б. Хмельницького, виконував деякі дипломатичні доручення ге' тьмана. У 1659 р. Брюховецький під час гетьманських виборів їз' див на Запорожжя, щоб схилити запорожців підтримати кандидату' ру Ю. Хмельницького. Залишившись у Запорізькій Січі, був обра' ний кошовим отаманом, а згодом і «кошовим гетьманом» (1659— 1663 рр.). Висунув привабливі для козацьких низів гасла (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), був, поряд з Я. Сом' ком й І. Золотаренком, одним із кандидатів на гетьманство. У червні 1663 р. на Чорній раді в Ніжині за підтримкою запорожців, селян, міщан і під тиском московського війська Брюховецький був обраний гетьманом Лівобережної України. Спочатку проводив відверто про' московську політику. Після обрання гетьманом уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р., став першим з українських гетьманів, що поїхав до Москви. Під час перебування у вересні'жовт' ні 1665 р. у Москві Брюховецький одержав титул боярина і йому була передана у володіння Шептаківська волость на Чернігівщині. У груд' ні 1665 р. гетьман підписав Московські статті, що значно обмежили державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну й фінан' сову залежність від Московського царства.

На початку 1666 р. Брюховецький повернувся в Україну, де за допомогою генерального підскарбія М. Ракушки'Романовського упо' рядкував фінансові справи держави. Майже в усіх великих україн' ських містах були розміщені російські гарнізони, значно розшири' лися права царських воєвод, що зосередили у своїх руках ряд вій' ськових і фінансових функцій. У 1666 р. був проведений майновий перепис населення Лівобережної України з метою визначення розмі' рів оподатковування. Усе це викликало невдоволення українського населення. Навіть частина православного духівництва, що підтриму' вала раніше промосковську орієнтацію гетьманів, висловилася про' ти зростання московського впливу. Невдоволення досягло свого апо' гею після укладення між Польщею й Московською державою Андру' сівського перемир’я 1667 р. У 1667—1668 рр. на Лівобережжі відбу' вся ряд великих виступів проти московських гарнізонів. Брюховець' кий теж вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити анти' московське повстання. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі гетьман висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині й перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно І. Брюховецький почав переговори з П. Доро' шенком і направив посольство до Стамбула.

У травні 1668 р. війська Брюховецького, вигнавши московські гар' нізони з частини українських міст, відправилися звільняти прикор' донне місто Котельву, що осадила московська армія під командуван' ням боярина Г. Ромодановського. На початку літа на Лівобережну Україну вступили правобережні полки гетьмана П. Дорошенка й пі' шли назустріч військам Брюховецького, що стояли військовим табо' ром під Опишнею (тепер Полтавська обл.). Довідавшись про підхід військ П. Дорошенка, лівобережні козаки виступили проти Брюхове' цького і 8(18) червня 1668 р. убили його. Похований у Гадячі.

ГЕТЬМАН Д. МНОГОГРІШНИЙ

Многогрішний Дем’ян Гнатович (близько 1630 — після 1701) — гетьман Лівобережної України (1669—1672 рр.). Народився в м. Кар' пі (тепер Чернігівська обл.). Походив з козацької родини. Учасник Національно'визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. У до' кументах уперше згадується в Зборівському реєстрі (близько 1649 р.) на посаді військового осавула. У 1665—1669 рр. — полковник черні' гівський. У 1668 р. Многогрішний, як супротивник Андрусівського миру 1667 р., узяв участь в антимосковському повстанні, що почало' ся під керівництвом І. Брюховецького. Підтримував політику геть' мана П. Дорошенка. У 1668 р. призначений П. Дорошенком наказ' ним гетьманом Лівобережної України. Наступ московських військ під командуванням Г. Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність військової допомоги від П. Дорошенка, сильні московські гарнізони в містах, тиск із боку промосковської частини старшини й православного духівництва (особливо архієпископа чер' нігівського Л. Барановича) змусили Многогрішного піти на перего' вори з царським урядом.

17 грудня 1668 р . на старшинській раді в Новгороді'Сіверському Многогрішний був обраний «сіверським гетьманом» . Переговори між московським урядом і гетьманом завершилися укладенням Глухів' ських статей 1669 р. і проголошенням Многогрішного 9(19) березня 1669 р. гетьманом Лівобережної України . Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Він добився, щоб Київ з округою, не' зважаючи на умови Андрусівського миру 1667 р., залишився в скла' ді Лівобережжя. Спираючись на полки компанійців, Многогрішний прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово послабляючи полі' тичну роль козацької старшини. Вів таємні переговори з П. Дороше' нком про можливості переходу Лівобережної України під протекто' рат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду.

У ніч з 12 на 13 березня 1672 р. у Батурині козацька старшина за підтримкою начальника московського гарнізону заарештувала Д. Мно' гогрішного та видала представникам царського уряду. Гетьман був вивезений до Москви, де в середині квітня 1672 р. над ним почався суд. Його звинуватили в державній зраді, катували, а потім засуди' ли до страти. Згодом страта була замінена на довічне заслання .

Д. Многогрішний був вивезений з родиною до Сибіру і кинутий до Іркутської в’язниці. З 1688 р. звільнений з в’язниці Многогрішний перебував на військовій службі в Селенгінську (Забайкалля). У 1696 р. постригся в ченці. Помер в Іркутську.

ГЕТЬМАН І. САМОЙЛОВИЧ

Самойлович Іван Самойлович (рік народження невідомий — 1690) — гетьман Лівобережної України в 1672—1687 рр. Народив' ся в родині священика С. Самойловича з Ходоркова на Житомир' щині. Освіту здобув у Києво'Могилянській колегії. Службу в коза' цькому війську почав військовим писарем. Згодом був веприцьким сотником Гадяцького полку, красноколядинським сотником (1665 р.) Чернігівського полку. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана І. Брюховецького, зокрема, у 1663 р. їздив з посольством до Москви. Одержав звання значкового товариша. Брав участь у повстанні 1668 р., виступав проти московської політики в Україні. Після загибелі гетьмана І. Брюховецького приєднався до наказного гетьмана Д. Многогрішного, одержав царське прощення. У 1668— 1669 рр. був наказним полковником і полковником чернігівським (1668—1669 рр.). Після обрання гетьманом Д. Многогрішного став генеральним суддею (1669—1672 рр.). Брав участь у старшинській змові проти гетьмана Д. Многогрішного. На старшинській раді в Козачій Діброві 17 червня 1672 р . обраний гетьманом і володів гетьманською булавою 15 років. Боровся проти гетьмана П. Доро' шенка, намагався об’єднати під своїм управлінням Правобережну й Лівобережну Україну. На початку 1674 р. Самойлович разом з царським воєводою Г. Ромодановським на чолі козацьких і стріле' цьких полків здійснив похід на Правобережну Україну.

На Переяславській раді 17 березня 1674 р . Самойлович був обра ний гетьманом усієї України , однак фактичне об’єднання Правобе' режної і Лівобережної України відбулося лише після зречення від гетьманства П. Дорошенка 19 жовтня 1676 р. Унаслідок Чигирин' ських походів 1677 р. і 1678 р. і укладення Бахчисарайського мирно' го договору 1681 р. Самойлович утратив владу над Правобережною Україною (південна Київщина, Брацлавщина та Поділля залишали' ся під контролем Ю. Хмельницького).

Самойлович негативно поставився до «Вічного миру» 1686 р., що остаточно закріпив поділ України між Річчю Посполитою і Москов' ською державою. У період правління Самойловича Українська право' славна церква утратила свою незалежність і в 1686 р. була підлегла московському патріархові. Самойлович був прихильником сильної гетьманської влади, яку намагався зробити спадкоємною. При ньо' му внаслідок масового переселення правобережного населення в Лі' вобережжі поступово відроджується економічне життя Гетьманщи' ни. Розширюється внутрішня й зовнішня торгівля, розвиваються ремесла й промисли. Розширюються існуючі й створюються нові промислові підприємства — рудники, селітрові, скляні й поташеві заводи, млини, винокурні та ін. Авторитарний спосіб правління Самойловича, великі податки на утримання в Гетьманщині москов' ських гарнізонів і регулярних військ, що важким тягарем лягали на місцеве населення, викликали невдоволення як козацької старши' ни, так і рядового козацтва. Старшинська верхівка почала писати цареві доноси на гетьмана, обвинувачуючи його в зловживанні вла' дою, таємних зв’язках із Кримським ханством і військовій зраді. Улітку 1687 р., скориставшись невдачею спільного походу москов' ської армії (100 тис. чол.) і українського козацького війська (50 тис. чол.) на Крим, старшина обвинуватила Самойловича в його провалі й звернулася до царського уряду з проханням усунути гетьмана від влади. 23 липня 1687 р. ставка гетьмана була оточена російськими полками.

На козацькій раді на річці Коломак Самойловича відсторонили від гетьманства, заарештували й разом із сином Яковом відправили до Мо' скви, а відтіля — у заслання до Сибіру. Помер у Тобольську в 1690 р.

«ВІЧНИЙ МИР»

«Вічний мир» 1686 р . — мирний договір між Польщею й Москов' ською державою, підписаний 06(16) травня 1686 р. у Москві. У пере' говорах, що тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли К. Гжимултовський і М. Огинський , з московської — В. Голі цин . Текст договору складався з преамбули й 133 статей. Договір був укладений на підставі Андрусівського миру 1667 р. За «Вічним ми' ром» Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобереж' ну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово'Сіверську землю з Черніго' вом і Стародубом. Польща відмовлялася від претензій на Київ, за що одержувала 146 тис. рублів компенсації. Брацлавщина та південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (у 1699 р. було приєднане до Польщі). Московське царство анулювало попередні до' говори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило в антитуре' цьку «Священну лігу» (Польща, Священна Римська імперія, Ве' неція), зобов’язувалося організувати військовий похід проти Крим' ського ханства. Хоча умови «Вічного миру» набирали чинності від' разу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710 р. «Вічний мир» остаточно затвердив поділ україн' ських земель між двома державами — Польщею та Росією.

" $

)& $

ГЕТЬМАН І. МАЗЕПА

Мазепа Іван Степанович (Мазепа'Калединський; рік народжен' ня невідомий — 21 вересня (2 жовтня) 1709) — гетьман України. Народився в с. Мазепинцях на Київщині в українській шляхетській



родині. Точна дата народження невідома. Дослідники наводять різне датування: М. Костомаров — 1629 р., Ф. Уманець — близько 1633 р., М. Андрусяк — 20 березня 1632 р., А. Єнсен — близько 1638— 1645 рр., І. Борщак — близько 1640 р. Учився в Києво'Могилян' ській колегії, а також в єзуїтській колегії у Варшаві (за іншими дани' ми, у Полоцьку). Протягом 1656—1659 рр. жив за кордоном, де в Німеччині, Італії, Франції й Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови. Після повернення в 1659—1663 рр. Ма' зепа перебував на службі при дворі польського короля Яна II Казими' ра, виконував ряд дипломатичних доручень, зокрема, був послом до правобережного гетьмана П. Тетері. У 1663 р. повернувся в Україну. Під час боротьби між претендентами на гетьманську булаву підтри' мав П. Дорошенка. У 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної корогви козаків. Завдяки своїм особистим здібностям незабаром став генеральним писарем . У 1674 р. брав участь у переговорах між гетьманами П. Дорошенком та І. Самойло' вичем. Згодом, прямуючи з дипломатичною місією до Криму й Ту' реччини, був захоплений у степу кошовим отаманом Запорізької Січі І. Сірком і переданий лівобережному гетьманові І. Самойловичу.

У 1682 р. Мазепа обійняв посаду генерального осавула в уряді лі' вобережного гетьмана. Як представник Гетьманщини часто був учас' ником переговорів між Московією, Кримським ханством, Осман' ською імперією та Річчю Посполитою. Після провалу першого крим' ського походу російських військ під проводом князя Голіцина (1687 р.) гетьман І. Самойлович був звинувачений у державній зраді, позбав' лений гетьманства й засланий до Сибіру. 25 липня 1687 р . на Колома' цькій раді Мазепа був обраний гетьманом України . Одержавши ге' тьманську булаву, Мазепа прагнув об’єднати в єдиній державі всі українські землі — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя, Сло' божанщину. Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козаць' кого укладу. Реалізуючи свої задуми, гетьман піклувався про фор' мування аристократичної верхівки українського суспільства. З цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, діставала нові права й привілеї. Це викликало невдоволення козаць' ких низів, селян і міщан. Ряд заходів Мазепи, спрямованих на за' хист козаків (універсал 1691 р.), міщанства (ряд охоронних універса' лів містам), селян (універсал від 28 листопада 1701 р. про обмеження панщини двома днями на тиждень) і духівництва (універсали 1690— 1694 рр. про підтвердження прав Київської митрополії, чернігів' ського й глухівського монастирів) не призвели до усунення соціаль' них протиріч і консолідації українського суспільства.

Гетьман намагався використовувати свій вплив на Петра I і зв’яз'

ки з московськими вельможами для збереження прав і вольностей Гетьманщини. Українські полки активно брали участь у війнах Мос' ковії з Кримським ханством і Туреччиною. У 1700 р. Мазепа став другим кавалером заснованого Петром I ордена Андрія Первозванно' го. У 1703 р. король Польщі Август ІІ Фридерік нагородив його ор' деном Білого Орла, а в 1707 р. імператор Йосип I дарував гетьманові титул князя Священної Римської імперії. У перші роки Північної війни (1700—1721 рр.) між Росією та Швецією посилилася експлуа' тація царським урядом ресурсів Гетьманщини. Уже в 1700 р. до Прибалтики для ведення воєнних дій проти шведів був висланий за' гін у 17 тис. козаків. Виросли й фінансові витрати Гетьманщини, особливо за рахунок збільшення податків. Усе це викликало невдово' лення козацької старшини й гетьманського уряду. У 1704 р. за вказі' вкою Петра I Мазепа наказав козацькому війську взяти під контроль територію українських земель, що дотепер знаходилася під владою Речі Посполитої. Влада гетьмана поширилася на Правобережну Ук' раїну. Одночасно було придушене козацьке повстання під керівни' цтвом С. Палія. Навесні 1705 р. Мазепа почав таємні переговори із союзником шведського короля Карла XII польським королем С. Ле' щинським.

Навесні 1709 р. була укладена угода між Карлом XII і Мазепою , що передбачало перехід Гетьманщини під протекторат Швеції. Піс' ля початку наступу шведів на Москву через територію України, геть' ман 4 листопада 1709 р. відкрито перейшов на бік Карла XII. Разом із ним до шведів пішли й запорожці на чолі з кошовим отаманом К. Го' рдієнком. Це викликало репресії московських військ проти прихи' льників Мазепи й запорожців. Були знищені гетьманська столиця Батурин і Запорізька Січ. Невдала облога шведами Полтави дала мо' жливість Петрові I підготуватися до генерального бою й розгромити шведські війська в Полтавській битві влітку 1709 р. Карл XII і Мазе' па були змушені відступити в турецькі володіння, де гетьман осели' вся в пригороді м. Бендерів.

Помер він 21 вересня (2 жовтня) 1709 р. і був похований у Свято' горському монастирі в м. Галацу (нині Румунія). Апологети гетьма' на відносять до його заслуг велику культурно'меценатську діяльність. При ньому Києво'Могилянська колегія одержала статус академії. Було побудовано або відновлено ряд монументальних споруд у стилі українського бароко. У 1690 р. побудовано новий будинок Києво'Мо' гилянської колегії, у 1698 р. — кафедральний собор у Переяславі, Богоявленська церква Братського монастиря в Києві (зруйнована в 1934 р.), дзвіниця собору св. Софії у Києві, обнесена новими кам’я' ними стінами Києво'Печерська лавра. У 1700 р. був заснований Черні' гівський колегіум. Мазепа був прихильником літератури. Сам він — автор ряду віршів: «Дума», «Пісня», «Псалми» тощо. Підтримував творчість Д. Туптала, С. Яворського, І. Максимовича.

КОЛОМАЦЬКІ СТАТТІ 1687 р.

Коломацькі статті 1687 р . — договір, укладений 25 липня 1687 р . у м. Коломаку (тепер Харківська обл.) між новообраним гетьманом України І. Мазепою і козацькою старшиною, з одного боку, і москов' ськими царями Іваном, Петром і царицею Софією, з іншого. Договір складався з 22 пунктів (статей). В основі Коломацьких статей лежали попередні україно'московські договори, затверджені козацькими ра' дами при обранні гетьманів Д. Многогрішного й І. Самойловича. Коло' мацькі статті повторювали з деякими змінами текст Глухівських ста' тей 1669 р. і містили кілька нових пунктів. Статті підтверджували козацькі права й привілеї, зберігали тридцятитисячне реєстрове ко' зацьке військо та компанійські полки. Однак гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина — зміщати гетьмана. Козацька старшина зобов’язувалася стежити й до' носити на гетьмана царському урядові. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському уря' дові заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іноземни' ми державами. Гетьман зобов’язувався направити козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною; у гетьманській столиці — Батурині — розміщався полк московських стрільців. У статті 19 дого' вору перед гетьманом і старшиною ставилося питання про необхідність тісного державного об’єднання України з Московською державою і лі' квідацію національної самобутності українського народу. Таким чи' ном, Коломацькі статті стали черговим кроком на шляху подальшого обмеження автономних прав України.

ПОЛТАВСЬКА БИТВА 1709 р.

Полтавська битва 1709 р. — генеральний бій між російськими й шведськими військами 27 червня (8 липня) під час Північної війни 1700—1721 рр . У квітні 1709 р. шведські війська Карла XII, що вдер' лися в 1708 р. у межі Росії, почали облогу Полтави. Її гарнізон (4,2 тис. солдат і 2,5 тис. збройних городян) під командуванням пол' ковника Келіна успішно відбив ряд штурмів. Наприкінці травня в район Полтави підійшли головні сили російської армії під команду' ванням Петра I. На військовій раді 16 (27) червня було вирішено дати генеральний бій. До 25 червня (6 липня) російська армія (42 тис. чол., 72 гармати) розташувалася у створеному нею укріпленому таборі за 5 км на північ від Полтави. 26 червня (7 липня) була створена передо' ва позиція з 10 редутів, зайнята 2 батальйонами, за якими розташу' валося 17 кавалерійських полків під командуванням О. Д. Меншико ва . Карл XII вирішив атакувати російські війська, розраховуючи здо' бути перемогу і цим спонукати Туреччину виступити проти Росії. Для атаки було виділено близько 20 тис. чоловіків і 4 гармати (28 га' рмат залишилося в обозі без боєприпасів). Інші війська (до 10 тис. чоловік), у тому числі частина запорожців і українських козаків, при' тягнутих гетьманом І. С. Мазепою, знаходилися під Полтавою, у ре' зерві й на охороні комунікацій. Карл XII, поранений на рекогносци' ровці 17(28) червня, передав командування фельдмаршалові К. Г. Ре ншильду . О 2 годині ночі 27 червня (8 липня) шведська піхота 4 коло' нами рушила на російські редути, за нею йшли 6 колон кінноти. Пі' сля завзятого двогодинного бою шведам удалося захопити два пере' дові редути й вони почали перегрупування вліво для обходу попере' чної лінії редутів з півночі. При цьому 6 правофлангових шведських батальйонів і кілька ескадронів генерала Росса та Шліппенбаха віді' рвалися від головних сил і відійшли в ліс на півночі від Полтави, де були розгромлені кіннотою Меншикова, що рушила за ними. Інша частина російської кінноти під командуванням генерала Р. Х. Боура за наказом Петра I почала відходити до табору. Шведи прорвалися між редутами, але потрапили під артилерійський і рушничний фла' нговий вогонь з табору й безладно відійшли в Будищенський ліс. Бли' зько шостої години Петро I вивів армію з табору та вшикував її у дві лінії, розташувавши в центрі піхоту Б. П. Шереметєва і на флангах кінноту Меншикова та Боура. У таборі був залишений резерв (9 бата' льйонів). Головні сили шведів вишикувалися навпроти російських військ. О 9 годині зав’язався рукопашний бій, а російська кіннота почала оточувати фланги супротивника. Шведи почали відступ, який перетворився до одинадцятої години на безладну втечу. Російська кіннота переслідувала їх до Переволочни, де залишки шведської ар' мії здалися в полон. Карл XII і Мазепа з невеликим загоном втекли на територію Османської імперії. Шведи втратили понад 9 тис. уби' тих й понад 18 тис. полонених, гармати й обоз; утрати росіян — 1345 чоловік убитих і 3290 поранених. У результаті Полтавської би' тви військова могутність Швеції була підірвана й у війні відбувся перелом на користь Росії.

ГЕТЬМАН П. ОРЛИК

Орлик Пилип Степанович (11(21) жовтня 1672—26(5) листопа'

да 1742) — гетьман України в еміграції (1710—1742 рр.). Народив' ся в Косуті Ошмянського р'ну недалеко від Вільнюса (Литва). Похо' див з литовсько'чеського роду. Учився в єзуїтському колегіумі у Віль' нюсі, а в 1694 р. закінчив Києво'Могилянську колегію, у 1698—1700 рр. — працював писарем у канцелярії Київського митрополита. У 1700—1706 рр. — старший військовий канцелярист, згодом регент (управитель) у справах Генеральної Військової Канцелярії. З 1706 р. — генеральний писар , найближчий радник гетьмана І. Мазепи. З 1708—1709 рр. разом з гетьманом намагався створити за участю східноєвропейських держав і Швеції антимосковську коаліцію. По' разка шведських військ у Полтавській битві 1709 р. змусила Орлика емігрувати разом з Мазепою й частиною козацької старшини. На козацькій раді 5(16) квітня 1710 р . Орлик був обраний гетьманом і визнаний шведським королем і турецьким султаном.

Під час обрання Орлика між гетьманом, старшиною й запорожця' ми була укладена угода, відома в літературі як Конституція Пили па Орлика 1710 р . Прагнучи добитися звільнення України з'під мос' ковської влади, Орлик уклав союзний договір зі Швецією (10.05.1710 р.) і Кримським ханством (23.01.1711 р.). 8 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну Росії. Навесні 1711 р. гетьман на чолі 16'тисячного козацького війська за підтримкою татарської орди почав наступ на Правобережну Україну. Правобережні полки визна' ли владу Орлика та перейшли на його бік. Гетьман Лівобережної Укра' їни І. Скоропадський відправив проти полків Орлика військо під ко' мандуванням генерального осавула Г. Бутовича, що було розбите в бою під Лисянкою. Наприкінці березня війська Орлика й татар піді' йшли до Білої Церкви й осадили її. Частина татарських загонів під проводом самого хана здійснила спустошливий похід до Слобідської України. Розоривши ряд міст, татари поспішно відступили перед наступаючими царськими військами. Розбій татар — союзників Ор' лика — підірвав його авторитет серед українського населення. У тра' вні 1711 р. почався наступ російських військ під командуванням Б. Шереметєва. Війська Орлика і татарські загони були змушені від' ступити. Однак у липні 1711 р. армія Петра I була оточена турецьки' ми військами на р. Пруті. 12 липня 1711 р . поблизу Ясс між Росією й Туреччиною був укладений Прутський мирний договір .

Протягом 1711—1714 рр. Орлик намагався організувати нову ан' тиросійську коаліцію, але безуспішно. У 1714 р. він з частиною ста' ршини на запрошення Карла XII переїхав до Швеції, у 1720 р. жив у Німеччині, а згодом — у Франції. У 1722 р. змушений був перебра' тися на територію Османської імперії, де на вимогу турецького уря' ду оселився в Салоніках (Греція). З 1734 р. жив у Буджаці, пізніше в Молдавії. Добивався підтримки різних європейських держав (Фран' ції, Англії, німецьких держав, Польщі, Ватикану), неодноразово під' німав питання про іноземну допомогу в справі відновлення україн' ської державності. Намагався сформувати власні військові сили й залучити до боротьби проти Російської імперії Запорожжя. Помер в Яссах 26 травня 1742 р.

МАЛОРОСІЙСЬКА КОЛЕГІЯ

Найбільш серйозний удар по українській автономії був завданий царатом після закінчення Північної війни. У 1722 р. Петро I велів заснувати Малоросійську колегію , що повинна була постійно зна' ходитися в Україні й поділяти владу з гетьманом. Коли гетьман І. Скоропадський довідався про це, він поїхав до Санкт'Петербурга благати царя скасувати його рішення; але Петро був непохитний. Серце старого гетьмана не витримало подібного удару, і того ж року він помер.

Після смерті Скоропадського в Україні фактично виникло дво' владдя: з одного боку, зберігалася Генеральна військова канцелярія, а з іншого боку — уводилася Малоросійська колегія. Ця колегія поча' ла свою роботу зі звертання до населення стосовно подачі до неї скарг щодо зловживання козацької старшини й інших посадових осіб. Ска' рги посипалися, як з рога достатку. Уже в серпні 1722 р. колегія передала Генеральній військовій канцелярії 34 розпорядження про заборону перетворювати козаків на залежних селян, позбавлення ста' ршинських маєтків імунних прав при розквартируванні російських військ, направлення податкових зборів у царську скарбницю тощо. Були заведені кримінальні справи на деяких полковників, сотників і суддів. Старшинські маєтки обкладалися податками, чого раніше козацька верхівка не допускала.

Велика частина старшини зайняла лояльну позицію щодо Малоро' сійської колегії; меншість — так звані автономісти — спробувала від' стоювати колишні права й вольності. Їхнім лідером став чернігівсь' кий полковник Павло Полуботок . У вересні 1722 р. він склав пети' цію цареві, яку члени генеральної старшини відмовилися підписа' ти. У петиції висловлювався рішучий протест проти вимог Малоро' сійської колегії знайомити її з усіма рішеннями Генеральної військо' вої канцелярії, розгляду колегією судових справ, що не пройшли через нижчі судові інстанції, ліквідації нею податкового імунітету козацької старшини тощо. Одночасно Полуботок просив імперський Сенат дозволити обрати нового гетьмана. Оскільки цар знаходився далеко від столиці (він подався в похід на Іран), петиції Полуботка зненацька було дано хід. У листопаді того ж року Сенат скасував ряд



указів Малоросійської колегії, у тому числі про введення нових пода' тків і позбавлення козацької старшини податкового імунітету.

Голова Малоросійської колегії С. Вельямінов зі свого боку почав уживати енергійні контрзаходи проти дій автономістів. 31 березня 1723 р. він подав цареві «Дванадцять пунктів» , в яких пропонува' лося змінити державний устрій України і збільшити доходи скарб' ниці за рахунок українських платників податків. Одночасно Велья' мінов обвинувачував Полуботка в протидії реформам. Цар відразу звелів доставити наказного гетьмана і його однодумців до Петербур' га. 16 квітня указом Сенату Малоросійська колегія була перетворена з контролюючого органу у владну адміністративну структуру. Загра' ючи із широкими масами, царат законодавчо закріпив рішення ко' легії про повернення козацьких прав усім, хто хотів перейти в коза' цький стан, а також ліквідацію незаконних поборів, установлених Генеральною військовою канцелярією.

Коли Полуботок і 15 старшин прибули до російської столиці, їх обвинуватили в зловживанні владою, ігноруванні розпоряджень Малоросійської колегії і царських указів, після чого заарештували й кинули в каземати Петропавлівського укріплення. Там Полуботок і помер у грудні 1724 р. Інших ув’язнених від заслання до Сибіру врятувала смерть Петра I, який помер у січні 1725 р.

Після розгрому опозиції Малоросійська колегія перетворилася на верховний орган влади в Україні. Генеральну військову канцелярію звели до статусу дорадчого органу, і всі її розпорядження вважалися недійсними без санкції зазначеної колегії. У місцеве судочинство почали активно впроваджувати російські правові норми. Уведення прямого оподатковування населення призвело до того, що з 1722 р. по 1724 р. податки в Гетьманщині виросли на 600 %.

Однак скасування податкового імунітету не тільки для козацької ста' ршини, але також для монастирів і російських вельмож, що мали ве' ликі земельні володіння на Лівобережжі, зненацька обернулося проти С. Вельямінова та його відомства. Уже в лютому 1725 р. Верховна Тає' мна Рада розглянула проект відновлення гетьманства в Україні. З при' ходом до влади Петра II навесні 1727 р. були скасовані всі податки, уведені Малоросійською колегією, а 20 червня того ж року Таємна Рада прийняла рішення про реставрацію гетьманського правління.

«ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ»

Оскільки після смерті гетьмана Д. Апостола (1734 р.) імперат' риця Анна Іоанівна заборонила вибори нового гетьмана, виконавча влада в Україні зосередилася в особливій колегії, названій «Прав3 ління гетьманського уряду» (1734—1750 рр.). Вона складалася з трьох росіян і трьох українських чиновників на чолі з князем Ша ховським . Останній повинен був «недрімним оком спостерігати за вчинками малоросійського народу» і міг на власний розсуд зміню' вати українських представників у правлінні. Наступ на права укра' їнців вівся й іншими способами. Так, у 1734 р. голова Губернатор' ської ради князь Баратинський заарештував весь Київський магі' страт і конфіскував усі стародавні хартії, що торкалися прав місь' кого самоврядування. Без цих документів у городян не було мож' ливості відстоювати свої вольності в судовому порядку. За умона' строями людей уважно стежили агенти Таємної канцелярії; повсю' дно заохочувалися шпигунство й виказування.

Зміна політики російської влади щодо України відбулася після вступу на престол імператриці Єлизавети Петрівни (1741—1761 рр.). У 1742 р. вона таємно обвінчалася з Олексієм Розумовським — вихі' дцем з козацької родини, що колись співав у придворній капелі в Петербурзі. Під його впливом імператриця виявила цікавість до Укра' їни. У 1744 р. вона відвідала Київ і, задоволена гарним прийомом, прихильно поставилася до петиції козацької старшини про вибори нового гетьмана. Але Єлизавета не поспішала; її кандидатові на цю посаду, молодшому братові Олексія — Кирилові, було всього 16 ро' ків, і перш ніж очолити Гетьманщину, він повинен був одержати на' лежну освіту. Юнака відправили до Західної Європи, де він учився в німецьких університетах (Кенігсберзькому, Берлінському, Геттін' генському та іншим). Коли він повернувся, його спочатку призначи' ли президентом Петербурзької академії наук (1746 р.), а в 1750 р. в Глухові заочно «обрали» новим гетьманом України.

&

$ " & "

ГАЙДАМАКИ

Гайдамаки (від тур. haydamak — нападати) — 1) учасники наці' онально'визвольної боротьби українського народу проти польського гніту у XVIII ст. на Правобережній Україні. Уперше гайдамаки зга' дуються в історичних документах у 1717 р. (за іншими даними — у

1712 р., 1714 р.);

2) учасники українських військових формувань у 1917—1921 рр., що входили до складу Армії УНР. Створювалися з добровольців і з українізованих частин російської армії. У листопаді 1917 р. одним з перших був організований Гайдамацький Курінь під командуванням сотника Пустоцвіта. У грудні 1917 р. — січні 1918 р. з окремих гай' дамацьких частин було сформовано два великі з’єднання — Гайдама' цький Кіш Слобідської України (головний отаман С. Петлюра) і Гай' дамацький кінний полк ім. кошового К. Гордієнка (командир полку В. Петрів), які у лютому 1918 р. увійшли до складу армії УНР.

КОЛІЇВЩИНА

«Коліївщина» — найбільше селянсько'козацьке повстання в 1768 р. на Правобережній Україні проти феодально'кріпосницького, національного та релігійного гніту шляхетської Польщі. Почалося в травні в районі Мотронинського монастиря (південна частина Київ' ського воєводства), де зібрався загін незадоволених селян під прово' дом М. Залізняка . Незабаром до загону приєдналися тисячі селян, озброєних холодною зброєю й колами (звідси назва руху). На бік по' встанців перейшов з козаками сотник уманських надвірних козаків І. Гонта , і з їхньою допомогою загін М. Залізняка 19 липня взяв Умань. Селянсько'козацькі загони з’явилися також у багатьох ін' ших районах Правобережжя. Повстання захопило Київщину, Брац' лавщину, Поділля, Волинь і докотилося до Галичини. Головною си' лою «Коліївщини» були українські селяни, у русі також брали участь окремі загони запорізьких козаків, ремісники, селяни'втікачі й сол' дати з Росії, польські селяни. Повстанці сподівалися на допомогу російського уряду, зацікавленого в ослабленні Польщі й у возз’єд' нанні Правобережної України з Росією. Спочатку уряд Катерини II займав вичікуючу позицію, але потім страх перед можливістю по' ширення руху (що набув різко антифеодального характеру) на Ліво' бережжя й Південну Україну змусив царський уряд направити про' ти повстанців війська. 27 червня були по'зрадницькому захоплені Залізняк і Гонта, а в липні розбиті основні сили повстанців, розправа з якими була вельми жорстока: сотні людей були страчені, тисячі відправлені на каторгу. Т. Г. Шевченко присвятив цьому повстанню поему «Гайдамаки».

ДРУГА МАЛОРОСІЙСЬКА КОЛЕГІЯ

Після ліквідації в 1764 р. гетьманства виконавча влада в Україні перейшла до так званої другої Малоросійської колегії , що засідала в Глухові. Колегія складалася з чотирьох російських чиновників, чо' тирьох українських старшин, прокурора (російського полковника), двох секретарів (українця та росіянина) і канцелярських службов' ців. На чолі Малоросійської колегії стояв граф П. Рум’янцев (одночас' но генерал'губернатор Малоросії), перед яким російський уряд по' ставив завдання остаточної ліквідації автономії Гетьманщини й пов' ного підпорядкування управління українськими землями імперським державним органам. В адміністративному відношенні Малоросійсь' ка колегія підкорялася канцелярії малоросійського генерал'губерна' тора (існувала до 1796 р.). Поступово колегія узурпувала всю повноту військової влади. Після ліквідації царським урядом полково'сотен' ного устрою Лівобережної України (1781 р.), перетворення лівобере' жних козацьких полків на регулярні карабінерні й кавалерійські ча' стини російської армії (1783 р.) і впровадження намісництв (1780— 1783 рр.), на українських землях повністю поширилася система дер' жавного управління Російської імперії. Указом від 20(31) серпня 1781 р. друга Малоросійська колегія була скасована.

ЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ (1775 р.)

Оскільки кримські татари після захоплення Криму російськими військами більше не загрожували Російській імперії, Катерина II вирішила, що збереження на кордонах Кримського ханства Запорізь' кої Січі втратило будь'який сенс. Були й інші причини, що підштов' хували царат до ліквідації запорізької вольниці. Через те що у воло' діннях запорожців кріпацтво було відсутнє, сюди постійно стікалися кріпаки'втікачі; знаходили тут притулок і бунтарі'гайдамаки з Пра' вобережної України й учасники повстання 1773—1774 рр. під прово' дом Омеляна Пугачова . До економічних факторів, що прискорили розгін Січі, слід віднести прагнення царської влади привласнити собі багаті землі Півдня України, що запорожці традиційно вважали сво' єю власністю.

Доля запорізьких козаків була остаточно вирішена 23 квітня 1775 р ., коли новоросійський генерал'губернатор Г. Потьомкін запро' понував імператриці проект ліквідації Запорізької Січі . Здійснити цю акцію повинні були російські війська під командуванням генерал' поручика П. Текелі , що поверталися після війни додому: 8 полків ре' гулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів, 10 пі' хотних регулярних і 13 донських козацьких полків загальною чисель' ністю більше 100 тис. чоловік. Текелі розділив свою армію на п’ять ча' стин. Сам він з великим загоном рушив на Січ, а інші загони мали вес' ти наступ на окремі запорізькі паланки. Якби січовики вчинили силь' ний опір військам Текелі, його повинен був підтримати резервний корпус генерал'поручика Прозоровського, розміщений на Слобожан' щині.

На Січі в цей час знаходився 3'тисячний гарнізон з 20 пушками. 4 червня, не зустрівши щонайменшого опору, царські війська піді' йшли до стін січового укріплення. Знявши вартових і захопивши всю артилерію, вони оточили козацьке селище, потім блокували гавань на ріці Підпільній й захопили козацькі човни.

Розуміючи, що пручатися безглуздо, запорожці погодилися ка' пітулювати. Наступного дня із січових сховищ вивезли боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності й архів запорізької військо' вої канцелярії. Майже всі будівлі, крім фортифікацій, були зруйно' вані.

29 червня 1775 р . вийшов указ Сенату , в якому пояснювалися причини ліквідації Запорізької Січі й містився дозвіл видати грошо' ву допомогу лояльно налаштованим старшинам і козакам. Частина запорізької старшини не тільки зберегла свої господарства, але одер' жала також додаткові ділянки землі й офіцерські чини. Однак кошо' вий отаман Петро Калнишевський, суддя Павло Головатий і писар Іван Глоба були засуджені й на настійну вимогу Потьомкіна заслані у віддалені монастирі: перший — у Соловецький, другий — у Тоболь' ський, третій — у Туруханський. Останній кошовий отаман Запорізь' кої Січі відсидів «на Соловках» чверть століття, був помилуваний царем Олександром I у 1801 р. і помер саме там, у Соловецькому монастирі, у 1803 р. у віці 113 років.

«ЖАЛУВАНА ГРАМОТА ДВОРЯНСТВУ» (1785 р.)

Жалувана грамота дворянству 1785 р. («Грамота на права, во' льності й переваги шляхетного російського дворянства») — звід дво' рянських привілеїв, оформлений законодавчим актом Катерини II від 21 квітня. Дворянство різко відокремлювалося від інших станів, підтверджувалася воля дворян від обов’язкової служби (проголошена в 1762 р.), від сплати податей, їх не можна було покарати, судити міг тільки дворянський суд. Лише дворяни мали право володіти землею й кріпаками, вони також володіли надрами у своїх маєтках, могли займатися торгівлею і влаштовувати заводи, будинки їхні були віль' ні від постою військ, маєтки не підлягали конфіскації. Дворянство одержало право на самоврядування, склало «дворянське товари' ство», органом якого були дворянські збори, які скликалися кожні три роки в губерніях і повіті, що обирав губернських і повітових про' водирів дворянства, судових засідателів і капітанів'справників, які очолювали повітову адміністрацію. Жалувана грамота дворянству мала усталити становище дворянства й закріпити його привілеї. Спри' яла більшій консолідації панівного класу. Дія її поширювалася та' кож на дворян Прибалтики, України, Білорусії й Дону. Жалувана грамота дворянству свідчила про прагнення російського абсолютиз' му зміцнити свою соціальну опору в обстановці загострення класо' вих протиріч.

РОСІЙСЬКОТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1787—1791 рр.

Турецький уряд, незадоволений експансією Росії в Північне При' чорномор’я і на Кавказі, вирішив взяти реванш за минулі поразки і 5 серпня 1787 р . передав російському послові в Стамбулі ультима тум : 1) повернути Туреччині Крим; 2) анулювати всі колишні росій' сько'турецькі договори; 3) відмовитися від заступництва Грузії. По' сол не встиг ще передати цей ультиматум у Петербург, коли султан Абдул Гамід I оголосив Росії війну.

Плани турків передбачали висадження десанту в Криму й у Херсо' ні, а потім загальний наступ турецьких і татарських військ з Молда' вії і Криму в Україну. Г. Потьомкін пропонував імператриці спочат' ку взяти турецьку фортецю Очаків, потім оволодіти територією між Південним Бугом і Дністром, а відтіля вести наступ на Балкани. Уже після початку війни в Україні приступили до формування двох ар' мій: Катеринославської (чисельністю 75—80 тис. чоловік) під коман' дуванням Потьомкіна й Української (чисельністю 35—40 тис. чоло' вік) під командуванням Рум’янцева. Для оборони Криму і дій на Ку' бані був сформований особливий КримськоКубанський корпус чисель' ністю в 25—30 тис. чоловік. Чорноморський флот був розділений на дві ескадри: Севастопольську (для захисту Криму) і Лиманську (для захисту Херсона). Союзником Росії виступила Австрія.

Не зупиняючись докладно на описі ходу воєнних дій, відзначимо, що кампанія 1787 р . пройшла без великих боїв; єдиною помітною подією став розгром російськими військами під командуванням Су ворова турецького десанту на Кінбурнській косі . У 1788 р. бойові дії велися переважно на морі. Лиманська ескадра під командуванням принца Нассау'Зігена й американського корсара П. Джонса завдала поразки турецькому флотові в бою під Очаковом, а Севастопольська ескадра під командуванням контр'адмірала графа М. Войновича ви' тримала бій з турецьким флотом в острова Фідонісі біля гирла Ду' наю (у цьому бою особливо відзначився бригадир Ф. Ушаков — у майбутньому прославлений російський флотоводець).

У 1789 р. обидві російські армії в Україні були зведені в одну й


передані під загальне командування фельдмаршала Потьомкіна. Останній планував опанувати всією Бессарабією і вийти на Дунай у районі Ізмаїла. Таврійський корпус Каховського був зосереджений у Криму, а дивізія Ферзена мала прикривати Херсон і Кінбурн.

У Бессарабії найзначніші перемоги були здобуті російсько'авст' рійським корпусом під командуванням Суворова; улітку він розгро' мив турків під Фокшанами, а восени — на ріці Римник. На думку військових фахівців, якби російською армією командував не Потьом' кін, а Суворов, війна переможно закінчилася б вже в 1789 р.

Кампанія 1790 р . була відзначена двома морськими боями (у Кер' ченській протоці й біля о. Тендра), в яких новий командувач Чорномор' ського флоту Ф. Ушаков завдав поразки турецькому флотові під коман' дуванням старого алжирського пірата Хуссейнпаші , а також блис' кучим штурмом Ізмаїла військами Суворова. У цій операції брали участь 6 300 козаків Єлисаветградського й Катеринославського єгер' ських, Стародубського, Ніжинського і Київського карабінерних, Пав' лоградського й Сумського легкокінних й інших полків. У складі Ду' найської військової флотилії активно діяло «військо вірних Чорномор' ських козаків», сформоване з колишніх запорожців ще в 1788 р.

У наступному році, утративши всяку надію на перемогу у війні, турецький уряд змушений був піти на мирні переговори з росіяна' ми. 29 грудня 1791 р . в Яссах був укладений мирний договір , за яким підтверджувалися умови Кючук'Кайнарджийського договору 1774 р. і Акт 1783 р. про приєднання Криму та Кубані до Росії, південно' західний кордон Російської імперії пересувався з Південного Бугу на Дністер, Туреччина відмовлялася від претензій на фортецю Очаків і Грузію, підтверджувалося право російського військового флоту боро' знити Чорне море.

& " $

)&

ДУНАЙСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО

Дунайське козацьке військо — сформоване в 1806 р. у Південній Бессарабії за назвою Усть'Дунайського (Буджацького) війська з ко' лишніх запорожців, що переселилися в 1775 р. до Туреччини, а по' тім перейшли на бік Росії. У 1807 р. ліквідоване, у 1828 р. відновлене , (&&&

як Дунайське козацьке військо з колишніх усть'дунайських козаків, задунайських запорожців і добровольців з південнослов’янських кра' їн. Несло прикордонну службу на Дунаю, Пруті й Чорноморському узбережжі. У 1858 р. нараховувало 10 станиць з 12 тис. чоловік. У 1856 р. перейменоване в Новоросійське, у 1868 р. скасовано.

АЗОВСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО

Азовське козацьке військо — українське військове формування, створене в 1828 р. російським урядом. Спочатку складалося з 1500 ко' заків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким, котрі під час російсько'турецької війни 1828—1829 рр. перейшли на бік Ро' сії й утворили Дунайський козацький полк. У 1831 р. Азовське козаче військо було розселене в Катеринославській губернії між сучасними містами Бердянськ і Маріуполь. Азовські козаки жили станицями, займалися землеробством і рибальством. Основним завданням коза' ків була охорона узбережжя Азовського моря. За виконання військової служби козаків звільняли від повинностей і податків. Наказним ота' маном Азовського козачого війська до 1853 р. був Й. Гладкий. Внутрі' шнє самоврядування здійснювалося наказним отаманом і військовим правлінням, центр якого знаходився в станиці Петровській, а згодом — у Маріуполі. У 1862—1864 рр. частина козаків була переселена на Ку' бань і Північний Кавказ. Незадоволені цими діями царського уряду, козаки підняли повстання, яке російські війська жорстоко придуши' ли. На підставі указу від 11(23) жовтня 1864 р. Азовське козацьке вій' сько було ліквідоване, а козаки переведені в стан селян.

ДЕКАБРИСТИ

Декабристи — російські дворянські революціонери, що підняли в грудні 1825 р. повстання проти царського самодержавства й кріпа' цтва. Основну масу декабристів складали офіцери, учасники Вітчи' зняної війни 1812 р. проти Наполеона. Першими організаціями в 1816—1821 рр. були «Союз порятунку» і «Союз благоденства» . У 1821 р. виникло Південне товариство декабристів (в Україні); у 1825 р. у нього влилося Товариство об’єднаних слов’ян. Існувало також Пів' нічне товариство декабристів. Дворяни'революціонери прагнули зро' бити військовий переворот силами армії, без участі широких мас народу. Програма декабристів передбачала скасування кріпацтва, установлення унітарної республіки (Південне товариство) або консти' туційної монархії з федеративним устроєм (Північне товариство).

Міжцарів’я після смерті Олександра I викликало передчасні висту' пи — повстання 14 грудня 1825 р . у Петербурзі й Чернігівському полку в Україні (29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р.). Після розгро' му руху до суду було притягнуто 579 чоловік. П. І. Пестель, С. І. Му' равйов'Апостол, К. Ф. Рилєєв, М. П. Бестужев'Рюмін, П. Г. Кахов' ський були повішені, 121 людина заслана на каторгу й на поселення до Сибіру. Репресій зазнали також понад 3 тис. солдат.

КИРИЛОМЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО

Десь наприкінці 1845 р. або початку 1846 р. у Києві виникло неле' гальне «Українослов’янське товариство св. Кирила та Мефодія» , у роботі якого брали участь професор'ад’юнкт М. Костомаров , учи' тель петербурзької гімназії П. Куліш, юрист М. Гулак, полтавські учителі В. Білозерський і Д. Пильчиков, полтавський поміщик М. Са' вич і ряд студентів Київського університету. Відвідував засідання цього християнсько'демократичного гуртка і Т. Шевченко. Однак лідером й ідеологом Кирило'Мефодіївського товариства був не він, а М. Костомаров (1817—1885 рр.) — видатний історик, письменник і публіцист. Його «Закон Божий» або «Книга буття українського народу» стали програмою товариства. Основною була ідея панславіз' му — федерації вільних слов’янських народів, об’єднаних євангель' ськими правилами любові, лагідності й терпіння. Одночасно вперше чітко формулювалася національна ідея: кожен народ має свою місію в історії, реалізуючи певні функції «світового духу». Різниця між російським, польським і українським тлумаченнями історії світово' го духу полягає в постулюванні особливої української місії у світі, що випливає з традиційної української волелюбності. Україна «не про' пала, тому що вона не знала ні царя, ні пана, а хоча й був цар, так чужий, і хоча були і є пани, так чужі, хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили українською мовою, суть вилупки, а справ' жній українець не любить ні царя, ні пана і знає одного Бога».

Один зі студентів доніс на учасників Кирило'Мефодіївського то' вариства, і в березні 1847 р . поліція приступила до арештів «змовни' ків». Через три місяці справа була закрита, тому що головний нача' льник III відділення Його імператорської величності власної канце' лярії генерал'ад’ютант граф О. Орлов не побачив у діяльності «мефо' діївців» замаху на основи самодержавства. «Україно'слов’янське то' вариство св. Кирила та Мефодія, — писав він, — було не більше як учене марення трьох молодих людей. Засновники його, Гулак, Біло' зерський і Костомаров, за самим положенням учених людей... були не в змозі ні втягнути у своє товариство військовиків або народ, ні зробитися скорою причиною повстання».

*

&

КРИМСЬКА ВІЙНА 1853—1856 рр.

Черговий російсько'турецький конфлікт назрів у середині XIX ст., коли Росія спробувала нав’язати Туреччині конвенцію про статус православної церкви в Палестині й Сирії та укласти оборонний союз проти Франції. Не дочекавшись позитивної відповіді, російський посол у Стамбулі князь О. С. Меншиков 17 травня 1853 р. пред’явив турецькому урядові ультиматум. Відповіді на ультиматум теж не було. Миколі I, щоб не втратити честь, залишалося лише оголосити Туреччині війну. У вітчизняній історіографії вона відома під назвою Кримської війни (1853—1856 рр.) .

У червні 1853 р. вісімдесятитисячна російська армія під команду' ванням генерал'лейтенанта М. Д. Горчакова перейшла ріку Прут і про' тягом трьох тижнів зайняла Молдавію й Валахію. 14 вересня султан Абдул Мехад зажадав від Росії у п’ятнадцятиденний термін забрати окупаційні війська з Дунайських князівств. Одночасно Франція й Анг' лія прийняли рішення про введення своїх ескадр у Мармурове море.

Бойові дії на Дунаю почалися в жовтні, але велися надто в’яло. Улітку наступного року через погрозу з боку Австрії цар змушений був віддати наказ про вивід російських військ з Дунайських князівств. Більш успішно, ніж сухопутні частини, діяв Чорноморський флот. У його складі нараховувалося 16 лінійних кораблів, 7 фрегатів, 4 ко' рвети, 8 бригів, 30 малих вітрильних судів, 41 збройний транспорт, 7 пароплаво'фрегатів і 26 невеликих пароплавів. У листопаді 1853 р. ескадра під командуванням віце'адмірала П. С. Нахімова в складі 6 лінійних кораблів і 2 фрегатів знайшла в Синопській бухті турець' ку ескадру Османа'паші в складі 7 фрегатів, 3 корветів, 2 пароплавів і 2 транспортів. Нахімов прийняв рішення атакувати ворога, і в ре' зультаті запеклого бою туркам було завдано поразки. Ця подія при' скорила вступ у війну Англії і Франції.

22 грудня 1853 р. (6 січня 1854 р. за новим стилем) з’єднана анг' ло'французька ескадра увійшла в Чорне море, а 15 березня Англія та Франція офіційно оголосили Росії війну. Через місяць союзний флот піддав артилерійському обстрілові Одесу, однак спроба висадити на берег десант не вдалася. Простоявши тиждень на одеському рейді, союзники пішли вбік Криму.

Основні події Кримської війни відбулися під Севастополем. Через нерішучість царя Миколи I і відсутність таланту в головнокоманду' вача князя О. С. Меншикова російські війська змушені були дотри' муватися оборонної тактики, через що союзники змогли не тільки безперешкодно висадити свої експедиційні частини в Криму, але й оточити Севастополь. Щоб не пропустити ворожі судна в Севасто' польську бухту, 10 вересня Меншиков велів затопити біля її входу 5 лінійних кораблів і 2 фрегати.

Героїчна оборона Севастополя продемонструвала всьому світові не' ймовірну стійкість російських та українських солдатів. Одночасно величезні людські втрати показали гнилість царської військово'бю' рократичної машини, що в поєднанні з економічною і технічною від' сталістю Росії від передових країн Заходу визначила поразку росій' ської армії в Кримській війні.

18 лютого 1855 р., не витримавши ганьби військових невдач, Ми' кола I покінчив із собою. На престол зійшов його старший син Олек' сандр II (1855—1881 рр.).

Наприкінці квітня — початку травня англійці, французи й турки одержали свіжі підкріплення: до Криму прибули 18 тис. італійців із Сардинського королівства, яке також оголосило Росії війну. Через деякий час союзна ескадра попрямувала в Керченську протоку та висадила десанти в Керчі та Єнікале. Розграбувавши ці міста, союз' ники увійшли в Азовське море, обстріляли Бердянськ, потім Гені' чеськ, Таганрог, Маріуполь і Єйськ.

27 серпня французьким військам удалося захопити важливий обо' ронний рубіж на підступах до Севастополя — Малахів курган. За один день росіяни втратили 5 генералів, 419 офіцерів і 12 488 нижніх чинів, тобто 26,5 % складу севастопольського гарнізону. Команду' вач російських військ князь М. Горчаков, що замінив Меншикова, наказав залишити місто.

Падіння Севастополя прискорило підписання мирного договору. У лютому 1856 р. у Парижі відкрився мирний конгрес, а 18 березня був укладений Паризький мир. Договір передбачав збереження дово' єнного територіального статус'кво; гарантію прав християн в Осман' ській імперії; закриття Чорноморських проток для військових суден; оголошення Чорного моря нейтральним і відкритим для торговель' них суден усіх націй; ліквідацію російських і турецьких військово' морських арсеналів на його берегах; відкриття Дунаю для річкових суден усіх країн; збереження васальної залежності Сербії, Молдавії та Валахії від Туреччини; відмову Росії від укріплення Аландських островів на Балтиці.

СКАСУВАННЯ КРІПАЦТВА (1861 р.)

Селянська реформа 1861 р . — буржуазна реформа, що скасувала кріпацьке право в Росії і поклала початок розвитку капіталізму в кра' їні. Основною причиною селянської реформи виявилася криза фео' дально'кріпацької системи. Кримська війна 1853—1856 рр. виявила гнилість і безсилля кріпацької Росії. В обстановці селянських заво' рушень, що особливо посилилися під час війни, царат пішов на ска' сування кріпацтва.

19 лютого 1861 р . у Петербурзі Олександр II підписав «Маніфест про скасування кріпацтва» й «Положення про селян, що виходять з кріпацької залежності» , що складалися з 17 законодавчих актів. Ос' новний акт — «Загальне положення про селян, що вийшли з кріпаць' кої залежності» — містив головні умови селянської реформи: селяни одержували особисту волю й право вільно розпоряджатися своїм май' ном; поміщики зберігали власність на всі землі, що належали їм, од' нак зобов’язані були надати в користування селянам «садибну осілість» і польовий наділ «для забезпечення їхнього побуту й для виконання їхніх обов’язків перед урядом і поміщиком». За користування надільною землею селяни повинні були відбувати панщину або платити оброк і не мали права відмовитися від неї протягом 9 років. Розміри польового наділу й повинностей мали фіксуватися в статутних грамотах 1861 р., що складалися поміщиками на кожен маєток і перевірялися мирови' ми посередниками. Селянам надавалося право викупу садиби та за згодою з поміщиком — польового наділу, до здійснення цього вони іменувалися тимчасовозобов’язаними селянами. «Загальне положен' ня» визначало структуру, права й обов’язки органів селянського гро' мадського управління (сільського і волосного) та волосного суду.

У «Місцевих положеннях» визначалися розміри земельних наді' лів і повинностей селян за користування ними в 44 губерніях Євро' пейської Росії. Перше з них — «Великоросійське» для 29 великоросій' ських, 3 новоросійських (Катеринославська, Таврійська та Херсон' ська), 2 білоруських (Могильовська і частина Вітебської) і частини Харківської губерній. Уся ця територія поділялася на 3 смуги (нечор' ноземну, чорноземну і степову), кожна з яких складалася з «місцевос' тей». У перших двох смугах встановлювалися в залежності від «місце' вості» вищий (від 3 до 7 десятин; від 2 3 /4 до 6 десятин) і нижчий (1 /3 ви' щого) розміри душових наділів. Для степової визначався один «указ' ний» наділ (у великоросійських губерніях від 6 до 12 десятин; у ново' російських від 3 до 6 1 /2 десятин). Надільна земля надавалася «сільсь' кій громаді» за числом душ (тільки чоловічих), до моменту складання статутних грамот тих, що мали право на наділ. Від землі, що знаходи' лася в користуванні селян до 19 лютого 1861 р., могли бути зроблені відрізки, якщо душові наділи селян перевищували вищий розмір, уста' новлений для цієї місцевості (ст. 18), або якщо в поміщиків при збере' женні існуючого селянського наділу залишалося менше 1 /3 усієї землі маєтку (ст. 20). Наділи могли зменшуватися за спеціальними угода'



ми селян з поміщиками (ст. 9 і 121), а також при одержанні дарчого наділу (ст. 123). При наявності в користуванні селян наділів менших за нижчий розмір поміщик зобов’язаний був або «прирізати» відсут' ню землю, або знизити повинності (ст. 19). За вищий душовий наділ встановлювався оброк від 8 до 12 руб. на рік (ст. 168) або панщина — 40 чоловічих і 30 жіночих робочих днів на рік (ст. 189). Якщо наділ був меншим за вищий, то повинності зменшувалися, але не пропорційно

(ст. 169 і 190).

Інші «Місцеві положення» в основному повторювали «Великоро' сійське», але з урахуванням специфіки своїх районів. Так, «Малоро сійське» (для Чернігівської, Полтавської і частини Харківської губе' рній) передбачало наділення селян землею на основі спадково'сімей' ного принципу. Кожна губернія поділялася на кілька «місцевостей» з вищим душовим наділом від 2 3 /4 до 4 1 /2 десятин. Нижчий наділ складав 1 /2 вищого. Повинності тут були трохи нижчими, ніж у вели' коросійських губерніях. За кожну десятину наділу накладався оброк від 1 руб. 40 коп. до 2 руб. 80 коп. або панщина від 12 до 20 чоловічих робочих днів. «Місцеве положення» для Правобережної України (Київ' ська, Подільська й Волинська губернії) закріплювало за селянами всю землю, якою вони користувалися за інвентарними правилами 1847 р. і 1848 р. Повинності тут були трохи вищими, ніж на Лівобе' режній Україні. За «Місцевим положенням», що поширювалося на Віленську, Гродненську, Ровенську, Мінську й частину Вітебської гу' бернії, за селянами закріплювалася вся земля, якою вони користува' лися до 19 лютого 1861 р. Відрізка здійснювалася, тільки якщо в поміщика залишалося менше 1 /3 зручних земель. Повинності визна' чалися в трохи зменшеному розмірі в порівнянні з тими, котрі були зафіксовані в інвентарях маєтків.

«Положення про устрій двірських людей» передбачало звільнен' ня їх без землі, однак протягом 2 років вони залишалися в повній залежності від поміщика. «Положення про викуп» визначало поря' док викупу селянами землі в поміщиків, організацію викупної опе' рації, права й обов’язки селян'власників. А викуп польового наділу залежав від угоди з поміщиком, що міг зобов’язати селян викупову' вати землю на свою вимогу. Ціна землі визначалася оброком, капіта' лізованим з 6 % річних. У разі викупу за добровільною згодою селя' ни повинні були внести поміщикові додатковий платіж. Основну суму поміщик одержував у держави, якій селяни повинні були погашати її протягом 49 років щорічними викупними платежами.

СУДОВА РЕФОРМА

Судова реформа 1864 р . — реформа судової системи й судочин' ства; найбільш послідовна з буржуазних реформ 60—70'х років ХІХ ст. Проводилася на основі судових статутів, прийнятих 20 лис' топада 1864 р.: «Запровадження судових установлень», статути кар' ного й цивільного судочинства, устав про покарання, що накладають' ся мировими суддями. На окраїнах Росії статути вводилися зі знач' ними змінами; остаточно процес був завершений лише в 1896 р. У судових статутах відбито ряд буржуазних принципів судоустрою й судочинства: відокремлення суду від адміністрації, незмінюваність суддів і слідчих, створення суду присяжних, запровадження адвока' тури, проголошення гласності, усності й змагальності процесу, віль' на оцінка доказів; виборність деяких судових органів (мирових су' дів). Разом з тим судова реформа зберегла ряд елементів колишнього станового суду: участь у процесі станових представників, особлива підсудність справ вищих посадових осіб, збереження селянських, «іно' родницьких» і духовних судів тощо.

Були створені дві системи судів — мирові й загальні . Мирові суди розглядали дрібні карні й цивільні справи. Створювалися мирові суди в містах і повітах. Як правило, кожен повіт складав мировий округ (усього було створено 108 округів), що розділявся на мирові ділянки. Дільничні мирові судді здійснювали правосуддя одноосібно. Виби' ралися мирові судді (дільничні й почесні) повітовими земськими зборами (у столицях — міськими думами) і затверджувалися на по' саді першим департаментом Сенату. Апеляційною інстанцією для дільничних суддів був з’їзд мирових суддів, що складався з усіх мирових суддів (у тому числі й почесних) округу. Нагляд за органа' ми мирової юстиції здійснювали міністр юстиції, судові палати й касаційний департамент Сенату.

Система загальних судів уключала окружні суди й судові палати (одна на кілька судових округів). Окружний суд розглядав карні й цивільні справи, що перевищували підсудність мирових суддів, од' нак з їхньої компетенції були вилучені справи про посадові злочини, учинені особами, що мали чин вище титулярного радника. Справи про злочини або провини, за які законом були призначені покарання, поєднані з позбавленням усіх прав стану або всіх особисто привласне' них прав і переваг, слухалися за участю присяжних засідателів. Апе' ляційною інстанцією для окружного суду була судова палата (апеля' ція з приводу вироку, винесеного судом присяжних, не допускала' ся). Верховним і касаційним судом, а також вищим органом судово' го нагляду був Сенат , де існувало два касаційні департаменти — цивільний і карний. Сенат міг також розглядати деякі справи за пер' шою інстанцією. При окружних судах і судових палатах були судові слідчі, судові пристави, прокуратура; крім того, при судових пала' тах — рада присяжних повірених. Судові слідчі проводили поперед' нє слідство під наглядом прокуратури й підкорялися окружному су' дові й судовій палаті. Прокуратура була при загальних судах і при Сенаті (при окружному суді — прокурор окружного суду і кілька помічників прокурора, при судовій палаті — прокурор судової пала' ти і його помічники, при касаційних департаментах Сенату — обер' прокурор і його помічники). Вищий нагляд за прокуратурою здійс' нював генерал'прокурор (з 1802 р. ним був міністр юстиції).

ЗЕМСЬКА РЕФОРМА

Земська реформа 1864 р . (Положення про губернський і повіто' вий земський устрій) — буржуазна реформа, викликана необхідні' стю пристосувати самодержавний лад Росії до потреб капіталістич' ного розвитку, прагненням царату залучити на свій бік лібералів у боротьбі з революційним рухом. Проект земської реформи розробля' вся з 1859 р. комісією при Міністерстві внутрішніх справ (голова М. Мілютін , з 1861 р. — П. Валуєв ). Підписане царем «Положен' ня» про земські установи відбило різні інтереси дворянських угрупо' вань. Згідно з «Положенням» 1864 р., створювалися губернські й повітові земські збори й земські управи. В основу виборчої системи були покладені виборне, майнове (ценз) і станове начала. Виборці поділялися на 3 курії: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських громад. Правом участі у виборах за першою курією користувалися власники не менше ніж 200 десятин землі, власники промислових, торговельних підприємств або іншого неру' хомого майна на суму не нижче 15 тис. руб. або таких, що приносили прибуток не менше 6 тис. руб. щорічно, а також уповноважені від землевласників, громад і установ, що володіли не менше 1 /20 цензу першої курії. Виборцями міської курії були особи, що мали купецькі посвідчення, власники підприємств або торговельних закладів з річ' ним оборотом не нижче 6 тис. руб., а також власники нерухомої вла' сності на суму від 500 руб. (у невеликих містах) до 3 тис. руб. (у великих містах). Від виборів, таким чином, відсторонялися робітни' ки, дрібна буржуазія, інтелігенція. Вибори за селянською курією були багатоступневими: сільські громади вибирали представників на волосних сходах, ті — вибірників, а останні — гласних у повітові земські збори. Губернські гласні обиралися на повітових земських зборах. Система виборів забезпечувала значну перевагу в земствах поміщиків. Головами губернських і повітових з’їздів були проводирі дворянства. Земські збори й управи були позбавлені права як устано' ви спілкуватися між собою, вони не мали примусової влади, тому що поліція їм не підкорялася; їхня діяльність контролювалася губерна' тором і міністром внутрішніх справ, що мали право припиняти вико' нання будь'якої постанови земських зборів. Побоюючись впливу зем' ських установ, уряд надав їм право відати лише місцевими господар' ськими справами: утриманням шляхів сполучення, будівництвом і утриманням шкіл і лікарень (для чого земства обкладали населення місцевими зборами), «піклуванням» про розвиток місцевої торгівлі й промисловості тощо.

ВІЙСЬКОВІ РЕФОРМИ

Військові реформи 60—703х років ХІХ ст . — складова частина царських реформ 60—70'х років; були викликані скасуванням крі' пацтва, ростом капіталістичних відносин, розвитком воєнної техні' ки, неспроможністю кріпацької організації російської армії, що ви' явилася в Кримській війні 1853—1856 рр., і прагненням уряду зміц' нити армію в умовах росту озброєнь європейських країн. Військові реформи проводилися під керівництвом військового міністра Д. Мі' лютіна. Вони зустрічали протидію реакційних військових кіл на чолі з князем О. Барятинським і Р. Фадєєвим. Одне з основних завдань військової реформи Мілютін бачив у скороченні армії в мирний час при значному збільшенні її у воєнні часи за рахунок створення навче' ного запасу. Скорочення складу армії з 1132 тис. чоловік (1864 р.) до 742 тис. (1867 р.) дозволило до 1870 р. збільшити навчений запас до 553 тис. чоловік. У 1862—1864 рр. була проведена реформа місцево' го військового управління: створені 15 військових округів на чолі з командувачами військ округу. У 1868 р. було реорганізовано Війсь' кове міністерство, у результаті чого всі галузі військового управлін' ня та війська були підлеглі військовому міністрові. У 1868 р. затвер' джено нове положення про польове управління армією у воєнний час. Для підготовки офіцерських кадрів замість кадетських корпусів ство' рювалися військові гімназії та військові училища (1863—1864 рр.), а також юнкерські училища (з 1864 р.) для осіб, що не мали серед' ньої освіти. Покращилася вища військова освіта в академіях (Мико' лаївській Генштаб, Артилерійській та Інженерний); створена Війсь' ково'юридична академія (1867 р.).

Швидка мобілізація прусської армії і її перемога у франко'прус' ській війні 1870—1871 рр. прискорили введення всестанової військо' вої повинності (1874 р.) у Росії. За законом 1 січня 1874 р. призовові на військову службу підлягали особи всіх класів і станів з 21 року; загальний термін служби становив 15 років, з них 6 — дійсної і 9 — у запасі. Для осіб, що одержали середню й вищу освіту, термін дійсної служби скорочувався (від 4 років до 6 місяців). Існували значні піль' ги за родинним станом (не призивалися єдині сини та єдині годува' льники родини тощо). За пільгами звільнялося понад 50 % призов' ників. Звільнені від заклику зараховувалися в ополчення, що призи' вається лише під час війни. Козаки відбували військову службу на особливих умовах.

ПРОМИСЛОВА РЕВОЛЮЦІЯ

Промислова революція або промисловий переворот — систе' ма економічних і соціально'політичних змін, у яких знайшов вира' ження перехід від заснованої на ручній праці мануфактури до ве' ликої машинної індустрії. Початок промислового перевороту — винахід і застосування робочих машин, а завершення — виробни' цтво машин машинами, тобто розвиток машинного виробництва, заснованого на широкому використанні машинної техніки. Проми' словий переворот дає могутній поштовх капіталістичному усуспіль' ненню виробництва; в умовах фабричної системи кооперативний характер процесу праці диктується природою самого знаряддя праці. Багато роздроблених процесів виробництва зливаються в один суспільний продуктивний процес.

Промисловий переворот у Російській імперії, і зокрема в Україні, мав істотні відмінності від аналогічних процесів у Західній Європі й Північній Америці. До його особливостей належать:

1) перевага іноземного капіталу в інвестуванні промисловості (90 %від загальної кількості капіталів);

2) високий ступінь концентрації виробництва (відразу створюва'лися великі підприємства з великою кількістю робітників);

3) високі темпи промислової революції (на Заході вона розтягува'лася в середньому на півстоліття, у Донбасі промисловий переворот був здійснений за 20 років);

4) велика роль держави в підтримці й заохоченні приватних під'приємців;

5) нерівномірність економічної модернізації (поєднання сучасно'го промислового виробництва в осередках індустріалізації з дуже відсталими, архаїчними формами господарювання в сусідніх з ними районах);

6) дешева робоча сила.

Як і в інших країнах, промисловий переворот у Росії почався з будівництва широкої мережі залізниць . В Україні перша залізниця завдовжки 219 верст була прокладена між Одесою і Балтою в 1865— 1871 рр. з метою прискорення транспортування хліба із зернових господарств Півдня в одеський порт. У 1869 р. була побудована Кур' сько'Харківсько'Азовська залізниця, у 1870 р. — Курсько'Київська, а ще через рік потяги пішли по лінії Київ — Одеса. У 1879 р., коли була відкрита Донецька залізниця, загальна довжина залізниць в Україні досягла 4,5 тис. верст.

У 1880—1884 рр. будувалася Катерининська залізниця, що зв’я' зала Донецький промисловий район із Криворіжжям. Незабаром за' лізниці надійно з’єднали всі великі міста й промислові центри Укра' їни як між собою, так і з російськими центрами. До кінця сторіччя їхня загальна довжина виросла до 8,41 тис. верст. У міру того як з України в Росію йшли сільськогосподарські продукти й промислова сировина, а у зворотному напрямку у величезній кількості надходи' ли російські готові вироби, економіка України почала все більше ін' тегруватися в економіку імперії.

Новий поштовх був даний розвиткові водного транспорту , як річкового, так і морського. У другій половині XIX ст. перевезення вантажів у басейні Дніпра збільшилося в 10 разів. Для стимулюван' ня росту чорноморського торговельного флоту царський уряд надав Російському товариству пароплавства й торгівлі п’ятирічну пільгу на придбання кораблів за кордоном без сплати ввізного мита. Створюва' лися акціонерні товариства й компанії судновласників. На ріках Укра' їни наприкінці XIX ст. плавало 220 суден, а до портів Азовського та Чорного морів було приписано 280 пароплавів. Через азово'чорно' морські порти Україна була пов’язана практично з усіма морськими державами світу.

Початок 70'х років ХІХ ст. позначився будівництвом двох пер' ших на Півдні України приватних металургійних заводів Юзів ського й Сулинського . Ще в 1866 р. царський уряд передав концесію на будівництво рейкового заводу князеві Кочубеєві. Через те що в князя не виявилося достатньо капіталів, він перевідступив право на концесію англійському підприємцеві Джону Джеймсу Х’юзу (у нас його називали Юзом). Останній у 1867 р. заснував «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного, сталевого та рейкового ви' робництва». Від царського уряду Юз одержав казенні землі на березі ріки Кальміус у Бахмутському повіті Катеринославської губернії з кам’яновугільними й залізорудними родовищами, кілька позичок на досить вигідних умовах і обіцянку премії в 1,5 млн карбованців за виготовлення рейок протягом перших десяти років.

У 1869 р. Юз почав будівництво заводу й робочого селища, назва' ного Юзівкою (нині Донецьк). У 1872 р. на Юзівському металургій' ному заводі почалася регулярна виплавка чавуну. Саме тут уперше в Російській імперії було налагоджене коксове виробництво і прокат рейок.

Зростання кам’яновугільної і металургійної промисловості сприя' ло розвиткові металообробного виробництва . Виникли ливарно'меха' нічні заводи в Юзівці й у Дебальцевому, сталепрокатні й машинобудів' ні заводи в Костянтинівці, Горлівці, казановий завод у Таганрозі. Най' більшим машинобудівним підприємством був Луганський паровозо' будівний завод, побудований наприкінці 90'х років XIX ст. німецьким підприємцем Гартманом; саме там, у Луганську, знаходився великий казенний патронний завод. Великий паровозобудівний завод був також у Харкові. У Києві в 90'ті роки працювало 8 машинобудівних заводів, на яких було встановлено 14 парових двигунів. Росло суднобудування. Якщо в 1861 р. кораблебудівники Херсона спустили на воду 10 суден різних типів, то в 1890 р. — уже 82 судна. У 1897 р. почав працювати великий суднобудівний завод у Миколаєві.

Хімічна промисловість була представлена содовими заводами в Лисичанську й поблизу Слов’янська. Там у 1900 р. вироблялося 63 % усієї (у Російській імперії) соди. Донбас давав кухонну сіль, що добу' вається рудниковим способом у районі Бахмута (нині Артемівськ), кислоти, скло й скляні вироби. Біля Микитівки знаходилося єдине в імперії підприємство з виробництва ртуті.

Швидкими темпами розвивалися харчова й легка промисловість . У 1887 р. виник синдикат цукропромисловців, що об’єднав 91 % усіх цукрових заводів і контролював виробництво й збут цукру в усій Україні. До кінця XIX ст. виробництво цукру виросло в 5 разів; укра' їнські заводи давали приблизно 84 % усієї цукрової продукції Росій' ської імперії. У борошномельному виробництві парові млини прихо' дять на зміну традиційним вітряним і водяним млинам. У Харків' ській, Київській і Подільській губерніях росло виробництво лікеро' горілчаної продукції.

Центр суконного виробництва знаходився в Клинцях Чернігів' ської губернії. Сім місцевих фабрик у 1895 р. давали 71 % усього українського сукна.

Розвиток капіталізму призвів до комерціалізації сільського госпо дарства . Невеликому прошаркові дворянства разом з підприємця' ми з інших станів удалося перетворити свої маєтки на великі агропід' приємства, що поставляли продукцію на імперський і закордонний ринки. До початку XX ст. на частку України припадало 90 % основ' ного експортного продукту імперії — пшениці. На Правобережжі зро' стало виробництво цукрового буряка, а на Лівобережжі цінною това' рною культурою залишався тютюн, що покривав 50% усього вироб' ництва в імперії.

Значна частина української сільськогосподарської продукції над' ходила на російські ринки. Вивозили, насамперед, зерно, цукор, тютюн, овочі, фрукти й продукцію тваринництва. Крім того, із про' мислових регіонів в усі частини імперії йшли вагони з вугіллям, рейками, залізом, чавуном, сталлю й іншими промисловими товара' ми. У свою чергу з Росії в Україну ввозили машини, текстиль, мета' леві й хімічні вироби, лісоматеріали, природний газ, мазут і нафту. Через азовські й чорноморські порти, а також сухопутні митниці ак' тивний торговельний обмін відбувався й із закордонними країнами.

За період з 1863 р. по 1897 р. населення десяти українських губе' рній збільшилося з 13,4 млн чоловік до 23,4 млн чоловік. З них робіт' ників з їхніми родинами було 4 млн чоловік, або 17 %; дрібних торгов' ців, кустарів, ремісників — 6,7 млн, або 29 %; представників вели' кої буржуазії, поміщиків, вищих чиновників й інтелігенції — 585 тис., або 2,5 %.

До найважливіших соціальних наслідків промислової революції слід віднести появу двох нових класів у суспільстві — промислового пролетаріату та промислової буржуазії , зміну національного скла' ду населення, виникнення так званого «робітничого питання» (поча' ток боротьби пролетаріату за свої права), наростання революційно' демократичного руху.

ГРОМАДИ

Громади — організації української інтелігенції (українофілів) у другій половині XIX — початку XX ст., що вели національно'культур' ну й суспільно'політичну діяльність. Існували в Києві, Полтаві, Хар' кові, Одесі, Херсоні, Чернігові й інших містах України. Перша гро' мада виникла наприкінці 50'х років XIX ст. у Петербурзі, до її скла' ду входили М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, Ф. і А. Лазаревські та інші. На кошти українських землевласників В. Тарнавського і Г. Ґалаґана видавали твори українських письменни' ків, а в 1861—1862 рр. — перший український журнал у Російській імперії «Основа». У 1861 р. громада виникла в Києві, а в 70—90'ті роки XIX ст. вона стала головним осередком просвітительської робо' ти в Україні. У цей період до київської громади входили В. Антоно' вич, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Ли' сенко, М. Старицький, В. Рубінштейн, І. Нечуй'Левицький та ін. Члени громади вважали, що їхнім основним завданням є поширення освіти й пробудження національної самосвідомості народу. Вони ак' тивно брали участь у роботі недільних шкіл для неписьменних се' лян, видавали українську популярну й наукову літературу, збирали матеріали з етнографії і фольклору. Громадівці активно співпрацю' вали в Південно'Західному відділенні Російського географічного то' вариства (1873—1875 рр.), а також обговорювали актуальні пробле'


ми суспільно'політичного життя України в газеті «Київський Теле' граф». Емський указ 1876 р. заборонив їхню діяльність. Унаслідок репресій 1875—1876 рр. було припинене видання «Київського Теле' графу», закрите Південно'Західне відділення Російського географі' чного товариства, звільнені з Київського університету М. Драгома' нов і М. Зібер. Частина громадівців на чолі з Драгомановим емі' грувала за кордон, де почала видавати збірник «Громада» (1878— 1882 рр.). У 80'х роках XIX ст. громадівці в Україні об’єдналися навколо журналу «Київська старовина» (1888—1906 рр.), що матері' ально підтримували В. Симиренко, В. Тарнавський і Є. Чикаленко. У київську громаду на межі XIX—XX ст. увійшли молоді українофі' ли: С. Єфремов, М. Левицький, І. Стещенко, Л. Жебуньов й інші. Активно працювали громади в Одесі (В. Мальований, П. Андрієв' ський, Є. Борисов, Ф. Щербина), у Харкові (Д. Пильчиков, В. Алек' сандров, П. і А. Єфименки), Чернігові (М. Шраг, М. Коцюбинський, Б. Грінченко), Полтаві (М. Дмитрієв) й інших містах України. У 1897 р. у Києві з ініціативи В. Антоновича й О. Кониського відбувся з’їзд членів громади, на якому була заснована Українська загальна безпартійна демократична організація. До новоствореної організації увійшли всі громади, що існували у 20 містах України.

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР

Валуєвський циркуляр 1863 р . — таємне розпорядження росій' ського уряду від 20.07.1863 р. про заборону друкування книг україн' ською мовою. Автором циркуляра був міністр внутрішніх справ Ро' сійської імперії П. Валуєв, відомий своєю заявою, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Циркуляр забо' роняв друкувати українською мовою шкільні підручники, науково' популярні й релігійні видання. Фактично припинилося друкування й українська художня література.

НАРОДНИЦТВО

Народництво — ідеологія й рух різночинної інтелігенції, що па' нували на буржуазно'демократичному етапі визвольної боротьби в Росії (1861—1895 рр.) й відбивали інтереси селянської демократії. Поєднуючи радикальну демократичну антифеодальну програму з ідеями утопічного соціалізму, народництво одночасно виступало й проти пережитків кріпацтва, і проти буржуазного розвитку країни. З моменту зародження в народництві намітилися дві тенденції — ре' 2 0,( 22$%&

волюційна й ліберальна. У 60—80'х роках ХІХ ст. революційні на' родники різними шляхами прагнули до селянської революції. Із се' редини 80'х років ХІХ ст. ліберальне народництво, що раніше не грало істотної ролі, стало провідним напрямком. У русі народництва брали участь представники багатьох національностей Росії, ідеологія на' родництва своєрідно переломлювалася в умовах різних національ' них районів країни, у тому числі в Україні.

(

&

МОСКВОФІЛЬСТВО

Москвофільство (русофільство) — літературна й суспільно'по' літична течія серед українського населення Галичини, Буковини та Закарпаття в середині XIX — 30'х рр. XX ст. Відстоювало націона' льно'культурну, а пізніше — державно'політичну єдність з росій' ським народом і Росією. Передумовами виникнення москвофільства були: втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих зе' мель, денаціоналізація освіченої еліти й низький рівень національ' ної самосвідомості мас.

НАРОДОВЦІ

Народовці — суспільно'політична течія серед західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60'х роках XIX ст. на противагу москво' фільству. Рух народовців виник на основі ідей національного відро' дження, сформульованих «Руською Трійцею» і Кирило'Мефодіїв' ським братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Виходячи з того, що українці — це окре' ма нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, народо' вці виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української мови на основі народних говорів. На початку своєї діяль' ності проводили просвітницьку роботу ліберального напрямку. Організаційними центрами народовського руху стали редакції жур' налів «Вечорниці» (1862—1863 рр.), «Мета» (1863—1864 рр.),

«Нива» (1865 р.), «Русалка» (1866 р.). До народовців належали пред' ставники української інтелігенції — письменники, учителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і суспільних дія' чів, зокрема, С. Воробкевич, В. Шашкевич, К. Климкевич, Ф. Заре' вич, К. Горбаль, Д. Танячкевич, К. Устиянович — організували на зразок київської «Громади» студентські й учнівські організації (гро' мади) у навчальних закладах Галичини. За допомогою громад, у яких їхні учасники вивчали українську літературу й історію, збирали ет' нографічний і фольклорний матеріал, улаштовували літературні ве' чори та концерти, народовці прагнули розбудити національну само' свідомість в української молоді.

Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро'угор' ським урядом, народовці заснували ряд культосвітніх товариств «Ру ська Бесiда» (1861 р.), а при них — український театр (1864 р.), «Просвiту» (1868 р.). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видава' ли твори українських письменників, шкільні підручники, улашто' вували театральні вистави й щорічні Шевченківські вечори'концер' ти. У 1873 р. у Львові, при фінансовій і моральній підтримці мецена' тів з російської частини України, виникло Літературно'наукове това' риство ім. Т. Шевченка, що в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до галицького сейму, в який українці, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли провести 3 своїх представників.

Новий етап просвітницької діяльності народовці почали з видан' ня 2 політичних часописів: «Батьківщина» (1879 р.) і «Діло» (1880 р.). У редакційній колегії цих видань були головними ідеологами наро' довці — В. Барвінський, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Роман' чук, А. Вахнянин, Д. Гладилович й інші. У 1885 р. народовці створи' ли нову політичну організацію — Народну Раду. У 1890 р. Ю. Рома' нчук, С. Сембратович, О. Барвінський за посередництвом В. Антоно' вича уклали з польськими політичними колами й австрійським уря' дом компромісну угоду, що одержала назву «Нової ери» . У 1890 р. значна частина народовців об’єдналася в Русько'Українську Радика' льну Партію, яка різко засудила політику «Нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. У 1894 р. частина народовців на чолі з Ю. Рома' нчуком перейшла в опозицію. На платформі «Нової ери» залишився митрополит С. Сембратович і невелика група народовців на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило народовців пізніше оформилося в Християн' сько'суспільну партію. У 1899 р. основна маса народовців з частиною радикалів утворили Українську національно'демократичну партію, яка в 1919 р. отримала назву Національно'трудова партія.

2 0,( 22$%&

«ПРОСВІТА»

«Просвiта» — українське культурно'освітнє товариство, заснова' не у Львові групою народовців 8 грудня 1868 р. Головним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурно' му, національно'політичному й економічному напрямках. На початку 90'х років ХІХ ст. «Просвiта» почала відкривати власні читальні. Дія' льність філій координувало головне відділення у Львові.

У 1914 р. читальні товариства діяли в 75 % українських населе' них пунктів Галичини, у 1939 р. мережею філій і читалень «Про' свiти» було охоплено 85 % західноукраїнських земель (у 1914 р. — 75 філій, 2944 читальні, близько 200 тис. членів; у 1939 р. — 83 філії, 3075 читалень, 360 тис. членів). «Просвiта» виступала пред' ставником народовського напрямку в політичній сфері, була ініціа' тором створення друкованого органа народовців — газети «Діло» (1880 р.), а також політичної організації Народна Рада (1885 р.). У 1869 р. добилася допомоги від крайових фондів на видання україн' ських книг, боролася за відкриття українських шкіл в умовах утвер' дження галицьким сеймом польської мови як офіційної (1868 р.), посилала петиції з проханням заснувати кафедру української історії у Львівському університеті. У листопаді 1918 р., коли українці про' голосили Західноукраїнську Народну Республіку, товариство «Про' свiта» стало основою Державного Секретаріату в ЗУНР. Залишаючи за собою культосвітню функцію, «Просвiта» дала початок числен' ним економічним, фінансовим, спортивним й іншим формуванням. Товариство засновувало при читальнях магазини, кооперативи, оща' дно'позичкові каси, забезпечувало друкованою продукцією народно' господарські програми. «Просвiта» відкрила Торговельну школу (1911 р.), Жіночу школу господарства (1912 р.) і Господарську школу (1912 р.). Для здібної молоді товариство призначало стипендії та вла' штовувало стажування в Європі. Новим етапом у розробці економіч' них програм у Галичині став організований «Просвiтою» Перший український просвітньо'економічний конгрес 1909 р., у якому взяли участь діячі освіти й економіки. Особливу увагу «Просвiта» приділя' ла видавничій діяльності. За 60 років товариство видало близько 1000 видань. З 1877 р. товариство щомісяця видавало книжки, які розси' лало в обмін на членські внески. «Просвiта» з 1869 р. по 1876 р. під' готувала і видала 22 підручники для українських гімназій. Високим рівнем підготовки відзначалися серійні видання товариства. Усього «Просвiта» видала 8 серій: «Руська письменність» (пізніше «Україн' ське Письменство», 1904—1928 р., 25 томів), «Просвітні Листки» (1907—1927 рр., 8 книжок), «Народна бібліотека» (1920—1927 рр., 38 книг), «Загальна бібліотека» (1920—1925 рр., 8 книг); «Учітеся, брати мої...» (1921—1929 рр., 9 книг), «Історична бібліотека» (1928 р., 10 книг); «Бібліотека «Життя й Знання» (1925—1939 рр., 53 книги). Для поширення освіти товариство видавало 7 періодич' них органів: «Письмо з «Просвiти» (1876—1879 рр., 1891—1894 рр., 1907—1914 рр., 1921—1933 рр.), «Читальня» (1894—1896 рр.), «Аматорський театр» (1925—1927 рр.), «Бібліотечний порадник» (1925—1926 рр.), «Народна Просвiта» (1922—1927 рр.), «Життя й Знання» (1927—1939 рр.), «Просвiта» (1936—1939 рр.). З 1869 р. при «Просвiті» функціонувала бібліотека, яка після передачі в 1909 р. значної частини фондів Бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шев' ченка (НТШ) була реорганізована в публічну бібліотеку.

