Архітектура Поділля (стр. 1 из 6)

План

Вступ

Розділ 1. Дослідження історії архітектури Поділля

Розділ 2. Визначні пам’ятки архітектури Поділля

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Поділля - один з найцікавіших з історико-архітектурної точки зору регіонів, відомий своєю винятковою ґеополітичною роллю в житті Південно-Західної Русі-України. Місце розташування на перехресті щоважливіших торговельних шляхів та на межі між християнським Заходом та мусульманським Сходом наводить на думку про подібність його історичної долі до долі всієї України, яка саме завдяки ключовому ґеополітичному положенню в євроазійському просторі на декілька століть опинилася в епіцентрі політичних змагань видатних держав Європи та Азії. Аналогічну модель історичного розвою демонструє й Поділля, на терені якого впродовж ХП-ХVIIІ століть перетиналися політичні інтереси Литви, Польщі, Золотої Орди, Туреччини, Росії. Порубіжне положення Поділля спричинилося до появи на його теренах потужних фортифікацій, котрим, на думку А.Н.Кирпичникова, треба завдячувати могутньому військово-технічному злету Київської Русі, який протягом довгого часу впливав на розвиток військової техніки і тактики, а також організації оборонного будівництва (1).

Проблема генези й еволюції фортифікацій Поділля опрацьована вкрай слабо. Це пояснюється складністю архітектурно-археологічних досліджень здебільшого зруйнованих, занедбаних і спотворених замчищ, фортець, замків та оборонних храмів, а також недостатньо опрацьованою джерелознавчою базою. Стан справ в галузі вивчення оборонного будівництва найвичерпніше визначив Б.Ґеркен в ґрунтовній монографії, присвяченій одному з найвідоміших подільських замків - Язловецькому. Це дослідження дотепер не тільки не втрачає актуальності, а й лишається єдиним прикладом ґрунтовної історико-архітектурної монографії з середньовічної фортифікації. На жаль брак подібних публікацій створює своєрідний вакуум, який стихійно заповнюється науково необґрунтованою, неперевіреною, здебільшого поверховою інформацією на кшталт побутуючої нині в історіографії концепції зародження в Україні мурованого оборонного будівництва. Згідно з цією концепцією перші муровані укріплення виникли н другій половині ХІП ст., спорадично застосовувалися у ХІV-ХV ст., і лише у ХVІ-ХVII ст. розповсюдилися внаслідок перебудови в камені або цеглі первісних дерев'яних замків і фортець. Ця концепція, що зайняла в сучасній науці досить стійку позицію, кочуючи з джерела до джерела, як не дивно, ніколи не мала чіткої наукової аргументації і абсолютно не кореспондується з висновками ґрунтовних досліджень окремих оборонних об'єктів. Вона лишає без відповіді питання, чому завжди аванґардна з точки зору функціональної орґанізації та використання прогресивних архітектурних форм, конструкцій, матеріалів і будівельних технологій фортифікація, порівняно з іншими видами будівельного мистецтва (зокрема культового), на теренах Західної України пішла абсолютно нелогічним і неефективним шляхом розвитку, зіґнорувавши з найбільш доцільного, економічного й розповсюдженого на цих землях будівельного матеріалу - каменю - і віддавши перевагу дереву, що у воєнних умовах значно йому поступалося.

РОЗДІЛ 1. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ АРХІТЕКТУРИ НА ПОДІЛЛІ

За останні роки українською історико-архітектурною наукою отримані нові дані щодо історії фортифікацій Кам'янця-Подільського, Меджибожа, Львова, Переяславля, Кременця (4), які свідчать про появу мурованих укріплень раніше другої половини ХШ ст. Цікавим є факт, що, датуючи муровану Ладозьку фортецю (Північна Русь) початком XII ст., А.Н.Кирпичников вважає її прототипом фортецю Переяслава-Хмельпицького (т.зв. Єфремова города), а вплив досягнень фортифікації Південної Русі на північні руські землі переконливо пов'язує з закономірностями історичних обставин (зокрема зв'язків Ладоги та Переяслава через дім Всеволодовичів-Мономаховичів). Заслуговує також на увагу думка дослідника про те, що "на Руси могли сооружать настоящие боевые каменные крепости задолго до второй половины ХШ в., когда это стало общей необходимостью ... Создание каменных Переяславля и Ладоги объясняется не какой-то местной "технологической" традицией, а общерусской военной потребностью, что расширяет паше представление о возможностях и масштабах государственного каменного строительства на Руси ХІ-ХП вв." (5).

