регистрация / вход

Встановлення та розвиток ранньофеодальної держави Німеччини

Курсова робота Зміст Вступ Розділ І. Характеристика феодальної держави в Німеччині Розділ ІІ. Встановлення та розвиток ранньофеодальної держави 2.1. Ранньофеодальна монархія

Курсова робота

Встановлення та розвиток ранньофеодальної держави Німеччини

Зміст

Вступ

Розділ І. Характеристика феодальної держави в Німеччині

Розділ ІІ. Встановлення та розвиток ранньофеодальної держави

2.1. Ранньофеодальна монархія

2.2. особливості станової структури

Розділ ІІІ. Феодальна держава в період територіальної роздробленості

3.1. Зміни в становій структурі

3.2. Зміни в державному ладі. Політичний розвиток Німеччини

3.3. Розвиток територіальних одиниць та місцевої влади. Прусія та Австрія

Розділ IV. Правова система Німеччини даного періоду

Висновок

Використана література

Розділ І. Утворення феодальної держави в Німеччині.

Німеччина як самостійна феодальна держава утворилась на території східних франків після розвалення Франкської імперії. Ця територія включала п’ять основних племінних герцогств – Саксонію, Франконію, Швабію

( Аллеманію), Баварію та відвойовану у Франції Лотарингію, а також сусідські французькі, італійські та слов’янські землі – Бургундію, міста північної Італії, Богемію, Австрію та інші.

Після деякого періоду відносної єдності в Х- ХІІ столітті в Німеччині почався економічний процес феодальної роздробленості. Алена відміну від Франції він набув тут незворотного характеру. Це можна пояснити цілим рядом причин, серед яких важливу роль відіграють зовнішні фактори. Два основні напрямки зовнішньої експансії феодальної Німеччини ( в Італію та на Слов’янський схід) призвели до штучного з’єднання німецьких герцогів, силою приєднаних слов’янських земель та Північної Італії до імперії, яка в ХV столітті дістало назву Священної Римської імперії німецької нації [ ] [1] ).

Німецькі імператори успадкували не тільки титул “короля франків”, але коронувались в Римі, як “імператори римлян” та отримували корону з рук папи та тим самим претендували на духовне та світське лідерство в християнському світі. Цим пояснюється те особливе значення, котрих набули в історії Німеччини взаємовідносини між державою та церквою, у тому числі її центром у Римі.

Оскільки основною тенденцією розвитку Німеччини залишилась тенденція до децентралізації, періодизація розвитку феодальної держави в Німеччині являє собою певну складність. Зміна форм феодальної держави прослідковується тут не стільки в масштабі всієї імперії та особливо Німеччини, скільки по окремих німецьких князівствах.

З ХІІІ століття вони поступово перетворюються в самостійні держави і лише формально зв’язані між собою імператорською владою. Що ж стосується Німецької федеральної держави в цілому, то її історію можна

умовно розподілити на два та більше етапи:

1. Становлення та розвиток відносно централізованої держави в Німеччині в рамках імперії ( Х – ХІІ ст.).

2. Територіальна роздробленість у Німеччині (ХІІІ - на поч. ХІХ ст.) та розвиток автономних німецьких князівств - держав.

Після утворення самостійних князівств та юридичного оформлення

олігархії великих князів-курфюрстів ( ХІІІ-ХIV ст.) Німеччина повністю до ХІХ ст. не являла собою єдиної держави та зберігала форму сеньйоральної монархії з окремими елементами станово-представницької монархії. Різноманітні стадії розвитку феодальної держави можуть бути виявлені тут тільки в рамках локальних територій, держав-князівств. В ХIV – ХVІ ст. у князівствах Німеччини встановлюються станово-представницькі, а в ХVІІ-ХVІІІ ст. – абсолютні монархії. В 1806 році під ударами військ Наполеона “Священна Римська імперія” була зруйнована.

Розділ ІІ. Встановлення ранньофеодальної держави.

2.1. Ранньофеодальна монархія.

В першій третині Х – ХІІ ст. Німеччина являла собою відносно єдину державу. Слабкий розвиток феодалізму, зовнішня загроза та активна політика централізації перших німецьких королів сприяла утвердженню ранньофеодальної монархії, тимчасовому збільшенню королівської влади. Королям вдавалося створити державні об’єднання з попередніх племінних герцогств. Разом із тим відсутність етнічної спільності, слабкі економічні зв’язки між окремими герцогствами робили єдність держави відносною.

В цей період відбулося значне територіальне розширення німецької держави. В результаті приєднання частини Італії, Бургундії, Чехії та утворення Бранденбурзької, Східної та інших марок виникла імперія. Німецькі королі з Х ст. отримали титул імператорів “Священної Римської імперії” [ ] [2] ) .