ПЕРША ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ — РУРП

Русько3українська радикальна партія — перша українська по' літична партія. Утворена в 1890 р. у Львові. Засновниками й лідера' ми були І. Франко (до 1899 р.), М. Павлик (до 1914 р.), В. Будзинов' ський, С. Данилович, Є. Левицький та інші. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав українського народу. Під час гострих внутріпартійних дискусій між так званими старими (І. Франко, М. Павлик) і молодими (В. Будзиновський, В. Охрімович, Є. Левицький та інші) уперше висунутий і обґрунтований постулат політичної самостійності України (книжка Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», 1895 р. і друга програма РУРП). Після розколу РУРП у 1899 р. частина членів увійшла до складу новостворених Української національно'демократичної партії (УНДП) і Української соціал'де' мократичної партії (УСДП). Разом з УНДП утворила в українському політичному русі неофіційну двопартійну систему, у якій РУРП віді' гравала роль лівої опозиції щодо центристського УНДП. Діячі партії зіграли значну роль в організації селянських заворушень у Галичині в 1902 р., січового руху (К. Трильовський), займали провідні посади в уряді ЗУНР (Л. Бачинський, Д. Вітовський, І. Макух, А. Шмігель' ський). У 1919—1939 рр. під час польської окупації Галичини Укра' їнська радикальна партія (колишня РУРП) була однією з найбільш впливових серед легальних українських партій. У 1926 р. об’єднала' ся з волинською Українською соціально'революційною партією під назвою — Українська радикально'соціалістична партія. Чисельність партії сягала 20 тис. чоловік. У 1931 р. вступила в II Соціалістичний Інтернаціонал. Основні видання: «Народ» (1890—1895 рр., 1918 р.), «Хлібороб» (1891—1895 рр.), «Громадський голос» (1895—1939 рр., з перервами). Після Другої світової війни діяла в еміграції.

& %

%

РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ (РУП)

У 1900 р. група студентів з українофільських гуртків м. Харкова створила першу в російській частині України українську політичну ор' ганізацію — Революційну українську партію (РУП) . Серед її керів' ників були Д. Антонович, М. Русов, Б. Камінський і Л. Мацієвич.

Першим програмним документом РУП стала брошура «Незалеж' на Україна», написана харківським адвокатом М. Міхновським (1873—1924 рр.). Цей документ містив ряд важливих націоналісти' чних положень: 1) мета партії — створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху — інтелігенція, що служить своєму народові; 3) засоби досягнення головної мети — будь'які, вклю' чаючи насильницькі; 4) основні принципи боротьби — «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»; 5) ніяких компромісів з помірними українофілами.

Незабаром у РУП відбувся розкол, тому що багатьом її членам не подобалися націоналістична категоричність і безкомпромісність ви' сунутих у брошурі Міхновського ідей. У 1902 р. міхновці, не маючи широкої підтримки всередині РУП, створили окрему від неї Україн' ську національну партію (УНП). У 1903 р. від РУП відокремилася ліва група на чолі з Б. Ярошевським, що утворила Українську соціа' лістичну партію (УСП).

Основним регіоном діяльності РУП була Лівобережна Україна (Ха' рківщина, Київщина, Полтавщина), основним об’єктом пропаганди — українські селяни, а головними формами боротьби — пропаганда й агітація. З поширенням в Україні соціал'демократичних ідей части' на рупівців переглядає свої ідейні установки й у 1904 р. створює ок' рему Українську соціал'демократичну спілку, що на автономних правах увійшла до меншовицької фракції РСДРП. Члени «Спілки» були впевнені, що вирішення національного питання прямо пов’яза' не з боротьбою пролетаріату та розв’язанням соціально'економічних проблем.

У грудні 1905 р. на II з’їзді РУП більшість рупівців на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою прийшли до висновку про необхідність об’єднання національної ідеї з марксизмом і пере' творили РУП на Українську соціал'демократичну робітничу пар' тію (УСДРП).



УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УДП)

Українська демократична партія (УДП) — українська партія ліберально'народницького напрямку, створена в 1904 р. в Києві з членів Загальної української безпартійної демократичної організа' ції. Серед членів УДП були С. Єфремов, Є. Чикаленко, Б. Грінченко . У 1905 р. була опублікована програма УДП, у якій засуджувався са' модержавно'бюрократичний лад і відстоювалася необхідність упро' вадження конституційної форми правління. У національному питан' ні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Ук' раїні; створення Українського сейму, що міг би самостійно проводи' ти фінансову й економічну політику, з огляду на загальнодержавні потреби.

Програма відстоювала повноправне використання української мови в школі, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного пи' тання в Україні передбачалося передати державні, удільні, кабінет' ські й монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє. Партія відстоювала примусовий викуп приватної землі з наступною передачею місцевим органам са' моврядування для розподілу її за доступну плату серед окремих осіб і організацій. Заводи, фабрики й інші капіталістичні підприємства шляхом викупу мали перейти у власність краю, а потім — у користу' вання трудящих. Торговельні й монополістичні підприємства мали бути муніципалізовані. У розпал першої російської революції, після царського Маніфесту 17 жовтня 1905 р., УДП включилася в легаль' ну політичну діяльність, узялася за організацію «Просвiти», україн' ських періодичних видань. Один із членів УДП, В. Шемет, був обра' ний депутатом Державної думи.

Революційні події викликали радикалізацію поглядів членів УДП, що призвело до її розколу і створення нової Української радикальної партії. Восени 1905 р. УДП об’єдналася з УРП в Українську демокра' тично'радикальну партію.

УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (УРП)

Українська радикальна партія (УРП) — українська партія ліберально'народницького напрямку. Створена восени 1904 р. гру' пою громадських діячів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії стали Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Леви' цький, Ф. Матушевський, Л. Юркевич й інші. УРП висувала вимо' ги щодо надання широкої національно'територіальної автономії Україні, що мала стати рівноправною складовою частиною Росій' ської федеративної держави; виступала за вільне застосування укра' їнської мови в школах і адміністративних установах України тощо. Програмні основи УРП зазнали значного впливу від соціал'демок' ратичних. Головним методом боротьби селян під час революції пар' тія вважала «тихий бунт», «сидячий страйк», що, з одного боку, не спровокують поліцію і солдатів на активні репресивні дії, а з іншо' го боку — забезпечать можливість задоволення вимог страйкую' чих. Під час першої російської революції УРП разом з іншими українськими партіями взялася за організацію «Просвiти», драма' тичних і музичних гуртків, товариств українознавства та інших. Незначний вплив партії серед населення й схожа оцінка подій ре' волюції 1905 р. сприяли зближенню позицій УДП і УРП, що в грудні 1905 р. об’єдналися в Українську демократично'радикальну партію.

УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛДЕМОКРАТИЧНА РОБІТНИЧА ПАРТІЯ (УСДРП)

Українська соціал3демократична робітнича партія

(УСДРП) — політична партія, що утворилася в грудні 1905 р. з Ре' волюційної української партії (РУП). Визнавала марксистську ідео' логію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Від' стоюючи національні інтереси українців і добиваючись автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соці' ал'демократичної робітничої партії (РСДРП).

Після першої російської революції 1905—1907 рр., у період столипінської реакції, виступала разом з Бундом, почасти з меншо' виками. У 1908 р. нараховувала близько 3 тис. членів. Видавала га' зети «Праця» (1909—1910 рр., «Робітник» (виходила в Харкові до червня 1918 р.), «Наш голос» (1910—1911 рр.). Провідними діяча' ми партії були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юрке вич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш . Після Лютневої рево' люції в Росії УСДРП відновила свою діяльність на з’їзді в Києві 17— 18.04.1917 р. і добивалася автономії України в складі демократичної Росії. Її друкованим органом була «Робітнича газета». У період існу' вання Центральної Ради УСДРП узяла на себе основний тягар вико' навчої влади (уряд В. Винниченка).

Перебуваючи на поміркованих позиціях в аграрному питанні, УСДРП утратила підтримку українського селянства, яке йшло в ос' новному за Українською партією соціалістів'революціонерів (УПСР).

Після проголошення IV Універсалу в уряді залишилося тільки 2 чле' ни партії — Д. Антонович і М. Ткаченко. У період гетьманату УСДРП перебувала в опозиції до режиму П. Скоропадського, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра та інші) тимчасово знаходилися під аре' штом. УСДРП входила до складу Українського національного союзу, брала участь у підготовці антигетьманського повстання та формуван' ні Директорії УНР, до якої увійшли В. Винниченко і С. Петлюра. У 1918—1920 рр. члени УСДРП очолювали Раду народних міністрів УНР (В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа). На IV з’їзді (10—12 січня 1919 р.) УСДРП розкололася на дві фракції: праву — «офіційну соці' ал'демократію» і ліву — «незалежну», яка з підозрою ставилася до централізаторської політики російських більшовиків в Україні, але визнавала необхідними організацію Радянської влади в УНР, уста' новлення «диктатури пролетаріату» і негайного миру з радянською Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієн' ко). Більшість з’їзду, що очолювали М. Порш, В. Винниченко, С. Пет' люра, І. Мазепа, відстоювала ідею «трудової демократії», висловила' ся за поступову соціалізацію головних галузей господарства й під' тримку Директорії УНР. Під час Трудового конгресу України УСДРП висловилася за демократичний парламентаризм, збереження повно' ти влади в руках Директорії УНР.

Щоб Директорія УНР могла вести переговори з Антантою, соціал' демократи відкликали 7 лютого 1919 р. своїх міністрів'соціалістів з уряду, надавши можливість голові Ради народних міністрів С. Оста' пенку почати переговори з представниками французького військово' го командування в Одесі. Одночасно С. Петлюра вийшов з УСДРП, а В. Винниченко пішов з посади голови Директорії УНР, передавши свої повноваження С. Петлюрі. ЦК УСДРП, що залишився в Україні, продовжував підтримувати політику Директорії УНР і урядів Б. Ма' ртоса й І. Мазепи. Ті ж члени партії, що емігрували (В. Винниченко,

Б. Матюшенко, В. Левицький, П. Дідушок, М. Порш, В. Мазуренко, С. Вікул), на конференції 1919 р. у Відні добивалися виходу есдеків (УСДРП) з уряду. «Незалежні» есдеки в січні 1920 р. створили Укра' їнську комуністичну партію, що стала легальною радянською парті' єю і виступала за незалежність УРСР. В еміграції «Закордонна деле' гація УСДРП» (І. Мазепа, П. Феденко, О. Козловський, О. Бочковсь' кий, В. Матюшенко, В. Старосольський, Й. Безпалко) мала центр у Празі й належала до Соціалістичного Інтернаціоналу. Партійні дру' ковані органи: «Вільна Україна», «Соціалістична думка» (1922— 1923 рр.), «Соціаліст'демократ». Після Другої світової війни (1939— 1945 рр.) УСДРП взяла участь у створенні Української національної ради. У 1950 р. УСДРП об’єдналася з іншими соціалістичними пар' тіями в Українську соціалістичну партію .

ПЕРША РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1905—1907 рр.

До початку 1905 р. у Російській імперії назріли як об’єктивні, так і суб’єктивні передумови для революції. Нерозв’язаність аграрної проблеми, посилення експлуатації робітничого класу, об’єктивна за' цікавленість буржуазії у залученні її до вирішення найважливіших державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод, поразка царату в російсько'японській війні 1904—1905 рр. і пропагандистська діяльність нелегальних політичних партій ство' рили сприятливий ґрунт для могутнього соціального вибуху.

Початком першої в Росії буржуазно'демократичної революції ста' ли події 9 січня 1905 р . у Петербурзі. У ту неділю (її назвуть «Крива вою неділею» ) царські війська розстріляли біля Зимового палацу сто' п’ятдесятитисячну мирну робочу демонстрацію, учасники якої на' магалися передати Миколі II петицію про свої нестатки (робітники ще вірили в «доброго царя'батюшку»). Звістка про загибель 1200 робітників і поранення 5 тис. чоловік швидко облетіла всю країну і викликала бурю незадоволення. Уже в січні в Росії страйкували 440 тис. чоловік, тоді як у попередній період у страйках брало участь приблизно 43 тис. чоловік на рік.

Перша фаза революції (січень'жовтень 1905 р.) була часом нарос' тання масових виступів, посилення їхнього політичного характеру; політизації народних мас; активізації процесу самоорганізації сус' пільства (утворення нових політичних партій, рад робітничих і сол' датських депутатів, профспілок та ін.); розширення хвилювань в ар' мії, на флоті й на селі; переплетення й взаємовпливи робітничого, селянського та національно'визвольного руху.

Хоча за своїм характером (за цілями і завданнями) перша росій' ська революція була буржуазно'демократичною, її головною особли' вістю стало те, що керівну роль у ній відігравала не буржуазія, а пролетаріат. За методами боротьби, що переважали (політичний страйк, збройне повстання робітників), революція мала пролетарське «забарвлення». Одночасно участь у ній широких мас селянства, що вимагало скасування викупних платежів і вирішення аграрного пи' тання, додавали революції явно виражених селянських рис. Нареш' ті, залучення в революційні баталії представників національних окра' їн, що добивалися автономії в складі Росії, дозволяє вбачати в цих подіях ознаки національно'визвольного руху.

З другої половини січня по березень 1905 р. страйковий рух охо' пив підприємства Бахмутського, Слов’яносербського та Маріуполь' ського повітів Катеринославської губернії, а також Таганрозького й Черкаського округів області Війська Донського, півдня Ізюмського та Богодухівського повітів Харківської губернії. У Донбасі в страйко' вому русі брали участь 53,6 % шахтарів і 91,4 % металістів. У квіт' ні — серпні 1905 р. в Україні відбулося більше 300 страйків, в яких брали участь понад 110 тис. робітників. Особливо масовими були травневі страйки трудящих. У Варшаві, Лодзі, Одесі, Ризі й інших містах справа дійшла до збройних зіткнень між робочими й царськи' ми військами.

У червні заворушення перекинулися на село і флот. Селянські бунти відбулися в 64 з 94 українських повітів. На Чорноморському флоті 14—25 червня спалахнуло повстання на броненосці «Потьом кіні» , матроси якого розправилися з офіцерським складом і підняли на щоглі червоний прапор. Оскільки повстання на «Потьомкіні» не було підтримано іншими кораблями Чорноморського флоту, броне' носець змушений був піти в румунський порт Констанца і там здати' ся місцевій владі.

Широкий резонанс мав жовтневий загальноросійський політич ний страйк , що став кульмінацією революції. В одній з листівок Луганської організації РСДРП писалося: «І весь світ побачив небаче' ну подію. Не йдуть потяги, не тріскотить телеграф, не гуде телефон' ний дріт, не шумлять машини, не димлять фабричні труби, не сяє на вулиці електрика. Усе завмерло. То робітник повстав, то мускулис' тий кулак грозить усім шкуродерам, усім самодержцям».

Жовтневий страйк паралізував дії уряду, розладнав усе господар' ське життя країни. Під натиском революційних мас цар Микола II 17 жовтня 1905 р . видав Маніфест, в якому обіцяв народу політичні свободи: недоторканність особи, волю совісті, слова, зборів і союзів. Уряд пообіцяв скликати законодавчу Державну думу, що обирається всіма класами суспільства. Поява цього документа мала дуже важливі наслідки. Маніфест 17 жовтня значно розширив межі легальної полі' тичної і культурної діяльності, помітно її пожвавив й урізноманітив. Воля друку дала поштовх появі перших україномовних газет і журна' лів: у Лубнах у 1905 р. почали видавати газету «Хлібороб»; потім газе' ти українською мовою з’явилися в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Ха' ркові й інших містах. Серед українських соціально'політичних жур' налів можна назвати «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «По' сів». Усього в 1905—1907 рр. друкувалося 24 україномовні видання. У багатьох населених пунктах відкрилися філії культосвітньої органі' зації «Просвіта» (до середини 1907 р. їх нараховувалося 35).

Активізувався процес масової самоорганізації суспільства: поча' ли виникати партії, ради, профспілки, кооперативи тощо. Зросла чи' сельність лівих партій і організацій: російської партії есерів (соціа лістівреволюціонерів), анархістів, анархосиндикалістів , а також більшовиків і меншовиків .

Есери за своїми програмними установками були прямими продо' вжувачами справи народників. Вважаючи селян революційним кла' сом, вони вели пропаганду насамперед серед сільського населення. Перші нелегальні есерівські організації виникли в 90'ті роки XIX ст. (Закордонний союз соціалістів'революціонерів, Північний союз со' ціалістів'революціонерів, Південна партія соціалістів'революціоне' рів). У 1901 р. різні есерівські групи злилися в Партію соціалістів' революціонерів Росії, про що офіційно було оголошено в газеті «Рево' люційна Росія» у січні 1902 р. Напередодні революції 1905—1907 рр. ця партія мала в Україні свої філії в 10 містах (Києві, Полтаві, Харко' ві, Катеринославі, Чернігові, Волинську, Бердичеві, Єлисаветграді, Одесі й Миколаєві). У ході революції кількість есерівських організа' цій в Україні значно зросла; одночасно зросло й число членів цієї партії (з 1260 до 25 000 чоловік). У 1907 р. утворилася окрема Укра' їнська партія соціалістів'революціонерів (УПСР).

Програма есерів містила в собі такі положення:

1) здійснення соціальної революції, установлення демократичноїреспубліки, створення справедливого соціалістичного суспільства;

2) знищення національного гніту, установлення рівності всіх на'ціональностей і надання націям права на самовизначення;

3) визнання як невід’ємних прав громадян свободи совісті, слова,друку, зборів, союзів, страйків, недоторканності особи й житла, зага' льного й рівного виборчого права для всіх громадян, що досягли два' дцятилітнього віку;

4) усуспільнення праці, власності й всього господарства;

5) «соціалізація» землі, тобто вилучення землі з товарного обігу іпередача її в загальнонародне надбання без викупу; зрівняльно'тру' дове користування землею зі сплатою ренти, що йде на суспільні потреби.

Есери застосовували різні форми класової боротьби, включаючи й індивідуальний терор. Останній розглядався як «збудник» революцій' ної активності мас, а також засіб залякування царського уряду й дезор' ганізації його роботи.

Не відмовлялися від терористичних методів боротьби й анархі сти , що розглядали державу як апарат насильства над особистістю й закликали до її повного знищення. У 1906 р. і першому кварталі 1907 р. тільки катеринославські анархісти здійснили 70 терористи' чних актів. Усього в 1906—1907 рр. у Російській імперії було вбито і поранено 97000 посадових осіб; на голову царського уряду П. А. Сто' липіна було здійснено 10 замахів.

На відміну від есерів і анархістів, соціалдемократи (більшовики й меншовики) були супротивниками тактики індивідуального теро' ру; вони виступали за масові революційні дії пролетаріату, справед' ливо вважаючи, що тільки в такий спосіб можна зруйнувати існую' чий монархічний лад і встановити демократичну республіку. За різ' ними оцінками, чисельність більшовиків в Україні в 1905—1907 рр. зросла з 1 тис. до 4—7 тис. чоловік. Меншовиків було ще більше (від 10 до 14 тис.).

Серед центристських загальноросійських партій слід виділити конституційнодемократичну партію (кадети , або «партія на родної волі») , що відстоювала ліберальні ідеї і мріяла про конститу' ційну монархію. До неї входили представники дрібної і середньої буржуазії, інтелігенції та кадрових робітників. Правіше кадетів зна' ходилися октябристи («Союз 17 жовтня») ; ця партія об’єднувала переважно великих підприємців, фабрикантів і банкірів, тісно пов’я' заних з царським самодержавством. Вони не бажали ліквідувати монархію, добиваючись від царату лише права брати участь у керу' ванні державою.

Правий фланг політичного спектра представляли монархічні пар тії . В Україні не було національних поміщицьких партій, зате акти' вно діяли філії загальноросійських монархічних організацій. Їхні програми були замішані на ідеях великодержавного шовінізму й ан' тисемітизму.

Ще в 1901 р. у Петербурзі була створена загальноросійська мона рхічна організація «Русское собрание» ; а в 1903 р. аналогічна струк' тура з’явилася в Харкові. Потім відділи «Русского собрания» виник' ли в Києві й Одесі, де видавалися монархічні вісники «Русская речь» і «Русский листок». Вони були покликані охороняти основи російсь' кого самодержавства, російської культури й російської мови на «на' ціональних окраїнах».

У період першої російської революції головною поміщицькою пар' тією став Союз російського народу (СРН) , заснований у листопаді 1905 р. Він нараховував близько 400 тис. членів. У Катеринославсь' кій губернії діяло 13 відділів СРН загальною чисельністю 17 386 чо' ловік (для порівняння: кадети мали на Катеринославщині 3 організа' ції і 435 членів, РСДРП — 26 організацій і 6 515 членів обох фрак' цій). У Київській губернії нараховувалося 50 відділів СРН загальною кількістю 8 433 чоловіки. Усього ж в українських філіях СРН налічу' валося 190 тис. чоловік — майже половина всіх членів партії.

Статут Союзу російського народу від 7 серпня 1906 р. проголошу' вав, що його членами можуть бути «лише власне російські люди» (у це поняття включалися великороси, білоруси й малороси).

У народі членів монархістських організацій називали чорносотен цями . Об’єднуючи у своїх рядах не тільки дворян'поміщиків, але й реакційні буржуазні елементи, відсталі прошарки робітників, кра' марів, візників і люмпен'пролетаріату, чорносотенці проводили ма' сові маніфестації «на захист царя й Батьківщини» і нерідко влашто' вували дикі єврейські погроми. Так, після видання Маніфесту 17 жо' втня вони вчинили в Одесі п’яний погром, під час якого вбили близь' ко тисячі жителів єврейської національності.

Аналогічні погроми влаштовувалися в Києві, Харкові, Катерино' славі й інших містах.

Відсутність парламентських форм правління і необхідність консо' лідації опозиційних сил обумовили появу на арені громадського життя нової форми організації влади — Рад робітничих депутатів . У жовтні'грудні 1905 р. Ради виникли більше ніж у 50 містах Росій' ської імперії, у тому числі у всіх промислових центрах України. Де' путатами Рад були в основному представники лівих партій — есери, меншовики та більшовики. Їх обирали на заводах, фабриках, рудни' ках, у залізничних майстернях як у містах, так і в робітничих сели' щах. Засідання Рад проходили регулярно, один'два рази на тиждень. Для керівництва повсякденною роботою обиралися виконавчі комі' тети.

Ради робітничих депутатів проводили масову агітацію серед трудящих, обговорювали економічні й політичні питання, створю' вали фонди допомоги безробітним і формували бойові дружини з метою охорони революційного порядку й протидії жандармам і чорносотенцям.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утво' рення профспілок . У ході революції профспілковий рух охопив усі ве' ликі міста України, включаючи Одесу, Київ, Харків, Катеринослав, Миколаїв. До кінця 1905 р. в Україні працювало вже близько 80 проф' спілкових об’єднань.

Незважаючи на видання Маніфесту 17 жовтня, розпал революцій' ної боротьби не стихав до самого кінця 1905 р. У листопаді відбулося повстання моряків на крейсері «Очаків» у Севастополі (керував ним лейтенант П. Шмідт ); у Києві тоді ж повстав саперний полк. У грудні найбільшими промисловими центрами імперії прокотилася хвиля політичних страйків і збройних повстань робітників. В Україні основ' ним районом збройної боротьби стала Катеринославська губернія, до складу якої входив Донбас. На залізничних станціях Донецького ба' сейну створювалися розпорядницькі комітети, що формували бойові дружини й усували від влади місцеву адміністрацію. Такі комітети діяли в Гришино, Авдіївці, Горлівці, Ясинуватій, Дебальцевому й в інших місцях. 12 грудня бойові дружини робітників приступили до роззброювання окремих загонів поліції і жандармів. 13 грудня на ста' нції Авдіївка відбулася сутичка повсталих робітників із загоном дра' гунів; в Ясинуватій дружинники напали на роту піхоти та роззброїли солдатів. 16 грудня, зосередивши в Горлівці три роти піхоти та зведе' ний загін драгунів і кінної поліції, царські власті перейшли в контрна' ступ. Намагаючись заарештувати керівників страйкового комітету на машинобудівному заводі, солдати стріляли в робітників, убивши 18 і поранивши 50 чоловік. На допомогу горлівчанам прибули бойові дру' жини з інших станцій Донбасу. Був організований штаб повстання, сформовані три загони дружинників загальною чисельністю до 4 тис. чоловік (але лише кілька сотень з них мали вогнепальну зброю). 17 гру' дня відбулася вирішальна сутичка між повстанцями й урядовими вій' ськами. Відступаючи під натиском переважаючих сил супротивника, робітники захопили один з потягів і залишили Горлівку. За повідом' ленням «Гірничозаводського листка», у бою було вбито 33 дружинни' ки; за офіційними даними царської влади, утрати повсталих станови' ли близько 300 чоловік.

У 1906 р. революція пішла на спад. У квітні була скликана I Дер жавна дума , участь в якій ліві партії проігнорували (що, безумовно, було їхньою тактичною помилкою — вони позбавилися можливості використовувати легальну думську трибуну для відстоювання своїх інтересів). У результаті до складу I Думи потрапили лише представ' ники правих і центристських партій. З 497 депутатів Україну пред' ставляли 63 українці, 22 росіянина, 5 поляків, 4 євреї та 1 німець. Щоб активно діяти на цьому форумі, українці організували окрему фракцію, до якої ввійшли 44 депутати. Фракція приділила основну увагу аграрному й національному питанням. Вона розробила проект надання Україні автономії, однак не встигла внести його на розгляд; проіснувавши всього 72 дні, Дума була розпущена царем.

19 серпня того ж року урядом був прийнятий указ про воєнно польові суди . Розглядові цих судів підлягали такі справи, коли здій' снення злочинного діяння було «настільки очевидним, що немає по' треби в його розслідуванні». Судочинство мало проходити в межах 48 годин, а вирок за розпорядженням командувача округу здійсню' вався за 24 години. Хоча офіційних відомостей про число жертв воєн' но'польових судів не збереглося, на думку дослідників, за вісім міся' ців (із серпня 1906 р. по квітень 1907 р.) вони винесли смертні виро' ки 1102 обвинувачуваним. 20 квітня 1907 р. указ про воєнно'польові суди втратив силу, однак страти не припинилися, оскільки продов' жували діяти військово'окружні суди.

II Державна дума зібралася 20 лютого 1907 р. Українці знову організували в Думі окрему фракцію. Її Установчі збори відбулися 4 березня; до фракції ввійшли 47 чоловік, переважно селяни. Фрак' ція розробила законопроекти з аграрного і робітничого питань, а та' кож закликала до реорганізації управління «у дусі національної і територіальної автономії всіх частин Російської імперії». Незадово' лений радикалізмом депутатів, Микола II за пропозицією голови уряду П. А. Столипіна 3 червня того ж року розпустив і II Думу. 16 червня був обнародуваний новий виборчий закон, що відсторонив від участі у виборах робітників і селян (80 % виборців), зберігши це право лише за великими землевласниками. Фактично царат пере' креслив основні завоювання революції; настав період реакції.

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА

П. А. Столипін був головним натхненником і організатором аграр' ної реформи. Він хотів створити сильну, централізовану, монолітну імперію, повернути царському самодержавству колишню необмеже' ну владу й вплив у народі. При цьому Столипін ураховував уроки революції і шукав шляхи виходу з політичної кризи. Було очевидно, що масова участь селян у загальнонародному бунті виявилася нас' лідком збереження таких пережитків феодалізму, як поміщицьке землеволодіння й селянська громада. Остання показала не тільки свою нездатність ефективно хазяйнувати, але й належним чином контро' лювати своїх членів.

Реформування аграрного сектора почалося указом 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючого закону, що сто сується селянського землеволодіння і землекористування» . Надалі доповнений і перероблений у III Державній думі, він почав діяти як закон 14 червня 1910 р . Приблизно через рік, 29 травня 1911 р. , був прийнятий закон «Про землевпорядження». Ці три акти склали юри' дичну основу серії заходів, відомих у літературі за назвою Столи3 пінська аграрна реформа .

Основні ідеї реформи можна звести до наступного: 1) знищення селянської громади; 2) дозвіл селянам одержати землю в приватну власність (оселитися на хуторах або відрубах); 3) переселення селян' ських родин у слабозаселені райони Північного Кавказу, Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу. У такий спосіб столипінська аграрна реформа мала дати новий поштовх комерціалізації сільського госпо' дарства, переведенні його на капіталістичні рейки розвитку.

Традиційний патріархальний общинний уклад планувалося замі' нити господарствами фермерського типу, орієнтованими на випуск товарної продукції. Успішна реалізація цього грандіозного проекту сприяла б вирішенню проблеми сільського перенаселення і зміцнен' ню соціальної опори самодержавства в аграрному секторі економіки.

Як зазначають фахівці, найбільший успіх столипінська реформа мала в Україні. Це було пов’язано з тим, що тут традиція общинного землеволодіння не мала такого поширення, як у Росії, і український селянин був більшим індивідуалістом, ніж російський. У 1907—


1915 рр. на Правобережжі з громад вийшли 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. виникло 440 тис. хуторів (14 % усіх селянських господарств). Однак остаточно зруйнувати се' лянську громаду не вдалося. Зазнала фіаско і спроба ліквідувати по' міщицьке землеволодіння. Переселенська політика спочатку прийня' ла величезні масштаби (у 1906—1912 рр. з України на нові землі виїхало близько 1 млн чоловік), але погана організація цього проце' су, фінансові труднощі, важкі природні умови призвели до того, що багато селянських родин почали повертатися зі Сходу в європейську частину імперії; тільки в 1911 р. додому повернулося 68,5 % пересе' ленців. Багато хто з них устиг розоритися, позбутися засобів існу' вання і, таким чином, поповнити й без того значну армію безробітних і жебраків.

ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКИХ ПОСТУПОВЦІВ (ТУП)

Товариство українських поступовців (ТУП) — нелегальна між' партійна громадсько'політична організація, що діяла в Наддніпрян' ській Україні в 1908—1917 рр. Створена на початку 1908 р. у Києві з ініціативи членів Української демократично'радикальної партії для координації діяльності українського національного руху в період на' ростання реакції в Російській імперії. До ТУП, крім демократів'ра' дикалів, увійшли діячі соціал'демократичних (С. Петлюра, М. Ша' повал, В. Винниченко) і ліберальних (А. В’язлов, Є. Чикаленко, А. Ні' ковський, Ф. Матушевський та ін.) організацій, що об’єдналися з ним на основах парламентаризму й конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася в Києві), що вибиралася на що' річних з’їздах організації. Осередки організації — «громади ТУП» — діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі й Москві. Напередодні Першої світової війни до Ради ТУП входили Є. Чикале' нко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, А. В’язлов, В. Леонтович, А. Ні' ковський, Л. Яновська, В. Прокопович, Д. Дорошенко, Л. Стариць' ка'Черняхівська, О. Корчак'Чепурківський, Л. Жебуньов, П. Холод' ний. Неофіційними друкованими органами ТУП були газета «Рада» і журнал «Українське життя» (виходив у Москві в 1912—1917 рр., ред. О. Саліковський і С. Петлюра). На щорічних нелегальних з’їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні й культурницькі питання.

Основні напрямки діяльності — культурна робота (створення то' вариств «Просвiта», клубів, поширення видань), виховання націона' льної самосвідомості, створення блоків з іншими організаціями у 2 ( +22$%&

відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведен' ня українізації школи, суду, церковного життя. Політична програма ТУП зводилася до трьох основних вимог: парламентаризму, перебу' дови Російської держави на федеративних началах, національно'те' риторіальній автономії України. З початком Першої світової війни виникла розбіжність серед членів ТУП із приводу участі Росії у вій' ні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) висту' пила за поразку Росії у війні, інша (Л. Яновська) стояла за повний розгром Австро'Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення — ТУП зайняло нейтра' льну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила політику царату в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком «Наша позиція» з вимогами: припинен' ня війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно'національних і політичних прав українсь' кого народу тощо. ТУП встановило тісні зв’язки з думськими фрак' ціями трудовиків і конституційних демократів (кадетів). Після Лю' тневої революції 1917 р. Рада ТУП і представники інших суспільних і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду.

25—26 березня 1917 р . у Києві відбувся з’їзд ТУП, на якому були делегати від багатьох громад України, а також Петербурга, Катери' нодара, Москви.

Резолюція з’їзду включала такі вимоги: підтримувати Тимчасо' вий уряд; добиватися легальними засобами автономії України в скла' ді демократичної Російської держави й у зв’язку з цим змінити на' зву організації на Союз українських автономістів'федералістів (СУАФ); забезпечити права національних меншин. Члени Ради ТУП увійшли до складу тимчасового ЦК СУАФ. У червні 1917 р. цей Союз був перетворений на Українську партію соціалістів'федералістів (УПСФ).

(

%

«СОКІЛ»

«Сокіл» — перше в Західній Україні фізкультурно'спортивне й протипожежне товариство, створене у Львові в 1894 р. Ідею створен' ня спортивного товариства, що поряд з увагою до фізичного вихован' ня мало б за мету пробудження національної самосвідомості й націо' нально'патріотичне виховання, висунув чех М. Тирш. У 1862 р. у Празі виникло перше товариство «Сокіл». Згодом були створені ана' логічні організації в інших слов’янських народів. У 1907 р. вони об’єд' налися у Всеслов’янський сокольський союз. Статут українського «Сокола» розроблений В. Лаврівським і опублікований 8 грудня 1892 р.; зміни і доповнення до статуту внесені в 1926 р. і 1929 р. Завданням товариства було фізичне удосконалювання його членів, проведення культосвітніх заходів з метою виховання почуття націо' нальної єдності. Товариство було створено на загальних зборах, що відбулися 11 лютого 1894 р. у Львові. Члени товариства займалися різними видами спорту: велосипедним, веслуванням, фехтуванням, стрільбою (з 1912 р.), проходили протипожежну підготовку. Пізні' ше серед спортивних дисциплін, якими займалися члени товари' ства, з’явилися лижний спорт, ковзанярський і санний спорт, хокей, футбол, волейбол, баскетбол, а також бокс і туризм. Осередки «Соко' ла» організовували й опікували гуртки музики, співу, аматорські театри. У 1912 р. з ініціативи С. Горука були організовані стрілецькі сокольські курені, що займалися вишколом. Особливе значення не тільки для розвитку фізкультури й спорту, але й для національної консолідації, підйому рівня національної самосвідомості мали соколь' ські злети. У II Крайовому Шевченківському зльоті у Львові (червень 1914 р.) взяло участь близько 12 тис. чоловік, у тому числі члени «Січі», «Пласту», товариство Українських січових стрільців.

Ідеї «Сокола» знайшли підтримку серед українського населен' ня, осередки товариства виникли в багатьох містах і селах Галичи' ни та Буковини (саме на ці два регіони, відповідно до статуту, поширювалася діяльність «Сокола»). У 1914 р. діяли 974 місцеві осередки, що поєднували близько 33 тис. членів: представників інтелігенції, студентства, селянства, робітничого класу, духівниц' тва. З метою залучення до занять спортом усього населення в 1902 р. було створено жіноче спортивне відділення. За ініціативою членів «Сокола» проводилися урочисті вечори з нагоди пам’ятних істори' чних дат, готувалися концерти, ставилися аматорські вистави (у театральній секції почав свою діяльність Л. Курбас). Відповідно до статуту, «Сокіл» мав власний прапор (лев на синьому полі), гімн («Соколи, соколи, ставайте в ряди»), лозунги'кличі («Усі вперед — усі разом», «У здоровому тілі — здоровий дух», «Де сила — там воля») і сокольський привіт — «Гаразд». Очолювали «Сокіл» В. На' гірний (1894—1900 рр.), А. Будзиновський, І. Боберський (1910— 1914 рр.); у міжвоєнний період — М. Заячківський (1922—1933 рр.), М. Хронов’ят (1933—1939 рр.).

«СІЧ»

«Січ» — назва культосвітніх організацій українських студентів, що діяли в другій половині XIX — першій половині XX ст. у Західній Україні й в Австрії. Перше студентське товариство «Січ» виникло в 1861 р. у Львові й діяло до 1863 р. Студенти'українці навчальних закладів міста об’єдналися в товариство, члени якого демонстратив' но носили козацькі шапки, високі чоботи, сорочки'вишиванки, ша' ровари, гуцульські сардаки. У народному одязі вони відвідували ле' кції, з’являлися в публічних місцях, співали українські пісні, де' монструючи в такий спосіб свої симпатії до культури рідного народу. Стихійне зародження патріотичного руху студентської молоді зго' дом набуло більш організованої форми. Після розпаду в 1863 р. пер' шого товариства «Січ» одна частина студентів приєдналася до това' риства «Мета», інша частина, продовжуючи навчання у Відні, ство' рила в 1868 р. нове товариство за назвою «Січ». З 1902 р. по 1923 р. студентське товариство «Січ» діяло в Чернівцях. Товариство прово' дило культосвітню роботу в Буковині, видавало газету «Січове сло' во» (1904 р.), брошури з українознавства. Студентське земляцтво «Русь» у Граці в 1910 р. змінило назву на «Січ» і активно діяло аж до кінця 40'х років ХХ ст.

) & +1+2+1+/ 00

СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ)

Союз визволення України (СВУ) — політична організація еміг' рантів з Наддніпрянської України, що виникла 14 серпня 1914 р. у Львові. З вересня 1914 р. до 1918 р. діяла у Відні. Керівне ядро СВУ складалося з провідних лідерів Революційної української партії, Укра' їнської соціал'демократичної робочої партії, «Спiлки», що в роки столипінської реакції емігрували з російської частини України. Дія' льність СВУ організовувала президія в складі Д. Донцова, В. Дороше' нка, А. Жука, М. Меленевського, О. Скоропис'Йолтуховського. У сер' пні'вересні 1914 р. СВУ опублікував свої програмні документи — «Наша платформа», звернення «До українського народу», «До гро' мадської думки Європи», а також звертання до болгар, турків, руму' нів, шведів і чехів. У них підкреслювалося, що СВУ, представляючи інтереси українців Російської імперії, виступає захисником їхніх політичних і соціально'економічних інтересів і своєю головною ме' тою ставить побудову Української держави. Державотворення діячі СВУ пов’язували з військовою поразкою Росії в Першій світовій вій' ні. У документі «Наша платформа» відзначалося, що «об’єктивна іс' торична мета вимагає, щоб між Західною Європою й Московщиною виникла самостійна Українська держава». СВУ розгорнув широку інформаційну та дипломатичну діяльність у державах Четверного союзу й у деяких нейтральних європейських країнах. Центральним друкованим органом організації був щотижневик «Вісник Союзу Ви' зволення України» (виходив у Відні в 1915—1918 рр.; з 1918 р. — «Вісник політики, літератури й життя»; ред. В. Дорошенко, А. Жук, М. Возняк). Програмні документи й інформаційні матеріали поши' рювалися також через іноземні періодичні видання. Поширенню ві' домостей про Україну сприяли видання СВУ англійською, французь' кою, шведською, болгарською, хорватською, чеською, турецькою мо' вами окремих праць М. Грушевського, С. Рудницького, М. Возняка, Д. Донцова, Ф. Вовка, К. Левицького та інших. Важливим завданням президія СВУ вважала захист інтересів полонених українців з російсь' кої армії, проведення просвітницької роботи серед них і українського населення Російської імперії. Завдяки СВУ значна кількість військово' полонених українців була переведена в окремі табори в Австро'Угор' щині (Фрайштадт, Дуна'Сардагель) і Німеччини (Вецляр, Зальцве' дель, Раштадт). У таборах, де знаходилася значна кількість українців, були відкриті читальні, школи, діяли хори, кооперативні й господар' ські курси. СВУ поширював серед полонених українські газети, жур' нали, окремі друковані видання, випускав щотижневик «Рідне сло' во». Великим тиражем був видано «Кобзар» Т. Шевченка. За допомо' гою СВУ полонені допомагали збирати кошти для відкриття українсь' ких шкіл на Волині й Підляшші. У 1916—1918 рр. за допомогою СВУ і його Львівського бюро (очолював І. Крип’якевич) на Волині велася культурно'освітня діяльність, було відкрито близько 100 шкіл з україн' ською мовою навчання на Підляшші. У 1918 р. за активної участі СВУ були сформовані з українських полонених дві дивізії — Сірожупанни' ків і Синьожупанників, що пізніше брали участь у боротьбі за незалеж' ність Української держави.

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ (УСС)

Легіон українських січових стрільців (УСС) — українська вій' ськова частина в складі австрійської армії, що діяла на російському фронті в 1914—1918 рр. У серпні 1914 р. Головна українська рада у Львові створила Бойову Управу УСС, що звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати Легіон українських січо' вих стрільців. Згода була отримана, але перешкоди почали виникати з перших днів створення частини. На прохання відкликати з австрій' ських військ 100 українських старшин командування викликало тіль' ки 16. Усього про своє бажання вступити до Легіону УСС заявило 28 тис. галичан, але уряд і польські політичні кола, побоюючись ство' рення українського війська, обмежили чисельність Легіону 2 тися' чами. Основна маса галичан — понад 100 тис. — була мобілізована в частини, що були відправлені подалі від України, на італійський фронт. Ненавчених січовиків австрійське командування вирішило відразу ж кинути на фронт проти наступаючих російських військ, де Легіон очікувала неминуча загибель. Але тодішній тимчасовий ко' мандир Т. Рожанковський відмовився виконувати наказ, за що був усунутий з посади.

Під командуванням нового командира Галущинського 3 вересня 1914 р. новобранці принесли в Стрию присягу на вірність австрій' ському імператорові й відбули на доукомплектування в закарпатські села під Мукачевим. Ядро Легіону складали активісти січового, со' кольського й пластового руху, учорашні гімназисти і студенти. На' прикінці вересня 1915 р. стрілецькі сотні вступили в перші бої з російськими козачими частинами в районі Верецького й Ужецького перевалів. У жовтні 1915 р. січовики в складі 55'ї австрійської дивізії перейшли в контрнаступ і відбили у противника Борислав, Дрогобич і Стрий. Тільки коли російський командарм генерал О. Брусилов пе' рекинув з'під Перемишля резерви, йому вдалося відновити коли' шнє положення. На початку березня 1915 р. Січові стрільці зайняли позиції на схилах гори Маківка. Після захоплення восени 1914 р. Галичини, російська армія генерала Г. Іванова розгорнула наступ через Карпати з метою прориву в Угорщину. Легіон УСС, що займав оборону на Маківці, входив до складу 129'ї і 130'ї бригад австрійсь' кої армії. Штурм російськими військами позицій Січових стрільців почався в ніч з 28 на 29 квітня. Протягом 29 квітня — 2 травня на схилах Маківки продовжувалися запеклі бої, у ході яких російські війська були відкинуті за р. Головчанку. Найбільшого напруження бої досягли 1—2 травня. На Маківці загинули 42 січовики, 76 одер' жали поранення, 35 потрапили в полон. Наприкінці серпня 1915 р. галицькі курені знову втяглися в запеклі бої у подільських степах. 2 листопада зусиллями стрілецьких куренів був ліквідований про' рив російських військ на Бережани. В околицях міста, на схилах Лисоні, щойно реорганізований полк УСС (командир Г. Коссак) утра' тив убитими, полоненими й пораненими більше тисячі старшин і стрільців. Зиму 1915—1916 рр. полк УСС перебув у тилу, займаю' чись вишколом і культурно'освітньою роботою. У ході Брусиловсь' кого прориву влітку 1916 р. австрійське командування знову при' крило січовими стрільцями найбільш важливий відрізок фронту — шлях з Підгайців на Бережани. У боях у районі Лисоні полк УСС утратив півтори сотні вбитими і кілька сотень стрільців потрапили в полон. Залишки полку були виведені в тил і переформовані; новим командиром полку став Ф. Кікаль. Восени 1916 р. стрілецькі стар' шини на чолі з Д. Вітовським почали велику культурно'освітню мі' сію на Волині, куди вони були направлені для організації комісаріатів (Ковель, Луцьк, Володимир'Волинський) з набору рекрутів в авст' рійську армію. На фронт під Бережани полк повернувся в лютому 1917 р. Під час нового наступу російської армії на Південно'Західно' му фронті стрілецька частина ціною великих утрат утримувала фронт біля с. Конюхи на Бережанщині. У березні'жовтні 1918 р. полк УСС під командуванням В. Микитки, відповідно до умов Брестського миру 1918 р., у складі австро'німецьких військ здійснив похід у Наддніп' рянську Україну. За Збручем полк практично не брав участь у бо' йових операціях, приділяючи головну увагу культурно'освітнім за' ходам серед українців. При легіоні УСС був Кіш УСС — запасна час' тина, що займалася набором і муштрою новобранців. При ньому дія' ли бібліотека, стрілецький хор і оркестр під керівництвом компози' тора М. Гайворонського. На початку жовтня 1918 р. УСС були пере' дислоковані з Херсонщини на Буковину, у Чернівці. Після утворен' ня Західноукраїнської Народної Республіки в листопаді 1918 р. полк був переведений до Львова, де він став ядром Галицької Армії.

