регистрация / вход

Острожська Біблія

, ЄРЕСЬ “ЖИДОВСТВУЮЧИХ” ТА ПЕРШОДРУКАР ІВАН ФЕДОРОВ – ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ ТА ПОГЛЯД У СУЧАСНІСТЬ” “Яко звістка Господь є шлях праведних, і шлях нечестивих загине”

, ЄРЕСЬ “ЖИДОВСТВУЮЧИХ” ТА ПЕРШОДРУКАР ІВАН ФЕДОРОВ – ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ ТА ПОГЛЯД У СУЧАСНІСТЬ”

“Яко звістка Господь є шлях праведних, і шлях нечестивих загине”

Пс. 1.6

Середина 16 ст. ввійшла в історію нашої цивілізації як початок так званої епохи Відродження та гуманізму і епохи Реформації, що стосувалась майже виключно духовних аспектів життя людства та їх основи – християнства. Серед діячів цивілізованого слов’янства тих часів виразними постатями повстають князь А.М. Курбський з Московії та князь К.К. Острожський з Литовської Русі, з Острога. Як пише протоієрей Георгій Флоренський в книзі “Пути руського богословия” (Париж, 1937) з цього приводу, “В середині 16 ст. в Литві розвивається православне друкування. І ця видавнича діяльність надихалась перш за все апологетичними завданнями…перш за все треба було боротися з протестантською і осоьливо з “аріянською” пропагандою. Важливо підкреслити: з метою боротьби видаються не стільки викривальні книги, скільки першоджерела… В ряді видавничих заходів того часу найбільш важливим є, звичайно, Острожська Біблія (1581р.)…До того ж взагалі національна Біблія всюди бувала (в Західній Європі того часу) одним із засобів реформатської пропаганди; більшість західно-руських біблійних перекладів виходить власне з протестантського середовища…”

Про відомий переклад Біблії Франциска Скорини князь А. Курбський відзивався винятково різко: ”…сделан из препорченых книг жидовских”, відзначаючи значний вплив на переклад її т.зв. “Люторанської Біблії”, відомої тоді на Заході. Як добре відомо, протестантський рух в Західній Європі піддав серйозній критиці та глибинній ревізії багато засад християнської віри, і в першу чергу католицької, очолюваної Папою Римським, “намісником” Бога на землі. “Батьками” цього руху виступають єпископи Лютер (Прусія) та Кальвін (Женева, Швайцарія). Так звані “люторська” і “кальвіністська” єресі в християнстві швидко поширювались по Західній Європі, і відбилися в своєрідній духовно-соціяльній площині тогочасної Русі таким явищем як “єресь жидовствуючих” та пов”язана з нею “оприччина”.

Відомий фахівець з історії церкви А.В. Карташев в своєму двохтомнику “Очерки по истории русской церкви”, зокрема, писав: “…в Новгороді з”являється так звана єресь “жидовствуючих”, Прививка її відбувається ззовні. Новгородці запросили до себе київського князя Александра, а по інших даних він був литовським князем; …князь прибув у Новгород з помічниками, які принесли ідейні новинки з Заходу. Новинки не християнського Заходу, а західного єврейства. В свиті князя був його лейб-медик єврей Схарія”. Як пише далі А.В. Карташев, за рік до єресі примкнули “деякі з кіл вищого духовенства новгородського. Родинний, професійно-сімейний характер сектанства кидається в очі…За всіма признаками діло було поставлене принципіяльно як секретна змова…Цілих 10 років секті вдавалось зберігати свій конспіративний статус.” Лише завдяки зусиллям новгородськоярославльського архієпископа Геннадія вдається викрити єресь “жидовствуючих” і почалось їх переслідування… В Ярославлі єресь була знищена, але в Москві єретиків не чіпали, “…так як вони складали найближче оточення царя Івана Грозного”. Тим не менше, Геннадій та інші ієрархи Руської церкви настоювали на жорстокому переслідуванні: “казнить еретиков – жечь и вешати!”

Як пише далі А.В. Карташев, в кінці 15 ст. на Русі “під тиском єресі жидовствуючих” була виготовлена перша руська повна ще рукописна (!) Біблія. Більше того, як виявляють останні історико-графічні розвідки, першу руську Біблію виготовили самі “жидовствуючі”. Зокрема, відомо, пише А.В. Карташев, що “жидовствуючі” дійсно перекладали Біблію на живу розмовну руську мову…Церковно-слов”янський текст …переданий руською мовою 1516 ст. з домішкою білорусизмів. Це явна ознака походження цього літературного документа на грунті Литовської Русі, відомого також під назвою “Псалтирь жидовствуючих”.