Тимчасовому посиленню королівської влади сприяла діяльність

Оттона І (936-973 рр.), який у боротьбі з герцогами пробував зпертись на церковне землеволодіння та церковні установи. Його заходи по відношенню до місцевої церкви отримали назву “оттонівських привілеїв”. Оттон І обмежив права герцогів по відношенню до церкви, частково передав герцогські функції єпископам, створив в областях незалежні, єпископські території за рахунок передачі під управління єпископів герцогських земель або їх частин. Духовні феодали були підпорядковані виключно королівській владі. Верховенство короля в церковних справах забезпечувалося тим, що у прелатів були відсутні спадкові права на землі, а також практикою королівської інвеститури. “Єпископська система” Оттона І дозволила йому за власним бажанням призначати єпископів, замінювати єпископські кафедри, користуватись частиною прибутків із церковних земель.

Ці прибутки являли собою матеріальну основу відносно сильної

королівської влади, так як і прибутки від інших виключно королівських прав

(регалій), головним із яких було право на створення вищого суду. Німецький король “творив справедливість”, видав імперські закони та навіть церковні закони.

Єпископальна політика Оттона І віднайшла своє логічне завершення в захопленні Риму, як центру католицької церкви. Використавши феодальні війни в Італії, Оттон І коронувався в 962 р. в Римі імператором. Цей акт повинен був означати відновлення імперії Карла Великого,яка розпалася, та символізувати походження корони німецьких королів від римських цезарів. При коронуванні Оттон І признав претензії папи на світські володіння в Італії, але із збереженням суверенітету імператора над ним. Крім того, від папи римського вимагалось висловлення васальної присяги імператору. Після правління Оттона І німецькі імператори стали розпоряджатись церковними кафедрами в Італії, призначати на престол пап. Але згодом з кінця ХІ ст. влада папства збільшується і воно поступово звільняється від опіки німецьких імператорів та домагається верховенства влади разом із ними.

Центральний апарат у Німеччині в Х – ХІІ ст. зберігав у собі риси двірцево - вотчинної системи управління, яка була притаманна епосі

Каролінгів [ ][3] ) . Імператор, який обирався феодалами, постійно роз’їжджав по імперії, підтримуючи свою владу в різних її частинах. Вищі слуги палацу (канцлер, маршал) виконували важливіші функції держави. Їх посади поступово ставали спадковими. На початку ХІ ст. було створено королівську раду, яка розглядала найважливіші державні справи. Рішення, по яких часто приймались на спільних з’їздах феодалів.

З ХІІ ст. починається поступовий процес розкладу системи королівської адміністрації на місцях. Попередні королівські чиновники – графи – перетворюються в спадкових лендликів. Вони створюють особистий

апарат управління своїм майном, захищений привілеями та імунітетами від

вмішування центральної влади.

Таким чином, починаючи з ХІІ ст. діяльність центрального та місцевого апарату Німеччини все менше залежала від волі та бажання імператора та все більш визначалася політичними інтересами та привілеями князів.

Особливий апарат був створений для управління Італією. Його очолював канцлер, який являвся одним із вищих духовних князів Німеччини. Крім цього існували імператорські посланці з адміністративними та воєнними повноваженнями, пфальцграфи – завідуючі імператорським майном, префекти міст. Військові сили імперії поділялись на імперські та князівські. Королівське військо складалось з військових контингентів, яке складалося з васалів короля, хоча імператор раніше міг опиратися на міністеріалів, які управляли його володінням, і були зобов’язані служити імператору. Число воїнів, які були зобов’язані служити, встановлювалось імператором, але умови участі і військових походах визначались феодальним звичаєм та рішенням феодальних з’їздів. Верховним головнокомандуючим був імператор. Командування контингентами доручалось князям, які виконували їх через графів і сотників. До ХІІ ст. у випадку нападу на державу у військо могли призиватись селяни.

Судова система Німеччини була успадкована від королівської монархії. В міру виникнення княжого управління судова влада імператора поступово обмежувалась на користь світських та духових князів, а судова система набувала більш складного та багатоступеневого характеру. Феодали, які спочатку мали право судити тільки своїх кріпаків, розширили свою юрисдикцію на все населення, яке проживало на їх землях. Для вільних існували станові суди, які діяли по принципу “рівних суддів”: княжі, графські, шеффінські. В залежних містах суд знаходився в руках представника сеньйора, а у звільнених виникали міські суди, які діяли на основі норм міського права. Свої суди мали також церкви [ ][4] ) .

2.2. Особливості станової структури.

Розвиток феодалізму проходив у різних німецьких герцогствах досить нерівномірно. Вкорінені пережитки родоплемінного устрою збереглися, наприклад, в Саксонії, яка надзвичайно охороняла свою автономію, старовинні племінні звичаї населення.