БРУСИЛОВСЬКИЙ ПРОРИВ

Брусиловський прорив 1916 р. — наступальна операція російських армій Південно'Західного фронту (командувач генерал О. О. Брусилов, начальник штабу генерал В. М. Клембовський) 22 травня (4 червня) — кінець серпня (початок вересня) під час Першої світової війни 1914— 1918 рр. Відповідно до рішення конференції держав Антанти в Шан' тиї (березень 1916 р.) російське командування намітило почати в сере' дині червня 1916 р. великий наступ на всіх трьох фронтах. За директи' вою Ставки від 11 (24) квітня 1916 р. головний удар мали завдати війсь' ка Західного фронту з району Молодечно на Вільно, а допоміжні уда' ри — Північний фронт із району Двінська на Південно'Східний і Пів' денно'Західний фронти із району Рівного на Луцьк. У травні союзники у зв’язку з важкою поразкою італійських військ у районі Трентіно зве' рнулися до Росії з проханням прискорити початок наступу. Ставка ви' рішила почати наступ Південно'Західного фронту на 2 тижні раніше наміченого терміну. Задумом командування Південно'Західним фро' нтом передбачалося замість зазвичай практикованого у ході війни обо' ма сторонами таранного удару на одному напрямку завдання одночас' них сильних ударів кожною армією фронту (8'ма, 11'та, 7'ма й 9'та) з метою скувати резерви супротивника; головний удар завдавався на пра' вому крилі фронту військами восьмої армії. Південно'Західний фронт мав невелику перевагу над австро'угорськими арміями (4'та, 1'ша, 2'га, Південна німецька й 7'ма) у живій силі (573 тис. багнетів проти 448 тис.) і легкої артилерії (1770 гармат проти 1301), але поступався у важкій артилерії (168 гармат проти 545). Наступ почався на усьому фронті 22 травня (4 червня) після артилерійської підготовки, що про' довжувалася від 6—8 годин (11'та і 9'та армії) до 29 (8'ма армія) і навіть 46 годин (7'ма армія).

Найбільшого успіху досягла 8'ма армія (командувач генерал О. М. Каледін), що наступала на луцькому напрямку. Прорвавши фронт на шістнадцятикілометровій ділянці Носовичі — Корито (так званий Луцький прорив), вона 25 травня (7 червня) зайняла Луцьк, а до 02(15) червня розгромила 4'ту австро'угорську армію ерцгерцога Йосипа Фердинанда й просунулася на 65 км. Однак потім 8'ма армія, що вичерпала свої й фронтові резерви, зустріла в районі Киселин завзятий опір німецьких військ, перекинених із Франції і з інших ділянок фронту. 3—22 червня (16 червня — 5 липня) 8'ма армія від' бивала контрудари німецьких армійських груп генерала Марвіца, Фалькенхайна і Бернгарді. 11(24) червня Південно'Західному фрон' тові була передана 3'тя армія (командувач генерал Л. П. Леш) із За' хідного фронту. Спроба форсування р. Стоходу і оволодіння Ковелем силами 3'ї і 8'ї армій закінчилася невдачею, тому що німецьке ко' мандування перекинуло сюди великі сили і створило могутню оборо' ну. У центрі фронту 11'та армія (командувач генерал В. В. Сахаров) у травні прорвала фронт біля Сопанова, а 7'ма армія (командувач гене' рал Д. Г. Щербачов) — біля Язлівця, але контрударами супротивни' ка (зі складу армійської групи генерала Бем'Ермоллі й Південної армії генерала Ботмера) наступ було припинено. 9'та армія (коман' дувач генерал П. А. Лечицький) прорвала фронт на 11'кілометровій ділянці Онут — Доброноуц, розгромила 7'му австро'угорську армію генерала Пфланцер'Бальтина і 5(18) червня зайняла Чернівці, а в червні — липні очистила всю Буковину і 31 липня (13 серпня) закрі' пилася на фронті Станіслав — Делятин — Кімполунг. Наступ Пів' денно'Західного фронту не був вчасно підтриманий іншими фронта' ми, а Ставка виявилася нездатною забезпечити взаємодію фронтів. Двічі розпочатий наступ Західного фронту (2(15) червня і 20—26 че'



рвня (3—9 липня)), наступ Північного фронту 20—26 червня (3—9 ли' пня), закінчилися повною поразкою. 26 червня (9 липня) Ставка по' клала завдання головного удару на Південно'Західний фронт і пере' дала йому свій стратегічний резерв — Особливу армію генерала В. М. Безобразова (3 корпуси), але це рішення було запізнілим. У липні'серпні війська 3'ї, 8'ї й Особливої армій вели запеклі бої на р. Стоході, намагаючись прорвати фронт супротивника на ковельсь' кому напрямку, поки великі втрати не змусили припинити наступ.

Наступ Південно'Західного фронту, незважаючи на те, що його первісний успіх не був використаний Ставкою для досягнення вирі' шального результату на усьому фронту, мав велике стратегічне зна' чення. Супротивник утратив у травні'серпні до 1,5 млн чоловік, у тому числі понад 400 тис. полоненими (російські війська втратили близько 0,5 млн чоловік); російські війська захопили 581 гармату, близько 1800 кулеметів, близько 450 бомбометів і мінометів. Сили австро'угорської армії були настільки підірвані, що вона до кінця війни вже не була здатна вести активні дії.

*"

УТВОРЕННЯ ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ

2 березня 1917 р. в результаті Лютневої революції було повалено царське самодержавство. Росія стала демократичною республікою.

Ще до офіційного зречення Миколи II Тимчасовий комітет Держав' ної думи оголосив, що в Росії «надалі до скликання Установчих зборів, що має метою визначити форму правління Російської держави», ство' рюється «Тимчасова громадська Рада міністрів» (Тимчасовий уряд). В основу цього корпусу міністрів був покладений список, складений кадетами й октябристами ще до революції. Головою Тимчасового уря' ду був обраний князь Г. Львов — ліберальний діяч, що очолював з лип' ня 1914 р. «Усеросійський земський союз допомоги хворим і поране' ним воїнам». Міністром закордонних справ став лідер партії кадетів П. Мілюков, посада військового міністра дісталася октябристові О. Гу' чкову, а міністерство юстиції очолив есер О. Керенський.

УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ (УЦР)

13 березня (за новим стилем) 1917 р. у Києві довідалися про падін'

ня царського самодержавства, а 17 березня представники громадських організацій і політичних партій сформували Виконавчий комітет; про' тягом наступних трьох місяців він являв собою вищу владу в місті. Тоді ж, 17 березня, Товариство українських поступовців (ТУП) прийняло рішення про створення Об’єднавчого центру. З цією метою 20 березня 1917 р. у Києві пройшли збори делегатів від різних українських гро' мадських організацій і партій, на яких була створена Українська Центральна Рада (УЦР).

Головними ініціаторами утворення УЦР були члени ТУП Є. Чика ленко, С. Єфремов і Д. Дорошенко , а також члени УСДРП В. Винниче нко і С. Петлюра . У той же день УЦР відправила вітання голові Тим' часового уряду князеві Львову і міністрові юстиції Керенському, висловивши сподівання, що у вільній Росії будуть задоволені законні права українського народу. Через кілька тижнів у УЦР вступила та' кож молода Українська партія соціалістів'революціонерів (УПСР), яку представляли М. Ковалевський, П. Христюк і М. Шаповал. Голо' вою УЦР обрали професора історії М. С. Грушевського.

Так в Україні, поряд з Виконавчим комітетом і Радами робітничих і солдатських депутатів, виникла третя політична сила, що претенду' вала на владу, — Центральна Рада.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАРІАТ

Генеральний секретаріат — найвищий виконавчий орган Центра' льної Ради й УНР з 15(28) червня 1917 р. до 9(22) січня 1918 р., уряд України. Створений на закритому засіданні Малої ради 15(28) черв' ня 1917 р. Складався з 8 генеральних секретарів і генерального писа' ря. Главою Генерального секретаріату і генеральним секретарем внут' рішніх справ був обраний соціал'демократ, письменник В. Винниче нко . До складу Генерального секретаріату також входили: П. Хрис тюк (УПСР) — генеральний писар, генеральні секретарі: військових справ — С. Петлюра (УСДРП), фінансів — Х. Барановський (безпар' тійний), земельних справ — Б. Мартос (УСДРП), судових справ — В. Садовський (УСДРП), продовольчих справ — М. Стасюк (УПСР), народної освіти — І. Стешенко (УСДРП ), міжнаціональних справ — С. Єфремов (УПСФ). 26(9) липня 1917 р. В. Винниченко оголосив де' кларацію, в якій Генеральний секретаріат проголошувався крайовим органом влади й окреслювалися основні завдання його діяльності. Унаслідок переговорів у липні 1917 р. між Центральною Радою і Тим' часовим урядом Генеральний секретаріат був визнаний органом дер' жавної влади в Україні. 4(27) липня 1917 р. В. Винниченко сформу' вав новий склад уряду , до якого входили: голова і генеральний секре' тар внутрішніх справ — В. Винниченко, генеральний писар — П. Христюк, генеральний секретар земельних справ — Б. Мартос, гене' ральний секретар фінансових справ — Х. Барановський, генераль' ний секретар військових справ — С. Петлюра, генеральний секретар народної освіти — І. Стешенко, генеральний секретар шляхів сполу' чення — В. Голубович (УПСР), генеральний секретар пошти й теле' графу — О. Зарубін (російський есер), генеральний секретар судових справ — В. Садовський, генеральний секретар продовольчих справ — М. Стасюк, генеральний секретар державного контролю (державний контролер) — М. Рафес (БУНД), генеральний секретар міжнаціона' льних справ — О. Шульгін (УПСР). Товаришами генерального сек' ретаря міжнаціональних справ були обрані М. 3ільберфарб (Єврейсь' ка об’єднана соціалістична партія) і В. Міцкевич (Польський демок' ратичний централ). Статс'секретарем у справах України при Тимча' совому уряді призначили П. Стебницького (УПСФ).

16(29).07.1917 р. УЦР прийняла «Статут вищого Управління Україною» («Статут Генерального Секретаріату») , що проголо' шував Генеральний секретаріат найвищим крайовим виконавчим органом, визначав його структуру й функції. Однак російський Тим' часовий уряд не затвердив «Статут Генерального Секретаріату» і 04(17).08.1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату» . «Інструкція» значно обмежувала автономні права України: Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду і фактично не одержував виконавчих функцій; його склад об' межувався сімома генеральними секретарями; дії українського уря' ду могли поширюватися тільки на 5 губерній — Київську, Волин' ську, Подільську, Полтавську й Чернігівську. 09(22).08.1917 р. УЦР прийняла інструкцію і 21.08.(03.09.)1917 р. затвердила Генераль' ний секретаріат у такому складі: голова і генеральний секретар вну' трішніх справ — В. Винниченко, генеральний секретар фінансів — М. Туган'Барановський (УПСР), генеральний секретар земельних справ — М. Савченко'Бельський (УПСР), генеральний секретар на' родної освіти — І. Стешенко, генеральний секретар міжнародних справ — О. Шульгін (товариші — М. Зільберфарб і В. Міцкевич), генеральний писар — О. Лотоцький (УПСФ), генеральний контро' лер — А. Зарубін, комісар України при Тимчасовому уряді — П. Стеб' ницький. Більшовицький переворот і падіння Тимчасового уряду в Росії у жовтні 1917 р. обумовили перехід усієї повноти влади в Укра' їні до УЦР, що ухвалила доповнити склад Генерального секретаріату й призначила таких нових генеральних секретарів: військових справ — С. Петлюра, продовольчих справ — М. Ковалевський (УПСР), торгівлі й промисловості — В. Голубович, юстиції — М. Ткаченко (УСДРП), шляхів сполучення — В. Єщенко, пошти та телеграфу — С. Зарубін, праці — М. Порш (УСДРП). Крім того, був призначений третій това' риш генерального секретаря з міжнаціональних справ — Д. Одинець. Після проголошення 07(20).11.1917 р. Української Народної Респуб' ліки (УНР) у Генеральному секретаріаті відбулися деякі зміни. У середині листопада подали у відставку М. Савченко'Бельський, О. За' рубін, О. Шульгін, згодом — М. Туган'Барановський і О. Лотоцький. На початку січня 1918 р. до складу уряду входили: голова та Генера' льний секретар внутрішніх справ В. Винниченко, генеральні секре' тарі: військових справ і праці — М. Порш, судових справ — М. Тка' ченко, морських справ — Д. Антонович, продовольчих справ — М. Ко' валевський, пошти й телеграфу — М. Шаповал (УПСР), торгівлі й промисловості — В. Голубович, земельних справ — Б. Зарудний, шляхів сполучення — В. Єщенко, освіти — І. Стешенко, російських справ — Д. Одинець, єврейських справ — М. Зільберфарб, польських справ — В. Міцкевич, генеральний контролер — А. Золотарьов, вико' нуючий обов’язки Генерального секретаря фінансів — В. Мазуренко, виконуючий обов’язки генерального писаря — І. Мирний. 09(22) січня 1918 р. Українська Центральна Рада Четвертим універсалом прого' лосила УНР незалежною та самостійною державою. Цей Універсал перейменував Генеральний секретаріат у Раду народних міністрів УНР .

ПЕРШИЙ УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

16 червня 1917 р., незважаючи на заборону Тимчасового уряду, у Києві зібрався II Усеукраїнський військовий з’їзд; з усіх фронтів прибуло 2300 представників від 1,6 млн солдат. З’їзд запропонував УЦР прискорити розробку проекту автономії України. Услід за цим, 23 червня 1917 р. , Центральна Рада видала свій Перший універсал , в якому урочисто проголошувала:

«Народе український! Народе селян, робітників, трудового люду!

Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української землі.

Найкращі сини твої, обранці від сіл, від фабрик, від солдатських казарм, від усіх громад і товариств українських вибрали нас, Україн' ську Центральну Раду, і веліли нам стояти і боротися за ті права і вольності.

Твої, народе, обранці заявили свою волю в такий спосіб:

Нехай буде Україна вільною. Не відокремлюючись від усієї Росії, не пориваючи з державою російською, нехай народ український на своїй землі має право сам влаштовувати своє життя. Нехай порядок і устрій в Україні дають обрані всенародним, рівним, прямим і таєм' ним голосуванням Всенародні українські збори (Сейм). Усі закони, що повинні дати той порядок тут у нас, в Україні, мають право вида' вати тільки наші Українські Збори.

А ті закони, що повинні давати порядок по всій Російській держа' ві, повинні видаватися у Всеросійському Парламенті.

Ніхто краще нас не може знати, що нам потрібно і які закони для нас кращі.

Ніхто краще наших селян не може знати, як розпоряджатися сво' єю землею. І тому ми хочемо, щоб після того, як по всій Росії будуть конфісковані всі поміщицькі, казенні, царські, монастирські й інші землі у власність народів, коли буде виданий про це закон на Всеро' сійських установчих зборах, право розпорядження нашими україн' ськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським зборам (Сейму).

Так сказали обрані люди з усієї Землі Української.

Сказавши так, вони вибрали зі свого середовища нас, Українську Центральну Раду, і веліли нам бути на чолі нашого народу, стояти за його права і творити новий порядок вільної автономної України».

Далі в Універсалі докладно описувалися взаємини УЦР із Тимча' совим урядом і підкреслювалося вороже ставлення російської влади до намірів Центральної Ради.

«І тому, — говорилося в Універсалі, — ми, Українська Централь' на Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу і повідомля' ємо: відтепер самі будемо влаштовувати наше життя.

Отже, нехай кожен член нашої нації, кожен громадянин села або міста відтепер знає, що прийшов час великої роботи.

З цього часу кожне село, кожна волость, кожна управа повітова або земська, котра відстоює інтереси українського народу, повинна мати найтісніші зв’язки з Центральною Радою.

Там, де з якихось причин адміністративна влада залишилася в руках людей, ворожих українству, приписуємо нашим громадянам провести широку, міцну організацію й освіту народу, а потім переоб' рати адміністрацію.

У містах і тих місцях, де українське населення живе змішано з іншими національностями, приписуємо нашим громадянам не' гайно дійти до згоди і єдності думок з демократією тих національ' ностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильно' го життя.

Центральна Рада сподівається, що неукраїнські народи, які жи' вуть на нашій землі, теж будуть піклуватися про порядок і спокій у нашому краї й у це лихоліття загальнодержавного безладдя, дружно, заодно з нами докладуть зусиль до організації автономії України.

І коли ми проробимо цю підготовчу організаційну роботу, ми при' звемо представників від усіх народів землі української і розробимо закони для неї. Ті закони, весь той порядок, що ми підготуємо, Всеро' сійські установчі збори повинні затвердити своїм законом.

…А для успіху тієї роботи насамперед потрібні великі кошти (гро' ші). До цього часу український народ усі кошти свої віддавав у Всеро' сійську центральну скарбницю, а сам не мав та й зараз не має від неї того, що повинен був би мати за це.

І тому ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім органі' зованим громадянам сіл і міст, усім українським громадським упра' вам і установам 31'го числа місяця липня обкласти населення особ' ливим податком на рідну справу і точно, негайно й регулярно переси' лати його до скарбниці Української Центральної Ради».

Таким чином, Перший універсал проголосив автономію Украї' ни, поклавши основну відповідальність за її проведення в життя на Центральну Раду й етнічних українців. Останні в цілому позитивно сприйняли цю декларацію.

ДРУГИЙ УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Тимчасовий уряд не міг не відреагувати на появу Першого уні' версалу і Генерального секретаріату. Для переговорів з УЦР до Києва приїхали члени Тимчасового уряду — Церетелі, Терещенко й Ке' ренський. Після двох днів переговорів обидві сторони дійшли комп' ромісу. Російські міністри погодилися, що УЦР мала підготувати статут автономії України, затверджувати який будуть Всеросійські установчі збори. Зі свого боку, УЦР зобов’язалася розширити свій склад за рахунок представників національних меншин — росіян, по' ляків та євреїв.

13 липня на сесії УЦР була прийнята така постанова:

«1. Негайно починати процес перетворення Національної Україн' ської Центральної Ради на Тимчасовий Крайовий Парламент і дору' чити цю справу Генеральному секретаріатові.

2. Найбільш прийнятним способом поповнення національного скла' ду Центральної Ради визнати пропорційне представництво, за яким національним меншостям дається кількість депутатських місць у складі Центральної Ради відповідно до чисельності населення цих національних меншостей в Україні».

15 липня, в обстановці зростаючого невдоволення народних мас, що вимагали якнайшвидшого закінчення війни, у Петрограді відбу' лося засідання Тимчасового уряду. Міністри'кадети (О. Мануйлов,

В. Шаховський, О. Шингарьов і В. Степанов), боячись відповідально' сті за провал літнього наступу на фронті, вирішили подати у відстав' ку, а як привід використовували українське питання. Пославшись на те, що нібито не згодні з рішенням уряду про надання автономії Укра' їні, вони заявили про свій вихід з кабінету. Міністр'голова князь Львов був обурений виходом кадетів, тому що розплачуватися за катастро' фу на німецькому фронті тепер повинні були міністри'соціалісти.

З ранку 16 липня чутки про вихід кадетів з уряду, розстріли сол' датів'дезертирів, продовольчу кризу й можливе закриття заводів і фабрик почали поширюватися в робітничих кварталах і солдатських казармах Петроградського гарнізону. Ситуація в столиці вкрай заго' стрилася. Увечері в Петрограді почалися масові заворушення, з’яви' лися гасла «Уся влада Радам!», «Мир без анексій!». У цій тривожній обстановці Тимчасовий уряд відправив В. Винниченкові телеграму з підтвердженням повноважень Генерального секретаріату як крайово' го уряду.

У той самий день, 16 липня 1917 р. , УЦР видала свій Другий універсал :

«Громадяни української землі! Представники Тимчасового уряду повідомили нас про ті конкретні заходи, що планує провести Тимчасо' вий уряд у справі управління Україною до Установчих зборів. Тимча' совий уряд, стоячи на сторожі завойованих революційним народом свобод, визнаючи за кожним народом право на самовизначення і зали' шаючи остаточне затвердження його форми Установчим зборам, про' тягає руку представникам української демократії і Центральній Укра' їнській Раді й закликає в згоді з ним творити нове життя України в ім’я добра всієї революційної Росії.

Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як один, за те, щоб не відривати Україну від Росії і щоб разом із усіма її народами боротися за підйом і розвиток усієї Росії і за єдність її демократичних сил, із задоволенням приймаємо заклик уряду до єднання і повідомляємо всім громадянам України, що обрана українським народом через його революційні організації Центральна Українська Рада незабаром буде поповнена на справедливих началах представниками інших народно' стей, що живуть в Україні, через їхні революційні організації, і тоді буде тим єдиним найвищим органом революційної демократії Укра' їни, що відстоює інтереси всього населення нашого краю.

Поповнена Центральна Українська Рада знову виділить зі свого середовища окремий відповідальний перед нею Генеральний секре' таріат, що буде запропонований для затвердження Тимчасовому уря' дові як представника вищої крайової влади Тимчасового уряду в Укра' їні. У цьому органі будуть зосереджені всі права і засоби, щоб він... міг виконати складну роботу організації і побудови життя всього краю в згоді з усією революційною Росією...

Борючись за автономний устрій України, Центральна Українсь' ка Рада в згоді з національними меншостями України буде готува' ти проекти законів про автономний устрій України для передачі їх на затвердження Установчим зборам...

Що ж стосується комплектування українських військових частин, Центральна Українська Рада буде мати своїх представників при ка' бінеті міністра війни, у генеральному штабі й при Верховному голов' нокомандувачі для участі в комплектуванні окремих частин лише українцями, оскільки заходи в цьому напрямку, на думку міністра війни, будуть можливі з технічного боку без порушення бойової готов' ності армії».

Поступки, зроблені українськими автономістами на користь Тим' часового уряду, пояснювалися тим, що УЦР не вважала себе досить сильним політичним органом для відкритої боротьби з Росією. Не слід забувати, що на той час в Україні знаходилися великі підрозділи російської армії, під контролем російських чиновників знаходилися адміністративні органи на місцях, а в містах чисельно переважали не українці, а росіяни та євреї.

ТРЕТІЙ УНІВЕРСАЛ УЦР

20 листопада 1917 р. Центральна Рада видала свій Третій уні3 версал , в якому проголосила утворення Української Народної Респу' бліки (УНР). В Універсалі говорилося:

«Народе український і всі народи України!

Складний і важкий час настав на землі Російської Республіки. На півночі в столицях іде міжусобна і кривава боротьба. Централь' ного уряду немає й у державі поширюється безвладдя, безладдя і хаос.

Наш край також у небезпеці. Без влади, сильної, єдиної, народ' ної, Україна теж може провалитися в прірву уособиці, різанини, за' непаду.

Народе український! Ти разом із братськими народами України поставив нас оберігати права, здобуті в боротьбі, підтримувати поря' док і влаштовувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центра' льна Рада, твоєю волею, в ім’я підтримки порядку в нашій країні, в ім’я порятунку всієї Росії, проголошуємо:

Відтепер Україна стає Українською Народною Республікою.

Не відокремлюючись від Російської Республіки і зберігаючи її єдність, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федера' цією рівних і вільних народів.

До Установчих зборів України вся влада підтримувати порядок на наших землях, видавати закони і керувати належить нам, Українсь' кій Центральній Раді, і нашому урядові — Генеральному секретаріа' тові України.

Маючи силу і владу на рідній землі, ми цією силою і владою ста' немо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й всієї Росії.

Тому повідомляємо:

До території Народної Української Республіки належать землі, заселені переважно українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Черні' гівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщи' на, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів Української Народної Республіки... має бути встановлене за згодою організованої волі народів.

Усім же громадянам цих земель повідомляємо:

Відтепер на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі й інші землі нетрудових госпо' дарств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монас' тирські, кабінетські й церковні землі — скасовується.

Визнаючи, що землі ці є власністю всього трудового народу й по' винні перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада до' ручає Генеральному секретареві із земельних питань негайно підго' тувати закон про те, як розпоряджатися земельним комітетам, обра' ним народом, тими землями до Установчих зборів України.

Праця робітників в Українській Народній Республіці має бути негайно упорядкована. А зараз повідомляємо:

На території Народної Республіки України із сьогоднішнього дня встановлюється на всіх підприємствах вісім годин роботи.

Важкий і грізний час, що переживає вся Росія, а з нею і наша Україна, вимагає доброї організації виробництва, рівномірного роз' поділу продуктів споживання і кращої організації праці. І тому про' понуємо Генеральному секретаріатові праці із сьогоднішнього дня разом із представництвом від робітників установити державний кон' троль над продукцією в Україні, з огляду на інтереси як України, так і всієї Росії.

Четвертий рік на фронтах ллється кров і даремно гинуть сили всіх народів світу. Волею й іменем Української Республіки ми, Українсь' ка Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб мир установити якнайшвидше. Для цього ми почнемо рішучі дії, щоб через Центра' льний Уряд змусити і союзників, і ворогів негайно почати мирні пе' реговори.

Також будемо піклуватися, щоб на мирному конгресі права україн' ського народу в Росії і за межами Росії з укладанням миру не були порушені. Але до миру кожен громадянин Республіки Україна, ра' зом із громадянами всіх народів Російської Республіки, повинен твер' до стояти на своїх позиціях, як на фронті, так і в тилу.

Останнім часом світлі досягнення революції затьмарені відновле' ною стратою. Повідомляємо:

Відтепер на землі Української Республіки страта скасовується.

Усі арештовані й затримані за політичні виступи, зроблені до цього дня, як уже засуджені, так і не засуджені, а також і ті, хто ще не притяг' нутий до відповідальності, отримують повну амністію. Про це негайно буде виданий закон.

Суд в Україні повинен бути справедливим, відповідати духу наро' ду. З цією метою приписуємо Генеральному Секретаріатові судових справ вжити усіх заходів упорядкування судочинства і привести його у відповідність із правовими поняттями народу.

Генеральному Секретаріатові внутрішніх справ пропонуємо:

Ужити всіх заходів до закріплення і розширення прав місцевого самоврядування, що є органами вищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснішого зв’язку і співробітництва його з органами революційної демократії, що повинно бути кращою осно' вою вільного демократичного життя.

Також в Українській Народній Республіці повинні бути забезпе' чені всі свободи, завойовані всеросійською революцією: свобода сло' ва, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканності особи й житла, право і можливість використання місцевих мов у спілкуванні з усіма установами.

Український народ, який сам довгі роки боровся за свою націона' льну волю й нині здобув її, буде твердо охороняти свободу національ' ного розвитку всіх народностей, в Україні сущих, тому повідомляє' мо: що народам великоруському, єврейському, польському й іншим в Україні надаємо національно'персональну автономію для забезпе' чення їм права й свободи самоврядування в справах їхнього націона' льного життя».

Крім того, в Універсалі говорилося, що вибори в Українські Уста' новчі збори відбудуться 27 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. за новим стилем), а зберуться вони 9(22) січня 1918 р.

Проголошення Третього універсалу було актом величезного істо' ричного значення: уперше з часів Богдана Хмельницького українсь' кий народ заявив про свій намір мати власну державу. Одночасно УЦР не наважилася піти на повний розрив з Росією, наївно вірячи в можливість установлення федеративного зв’язку з нею. Найдивні' шим було те, що УЦР не визнала Радянську Росію, а іншої Росії на той час не існувало. З ким же Українська Народна Республіка мала зберігати федеративний зв’язок?

Можна припустити, що цей курйоз був викликаний цілком обґрун' тованими побоюваннями УЦР налаштувати проти себе значну части' ну російськомовного населення України, що у разі розриву УНР із Росією рішуче виступило б проти Центральної Ради. Як би там не було, весь наступний хід подій показав, що de facto у внутрішній і зовнішній політиці УНР діяла як суверенна держава, а не як автоно' мна частина Росії.

НАРОДНИЙ СЕКРЕТАРІАТ

Народний секретаріат — перший Радянський уряд України. Утворився в Харкові 14 грудня 1917 р. за постановою обраного I Все' українським з’їздом Рад ЦВК Рад України, остаточно сформовано 17 грудня 1917 р. До складу Народного секретаріату входили 12 на' родних секретаріатів — колегіальних органів, що відали окремими сферами державного управління (секретаріат внутрішніх справ, вій' ськових справ, праці, торгівлі й промисловості, фінансів, продоволь' ства, земельних справ, міжнаціональних справ, народної освіти, по' шти і телеграфу, шляхів сполучення, юстиції). Усі народні секрета' рі були більшовиками (Артем, В. Ауссем, С. Бакинський, Є. Бош,

В. Затонський, Г. Лапчинський, Є. Лугановський, В. Люксембург, М. Скрипник тощо), лише секретаріат земельних справ очолював лі' вий есер Є. Терлецький. Першим головою Народного секретаріату (з березня 1918) був М. Скрипник. Реальною владою на території України Народний секретаріат не володів, тому що не мав власного адміністративного апарату на місцях. 30 січня — 28 лютого 1918 р. Народний секретаріат працював у Києві (після вигнання відтіля Української Центральної Ради). У зв’язку з німецько'австрійською окупацією України припинив своє існування (19 квітня 1918 р.).

ПОВСТАННЯ НА «АРСЕНАЛІ»

5(18) січня 1918 р. українські радянські війська, підтримані рево' люційними загонами з центральних губерній Росії, почали наступ на Київ. Увечері 15(28) січня київська Рада робітничих і солдатських депутатів разом із представниками фабзавкомів і профспілок вирі' шила почати в місті повстання проти Центральної Ради. Був обраний міський ревком (А. Іванов, Я. Гамарник, О. Горвіц, М. Костюк, І. Ку' дрін, М. Лебедєв, І. Крейсберг, М. Богданов та інші). Чисельність червоногвардійців і революційних частин досягла 6 тис. чоловік. Рада мала 8—10 тис. вільних козаків і гайдамак під командуванням С. Пет' люри. Повстання почалося о 3 годині ночі 16(29) січня . Опорним пунктом його був завод «Арсенал». Арсенальці зайняли завод, ко' мендантом якого був призначений командир батальйону С. Міщенко, що перейшов з 450 солдатами полку ім. Сагайдачного на бік повстан' ців. На штурм заводу були кинуті великі сили Центральної Ради. 16(29) і 17(30) січня їхні атаки були відбиті. Арсенальці разом із солдатами 3'го авіапарку і понтонного батальйону 16(29) січня захо' пили кілька складів зброї, Печерське укріплення, узяли під конт' роль мости через Дніпро. 17—18(30—31) січня червоногвардійці По' долу, Шулявки, Деміївського району, Головних залізничних майсте' рень, відтісняючи війська супротивника, просувалися до центру мі' ста. Повстання охопило весь Київ. Але 21 січня (3 лютого) у місто вступили перекинені із фронту «курені смерті» під командуванням Петлюри, що підсилили вільних козаків і гайдамаків. Положення повсталих різко погіршилося; «Арсенал» був відрізаний від міста і піддавався сильному артилерійському обстрілові. Після безперерв' них шестиденних боїв в обложених закінчилися боєприпаси й харчі.

22 січня (4 лютого) за рішенням ревкому арсенальці припинили боротьбу; частина їх таємними ходами пішла з території заводу на з’єднання з радянськими військами М. Муравйова. Петлюрівці, що ввірвалися на завод, жорстоко розправилися з повсталими: було роз' стріляно понад 300 червоногвардійців. 26 січня (8 лютого) Червона Армія, що підійшла до Києва, після завзятих вуличних боїв разом із загонами робітників повністю очистила місто від військ Центральної Ради. У Києві встановилася Радянська влада. У січневі дні повсталі кияни втратили до 1500 чоловік, 750 з них 4 лютого були з почестя' ми поховані в Маріїнському парку. На згадку про ті події на площі перед «Арсеналом» було споруджено пам’ятник.

ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ УЦР

У січні 1918 р. УНР опинилася в критичній ситуації. Радянські війська, що нараховували близько 30 тис. чоловік, почали захоплен' ня Лівобережної України; були взяті Катеринослав, Олександрівськ, Полтава, Лубни, після чого більшовики розгорнули наступ на Право' бережну Україну. Незабаром радянська влада була встановлена в Ми' колаєві, Одесі й Херсоні.

У цій обстановці УЦР, засідаючи вдень і вночі, видала закон про радикальну земельну реформу (передбачалася націоналізація вели' ких земельних володінь), а в ніч з 24 на 25 січня 1918 р. видала свій останній, Четвертий універсал (датований 22 січня ). У цьому доку' менті Центральна Рада обвинуватила РНК Росії у розв’язанні агресії



проти УНР і затягуванні мирних переговорів із країнами Четверного союзу.

«Для того, щоб ані російський Уряд, ані будь'який інший, — гово' рилося в Універсалі, — не становив перешкод Україні у встановленні того бажаного миру, для того, щоб повести свій край до порядку, творчої праці, закріплення революції і нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, повідомляємо всім громадянам України:

Відтепер Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу».

Далі в Універсалі підкреслювалося, що УНР бажає жити в мирі з усіма державами й збирається почати мирні переговори з країнами Четверного союзу. Одночасно УЦР закликала всіх громадян УНР уста' ти на захист Батьківщини від «так званих більшовиків й інших за' гарбників, що грабують і розоряють наш край».

Велика частина Універсалу містила обіцянки відразу ж після за' кінчення воєнних дій провести в життя демократичні реформи на ко' ристь трудящих. На жаль, цей документ був прийнятий занадто пізно, коли кульмінація українського національного руху вже пройшла.

& & "

+1+/+134 00

ДОНЕЦЬКОКРИВОРІЗЬКА РЕСПУБЛІКА

Донецько3Криворізька радянська республіка була проголошена IV обласним з’їздом Рад робітничих депутатів Донецько'Криворізь' кого басейну, що проходив у Харкові 12 лютого 1918 р. Об’єднувала територію Донецького й Криворізького басейнів (Херсонська губер' нія), Харківської й Катеринославської губернії; входила до складу РРФСР. 14 лютого 1918 р. була сформована Рада народних коміса' рів — уряд республіки. Голова РНК Артем (Ф. А. Сергєєв); наркоми: у справах управління С. Ф. Васильченко, у справах фінансів В. І. Меж' лаук, праці Б. Й. Магідов, народної освіти М. П. Жаков, у судових справах В. Г. Філов, у військових справах М. Л. Рухимович, держкон' тролю А. З. Каменський. Організувавши оборону проти наступаючих в Україну німецьких окупаційних військ, уряд Донецько'Криворізь' кої радянської республіки направив німецькому командуванню ноту протесту проти вторгнення на територію республіки, яка не входить до складу України. Однак до травня 1918 р. німецьким військам вда' лося захопити територію Донецько'Криворізької радянської респуб' ліки й республіка припинила своє існування.

БРЕСТСЬКИЙ МИР 1918 р.

Брестський мир 1918 р. — мирний договір між Українською На' родною Республікою, з одного боку, і Німеччиною, Австро'Угорщи' ною, Туреччиною і Болгарією, з іншого, підписаний 27 січня (9 лю' того) 1918 р. у Бресті. Привід для початку переговорів щодо миру з Центральними державами дали більшовики. 20 листопада (3 груд' ня) 1917 р. в штабі німецьких військ у Брест'Литовську вони почали переговори з представниками австро'німецького блоку. 2(15) грудня була підписана угода про перемир’я терміном на 28 днів. Переговори про укладання мирного договору між Радянською Росією та Німеч' чиною з її союзниками почалися 9(22) грудня 1917 р. у Бресті. Біль' шовицька делегація на початку переговорів заявила, що вона буде представляти інтереси всіх народів колишньої Російської імперії. 21 грудня 1917 р. — 3 січня 1918 р. Українська Центральна Рада направила на переговори українську делегацію. До складу делегації УНР, що була обрана на нараді представників управління Українсь' кої партії соціалістів'революціонерів і Української соціал'демокра' тичної робітничої партії, входили В. Голубович (голова), М. Полоз, М. Любинський, О. Севрюк, М. Левитський. Напередодні від’їзду делегація одержала докладне роз’яснення позиції України на пере' говорах від М. Грушевського. Делегація мала добитися включення до складу УНР українських земель, що знаходилися під владою Ав' стро'Угорщини (Східної Галичини, Буковини і Закарпаття), а також земель, що належали до війни Російській імперії (Холмщина, Підля' шшя і Посяння). У разі відмови Австро'Угорщини передати окупова' ні нею землі, делегація мала вимагати створення з них окремого коронного краю з найширшою автономією. 25 грудня (6 січня) 1918 р. українська делегація, яку нотою делегацій чотирьох союзних дер' жав визнали «самостійним і повноважним представником УНР», під' ключилася до переговорів. Питання про долю Східної Галичини, Бу' ковини й Закарпаття на вимогу делегації Австро'Угорщини було зня' то з обговорення. Холмщину, Підляшшя і Посяння визнали земля' ми, що мали ввійти до складу УНР.

5(18) січня 1918 р. за пропозицією радянської делегації в перего' ворах була зроблена перерва на десять днів. 7(20) січня 1918 р. до Києва виїхала й українська делегація. Після проголошення в ніч з 11 на 12 січня (з 24 на 25 січня) 1918 р. Четвертого універсалу УЦР члени української делегації повернулися до Бреста. Цього разу деле' гацію очолював О. Севрюк. Напередодні поновлення переговорів радянська делегація (голова — Л. Троцький) 17(30) січня 1918 р., указавши на зміну внутрішньополітичної ситуації в Україні й прису' тність на переговорах представників харківського більшовицького уряду (голова делегації — Ю. Медведєв), фактично відмовилася ви' знати повноваження делегатів УНР.

Після ознайомлення учасників переговорів з текстом Четвертого універсалу УЦР 19 січня (1 лютого) 1918 р. на пленарному засіданні всіх делегацій міністр закордонних справ Австро'Угорщини О. Чер' нін від імені Центральних держав зробив заяву про визнання Україн' ської Народної Республіки незалежною й суверенною державою. У ніч з 26 на 27 січня (з 8 на 9 лютого) 1918 р. був укладений мирний договір між УНР і країнами Четверного союзу. Текст Брестського миру складався з 10 статей. За умовами Брестського договору кордо' ни між Австро'Угорською імперією й УНР установлювалися по лінії довоєнних кордонів Російської імперії й Австро'Угорщини. Для оста' точного встановлення кордонів з Польщею створювалася змішана мі' сія. Брестський договір передбачав урегулювання питання про звіль' нення окупованих областей; установлення дипломатичних і консуль' ських відносин; взаємне відмовлення від сплати військових податків і компенсації збитку, заподіяного війною; повернення військовополо' нених й інтернованих цивільних осіб. Брестський мир регулював го' сподарські відносини і взаємний обмін товарами між Україною і кра' їнами Четверного союзу. Додатковою умовою договору був пункт про надання Центральними державами збройної допомоги УНР у бороть' бі проти більшовиків і позичка українському урядові в розмірі 1 млрд карбованців. У Бресті була укладена також таємна декларація між УНР і Австро'Угорщиною, за умовами якої Галичина та Буковина об’єднувалися в один коронний край. Однак 4 липня 1918 р. Австро' Угорщина анулювала таємну декларацію, мотивуючи це тим, що Україна не передала обумовленої Брестським договором кількості продовольства. Укладання Брестського миру стало першим актом ви' знання України як незалежної держави в новітній час.

ДИРЕКТОРІЯ УНР

Восени 1918 р. країни Четверного союзу опинилися на порозі по' разки в Першій світовій війні. У жовтні спалахнула революція в Авс' тро'Угорщині, у результаті якої ця імперія розвалилася як картко' вий будиночок. На початку листопада відбувся революційний вибух у Німеччині. Із закінченням війни німецькі й австрійські війська мали залишити Україну; у цьому випадку режим гетьмана Скоро' падського втрачав свою головну опору в особі окупаційної армії. У виниклій ситуації Скоропадський 14 листопада 1918 р. призначив новий Кабінет міністрів, що складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов’язався об’єднати Україну з майбутньою небільшовистською Росією. Українські націонал'патрі' оти не могли допустити об’єднання України з Росією й того самого дня організували альтернативний тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри (головний отаман), Ф. Швеця, О. Андрієвського й А. Макаренка. Ди' ректорія закликала народ до повстання проти гетьмана і направила на Київ загони повстанців чисельністю близько 60 тис. чоловік. На бік Директорії перейшли кращі гетьманські частини — Січові стрі льці під командуванням Є. Коновальця та Сірожупанна дивізія (зага' льною чисельністю близько 40 тис. чоловік). 21 листопада повстанці оточили Київ. Після довгих переговорів, що мали за мету забезпечи' ти безперешкодний вихід німецьких військ зі столиці, загони Дире' кторії 14 грудня 1918 р. тріумфально ввійшли до Києва. Скоропадсь' кий відрікся від влади й утік разом з німцями. Директорія проголо' сила відновлення УНР.

Третя фаза української державності — період Директорії — була своєрідним продовженням першої — періоду Центральної Ради. Сво' єю декларацією від 26 грудня Директорія відновила всі закони УНР. Одним з головних пунктів декларації була обіцянка експропріації державних, церковних і великопоміщицьких землеволодінь для роз' поділу їх між селянами. Не менш соціалістичними були зобов’язан' ня уряду діяти в інтересах робітників, селян і «трудової інтеліген' ції» та позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію.

Із самого початку своєї діяльності уряд Директорії зіштовхнув' ся з численними внутрішніми й зовнішніми проблемами. Помірні соціалісти хотіли бачити в УНР парламентський лад, а ліві ради' кали прагнули до українського варіанта системи Рад. 9—12 січня 1919 р. в Києві відбувся VI з’їзд УСДРП, на якому його учасники відразу ж розділилися на прихильників радянської системи влади і тих, хто відстоював ідею парламентаризму. Голова уряду В. Че' хівський висловився на з’їзді за владу Рад. Більшою помірністю відрізнялися виступи голови Директорії В. Винниченка і М. Пор' ша. З’їзд завершився розколом у партії; після відходу лівих ради' калів була прийнята резолюція, що відкидала систему Рад і дик' татуру пролетаріату і визнавала найбільш прийнятною формою парламентську систему.

Внутрішній конфлікт у Директорії збільшили несприятливі зов' нішні обставини. Країни Антанти ще в грудні висадили в Одесі й інших чорноморських портах 60'тисячний десант, що мав запобігти поширенню більшовизму й надати військову допомогу білому рухо' ві, насамперед Добровольчій армії генерала Денікіна. Одночасно з півночі в Україну почала наступ Червона Армія. 3 січня частини Дру' гої Української радянської дивізії за підтримкою повсталого харків' ського пролетаріату захопили Харків, куди незабаром переїхав укра' їнський Радянський уряд і Центральний Комітет Компартії України, 4 січня був утворений Український фронт під командуванням В. О. Ан' тонова'Овсієнка. 12 січня більшовики захопили м. Чернігів і повели наступ на м. Київ.

