І. Франко в своїй роботі «Огляд праць над етнографією Галичини;:ХІХ ст.» підкреслював, що велике зацікавлення польського духівництва народними віруваннями та звичаями пояснювалось прагненням боротися з ними. Крім цього основного чинника, зацікавлення етнографією місцевою інтелігенцією активізувалось, на думку І. Франка, зростанням духовних запитів та інтересу до пізнання краю, народу.
Досліджуючи весілля, Й. Лозинський прийшов до висновку, що, незважаючи на деякі локальні відміни, весільні обряди і пісні в основному «тим самим способом відправляють».[36;с.160]
У 40—60-ті роки XIX ст. етнографічна наука інтенсивно розвивалась у Росії і на Україні. Матеріали про весільну обрядовість публікувалися в «Губернских ведомостях», літературних альманахах, журналах та вісниках1. Відзначаються вони переважно емпіричним характером досліджень.
Для пояснення питання про походження весільної обрядовості, зокрема певних її дійств, дає багато цікавого робота І. Срезневського «Святилища и обрядьі язьіческого богослужения древних славян по свидетельствам современньїм и преданьям».
Велику увагу правовим весільним звичаям і обрядовості приділив А.Терещенко у чотиритомному виданні «Бьіт русского народа». В своїй книзі автор висвітлює питання історії весільної обрядовості, подає цікаві описи російського, українського, білоруського народного весілля, що є яскравим свідченням єдності духовної культури трьох братніх народів.
Серед етнографічних матеріалів особливу увагу привертають дослідження про окремі села, містечка України, де розкривається, зокрема, питання весільних звичаїв. З періодичних видань цього часу слід назвати журнал «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861 —1862 рр. На його сторінках вміщувались художні твори, у яких переважно описувалось життя і побут українського народу, друкувалось чимало матеріалів про весільну обрядовість .
Окремі дослідники спеціально займаються питанням народної духовної культури. Серед них слід назвати М. Костомарова, Я. Головацького, П. Куліша, О. Потебню. Для 40—60-х років XIX ст. характерні досить яскраво виражені дві тенденції, дві концепції в етнографії — ліберально-буржуазна і революційно-демократична. І якщо роботи вищеназваних авторів написані з ліберально-буржуазних позицій, то перші засади революційно-демократичного погляду на зображення і висвітлення побуту на Україні проступають у діяльності і творчості Т. Г. Шевченка, який не тільки підніс до світового рівня красу поетичного слова і мови українського народу, а й своїми творами довів своєрідність його культури взагалі — матеріальної і духовної. Він вперше звернувся до всесторонньо зображення побуту народу, передаючи його чи то мовою пензля (альбом «Живописная Украйна»), чи то мовою образного слова в поетичних і прозових творах. І у минулому, і в сучасному житті Т. Г. Шевченко бачив соціальну нерівність і несправедливість. Із явищ духовної культури він зупинявся на тих, в яких найбільш яскраво виступали соціальні елементи.
Надзвичайно цінні відомості, великий фактаж про весільну обрядовість містять публікації Російського географічного товариства. У 1869 р. за ініціативою передових учених цього товариства була організована етнографічна експедиція на Україну під керівництвом П. П. Чубинського, результатом якої стало видання її праць у семи томах.
Четвертий том присвячений виключно сімейній обрядовості 3. Записи її робилися більше як у двадцяти місцевостях. П. П. Чубинський подав весільну обрядовість у зведеному варіанті, що було фактично літературною обробкою зібраних матеріалів, і, крім цього, помістив записи весільної обрядовості від інформаторів з Волинської, Подільської, Київської, Харківської губерній. Особливу вартість мають записи, подані з окремих територій, а не зведений варіант сорока двох весіль, що відзначається, може, більше сценарним, аніж науковим характером[22;с.16] це бездогано описав у своїй праці Здоровега.
У 80-х роках XIX ст. побут українського народу висвітлюється на сторінках журналу «Киевская старина», який виходив у Києві з 1882 по 1906 р. У журналі з'являються публікації з різних міст і сіл із суттєвими уточненнями і подробицями весільної обрядовості, що давали великий матеріал для аналогій та узагальнень.
У цей період виходять у світ праці М. Сумцова, Б. Грінченка Охримовича та ін., в аналізується розвиток й історія української обрядовості. Дослідження визначного фольклориста, літературознавця М.Сумцова з питань весільної звичаєвості відзначаються високим рівнем наукових узагальнень, досить сміливими висновками щодо історії дохристиянської релігії і вірувань древніх слов'ян. Але, пишучи свої праці під впливом реакційних шкіл модних у 90-х роках XIX ст., М. Сумцов допустився помилок у поясненні і висвітленні весільної української обрядовості. В результаті надмірного захоплення порівняннями української обрядовості з обрядовістю інших, народів, зокрема з античною весільною обрядовістю, Сумцов не зумів повністю розкрити спеціфічних своєрідних рис українського народного весілля[51;с.187].
У 70—80-ті роки починає свою етнографічну діяльність видатний представник резолюційно-демократичного напряму І. Я. Франко. Його роботи з питань етнографії засвідчують, що вчений розумів її завдання набагато ширше і глибше, ніж його попередники і сучасники. Зацікавлення народним побутом як селян, так і робітників проявилось у І. Я. Франка дуже рано, а збирацьку роботу він здійснював упродовж всього життя, об'єднуючи навколо себе дослідників побуту і поетичної творчості народу.
Надзвичайно високо оцінював І. Франко весільну обрядовість та' весільні пісні, вважаючи їх цінним соціологічним, етнологічним і «язиковим» матеріалом.
Про зацікавлення І.Франка весільною обрядовістю свідчать також спогади сучасників. Так, М.Добжанський, один з близьких сусідів родини Франків, згадував, що І. Франко, «живучи в Нагуєвичах, часто ходив на весілля і записував пісні» .
В історичному аспекті розглядав весільну обрядовість В. Охримович. Він перший в українській етнографічній науці звернувся до висвітлення питання еволюції сім'ї, починаючи з матріархату, і зупинився на сучасних для нього формах сім'ї, базуючи свої дослідження на описах обрядовості українського весілля.
Серед численних часописів кінця XIX — початку XX ст. вирізняються «Етнографічний збірник» (1896— 1929) і «Матеріали до українсько-руської етнології» (1899—1929). На сторінках цих видань досить часто висвітлюються питання української весільної обрядовості. Так, XIX—XX том «Матеріалів до українсько-руської етнології» був майже повністю присвячений цій обрядовості.[23;с.26]
Українське весілля багато разів описувалося, інтерпретувалося українськими та російськими фольклористами, істориками, етнографами, а то й просто любителями . Великою мірою воно стало предметом досліджень польських етнографів і фольклористів.
Можна твердити, що в основному вже на початку XX ст. фактологічна сторона української весільної обрядовості була достатньо висвітлена в етнографічній літературі. Проте автори записів весілля в минулому часто ставали на хибні позиції різних напрямів, течій і шкіл буржуазної етнографії XIX—початку XX ст. і весільні дійства нерідко пояснювали надприродними силами або тенденційно намагалися трактувати окремі весільні обряди і звичаї з позицій християнської церкви.
Про весільну обрядовість в Україні в радянський час знаходимо матеріали в періодичній пресі, на сторінках журналів «Життя й революція», «Червоний шлях», «Молодий більшовик» та ін. Питання традиційної весільної обрядовості і становлення нової висвітлювалось також на сторінках наукових збірників і журналів, зокрема таких, як «Вісник Одеської комісії краєзнавства», «Етнографічний вісник», «Записки етнографічного товариства», журнал «Побут» тощо.
Матеріали про весільну обрядовість пізнішого часу друкувались на сторінках журналів «Народна творчість та етнографія», «Советская зтнография», в «Наукових записках Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР» та інших виданнях.
Весільна звичаєвість і обрядовість висвітлюється також в окремих роботах дослідників побутових традицій, звичаїв та обрядів українського народу. З-поміж багатьох праць окреме місце займає монографія О. Кравець «Сімейний побут і звичаї українського народу», в якій відображено сімейну і весільну звичаєвість на Україні в XIX—XX ст., а також розглядається становлення радянської весільної обрядовості. Виклад матеріалу, щоправда, дещо стислий, та автор і не ставила перед собою завдання дати вичерпний аналіз весільної обрядовості. Проте слід підкреслити, що це перша праця, в якій досить широко висвітлено окремі питання весільної обрядовості українського народу, зроблено конкретні висновки щодо певних аспектів весільних обрядів [34;с.160].
Обрядовість традиційного весіллявеликою мірою стала предметом вивчення багатьох дослідників. Однак висвітлення весільної обрядовості в радянський час обмежувалось територіальними рамками або описувались тільки певні обряди весільного циклу. Ми ж намагались реконструювати в цілому цикл весільної обрядовості та звичаєвості, акцентуючи насамперед увагу на питаннях, які були недостатньо досліджені попередніми авторами.
Спливали роки, мінялись суспільні формації, а весільна обрядовість і звичаєвість по всій території України в основному обрядовому циклі не змінювалась. До такого висновку приходили в своїх узагальненнях прогресивні дослідники культури українського народу в минулому.
Головним фактором, що спричинився до появи весільної обрядовості, була її суто соціальна функція. Бо, як говорив А.Луначарський, якщо людина народиться, або вмре, або одружиться і при цьому не буде виконано певних обрядів, то ніхто з громади не знатиме про це, ці події так і залишаються не зареєстрованими. Це буде незаконне народження, шлюб або похорони...