В ХІ – ХІІ ст. в Німеччині сформувались основні класи – стани феодального суспільства. Багаточленні війни мали сприятливий характер для утворення воєнно-рицарського стану. Його верхівка складалась з різнорідних елементів родової та служилої аристократії. До першої належали герцоги, племені князі, які перетворилися в великих землевласників. Аристократія складалась в основному з осіб графського рангу., яка сконцентрувала в своїх руках важливі світські та церковні посади в адміністративних округах (графствах). Великими землевласниками стали також фогти – королівські чиновники, які виконували судові функції в церковних вотчинах. В міру феодалізації Німеччини в період ХІ – ХІІ ст. ці вищі прошарки поступово консолідуються, утворюючи потужний союз сепаративних сил, вже не зацікавлених в сильній центральній владі. Поступово проходить їх злиття в стани територіальних князів. До цього стану також увійшли церковні магнати – “князі церкви”. Остаточно дані стани оформляються в середині ХІІІ ст.

Середнє та мале рицарство утворилось не тільки з малопоміщицьких дворян, але й з верхівки вільного селянства. Після військової реформи Генріха І (919 – 936) будь-який вільний селянин, який вмів воювати на коні, зараховувався до військового стану[ ] [5] ) . В число рицарів зараховувались також міністеріали, які виділились зі слуг короля та феодалів, які виконували деякі адміністративні функції.

Утворюються стани імперських службовців, вони несли разом з

військову службу. До ХІІ ст. багато з них отримують волю та землі, та зливаються з різноманітними станами рицарства. В ХІІ ст. ще збереглося ділення на “благородних” ба “неблагородних” рицарів, але в 1186 р. був виданий указ про заборону вступати до рицарського стану синам селян та священиків.

Феодальне дворянство та духовенство було розділено по ієрархічному принципу на своєрідні ранги, так звані щити. “Саксонське зерцало” вказувало сім військових “щитів” (рангів): король, духовні князі (єпископи, абати), світські князі та їх васали та ін. В ранги були включені також “неблагородні” вільні “шефенські” стани. з них підбирались судді в общинних судах – шеффени. Пізніше вони перетворились в нижчу категорію “благородних”.

Селяни в Німеччині до ХІІІ ст. розділялись на дві категорії – вільні та невільні. Вільні селяни відповідно до “Саксонського зерцала” складались з селян – чиншовиків та орендаторів. Чиншовики – це користувачі панською землею з виплатою встановленої грошової повинності. Вони підрозділялись на дві групи: одна з них могла передавати земельні тримання в спадок та продавати його, друга була позбавлена даного права. Орендарі не мали своєї землі, вони отримували землю тимчасово. Фактично чиншовики та орендарі знаходились в залежності від феодальних землевласників. Більша частина селян знаходилась в залежності не тільки фактично, але і юридично, Цю категорію селян складали напіввільні батраки та залежні кріпаки. Численні форми залежності, в тому числі перехідні, свідчать про незавершеність в даному періоді процесу феодалізації та закріпачення селянства. В міру розвитку феодалізму різниця між різними категоріями селян руйнувалась[ ] [6] ) .

В прикордонних областях Німеччини, на кордонах між герцогствами з

Х ст. почалось будівництво багаточисленних фортець – бургів, частина яких

згодом перетворилася в міста.

В ХІ – ХІІ ст. в результаті розвитку міст став утворюватись особливий прошарок вільних людей – городян. Взаємовідносини міст з імператорською та місцевою сеньйоральною владою відрізнялось в Німеччині особливою гостротою. Союз імператорської влади та міст тут фактично не склався.

Розділ ІІІ. Феодальна держава в період територіальної роздробленості.

3.1. Зміни в становій структурі.

В ХІІІ – XIVст. Німеччина остаточно розпадається на велику кількість князівств, герцогств, бароній та рицарських володінь. Одночасно завершується оформлення станової системи та станового представництва. Важливою обставиною станової структури була відсутність єдності в цілій країні. В імперії існували імперські стани, або чини, а в князівствах – земські стани.

До перших відносилися імперські князі, імперські рицарі, представники імперських міст, а до другої групи належали дворяни, духовенство князівств, жителі князівських міст.

В зв’язку з подальшим розширенням та посиленням політичної ролі стану князів серед інших, виділилась багаточисленна група світських та духовних аристократів, які, як і раніше, мали вирішуючий вплив на вибори королів – так звані курфюрсти (князі – виборці). З феодальної ієрархії німецького середньовіччя майже повністю зникло середнє дворянство. Частина його виросла до положення князів, друга - перейшла в ряди нижчого дворянства. В свою чергу, нижче дворянство – основна маса рицарства – втрачає колишні звання в зв’язку з появою вогнепальної зброї і значна частина його банкрутує.

Відбувається і диференціація духовенства, яке розбірливо розділилось на вище (єпископи, абати) та нижче (сільські та міські священики) [ ] [7] ) .

Вище духовенство Німеччини було багаточисленне, багатше та сильніше, ніж в інших західноєвропейських країнах, й входило в склад князів, в тому числі й курфюрстів.

Нижче духовенство знаходилось в значно гіршому становищі і по

умовах життя наближувалось до працюючого населення.

Соціальне розшарування в німецьких містах призвело до утворення трьох різних груп. Міська верхівка (патриціат) обіймала в руках усі міські посади, які передавались в спадок. Бургомістри імперських міст, які обирались з патриціату, представляли місто в рейхстазі. В опозиції до патриціату були дві інші групи: бюргерство (середня частина населення міст, повноправні майстри) та міські плебс (підмайстри, бідні міщани).

В Німеччині XIVст. виділилось три райони з різним положенням селянського населення. В Саксонії розповсюджувалась практика відпущення селян на волю без землі та надання їм наділів в оренду. На півдні та південному – заході Німеччини барщина була в основному замінена грошовою рентою. на колонізованих східних землях селяни отримали значні земельні наділи, економічну незалежність та особисту свободу. Феодалам виплачувались помірні фінансові платежі. Але з другої половини XIVст. тут посилюється кріпацтво, відбувається захоплення общинних земель, що як і в інших країнах (наприклад, в Англії) було пов’язано з пошуком феодалами додаткових прибутків в умовах розвитку економіки. Особливо на східних землях почалась утворюватись така форма землеволодіння, яка являлась попередником прусського юнкерського помістя. Великий вплив на подальший соціально-економічний та політичний розвиток імперії мали Реформація[ ] [8] ) , селянська війна 1525-1527 рр. та викликана ними Тридцятилітня війна 1618-1648 рр. Реформація ще більше роз’єднала Німеччину по ознаці вірування на протестантську (схід) та католицьку (південь) частини.

Тридцятилітня війна – феодальна реакція на Реформацію та виступ селян призвело до сильного послаблення міст та буржуазії, встановленню права в жорстких формах, подальшому посиленню князівської верхівки. Усе це сприяло утвердженню німецької роздробленості.

3.2. Зміни в державному ладі. Політичний розвиток Німеччини.

Починаючи з ХІІІ ст. центральний апарат імперії на чолі з імператором лише номінально являвся носієм державної волі, а фактично знаходився в руках чи під контролем курфюрстів. Його діяльність на місцях була і значній мірі паралізована реальною владою територіальних князів, які поступово перетворювались в справжніх монархів.

Після завершального встановлення верховенства римських пап над церквою, імператор втратив положення глави церкви та перестав наділяти єпископів та абатів церковними повноваженнями. згідно з Вормським конкордатом 1122 р. духовну інвеституру здійснював папа, який наділяв комонників символами духовної влади. Імператор міг бути присутнім на виборах церковників, але здійснював тільки світську владу – наділяв каноніка земельним володінням із відповідними васальними обов’язками.

Вибрання імператора стало здійснюватись обмеженою колегією, яка при вибранні перестала враховувати права спадкоємців померлих імператорів. Таким чином, міг бути обраний будь-який кандидат княжого роду, який користувався симпатією колегії. Імператор продовжував залишатись верховним суддею в імперії, що було пов’язано із традиційними обов’язками королівської влади підтримувати “мир” і здійснювати правосуддя. Однак, ця прерогатива імператора залишалась, насправді, єдиною і до того ж поступово втрачала свою силу. Імператор практично залишився можливості обкладати підданих податками. та отримувати прибутки тільки зі своїх власних земель. Якщо у зв’язку з відсутністю спадкоємців у казну прибували землі васалів імператора, німецьке право вимагало передачі таких земель іншим васалам (принцип “примусового ). Спроби Фрідріха Барбаросси відновити імператорські регалії – права на прибуток від використання доріг та рік, від портів, митниць та монетних дворів, а також ввести подушний податок та земельний податок закінчились безрезультатно.

Імператорська влада не могла утворити систему центральних

імперських установ та “виростити” королівську бюрократію, скільки-небудь зрівняних із судово-фінансовим адміністративним апаратом в Англії та Франції. Імперія фактично не мала столиці, казни, професійної канцелярії, професійного центрального суду.

Після загибелі династії Штауфенів в боротьбі з папами в Німеччині з 1250 по 1273 рр. не було імператора.

В цей період між царствами були загублені королівські права та землі, які перейшли до князів.

До 1356 р. імператорський титул почергово присвоювався представникам багатьох династій, доки в 1437 році остаточно не закріпився за Габсбургами.

Імператор продовжував очолювати державу, але не мав влади. Він виконував в основному функції військового та зовнішньополітичного координатора діяльності німецьких феодалів. Це положення було юридично закріплено “Золотою буллою” 1356 р., виданою німецьким імператором та чеським королем КарломIV.

“Золота булла” закріплювала історично складену практику, при якій управління Німеччиною фактично зосереджувалось в руках семи курфюрстів: трьох архієпископів – Майнського, Кельнського, Трирського, а також маркграфа Брандербургського, короля Чеського, герцога Саксонського, пфальцграфа Рейнського. Князі-виборці більшістю голосів визначали вибір імператора. “Золота булла” детально регламентувала процедуру виборів імператора курфюрстами. при однаковій кількості голосів вирішальний голос належав архієпископу Майнському. Він висловлював свою думку останнім, був представником колегії курфюрстів і повинен був скликати зібрання всієї колегії у Франкфурті -на - Майні. Архієпископ Майнський міг опитувати на згоду завчасно курфюрстів, які погодились на ту чи іншу кандидатуру. Булла передбачала перетворення колегії курфюрстів в постійно діючий орган державного управління. Щороку протягом одного місяця повинен був проходити з’їзд колегії для обговорення державних справ. Колегія мала право суду над імператором та його відставки (усунення).

“Золота булла” признала повну політичну самостійність курфюрстів, їх рівність імператору. Вона закріпила права їх територіального верховенства, встановила неподільність курфюрстських земель, перехід їх у спадок. Курфюрсти зберегли за собою захоплені ними регалії, в особливості такі, як власність на надра та експлуатація їх, друкування монет тощо. Вони мали права вищої юрисдикції в своїх володіннях. Васалам було заборонено вести війни проти сеньйорів, містам – укладати союзи проти курфюрстів. Таким чином, в Німеччині була юридично оформлена олігархія деяких великих феодалів, яка утворилась ще до “Золотої булли”. Курфюрства були об’єднані тільки спільним підданством імператору та не мали тільки права самостійно оголошувати війну та укладати мир з іноземними державами (ця прерогатива зберігалась за імператором).

Згодом курфюрсти добились того, що кожний імператор при вибранні його, повинен був приймати вироблені ними умови, які обмежували його владу. Ці умови з XVI ст. отримали назву “виборчих капітуляцій” та зберігались в практиці виборів німецьких імператорів до кінця XVIІІ.

З XІV – XV ст. в Німеччині крім імператора існували ще дві загальноімперські установи: рейхстаг та імперський суд. Рейхстаг був загально імперським з’їздом, який з ХІІІ ст. скликався імператором досить регулярно. Його структура остаточно сформувалась в XІV ст.

Рейхстаг складався з трьох колегій:

- колегії курфюрстів;

- колегії князів, графів та вільних вельмож;

- колегії представників німецьких міст.

Характер представництва цих німецьких станів чи чинів, відрізнявся

від представництва трьох інших станів західноєвропейських держав.

Перш за все, в рейхстазі були відсутні представники дрібного

дворянства, а також бюргерства не імперських міст. Духовенство не утворило окремої колегії і засідало в першій або другій колегії, оскільки великі магнати входили в склад княжого стану. Всі три колегії засідали окремо. Разом збирались деколи тільки палати курфюрстів і князів. Таким чином, рейхстаг виступав не стільки, як орган станового представництва, скільки, як орган представництва окремих політичних одиниць: курфюрсти представляли інтереси своїх держав, князі – князівств, а бургомістри – імперських міст.

Компетенція Рейхстагу не була точно визначена. Імператор брав у нього дозвіл по військових, міжнародних та фінансових питаннях. Рейхстаг мав право законодавчої ініціативи; укази видані імператором разом з членами гофрата (імператорської ради), надавалися на затвердження рейхстагу. Акти рейхстагу, як правило, не носили обов’язкового характеру, а мали скоріш за все характер імперських рекомендацій.

В кінці XV ст. рейхстаг прийняв ряд невдалих спроб ввести хоча б деякі елементи централізації в політичний лад імперії. Ці спроби відобразили занепокоєння деякої частини феодальної знаті ослабленням центральної влади в умовах соціальної напруженості в суспільстві. Вормський рейхстаг 1495 р. оголосивши “вічний земський мир” (заборону особистих війн), заснував імперський верховний суд в справах імперських підданих та підданих окремих князівств. Члени суду призначались курфюрстами та князями (14 осіб), містами (2 особи), а голова – імператором. Імперію було вирішено поділити на 10 округів на чолі з особистими охоронцями, вихідцями із князів, які повинні були приводити до виконання вироки суду. Їм надавались для цього військові контингенти. Крім цього, було введено особливий податок на потреби управління імперією. Але значна частина цих заходів так і не була втілена в життя. Слабкість центрального апарату знайшла відбиток і в принципах створення армії імперії. Імперія не мала постійного війська. Військові контингенти в разі потреби постачались імперськими чиновниками згідно особливих рішень відповідно до сил країни. З XV ст. основу імперської та князівської армії складали загони найманців. Разом з тим рішеннями рейхстагу вільне вербування солдат в імперську армію без згоди князів було заборонене. Наймані армії утвердились на всіх німецьких землях, будучи відображенням повної політичної роздробленості. Спроби введення загальноімперського податку на утворення армії імператора та створення військових округів для формування імперського війська були заблоковані князями.

Таким чином, відсутність професійної бюрократії, постійного війська, достатніх матеріальних засобів в імперській казні призвели до того, що центральні установи не могли добитись виконання своїх рішень. До кінця XVІІІ ст. політичний лад імперії зберігав видимість станової монархії, прикривавши багатовладність курфюрстів при своєрідній конфедеративній формі державної єдності.

3.3 Розвиток територіальних одиниць та місцевої влади.

Прусія та Австрія.

Ще Фрідріх І Барбаросса до кінця ХІІ ст. практично утворив імперський стан князів, пробуючи через васальну систему забезпечити стабільність і мир в німецьких землях. Вирішальну роль в юридичному оформленні політичної влади князів на місцях відіграла діяльність Фрідріха ІІ. В пошуках підтримки в боротьбі з папством він значно розширив права духовних та світських феодалів. “Закон на користь духовних князів” 1220 р. гарантував недоторканість церковного імунітету, повноту їхньої територіальної юрисдикції, недоторканість майна, виготовлення монет тощо. Володіння духовної знаті стали практично недоторканими для імператорської влади. Аналогічні привілеї отримали згідно “Закону на користь сеньйорії” 1232 р. і світські васали імператора. В королівських містах заборонялось приймати втікачів феодалів та церкви.

Привілеї, отримані феодальною верхівкою, до середини ХІІ ст. зробили територіальних князів самостійними носіями політичної влади в Німеччині. Від класичної феодальної роздробленості процес розпаду на територіальні князівства відрізнявся наступними обставинами. Це було дроблення держави на вотчини, сеньйорії з їх васально-ієрархічною залежністю та імунітетами, а на відокремлені територіальні утворення з повною політичною владою князів.. Князівства сформувались в незалежні державні утворення, невеликі королівства з системою спільного підданства та власним апаратом влади та управління. Підпорядкування князів імператору визначалось тільки слабкими васальними зв’язками, оскільки васальні обов’язки князів зводились до участі в коронаційному поході в Італію, виставленні в разі війни визначеного контингенту вояків.

А саме окремі “князівські” держави розвиваються в Німеччині за взірцем централізованих західноєвропейських монархій. В них були створені професійні управлінські та судові органи. Князівські території ділились на графства, якими управляли міністеріали, які призначались князем (герцогом); багатьма містами управляли призначені князем посадові особи. В великих князівствах були затверджені канцелярії з нотаріусами, які розробляли проекти нормативних актів та реєстрували угоди. Пізніше території були розділені на кілька десятків адміністративних одиниць, які управлялись одним адміністративним та одним судовим чиновником, які в свою чергу опирались на призначених чиновників та суддів більш менших округів. Існувала також розгалужена система накладення податків на підданих князівств.

Вища судова влада, передана князям на їх територіях, стала важливим, найбільш ефективним інструментом закріплення їх самостійності, економічної та політичної влади в цілому. Крім того, злиття духовної та світської влади в руках “князів церкви” забезпечило ідеологічне прикриття їх зростаючих прерогативів та з іншої сторони забезпечило церкві особливу силу на території Німецької імперії.

В умовах слабкості центральної влади в Німеччині отримало значного

розвитку і політична автономія окремих корпорацій – міст, їх союзів,

релігійних об’єднань. Особливими політичними правами користувались об’єднання східнонімецьких міст, а також військово-політичний Тевтонський орден (ХІІ – ХVІ).

Найбільшим об’ємом прав володіли в імперії так звані імперські та вільні міста. Імперські міста – безпосередні васали імператора – отримали велику частину імперських прав. Їх обов’язки по відношенню до імператора зводились до присяги імператору. З ХV ст. імперські міста мали постійне представництво в рейхстазі. В ХІІ – ХV ст. вільні міста Німеччини отримали привілеї, як від німецького імператора, так і від володіючих ними духовних князів. Ці міста були звільнені від податку та постачання війська та являлись центрами єпархії. Згодом вони почали користуватись самоуправством, в них вибирались бургомістри та члени міської ради, які вирішували місцеві питання, кримінальні та цивільні справи.

Імперські та вільні міста Німеччини нерідко об’єднувались в союзи, які проводили свою особисту політику.

В ХІV ст. окремі князівства – держави перетворюються в станово-представницькі монархії. В більшості держав сформувались три замкнуті кола – духовенства, рицарів, городян. Зібрання цих земських чинів всередині князівств називалось ландтагами. Ландтаги дещо обмежували владу князів всередині князівства і за структурою більше нагадували станово-представницькі установи Франції, а ніж рейхстаг. Однак, в більшості випадків ландтаги не користувались вирішальним голосом при обговоренні обласних та державних прав. Але їх згоди потрібно було при вирішенні фінансових справ. Але в цьому випадку князь завжди міг отримати потрібне рішення при допомозі двох станів, вільних від сплати податків – вищого духовенства та рицарства.