Директорія не могла воювати на два фронти; їй треба було вирі' шити, з ким укласти союз — з Антантою або з Радянською Росією? Винниченко схилявся до миру з більшовиками; Петлюра вважав, що потрібно домовитися із Францією й Англією і разом з ними боротися проти більшовизму. Зрештою 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії .

В умовах зростаючої загрози захоплення Києва радянськими вій' ськами Директорія провела ряд символічних демонстрацій своєї су' веренності: по'перше, 22 січня 1919 р. вона відсвяткувала формальне об’єднання («Акт злуки») УНР з утвореною ще восени Західноукра' їнською Народною Республікою (ЗУНР), а по'друге, 22—28 січня про' вела в Києві засідання Трудового конгресу , якому приділялася роль революційного парламенту.

У роботі конгресу брали участь близько 400 делегатів (з них 36 від ЗУНР). Найбільшу групу на цьому форумі складали члени Селянсь' кого союзу, що знаходився під впливом українських есерів; останні на той час уже розкололися на три фракції — ліву, праву й центр . Ліві були представлені так званими боротьбистами (від назви їх' ньої газети «Боротьба»), що прагнули до встановлення влади Рад. Праві стояли на платформі демократичного соціалізму. Центр об’єд' нався навколо М. Грушевського, М. Любинського і М. Шаповала, що виступали за передачу влади «трудовим Радам селянських і робіт' ничих депутатів». Зі своїми програмами і проектами резолюцій на конгресі виступили представники УСДРП і незалежні соціал'демок' рати, що відкололися від неї, а також делегати від єврейських партій Бунд і Поалей'Ціон.

Трудовий конгрес не зміг вирішити назрілих проблем. Більшість делегатів висловилося за війну з Радянською Росією і пошук згоди у відносинах із країнами Антанти, після чого конгрес закрився.

У зв’язку зі швидким наближенням 25'тисячної Червоної армії Директорія 2 лютого змушена була втекти з Києва й переїхати до Вінниці. Щоб полегшити переговори з Антантою, есери й есдеки вирішили відкликати своїх членів з уряду. 11 лютого Винниченко залишив посаду голови Директорії, передавши свої повноваження Петлюрі . Незабаром найбільш авторитетні українські політики (Вин' ниченко, Чехівський, Шаповал і Грушевський) виїхали за кордон, залишивши учасників національно'визвольної боротьби в стані пов' ної дезорієнтації.

Захопивши 5 лютого Київ, більшовики до кінця травня встанови' ли Радянську владу на більшій частині території України.

У травні 1919 р. почався знаменитий «похід на Москву» білогвар' дійської Добровольчої армії Денікіна . Частину військ Денікін кинув в Україну. Протягом червня'липня білі захопили Донбас, Таврію й По' дніпров’я, включаючи Київ. На окупованій території установлювала' ся військова диктатура генерала Денікіна. Одночасно на Правобереж' жі проти радянських загонів діяли війська Директорії УНР під ко' мандуванням Петлюри. І білі, і петлюрівці не тільки боролися з біль' шовиками, але й влаштовували масові єврейські погроми. За оцінка' ми істориків, у 1919—1920 рр. у цих погромах загинуло від 35 до 50 тис. євреїв. Найбільш криваві погроми відбулися в Проскурові (нині Хмельницький), Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Ко' ростені й Бахмачі.

У Західній Україні проти Галицької армії ЗУНР активно діяли польські війська. Відновивши свою державність і одержавши значну допомогу від країн Антанти, Польща не визнала незалежності ЗУНР і прагнула повернути західноукраїнські землі під свою владу. У трав' ні 1919 р. польський уряд відправив на український фронт у Галичи' ні й на Волині сформовані у Франції дивізії генерала Галлера (60 тис. чоловік), і на початку червня поляки зайняли майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром і Збручем. Тимчасовим при' становищем уряду ЗУНР і командування Галицької армії (що нара' ховувала приблизно 50 тис. чоловік) з липня до листопада був Кам’я' нець'Подільський. Тут також опинилася 35'тисячна армія Директо' рії. Якби галичани й петлюрівці об’єдналися, вони могли б протисто' яти і полякам, і білим, і червоним. Однак між двома формально сою' зними урядами й арміями не було згоди; Директорія УНР вважала головним супротивником білу і червону Росію і для перемоги над цим ворогом готова була укласти військово'політичний союз з Поль' щею. Галичани ж головним супротивником вважали поляків і для звільнення Галичини були готові домовитися з Денікіним. Восени армії галичан і петлюрівців, страждаючи від голоду та тифу, почали розвалюватися. До кінця жовтня в Галицькій армії залишилося не більше 4 тис. боєздатних солдатів; Петлюра міг відправити в бій не більше 3 тис. чоловік. Інші або померли, або дезертирували. 6 листо' пада 1919 р. командувач Галицької армії М. Тарнавський приєднав' ся зі своїми людьми до білих. Залишки армії УНР, опинившись в оточенні білих, червоних і поляків, перейшли на партизанські фор' ми боротьби, а їхній головнокомандувач Петлюра виїхав до Варшави, щоб вести переговори з урядом Польщі.

Восени того ж року провал походу Добровольчої армії генерала Денікіна на Москву призвів до чергової зміни військово'політичної ситуації. Червона Армія, перейшовши в контрнаступ, почала відтіс' няти білогвардійців на південь. У грудні 1919 р. радянські війська знову вступили на територію України і протягом січня'лютого 1920 р. захопили здебільшого Лівобережжя і Правобережжя. Денікін склав із себе верховне командування і виїхав за кордон; його спадкоємець барон Врангель переховувався із залишками білої армії у Криму.

22 квітня голова Директорії С. Петлюра підписав Варшавський договір з польським урядом , за яким «поступився» Польщі Західною Україною; в обмін голова Польської держави Ю. Пілсудський обіцяв йому військову допомогу в боротьбі з більшовиками. 25 квітня почав' ся наступ польсько'петлюрівських військ (65 тис. поляків і 15 тис. українців) проти Радянської України. 6 травня вони захопили Київ. Однак очікуваної підтримки з боку широких прошарків українсько' го селянства вони не одержали. Тим часом більшовики оголосили партійну мобілізацію. Наприкінці травня на Південно'Західний фронт були перекинуті Перша кінна армія під командуванням С. М. Будьон' ного, 25'та Чапаївська дивізія, Башкирська кавалерійська бригада й інші частини. На фронті оперувала і Восьма кавалерійська дивізія Червоного козацтва. 12 червня радянські війська знову зайняли Київ, після чого швидко очистили від поляків і петлюрівців Правобережну Україну. У серпні над Польщею нависла загроза більшовицької оку' пації. У цій критичній ситуації поляки мобілізували всі свої резер' ви, зупинили просування Червоної армії вбік Варшави і перейшли в контрнаступ. До осені їм вдалося зайняти західні райони України та Білорусії.

Виснаживши свої ресурси, ворожі сторони (крім петлюрівців) ви' рішили сісти за стіл переговорів. 12 жовтня 1920 р. у Ризі між Ра' дянською Росією, Радянською Україною та Радянською Білорусією, з одного боку, і Польщею — з іншого, був підписаний договір про перемир’я й попередній мир. За цим договором землі Західної Укра' їни й Західної Білорусії залишилися під владою Польщі.

Закінчення радянсько'польської війни дало більшовикам можли' вість зосередити всі сили для боротьби з бароном Врангелем. У лис' топаді 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М. Фрунзе і за підтримкою повстанських загонів батька Махна штур' мом узяли Перекоп і протягом тижня очистили Крим від білогвар' дійців. Одночасно війська Чотирнадцятої армії під командуванням І. Уборевича розгромили тридцятип’ятитисячну армію Директорії УНР між Дністром і Збручем. Залишки петлюрівських військ пере' йшли через Збруч на територію, контрольовану Польщею, де були роззброєні й інтерновані.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (ЗУНР)

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) — українська держава, створена в листопаді 1918 р . на західноукраїнських зем' лях, що входили до Австро'Угорської імперії. У жовтні 1918 р. в умо' вах військової поразки австро'німецького блоку в Першій світовій війні й під ударами національно'визвольної боротьби поневолених народів Австро'Угорська імперія розпалася на кілька незалежних держав. У цих складних умовах рішучі заходи щодо створення влас' ної незалежної держави були вжиті й українцями. Наприкінці вере' сня 1918 р. у Львові був сформований Український Генеральний Вій ськовий Комісаріат , що почав роботу щодо підготовки збройного по' встання проти австрійської влади. У жовтні 1918 р. головою комісарі' ату був призначений сотник Легіону українських січових стрільців Д. Вітовський . 18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українсь' ких депутатів австрійського парламенту, українських членів гали' цького та буковинського сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духівництва й студентства була утворена Українська Національна Рада . УНРада стала представницьким ор' ганом українського народу в Австро'Угорській імперії. 19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій українсь' кій етнічній території Галичини, Буковини та Закарпаття. На цьому засіданні було вирішено прийняти демократичну конституцію й об' рати президента Української Народної Ради, яким став Є. Петруше вич . 31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28.10.1918 р. у Кракові), що мала прийняти від австрійського намісника владу над усім краєм і включити його до складу Польщі. УНРада поставила перед австрій' ським урядом питання про передачу їй усієї повноти влади в Галичи' ні й Буковині. Однак австрійський намісник Галичини відповів на цю вимогу категоричною відмовою. Тоді 31 жовтня 1918 р. було вирі' шено взяти владу у Львові збройним шляхом. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані сотником Д. Ві' товським, зайняли всі найважливіші урядові заклади в місті. 9 лис' топада 1918 р. був утворений тимчасовий виконавчий орган, який 13 листопада 1918 р. перетворили на уряд — Державний секретарі ат . Тоді ж були затверджені Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну незалежність українських земель колишньої АвстроУгорської монархії» , відпові' дно до якого вона одержала назву Західноукраїнська Народна Респу бліка (ЗУНР) . Закон визначав територію ЗУНР, що включала укра' їнські етнічні землі й охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. км2 і нараховувала 6 млн чоловік населення. Були затверджені герб держави Золотий лев на синьо му тлі і синьожовтий прапор . Національним меншинами на те' риторії ЗУНР гарантувалися рівні з українським населенням права. Тимчасовий Основний закон ЗУНР був згодом доповнений цілим ря' дом законів, спрямованих на становлення державно'політичного й економічного життя республіки, серед яких закон про організацію війська (13.11.1918 р.), тимчасову адміністрацію (15.11.1918 р.), тимчасову організацію судочинства (16.11 і 21.11.1918 рр.), держав' ну мову (01.02.1919 р.), школу (13.02.1919 р.), громадянство (08.04.1919 р.), земельну реформу (14.04.1919 р.). Наслідком актив' ної зовнішньополітичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії, Угорщині й Німеччині й дипломатичних представництв у Чехословаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та інших. До нової Української держави єврейське і німецьке населення поставилося лояльно, а поляки почали воєнні дії проти української влади. Одноча' сно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом усю Півні' чну Буковину. 21 листопада 1918 р. у результаті кровопролитних боїв польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Терно' поля, а з кінця грудня УНРада й уряд ЗУНР знаходилися в Станісла' ві (тепер Івано'Франківськ). 4 січня 1919 р. був сформований новий уряд на чолі із С. Голубовичем і створене відділення УНРади (скла' далося з 9 членів) під керівництвом Є. Петрушевича. 1 грудня 1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фас' тові попередню згоду про об’єднання ЗУНР і УНР.

22 січня 1919 р . у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про об’єднання ЗУНР і УНР у єдину соборну Українську Народну Республіку . Відповідно до закону «Про форму влади в Україні», при' йнятому Трудовим конгресом України, ЗУНР одержала назву Захі дна Область Української Народної Республіки (ЗО УНР) . Однак уна' слідок складної міжнародної і внутрішньої ситуації возз’єднання двох українських держав не відбулося, і їхні адміністративні органи про' довжували діяти незалежно. У січні'травні 1919 р., незважаючи на постійний брак зброї, боєприпасів і амуніції, Українська Галицька армія (УГА) контролювала ситуацію на українсько'польському фронті й поступово витісняла польську армію з території Галичини. У сере' дині лютого 1919 р. УГА з метою остаточного звільнення території ЗО УНР почала Вовчухівську операцію. Однак наприкінці лютого успішний наступ української армії був зупинений за вимогою Пари' зької мирної конференції 1919—1920 рр., що надіслала до Львова місію для переговорів з урядом ЗО УНР про умови перемир’я з Поль' щею. Члени місії виявили повне нерозуміння взаємин ЗУНР і Поль' щі. Місія висунула вимогу припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 % Схід' ної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходили до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновилися.

13 травня 1919 р. Вища Рада країн Антанти почала нову спробу укла' сти перемир’я між воюючими сторонами. Цього разу пропозиції ко' місії, яку очолював генерал Л. Бота, були прийняті українською сторо' ною. Однак умови перемир’я, за якими Дрогобицький басейн залиша' вся за ЗУНР, були відкинуті польським урядом. У цей час на україн' ський фронт у Галичину і на Волинь була кинута сформована у Франції 80'тисячна польська армія генерала Й. Галлера, що за вимогою Антан' ти призначалася для боротьби проти більшовицьких військ. На почат' ку червня 1919 р. польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром, Збручем і Заліщиками. У зв’яз' ку з критичним станом ЗО УНР 9 червня 1919 р. уряд С. Голубовича склав свої повноваження, і УНРада передала всю повноту військової і цивільної влади Є. Петрушевичу, що одержав звання диктатора Захід' ної Області УНР. Для виконання покладених на нього функцій Є. Пет' рушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду упов' новажених диктатора і Військову канцелярію.

Головнокомандувачем був призначений генерал О. Греков . 7— 28 червня 1919 р. УГА під командуванням Грекова провела Чортків' ський наступ, у результаті якого значна частина Галичини була звіль' нена від польських загарбників. Однак брак зброї і боєприпасів зму' сив УГА протягом червня'липня відступити на старі позиції. 16— 18 липня 1919 р. вона відступила за р. Збруч. Територію ЗО УНР окупували польські війська. З липня по листопад місцем перебуван' ня Є. Петрушевича, Ради уповноважених диктатора і Початкової ко' манди УГА був Кам’янець'Подільський. Наприкінці листопада Пет' рушевич і уряд ЗУНР були змушені переїхати до Відня, де продов' жували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних ін' тересів ЗУНР. Вища Рада Антанти 25 червня 1919 р. (за іншими даними — 29 червня), побоюючись наступу більшовицьких військ за Збруч, погодилася на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини. 21 листопада 1919 р . під тиском польської сторо' ни був укладений «Договір між союзними державами та Польщею про Східну Галичину» , за яким Галичина входила до складу Польсь' кої держави, зберігаючи статус територіальної автономії. 8 грудня 1919 р. Вища Рада Антанти юридично закріпила окупацію споконві' чних українських земель — Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Посяння — Польщею. Протягом 1920—1923 рр. уряд ЗУНР і прези' дент Є. Петрушевич постійно ставили перед Лігою Націй, Вищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію поль' ського окупаційного режиму на території республіки та відновленні незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти не хотіли прийняти справедливе рішення з цієї проблеми. 15 березня 1923 р . уряд ЗУНР в еміграції припинив своє існування , а Є. Петрушевич склав свої по' вноваження.

ПОЛІТИКА «ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ»

«Воєнний комунізм» — внутрішня політика Радянської держави в умовах Громадянської війни. Політика «воєнного комунізму» була спрямована на подолання економічної кризи й спиралася на теоретич' ні уявлення про можливості безпосереднього введення комунізму.

Основні риси: націоналізація усієї великої та середньої промис' ловості й більшої частини дрібних підприємств; продовольча дикта' тура, продрозверстка, прямий продуктообмін між містом і селом; заміна приватної торгівлі державним розподілом продуктів за класо' вою ознакою (карткова система); натуралізація господарських відно' син; загальна трудова повинність; зрівнялівка в оплаті праці; війсь' ково'наказова система управління всім життям суспільства. Після закінчення війни численні виступи робітників і селян проти політи' ки «воєнного комунізму» показали її повний крах, у 1921 р. введена нова економічна політика (неп) .

ВНК

Всеросійська надзвичайна комісія (ВНК , рос. ВЧК ) — у Радян' ській державі в 1917—1919 рр. спеціальний орган щодо боротьби з контрреволюцією і саботажем. Створений (на чолі з Ф. Е. Дзержинсь ким ) відповідно до постанови РНК РРФСР від 7(20) грудня 1917 р . Збройні виступи контрреволюції проти Радянської влади, загострен' ня класової боротьби, посилення підривної діяльності змовників, са' ботажників і спекулянтів змусили радянську державу створити спе' ціальний орган для придушення «ворогів трудящих». На ВНК по' кладалося припинення і ліквідація контрреволюції і саботажу й пе' редача саботажників і контрреволюціонерів судові Військово'рево' люційного трибуналу, вироблення заходів для боротьби з ними, а також боротьба зі спекуляцією, посадовими злочинами тощо. У 1918 р. були створені місцеві органи ВНК : губернські, повітові (скасовані в січні 1919 р.), транспортні, фронтові армійські НК (рос. ЧК). Поло' ження про ВНК і її місцеві органи затверджене ЦВК РРФСР 28 жов' тня 1918 р. Спочатку органи ВНК не мали права безпосередньо здій' снювати каральні заходи, але в лютому 1918 р. ВНК було дано право, поряд з передачею справ у трибунал, безпосередньо розстрілювати шпигунів, диверсантів й інших активних «ворогів революції». У 1919 р. відповідно до постанови ВЦВК винесення вироків за всіма справами ВНК було передано трибуналам. За НК зберігалося право безпосереднього застосування покарання лише в місцевостях, оголо' шених на воєнному стані, і тільки за злочини, зазначені в постанові про уведення воєнного стану, а також для припинення збройних контр' революційних або бандитських виступів. IX Всеросійський з’їзд Рад, відзначивши заслуги органів ВНК у справі охорони й укріплення завоювань революції, прийняв рішення про звуження компетенції органів ВНК і її реорганізації. 6 лютого 1922 р. ВЦВК, розглянувши це питання, ухвалив створити при НКВС Державне політичне управ' ління (ДПУ).

ПРОДРОЗВЕРСТКА

Продрозверстка — продовольча розверстка, система заготівель сільськогосподарських продуктів. Полягала в обов’язковій здачі се' лянами державі за твердими цінами всіх надлишків (понад установ' лені норми на особисті й господарські нужди) хліба й інших продук' тів. Застосовувалася Радянською державою в період Громадянської війни 1918—1920 рр. У 1918 р. центр Радянської Росії був відріза' ний від найважливіших сільськогосподарських районів країни. Запа' си хліба танули. Міське та найбідніше сільське населення голодува' ло. Для задоволення мінімальних потреб Радянський уряд був зму' шений увести найсуворіший облік продовольчих надлишків, в основ' ному в заможній частині села, що прагнула зруйнувати державну хлібну монополію і зберегти свободу торгівлі. У тих умовах продроз' верстка була єдино можливою формою заготівлі хліба. Декретом РНК від 11 січня 1919 р. продрозверстка була введена на всій території Радянської Росії, пізніше — в Україні й у Білорусії (1919 р.), Турке' стані й Сибіру (1920 р.). Відповідно до постанови Наркомпрода від 13 січня 1919 р. про порядок розверстки державні планові завдання обчислювалися на основі губернських даних про розмір посівних площ, урожайність, запаси минулих років. У губерніях здійснювала' ся розверстка по повітах, волостях, селищах, а потім між окремими селянськими господарствами. Збір продуктів здійснювали органи На' ркомпрода, продзагони за активною допомогою комбідів і місцевих Рад. Продрозверстка була вираженням продовольчої диктатури біль' шовиків. Спочатку продрозверстка поширювалася на хліб і зернофу' раж. У заготівельну кампанію (1919—1920 рр.) вона охопила також картоплю, м’ясо, а до кінця 1920 р. — майже всі сільськогосподарсь' кі продукти. У 1918—1919 рр. було зібрано 107,9 млн пудів хліба та зернофуражу, у 1919—1920 рр. 212,5 млн пудів, у 1920—1921 рр. 367 млн пудів. Продрозверстка дозволила вирішити життєво важли' ву проблему планового постачання продовольством Червоної армії, міських трудящих, забезпечення сировиною промисловості. Зі збіль' шенням заготівель через продрозверстку звужувалися товарно'гро' шові відносини (заборонений вільний продаж хліба, зерна). Продроз' верстка наклала відбиток на всі сторони господарських взаємин між містом і селом, ставши одним з найважливіших елементів системи «воєнного комунізму».

Із закінченням громадянської війни продрозверстка уже не від' повідала інтересам соціалістичного будівництва, гальмувала віднов' лення народного господарства, заважала підйомові продуктивних сил. У сільському господарстві скорочувалися посівні площі, зни' жувалися врожайність і валові збори. Подальше збереження прод' розверстки викликало невдоволення селян, а в деяких районах від' криті заколоти. З переходом до нової економічної політики продро' зверстка в березні 1921 р. за рішенням X з’їзду РКП(б) була замі' нена продподатком.

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР ДИРЕКТОРІЇ УНР ІЗ ПОЛЬЩЕЮ

Варшавський договір 1920 р. — угода між Українською Народ' ною Республікою і Польщею, укладена у квітні 1920 р. у Варшаві. З листопада 1919 р. у Варшаві українська дипломатична місія (А. Ле' вицький — голова; С. Вітвицький — заступник голови, представник ЗО УНР; згодом вийшов зі складу делегації) вела переговори з поль' ською стороною про створення єдиного антибільшовицького фронту. 21 квітня 1920 р. міністром закордонних справ УНР А. Левицьким і керівником польської делегації Я. Домбським була підписана полі' тична й торгово'економічна конвенція. За умовами договору польсь' кий уряд визнавав незалежність Української Народної Республіки і Директорію УНР на чолі з головним отаманом С. Петлюрою як вер' ховну владу в державі; українсько'польський кордон був визначений за лінією, що проходила по р. Збручі, далі в північно'східному напря' мку до Вишгородка, ще далі на схід від Здолбунова вздовж східної границі Рівненського повіту до р. Прип’яті. Польща зобов’язувалася не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України; гаран' тувалися національно'культурні права українського населення в Поль' щі й польського — в Україні. Складовою частиною договору була вій' ськова конвенція, підписана 24 квітня 1920 р., що передбачала поча' ток загальних польсько'українських воєнних дій проти більшовиць' ких військ на території України. Умови Варшавського договору, зок' рема, офіційне визнання УНР анексії Польщею Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холм' щини призвели до істотних розбіжностей серед українських полі' тичних сил. Проти Варшавського договору рішуче виступив закор' донний (екзильний) уряд Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і все українське населення окупованих Польщею в 1918— 1919 рр. українських земель. Труднощі польсько'радянської війни 1920 р. змусили польський уряд визнати УРСР і укласти з нею Ризь' кий мирний договір 1921 р., фактично ліквідувавши наслідки Вар' шавського договору.

РИЗЬКИЙ МИР 1921 р.

Ризький мирний договір 1921 р. — договір між РРФСР і УСРР, з одного боку, і Польщею — з іншого, про припинення війни й нормалі' зації відносин; підписаний 18 березня. У ході радянсько'польської війни 1920 р. уряд РРФСР неодноразово виступав з мирними пропо' зиціями. Однак польський уряд, підбурюваний Антантою, прагнучи виграти час і використовувати сформовану в перший період війни обстановку, висував неприйнятні умови переговорів. Тільки 7 серпня 1920 р. польський уряд повідомив про готовність почати переговори, але приступив до них 17 серпня (у Мінську), коли польські війська почали успішний контрнаступ і зайняли Західну Україну і Західну Білорусію. Радянська делегація, добиваючись якнайшвидшого вста' новлення миру, пішла на територіальні поступки на користь Польщі. 12 жовтня 1920 р. у Ризі були укладені попередні умови мирного договору. 18 жовтня воєнні дії були припинені. Після 5'місячних переговорів був підписаний Ризький мирний договір (18.03.1921), що оголосив про припинення війни; до Польщі відходили західні зе' млі України та Білорусії. Обидві сторони зобов’язалися поважати державний суверенітет одна одної, взаємно відмовлялися від утру'



чання у внутрішні справи, від ворожої пропаганди, зобов’язувалися не допускати на своїх територіях утворення й перебування організа' цій і груп, діяльність яких спрямована проти іншої сторони. Польща зобов’язувалася надати росіянам, українцям і білорусам у Польщі всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови й вико' нання релігійних обрядів; ті ж права надавалися полякам на терито' рії РРФСР і України. Обидві сторони взаємно відмовлялися від вимо' ги відшкодування витрат і збитків, пов’язаних з веденням війни. Кожна зі сторін надавала громадянам іншої сторони повну амністію за політичні злочини. РРФСР і УСРР погодилися повернути Польщі різні військові трофеї, усі наукові й культурні цінності, вивезені з території Польщі, починаючи з 1 січня 1772 р. Радянська сторона, визнаючи роль польських земель у господарському житті колишньої Російської імперії, зобов’язалася сплатити Польщі в річний термін 30 млн золотих рублів. Польща звільнялася від відповідальності за борги й інші зобов’язання колишньої Російської імперії. Договір на' бирав сили після його ратифікації.

+13++131 00

НЕП

Після закінчення громадянської війни більша частина українських земель (за винятком Західної України) опинилася у складі Українсь' кої Соціалістичної Радянської Республіки (УCРР; ця назва була офі' ційною з 1919 р. до 1937 р.; після 1937 р. країна мала назву Українська Радянська Соціалістична Республіка, скорочено — УРСР), що до кін' ця 1922 р. зберігала деякі ознаки суверенності — мала свою терито' рію, свій уряд (Раднарком України), законодавчі й судові органи, ви' являла дипломатичну активність на міжнародній арені. Одночасно вся внутрішня і зовнішня політика республіки, що визначалася рішення' ми Політбюро ЦК КП(б)У, координувалася й контролювалася Москвою. Коли ж 30 грудня 1922 р. I з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і союзний договір, від незалежності УСРР практично нічого не залишилося.

Щоб зрозуміти причини введення більшовиками нової економіч3 ної політики (непу), необхідно враховувати той факт, що на початку 20'х років УСРР (як й інші радянські республіки) знаходилася в стані найгострішої соціально'економічної і політичної кризи, обумовленої як семирічною військовою розрухою, так і політикою воєнного кому' нізму. Втрати України за років війни склали 10 млрд карбованців золо' том. Виробництво промислової продукції знизилося і становило 1/10 його довоєнного рівня. У 1920 р. в Україні вироблялося: сталі — 1,7 %, прокату — 1,8 %, донецького вугілля — 22 % від показників 1913 р. З 11 тис. підприємств у 1921 р. працювало лише 2,5 тис., причому в ос' новному дрібних. Життєвий рівень робітників знизився приблизно втричі. Йшов процес декласування пролетаріату, багато робітників, щоб прогодуватися, їхали з міста до села. Одночасно посівні площі змен' шилися на 15 %. Незацікавленість селян у підвищенні продуктивнос' ті своїх господарств в умовах політики продрозверстки призвела до того, що валовий збір зерна в 1920 р. склав 38,5 % від рівня 1913 р.

Катастрофічна посуха і неврожай 1921 р. ще більше загострили хлібну проблему. У 1922 р. голод охопив у всіх українських губерні' ях до 5,6 млн чоловік, або 25 % населення. Голодомор став не тільки наслідком несприятливих природних факторів, але й політики біль' шовиків. За неповними даними, у 1922—1923 рр. з України було вивезено майже 18 млн пудів зерна: 2,5 млн пудів — до Росії і більше 15 млн пудів — на експорт.

Економічна криза супроводжувалася політичною нестабільністю. Реквізиції, сваволя партійних чиновників і повсюдне скасування то' варно'грошових відносин викликали масове невдоволення населен' ня, особливо селян. В Україні, у Тамбовській і Воронезькій губерніях, на Дону і Кубані, у Туркестані й Сибіру ширилася хвиля селянських повстань, що офіційні влади кваліфікували як «куркульські заколо' ти». В Україні на боротьбу з повстанцями були кинуті 2/3 регуляр' них частин Червоної Армії; ці військові формування очолили відомі червоні командири В. Блюхер, П. Дибенко, Г. Котовський і О. Пархо' менко. На Тамбовщину для придушення селянського повстання були спрямовані червоноармійські частини під командуванням М. Туха' чевського.

Апогеєм політичної кризи став заколот моряків у Кронштадті 28 лютого 1921 р . Заколотники захопили форти й військові кораблі, висунувши гасла «Влада Радам, а не партіям!», «Геть праву й ліву контрреволюцію!», «Ради без комуністів!». У Петрограді довелося ввести стан облоги. Хоча більшовицьке керівництво жорстоко при' душило кронштадтський заколот, воно не могло не взятися до пошу' ку виходу зі створеного тупика.

Було зрозумілим, що політика воєнного комунізму збанкрутува' ла, широкі маси трудящих не захотіли організованими лавами ввій' ти в утопічне «світле майбутнє». Уже в лютому в партії розгорнулася дискусія з теми заміни продрозверстки продподатком. Ленін і деякі інші партійні лідери усвідомили, що за допомогою тільки примусо' вих мір неможливо збільшити сільськогосподарське виробництво; якщо в селянина не буде економічного стимулу, він не буде підвищу' вати продуктивність свого господарства. 24 лютого Пленум ЦК РКП(б) розглянув «Проект постанови ЦК про заміну розверстки натуральним податком» , що після обговорення й доробки був за' пропонований на X з’їзді РКП(б), який проходив 8—16 березня 1921 р.

З основною доповіддю виступив Ленін. Його основні висновки були такі: 1) «тільки угода із селянством може врятувати соціалістичну революцію в Росії, поки не настала революція в інших країнах»; 2) «ми не повинні намагатися ховати що'небудь, а повинні говорити прямо, що селянство формою відносин, які у нас з ним встановилися, незадоволене, що воно цієї форми відносин не хоче й далі так існува' ти не буде».

Найбільше сумнівів при обґрунтуванні ідеї продподатку виклика' ло питання про неминучість відновлення і пожвавлення на його базі товарообігу, вільної торгівлі й ринкових, капіталістичних відносин. Однак Ленін уважав, що при збереженні в руках партії більшовиків політичної влади реставрації капіталізму не відбудеться. Держава буде регулювати процеси в економіці, обмежуючи приватне підпри' ємництво і всіляко заохочуючи розвиток соціалістичного (державно' го) сектора.

Незабаром Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір прод податку — селяни в 1921 р. повинні були здати за продподатком 117 млн пудів зерна замість 160 млн пудів, що передбачалися прод' розверсткою. Усі надлишки сільгосппродукції вони могли вільно продати на ринку, залишивши прибуток собі. Дозволялася також оренда землі й застосування в обмежених розмірах найманої праці. Так був покладений початок новій економічній політиці (непові) в аг' рарному секторі економіки.

9 серпня 1921 р. був прийнятий «Указ РНК про втілення в жит3 тя засад нової економічної політики» , що зафіксував вихідні прин' ципи перебудови роботи промисловості в умовах непу. Її розвиток мислився в рамках єдиного загальногосподарського плану під керів' ництвом створеного в лютому Держплану. З метою запобігання пода' льшому занепаду народного господарства здійснювалася значна де' централізація управління галузями. Державні підприємства перево' дилися на господарський розрахунок, їм надавалося право обмеже' ного збуту своєї продукції. Уводилося матеріальне стимулювання робітників. Багато підприємств (більше третини від загальної кіль' кості) здавалися в оренду кооператорам, товариствам й іншим об’єд' нанням або приватним особам. Інтенсивно розвивалася приватна іні' ціатива в роздрібній торгівлі (близько 53 % товарообігу).

Говорячи про сутність непу, необхідно підкреслити, що в його ос' нові лежало часткове роздержавлення (денаціоналізація) власності, допущення приватної власності, на базі якої одержували розвиток товарно'грошові, ринкові відносини. Якщо спочатку неп розглядав' ся більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий від' ступ від соціалізму вбік капіталізму, то надалі на нього дивилися як на обхідний, опосередкований ринком шлях до поступової побудови соціалістичного суспільства. При цьому основний наголос робився не на примусові заходи (як при воєнному комунізмі), а на розвиток приватної ініціативи й особистої зацікавленості товаровиробників у кінцевому результаті своєї праці.

У період непу в радянських республіках склалася багатоукладна економіка . Селяни'бідняки вели патріархальне, натуральне госпо' дарство; дрібнотоварне виробництво було представлене мільйонами середняцьких господарств у селі й торгово'ремісничих крамницях у містах і селищах; «приватногосподарський капіталізм» представля' ли куркульські господарства в селі й невеликі приватні підприєм' ства в містах; четвертим укладом був так званий «державний капіта' лізм» (націоналізовані підприємства, здані в оренду приватним під' приємцям, але під контролем держави); а п’ятим — соціалістичний сектор економіки, що включав у себе державні підприємства, держ' торгівлю (включаючи всю зовнішню торгівлю) і сільськогосподарсь' кі комуни. У ході економічного змагання соціалістичний сектор мав продемонструвати свою перевагу й витиснути капіталістичне, сти' хійно'ринкове начало з радянського суспільства.

Уведення непу особливо позитивно позначилося на розвитку сіль ського господарства . Переборовши голод 1922—1923 рр., україн' ські селяни почали нарощувати обсяги сільськогосподарського виро' бництва. У 1925 р. посівні площі в Україні склали понад 23 млн гек' тарів, досягши рівня 1913 р., а до 1927 р. земель, що знаходилися в обробці, було вже на 10 % більше, ніж у 1913 р. Валовий збір зерна досяг у 1925 р. 172 млн центнерів (91 % довоєнного рівня). Україн' ський хліб не тільки годував міське населення СРСР і Червону Ар' мію, але й у великій кількості експортувався за кордон. Із зростан' ням добробуту «український селянин примирився з більшовицьким режимом».

У 1922—1924 рр. радянське керівництво здійснило грошову ре' форму, наслідком якої стала стабілізація фінансової системи. В обіг була введена нова грошова одиниця — червінець , забезпечений золо' тим запасом СРСР.

Розвиток товарно'грошових відносин зажадав перебудови всієї си' стеми управління народним господарством. Був узятий курс на лік' відацію надцентралізованих бюрократичних головних управлінь (го' ловкомів), підприємства були підлеглі місцевим раднаргоспам. Ство' рювалися трести — виробничі об’єднання з переважно однорідних підприємств, що мали працювати на принципах госпрозрахунку.

При всіх позитивних зрушеннях у господарському житті непові було властиво чимало складних протиріч (або, за висловом деяких дослідників, «неп сам у собі таїв своє заперечення»). Економіку ра' дянських республік у 20'ті роки неодноразово потрясали гострі кри' зи: у 1922 р. — фінансова, у 1923 р. — криза збуту, у 1924 р. — товарний голод, у 1925 р. — зріст інфляції, у 1927—1928 рр. — кризи хлібозаготівель. Головним протиріччям епохи непу була не' відповідність між економічним базисом і політичною надбудовою. Якщо в господарській сфері з розвитком ринкових відносин спосте' рігалася відома економічна воля, то в політичній сфері панувала жорст' ко централізована система влади («диктатура пролетаріату», що на практиці була диктатурою Комуністичної партії, або, точніше, її ке' рівної ланки). Влада постійно втручалася в господарську діяльність, намагаючись керувати ринковою стихією за допомогою командно' адміністративних методів управління, нав’язуючи товаровиробни' кам невигідні їм умови господарювання. Вийти з цього протиріччя можна було двома шляхами: або рішуче демократизувати політичну систему, пристосувавши її до об’єктивних умов ринкового розвитку, або не менш рішуче відмовитися від економічної волі, заборонити приватну власність, знову все націоналізувати й підкорити економі' ку одному хазяїнові — державі. Легко здогадатися, який з цих двох альтернативних варіантів буде прийнятий на озброєння комуністич' ними вождями.

Приводом для згортання непу послужили кризи хлібозаготівель у 1927—1928 рр . Вони були викликані тим, що селяни відмовлялися продавати хліб державі за низькими (у 8 разів нижчими за ринкові) цінами, воліючи згноїти його або згодувати свиням. Щоб побороти кризу в 1927 р., радянська влада пішла на поступки селянству; заку' півельні ціни були підвищені, і селяни продали прихований хліб. Але через рік ситуація повторилася: бажаючи дочекатися підвищен' ня цін, селяни знову не поспішали продавати його хлібозаготівельни' кам. До січня 1928 р. було заготовлено на 128 млн пудів хліба менше, ніж до січня 1927 р. Зрив плану хлібозаготівель загрожував серйоз' ними провалами як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Справа в тому, що уряд уже намітив, скільки хліба він зможе направити на продаж у міста й на утримання армії і флоту, скільки хліба піде від' повідно до укладених контрактів за кордон, скільки валюти він змо' же одержати від експортних продажів і куди далі піде цей виторг. Плани були затверджені, однак «несвідомі» селяни поплутали дер' жаві всі карти. Цей приклад прекрасно ілюструє тезу про несуміс' ність господарського плюралізму непу і жорстко централізованої си' стеми управління, що звикла діяти винятково методами наказу й інструкції.

Звичайно, теоретично в 1928 р. влада знову могла піти на поступ' ки селянам і вирішити кризу шляхом розумної, збалансованої полі' тики цін. Але цього не трапилося з однієї простої причини: у цьому році на вершині політичної влади опинився новий вождь — Й. В. Ста лін (1879—1953 рр.). Ленін помер ще в 1924 р., не залишивши спад' коємця. На чолі партії і країни опинилася група найближчих сорат' ників Леніна (Троцький, Сталін, Зинов’єв, Каменєв та інші), між яки' ми розгорілася боротьба за владу. Найбільш реальним претендентом на «партійну корону» був Троцький, однак інші представники «ле' нінської гвардії» змогли в 1925 р. об’єднатися проти нього й відсто' ронити його від усіх ключових посад у партійному апараті. У 1926— 1927 рр. відбувся розкол у таборі переможців: тепер Сталін зі своїми прихильниками зміг позбутися Зинов’єва і Каменєва. Сходження Сталіна на партійний Олімп чималою мірою було обумовлено тим, що ще в 1922 р. він став Генеральним секретарем ЦК — ця посада дозволяла йому займатися підбором і розміщенням партійних кад' рів, а «кадри вирішують все». Значна частина вищих партійних функ' ціонерів була зобов’язана Сталіну своїми кріслами й тому в усьому підтримувала свого «благодійника». Не дивно, що до 1928 р. Сталін зміг затвердитися на вершині партійної піраміди і фактично встано' вити в партії та країні режим одноосібної влади.

У відповідь на хлібний «саботаж» селян новий вождь вирішив по' казати їм, хто в Радянському Союзі хазяїн. Зрештою, власником зе' млі в СРСР була держава, а селянство лише користувалося нею «з милості». Через те що користувач перестав беззаперечно підкоряти' ся власникові, держава мала повне право застосувати щодо нього пе' вні санкції. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) вважало можливим «у вигляді винятку» здійснити адміністративний тиск на тих «кур' кулів», що утримували не менше 30 тонн «надлишків» зерна. Фак' тично мова йшла про введення Сталіним надзвичайних заходів, що означали відмову від вихідного принципу непу — права селянина вільно розпоряджатися надлишками сільгосппродукції після спла' ти податків. Спеціальні збройні продзагони, як у «добрі старі» часи воєнного комунізму, уже в лютому були направлені в села для вилу' чення прихованого хліба. При цьому влада привернула на свій бік сільських бідняків, краще обізнаних, де їхні більш заможні односіль' чани закопували зерно. Донощики одержували за послуги від 10 % до 25 % конфіскованого майна тих «спекулянтів» і «саботажників», викривати яких вони допомагали.

Отже, за допомогою надзвичайних заходів Сталін зміг перебороти кризу хлібозаготівель у 1928 р. Але легкість здобутої перемоги ще не означала, що наступного разу можна буде знову стукнути по столу кулаком і дармовий хліб широкою рікою потече в засіки Батьківщи' ни. У багатьох районах СРСР, у тому числі в Україні, надзвичайні заходи призвели до скорочення посівних площ. В осінню посівну кам' панію замість розширення озимого клину, яке передбачалося, відбу' лося загальне скорочення посівних площ на 3 %. Восени 1928 р. по' чався масовий забій худоби. Скорочуючи посіви й забиваючи худо' бу, заможні селяни намагалися вивести себе з вищих категорій гос' подарств, що зазнавали чимраз сильнішого державного тиску. На' прикінці року продовольчий дефіцит призвів до введення в містах карток на хліб і ряд інших продуктів. Навесні 1929 р. з хлібозаготів' лями повторилася торішня історія — для вилучення хліба повсюдно застосовувалися надзвичайні заходи. Стало зрозумілим, що вище партійне керівництво поставило на ринкових відносинах хрест. Але, відмовляючись у 1928—1929 рр. від непу, сталінський режим мав знайти йому більш ефективну заміну. Такою заміною непу й покли' кана була стати політика масової колективізації.

«УКРАЇНІЗАЦІЯ»

«Українізація» — політика ВКП(б), здійснювана в Україні в

1920 р. — початку 30'х років ХХ ст. Український різновид політики «коренизації». Політика коренізації була проголошена у квітні 1923 р. на XII з’їзді РКП(б) з метою укорінення компартійно'радян' ських структур влади в національних республіках. Її суть полягала в тому, що управлінські структури опановували мову і культуру міс' цевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представ' ників. Це мало забезпечити московському центру контроль над пе' риферією не тільки силовими, але й адміністративно'політичними засобами. Основні напрямки політики українізації були проголоше' ні трохи раніше. 19 листопада 1919 р. Х. Раковський звернувся до Леніна з документом під назвою «Тези з українського питання» , в якому відстоювалася необхідність подальшого існування УСРР як фо' рмально незалежного державного утворення, але при об’єднанні в єдиному центрі всього оборонного і господарського апарату. Ленін виніс тези на розгляд Політбюро ЦК РКП(б) від свого імені. Пізніше цей документ обговорювався на черговому пленумі ЦК і був затвер' джений як резолюція VIII Всеросійської партконференції «Про ра дянську владу в Україні» . Радянський апарат республіки, що скла' дався переважно з дореволюційних чиновників, успішно противився «українізації». Керівний склад КП(б)У і весь партапарат також не виявляли особливого бажання прокладати дорогу «українізації». За даними 1923 р., тільки 797 з 11 826 відповідальних працівників пар' тійно'державного апарату республіки заявили, що знають українсь' ку мову. У 1923 р. питома вага українців у держапараті не перевищу' вала 35 %, особливо незначною вона була у керівних структурах дер' жавного апарату (у колегіях наркомату росіяни складали 47 %, єв' реї — 26 %, українці — 12 %).

Російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії майже нічого не робила, щоб прискорити «українізацію» . Положення змі' нилося з приходом в Україну ставленика Й. Сталіна — Л. Каганови ча . У боротьбі за владу, що відбувалася в Кремлі в 1923—1928 рр., Сталін поставив за мету добитися підтримки місцевого партапарату, особливо в найбільшій національній республіці. Бажаючи завоювати популярність не тільки в апараті, але й серед населення України, Сталін і Каганович підтримали нечисленних націонал'комуністів (О. Шумського, М. Скрипникова) у керівництві КП(б)У, що прагну' ли перетворити «українізацію» на ефективний важіль національно' го відродження.