Отже, факт існування домонгольських мурованих укріплень па теренах як Західної, так і Східної України незаперечне доведений архітектурною археологією. В зв'язку з цим основне питання полягає в тому, чи є підстави розглядати це явище як типове, чи й падалі вважати його унікальним, а об'єктам досліджень надавати статус винятків, як це робилося дотепер. Середньовічне військове будівництво Поділля як цілісне явище досі практично не досліджувалося і неопрацьоване ані в історіографічному, ані в джерелознавчому аспектах. Виняток становить неопублікована праця Г.Логвина, в якій зроблена спроба розглянути па соціально-історичному тлі та узагальнити поширений по окремих публікаціях історико-архітектурний матеріал, що стосується групи подільських замків (6). Відсутні дані про локалізацію, стан збереженості об'єктів, немає бодай схематичної фіксації натурних залишків всіх споруд. Точно не визначена навіть кількісні укріплень, що існували па Поділлі. Так, О. Мацюк та П. Штойко картографують на підставі історико-літературних та архівних джерел 485 оборонних споруд в межах лише західної частий Поділля (7). Принагідне зауважимо, що серед науковців є суттєві розбіжності у визначенні історичних меж Подільського регіону. Аналіз картографічних матеріалів середини XVI - третьої чверті XVII ст. (8) показує, що Поділля не мало сталих меж: на заході вони змінювалися на обширі між річкою Збруч та Рогатином Івано-Франківської області, на сході - від Бара Вінницької аж до Очакова Одеської області. Відносно стійкою є північна межа, що проходила по лінії Збараж - Старокостянтинів - Хмільник. Незмінною залишалася лише південна межа, що співпадала з середньою течією Дністра. На мапах XVII ст. Поділля розділяється на Нижнє (ВАSSА РОDOLIА) та Верхнє (АLТА РОDOLIА). Останнє, як найдавніше і найбільш насичене оборонними спорудами, цікавить нас передовсім. Студіюючи оборонне будівництво Поділля, слід насамперед вказати па низку історіографічних робіт М.Грушевського, Д.Дорошенка, К Шайпохи, Ю. Антоні, О. Чоловського, Ю. Сіцінського, Р. Афтаназі, В. Гульдмана, М. Молчановського (9); доповнених нечисленними статтями і монографіями нашого століття, присвяченими окремім об'єктам, частіша з яких виконана на базі сучасних історико-архітектурних досліджень та солідному архівному матеріалі. Дослідники середньовічного оборонного будівництва Поділля зазначають, що суттєвий вплив на фортифікацію виявили особливості природної топографії Подільської височини, порізаної численними притоками Дністра та Південного Бугу, річища яких лежать в глибоких долинах і мають безліч вигинів та закрутів, утворюючи численні миси, підняті на десятки метрів над заплавами річок. Тип масового укріплення, що у фаховій літературі дістав назву "односторонньої фортеці", є найхарактернішим для Поділля. До нього належать замки та оборонні храми Кам'янця-Подільського, Меджибожа, Зіньова, Кудрипців, Кривчого, Скали-Подільської, Сутківців, Чорпокозинців, Шарівки, Буданова, Підзамочка, Бучача, Монастирка під Бучачем, Панівців, Янова, Теребовлі, Язловця, Сидорова, Токів, Червоиограда, Микулинців, Висічки, Старого Збаража, Буші, Озаринців, Стіни тощо. Мисовий тип демонструє також безліч городищ, розкиданих по притоках Дністра: у селах Сокольці, Джуринцях, Лоївцях, м.Брацлаві Вінницької області, м.Смотричі, селах Гринчук, Великому Карабчієві, Хребтієві, Пилипах Хребтіївських, Княгинині, Карачківцях, Кривчику, Калюсі, Княжполі, Колубаївцях, Купині, Грицькові, Приворонні Хмельницької області, селах Більчому Золотому, Вовківнях, Ланівцях, Тудорові (Федорівні), Зеленчому (Теребовлі) Тернопільської області та багатьох інших. Цікаво, що мисовий тип є досить архаїчним, але на Поділлі він зустрічається аж до ХVП ст. включно. П.Раппопорт виділяє мисовий тип укріплень як домінуючий па території Галицької землі починаючи з Х-ХІ ст., на відміну від круглих та наближених до квадрату в плані городищ, що були розповсюджені в інших регіонах і відсутні на Галичині й Поділлі.

На нашу думку, ландшафтно-топоґрафічний чинник був значною мірою підсилений також і історичними умовами розвитку регіону, зокрема, його історико-політичною роллю. Якщо звернути увагу на кількість міст Пониззя-Поділля, згадуваних в літописах до XIV ст., складається враження, що ця земля майже не була урбанізованою. Це особливо виразно простежується по даних картографування Л.Махновцем міст, що згадуються в Літописі Руському. Міста Пониззя з'являються в літописі у XII ст. як такі, що вже існують; жодних даних про час їх заснування літопис не подає. Ці міста вкрай нечисленні: Ушиця, Микулин, Бакота, Калюс, Кучелмин, Кам'янець. В кінці XIV ст. до них додаються Смотрич, Червоноград, Скала, Меджибіж, Божський, Винниця. Всі міста, що їх згадує літопис, локалізуються па дуже обмежених територіях, що прилягають до Дністра та двох його головних приток. Разом з тим простір в межіріччі Дністра та Південного Бугу (приблизно 100x150 км) взагалі не має поселень, що порівняно з щільно залюдненими теренами Галичини й Волині видається малоймовірним, враховуючи природні багатства, клімат і родючі землі пронизаного річками Поділля. Слушний напрямок розв'язання цієї проблеми запропонував М. Молчановський, звернувши увагу на "раптовість", з якою на політичній мага Південної Русі і, зокрема, Галицько-Волинського князівства, з'являється Пониззя з містами. Він звернув увагу на певну політичну незалежність цієї землі, що досить переконливо проступає з контексту літопису. Пояснення цьому історик вбачає в тій особливій ролі, яку, на його думку, відігравало Пониззя по відношенню до Галичини й Волині, виконуючи функцію своєрідної, "буферної" зони між руськими землями і кочовим степом. З такої точки зору Пониззя було вкрай необхідним галицько-волинським князям, котрі, з огляду на виключне стратегічне положення цього краю, надали йому певну політичну самостійність.

Отже, відсутність в літописі даних про міста Пониззя, згідно з цією версією, є свідченням не слабкого розвитку, а певної незалежності цієї землі, яка не попадала в поле зору літописця доги, доки не опинилася в сфері інтересів політичних кіл Галицько-Волинської Русі. З цього випливає, що Пониззя могло бути урбанізованим і фортифікованим настільки, наскільки цього вимагало його порубіжне положення. Разом з тим скупість тогочасних літописних даних не дозволяє скласти уяву про масштаби урбанізації краю та про концепцію його оборони. Звертаючись для вирішення цього питання до більш ранніх джерел, знаходимо свідчення про існування в цьому регіоні поселень, які звалися містами. Географ II ст.н.е. Птолемей позначає на лівому березі Дністра, в межах Європейської Сарматії, п'ять міст (14). Візантійський імператор Костянтин Порфироґенет (середина X ст.) повідомляє про п'ять "спорожнілих фортець" в землях печенігів, біля переправ через Дністер, і додає, що "посеред самих будівель давніх фортець знаходяться певні ознаки церков та хрести, видовбані в пісковику, тому дехто зберігає перекази, що ромеї (римляни -О.П.) колись мали там поселення". З огляду на ці повідомлення заслуговують па увагу деякі знахідки па схилах плаю Дністровського каньйону, що дозволяють шукати певні паралелі з придністровськими фортецями, про які пише Порфирогенет (6). Щодо останніх, то історики ототожнюють міста, описані Порфирогенетом та Птолемеем, і локалізують їх саме в середній течії Дністра. Стан археології, одначе, не дозволяє поки що ані підтвердити, ані спростувати цю гіпотезу.

Наприкінці XI ст. анонімний Баварський географ згадує про 318 міст уличів та 148 міст тиверців в Побужжі та Подністров'ї. Про міста уличів та тиверців повідомляє й Літопис Руський близько 893 року: "суть грады их и до сего дне". М.Молчановський ототожнює з ними літописні міста Пониззя. Не маючи причин ігнорувати наведені вище свідчення, ми змушені визнати, що на терені Середнього Подністров'я (зокрема на Поділлі) в другій половині І тис. н.е. існувала відносно самостійна в політично-адміністративному відношенні земля, яка мала численні поселення, котрі не могли зникнути, не залишивши слідів містобудівної культури та досвіду фортифікації. А, отже, середньовічна фортифікація на цій території мала глибинні місцеві корені, що за прадавніх часів вельми тісно сплелися, увібравши й елементи культури тих народів, які мали контакти з Середнім Подністров'ям. Найдавніші з досліджених мурованих фортифікація Кам'янця-Подільського. Йдеться, однак, не про часи, удокументовані Літописом Руським, а про початок нашої ери, зокрема ІІ-Ш століття, позначені в історії народів Європи Трояновими війнами. Від цього часу в Кам'янці збереглися рештки оборонного поясу навколо Старого замку у вигляді залишків 12 тристінних веж, датування яких за характером стратиграфії, будівельних розчинів та археологічного матеріалу визначилося П-ІП ст.н.е. За планувальною структурою вежі наближені до прямокутних, з кутом 85°, тристінні, розімкнуті з внутрішнього боку укріплення; товщина їх стін становить 1,56-1,7 м; розміри боків веж дорівнюють 5,0 м, 7,4 м, 8,0 м (що кратні римському футу 29,5 см). Ці знахідки не знайшли пояснення не тільки в межах усталеної концепції еволюції замку, але й не мають аналогів в українській історико-архітектурній науці, не узгоджуючись з пануючою концепцією розвитку оборонного будівництва. Одначе вони набувають принципово нового змісту з огляду на застереження П. Раппопорта щодо мурованих укріплень давніших, ніж XI ст., які, на його думку, були па Русі, як і у Західній Європі, рідкісним винятком, за виключенням "оновлених решток римських фортець" (2).

Розглядаючи кам'янецькі вежі в цьому контексті, можна знайти багато спільних рис з мурованими вежами римських укріплень Ольвії (що мають прямокутні, з деформованим кутом, план, розміри від 5,8 до 9,0 м, стіни завтовшки 1,7-2,0 м і збудовані на стандарті римських лінійних мір), а також веж дакійських фортець Костешти, П'ятра-Рошіє, Блідару (Румунія) (2). з цим оборонним поясом, що розміщувався по периметру бровки скелястого мису, на якому розташований Старий замок, функціонально і топографічне була з'єднана ще одна споруда - мурований Фортечний міст, що сполучав укріплення в межах Старого замку з островом Старого міста.

Дослідженнями було встановлено, що під обличкуванням моста XVII ст. знаходиться мурована конструкція з пілонів та арок, причому пілони, па які спираються арки, мають давніше походження і за ідентичністю будівельних розчинів мурування розчинам, описаних вище веж, датуються ІІ-ІІІ ст.н.е. Таким чином, па першому будівельному етапі міст був безарковим і являв собою п'ятипрогінну конструкцію, утворену шістьма пілонами, ширина яких по фасаду дорівнювала 2 м, а прогін мав розмір 7 м; міст мав дерев'яний хідник. Унікальність цієї споруди, що не має аналогів далеко поза межами Південно-Західної Русі, є очевидною. Міст аналогічної конструкції та габаритів зображений на рельєфах Траянової колони в Римі, присвячених римсько-дакійським війнам, відомим в історії під назвою Траянових воєн (2). Безперечно, що відкриті найдавніші муровані споруди Кам'янця-Подільського ставлять на порядок денний пошук історичного контексту, в якому їх поява була би логічною і виправданою. Історіографічні студії дають значний матеріал для його окреслення. Зокрема, архівні та історико-літературні джерела подають інформацію про те, що Кам'янець є древнім містом даків, котрі з'явилися тут внаслідок римської колонізації Дакії в II ст.н.е. під час Траяпових воєн (2). Численні релікта римської епохи на терені Середнього Подністров'я дають підстави говорити про тісні контакти з римськими провінціями, детальний характер яких вимагає спеціального історичного дослідження. Для нашої теми, одначе, найважливішим є той факт, що Поділля на початку нашої ери відігравало роль контактної зони на межі античного та протослов'янського світу, а, отже, було певною мірою урбанізованим. З огляду на відкриття у Кам'янці решток мурованих укріплень початку нашої ери повідомлення Костянтина Порфирогенета про залишки римських міст па Дністрі набувають певної предметності. Не виключено, що в Подільському регіоні Кам'янець був не єдиним поселенням, що репрезентує релікти будівництва античної епохи. В усякому разі урбаністичний та фортифікаційний досвід Кам'янця не міг не виявити впливу не тільки па найближчі околиці, але й на весь Подільський регіон.

З точки зору розглядуваної нами теми найголовнішим є те, що вже в античні часи, коли Кам'янець увійшов до ареалу впливу провінцій Римської імперії, в його мурованих фортифікаціях, збудованих, ймовірно, даками або римлянами, була застосована концепція мисової оборони. Ця ж концепція була реалізована через декілька століть в домонгольських подільських фортифікаціях. Зокрема, давнє муроване ядро Меджибізького замку наближене в плані до трикутника, що займає закінчення мису, датується Є.Лопушинською за даними архітектурно-археологічних досліджень ХІІ-ХІІ ст. Масштаб укріплень, що займали площу більш ніж 2000 кв.м, включаючи оборонні мури завтовшки 2,7 м та барбакан (8x10 м) з надбрамною баштою, свідчить про те, що ми маємо справу аж ніяк не з зародковою фазою фортифікаційної школи (5). Концепцію мурованого мисового укріплення демонструють давні ядра замків Язловця, Скали-Подільської, Жванця, Панівців, Сидорова, Бучача, Зінькова, Чорнокозинців, Сутківців, Сатанова та ін., що сягають, ймовірно, монгольських часів. Цей висновок підкріплюється даними попередніх досліджень Жванця, Панівців, Раковця, Скали-Подільської, а також археологічних досліджень Кременецького замку, давнє муроване ядро якого походить з IX ст. І хоча замок у Кременці тяжіє до волинського кола оборонних укріплень, для нас важливе з'ясування загального контексту розвитку мурованих фортифікацій па теренах Західної України і формування якомога повнішої уяви про хронологію їх повстання. По навалі Батия історична доля Пониззя тісніше сплітається з долею Галицько-Волинського князівства. Джерела подають свідчення про активну оборонну діяльність Данила Галицького, спрямовану на підготовку опору Золотій Орді, в ході якої Данило намагається інкорпорувати Пониззя з метою використання його вигідного ґеополітичного положення. Навесні 1242 року він відправляється на Пониззя, до Бакоти й Калюси, з метою "уставити землю" (7), що М. Молчановський тлумачить як "устроить", створити "оплот проти татарських нападів" шляхом "укріплення старих міст та створення нечисленних, але сильних опорних пунктів на випадок серйозного зіткнення" .І хоча літописець не дає конкретної інформації про діяльність галицького князя па Пониззі, ми вважаємо, що М. Молчановський має рацію у визначенні основної програми Данила. Очевидно, саме наслідки її реалізації спонукали 1259 року Бурундая віддати наказ про зруйнування всіх укріплених міст , котрий Данило, ще не підготовлений до війни, змушений був прийняти. Не маючи відомостей про подальшу долю фортифікацій Пониззя за часів Данила, звернемось до пізніших документів.

Густинський літопис повідомляє, що польський король Казимеж Великий (1333-1370 р.р.) "мурами многие грады омурова", переслідуючи мету зміцнення кордонів з Ордою та залюднешія краю. Ту ж саму мету переслідували й русько-литовські князі Корятовичі, котрим літопис приписує значну фортифікаційну діяльність. Отримавши Поділля, Корятовичі поставили своєю метою не підкорення краю, знесиленого татарським володарюванням, а його заселення "на суровим корені", подальше залюднення і розбудову (32) Зміцнення Поділля не могло відбуватися без оборонного будівництва: саме при Корятовичах, коли влада татар була вже лише номінальною, оборонне будівництво стало не лише потрібним, а й можливим. Одначе литовський літопис, вельми позитивно оцінюючи діяльність Корятовичів на Поділлі і відмічаючи їх "приязні" стосунки з місцевою феодальною верхівкою, що були запорукою успіху у спільній боротьбі з татарами, водночас значно прибільшує їх внесок в розвиток оборонної інфраструктури краю. Так, літописець повідомляє, що на час приходу князів па Поділля тут "не было еще ни одного города мурованого а ни деревяного". Це свідчення стало підмурівком для підтвердження про тотальне знищення татарами попередніх дерев'яних укріплень і про початок за часів Корятовичів, наприкінці XIV ст., нової фази оборонного будівництва. Не применшуючи внеску русько-литовських князів в будівництво фортифікацій на Поділлі, варто все ж об'єктивно оцінити ситуацію, що склалася па той час. Певні факти для цього подає подальший текст литовського літопису, котрий містить дуже суперечливу інформацію: "Непервэи нашли собе т в е р ж ы ц у (розрядка моя - О.П.) на рецэ Смочричы, и тут собе город Смотрыч уделали, а и другом месгцы на С.чочрычы же город Бокут поставили. А потом, ловечы у ловех, и пригодилося им стадо оленей паехати па том месіє, где тепер Камеиецкое место лежыть. И тые княжата розселилися па том местцу и город змуровали Каменец, а с того вси городы Подолские помуровали и оселилися тые Корятовичы" (4). В частині літописного повідомлення, що стосується Смотрича, привертає увагу слово "твержыца", яке означає "укріплене місце" (від "твердить" - будувати укріплення, укріплювати, отже, йдеться про існування в Смотричі укріплення ще до Корятовичів. Це підтверджує й текст грамоти 1375 року, виданої Корятовичами Смотрицькому Домініканському монастирю, де вказується на необхідність "город твердити"; саме ж місто характеризується наявністю міських станів (бояр, землян), а також різних .споруд - церкви, млина, мосту (36), що переконливо свідчить про існування поселення до 1375 року. В описі Смотрицького замку, датованому 1494 роком, йдеться про "minosa habet edificia et vetusta" ("зруйновані та стародавні споруди"), а також про "nigra stuba, que est supra valvam introitus castri, intus minuta muro vetustissimo" ("чорну хату, яка мсітиться над замковою брамою, укріплену зсередини найдавнішим муром"). Згадуються також "cameras" - муровані склепінчасті приміщення для зберігання міщанами та шляхтою своїх речей (6). Вживані латинські характеристики "vetusta" і "vetustissimo" ("давній" та "дуже давній") навряд чи стосувалися укріплень, вік яких не перебільшував одного століття. Отже, скоріше над усе, місто Смотрин і мурований замок існували ще до Корятовичів, які, безсумнівно, доклали зусиль для їх зміцнення. Тих самих висновків доходимо, співставляючи літописну легенду про заснування Кам'янця-Подільського (див. вище) з текстом грамота Корятовичів, виданої ними 1374 року "н а з а м к у" (розрядка моя - О.П.) в Кам'янці. З тексту грамоти постає повноцінне місто з усіма атрибутами військового та цивільного устрою: в документі перелічені міські стани (бояри, земляни, міщани, дворяни), міська адміністрація (війті воєвода, райці), різні споруди (7). При розгляді цього документу сукупно з численними публікаціями матеріалів археологічних досліджень оборонних та житлових споруд па території міста (за якими Кам'янець як міський осередок датується XI ст.) стає очевидною тенденційність литовських літописів. Вона, одначе, цілком зрозуміла і пояснюється бажанням прибільшити заслуги русько-литовських князів в організації міського життя на Поділлі. Водночас абсолютно незрозумілою є позиція деяких істориків, які стійко не помічають прогресу архітектурно-археологічних знань щодо Кам'янця-Подільського, датуючи його виникнення другою половиною XIV ст. та звинувачуючи дослідників архітектури міста в умисно тенденційній підтасовці різноманітних фактів під ніби наперед визначену "давньоруську" концепцію його походження. Найбільш послідовним і непримиренним представником цієї позиції виступає Я. Дашкевич в роботі "Каменец - еще раз", видрукуваній 1984 року (8), де, полемізуючи з М. Тнхомнровим, М. Бжшкянцом, А.Тюпичем, Г. Хотюном, Г. Логвином, Є. Пламеницькою, І. Винокуром, М. Дороновичем, С. Барончем, Ю. Роллє (Антоні), П. Юрченком, М. Брайчевським, Ю. Нельговським та ін" історик звертається до згаданої вище грамоти Корятовичів, роблячи спробу довести, що вона є пізнім фальсифікатом. Ця спроба, одначе, виявилася невдалою: по-перше, надто довільно переповідаючи текст грамоти, дослідник не зробив жодного посилання па джерело інформації. По-друге, наведений Я. Дашкевичем зміст документу не має нічого спільного з текстом грамоти, опублікованим мовою оригіналу в поки що єдиній найґрунтовнішій монографії М.Молчановського, присвяченій джерельній базі Поділля (9).

Отже, в розпорядженні дослідника дійсно виявився досить сумнівний документ, на основі якого робити будь-які висновки щодо хронології фортифікацій і забудови міста не є коректним. Таким чином, вибірковий аналіз текстових джерел, що пов'язані з так званим "литовським" періодом, свідчить, що не Корятовичі заснували головні подільські міста й замки, хоча не можна недооцінювати їх ролі у зміцненні фортифікацій, частина яких на той час вже існувала. Наприкінці XIV ст. Поділля опинилося в сфері політичних інтересів польського короля Владислава Ягелла, котрий 1395 року передав його своєму васалові краківському воєводі Спитку з Мельштина. Коротке (1399 року Спитко загинув в битві з татарами) правління молодого воєводи, за свідченнями джерел, відоме як "час зведення фортець в руських землях" (40). Оборонна діяльність Спитка навіть спричинилася до занепокоєння польського короля, який "очікував поганих для корони наслідків від військових споруд, зведених новим володарем Поділля" (4). Підтвердженням активної оборонної діяльності Спитка слугують роботи по спорудженню однієї з найпотужніших веж Кам'янець-Подільського замку - Рожанки. Джерела повідомляють також, що Спитко дозволив кам'янецьким міщанам використовувати третину доходів від помолу на міському млині на потреби міста та його зміцнення (4). Очевидно, реалізуючи свій задум по розбудові фортифікацій на Поділлі, Спитко, як і його попередники Корятовичі, спирався на місцеву феодальну верхівку, яка, в основному, й здіснювала оборонне будівництво. Численні акти про надання подільських сіл та містечок у власність, що збереглися, починаючи від 1386 року (4), дозволяють говорити про інтенсивний процес утворення військово-адміністративної інфраструктури краю, що проходив в умовах надзвичайно нестабільної верховної влади. А оскільки і Литва, і Польща розглядали Поділля як зону найбільш активного потенційного опору кочівникам на шляху до своїх кордонів, ними були створені умови для його військового (обов'язково контрольованого!) зміцнення. Цей інтерес державної адміністрації мав неодмінно знайти відгук у місцевої феодальної верхівки, котра змушена була, незалежно від політичного статусу Поділля, дбати про свою безпеку передусім своїми власними силами. Наведений історіографічний огляд свідчить, що період початку ХШ - кінця XIV ст. на Поділлі був пов'язаний з кількома злетами фортифікаційної діяльності: в період князювання Данила Галицького, за Казимежа Великого, князів Корятовичів та Спитка Мельштинського. Активна військова діяльність неодмінно повинна була реалізуватися у оборонних спорудах, які па той час були основою стабільності будь-якої влади. Як вже зазначалося вище, об'єктивний висновок про масштаби і розвій мурованого оборонного будівництва на Поділлі можна зробити лише за умови проведення ґрунтовних архітектурно-археолоґічних досліджень значної групи замків з метою виявлення їх первісних ядер. Перспективність цього напрямку пошуків доводять дослідження польського вченого Б.Ґеркена, присвячені одній типологічній групі подільських замків, які мають в основі давнє ядро у вигляді баштово-стінового укріплення, спорудженого на п'ятикутному плані, один з рогів якого сильно висунутий. Зокрема давнє ядро Язловецького замку (25x40 м) має муровану сторожову вежу, що збудована на квадратовому плані (5x5 м) з внутрішнього боку висунутого в бік закінчення мису рогу п'ятикутного укріплення. На думку Б.Ґеркена це ядро, що датоване ним кінцем XIV ст., репрезентує вже другий будівельний етап; перший дослідник пов'язує з появою квадратової вежі, що стояла окремо - аналогічно вежам-"стовпам" (4), поширеним з другої половини ХШ ст. на Волині (Кам'янець-Литовський, Холм, Столп'є, Белавино, Грозвин, Ратно, Чорторийськ) та у Польщі на Шльонську (пекари поблизу Тинця) (4). П'ятикутну планувальну схему з наріжником (висунутим в бік напілля рогом укріплення) Б.Ґеркен визнає за характерний для цілої групи подільських замків (Язловець, Бучач, Теребовля, Сидорів), водночас диференціюючи кілька її варіантів. На пашу думку найархаїчнішому із вказаних варіантів передувала ще більш давня система наріжника без вежі та башт, застосована в замках Бучача й Скали-Подільської. В першому випадку наріжник заокруглений, в другому - зрізаний, причому в обох укріпленнях, як і в давньому ядрі Язловецького замку, наріжник звернутий до закінчення мису. Виходячи з нього, походження замків з наріжником ми схильні пов'язувати передусім з топографією мисових укріплень, датуючи їх періодом не пізніше середини XIV ст. Фортифікаційні переваги цієї схеми, що дозволяла вести ефективний обстріл флангів, були незаперечними, а з введенням додаткового елементу - кутової вежі - була повністю виключеною поява "мертвих зон". Усвідомлення давніми фортифікаторами переваг цієї схеми, апробованої в ситуаціях розміщення наріжників на кінця мисів, призвело до її запозичення для оборони інших частин укріплень, зокрема найменш захищених ділянок, звернутих до гребеня мису.

Розділ 2. Визначні пам’ятки архітектури Поділля


Copyright © MirZnanii.com 2015-2018. All rigths reserved.