В ХVІ – ХVІІІ ст. після релігійних війн кількість самостійних державних утворень в Німеччині ще більше збільшилась (їх стало більше 300), утверджується так званий абсолютизм. Він відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу тим, що склався не в рамках всієї імперії, яка залишалась децентралізованою. Крім того, його утвердження – не результат тимчасової рівноваги сил феодалів та буржуазії. Навпаки, князівський абсолютизм являв собою перемогу феодально-консервативних сил над буржуазним рухом та підпорядкування слабкої німецької буржуазії князям.

Найбільш великими абсолютиськими державами імперії були Прусія та Австрія, між якими вже починалось суперництво за політичне верховенство в імперії.

Прусська держава була утворена на початку ХVІІ ст. на землях колишнього тевтонського ордену, колонізаторська діяльність та ідеологія якого заклали початок великопруського мілітаризму в Німеччині, Остаточне оформлення цієї держави відбулось 1701 р., коли бранденбурзький курфюрст домігся титулу короля Прусії. Голова держави – король Прусії – входив в імперську колегію курфюрстів. Вищим органом державного управління була Тайна рада біля короля. Йому підпорядковувались першочергово три директорії: фінансова, військових справ та королівських доменів.

Особливе значення здобула директорія військових справ, яка відала організацією та озброєнням створеної в 1655 р. постійної армії. Прусська армія була однією з найбільших у Європі.

Основними тенденціями розвитку державного ладу Пруссії у ХVІІІ ст. стала подальша централізація та мілітаризація державного апарату, надмірна влада військово - управлінських органів над громадськими. Значна частина повноважень тайної влади переходила до генерального військового комісаріату. Відбулося злиття всіх директорій в єдиний воєнно-фінансовий орган на чолі з президентом – королем. На місцях земські радники (ландрати), які призначались королем за рекомендацією дворянських зборів, підпадають під жорсткий контроль центральної влади і наділяються широкими військово-поліцейськими повноваженнями. Ліквідовується міське самоврядування. Міські ради були замінені колегіями магістрів, призначуваних королем. На весь державний апарат були розповсюджені військові звання, військова субординація та дисципліна. За своїм політичним режимом Прусська монархія може бути охарактеризована як військово-поліцейська держава. Австрія на відміну від Пруссії не являла собою централізованої держави. Вона була багатонаціональною державою. В Австрії управляла католицька віра. З ХVст. королі Австрії ставали німецькими імператорами і Австрія рахувалась їх домінеальним володінням.

Система центральних органів Австрії не була строго упорядкованою і постійно перебудовувалась. Вищим органом влади й управління разом із монархом була Таємна рада. Військовими правами керував придворна Військова рада. В 1760 р. з метою об’єднання всіх галузей управління була утворена Державна Рада.

На чолі провінції Австрійської монархії були намісники. Вони вибиралися станово-представницькими установами та затверджувались королем. В державах, які входили в склад Австрії, були сейми – станові збори.

В містах управління знаходилось в руках виборчих міських управлінь та бургомістрів.

При королеві Марії Терезії (1740 – 1780 рр.) важливі повноваження зосереджувались в руках королівських чиновників, виборчі органи стають під контроль правління.

В другій половині ХV ст. в Прусії та Австрії проводилась політика так званого просвітницького абсолютизму. Були застосовані конкретні буржуазні перетворення. За своєю суттю ця політика була спробою пристосувати суспільство та державу до ряду вимог, висуваючої буржуазії, не зачіпаючи при цьому найбільш істотних інтересів дворянства та устроїв кріпацтва.

Розділ І V . Правова система Німеччини

даного періоду.

В період з V до ХІ ст. народне право східних франків мало племінний характер, і в його основі лежали такі принципи, як святість звичаю, колективна “совість” та відповідність родичів, кровна помста ( з поступовим витісненням її грошовим відшкодуванням), колективне правосуддя з застосуванням “божого суду” тощо.

Встановлення королівської влади, а згодом її стійке ослаблення обумовили правовий партикуляризм на протязі всього періоду німецького середньовіччя. З формальної точки зору в Німеччині, починаючи з ХІІ - ХІІІ ст. не існувало “загальнонімецького права”, якщо не рахувати імператорського законодавства по окремих питаннях, а було право різноманітних територіальних утворень, включаючи право народів. Крім того, німецька середньовічна правова система відрізнялась особливим комплексом правових норм, які стосуються вищого феодального стану, так званого ленного права.