Як наслідок, з 1923 р. по 1927 р. кількість українців серед служ' бовців державного апарату виросла з 35 до 45 %. До кінця 1927 р. на українську мову викладання перейшло понад чверть інститутів, біль' ше половини технікумів і 4 /5 загальноосвітніх шкіл. Велика частина книг і газет почала видаватися українською мовою. З ініціативи Скри' пника національна мова впроваджувалася в школах командного скла' ду й у деяких червоноармійських частинах. На Кубані й у Казахста' ні, де компактно проживали українці, відкривалися національні школи, видавалися газети, працювало радіомовлення.

Українці одержали перевагу під час чергових масових наборів у партію. Якщо в 1923 р. вони складали тільки 23 % членів КП(б)У, то в 1927 р. — уже 52 %. Представництво українців у ЦК КП(б)У, од' нак, не перевищувало чверті. Першими (з березня 1925 р. — генераль' ними) секретарями ЦК КП(б)У призначалися більшовицьким центром тільки неукраїнці: росіяни Г. П’ятаков, В. Молотов, М. Хру' щов, поляки С. Косіор і Ф. Кон, євреї Д. Мануїльський і Л. Кагано' вич, німець Е. Квіринг.

Перші успіхи у вирішенні національного питання в республіці, про' веденні «українізації» співпадали з широкими кампаніями пошуків націоналістичних ухилів, обвинуваченнями провідників «україніза' ції» у націоналізмі й сепаратизмі. Ще в середині 20'х років ХХ ст. Й. Сталін подбав зрівноважити негативні для центральної влади нас' лідки «українізації» жупелом «націонал'ухильництва». Л. Каганович почав кампанію з викриття «шумськізму». О. Шумський, що відстою' вав свій погляд на темпи проведення «українізації» і порушував питання


про заміну Л. Кагановича на посаді Генерального секретаря ЦК КП(б)У, був обвинувачений у «націоналістичному ухилі». Після лютнево'бе' резневого пленуму ЦК у 1927 р. став помітним і процес згортання «укра' їнізації», підсилилася боротьба проти українського «буржуазного на' ціоналізму».

У 30'ті роки ХХ ст. почалося широкомасштабне цькування націо' нальної інтелігенції, особливо шляхом створення фіктивних «контр' революційних» організацій. У грудні 1932 р. вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) за підписами В. Молотова і Й. Сталіна, в якій «укра' їнізація» «у ряді районів України» клеймувалася як «петлюрівсь' ка». З призначенням у січні 1933 р. на посаду Генерального секрета' ря ЦК КП(б)У П. Постишева політика «українізації» взагалі була припинена. Протягом 1933—1938 рр. унаслідок політичного терору сталінського режиму проти української інтелігенції більшість прові' дних діячів «українізації» було репресовано.

)( %

+131+15/ 00

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ

До кінця 20'х років у СРСР промислове виробництво не тільки зрівнялося з рівнем промислового розвитку дореволюційної Росії , але й перевищувало його на 32 %. Однак країна продовжувала зали' шатися переважно аграрною: за переписом 1926 р. міське населення складало 18 %, а сільське — 82 %. СРСР відставав від передових капіталістичних держав за виробництвом електроенергії, виробниц' твом сталі й чавуну, видобутком вугілля й нафти. Фактично Радянсь' кий Союз перебував на доіндустріальній стадії розвитку. І тому ціл' ком закономірно, що тема індустріалізації зайняла центральне місце у внутріпартійній дискусії 20'х років і в планах перших п’ятирічок. Гострота суперечок була обумовлена браком коштів для одночасного фінансування всіх галузей господарства й культури.

XIV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. узяв курс на індустріалізацію СРСР . Цей курс був спрямований на забезпечення економічної само' стійності країни, укріплення її обороноздатності, підйом національних окраїн шляхом розміщення в них промислових об’єктів, підвищення загальної грамотності населення, збільшення кількості робітничого класу як головної опори комуністичного режиму і, нарешті, створення ( ( 2(5 + #33&'

матеріально'технічної бази соціалізму. СРСР із країни, що ввозить машини через кордон, мав перетворитися на країну, що виробляє вла' сні машини й устаткування. Причому зробити це планувалося в най' коротший термін шляхом бурхливого розвитку важкої промисловості.

Перший п’ятирічний план був прийнятий на вищому партійному й державному рівні навесні 1929 р. Перший варіант цього плану пе' редбачав оптимальне поєднання важкої і легкої індустрії, сільського господарства, усуспільненої й індивідуальної праці, зростання жит' тєвого рівня трудящих. Однак незабаром оптимальний варіант пере' творився на мінімальний. 7 листопада 1929 р. у газеті «Правда» з’я' вилася стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій вождь ставив за мету різко форсувати індустріалізацію та колективізацію. Завдан' ня першого варіанта п’ятирічного плану оголосили застарілими. Усі основні планові показники були змінені особисто Сталіним у бік їх' нього збільшення.

На думку більшості дослідників, основними джерелами фінансу вання «сталінської індустріалізації» були:

1) перекачування коштів із сільського господарства, легкої і хар'чової промисловості у важку індустрію;

2) оподатковування населення;

3) внутрішні позичання (у 1927—1929 рр. тричі випускалися об'лігації внутрішньої позики, і населення УСРР підписалося на суму в 325 млн карбованців);

4) випускання паперових грошей, не забезпечених золотом (у рокипершої п’ятирічки інфляційне покриття державних потреб склало 4 млрд карбованців);

5) розширення продажу горілки й інших спиртних напоїв (у1927 р. продаж спиртних напоїв приніс у бюджет 500 млн карбован' ців, у 1930 р. — 2,6 млрд, а в 1934 р. — 6,8 млрд);

6) збільшення вивозу за кордон нафти, газу, лісу, хутра й хліба;

7) найсуворіший режим економії;

8) експлуатація дешевої робочої сили мільйонів ув’язнених.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

Колективізація проводилася в період першої п’ятирічки (1928/ 29—1932/33 господарські роки). Сутність цієї політики полягала в переході від роздроблених дрібних селянських господарств до вели' ких колективних господарств (колгоспів), причому в ході цього пере' ходу відбувалося відчуження безпосередніх виробників як від засо' бів виробництва, так і від кінцевого продукту їхньої праці.

Ідея створення сільськогосподарських виробничих кооперативів

сама по собі була досить позитивною. Дрібні індивідуальні селянські господарства, як уже відзначалося, не могли бути ефективними. Однак проблема полягала не в тому, щоб просто механічно об’єднати дрібні господарства у великі, а в тому, щоб зацікавити широкі маси селян можливістю виробляти в колективних господарствах більше продукції, ніж в індивідуальних, і одержувати при її реалізації біль' ший прибуток, ніж вони одержували раніше. На практиці ж комуні' стичне керівництво зробило все можливе для того, щоб відбити в селян усяке бажання працювати сумлінно, з повною віддачею сил. Насильно заганяючи селян у колгоспи, комуністи позбавили їх двох головних стимулів до високоякісної праці: по'перше, відняли в них можливість самим розпоряджатися засобами виробництва (землею, інвентарем, господарськими будівлями, тягловою робочою силою), а по'друге, не дозволили їм розпоряджатися врожаєм. Колгоспники зобов’язані були здавати хліб державі, одержуючи натомість мізер' ну оплату продуктами харчування.

Іншими словами, держава обманювала селян, запевняючи, що в колгоспах вони будуть жити краще, аніж жили до цього. Але в ре' зультаті, обманюючи селян, влада обдурила й себе. Сталінське керів' ництво не врахувало, що вирішальним фактором ефективного вироб' ництва є не форма його організації і навіть не техніка, а людина (люд' ський фактор). Якщо в людини буде бажання працювати з повною віддачею, то буде рости й продуктивність її праці; а якщо її гнати на роботу палицею, як раба, то працювати вона буде абияк і лише тоді, коли над нею свистітиме батіг наглядача. Уся історія людської цивілі' зації свідчить про те, що примусова праця ніколи не була ефективною.

Відповіддю на насильницьку колективізацію стала хвиля зброй них виступів українських селян . Не випадково листопадовий (1929 р.) Пленум ЦК ВКП(б) указав на «особливу активність куркульства» саме в Україні. На початку 1930 р. були прийняті спеціальні докуме' нти, що стосувалися ліквідації куркульських господарств. Перша хвиля розкуркулювання почалася в середині січня 1930 р. і про' довжувалася до початку березня. Вона охопила 309 районів України, в яких нараховувалося 2,5 млн селянських господарств. До 10 берез' ня було розкуркулено 61887 господарств, або 2,5 %. Відзначимо, що жодної серйозної загрози радянській владі з боку куркульства не мо' гло бути, тому що за офіційними даними того часу питома вага куркульських господарств у 1929 р. складала усього 1,4—2,5 %. Друга хвиля розкуркулювання почалася восени 1930 р. Якщо роз' куркулених раніше селили в Україні в спеціально побудованих ви' сілках, то тепер їх почали депортувати за межі республіки. Протя' гом 1930 р. з УСРР було вивезено до Сибіру і на Північ майже 75 тис. селянських родин, а з кінця цього року і до червня 1931 р. — 23,5 тис. ( ( 2(5 + #33&'

родин. Усього ж за період колективізації у республіці було експро' прійовано понад 200 тис. селянських господарств. Якщо врахувати, що селянська родина на той час нараховувала в середньому 5—6 чо' ловік, то жертвами політичних репресій в Україні стали понад 1 млн людей. «Ніхто з них ні в чому не був винуватий, — писав сучас' ник, — просто вони належали до класу, що був винуватий у всьому».

Політика «ліквідації куркульства як класу» була, без сумніву, одним з ефективних способів політичного тиску режиму на все се' лянство, тому що в розряд куркулів або підкуркульників міг потра' пити кожен, хто не хотів добровільно вступати до колгоспу.

У серпні 1932 р. партійні активісти одержали право конфіскову' вати зерно в особистих селянських господарствах. На допомогу акти' вістам були послані частини ДПУ і загони червоноармійців, що екс' пропріювали навіть насінне зерно й непорушні запаси. Написаний Сталіним закон від 7 серпня 1932 р. про охорону соціалістичної власності вводив «як міру судової репресії за розкрадання (злодійс' тво) колгоспного і кооперативного майна вищу міру соціального за' хисту — розстріл з конфіскацією всього майна та із заміною за по' м’якшувальних обставин позбавленням волі на термін не менше 10 ро' ків з конфіскацією всього майна». Амністія в справах цього роду за' боронялася. За п’ять наступних місяців за цим законом було засу' джено 54 645 чоловік. У народі його назвали «законом про три колос' ки». Будь'яка людина, навіть дитина, піймана хоча б із жменею зер' на на колгоспному полі або біля комори, могла бути засуджена до страти.

Для запобігання втечі селян з колгоспів у міста сталінський режим у 1932 р. увів паспортну систему ; паспорти видали тільки городя' нам, так що селянин не міг без особливого дозволу сільради залишити село. У листопаді був прийнятий закон, що забороняв колгоспам вида' вати селянам зерно доти, поки не буде виконаний державний план хлібозаготівель. Але навіть тотальна конфіскація всіх сільгоспродук' тів не вирішила проблему хлібозаготівель — план 1932 р. був викона' ний менше ніж на 50%.

Результатом злочинної сталінської політики став масовий голод 1932—1933 рр. , що охопив Україну, Дон, Кубань, Північний Кавказ, Нижню й Середню Волгу і Казахстан (тобто найрозвинутіші сільсь' когосподарські райони Радянського Союзу). Згідно з даними статис' тики 30'х років, прямі демографічні втрати України від голоду в 1932 р. становили близько 150 тис. чоловік, у 1933 р. — 3 млн чоло' вік. За сучасними оцінками, Україна втратила під час голодомору 1932—1933 рр. близько 5 млн чоловік.

СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (1930 р.)

Союз визволення України (1930 р.) — вигадана підпільна органі' зація, процес над учасниками якої проходив з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові.

Наприкінці 20'х років XX ст. в Україні була почата широкомасш' табна кампанія дискредитації, цькування, а згодом і фізичного ви' нищення національної еліти — діячів української науки та культу' ри, духівництва УАПЦ, керівників промисловості, що завершилася рядом сфабрикованих ОДПУ судових процесів («Шахтинська спра' ва», процес Промпартії, процес Народної революційної соціалістич' ної партії, Українського національного центру та інші).

Першою жертвою політичного терору стало дореволюційне поко' ління української інтелігенції, у середовищі якої з травня 1929 р. по січень 1930 р. органами ДПУ УСРР були проведені масові арешти. У числі 45 арештованих було 2 академіки (С. Єфремов і М. Слабченко), письменники, професори, юристи, священнослужителі, викладачі вузів і шкіл, студенти. ДПУ звинуватило їх у приналежності до контрреволюційної організації — Союзу визволення України, — яка нібито готувала скинення Радянської влади шляхом збройного пов' стання й установлення військово'фашистської диктатури.

З метою формування в суспільстві ворожості й ворожого ставлен' ня до арештованих ще задовго до початку судового розгляду справи в пресі була розгорнута кампанія їхнього обмовляння і навішення яр' ликів. З «викривальними» заявами виступили начальник ДПУ УСРР В. Балицький, голова РНК УСРР В. Чубар і секретар ЦК КП(б)У

П. Любченко.

Справу СВУ розглядав Особливий склад Верховного суду УСРР (голова О. Приходько), затверджений спеціальною постановою ЦВК. Державними обвинувачами були заступник наркома юстиції М. Ми' хайлик, прокурори Ахматов, Якимішин, Бистрюков. Захищали під' судних 14 адвокатів. Щоденні звіти про хід процесу давала газета «Комуніст» (орган ЦК КП(б)У), матеріали справи друкувалися та' кож у газеті «Вісті», їхнє обговорення організовувалося в трудових колективах.

На час передачі до суду справа нараховувала 237 томів слідчих матеріалів. Більшість зізнань про існування й діяльність СВУ слідчі ДПУ одержали шляхом фізичного й психологічного тиску на ареш' тованих. Підсудні (С. Єфремов, В. Дурдуківський, І. Гермайзе, О. Ни' ковський, Г. Голоскевич, К. Товкач) нібито ще в 1920—1924 рр. нале' жали до підпільної організації Братство української державності, що з метою скинення радянської влади організувала мережу бойових осередків і проводила масовий та індивідуальний терор проти робіт' ників і селян. Керівник організації С. Єфремов підтримував зв’язки з повстанськими отаманами — Ангелом, Зеленим, Мордалевичем й іншими. Відповідно до обвинувачення, СВУ був створений у липні 1926 р. Керівники новоствореної контрреволюційної організації го' тували за допомогою іноземних держав (Польщі) і у взаємодії з одно' йменною емігрантською організацією і петлюрівським закордонним урядом скинення радянської влади шляхом збройного повстання і реставрації капіталістичного ладу. У документах обвинувачення вка' зувалося на існування в структурі СВУ ряду секцій — академічної, шкільної, педагогічної, медичної, видавничої, автокефальної і Сою' зу української молоді. На чолі секцій стояла Президія СВУ — С. Єф' ремов (голова), В. Чехівський (зам. голови), В. Дурдуківський (скарб' ник), І. Гермайзе, О. Никовський, Л. Старицька'Черняхівська, О. Гре' бенецький. Відзначалося, що викрито осередки організації в Полта' ві, Чернігові, Вінниці, Дніпропетровську, Одесі й Миколаєві. Матері' али слідства стверджували, що шляхом збройного повстання в 1930— 1931 рр. мала бути створена незалежна Українська республіка на чолі з президентом.

Унаслідок фальсифікації документів і нечуваного в юридичній практиці насильства над арештованими до різних термінів ув’язнен' ня були засуджені 45 відомих діячів української науки та культури. Четверо (С. Єфремов, В. Чехівський, О. Никовський, М. Павпушков) засуджені до 10 років тюремного ув’язнення, шестеро (В. Дурдуків' ський, В. Ганцов, В. Удовенко, Г. Холодний, О. Барбар, В. Підгаєць' кий) — до 8 років позбавлення волі. Більшості підсудних було при' значене покарання в межах від 3 до 6 років. Кілька підсудних одер' жали умовні терміни покарання й були звільнені з'під варти. Вирок був остаточним і оскарженню не підлягав. У 1937—1939 рр. 13 з 45 засуджених за рішенням різноманітних «трійок» було розстріляно.

11 серпня 1989 р. Пленум Верховного Суду УРСР реабілітував усіх засуджених у справі СВУ через відсутність складу злочину.

( 3454#6

УВО

Українська військова організація (УВО) — нелегальна військо' ва організація, що існувала в 20—30'х роках XX ст. у Західній Укра' їні. Створена з ініціативи колишніх старшин Армії УНР — членів



Стрілецької Ради (Є. Коновалець, І. Андрух, В. Кучабський, М. Мат' чак, Я. Чиж) з метою продовження збройної боротьби за незалеж' ність України. Рішення про організацію УВО було прийняте на нара' ді Стрілецької ради в липні 1920 р . Організаційні заходи щодо ство' рення УВО були розпочаті у Львові у вересні 1920 р. Була сформована Керівна колегія українських військових організацій (координуючий голова — О. Навроцький, члени — Я. Чиж, М. Матчак, Ю. Полянсь' кий, В. Целевич), створені округи, повітові відділи й місцеві осередки організації. Із середини 1921 р. діяльність УВО в краї очолив Є. Коно валець , що з невеликою перервою (у 1923—1924 рр.) обіймав посаду головного команданта УВО аж до 1931 р. Є. Коновалець здійснив ре' організацію керівного центру організації: замість Керівної колегії була сформована Керівна команда з штабом і референтурами, її склад поповнений старшинськими кадрами. Створено організаційно'кад' рову, розвідувальну, бойову та пропагандистсько'політичну рефере' нтуру. Галичину розділили на 13 військових округів. Кожний війсь' ковий округ складався з повіту з окружними та повітовими команда' ми, загальна кількість яких сягнула 58.

Серед членів УВО, як вважає М. Швагуляк, переважали колишні воїни Армії УНР і Української галицької армії, люди різної партій' ної приналежності й різних політичних поглядів. Головним завдан ням УВО була організація боротьби проти окупаційних режимів на українських землях. У перші часи існування (1921—1923 рр.) УВО була організаційно пов’язана з українським емігрантським урядом Є. Петрушевича у Відні. Широкомасштабні акції опору (терористи' чні замахи на представників польської влади й українських діячів, що виступали за союз з польською державою, масові саботажні кам' панії), здійснювані націоналістичним підпіллям, мали одночасно служити українській дипломатії аргументами для вирішення «га' лицького питання» на користь українців.

Восени 1922 р. резиденція Керівної команди УВО була переведе' на за кордон, а діяльністю організації у Західній Україні почала керу' вати Крайова команда під командуванням А. Мельника . У 1923— 1925 рр. в УВО відбувалися дискусії з приводу подальшого політич' ного курсу організації. Після перемоги концепції про самостійний характер політики УВО в 1925 р. з неї виключили прихильників орі' єнтації на Радянську Україну, які в травні 1925 р. створили нову підпільну організацію — Західноукраїнську народну революційну організацію (ЗУНРО) , очолювану О. Думіним. З 1926 р. керівна ко' манда УВО знаходилася в Берліні. УВО видавала власний друкова' ний орган — журнал «Горн» (виходив у 1927—1928 рр. у Берліні, у 1928—1934 рр. — у Каунасі; гол. ред. В. Мартинець).

У 1927—1928 рр. в УВО підсилилися націоналістичні тенденції: організація все більше політично орієнтувалася на ідеологію україн' ського націоналізму (сформульовану Д. Донцовим); домінуючим у її ідейному арсеналі ставав постулат національної революції. На цьому ідейному ґрунті УВО зблизилася з іншими націоналістичними осе' редками — Групою української національної молоді (Прага), Лігою українських націоналістів (Подебради), Союзом української націо' налістичної молоді (Львів), Групою української національної молоді (Берлін) і виступила з ініціативою об’єднання всього руху в одній організації. На Першому конгресі українських націоналістів, що пройшов у Відні (28.01—03.02.1929 р.), завершився процес об’єд' нання націоналістичних груп і організацій в одну українську націо' налістичну революційно'визвольну організацію — Організацію укра їнських націоналістів (ОУН) . Однак зі створенням ОУН УВО не лік' відувалася, а якийсь час продовжувала діяти автономно, зберігаючи Керівну команду. Крайовими командантами були Ю. Головинський, М. Сушко, О. Сеник, Б. Гнаткевич, В. Горбовий. УВО як окрема орга' нізація фактично припинила своє існування в 1931 р., її кадри пере' йшли в ОУН, переважно в її бойову референтуру.

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО ДЕМОКРАТИЧНЕ ОБ’ЄДНАННЯ (УНДО)

Українське національно3демократичне об’єднання (УНДО) — найбільша українська політична партія міжвоєнного періоду, що дія' ла в Галичині в 1925—1939 рр. Ідейно стояла на програмних засадах Української національно'трудової партії (до 1919 р. — Українська національно'демократична партія). Установчий з’їзд, що пройшов 11 липня 1925 р. , прийняв політичну платформу партії. Програму й статут УНДО прийняли на II з’їзді, що проходив у Львові 19—20 ли' стопада 1925 р. Як вважає Я. Серкіз, програма нової партії майже не відрізнялася від програми УНДП і базувалася на ідеології соборності й державності. Ставилося завдання створити в майбутньому само' стійну Українську державу. На міжнародній арені УНДО вело боро' тьбу проти легалізації чужоземного панування в українських зем' лях, а в сеймі й сенаті — за виконання Польщею її міжнародних і конституційних зобов’язань. Найвищим органом УНДО був Народ ний з’їзд (скликався один раз на два роки), що вибирав Центральний (Народний) комітет ; на місцях вибиралися повітові народні комі' тети, серед селян — «мужі довіри». УНДО являло собою не стільки політичну організацію, скільки широкий національний рух без точ' ної реєстрації своїх членів, членських внесків (за винятком Львова), але з досить суворою партійною дисципліною. Під впливом УНДО знаходилися господарські, культурно'освітні й спортивні організа' ції: Ревізійний союз українських кооператорів, Центросоюз, «Дніс' тер», «Просвiта», «Сокіл» (380 гуртків), «Луг» (520 гуртків), «Рідна школа» (1075 гуртків), Союз українок і найбільша галицька щоденна газета «Діло». З 1925 р. офіційним органом партії став щотижневик «Воля» (ред. М. Струтинський і О. Кузьма). Навколо УНДО було об’єд' нано майже 3/4 громадських активістів Галичини. У 1928 р. УНДО брало участь у виборах до польського парламенту й одержала 26 ман' датів у сеймі (з 40 українських мандатів) і 9 у сенаті (з 11). В обох законодавчих палатах польського парламенту партія мала свої клу' би, а в президії сейму і сенату — представництва. Керівництво УНДО, намагаючись нормалізувати українсько'польські відносини, пішло на укладання компромісної угоди з польським урядом. Політика «нор' малізації» викликала невдоволення серед населення і спричинила за собою гостру кризу в партії. У 1935 р. Д. Левицький зняв із себе обов’язки голови, і партію очолив редактор «Діла» В. Мудрий. Група на чолі з Д. Палієвим вийшла з УНДО і заснувала Фронт національної єдності. В УНДО сформувалася внутрішня опозиція, що об’єднувала' ся навколо «Діла» (Д. і К. Левицькі, І. Кедрін'Рудницький, С. Баран та інші), і опозиція жіночої організації «Дружина княгині Ольги» на чолі з М. Рудницькою.

Проти політичної лінії УНДО почали активну кампанію УСПП і ОУН. Відмова В. Мудрого від політики «нормалізації» трохи стабілі' зувала внутріпартійну ситуацію, але не зупинила падіння впливу УНДО серед українського населення Галичини. У вересні 1939 р. УНДО припинило своє існування. У 1947 р. група його членів відно' вила партію за кордоном, і вона входила до складу Української наці' ональної ради. Серед провідних діячів партії були В. Бачинський, С. Вітвицький, М. Волошин й інші.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)

Організація українських націоналістів (ОУН) — український політичний рух, що мав за мету утворення незалежної Української держави. ОУН виникла внаслідок об’єднання Української Військової Організації (УВО) і декількох студентських націоналістичних сою' зів — Групи української національної молоді, Ліги українських на' ціоналістів, української націоналістичної молоді. Дві конференції українських націоналістів, що відбулися відповідно 3—7 листопада 1927 р. у Берліні й 8—9 квітня 1928 р. у Празі, підготували ґрунт для проведення установчого конгресу 28 січня — 3 лютого 1929 р. у Від' ні. Конгрес обрав Провід українських націоналістів (ПУН) у складі 9 осіб — Є. Коновалець (голова), члени — Д. Андрієвський, Ю. Васі' ян, Д. Димчук, М. Капустянський, П. Кожевников, Л. Костарів, В. Мартинець, М. Сциборський, Я. Дуб (гол. суддя), Я. Моралевич (гол. контролер), прийняв статут і розробив основні методи політич' ної боротьби ОУН. Головною метою ОУН було встановлення незалеж' ної соборної національної держави на всій українській етнічній тери' торії. Ця мета мала досягатися через національну революцію і вста' новлення диктатури, яка б витиснула окупаційну владу і впровадила свій уряд. Економіка держави бачилася як поєднання приватних, націоналізованих і кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь'який партійний або класовий розподіл і представляла себе як домінуючу силу українського громадського життя. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Галичини як колабораційні. Обвинувачуючи соціалістичний і лібе' ральний табори в поразці української революції 1917—1920 рр., ОУН робила наголос на необхідності формування сильної політичної елі' ти, національної солідарності й опори на «свої власні сили», її при' ваблював фашистський режим Б. Муссоліні. На початку 30'х років ХХ ст. в ОУН проявилися внутрішні розбіжності: Є. Коновалець і більшість членів ПУН діяли в руслі традиційного військового автори' таризму; молодші члени руху були інтегральними націоналістами, що відрізнялися романтично'ірраціональною відданістю ідеї. Ці іде' ологічні розбіжності врешті'решт призвели до розколу організації.

ОУН розглядала насильство як політичне знаряддя проти зовніш' ніх і внутрішніх ворогів. Основна частина діяльності організації була спрямована проти польського режиму. За даними досліджень, під керівництвом Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях (КЕЗУЗ, заснована в лютому 1929 р.) ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, підпалів маєтків польських землевлас' ників (що спровокувало антиукраїнську політику «пацифікації» у 1930 р.), бойкотів державних шкіл і польської тютюнової і горілчаної монополії, десятки нападів на урядові заклади з метою грабунку і добування коштів для своєї діяльності, а також близько 60 вбивств. Найбільш відомими жертвами організації були польські високопос' тавлені чиновники Т. Голувко і Б. Перацький, чиновник радянського консульства А. Майлов (його вбивство — помста за голодомор 1932— 1933 рр. у Радянській Україні) і І. Бабій, директор Української акаде' мічної гімназії у Львові (українець, звинувачений у співробітництві з польською поліцією).

Основними виданнями ОУН були легальний журнал «Перебудова Нації» і нелегальні «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ», «Горн», «Юнак», «Націоналіст» і «Український націоналіст».

Багато діячів ОУН були засуджені польським судом у 30'х роках ХХ ст., два судові процеси пройшли на Буковині в 1937 р. У 1934 р. польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН. Не' зважаючи на ці невдачі, ОУН змогла перешикувати свою організа' ційну мережу. Хоча їй не вдалося проникнути на територію Радянсь' кої України, сталінський режим був настільки заклопотаний зрос' танням впливу ОУН, що організував убивство Є. Коновальця в Рот' тердамі в 1938 р.

Смерть Є. Коновальця призвела до кризи всередині організації. Загострилися ідеологічні й тактичні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні й членами ОУН, що жили за кордоном. Крайові ка' дри, що витримали головний тягар підпільної боротьби, складалися з молодих людей, що прагнули до керівництва і некритично пере' ймали авторитарні ідеї і методи. Сильний вплив на їхній світогляд мав Д. Донцов, що пропагував культ волі й сили. Старші провідники ОУН виявляли схильність до більшого консерватизму і компромісів. Є. Онацький і М. Сциборський, наприклад, указували на позитивні риси італійського фашизму, але засуджували німецький нацизм.

Другий великий конгрес ОУН , що проходив у Римі 27 серпня 1939 р., вибрав головою організації А. Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним тільки «перед Богом, нацією і своєю власною совістю». За допомогою такого різкого відхо' ду від своєї консервативної орієнтації ОУН намагалася запобігти ви' клику авторитету А. Мельника з боку крайових кадрів. Цей захід зненацька призвів до протилежного результату: С. Бандера, що був випущений з польської в’язниці після захоплення Польщі фашист' ською Німеччиною в 1939 р., разом зі своїми послідовниками сфор' мував 10 лютого 1940 р. Революційний провід і заявив про свої претензії на роль лідера. А. Мельник дарма намагався вирішити кри' зу шляхом переговорів. У квітні 1941 р. фракція С. Бандери провела свій власний Другий надзвичайний конгрес у Кракові, що проголосив Римський конгрес незаконним, обрав С. Бандеру головою і прийняв програму, що підтвердила основні рішення 1929 р. Більшість крайо' вих членів визнали повноваження С. Бандери, і незабаром розкол став необоротним. Дві новостворені фракції за іменами своїх лідерів стали відомі як ОУН(Б) — «бандерівці» і ОУН(М) — «мельниківці» . Під час війни ОУН(Б) одержала назву Революційна ОУН (ОУН(Р)).

Обидві фракції сподівалися використовувати неминучий конф' лікт між Німеччиною і СРСР для встановлення незалежної українсь' кої держави. Тому кожна з них шукала союзу з німцями. За згодою німців ОУН(Б) сформувала в складі вермахту два батальйони, «Нах' тігаль» і «Роланд» (близько 600 бійців), що наївно уявлялися ядром майбутньої української армії.

Услід за вторгненням гітлерівців на територію СРСР, ОУН(Б) 30 червня 1941 р . проголосила у Львові Акт державотворення й сфор' мувала Українське державне правління на чолі з Я. Стецьком . Очі' кувалося, що німці, потребуючи допомоги українців у війні проти СРСР, змушені будуть змиритися з цим. Але Гітлер не збирався надавати Україні незалежність. С. Бандера, Я. Стецько і кілька їхніх спільників були арештовані гестапо. Багато членів ОУН(Б) були вби' ті або загинули у в’язницях і концентраційних таборах. Керівництво організацією здійснював М. Лебєдь, який у травні 1943 р. передав свої повноваження Р. Шухевичу. Вирішивши будувати незалежну державу, обидві фракції посилали таємні Похідні групи в Україну з метою встановлення органів місцевого управління зі «свідомих» укра' їнців. За деякими оцінками, їхня чисельність становила близько 2000 чоловік — в основному членів ОУН(Б).

Ці групи розгортали активну діяльність у великих містах. Група ОУН(М), що у вересні 1941 р. перебралася до окупованого німцями Києва, випускала газету «Українське Слово» і сформувала Українсь ку національну раду (на чолі з М. Величковським ). Її членів заареш' тували в грудні 1941 р., і більше 40 з них, включаючи О. Телігу і їхнього лідера О. Ольжича, загинули. А. Мельника тримали під до' машнім арештом у Берліні до січня 1944 р., коли разом з іншими арештованими головними діячами ОУН(М) його відправили до кон' центраційного табору Заксенхаузен. Націоналістичний партизансь' кий рух у Західній Україні почався з формування «Поліської Січі» , очоленої Т. Бульбою (Боровцем) , що співпрацював з ОУН(М). Восени 1942 р. обидві фракції утворили збройні загони на Волині й у Поліссі для боротьби з німцями, а також польськими й радянськими парти' занами. У 1943 р. на базі «Поліської Січі» була створена Українська повстанська армія (УПА) , що перейшла під контроль бандерівської фракції ОУН. На третьому надзвичайному великому зборі 21— 25 серпня 1943 р . ОУН(Б) засудила як фашизм, так і комунізм. Нова соціальна програма бандерівців в основному не відрізнялася від попе' редніх, але вона вказувала на необхідність різноманітного соціально' го забезпечення, участі робітників в управлінні, змішаної економіки, права вільного вибору професії та місця праці й вільних торговель' них союзів. ОУН(Б) підтвердила, що вона бореться за свободу друку, слова й думки. Попередня національна політика, суть якої зводилася до гасла «Україна для українців», була відкоректована з урахуван' ням прав національних меншин. Керівна структура ОУН також змі' нилася: одноособове керівництво було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич, З. Матла і Д. Маєвсь' кий). У липні 1944 р. був сформований всеукраїнський представни' цький орган — Українська головна визвольна рада (УГВР). Більшість



її членів були бандерівцями, а Головний секретаріат очолив Р. Шухе' вич. ОУН(М) проводила аналогічну політику й заснувала Всеукраїн' ську національну раду у Львові навесні 1944 р.

Наприкінці війни А. Мельник знову очолив ОУН(М), С. Бандера і Я. Стецько були обрані до складу керівництва в Україні. У лютому 1946 р. у Мюнхені були утворені під керівництвом С. Бандери Закор' донні частини ОУН (ЗЧ ОУН). На ґрунті перегляду в 1943 р. ідеологі' чних основ націоналістичного руху спалахнув конфлікт між групою представників ОУН(Б) з України (М. Лебєдь та інші) і закордонною організацією С. Бандери. Останню обвинуватили в протидії змінам і наслідкам, що випливають з них — демократизації ОУН(Б), автоно' мному статусу УПА й УГВР, а також відмові від догматизму й еліта' ризму. С. Бандера і його група стверджували, що ідеологічна ревізія наближає ОУН до соціалізму й комунізму. Кульмінацією цієї супе' речки стало виключення опозиції з організації на конференції ЗЧ ОУН у Міттенвальді 28—31 серпня 1948 р. У 1953—1954 рр. провід ОУН(Б) в Україні знову підтвердив перегляд ідеологічних основ і до' ручив С. Бандері, З. Матлі і Л. Ребету сформувати новий уряд ЗЧ ОУН. Переговори виявилися марними, і в 1956 р. З. Матла і Л. Ребет заснували нову організацію, відому як ОУН (Закордонна). Після вбив' ства Л. Ребета агентом КДБ Б. Сташинським у 1957 р. організацію очолив Б. Кордюк, а пізніше — удова Л. Ребета Д. Ребет.

Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалася в Німеч' чині й після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб і в еміграційній Українській національній раді. Останнім часом вплив фракцій ОУН зменшується внаслідок ідеологіч' них розбіжностей із західними ліберально'демократичними ціннос' тями.

&

+151+12- 00

ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ДО УРСР

Радянсько'німецький договір від 23 серпня 1939 р. прискорив початок Другої світової війни . Вона почалася 1 вересня 1939 р. напа' дом Німеччини на Польщу. Німецька армія мала разючу перевагу в техніці й людських ресурсах, тому польська армія була розбита про' тягом двох тижнів. 16 вересня польський уряд емігрував до Руму' нії, а потім до Лондона. Після цього, 17 вересня, радянські війська перейшли польський кордон і почали окупацію території Західної України та Західної Білорусії. Англія і Франція, хоча й оголосили війну Німеччині, жодних воєнних дій на заході не вели. Таким чи' ном, Гітлер завоював більшу частину Польщі, «сумлінно» поступив' шись Сталіну її східними регіонами.

Населення Західної України зустрічало радянські війська спеціа' льно створеного Українського фронту під командуванням С. К. Тимо' шенка як визволителів від польського гніту. Офіційна радянська про' паганда представляла окупацію Західноукраїнських земель Черво' ною армією як «братерську допомогу» українцям, покинутим поль' ським урядом напризволяще.

28 вересня 1939 р. був укладений новий радянськонімецький дого вір договір про дружбу й кордон . У радянську зону окупації не ввійш' ли землі Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя, що залиши' лися під контролем німців. Ця угода була явною політичною помил' кою Сталіна, тому що вона, по'перше, перетворювала СРСР на «друга» фашистської держави, а по'друге, зовсім дезорієнтувала радянських людей і міжнародний комуністичний рух.

22 жовтня радянський режим організував вибори у всіх областях Західної України. 93 % населення проголосувало за приєднання краю до СРСР. У червні 1940 р. Сталін змусив Румунію віддати йому Бесса' рабію і Північну Буковину. Таким чином, до складу Радянської Укра' їни ввійшли нові території з населенням більше 7 млн чоловік. Хоча, по суті, це було зроблено незаконно, шляхом відвертої анексії, в історич' ній перспективі ці приєднання мали величезне значення для розвитку української нації. Уперше за довгі століття розколу українці західних і східних регіонів об’єдналися в межах однієї держави, і відтепер усе, що відбувалося з ними, було їхньою загальною долею.

Зауважимо, що перші заходи радянської влади на території захід' них областей України були спрямовані на те, щоб завоювати симпатії місцевих жителів. Були націоналізовані польські промислові підпри' ємства й комерційні заклади, експропрійовані землі польських помі' щиків і католицької церкви, що передавалися українським селянам, відмінено польську мову як офіційну, школа перейшла на українську й російську мови навчання. До середини 1940 р. кількість початко' вих шкіл у Західній Україні зросла до 6900, з них 6 тис. були украї' нськими. Львівський університет перестав бути центром польської культури і, одержавши ім’я І. Я. Франка, відкрив двері українським студентам і викладачам. Значно покращилася система охорони здо' ров’я, особливо в сільській місцевості.

Однак дуже скоро поряд із зазначеними позитивними змінами виникли явно негативні тенденції. Сталінський режим за допомогою органів НКВС почав «полювання на відьом» . Не тільки польські офі' цери, поміщики, підприємці, священики та діячі культури зазнали масових репресій; терор обрушився також на українських націоналі' стів, визначних політичних і культурних діячів Галичини та Волині, представників греко'католицької церкви. Припинилася діяльність «Просвіти», Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка та всіх місце' вих політичних партій, закрилася велика частина українських коо' перативних установ, було заборонено викладати Закон Божий у шко' лах, підсилилася антирелігійна пропаганда. Землі, конфісковані в поляків, раптом почали відбирати й передавати створюваним колго' спам. Перед початком Великої Вітчизняної війни (1941—1945 рр.) близько 13 % господарств у Західній Україні було колективізовано. Хто не хотів вступати до колгоспів, зазнавав переслідування і депор' тації на Північ, до Сибіру та в степи Казахстану. За офіційними да' ними, із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. родин, або 10 % населення. Від 20 до 30 тис. західноукра' їнських активістів змушені були втекти на території, окуповані німцями.

ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА (1941—1945 рр.)

Велика Вітчизняна війна 1941—1945 рр. — визвольна війна ра' дянського народу проти фашистської Німеччини та її союзників (Уго' рщини, Італії, Румунії, Фінляндії); найважливіша частина Другої світової війни. Безпосередню підготовку до нападу на СРСР Німеччи' на почала в 1940 р. (план «Барбаросса»). Разом з європейськими союз' никами Німеччина зосередила для нападу на СРСР 191,5 дивізії; сили супротивника нараховували 5,5 млн чоловік, близько 4,3 тис. танків і штурмових гармат, 47,2 тис. гармат і мінометів, близько 5 тис. бойових літаків, 192 кораблі. Німеччина планувала проти СРСР «блискавичну війну» («бліцкриг»).

Зусилля СРСР у 30'ті роки щодо створення системи колективної безпеки не мали успіху. Пакт про ненапад, укладений з Німеччиною (серпень 1939 р.), дозволив відтягнути початок війни, однак підписа' ні при цьому (а також при укладанні у вересні 1939 р. договору про дружбу й кордон з Німеччиною) секретні протоколи були несумісні з нормами міжнародного права, підривали престиж країни, перетво' рювали СРСР на пособника гітлерівської Німеччини. Обороноздат' ність країни була підірвана соціально'економічною політикою, що проводилася тоталітарним режимом, масовими репресіями, що охо' пили й військові кадри, а також великими прорахунками у військо' вому будівництві, у визначенні ймовірних термінів початку війни, головна відповідальність за що лягає на Й. В. Сталіна і його найближ' че оточення. До червня 1941 р. Червона армія мала 187 дивізій; у її складі було близько 3 млн чоловік, більше 38 тис. гармат і мінометів, 13,1 тис. танків, 8,7 тис. бойових літаків; у Північному, Балтійськом і Чорноморському флотах нараховувалося 182 кораблі й 1,4 тис. бо' йових літаків. Радянські війська не були повністю укомплектовані особовим складом, танками, літаками, зенітними гарматами, авто' мобілями, інженерною технікою; війська й командний склад мали низький рівень підготовки.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина віроломно напала наСРСР . Створивши на напрямку головних ударів значну перевагу, аг' ресор прорвав оборону радянських військ, захопив стратегічну іні' ціативу й панування в повітрі. Прикордонні бої і початковий період війни (до середини липня) у цілому призвели до поразки Червоної Армії. Вона втратила убитими і пораненими 850 тис. чоловік, 9,5 тис. гармат, понад 6 тис. танків, близько 3,5 тис. літаків; у полон потрапило близько 1 млн чоловік. Ворог окупував значну частину країни, просунувся вглиб до 300—600 км, утративши при цьому 100 тис. чоловік убитими, майже 40 % танків і 950 літаків.

23 червня була створена Ставка головного командування (з 8 серп'ня — Ставка Верховного Головнокомандування). Уся повнота влади була зосереджена у створеному 30 червня Державному комітеті обо' рони (ДКО). З 8 серпня Й. В. Сталін став Верховним Головнокоманду' вачем. Основними військовими подіями літньо'осінньої кампанії 1941 р. були Смоленський бій, оборона Ленінграда і початок його бло' кади, військова катастрофа радянських військ в Україні, оборона Оде' си, початок оборони Севастополя, втрата Донбасу, оборонний період Московської битви. Червона армія відступила на 850—1200 км, од' нак «бліцкриг» був зірваний, ворог був зупинений на основних на' прямках під Ленінградом, Москвою й Ростовом і перейшов до оборо' ни. Зимова кампанія 1941—1942 рр. почалася контрнаступом радян' ських військ на західному стратегічному напрямку. У ході її здійсне' ний контрнаступ під Москвою, Любанська, Ржевсько'В’яземська, Бар' вінківсько'Лозовська й десантна Керченсько'Феодосійська операції. Радянські війська зняли загрозу захоплення Москви й Північного Кавказу, полегшили становище Ленінграда, цілком або частково зві' льнили територію 10 областей, а також більше 60 міст. Було розгро' млено близько 50 ворожих дивізій.

Під час літньоосінньої кампанії 1942 р . радянські війська мали нереальну задачу: цілком розгромити супротивника та звільнити всю територію країни. Основні військові події розгорнулися на південно' західному напрямку: поразка Кримського фронту, військова катаст' рофа радянських військ у Харківській операції, Воронезько'Вороши' ловградська, Донбаська, Сталінградська оборонні операції, бій на Пі' внічному Кавказі. На північно'західному напрямку Червона армія провела Дем’янську і Ржевсько'Сичевську наступальні операції. Су' противник просунувся на 500—650 км, вийшов до Волги, захопив частину перевалів Головного Кавказького хребта. Була окупована те' риторія, де до війни проживало 42 % населення, вироблялося 1/3 ва' лової продукції, знаходилося більше 45 % посівних площ. Економіка переводилася на військові рейки. У східні райони країни була переба' зована велика кількість підприємств (тільки в другому півріччі 1941 р.— 2593, у т. ч. 1523 великі), вивезено 2,3 млн голів худоби. У першому півріччі 1942 р. було випущено 10 тис. літаків, 11 тис. тан' ків, близько 54 тис. гармат. У другому півріччі їхній випуск збіль' шився більше ніж у 1,5 разу. Радянсько'англійська угода від 12 лип' ня 1941 р., Московська конференція представників СРСР, США і Ве' ликобританії (29 вересня — 1 жовтня 1941 р.), Декларація 26 держав від 1 січня 1942 р. про військовий союз країн, що боролися проти фашизму, радянсько'американська угода від 11 червня 1942 р. сфо' рмували ядро антигітлерівської коаліції.