І, зокрема, в цю ж саму епоху і на Заході Біблія вперше (!) стає доступною для широких верств населення, що зв”язується виключно з діяльністю Реформації. Отже, як виявляється, єресь “жидовствуючих” на Русі та Реформація в Західній Європі були між собою тісно пов”язані. Погляди “жидовствуючих”, згідно досліджень А.В. Карташева, були “типово реформатського характеру”…Це була тінь Реформації, що накрила своїм крилом суміжну з Західною Європою частину древньої Русі”.

Отже, перша руська повна рукописна Біблія вийшла з-під пера “жидовствуючих” в епоху західно-європейської Реформації, і які були духовно близькими між собою ідеологіями. При цьому, до того часу Біблію – як святе письмо – ні на Русі, ні на Заході не читали, так як не було відповідних їх перекладів!

Другою появою повної слов”янської Біблії на Русі в кінці 16 ст. є відома Острожська Біблія, надрукованою в 1581 р. Як вже було відзначено, прихильники єресі “ жидовствуючих” підготували рукопис повної слов”янської Біблії, але надрукувати її не встигли: в Москві єресь “жидовствуючих” була врешті розгромлена! Тим не менше, друковане видання Біблії, що грунтувалось на цій рукописній Біблії, все таки з”явилось: воно було надруковане нині знаменитим Іваном Федоровим в м. Острозі, тобто в Литовській Русі.

Є винятково цікавим поглянути на постать друкаря Івана Федорова, грунтуючись на глибшому аналізі історикографічних даних епохи середньовічної Русі. Як зазвичай, побутує образ цієї особи – хоч і відомого друкаря, але, нібито, вихідця з простого соціяльного прошарку. Нібито після вигнання з Москви та руйнації його друкарні він довго блукав по різних містах, включаючи Львів, заки не осів в Острозі. Перше, що треба тут сказати – так це те, що звали цього чоловіка не Іван Федоров, а Іоанн ФЕДОРОВИЧ, друкар Московитії, що є чітко зафіксовано (!) на його особистім видавничім знаку. Це дещо дивно: простого, навіть і дуже видатного друкаря так величати не могли!, оскільки закінчення “вич” (Федорович) в ці часи означало виключну приналежність до вищих аристократичних кіл. В 16 ст. та навіть на початку 17 ст. за недозволене використання закінчення “вич” могли відправити на страту! Закінчення “вич” належало лише певному колу осіб – знатним, що мали високий чин, боярам, окольничим та деяким іншим. Людей невисокого чину, навіть князівського роду, звали тільки на ім’я, без “побатькові” з закінченням “вич”.

Все це вказує, що історія Івана Федорова (Федоровича) була зовсім не так простою як її нам сьогодні представляють чи подають підручники. Був він, все-таки, якоюсь знатною особою, явним прихильником єресі

“жидовствуючих”, після розгрому якої він втік з Москви, а “Федоров” – це зовсім не його родинне прізвище, а тільки його ім’я по –батькові.

Івана Федорова вважають руським “першо”- друкарем, хоч приставка “першо” є в стосунку до нього не справедливою, так як добре відомо, що існують дофедорівські друковані видання ! Тобто видання книг, надрукованих у Москві ще до нього (див. н-д : Владимиров Л.И. Всеобщая история книги. М. 1997). Як пише історик А.В. Карташев, походження і місце народження Івана Федорова невідоме. Свою видавничу діяльність Федоров почав у 1563 р. в період торжества єресі “жидовствуючих” у Москві. Але пізніше “…бунт черні розгромив їх типографію в Кремлі і змусив тікати з невдячної батьківщини в руську Литву. Тут вони облаштувались у литовського гетьмана… Іван Федоров переселився у Львів, але збіднів і тоді заклав (не продав!) свою типографію єврею… в 1579 р. Іван Федоров із Львова був викликаний в Острог князем К.К. Острожським, який задумав друкувати першу руську слов’янську Біблію…викупивши у єврея типографію Івана Федорова. Це – знаменита Острожська Біблія, яка повернулась потім в Москву.”

Як вказують історикографічні матеріали, типографія Івана Федорова належала так зв. “оприччині” Івана Грозного, яка духовно виводилась з єресі “жидовствуючих”, і працювала з 1563 по 1565 р. І, як вже відзначалось, це не була перша типографія на Русі.” Друкарська справа не була новиною на Русі: уже в середині 50-х років 16 ст. книги на Русі друкував “майстер друкарських справ” Маруша Нефедьєв”. На початку “оприччини” на Русі “влада започаткувала побудову друкарського цеху в Москві. Діло було доручено диякону Івану Федоров(ич)у та його помічнику Петру Мстиславцю” (див. С.Г. Скринников, “Іван Грозный”, М., 1987). Типографія Федорова викликала різкий спротив з боку руської православної церкви, в наслідок чого Федорович і Мстиславець ”вимушено покинули Московію, втікаючи від переслідувань та звинувачень в єресі “жидовствуючих”. Оскільки всі ці події розвиваються в епоху царювання Івана ІV Грозного, а саме в останні роки його правління, то є цікавим питання про соціально-політичну суть “оприччини” духовно ідеологічною основою якої була єресь “жидовствуючих”. Як показує ґрунтовний аналіз історикографічних матеріалів цієї епохи, період “оприччини” закінчився її розгромом. Але як показують документи, по суті справи, це був в дійсності розгром відомого в історії Московії боярського клану Захар’їних, з якого за декілька років вийде новий царський клан Романових! Протягом так зв. “московської справи” 1572 р. були страчені чи заслані бояри Яковлєв-Захар’їн, родичі боярина Юр’єва-Захар’їна, бояри Хірон-Захар’їн (а чи слов’янське це ім’я – Хірон?!) та інші члени цього клану.

Звернемо увагу, що слово “Захар’їн” є якби приставкою до різних прізвищ! Але тоді, з огляду того, що нам вже відомо, виникає питання: чи не є клан Захар’їних оцими самими “схаріївцями”, тобто нащадками та учнями лейбмедика єврея Схарії, лідера секти “жидовствуючих”, що була занесена у Новгород та Ярославль з Західної Європи в епоху розквіту Реформації та руху протестантизму? Бо як аргументується в дослідженні Г.В. Носовського (Москва, МДУ, 2000 р.),”...імена Захарій та Схарій – фактично одне і те ж єврейську ім”я Захер, лише дещо по-іншому вимовлені!”, і таке припущення цілком підтверджується вельми характерною та промовистою обставиною: виявляється, цар Іван IV Грозний, наказавши вбити родичів загиблого під час розгрому “опричини” Юр’єва-Захар’їна, “…не дозволив похоронити їх тіла за християнським звичаєм!” (див. Р.Г.Скринников,”Іван Грозний”, М.,1987).

В чому ж тут справа? Очевидно, що це є прямим відголосом релігійної смути-“оприччини”, по розгромі якої православний цар не міг дати дозвіл на похорони по-християнськи послідовників єресі “жидовствуючих”.

Як є відомо з історії Московської Русі, майбутній царський клан Романових вийшов з боярського роду клану “жидовствуючих” Захар’їнихсхаріївців, що виклонувався з первісного таємного товариства – секти “жидовствуючих”, закладеної на Русі лейб-медиком євреєм Схарією. Цей клан проіснував з 1613 по 1917 р., тобто понад 300 років, і був зметений з лиця історичних подій новим кланом “жидовствуючих”, очолюваного напівєвреєм Ульяновим-Бланком, нащадком новітнього “лейб-медика” А. Бланка, що прибув в Росію також з Західно-європейської Прусії, в спілці з Д. ТроцькимБронштейном, Я. Рабіновичом та іншими представниками тогочасної міжнародної секти “жидовствуючої” - так зв. “Бундівської” організації сіоністів Європи…

Історія має властивість повторюватись, але вже тільки в формі фарсу, і в цьому змогли “переконатись” декілька поколінь новітньої “жидовствуючої” імперії під назвою “Совєтський Союз”, яка також була недавно зметена з лиця історії в кінці 20 ст. … І повстає майже риторичне запитання: “Невже ж вона зметена також новітнім кланом секти схаріївців-“жидовствуючих”?…” За матеріалами новітніх історикографічних розвідок підготував

Антін Підгірний

12.04.2003 р., Львів

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий