Смекни!
smekni.com

Містами України. Історія. Природа. Мистецтво (стр. 1 из 5)

Вінницька область

Цей регіон знаходиться в Центральній Україні, у межах краю, що має співучу назву – Поділля. Подільська земля охоплювала територію сучасних Вінницької та Хмельницької, центральний і південний схід Тернопільської та невелику частину Івано-Франківської областей. Ще в Галицько-волинському літописі (кінець XIII – початок XIV ст.) вона згадується під назвою «Пониззя». Найменування «Поділля» починає зустрічатись у пізніших документах XIV ст.

Поверхня Вінницької області являє собою хвилясту рівнину. Її північно-східна частина зайнята Придніпровською височиною, південно-західна – Подільським плато. Територію регіону, так би мовити, по діагоналі з північного заходу на південний схід перетинає Південний Буг (до речі, на ньому розташовані місто-курорт Хмільник, відоме як оздоровниця на базі радонових вод, і сама Вінниця), з південного заходу обіймає Дністер, а всього на ній – 204 річки протяжністю більше як 10 кілометрів кожна. Земна поверхня тут почленована глибокими річковими долинами, подекуди – ярами та балками.

Південній частині області каньйоноподібні долини річок Придністров'я взагалі надають вигляду гірської місцевості. Скажімо, річка Лядова на ділянці між селами Нижчий Олчедаїв та Яришів і річка Мурафа поблизу сіл Буша й Бука тинка несуть свої води на глибині 110 метрів, долина річки Немиї від села Озаринці до впадіння в Дністер має глибину 90 метрів.

Річка Русава на шестикілометровому відрізку між селами Вила та Стіна, спадаючи на 20 метрів, стає справжнім гірським потоком. Місцевості поблизу села Стіна долина Русави (глибина цієї долини тут сягає 80–85 метрів), яри, що підступають до неї, відшаровування вапняків, виходи гранітів, мальовничі ліси, річкові пороги в місцях виходу кристалічних порід і мініатюрні водоспади надають справді неповторної краси.

Додамо, що область належить до лісостепової фізико-географічної зони. Природна рослинність регіону, подібно до інших регіонів українського Лісостепу, представлена передусім залишками лугів і Хмільник. Вежа замку фортеці (1534) степів. Також досить поширеними тут є дубові, грабові, липові, ясеневі, кленові та в'язові ліси.

Більш-менш інтенсивне заселення території сучасної області почалось у добу пізнього палеоліту з освоєння долини Дністра, а в період неоліту охопило й південно-бузький басейн. З-поміж кількох сотень археологічних пам'яток пізніших часів – стоянок, поселень, могильників – заслуговує на окрему згадку насамперед ранньоскіфське городище поблизу міста Немирова. Це поселення виникло в епоху бронзи, коли, за свідченням фахівців, особливо яскраво проявлялася залежність характеру будівництва від природних умов. Тут, як і всюди в зоні Лісостепу, головними будівельними матеріалами були дерево та глина. Це поселення невелике за розмірами; розпланування його – колове із загоном для худоби в центрі. Серед жител переважали землянки й напівземлянки.

Ще цікавішим об'єктом є залишки також розташованого біля сучасного Немирова скіфського поселення доби раннього залізного віку. Це величезне городище площею близько 1000 гектарів, розміщене на зручному для оборони підвищенні із включенням у його зону джерел питної води. Поселення мало три захисні лінії, висота валів яких досягала 5–9 метрів, завдяки чому городище дістало назву Великі Вали. До цього комплексу входили поряд із невеликими додатково укріпленими житловими осередками – акрополями – також суттєво більші за розмірами вільні території, що не мали забудови і призначалися, ймовірно, для захисту населення й худоби під час військових нападів.

Для південно-західної частини краю було притаманним використання зручних природних об'єктів для розміщення поселень, монастирів, храмів тощо. Наприклад, у крутосхилах дністровської долини поблизу села Лядова Могилів-Подільського району природні процеси утворили два яруси великих гротів. Вони використовувалися людьми для проживання ще за часів палеоліту. Тут існували не лише окремі стоянки первісної людини, а й цілі печерні міста. А в XI ст. у цих гротах був створений уперше в краї скельний християнський монастир, що з перервами проіснував до наших часів.

В іншому місці – в ущелині піщаникової скелі понад річкою Буша біля однойменного села видатний український історик, археолог і етнограф Володимир Антонович (його разом із Миколою Костомаровим і Михайлом Грушевським шанобливо називають «батьками української історіографії») відкрив залишки давньослов'янського печерного храму VI–VII ст.

Як зазначено у «Повісті врем'яних літ», між Південним Бугом і Дністром жили уличі. Що стосується державної приналежності території регіону, то у Х–XIII ст. вона входила до складу Київської Русі, з 1199 р. – до Галицько-волинського князівства. Краєм пролягав вельми умовний кордон між володіннями, з одного боку, слов'ян, з другого – печенігів із половцями. 1240 р. ці землі зазнали Батиєвої навали, після чого більш аніж століття перебували у складі Подільського улусу, під контролем ханів Золотої Орди.

1362 р. ординці були витіснені з краю литовськими феодалами на чолі з великим князем Ольгердом, який призначив намісником усього Поділля свого небожа – князя Федора Коріатовича (Корятовича). Саме останній того-таки або наступного року заснував Вінницю (хоча в цьому місці поселення на скелястому правому березі Південного Бугу виникло ще наприкінці XIII ст.). Початок місту поклав дерев'яний замок-фортеця на високому лівому березі ріки. Він мав подвійні дубові стіни та шість веж із бійницями. Фортецю оточував глибокий рів, через який було перекинуто міст.

Трохи пізніше, 1383 р., великий князь Вітовт наказав заснувати на берегах річки Мурашка поселення Княжа Лука, яке згодом дістало назву Карачова Пустинь, а з 1579 р. – Шаргород. У цьому місті збереглися руїни замку, уперше зведеного у XIV ст., а неподалік, до речі, розташовується городище часів Київської Русі.

Важливою фортецею на кілька століть стало захоплене литовцями 1362 р. поселення Хмільник. Це було зумовлено його розміщенням поблизу сумнозвісного Чорного шляху, яким здійснювали регулярні навали татарські й турецькі орди. Укріплення Хмільника періодично руйнувалися, одначе кожного разу досить швидко відновлювалися.

У середині XV ст. автономія Східного Поділля (відповідна історична область, яка займала територію теперішньої Вінницької і частину Хмельницької областей, також відома під назвою «Брацлавщина») була скасована, і 1466 р. утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вінницький та Звенигородський повіти. Адміністративним центром його до 1598 р. був Брацлав, згодом–Вінниця.

Унаслідок того, що населення краю постійно страждало від спустошливих турецько-татарських нападів, на Брацлавщині у XIV – першій половині XVI ст. існувала дуже незначна кількість відносно великих поселень: лише два міста і чотири містечка. Після укладення Кревської унії 1385 р. у краї поступово посилювався польський вплив. Остаточно ж Брацлавське воєводство відійшло до Польщі після Люблінської унії 1569 р.; у складі цієї держави воно перебувало, з кількома тривалими перервами, аж до другого її поділу.

На Брацлавщині в першій половині XVII ст. виникла велика кількість – близько 100 – міст і містечок. У середині XVII ст. на території воєводства було не меншяк 500 міських і сільських поселень. Внутрішній устрій більшості міст у ці часи спирався на норми магдебурзького права із самоврядуванням і розселенням жителів за національною ознакою по дільницях.

На Брацлавщині з'явилися нові міські осередки з прямокутними ринковими майданами й ратушами, рівними ділянками та будинками по «червоних лініях» площ і вулиць – Янів, Літин, Ямпіль тощо.

Місто Шаргород, фактично засноване 1585 р. на місці поселень, про які йшлося раніше, розташувалося на високому мисі при злитті річок Ковбасної та Мурашки. З північного, напільного боку його захищав прямокутний оборонний комплекс, що складався з чотирьох башт і мурів (імовірно, це був замок, пізніше перетворений на монастир). З південно-східного боку мису було розташовано укріплений двір князя Я. Замойського. У рядове розпланування міста було вписано муровані будівлі костелу, синагоги й церкви. Першою з цих трьох споруд 1589 р. була збудована синагога оборонного типузключоподібними стрільницями для ведення верхнього бою, що влаштовані в аттику хвилястого абрису, складеного з окремих ланок – забраних у стовпчики криволінійних щитів і наріжних циліндричних веж. Фахівці підкреслюють, що ця непересічна споруда має великий (близько 15х15 метрів) молитовний зал, перекритий дев'ятьма квадратними, в плані зімкненими склепіннями на попружних арках, які спираються на восьмигранні стовпи й грубі стіни. (Тут доречно згадати, що Шаргород у XVI–XIX ст. був центром такого напрямку юдаїзму, як хасидизм.)

З-поміж споруд, що з'явились у східній частині Подільського краю протягом першої половини XVII ст., насамперед заслуговує на згадку бароковий костел, зведений 1603 р. у Хмільнику. У Вінниці в цей період було збудовано єзуїтський та домініканський монастирі, засновано єзуїтський колегіум і зведено комплекс фортифікаційних споруд, що пізніше дістав назву «Мури».

У ході Національно-визвольної війни українського народу із середини XVII ст. на Східне Поділля поширився полково-сотенний устрій. З 1648 р. тут існували Брацлавський (22 сотні) та Кальницький (пізніше – Вінницький; 19 сотень) полки, населення яких брало участь у боротьбі українського народу. У листопаді 1649 р. Богдан Хмельницький, повертаючись із-під Зборова, зупинився у Вінниці. А на початку 1651 р. військо поляків, які порушили перемир'я, майже два тижні штурмувало це місто. Оборона Вінниці ввійшла до числа славних сторінок історії українського народу.

Невмирущою славою під час Національно-визвольної війни вкрили себе захисники поселення Буша, яке тоді було великим містом-фортецею (нині – село Ямпільського району). Тут восени 1654 р. шеститисячний загін козаків під проводом сотника Гречки героїчно бився з удесятеро більшим польським військом. Коли неминучість поразки стала очевидною, захисники Буші почали вбивати один одного, щоб не зганьбити себе потраплянням у полон. Дружина сотника Мар'яна Завісна, вбивши свого чоловіка, підпалила запаси пороху в льосі; вибух поховав небагатьох захисників фортеці, котрі ще лишалися живими. Як символ незламності українського духу стоїть у Буші фортечна вежа, відновлена в середині XIX ст.