Під час зимової кампанії 1942—1943 рр . основними військовими подіями були Сталінградська й Північно'Кавказька наступальні опе' рації, прорив блокади Ленінграда. Червона армія просунулася на за' хід на 600—700 км, звільнивши територію понад 480 км2 , розгроми' ла 100 дивізій (40% сил ворога на радянсько'німецькому фронті). Були створені сприятливі умови для завершення наступу союзників у Північній Африці, Сицилії і Південній Італії.

Під час літньоосінньої кампанії 1943 р . вирішальною подією була Курська битва. Важливу роль відіграли партизани (операція «Рейко' ва війна»). У ході битви за Дніпро було звільнено 38 тис. населених пунктів, у тому числі 160 міст; із захопленням стратегічних плацдар' мів на Дніпрі створені умови для наступу на Білорусію. У битві за Дніпро партизани провели операцію «Концерт» щодо руйнування комунікацій ворога. На інших напрямках здійснені Смоленська й Брянська наступальні операції. Червона Армія пройшла з боями до 500—1300 км, розгромила 218 дивізій. Важливим етапом у розвит' ку міжнародних і міжсоюзницьких відносин стала Тегеранська кон' ференція (28 листопада — 1 грудня 1943 р.).

Під час зимової кампанії 1943—1944 рр . Червона армія провела наступ в Україні (10 одночасних і послідовних фронтових операцій, об’єднаних спільним задумом), завершила розгром групи армій «Пів' день», вийшла на кордон з Румунією і перенесла бойові дії на її тери' торію. Майже одночасно розгорнулася Ленінградсько'Новгородська наступальна операція; Ленінград було остаточно деблоковано. У ре' зультаті Кримської операції звільнено Крим. Радянські війська просунулися на захід на 250—450 км, вони звільнили близько 300 тис. км2 території, вийшли на державний кордон з Чехословач' чиною.

У червні 1944 р . союзники відкрили другий фронт у Франції, що погіршило військово'політичне становище Німеччини. За літньо осінньої кампанії 1944 р . радянські війська провели Білоруську, Львів' сько'Сандомирську, Східнокарпатську, Яссько'Кишинівську, При' балтійську, Дебреценську, Східнокарпатську, Білгородську, частко' во Будапештську і Петсамо'Киркенеську наступальні операції. Було остаточно звільнено Білорусію, Україну та Прибалтику (крім деяких районів Латвії), частково Чехословаччину, були змушені капітулю' вати й вступити у війну проти Німеччини Румунія й Угорщина, зві' льнені від окупантів Радянське Заполяр’я й північні області Норвегії. 4—11 лютого 1945 р. в Ялті відбулася Кримська конференція керів' ників СРСР, Великобританії і США.

Кампанія 1945 р . у Європі включала Східнопрусську, Вісло'Одер' ську, завершення Будапештської, Східнопомеранську, Нижньосіле' зьку, Верхньосілезьку, Західнокарпатську, Віденську й Берлінську операції, що завершилися беззастережною капітуляцією фашист' ської Німеччини. Після Берлінської операції радянські війська спі' льно з 2'ю армією Війська Польського, 1'ю і 4'ю румунськими армі' ями і 1'м чехословацьким корпусом провели Празьку операцію. 24 червня в Москві відбувся Парад Перемоги. На Берлінській конфе' ренції керівників трьох великих держав, що відбулася в липні— серпні, була досягнута домовленість з питань післявоєнного устрою світу в Європі.

9 серпня 1945 р . СРСР, виконуючи союзницькі зобов’язання, по' чав воєнні дії проти Японії. У ході Маньчжурської операції радянські війська розгромили Квантунську армію, звільнили Південний Саха' лін і Курильські острови. 2 вересня 1945 р. Японія підписала Акт про беззастережну капітуляцію .

На радянсько'німецькому фронті були розгромлені й полонені 607 дивізій супротивника, знищено 75 % його військової техніки. За різними даними, втрати вермахту склали від 6 млн до 13,7 млн чоло' вік. СРСР утратив близько 27 млн чоловік, у тому числі 11,3 млн чоловік на фронті, 4—5 млн партизан, багато людей загинуло на оку' пованій території й у тилу країни. У фашистському полоні опинило' ся близько 6 млн чоловік. Матеріальний збиток склав 679 млрд кар' бованців. У важкій кровопролитній війні радянський народ зробив вирішальний внесок у звільнення народів Європи від фашистського ярма. День перемоги (9 Травня) відзначається щорічно як всенарод' не свято й день пам’яті про загиблих.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ («НОВИЙ ПОРЯДОК»)

22 липня 1942 р., після того як радянські війська залишили м. Све' рдловськ Ворошиловградської (нині Луганської) області, уся терито' рія України опинилася під владою гітлерівців. Окупаційний режим , нав’язаний населенню західних районів СРСР у вигляді сумнозвісно' го «нового порядку» , був позначений винятковою жорстокістю. Мета фашистських агресорів полягала в тому, щоб шляхом нещадного теро' ру та насильства максимально пограбувати завойовані території, під' дати геноцидові їхнє населення, запровадити систему безжалісної екс' плуатації. У планах колонізації зазначалося: «Україна — найродючі' ша область Європи, її завдання — поставляти продукти харчування й сировину новій Європі».

Окупанти штучно розчленували українську територію: Закарпат' тя знаходилося під контролем Угорщини; Північна Буковина, Ізма' їльський район і «Трансністрія» (межиріччя Дністра і Південного Бугу) були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» увійшов до складу створеного на території Польщі «генерал'губернаторства»; Слобідська Україна й Донбас були оголошені прифронтовою зоною і підкорялися фронтовому командуванню; на іншій частині українсь' ких земель був утворений рейхскомісаріат «Україна» зі столицею в місті Рівному, де знаходилася резиденція гауляйтера Еріха Коха — гітлерівського ставленика, що ненавидів усіх слов’ян.

Фашистські окупанти визнавали тільки один метод управління захопленими територіями — фізичний і моральний терор. За років окупації вони замучили на українській землі 5 млн 264 тис. чоловік мирного населення і військовополонених, депортували в Німеччину 2,3 млн чоловік (200 тис. з них, боячись помсти сталінського режи' му, так і не повернулися додому після закінчення війни), спалили сотні міст і селищ міського типу, тисячі сіл, пограбували і зруйнува' ли підприємства, шахти, колгоспи, радгоспи, МТС. Тільки прямі матеріальні збитки, завдані гітлерівцями Україні, становили 285 млрд карбованців (у довоєнних цінах).

У пограбуванні України брало участь 250 німецьких сільськогос' подарських фірм. З червня 1941 р. по березень 1944 р. тільки «Центра' льне торговельне товариство Сходу» вивезло з республіки 9,2 млн т зерна, 622 тис. т м’яса і мільйони тонн інших продуктів, для переве' зення яких знадобилося 1 млн 418 тис. вагонів. За даними статисти' ки, 85 % усіх продовольчих ресурсів, вивезених німцями з окупова' них районів СРСР, припадали на частку України.

На окупованій території була збережена колгоспна система і вве' дена загальна трудова повинність. Спочатку вона охоплювала осіб у віці від 18 до 45, потім — від 14 до 65 років. «Ми — раса панів і повинні керувати жорстоко, але справедливо, — заявив рейхскомі' сар Е. Кох. — Я вичавлю з цієї країни усе до останньої краплі... Міс' цеве населення має працювати, працювати й ще раз працювати». Усі важливі адміністративні й господарські посади до повітового рівня включно були віддані німецьким чиновникам. Українські колабора' ціоністи («зрадники», «фашистські прихвосні», як їх називали в народі) могли займати тільки нижчі адміністративні посади: сільсь' ких старост, містечкових бургомістрів, поліцаїв.

Тримати народ у шорах адміністративним органам допомагали слу' жби СД, СС, гестапо (таємна поліція) і регулярні армійські частини.

Для робітників окупанти встановили каторжну систему праці. На більшості промислових підприємств робітники значилися під спеціа' льними номерами, без прізвища й імені. Тривалість робочого дня була 10—13 годин. За невихід на роботу винних ув’язнювали в спеціальних таборах з особливим режимом. Підозрюваних у саботажі розстрілю' вали.

РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ

Розглядаючи питання про рух Опору на окупованій фашистами території України, необхідно враховувати те, що в ньому паралельно існували дві незалежні течії: першу представляли радянські парти' зани й підпільники, другу — угруповання, створені українськими націоналістами. Їхні стратегічні й тактичні цілі не тільки не збігали' ся, але й були відверто взаємно ворожими.

Найбільш активною формою всенародної боротьби в тилу ворога були збройні дії радянських партизанських і диверсійних груп , що формувалися з ініціативи партійних і комсомольських організацій. Однак у перші місяці війни партизанський рух розгортався стихійно і не мав єдиного керівного центра. Тільки восени 1941 р. для поси' лення військового керівництва партизанськими загонами в прифрон' товій смузі й координації їхніх дій з частинами Червоної Армії при військових радах фронтів почали створюватися спеціальні оператив' ні групи. До кінця 1941 р. у німецькому тилу було залишено 110 пар' тійних і комсомольських комітетів і центрів, а також близько 3500 не' великих партизанських загонів і груп.

З осені 1941 р. на Чернігівщині й Сумщині розгорнув активні дії об’єднаний загін під командуванням О. Ф. Федорова , який до зими встиг знищити близько 1 тис. фашистів, сотні одиниць ворожої тех' ніки, 5 складів з боєприпасами, 5 ешелонів з живою силою й техні' кою і підірвав кілька мостів. Там само почав свою діяльність об’єдна' ний загін під командуванням С. А. Ковпака і С. В. Руднєва . На межі Чернігівщини, Сумщини й Орловщини оперував партизанський загін на чолі з О. М. Сабуровим , створений з військовослужбовців Червоної Армії, що потрапили в оточення. За перші шість місяців 1942 р. загін Сабурова знищив 32 ешелони, підірвав 32 мости, 9 цистерн із паль' ним і знищив 1500 солдатів і офіцерів супротивника.

Активно діяли партизани Київської, Полтавської, Житомирської, Рівненської, Волинської, Вінницької, Одеської і Харківської облас' тей, у Донбасі й у Криму. На 1 травня 1942 р. радянське армійське командування мало відомості про 766 партизанських загонів в Укра' їні чисельністю понад 26 тис. бійців і 613 диверсійно'винищуваль' них груп, що нараховували близько 2 тис. чоловік. Ці загони й групи протягом першої половини 1942 р. розгромили 13 ворожих гарнізо' нів, кілька штабів військових частин, знищили більше 30 тис. окупан' тів і поліцаїв, пустили під укіс 85 німецьких ешелонів, підірвали 227 мостів, спалили 86 складів, підбили 159 танків і бронемашин і знищили величезну кількість зброї і військового майна гітлерівців.

Для керівництва діями партизан 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з Першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П. К. Пономаренком. Через місяць був утворений Український штаб партизанського руху (УШПР) , начальником якого став Т. А. Строкач. Зі створенням зазначених штабів завершив' ся процес формування єдиної системи управління партизанським і підпільним рухом. У розпорядження УШПР були передані радіовуз' ли, госпіталі, зброя, транспортні літаки тощо. Почала діяти школа підготовки партизанських кадрів, розвідувальних і диверсійних груп, що потім закидалися в німецький тил.

До кінця серпня 1942 р. було сформовано ще 230 партизанських загонів; у нові й раніше існуючі загони направлялися професійно під' готовлені радисти, підривники, розвідники. У Київській області про' тягом другої половини 1942 р. кількість загонів збільшилася в 8 ра' зів, а загальна чисельність їхнього складу виросла до 6600 чоловік. У Рівненській області партизанили загони під керівництвом М. С. Кор чева, М. І. Місюри, Д. С. Попова , загін особливого призначення під командуванням Д. М. Медведєва . Спираючись на цей загін, у Рівно' му активно діяв радянський розвідник М. І. Кузнецов , що мав за' вдання ліквідувати рейхскомісара Е. Коха та його помічників.

З початку війни й до листопада 1942 р. волинські партизани пус' тили під укіс 60 ворожих ешелонів, розгромили близько 30 поліцей' ських ділянок, 30 складів з пальним і продовольством, знищили 5 тис. гітлерівців і їхніх пособників.

Усього протягом літа й осені 1942 р. партизани України розгро' мили 35 ворожих гарнізонів, штабів, комендатур і поліцейських ді' лянок, підірвали 117 мостів, 69 складів, пустили під укіс 158 ешело' нів, знищили 52 літаки, 116 танків, 759 машин, вивели з ладу 29 під' приємств. Своїми діями в тилу супротивника вони скували німецькі частини загальною чисельністю до 120 тис. чоловік.

У вересні 1942 р. на нараді командирів партизанських загонів у Москві було вирішено провести глибокий рейд на Правобережній Україні з’єднаннями Сабурова і Ковпака. Для участі в рейді із загону Ковпака було виділено 1075 чоловік, із загону Сабурова — 1617. 26 жо' втня з’єднання вийшли із сіл Стара Гута та Білоусівка і рушили пара' лельними дорогами спочатку на південь, а потім на захід. Ведучи завзяті бої, загони за два тижні пройшли 300 км, успішно форсували Дніпро та Прип’ять. Наприкінці року вони завершили рейд у районі Житомирського Полісся. За місяць партизани знищили 2127 фаши' стів, підірвали 55 мостів, пустили під укіс 2 ешелони.

Наприкінці 1942 р. з Білорусії і Росії у Північну Україну передис' локувалися нові партизанські з’єднання. Розгром німецько'фашист' ських військ під Сталінградом, перехід стратегічної ініціативи до ра' дянського командування і зростання військового виробництва в радян' ському тилу дозволили значно збільшити матеріальне забезпечення партизанів за допомогою авіації. Із січня по травень 1943 р. кількість радянських партизанів в Україні збільшилася в 2,5 разу і досягла 29,5 тис. чоловік, а під кінець року тут партизанило вже 58,5 тис. чо' ловік. Лісові месники перетворилися на грізну силу, здатну здійсню' вати великі бойові операції й утримувати під своїм контролем значні території в тилу супротивника. Виникли сприятливі умови для взає' модії партизанських загонів з частинами Червоної Армії.

У червні'серпні 1943 р. відбувся знаменитий Карпатський рейд партизанського з’єднання С. А. Ковпака. Просуваючись Поліською, Рівненською, Львівською й Станіславською областями, це з’єднання громило на своєму шляху німецькі гарнізони та поліцейські дільни' ці, завдало ударів по Битковських і Яблоневських нафтопромислах Прикарпаття, 11 разів виривалося з оточення, поки не відступило на Житомирщину.

У травні'червні 1943 р. партизани розгорнули великомасштабну «рейкову війну» . У цей час ними був підірваний 291 ешелон — май' же в 6 разів більше, ніж за перші чотири місяці зазначеного року. Особливо активно «рейкова війна» велася в липні'серпні 1943 р. у зв’язку з битвою на Курській дузі, що почалася в цей час. Саме тоді на партизанських мінах підірвалися 1023 ворожі ешелони. Сильних ударів по ворожих комунікаціях завдали з’єднання Київської, Кіро' воградської, Полтавської й інших областей середньої смуги України. До кінця серпня пропускна здатність залізниць знизилася на 72 %. Кількість підірваних ешелонів у вересні'жовтні перевищила 1150. Одне лише партизанське з’єднання О. Ф. Федорова під кінець року пустило під укіс 430 ешелонів супротивника.

Усього протягом 1943 р. українськими радянськими партизана' ми було підірвано 3688 ешелонів, зруйновано 1469 залізничних і шосейних мостів, розгромлено 359 залізничних станцій, ворожих гарнізонів, штабів і поліцейських ділянок, знищено до 300 тис. гіт' лерівців. Одночасно радянське командування одержало від партиза' нів понад 2 тис. розвідувальних відомостей.

Після того як восени й узимку 1943 р. радянські війська звільни' ли Лівобережну Україну, 33 партизанські з’єднання і загони загаль' ною чисельністю близько 20 тис. чоловік були розформовані. Але на Правобережжі чисельність партизан продовжувала рости. З грудня 1943 р. по січень 1944 р. партизанська армія збільшилася на 5 тис. чо' ловік і нараховувала 47,8 тис. бійців.

У 1944 р. продовжували практикуватися глибокі рейди великих з’єднань у тили супротивника. Так, 5 січня почався ЛьвівськоВар шавський рейд 1'ї Української партизанської дивізії ім. С. А. Ковпа' ка під командуванням П. П. Вершигори . Рейд тривав три місяці. За цей час партизани пройшли 2100 км Житомирською, Рівненською, Волинською, Львівською областями, територією Польщі й Білорусії. У лютому'квітні через Рівненську й Тернопільську області пройшли з’єднання М. І. Шукаєва й І. М. Іванникова . Вони провели 30 боїв з фашистами, розгромили 7 штабів німецьких військових частин. У травні ці загони завдали удару по нафтопромислах Дрогобича й Бо' рислава. Після звільнення Львова і Дрогобича партизани продовжи' ли свій похід територією Польщі й Чехословаччини. У травні'червні територією Рівненської, Волинської, Львівської і Дрогобицької обла' стей проходив рейд з’єднання М. І. Наумова . Партизани пройшли понад 1 тис. км, провели 72 бої і, хоча зазнали великих втрат, змогли завдати окупантам кілька вагомих поразок.

Усього протягом 1944 р. у здійсненні глибоких рейдів у тили су' противника на Правобережжі й у західних областях України брали участь 19 партизанських з’єднань і 25 самостійних загонів. За січень' липень партизани винищили, поранили або взяли в полон 120 тис. гітлерівців, знищили 638 танків, 54 літаки, 4674 автомашини, орга' нізували 1037 аварій на залізницях.

Слід зазначити, що крім українців, росіян, білорусів і представ' ників інших народів СРСР у радянських партизанських загонах в Україні боролися до 7 тис. поляків, більше 500 словаків і чехів, 700 угорців, 200 югославів, а також румуни, болгари, німці'антифа' шисти, французи, бельгійці, іспанці тощо.

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА)

Українська повстанська армія (УПА) — назва націоналістичних партизанських загонів, що діяли в Західній Україні в 1942—1952 рр. Після нападу фашистської Німеччини на СРСР ОУН'СД, проголоси' вши у Львові відновлення Української держави (30.06.1941 р.), в умовах окупаційного режиму почала створення національних Зброй' них сил. Однак німецька окупаційна адміністрація вдалася до репре' сій проти оунівців і ліквідувала всі спроби легального створення вій' ськових структур. До кінця 1942 р. в ОУН переважала доктрина, від' повідно до якої необхідно було створювати регулярну армію. При цьому прояви партизанських дій засуджувалися як провокаційні. Наприкінці 1942 р. поблизу Львова відбулася конференція військо' вих референтів вищих проводів ОУН, що переглянула існуючі кон' цепції і висловилася за доцільність створення партизанських і регу' лярних структур під назвою Військові відділи ОУНСД.

Формування перших Військових відділів ОУН'СД почалося на Во' лині під керівництвом С. Качинського («Остап») у середині жовтня 1942 р. 7 лютого 1943 р. сотня Г. Перегійняка («Коробки») напала на німецькі поліцейські бараки в містечку Володимирець (Рівненщина). З цього часу ідеологи ОУН відраховують початок антинацистської бо' ротьби своєї організації. Третя конференція ОУН'СД 17—21 лютого 1943 р. схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом. Перші підрозділи УПА створювалися на Волині й Поліссі для захисту населення від німецького терору та боротьби проти радян' ських партизанських загонів. Наприкінці 1942 р. — у першій полови' ні 1943 р. Військові відділи ОУН'СД нараховували кілька тисяч чоло' вік. Загальне керівництво відділами здійснював командир М. Клячків ський . На чолі штабу стояв В. Івахів . Після загибелі В. Івахіва 13 трав' ня 1943 р. Крайовий військовий штаб очолив В. Сидор .

У Галичині ОУН'СД могла розраховувати тільки на створення не' численних груп, що навіть не декларували своєї приналежності до організації, а виступали під назвою Українська народна самооборона (УНСО) , або Самооборонні кущові відділи (СКВ) . Загальне команду' вання відділами здійснював поручик А. Луцький («Андрієнко») . На' весні 1943 р. відбулися переговори з УПА, очолюваною Т. Боровцем. У травні 1943 р. переговори завершилися домовленістю про об’єд' нання обох груп в єдину УПА. Представники Військових відділів ОУН' СД повинні були ввійти в Штаб УПА. Однак відмінність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів призвели до наростання протиріч між Т. Боровцем й ОУН'СД. Сторони почали обвинувачува' ти одна одну в деструкції і заохоченні отаманщини. Крім того, Т. Бо' ровець не насмілювався вступати в конфлікт із польською Армією Крайовою, котра активно діяла на Волині, а М. Клячківський (як і вся ОУН'СД) розглядав поляків як окупантів, тому вважав антипольські акції необхідними. Намагаючись відмежуватися від М. Кляч' ківського, Т. Боровець у липні 1943 р. відколовся від УПА й проголо' сив про створення Української народної революційної армії (УНРА).

7—8 серпня 1943 р. відділи УПА'Південь на чолі з І. Климишиним («Круком») провели роззброєння й ліквідацію військових відділів ОУНМ (А. Мельника) під командуванням М. Недзвідзького («Хро на») . Велика частина мельниківців влилася в УПА, а такі діячі ОУН'М, як Ф. Польовий («Поль»), В. Штуль («Чорнота»), М. Скорупський («Макс»), О. Яценюк («Волинець»), зайняли керівні посади в УПА.

19 серпня 1943 р., продовжуючи акцію щодо консолідації націоналістичних партизанських загонів підрозділи УПА атакували штаб УНРА на Поліссі, після чого в УПА влилося чимало колишніх прихильників Т. Боровця. Восени 1943 р. на Волині була ліквідована група Т. Басюка («Яворенка») під назвою «Фронт української рево люції» , що займала антибандерівську позицію. У листопаді 1943 р. в основному завершилися переговори між ОУН'СД і ОУН'М, під час яких були досягнуті домовленості про утворення єдиної УПА, про допусти' мість участі українських збройних формувань у воєнних операціях у складі гітлерівської армії поряд з підпільною роботою, про припинен' ня міжфракційної ворожнечі на час боротьби за звільнення України та про участь мельниківських представників у єдиному штабі.

Бойові дії УПА в 1943 р. на Волині й Поліссі призвели до того, що в ряді районів була цілком ліквідована німецька адміністрація і про' голошена тимчасова українська військова влада. 21 березня 1943 р. було здійснено напад на Горохів. 2 травня 1943 р. на трасі Брест — Ковель був убитий командувач «Штурмабтайлюнга» генерал В. Лют' це. У серпні 1943 р. відбувся бій у Загорові загону А. Марцинюка («Берези»), під час якого німецька сторона застосовувала авіацію. У бою загинули 31 повстанець (з 42) і понад 100 німців (з більше 500). Підрозділи УПА здійснювали рейди на Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Посяння, частина з яких мала характер бо' ротьби проти польських і радянських партизанів, частина — переваж' но пропагандистський характер.

З літа 1943 р. почастішали сутички УПА з радянськими партиза' нами. Спроби переговорів із представниками з’єднань О. Сабурова,

С. Ковпака, Д. Медведєва, А. Бегми і П. Вершигори не увінчалися успіхом. Радянська сторона вважала партизанів з УПА бандитами, «ворогами народу», підсобниками німецько'фашистських окупан' тів. У свою чергу, і український націоналізм був послідовно антира' дянським.

Навесні 1944 р. відбулися перші збройні сутички УПА з регуляр' ними радянськими частинами. 12 лютого 1944 р. Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов підписав офіційне звернення до УПА з пропо' зицією добровільно скласти зброю. Однак УПА продовжувала боро' тьбу. У квітні 1944 р. неподалік с. Гурби Мизоцького р'ну Рівненсь' кої області відбулося велике зіткнення між загонами НКВС (30 тис. чоловік під командуванням ген. Марченка) і УПА'Південь (5 тис. чо' ловік під командуванням М. Свистуна'«Ясена»). Радянські війська завдали відчутної поразки УПА, що втратила в цьому бою 3588 чоло' вік. Унаслідок каральних акцій радянської армії УПА'Північ скоро' тилася до 11 куренів, УПА'Південь — до 3 куренів.

У нових умовах була проведена реорганізація командування УПА і змінена тактика дій у нових умовах. Насамперед вирішено було об’єднати посади провідника ОУН і головного командира УПА.

27 січня 1944 р. Д. Клячківський передав свої повноваження Р. Шу хевичу («Тарас Чупринка») , а сам залишився командувачем УПА' Північ (після загибелі Клячківського 12 лютого 1945 р. цю посаду зайняв майор І. Литвинчук — «Дубовий»). Командування УПА поча' ло переговори з німецько'фашистськими військами про припинення конфронтації. Представник УПА Іван Гриніх («Герасимовський») зустрівся 5 березня 1944 р. у Тернополі з представником команду' вання охоронної поліції та СД кримінал'комісаром Паппе, а 28 берез' ня — з оберштурмбанфюрером СС Вітіском. Під час переговорів мова йшла про можливості українсько'німецького співробітництва в спі' льній боротьбі проти Червоної Армії, забезпеченні УПА німецькою зброєю, обміні інформацією, що становила інтерес для обох сторін, звільненні німцями українських повстанців, що потрапили в полон.

Улітку 1944 р. особовий склад УПА значно поповнився за рахунок розгромленої радянськими військами в бою під Бродами української дивізії «Галичина». Наприкінці 1944 р. Р. Шухевич відмовився від тактики широкомасштабних бойових операцій. Виросла роль зв’яз' кових, що підтримували зв’язок між командуванням і тактичними одиницями, а також між окремими сотнями. УПА однозначно ви' знала себе загальноукраїнською армією, що з липня 1944 р. форма' льно підкорилася Українській головній визвольній раді. Основною тактичною одиницею УПА став не курінь, а сотня, що давало можли' вість діяти більш мобільно й ефективно. Служба безпеки УПА почала боротьбу з прихильниками радянської влади.

З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УПАЗахід , а бойові дії перенеслися з Волині й Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська українська самооборонна армія . Більшість по' літичних і збройних акцій УПА було спрямовано проти дій радянсь' ких органів.

На початку 1946 р. з метою ліквідації УПА в західні області Укра' їни були перекинені частини Червоної Армії, прикордонних і внутрішніх військ з танками, артилерією і літаками. Під час бойових дій, що продовжувалися близько 6 місяців, відбулося більше 1,5 тис. боїв і сутичок. Утрати були великими з обох боків: за націоналістич' ними джерелами, УПА втратила 5 тис. бійців, радянські війська — близько 15 тис. (загальні втрати УПА за роки боротьби — 20 тис. чоловік; військовослужбовців Червоної Армії, органів держбезпеки й внутрішніх військ — 22 тис. чоловік). Масований наступ радянських регулярних частин і каральних загонів змушував підрозділи УПА постійно змінювати місця дислокації і щоразу застосовувати іншу тактику ведення боїв. Унаслідок утрат під час кровопролитних боїв із супротивником, поранень і хвороб особовий склад армії в 1946 р. ско' ротився на 40 %, що призвело до зниження ефективності бойових дій. Проблематичним став зв’язок між командуванням й окремими частинами. В УПА потрапляли і випадкові люди, що підривали авто' ритет партизанської армії. Радянські каральні органи своїм завдан' ням вважали не тільки ліквідацію УПА, але й залякування населен' ня. Зокрема, проводилися широкомасштабні акції депортації насе' лення, масово фальсифікувалися кримінальні справи, спалювалися й вирубувалися лісові масиви, прилюдно демонструвалися тіла уби' тих повстанців тощо. Одночасно радянський уряд оголосив амністію тим партизанам, що добровільно складуть зброю і припинять бороть' бу. Урядові звернення до учасників повстанського руху з’являлися 7 разів (останній раз у грудні 1949 р.). Але тільки амністія 1945 р. мала реальний вплив на УПА. У цей період з лісів вийшли, за деяки' ми даними, близько 41 тис. повстанців. В умовах, що створилися, командування УПА прийняло рішення про частковий вивід своїх під' розділів з України в Німеччину й Австрію. Восени 1945 р. і навесні 1946 р. з цією метою було проведено два великі рейди територією Словаччини. У 1947 р. окремі групи повстанців здійснили рейди в ЧССР і Румунію. У 1946 р. припинила діяльність УПАПівніч , а влітку 1947 р. — групи «Буг» і «Лисоня». У 1948—1949 рр. активно діяла тільки група «Говерла» (у районі Дрогобича) і окремі сотні на Гуцу' льщині. Однак наприкінці 1949 р. і вони були змушені припинити опір.

31 січня 1949 р. у Львові загинув шеф Головного військового штабу полковник О. Гасин («Лицар») , 14 квітня 1949 р. — командир УПА' Схід полковник В. Сидор. Після загибелі 5 березня 1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерала'хорунжого Р. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила своє існування.

Протягом 1944—1948 рр. окремі частини УПА діяли на українсь' ких землях в складі Польщі. Після закінчення Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946 р.) з Армією Крайо' вою, а згодом з повстанською структурою «Воля і Незалежність» про встановлення демаркаційної лінії і взаємне співробітництво. Навесні 1947 р. у бою із загоном УПА під командуванням С. Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акції депортації українського насе' лення з етнічних українських земель (операція «Вісла»). У новоство' рені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гдан' ське, Ольштинське, Щецинське, Познанське) силоміць переселили близько 150 тис. українців. Масові репресії польського комуністич' ного уряду викликали рішучу протидію УПА. Для боротьби з части' нами УПА польське командування направило 20'тисячну армію під командуванням генерала С. Моссора. 20 вересня 1947 р. у бою з під' розділами польських урядових військ загинув провідник ОУН на поль' ських землях Я. Старух. Після тривалих боїв з переважаючими си' лами супротивника командування УПА вирішило вивести 16 бойо' вих сотень з території Польщі. 29 червня 1947 р. три сотні прорвали' ся на територію Дрогобицької області, а сотня під командуванням М. Дуди («Громенка») пробилася через територію Чехословаччини в Західну Німеччину. Інші загони УПА були розбиті.

ПІДСУМКИ ВІЙНИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Знаходячись у зоні активних бойових дій і окупації, республіка втратила значну частину своїх людських ресурсів. Крім мільйонів мобілізованих в армію і загиблих на фронті солдатів, величезними були втрати серед мирного населення. Фашисти знищили 3 млн 265 тис. мирних жителів, 1 млн 366 тис. військовополонених, вивез' ли в Німеччину приблизно 2,2 млн остарбайтерів. Безліч людей по' мерло від голоду й хвороб у зв’язку з нестерпними умовами життя, створеними окупантами на захопленій території. Загальне число за' гиблих громадян України дорівнювало 5,3 млн чоловік (тобто заги' нув кожен шостий).

Колосальний збиток був завданий народному господарству респуб' ліки. Було зруйновано 714 міст і містечок, більше 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств, 18 тис. медичних установ, майже 33 тис. шкіл, технікумів і вузів. Окупанти розорили 30 тис. колгоспів, рад' госпів і МТС. Прямі збитки склали 285 млрд карбованців, а загальна


сума втрат, які зазнали населення та економіка республіки, склала близько 1,2 трлн карбованців.

Позитивним моментом остаточного підсумку війни було приєд' нання Західної України до Радянської України, що дозволило україн' цям уперше за багато сторіч об’єднатися в межах однієї держави.

Виріс міжнародний авторитет України, яка 26 квітня 1945 р. ста' ла одним із засновників і членів Організації Об’єднаних Націй (ООН).

Як складова частина СРСР Радянська Україна зробила величез' ний внесок у розгром гітлерівської Німеччини й вийшла перемож' цем як у Великій Вітчизняній, так і в Другій світовій війні.

7

&

+12-+1-5 00

ВІДБУДОВНИЙ ПЕРІОД

Відбудовні роботи в Україні почалися наприкінці 1943 р. і в міру звільнення республіки від окупантів набували все більш широкого розмаху. Наприкінці травня 1945 р. Державний комітет оборони ухва' лив перевести частину оборонних підприємств на випуск товарів для населення. Трохи пізніше був прийнятий закон про демобілізацію тринадцяти віків особового складу армії. Ці постанови ознаменували перехід Радянського Союзу до мирного будівництва. У вересні 1945 р. був скасований ГКО. Усі функції управління країною зосередилися в руках Ради Народних Комісарів (у березні 1946 р. перетворений у Раду Міністрів СРСР).

На момент закінчення воєнних дій в Україні залишилися неушко' дженими лише 19 % промислових підприємств. Звідси стає зрозу' мілим, чому на відновлення важкої промисловості в роки четвертої п’ятирічки (1946—1950 рр.) радянське керівництво спрямувало 80— 85 % усіх капіталовкладень.

Основна задача п’ятирічного плану полягала в тому, щоб у най' коротший термін відновити райони країни, що зазнали окупації, до' сягти довоєнного рівня розвитку промисловості й сільського госпо' дарства, а потім перевершити їх. План передбачав першочерговий розвиток галузей важкої й оборонної промисловості. Намічалися осво' єння нових вугільних районів, розширення металургійної бази на ( 7 0 0 ( &&&

сході країни. Однією з умов виконання планових завдань висувалося максимальне використання науково'технічного прогресу.

Найважливіша особливість відбудовного періоду в розвитку на' родного господарства Радянської України полягала в тому, що її еко' номіка спиралася на зміцнілу економіку всієї країни і, зокрема, схі' дних районів, що не зазнали шкоди під час воєнних дій. Це обумови' ло винятково швидкі темпи відновлення й розвитку промисловості України на значно більш високому технічному рівні, ніж до війни.

У ході відновлення промисловості освоювалися нові види сирови' ни, техніки, технологія виробництва нових видів продукції. Одноча' сно з відродженням зруйнованих підприємств будувалися нові й ство' рювалися не існуючі до війни галузі промисловості.

Жорстко централізована командно'адміністративна система управління народним господарством дозволяла рекрутувати робочі кадри через організований набір. Істотним джерелом поповнення трудових колективів у промисловості й на транспорті стали демобілі' зовані військовослужбовці. Із загального числа 2,2 млн демобілізова' них у 1945—1948 рр. у промисловість УРСР направилися працюва' ти 350 тис. чоловік, а на транспорт — близько 100 тис. чоловік. Про' тягом четвертої п’ятирічки кількість робітників, інженерів, техніків і службовців збільшилася до 6,9 млн чоловік (що на 700 тис. переви' щувало їхню кількість у 1940 р.).

Слід зазначити, що кардинальних змін у радянській економічній моделі не відбувалося. Як і в довоєнний період, вона розвивалася екс' тенсивним шляхом, тобто переважно за рахунок постійного збільшен' ня виробничих потужностей, залучення у виробничий процес усе нових і нових трудових, матеріальних і фінансових ресурсів, штур' мівщини й прихованої надексплуатації трудящих. Більше 70 % ро' бітничих промислових підприємств УРСР добивалися виконання планових завдань переважно за рахунок ручної праці. На відновленні зруйнованих війною об’єктів використовувалася також примусова праця військовополонених і ув’язнених.

Поступово відбудовувалися гіганти української металургії , такі як «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський та Єнакіївський ме' талургійні заводи. Була відбудована Дніпровська ГЕС; у її відновлен' ні брали участь трудові колективи 120 промислових підприємств країни. Уже в березні 1947 р. був отриманий струм від першого агре' гату станції, а в 1950 р. Дніпрогес був цілком відновлений і його потужність перевищила довоєнну.

За років четвертої п’ятирічки були майже цілком відновлені всі шахти й заводи Донбасу , Харківські тракторні й Придніпровський машинобудівний заводи, авіаційні, хімічні, суднобудівні й інші під' приємства, а також транспортна система. Зростала механізація вугі'

льної промисловості; згодом широко розповсюдились у промислово' сті автоматичні й напівавтоматичні верстати, верстати з програмним керуванням, могутні ковальсько'пресові установки.

До кінця четвертої п’ятирічки в республіці вироблялося більше, ніж до війни, прокату чорних металів, залізної руди, електроенергії й мінеральних добрив; довоєнних показників досягло виробництво сталі, чавуну, кам’яного вугілля й ряду інших найважливіших видів промислової продукції.

Обсяг валової продукції промисловості України протягом 1946— 1950 рр. збільшився в 4,4 разу й перевищив обсяг довоєнного 1940 р. на 15 %, у тому числі в металургії — на 16 %, машинобудуванні й металообробці — на 44 %, виробництві будматеріалів — у 2,3 разу. Середньорічні темпи приросту промислової продукції республіки майже в 1,5 разу перевищували загальносоюзні показники, що від' повідало встановленим планам розвитку окремих економічних райо' нів країни. Виробництво електроенергії зросло на 23 %.

Великий обсяг індустріальних робіт був здійснений в областях, що ввійшли до складу СРСР напередодні Другої світової війни. У Західній Україні були створені нові промислові галузі, зокрема, газо' ва й автомобільна, металообробна й електротехнічна. У 1946—1949 рр. у Дрогобицькій області були розвідані Угерське, Бильче'Волицьке й Рудківське газові родовища, що мали не тільки республіканське, але й союзне значення. У 1948 р. пустили в хід найбільший у Європі магістральний газопровід Дашава — Київ, а в 1951 р. західноукраїн' ський газ почала одержувати Москва.

Набагато повільніше йшов розвиток радянської легкої і харчової промисловості. До 1950 р. валове виробництво в легкій промисловос' ті склало 79 % рівня 1940 р.

Роботи з відбудови промисловості були в основному завершені в 1948 р., але на окремих підприємствах чорної металургії вони про' довжувалися ще й на початку 50'х років.

У той час як промисловість республіки розвивалася висхідною лінією, сільське господарство продовжувало залишатися найслаб' шою ланкою радянської економіки. Хоча до кінця 1945 р. в Україні офіційно нараховувалося 27,5 тис. колгоспів, 784 радгоспи і 1277 МТС, у господарському відношенні вони ледь зводили кінці з кінцями. Валовий збір зерна в УРСР у 1946 р. склав 531 млн пудів, що було в 3,5 разу менше, ніж у 1940 р. З 26,3 тис. існуючих улітку 1946 р. колгоспів 5,5 тис. не змогли зібрати навіть тієї кількості зерна, що засіяли. Недостача кормів призвела до значного скорочення поголі' в’я великої рогатої худоби, свиней і коней. Колгоспний лад не міг повною мірою забезпечити продуктами харчування населення й си' ровиною легку промисловість.

( 7 0 0 ( &&&

Страшна посуха 1946 р., що вразила Україну, Молдавію і південь Росії, ще більше збільшила кризу в аграрному секторі економіки. Почався третій у новітній період історії України голодомор. У 16 схід' них, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях у 1946 р. від голо' ду померло 282 тис. чоловік, у 1947 р. — більше 520 тис. У травні 1947 р. у республіці було зареєстровано більше 900 тис. хворих на дистрофію. Чи можна було уникнути таких катастрофічних наслід' ків голоду? Безумовно. Держава мала достатні хлібні резерви. У квіт' ні 1946 р. СРСР підписав угоду із Францією про постачання в цю країну 500 тис. т зерна; усього ж у зазначеному році експорт зерно' вих в інші країни склав 1,7 млн т. При цьому постачання здійснюва' лися за цінами нижче світових і переважно в кредит. Трагедія після' воєнного голоду в Україні і в інших регіонах СРСР ретельно замовчу' валася сталінським керівництвом.

Істотні зміни відбувалися в ті роки в аграрному секторі Західної України. Ще в 1944 р. тут відновився процес насильницької колек' тивізації, перерваний у 1941 р. війною з Німеччиною. На початку 1946 р. у регіоні нараховувалося 158 колгоспів, у 1948 р. — 1762, у 1949 р. — 6098, а в 1950 р. — уже 7190, які об’єднували від 93 % до 98 % селянських господарств.

У 1947 р. у СРСР була проведена грошова реформа . Метою її стало привласнення уражених інфляцією грошей, накопичених у резуль' таті операцій на чорному ринку, а також і тих, що були зібрані селя' нами завдяки приватній торгівлі. Невеликі внески в Державному банку, до 3 тис. карбованців, обмінювалися на нові гроші один до одного. Більші заощадження обмінювалися менш вигідно, а готів' ка — у пропорції один до десяти. Таким чином, ті гроші, що селяни, кримінальники й ділки «чорного ринку» зберігали в кубушці, рап' тово знецінилися. Навіть про державні облігації воєнного часу було оголошено, що нова ціна складає третину номіналу. Для збереження існуючої системи СРСР пішов ще на один важливий крок: відмовив' ся вступити в МВФ і Міжнародний банк реконструкції і розвитку, а 1 березня 1950 р. узагалі вийшов з доларової зони, перевівши визна' чення курсу карбованця на золоту основу. У СРСР були створені ве' ликі золоті запаси, карбованець був неконвертованим. Багато в чому це дозволяло підтримувати дуже низькі ціни й не допускати інфляції.

У містах невід’ємним символом часу стали комуналки, бараки, напівпідвали, хоча скрізь зводилися дорогі, помпезні адміністратив' ні будинки. Надто повільно розгорталося масове житлове будівницт' во. Здійснюване як за рахунок коштів підприємств, так і місцевих органів влади, нове будівництво не вирішувало житлової кризи. Од' нак житло, що час від часу виділялося населенню, передавалося тру' дівникам безкоштовно, плата за проживання була дуже низькою.

Виділені в бюджеті убогі кошти не дозволили здійснити широкі проекти соціального розвитку. Проте, оскільки рівень освіти молоді в роки війни сильно знизився, було відновлено обов’язкову початкову освіту й здійснені заходи щодо введення загальної обов’язкової непо' вної середньої освіти. Значно збільшилося число вищих навчальних закладів. Були розпочаті заходи щодо укріплення і розширення ме' режі дошкільних установ. Основні витрати за утримання дітей у них брали на себе державні органи й підприємства. Була цілком віднов' лена та розширена система будинків відпочинку, санаторіїв і курор' тів. Перебування в місцях відпочинку та лікування в санаторіях опла' чували профспілкові організації.

ЛІКВІДАЦІЯ ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Мабуть, найсерйознішим «головним болем» для сталінського ре' жиму в Західній Україні залишалася Українська повстанська ар мія . Головним джерелом поповнення її рядів була ОУН. У ліс у 1944— 1945 рр. ішли ті, хто рятувався від мобілізації у Червону армію і від переслідувань радянських каральних органів, хто противився колек' тивізації або мстив «комунякам» за репресованих родичів. Після закінчення Великої Вітчизняної війни сталінське керівництво одер' жало можливість перекинути в Західну Україну додаткові загони військ НКВС і підсилити тиск на ОУН'УПА. У 1945—1946 рр. радян' ські війська за підтримкою міліцейських формувань і добровольців з числа місцевих жителів (так званих «яструбків») організували бло' каду і прочісування лісових районів Волині, Галичини й Прикарпат' тя. Усіх, хто підозрювався у зв’язках з партизанами, заарештовува' ли та депортували до Сибіру. З 1946 р. по 1949 р. до Сибіру й на крайню Північ було депортовано близько 500 тис. жителів Західної України. Зі свого боку, Служба безпеки (СБ) ОУН і партизани з УПА нещадно розправлялися з прихильниками радянського режиму. Го' ловнокомандувач УПА Р. Шухевич, за даними А. С. Чайковського, жадав від своїх підлеглих: «Домагатися, щоб жодне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потріб' но боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай з 40 мільйо' нів українського населення залишиться половина — нічого страшно' го в цьому немає». За офіційними радянськими даними, українські націоналісти здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, в яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників дер' жавних і правоохоронних органів, лікарів, учителів й інших. Таким чином, цивільне населення стало заручником сформованої ситуації; люди боялися терору і з боку військ НКВС, і з боку повстанців.

УПА діяла як на території УРСР, так і в сусідніх країнах. На тери' торії Польщі нараховувалося до 2 тис. партизанів і 3 тис. членів під' пілля ОУН. У березні 1947 р. повстанці вбили відомого польського генерала, заступника міністра оборони К. Сверчевського. Ця акція була використана польським урядом для проведення великомасшта' бної операції під кодовою назвою «Вісла» . У квітні того ж року поль' ські війська чисельністю до 30 тис. чоловік, підтримані численними чехословацькими й радянськими армійськими підрозділами, ото' чили та знищили велику частину загонів УПА. Частина повстанців змогла пробитися на територію Радянської України, ще кілька со' тень людей пішли з боями через Чехословаччину в Західну Німеччи' ну й там були інтерновані. Українські лемки (140,5 тис. чоловік) були насильно виселені польською владою з їхніх споконвічних земель і розсіяні по всій території Польщі. Так поляки вирішили «українсь' ку проблему».

Окремі загони УПА продовжували партизанити в західних райо' нах УРСР до початку 50'х років. 5 березня 1950 р. на Львівщині в одній із сутичок загинув головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Піс' ля цього повстанський рух починає загасати й до смерті Сталіна (1953 р.) був остаточно ліквідований.

8( 9 : +1-5+1,2 00

ПРИЄДНАННЯ КРИМУ ДО УРСР

З ініціативи М. С. Хрущова, в ознаменування 300'річчя Перея' славської ради й на знак «вічної дружби» російського й українського народів, у 1954 р. було прийняте рішення передати Крим зі складу РРФСР до складу УРСР. Відповідний Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР був підписаний Головою Президії Верховної Ради СРСР К. Во' рошиловим 19 лютого 1954 р. Доцільність цього рішення мотивува' лася спільністю економіки, територіальною єдністю й тісними гос' подарськими та культурними зв’язками між Кримською областю й УРСР.



«ХРУЩОВСЬКА ВІДЛИГА»

Період з 1953 р. по 1964 р. увійшов в історію СРСР і України під назвою «хрущовської відлиги» . Це були часи, коли на чолі Компар' тії і всього радянського народу стояв М. С. Хрущов, з ім’ям якого були пов’язані важливі зміни в суспільному житті й економіці країни.

Коли 5 березня 1953 р. помер Сталін, вища влада зосередилася в руках членів Президії ЦК КПРС (ВКП(б) була перейменована в КПРС на XIX з’їзді партії в 1949 р.). Провідну роль у ній відігравали вісім партійних босів — Молотов, Каганович, Ворошилов, Мікоян, Мален' ков, Хрущов, Берія й Булганін. Основна боротьба за портфель вождя розгорілася між Берією, Хрущовим і Маленковим. Оскільки Л. П. Бе' рія був міністром внутрішніх справ і першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР, під його контролем знаходилися всі репресив' ні органи. Побоюючись за своє життя, всі інші члени Президії об’єд' налися проти цього сталінського ката і за пропозицією М. С. Хрущо' ва на черговому засіданні в Кремлі в червні 1953 р. заарештували його. Незабаром Пленум ЦК КПРС обговорив «справу Берії», а в гру' дні рішенням Спеціальної Судової присутності Верховного суду СРСР Берія і шість його найближчих співучасників були засуджені до ви' щої міри покарання — розстрілу. Вересневий (1953 р.) Пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК М. С. Хрущова .

Уже в 1953—1955 рр. у СРСР був проведений цілий ряд перетво' рень. Виділимо найбільш істотні з них.

1. Почався процес реабілітації безневинно засуджених у роки ста'лінської диктатури. З квітня 1953 р. по лютий 1956 р. були перегля' нуті всі основні політичні справи післявоєнного часу. Тисячі людей, раніше оголошених «ворогами народу», почали повертатися з табо' рів і заслань у рідні краї.

2. Були поставлені під контроль партійних і державних структуроргани держбезпеки й МВС. У вересні 1953 р. указом Президії Вер' ховної Ради СРСР ліквідувалися Особлива нарада при МВС СРСР й інші позасудові органи («трійки», «п’ятірки» та ін.), що вершили в недавньому минулому розправу без суду й слідства.

3. Були усунуті деякі перекручення, допущені у сфері національ'ної політики. Відновлювалася автономія балкарців, калмиків, чечен' ців, інгушів, карачаївців, переселених у роки війни в Казахстан і Середню Азію. В Україні за «помилки», допущені в проведенні наці' ональної політики, у червні 1953 р. з посади Першого секретаря ЦК КПУ був знятий Л. Мельников і на його місце обраний українець А. Кириченко. Головою Президії Верховної Ради УРСР став Д. Корот' ченко, а Раду Міністрів УРСР очолив М. Кальченко. До 1957 р. в Україну повернулися 65 тис. депортованих членів родин націоналіс' тів, що діяли в рядах ОУН'УПА. Одночасно відкладалося рішення про реабілітацію і повернення на батьківщину кримських татар, по' головно депортованих у Середню Азію в 1944 р. за обвинуваченням у пособництві фашистським окупантам.

4. У підпорядкування урядові УРСР було передано близько 10 тис.промислових підприємств і державних установ. Між 1953 р. і 1956 р. питома вага промисловості в загальному обсязі виробництва України зросла з 36 % до 76 %. Були створені міністерства чорної металургії, вугільної промисловості, паперової, легкої, текстильної промислово' сті, вищої і середньої освіти; до компетенції Ради Міністрів УРСР віднесені питання планування, розвитку сільського господарства, капітального будівництва, транспорту, юстиції та ін. У 1957 р. рес' публіці дозволили самостійно вирішувати питання обласного адміні' стративно'територіального розподілу, прийняти власні цивільний, карний і процесуальний кодекси тощо.

5. З ініціативи М. С. Хрущова, в ознаменування 300'річчя Переяс' лавської ради й на знак «вічного союзу» російського й українського народів, у 1954 р. зі складу РРФСР до складу УРСР був переданий Крим, що є з того часу невід’ємною частиною України.

6. Був спрощений адміністративно'управлінський апарат, лікві'довані 4867 структурних підрозділів, організацій і установ, майже на 25 % скорочений партійний апарат й узято курс на розгортання внутріпартійної демократії. Значно зросло число українців у всіх ке' рівних ланках. На 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ їх було 72 %, у Верхов' ній Раді УРСР — 76 %, серед директорів великих заводів — 50 %.

7. Розширилася зовнішньополітична діяльність УРСР. Якщо в1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то напри' кінці 1955 р. — уже 29.

Вирішальним етапом на шляху десталінізації радянського суспі' льства став XX з’їзд КПРС (14—25 лютого 1956 р.) . На ньому, уже під завісу з’їзду, М. С. Хрущов виступив із закритою доповіддю «Про культ особи і його наслідки» , в якій розвінчувався культ особи Сталі' на і вперше були наведені шокуючі дані про незаконні масові репресії в 30—40'х і на початку 50'х років. Текст цієї доповіді вищі партійні функціонери не зважилися обнародувати, щоб «не рубати сук», на якому вони сиділи. Куца «вижимка» з нього лягла в основу постано' ви ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. Усі гріхи й злочини комуністич' ного режиму Хрущов звів до культу особи однієї людини — Сталіна, котрий, мовляв, «відійшов» від ленінських принципів колегіального керівництва, поставив себе й каральні органи над партією й радянсь' кими органами влади і в такий спосіб зробив можливими кричущі порушення законності.

Незважаючи на те, що Хрущову не вдалося розкрити справжні причини сталінської диктатури, його сміливий вчинок стимулював процес демократизації громадського життя в СРСР. Почали валити' ся стереотипи у внутрішній і зовнішній політиці; зріс інтерес до про' блем науково'технічної революції; розроблялися реформи в промис' ловості й сільському господарстві.

Однією з найважливіших реформ стала реформа управління на родним господарством . Суть її полягала у відомій демократизації всієї системи управління, розширенні господарських прав союзних республік, наближенні управління до виробництва, скороченні управ' лінського апарату. Здійснення реформи почалося в лютому 1957 р. з уведення нової системи управління, що мала об’єднати централізо' ване планове управління з підвищенням самостійності республік, країв і областей. В основу був покладений територіальний принцип управ' ління через Ради народного господарства (раднаргоспи), що створю' валися в окремих районах. На території Союзу було утворено 105 та' ких районів, а в Україні — 11. Під контроль раднаргоспів в УРСР було передано понад 10 тис. промислових підприємств, а наприкінці 1957 р. їм підпорядковувалися 97 % заводів республіки. Нова систе' ма управління виробництвом мала позитивні наслідки: вона сприяла поліпшенню розподілу праці та її кооперації у рамках окремих еко' номічних регіонів; прискорилося формування виробничої і соціаль' ної інфраструктури; повніше використовувалися місцеві ресурси тощо.

У хрущовський період Україна залишалася однією з найрозвину' тіших у промисловому відношенні республік Союзу. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення вона випередила всі капіталістичні країни світу. За видобутком вугілля УРСР вийшла на друге місце у світі, а за виплавкою сталі — на третє. У 1951— 1958 рр. промислова продукція щорічно збільшувалася на 12,3 %, національний прибуток — на 11,7 %; у період семилітки (1959— 1965 рр.) приріст склав, відповідно, 8,8 % і 7 %. У структурі суспіль' ного виробництва в 1960 р. за виробленим національним прибутком (у СРСР його визначали без урахування невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9 %, сільського господарства — 29,1 %, транспорту й зв’язку — 4,7 %; будівництва — 8,2 %; торгівлі — 11,1 %. За період з 1951 по 1965 рр. було побудовано 1960 великих підприємств.

Розвиток промисловості відбувався одночасно з підвищенням рівня її технічної оснащеності. З другої половини 50'их років була розгорнута механізація й автоматизація виробничих процесів. У ву' гільній промисловості удосконалювався шахтний транспорт, механі' зувалася вирубка й відвантаження вугілля (98 %). У доменному і сталеплавильному виробництві будували печі з великим корисним об’ємом, використовували засоби автоматизації, почали застосову' вати киснево'конверторний спосіб плавки сталі, а також випуск спла' вів для авіаційної і ракетної промисловості. На машинобудівних під' приємствах застосовували автоматичне й напівавтоматичне електро' зварювання, нові технологічні способи прискорення обробки металу. Рівень механізації на залізничному транспорті зріс у 1960 р. до 60 %, на річковому — до 78 %, морському — до 68,5 %. Тільки в 1959 — 1965 рр. було створено близько 4 тис. нових видів машин, механіз' мів, апаратів і матеріалів.

Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки й зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встано' влено понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, упро' ваджено 813 автоматичних і напівавтоматичних ліній. У 1965 р. у промисловості України нараховувалося 14 автоматизованих підпри' ємств і 4 комплексно'автоматизовані електростанції, 9343 механізо' вані й автоматизовані лінії, було комплексно механізоване й автома' тизовано 2527 ділянок, 1790 цехів, 431 підприємство.

У період семилітки (1959—1965 рр.) певна увага приділялася ви' робництву промислових і продовольчих товарів, предметів широкого вжитку. У цей період було побудовано більше 300 нових і реконструйо' вано більше 400 підприємств легкої і харчової промисловості. Випуск продукції легкої промисловості виріс у 1,5 разу, продовольчих това' рів — у 1,7 разу, товарів культурно'побутового призначення і госпо' дарського споживання — удвічі. Почали працювати такі великі під' приємства, як Донецька трикотажна і Червоноармійська панчішна фа' брики, швейні фабрики в Кіровограді, Артемівську, Дрогобичі й Ми' колаєві, Луганська взуттєва фабрика та інші. Побудований у ті роки Херсонський бавовняний комбінат став найбільшим текстильним під' приємством республіки. Завершилося будівництво Житомирського й Рівненського льонокомбінатів, що дало можливість уперше на базі місцевої сировини розгорнути в УРСР виробництво власних лляних тканин.

У легкій промисловості значного поширення набули концентра' ція і кооперування підприємств. У Львові в 1961 р. виникли перші виробничі об’єднання — фірми «Прогрес» (взуттєва) і «Світанок» (шкіряна). До 1966 р. у системі Міністерства легкої промисловості України було вже 27 виробничих об’єднань, питома вага яких у загаль' ному виробництві становила 27 %.

Однак у деяких областях республіки скоротився або припинився випуск окремих товарів широкого вжитку, погіршилося викорис' тання місцевої сировини й промислових відходів. Це було пов’язано з відставанням сільського господарства. Розрив між середньорічни' ми темпами росту промисловості й сільського господарства став при' чиною того, що деякі підприємства легкої і харчової промисловості опинилися в скрутному становищі через брак сировини.

Помітне зростання спостерігалося в чорній металургії . У 1965 р. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 р. у 4 рази, виплавка чавуну — у 3,5, сталі — у 1,4, виробництво прокату — у 3,7, стале' вих труб — у 3,1 разу. Було побудовано й здано в експлуатацію в 1951—1965 рр. 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатні стани.

Важлива роль в індустріальному комплексі належала машинобу дуванню і металообробці , середньорічні темпи росту яких складали в 50'х роках 16,5 %. Зменшення їхньої частки в галузевій структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що військову продук' цію в офіційній статистиці не показували. За цей час було створено більше 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, трансформаторів, автомати' чних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, моторо' лерів, мотоциклів, холодильників, пральних машин, пилососів. До середини 60'х років було освоєне виробництво синтетичних алмазів, великовантажних автомашин, автобусів власної конструкції, малолі' тражок, авторефрежераторів, автонавантажувачів, танкерів, рибаль' ських траулерів, літаків. Побудовано такі заводи, як Одеський і Дніп' ропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомо' більні, Львівський телевізорний, Сумський електронних мікроско' пів, Київський електронно'обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. Україна займала провідне місце в СРСР за обсягами виробництва сільськогосподарських машин. Тіль' ки за першу половину 60'х років було побудовано 22 заводи. До 1965 р. у республіці нараховувалося більше 1 тис. машинобудівних підпри' ємств, на яких працювало понад 25 % зайнятих у промисловості.

Вугільна промисловість , насамперед у Донбасі, забезпечувала якісним твердим паливом потреби господарства і населення УРСР та інших республік. За 1959—1965 рр. в Україні було введено в дію 46 нових і реконструйовано 33 діючі шахти.

Протягом 1951—1958 рр. здійснювалося будівництво нових електростанцій . У 1955 р. дала струм Каховська гідроелектростан' ція, через рік — Теребле'Рицька ГЕС у Закарпатті та інші. Протягом семилітки (1959—1965 рр.) було закінчено спорудження Кременчу' цької й Дніпродзержинської ГЕС, введена в експлуатацію перша чер' га Київської гідроелектростанції, побудовані Зміївська ГРЕС та інші електростанції.

Споруджувалися нові доменні й мартенівські печі, вводилися в дію могутні прокатні стани. Протягом 1955 р. у республіці було ви' плавлено більше 22 млн т чавуну, 24 млн т сталі, а в 1965 р. — відпо' відно 32,6 і близько 37 млн т. Розвивалася кольорова металургія. Росло виробництво алюмінію, цинку, магнію, титану, ртуті, було освоєне виробництво кристалічного кремнію та германію.

Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощуван ня величезної кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн га в ма' сштабах усього Радянського Союзу. За американською моделлю її мали використовувати як корми для збільшення продуктивності тваринни' цтва. У 1953 р. посіви кукурудзи в УРСР займали майже 2,2 млн га. Відповідно до рішення лютневого (1955 р.) Пленуму ЦК КПУ планува' лося вже в 1955 р. засіяти цією культурою більше 5 млн га. У 1961 р. колгоспи й радгоспи республіки «за порадою товариша Хрущова» ви' ділили 3 млн га кращих земель під посіви кукурудзи. Однак результа' ти «кукурудзяної епопеї» виявилися більше ніж скромними. Продо' вольча проблема залишалася невирішеною. Після неврожаю 1963 р. СРСР змушений був зробити великі закупівлі зерна в Канаді й США. Надалі подібні закупівлі стануть регулярними.

Ще одним грандіозним проектом стала реформа у тваринництві . Її суть, за словами Хрущова, полягала в тому, щоб «у найближчі роки наздогнати США за виробництвом м’яса, масла й молока на душу населення». Ця програма була прийнята в 1957 р., але так і не була виконана. У 1964 р. виробництво продукції тваринництва в УРСР упало до 92 % рівня 1958 р.

Держава постійно вживала заходи щодо підняття продуктивно сті колгоспів і радгоспів . Протягом 1952—1958 рр. закупівельні ціни на зерно зросли майже в 7 разів, на картоплю — у 8 разів, на продук' ти тваринництва — у 5,5 разу. У 1961 р. були знижені в середньому на 40 % ціни на сільськогосподарські машини і запчастини до них, пальне й автомобілі. Колгоспи одержали пільги з прибуткового пода' тку від реалізації продуктів тваринництва. У 1962 р. для колгоспів були знижені ціни на будівельні матеріали, метал і металоконструк' ції, одночасно підвищені державні закупівельні ціни на молоко, мо' лочні продукти, худобу й птицю в середньому на 35 %.

Реформаторські нововведення торкнулися і соціальної сфери . Із середини 50'х років заробітна плата стала провідною формою підви' щення добробуту трудящих. Середньомісячна грошова заробітна пла' та всіх категорій робітників та службовців у 50'ті роки зросла на 25,3 %. Про збільшення грошових прибутків жителів України свід' чить той факт, що сума внесків в ощадних касах республіки виросла з 2,7 млрд карбованців у 1950 р. до 19,7 млрд карбованців у 1960 р. У 1965 р. скоротився робочий день. Фабрики й заводи перейшли на п’ятиденний робочий тиждень. Збільшився термін відпусток вагіт' ним жінкам і молодим матерям. Прибутки колгоспників від громад' ського й особистого господарства збільшилися в 1951—1955 рр. на 50 %. З уведенням у 1956 р. щомісячного авансування грошова опла' та праці колгоспників поступово починає переважати. У 1960 р. її середньомісячний розмір становив 24,3 карбованця, або близько 45 % загальної оплати за трудодні. У липні 1964 р. був прийнятий закон про пенсії і допомогу членам колгоспів. Мінімальний розмір пенсії встановлювався в розмірі 12 карбованців на місяць.

Певне значення для підйому добробуту населення мало скасуван' ня або зменшення податків, скасування в 1957—1958 рр. обов’язко' вих державних позик. Росла роль суспільних фондів споживання. Так, у 1963 р. у СРСР вони складали 17% національного доходу. За їхній рахунок забезпечувалися безкоштовне навчання, охорона здо' ров’я. Більш раціональною стала структура споживання. Однак ви' трати на харчування були високими й складали 47,4 % заробітної плати робітника. Виплати й матеріальна допомога залишалися низь' кими — 717 карбованців на рік на душу населення.

Урбанізація підсилила житлову кризу . У 1954 р. було прийнято рішення про масове будівництво житла індустріальними методами. Виросла площа нових житлових будинків, пізніше прозваних у наро' ді «хрущовками». Люди почали переселятися з «комуналок», бара' ків, підвалів і напівпідвалів в індивідуальні квартири. Якщо в 1918— 1940 рр. в Україні було введено в експлуатацію 78,5 тис. кв. м житло' вої площі, то в 1956—1965 рр. — більше 182 тис. кв. м. Одержали й побудували собі житло майже 18 млн чоловік. Гострота житлової про' блеми трохи зменшилася, однак якість житла й рівень забезпеченос' ті ним населення усе ще залишався низьким.

Певні зрушення спостерігалися в духовному житті й у сфері народної освіти . У квітні 1958 р. Хрущов виступив на XIII з’їзді ВЛКСМ, закликавши перебороти відірваність шкіл і вузів від життя. Наприкінці того ж року був опублікований закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народ ної освіти в СРСР» , що був продубльований Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р. В основі запропонованої реформи лежав принцип об’єднання загальноосвітнього й політехнічного навчання. Відповід' но до закону семи' і десятилітні школи були перетворені на восьми' річні (обов’язкові) й одинадцятирічні загальноосвітні трудові політе' хнічні з виробничою практикою. Випускники середніх шкіл, за ви' нятком 20 % кращих учнів, зобов’язані були до вступу у вуз відпра' цювати на виробництві не менше двох років. У міських школах поча' ли створювати майстерні й цехи, в яких учні займалися виготовлен' ням інструментів, іграшок, значків, простих видів одягу й меблів. При сільських школах з’явилися господарства з правильною сіво' зміною, тваринницькі ферми й птахофабрики.

З 1961 р. по 1966 р. у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився в 1,5 разу. У них навчалися 1 млн 336 тис. студентів і учнів. У 1963 р. у Харкові був відкритий Інститут мистецтв, у 1964 р. заснований Донецький державний університет (нині Донецький на' ціональний університет).

Деякі позитивні зміни відбулися у сфері культурної і наукової діяльності . З 1957 р. українські історики приступили до видання власного «Українського історичного журналу». З 1959 р. по 1965 р. продовжувалося видання 17 томів «Української Радянської Енцик' лопедії». З’явилися багатотомні «Словник української мови», «Істо' рія української літератури», «Історія українського мистецтва», «Іс' торія міст і сіл Української РСР». Творчу активність української ін' телігенції стимулювала також поява нових суспільно'політичних, наукових і літературних журналів («Прапор», «Знання та праця», «Всесвіт» та інші). Масовими тиражами видавалися твори А. Мали' шка, О. Гончара, М. Рильського, М. Бажана, П. Воронька, М. Стель' маха, Ю. Яновського, В. Сосюри, П. Тичини, Остапа Вишні й Б. Олій' ника.

Помітною подією в культурному житті республіки стало прове' дення в березні'травні 1958 р. фестивалю «Перша українська теат ральна весна» , в якому брали участь десятки театральних колекти' вів, у тому числі Харківський академічний театр ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери та балету ім. І. Франка, Вінницький облас' ний музично'драматичний театр ім. М. Садовського.

В УРСР склалася розгалужена мережа науководослідних уста нов . Тільки в період з 1959 р. по 1965 р. у республіці було створено 73 наукові заклади, а всього діяло понад 830 наукових установ, в яких працювало 95 тис. чоловік (у тому числі близько 2 тис. докторів наук і майже 20 тис. кандидатів наук). Базовим центром наукових до' сліджень була Академія наук України, до складу якої входило близь' ко 50 науково'дослідних установ. У середині 50'х років у складі АН УРСР працювали 81 академік і 100 членів'кореспондентів. У 1962 р. на базі комп’ютерного центру, відкритого в Києві ще в 1957 р., був створений Інститут кібернетики.

Розгорнули свою діяльність Українське державне видавництво, Видавництво Академії наук України, Державне видавництво образо' творчого мистецтва та музичної літератури УРСР (з 1964 р. — вида' вництво «Веселка»), обласні видавництва в Харкові, Одесі, Львові, Донецьку й інших містах. За період з 1950 р. по 1958 р. кількість виданих книг (за назвами) зросла з 4136 до 6618 (з них 3975 — укра' їнською мовою), а їхній тираж збільшився з 77,6 млн до 116,2 млн екземплярів.

Під завісу «хрущовської відлиги», однак, усе більш помітними



стали тенденції на згортання процесів демократизації , посилення тотального ідеологічного диктату партії. Відповіддю на ці рецидиви сталінщини стало формування наприкінці 50'х і початку 60'х років правозахисного руху дисидентів як у рамках усього Союзу, так і в Україні. Влада боролася проти нього під гаслом «боротьби з антира' дянщиною». У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Україн' ським робітничо'селянським союзом, організованим у 1959 р. Л. Лу' к’яненком. Союз ставив за мету вихід УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР (про право націй на самовизначення). Суд засудив Лук’яненка до вищої міри покарання, згодом замінивши розстріл 15'літнім ув’язненням у таборі й 10'літ' нім засланням. Разом з Л. Лук’яненком були засуджені В. Луцків, І. Кандиба та інші.

У жовтні 1961 р . у Москві відбувся XXII з’їзд КПРС , на якому М. С. Хрущов представив нову Програму партії програму побудо ви комунізму в СРСР . Одночасно був даний поштовх новому етапу роботи з подолання культу особи Сталіна й нових реформ в економіці. До Статуту КПРС був уключений новий пункт, відповідно до якого ніхто не міг займати виборну посаду в партії більше трьох термінів поспіль, а склад керівних органів повинен був регулярно обновляти' ся щонайменше на одну третину.

У березні 1962 р. Хрущов провів реорганізацію всього керівного апарату сільськогосподарського комплексу. Це стало прелюдією до найбільш незвичайної хрущовської реформи. Відповідно до проекту, уся партія повинна була змінити територіальну структуру на вироб' ничу. Її апарат поділявся на дві рівнобіжні структури — для проми' словості й сільського господарства, якими керували з єдиного центру. У кожній області з’явилося по два обкоми партії: один займався про' мисловим виробництвом, інший — аграрним сектором. За цим са' мим принципом розділили виконавчі органи влади — облвиконкоми .

Усі ці перетворення були негативно зустрінуті консервативною частиною партійної номенклатури, що в умовах тоталітаризму звик' ла до гарантованості свого панівного положення і не бажала його втра' чати через «реформаторську чехарду» Хрущова. За спиною Першо' го секретаря ЦК почала назрівати змова, в яку були втягнені всі вищі партійні керівники. 14 жовтня 1964 р. вони скликали Пленум ЦК КПРС , на якому Хрущова змусили підписати заяву про добровільну відставку. Посада Першого секретаря дісталася Л. І. Брежнєву, а посада Голови Ради Міністрів СРСР (яку Хрущов за сумісництвом займав з 1958 р.) — О. М. Косигіну .

,4#; % /4#;

«ЗАСТІЙ»

У 70'ті роки наростаюча бюрократизація економіки , збереження авторитаризму в системі політичного управління призвели до появи й поглиблення кризових явищ у всіх сферах життя радянського сус' пільства, у тому числі й в Україні. Середньорічний приріст валового національного продукту в УРСР у 1961—1965 рр. становив 6,9 %, у 1966—1970 рр. — 6,7 %, у 1971—1975 рр. — 5,6 %, у 1976—

1980 рр. — 3,4 %, у 1981—1985 рр. — 3,5 %. Тільки за 15 років (з 1965 р. по 1980 р.) темпи росту продуктивності праці в УРСР знизи' лися більше ніж удвічі. Уповільнення темпів економічного зростан' ня, невиконання планових завдань, топтання на місці, а в окремих галузях — відкат назад були особливо загрозливими для СРСР на тлі технологічної революції, що розпочалася в розвинутих капіталістич' них країнах і супроводжувалася їхнім переходом від індустріального до постіндустріального суспільства. Оскільки в господарських пла' нах міністерств і відомств СРСР не знаходили належного відобра' ження питання використання досягнень науково'технічної револю' ції (НТР), партія ініціювала розробку комплексної програми розвит' ку техніки й технологій. Протягом 1971—1975 рр., наприклад, пе' редбачалося одержати від використання в народному господарстві досягнень науки й техніки економічний ефект 40—42 млрд карбова' нців, або приблизно 40 % запланованого на п’ятирічку приросту на' ціонального доходу. На практиці ж велику силу набирали інертність, рутинерство, бюрократизм.

Велика частина підприємств підпорядковувалася центральним міністерствам і відомствам. Якщо в 1957 р. в СРСР було 37 міністерств, то в 1974 р. — уже більше 60, у 1977 р. — 80, а на початок 1987 р. — більше 100. За період з 1975 р. по 1985 р. кількість союзно'республі' канських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20 %. Неухильно втілювалися конкретні міністерсь' кі постанови; з областей викачувалося все можливе при мінімальних витратах на соцкультпобут, екологію, розвиток виробничої й соціаль' ної інфраструктури тощо. Об’єктивне призначення міністерської сис' теми полягало в тому, щоб займатися діяльністю, яка суперечить інте' ресам населення того регіону, у межах якого діяло підприємство. І чим

більшим було підприємство, чим важливішою була його продукція з погляду загальнодержавного, тим більшого конкретного збитку завда' вала його діяльність регіонові.

Сказане повною мірою стосується й народногосподарського ком' плексу України, повністю підлеглого союзним міністерствам і відом' ствам. На думку американського економіста Х. Хантера, вилучення поточного доходу з УРСР і використання його в інших регіонах СРСР було «основною рисою української економічної історії». За підрахун' ками британського фахівця П. Уайлза, Україна регулярно вносила в союзний бюджет на 10 % більше коштів, ніж отримувала з нього.

Отже, положення справ в економіці неухильно погіршувалося, зро' стання життєвого рівня народу сповільнилося. За років дев’ятої п’я' тирічки (1971—1975 рр.) обсяг промислового виробництва виріс на 43 % (за альтернативними оцінками — лише на 25 %) порівняно з 50,5 % (39 %) у восьмій п’ятирічці. Замість 41 % приросту викори' стовуваного національного доходу в 1966—1970 рр. у дев’ятій п’яти' річці цей показник виріс тільки на 28 %. Причому ці прирости дося' галися не за рахунок інтенсивних методів ведення господарства й підвищення продуктивності праці, а за рахунок залучення в госпо' дарський обіг усе нових і нових ресурсів. Приріст інтегрального по' казника ефективності суспільного виробництва упав з 18 % у вось' мій п’ятирічці до 6 % у дев’ятій. Темпи зростання реальних прибут' ків населення в УРСР мали тенденцію до постійного зниження. Якщо в дев’ятій п’ятирічці в Україні вони складали 20 %, у десятій — 17 %, то в одинадцятій — лише 14 %. З п’ятирічки в п’ятирічку зменшува' лося число громадян, що зуміли поліпшити свої житлові умови. У восьмій п’ятирічці їх нараховувалося 8,9 млн чоловік, у дев’ятій — 8,6 млн, у десятій — 7,8 млн, а в одинадцятій — 7,7 млн. Знизився і рівень охорони здоров’я. За період 1970—1985 рр. показники смерт' ності в УРСР зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а при' родний приріст населення України скоротився в 2,2 разу. Країна за всіма показниками чимраз сильніше занурювалася в «застій».

У світі розгортався новий виток науковотехнічної революції . Його основу складали такі досягнення науки, що призвели до формування мікроелектроніки, біотехнології як базисних напрямків технологіч' ного перевороту у виробничій і невиробничій сферах. Це вимагало нових кадрів, знань і навичок. А в СРСР закостеніла бюрократична машина не могла адаптуватися до змін, реагуючи на них лише збіль' шенням штатів. З 1960 р. по 1987 р. апарат органів управління в країні виріс більше ніж удвічі — з 1245 тис. до 2663 тис. чоловік, а загальна чисельність керівників перевищила 18 млн чоловік. Ці кад' ри відрізнялися в основному низьким професійним рівнем (з 9,3 млн керівників усього 4,2 млн (45 %) мали вищу освіту й тільки частки ( 0 &&&

відсотка — середню спеціальну управлінську освіту). Ефективно ре' агувати на реалії технологічної революції такий апарат не міг. Зате він регулярно нарощував випуск інструкцій, наказів, розпоряджень та інших підзаконних актів.

Незважаючи на те, що 70'ті рр. були сприятливими з погляду при' родних приростів працездатного населення, саме в цей період загост' рився дефіцит робочої сили, оскільки величезні капіталовкладення йшли не на заміщення застарілої техніки й устаткування, а на будуван' ня стін для давно застарілих технологічних установок і машин. Дефі' цитність трудових ресурсів в умовах адміністративно'командної сис' теми змушувала підприємства накопичувати цей ресурс взапас. У 1971—1978 рр. у промисловості було створено більше 3 млн нових ро' бочих місць, що залишалися вакантними. Зате значна частина робіт' ників обслуговувала фізично й морально застарілу техніку. Тому хоча і відбувалося деяке скорочення питомої ваги працівників, зайнятих ручною працею, їхня абсолютна чисельність продовжувала зростати.

Десята п’ятирічка , скоріше для самозаспокоєння, була проголо' шена «п’ятирічкою ефективності і якості». Однак замість всілякої економії з усіх сил підтримувалися пропорції 30—50'х рр. Ставка робилася на закупівлі через імпорт промислового устаткування і то' варів ширужитку в обмін на експорт енергоносіїв з непоновлюваних (природних) джерел. При цьому розраховували на сформовану в 70'ті роки сприятливу для СРСР зовнішньоекономічну кон’юнктуру (у зв’язку з війною на «нафтоносних територіях» Близького Сходу й енергетичною кризою, що вибухнула на Заході). Безоглядно форсу' вався нафтогазовидобуток у Західному Сибіру. Для нагляду за вико' нанням планових завдань була створена спеціальна урядова комісія, Західно'Сибірським нафтогазовим комплексом постійно займався ЦК КПРС. На спорудження об’єктів комплексу кидалися сили будівель' ників буквально з усіх регіонів країни. З витратами рахуватися було не прийнято, з нестатками нафтовиків і газовиків — теж. «Нафта за будьяку ціну!» — такий був девіз «ощадливої економіки». Західний Сибір у 1980 р. дав 10 % світового видобутку нафти й газу.

Після восьмикратного (а в торгівлі з розвинутими капіталістич' ними країнами п’ятнадцятикратного) підвищення цін на нафту в 70'х рр. у СРСР буквально ринув потік нафтодоларів. Прибутки від реалізації нафти й нафтопродуктів за період з 1974 р. по 1984 р. за найскромнішими підрахунках склали 176 млрд інвалютних карбован' ців. Але ці казкові гроші зробили неймовірно скромний вплив на задоволення потреб і запитів людей й економічних структур. Витрат' ний механізм перемелював одержувані кошти, спрямовуючи їх на будівництво чергових безперспективних і екологічно згубних довго' будів.

Від вимог часу усе більше відставав науково'технічний потенціал, що був запрограмований на еволюційний розвиток і не відповідав вимогам сучасного етапу технологічної революції. Якісний рівень вітчизняного науково'технічного сектора неухильно знижувався. Середньорічне число створених зразків нової техніки скоротилося з 4,6 тис. у 1961—1965 рр. до 3,5 тис. у 1981—1985 рр. Причому тіль' ки 10 % зразків цієї техніки перевищували рівень кращих світових. Загальмувалося освоєння і принципово нових технологій, намітило' ся серйозне відставання в розвитку фундаментальних наукових до' сліджень, за якими ще недавно СРСР мав непогані показники.

Країна впритул підходила до кризи всієї соціально'економічної системи. Злидарський рівень життя десятків мільйонів людей, не' можливість задоволення першочергових потреб і відсутність стиму' лів до праці викликали процеси фізичної і соціальної деградації. У 1970 р. рівень споживання на душу населення в СРСР становив при' близно половину американського. Якщо в 1982 р. для заповнення звичайного щотижневого споживчого кошика у Вашингтоні (США) досить було відпрацювати 18 годин, то в Києві аналогічний кошик коштував майже 53 робочі години (без урахування якості товарів і послуг, що в СРСР була набагато нижчою, ніж в Америці). Тому за рівнем споживання на душу населення СРСР займав на той час лише 77 місце у світі.

ДИСИДЕНТИ БРЕЖНЄВСЬКОГО ПЕРІОДУ

У роки «застою» почався новий етап дисидентського руху , який можна назвати «гельсінським», тому що його учасники намагалися стежити за дотриманням гуманітарних статей договору, підписано' го СРСР на Міжнародній нараді з безпеки й співробітництва в Європі влітку 1975 р. у Гельсінкі. Вихідним рубежем була прес'конферен' ція професора Ю. Орлова для закордонних кореспондентів у травні 1976 р., де було заявлено про створення групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР . До Московської групи ввійшли Л. Алексє' єва, Є. Боннер, П. Григоренко, О. Марченко. Незабаром утворилися Українська, Литовська, Грузинська, Вірменська групи.

Українська Гельсінська група (УГГ) виникла в Києві в листопа' ді 1976 р. Очолив її письменник М. Руденко . До її складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші — усього 37 чоловік. УГГ ставила за мету познайомити укра' їнське суспільство з Декларацією прав людини ООН, зібрати докази порушення радянською владою прав людини, національних прав в УРСР, застосування політики етно' і лінгвоциду й насильницької (* #33&'

русифікації, добитися безпосередніх зв’язків України із закордон' ними країнами, акредитації в УРСР представників іноземної преси, вільного обміну інформацією й ідеями. КДБ почав переслідування дисидентів. До 1980 р. майже 3/4 складу УГГ були засуджені на терміни від 10 до 15 років.

Крім правозахисного дисидентства, в УРСР мали місце релігійне й «національно орієнтоване» дисидентство. Релігійні дисиденти вели боротьбу за утвердження в республіці не декларованої, а фактичної свободи совісті. Частина з них вимагала відновити греко'католицьку й автокефальну православну церкви, не переслідувати представни' ків протестантських сект. У 1982 р. священик Й. Тереля організував Комітет захисту Української грекокатолицької церкви , сподіваю' чись добитися її легалізації. Брежнєвський режим відповів на це арештами активістів.

Проти русифікації, утиску української культури й імперської по' літики Москви в 60—70'ті роки виступали такі дисиденти, як І. Дзю ба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, В. Стус, І. Світличний, М. Горинь, Б. Горинь, Є. Сверстюк, І. Калинець й інші. У дисидентство пішла політизована, радикально налаштована молодь із різних соціа' льно'професійних груп населення. Становлення структур правозахи' сного руху супроводжувалося наростанням у його діяльності політич' них пріоритетів. Для боротьби з інакомисленням у складі КДБ було сформовано п’яте Головне управління. До 1984 р. зусиллями «компе' тентних органів» рух дисидентів був практично знищений. Біля тися' чі чоловік (до 90 % активістів) опинилися у в’язницях, таборах, психі' атричних лікарнях («психушках»). Найбільш авторитетного «опонен' та» системи, академіка А. Д. Сахарова , без суду і слідства позбавили всіх трьох зірок Героя Соціалістичної Праці, інших державних наго' род і вислали в закрите місто Горький (нині Нижній Новгород), де він пробув сім років. Незважаючи на відносну нечисленність, дисиденти зробили свій внесок у розхитування підвалин радянської системи, у розвінчання міфу про її гуманність і демократизм.

!

+1/-+11+ 00

ПЕРЕБУДОВА

Перебудова — термін, що ввійшов до широкого вжитку із середи' ни 80'х років ХХ ст. Політика перебудови, почата частиною керівни'

цтва КПРС на чолі з Генеральним секретарем ЦК партії М. С. Горба' човим, призвела до значних змін у житті країни й світу в цілому (гласність, політичний плюралізм, закінчення «холодної війни» тощо). До кінця 80'х — початку 90'х рр. у результаті суперечливості й непослідовності в здійсненні перебудови відбулося загострення кри' зи у всіх сферах життя суспільства, що завершилося розпадом СРСР у серпні — грудні 1991 р.

ГЛАСНІСТЬ

У лютому 1986 р. XXVII з’їзд КПРС прийняв нову редакцію Про' грами партії, з якої забрали завдання побудови комунізму, проголо' сивши курс на удосконалення соціалізму. Саме тоді М. С. Горбачов висунув два принципово нові політичні гасла — гласність і широка демократія . Іншими словами, реформи вирішено було починати не з економічного базису, а з політичної надбудови.

Основними досягненнями політики гласності стали: ліквідація «білих плям» в історії СРСР; повернення з небуття дискредитованих у 30—70'ті роки імен багатьох політичних і культурних діячів, забо' ронених літературних творів, кінофільмів, наукових і публіцистич' них праць; послаблення цензури; розгортання дискусій навколо клю' чових проблем громадського, соціального, політичного й духовного розвитку; ламання старих пропагандистських стереотипів й ідеоло' гічних міфів; поява ідейного плюралізму, розмаїтості думок; падін' ня «залізної завіси» і можливість діалогу з країнами Заходу; поліп' шення радянсько'американських відносин.

Гострі публіцистичні твори з’явилися на сторінках таких видань, як «Московські новини», «Вогник», «Новий мир», «Прапор», «Жов' тень», «Питання історії», «Літературна Україна» та інших. Люди із здивуванням дізнавалися про раніше приховані від них факти мину' лого, пов’язані з революцією та громадянською війною 1917— 1920 рр., непом, політикою колективізації й індустріалізації, голо' доморами, сталінськими репресіями 30'х років, Великою Вітчизня' ною війною, діяльністю ОУН'УПА, «хрущовською відлигою», диси' дентами й брежнєвським «застоєм». Протягом лише одного 1986 р. газети і журнали набули 14 млн нових читачів.

Природно, політика гласності викликала різку політизацію гро' мадян і зростання ідеологічної поляризації. У дискусіях на сторін' ках друкованих видань, на радіо й телебаченні переважали не наукові аргументи, а емоції й ідеологічні пристрасті. При цьому комуністи' чна ідеологія почала зазнавати відкритих нападів з боку її опонентів, у самій партії почався період «розброду й хитань». Плюралізм думок (* #33&'

зайшов у суперечність з існуючою тоталітарною системою, назріла необхідність у радикальній політичній реформі.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ (16 липня 1990 р.)

Найважливішим документом, що прийняла Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р . , була Декларація про державний суверенітет України , що складалася з преамбули, 10 розділів і висновку.

Які її основні положення?

1. Проголошувалися верховенство, самостійність, повнота й непо'дільність влади республіки в межах її території, незалежність й рівно' правність у зовнішніх відносинах; від імені українського народу мог' ла виступати тільки Верховна Рада УРСР.

2. У розділі «Державна влада» зазначалося, що УРСР забезпечує вер'ховенство Конституції й законів республіки на своїй території; вищий нагляд за дотриманням законів здійснює Генеральний прокурор УРСР.

3. Весь економічний і науково'технічний потенціал республіки ого'лошувався власністю народу України; УРСР створює власну банків' ську, цінову, фінансову та інші системи, формує держбюджет, а у разі потреби вводить свою грошову одиницю.

4. У галузі культурного розвитку проголошувалося прагнення за'безпечити національно'культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови у всіх сферах громадського життя; одночасно всім національно' стям, що проживають на території УРСР, гарантувалася воля їхнього національно'культурного розвитку.

5. У розділі «Зовнішня й внутрішня безпека» вказувалося, щоУкраїна має право на власні Збройні сили, внутрішні війська й органи державної безпеки, підлеглі Верховній Раді; проголошувалося праг' нення України стати в майбутньому нейтральною державою, не бра' ти участь у військових блоках і дотримуватися трьох неядерних прин' ципів: не приймати, не виробляти, не купувати ядерну зброю.

6. У галузі міжнародних відносин Україна як суб’єкт міжнарод'ного права прагнула підтримувати дружні зв’язки з іншими держа' вами, брати участь у роботі міжнародних організацій; при цьому визнавався пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, загальновизнаних норм міжнародного права над но