В Німеччині традиційним стало поділ права на земське (право землі, території) та ленне. Ленне, земське, міське, канонічне право в Німеччині регулювало одні й ті ж відносини (земельні, майнові, спадкові) по-різному, в залежності від станової приналежності суб’єкта права та місцевості,території, право, яке на нього розповсюджувалось.

Середньовічне право в загальному та німецьке право частково показує особливу прихильність до судових процедур, в ході яких людина могла б відшукати своє право.

Тим не менше, не можна заперечувати той факт, що в Німеччині були вироблені деякі загальні правові принципи та інститути, які складали основу “загального права” Німеччини. Такі принципи, як на базі універсальних норм звичайного права німців, так і на законодавчій діяльності німецьких імператорів в ХІІ – першій третині ХІІІ ст., яка потім фактично припинилась й активізувалась тільки в ХVI ст. Так звані “статути миру”, періодично видавані імператором і рейхстагом у ХІІ-ХІІІ ст., містили загальні норми, які відносилися до охорони власності та життя та які погрожували грабіжникам, підпалювачам, вбивцям різними покараннями. В період з 1103 по 1235 рр. таких “статутів миру” було видано біля 20. Серед них найбільш відомим був Майнський статут 1235 р., який неодноразово підтверджувався згодом. Він проголошував деякі загальні принципи “установленого права”для жителів цілої Німеччини, включаючи принцип обов’язкового судового розгляду з метою “захисту тіла та майна” замість помсти та самосуду.

Важливу роль в розвитку німецького права відіграли місцеві систематизації норм звичайного права, які включали в себе також положення імперського законодавства та судову практику (“Саксонське зерцало”, “Швабське зерцало” та інші).

Дія норм та принципів цих збірників виходила далеко за межі місць, де вони були видані та сприяла визначеній уніфікації права. “Саксонське зерцало” написане в 1220 р. шеффеном Ейке фон Репков, об’єднало найбільш розповсюджені норми звичайного права та судової практики північно-східної Німеччини. Трактат був розділений на дві частини, перша була присвячена земському праву, друга - ленному праву. “Саксонське зерцало” отримало визнання в багатьох німецьких землях та містах.

Висока ступінь одноманітності склалась в німецькому міському праві. Тут право декількох ведучих міст широко замінювалось іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли більше ніж в 80 містах, оскільки норми права “материнського” міста чи рішення його судів направлялися в суди дочірніх міст за їх проханням. Так в Німеччині утворились дві основні сім’ї міського права – любекського та магдебурзького.

Право Любека розповсюджувалося на міста Північного та балтійського регіону. Магдебурзьке право діяло на обширній території східних земель.

В рамках міського права постійно виділяється ще більш універсальне право – торгове право, або “право купців”. Важливим джерелом німецького торгового права стали міжнародні договори з іншими містами, їх союзами та навіть іноземними монархами.

В ХIV-XVIст. встановленню визначеної правової єдності в Німеччині, стали використовувати норми римського права.

Важливий вклад в створення загальнонімецького кримінального права був внесений в 1532 р. виданням кримінального та кримінально-процесуального уложення Карла V (“Кароліни”). “”Кароліна” проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, відміну звичаїв в кримінальному праві.

З ХІІІ ст. в землях Німеччини активно розвивалось княже законодавство, яке обмежувало використання звичаю та містило нові норми кримінального, спадкового, торгового права, яке розповсюджувалось на всіх підданих.

В середині ХVІІІ ст. видаються кримінальні уложення та Цивільний кодекс в Баварії, в 1768 р. в Австрії, видається кримінальне уложення “Терезіана”, а в 1787 р. там само видається нове кримінальне уложення.

Особливо великої популярності отримало “Прусське земське уложення”, видане в 1784 р.. Його джерелами були “Саксонське зерцало”, римське право, Магдебурзьке та Люблінське право, практика берлінського верховного суду. Уложення складалось з двох частин, перша була присвячена цивільному праву, друга містила норми державного та кримінального права. Також кодекс містив деякі положення про права людини.

Література

1. П.Н.Галанза Феодальное государство и право. – М.,1963 г.

2. П.Н.Голанза, Б.С.Громякова История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и феодальное государство и право.-М.,1980 г.

3. Краткая всемирная история. Кн.-1, М.: Наука, 1977 г.

4. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. М.: Юридическая литература, 1984 г.

5. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія, К.: Вентур,1995 р.

6. К.Г.Федоров Історія держави і права зарубіжних країн, К.: Вища школа, 1994 р.

7. В.С.Макарчук загальна історія держави і права зарубіжних країн, К.: Атікс, 2001 р.

8. З.М.Черниловский История государства и права зарубежных стран, М.:Юрид.лит., 1995 г.

9. З.М. Черниловский. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права, М.: Юрид. лит., 1984 г.


[1] )

[2] )

[3] )

[4] )

[5] )

[6] )

[7] )

[8] )

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий