регистрация / вход

Предмет і завдання етнографії

Вивчення традиційно-побутової культури народу. Відомості з етнографії українського народу. Походження, процес формування, характерні риси побуту, галузі традиційної матеріальної і духовної культури. Риси етнічної неповторності та національна свідомість.

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕТНОГРАФІЇ

Щоб по-справжньому пізнати свій рідний народ та інші народи, необхідно вивчати їхню історію, мову, культуру. І не тільки культуру, що створена талановитими архітекторами, художниками, музикантами, акторами, письменниками, вченими, але й ту, що впродовж багатьох століть творилася і плекалася в народному середовищі, передавалася від покоління до покоління, безперервно розвивалася і водночас зберігала певні стійкі свої риси, які утверджувалися, поширювалися, себто ставали традиційними. Ця традиційна культура тісно пов'язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах, творах усної народної творчості тощо). Вивченням цієї колективної народної культури займається спеціальна наука — етнографія. Назва ця походить від грецьких слів ethnos народ і grapho — пишу, що означає народоопис. Етнографія справді приділяє багато уваги опису предметів і явищ народного побуту і культури. Це важливо і дуже потрібно для науки, особливо в наш час, коли з ужитку зникають різні види традиційної культури. Але етнографія не тільки описує народи, а й вивчає їхнє походження, закономірності їх розвитку, спільні й особливі риси, тобто поєднує описовий і теоретичний підходи до матеріалу дослідження, застосовує різні методи його аналізу і осмислення. Тому для цієї науки запропонована і дещо точніша назва — етнологія, друга частина якої походить від грецького слова logos (поняття, вчення) і наголошує на її теоретичній сутності. Властиво ж обидві назви можна замінити українським словом народознавство. Щоправда, слід застерегти: термін «народознавство» може вживатися і в ширшому значенні, якщо охоплює все те, що взагалі стосується знання про народ (його історію, мову, географію, розселення, антропологію, статистику тощо) і виходить за межі власне етнографії. Ми будемо тлумачити народознавство у вужчому значенні.

Отже, етнографія — це одна з галузей історичної науки, що займається вивченням походження народів (етносів), процесу їх розвитку, особливостей традиційного побуту, матеріальної і духовної культури. Об'єктом вивчення етнографічної науки є народи світу. Але для кожної національної етнографії основним і першочерговим повинно бути вивчення власного народу. Бо тільки на основі пізнання свого народу можна зрозуміти і належним чином збагнути сутність інших народів, побачити у порівнянні що їх різнить і споріднює.

Навчальний посібник має на меті подати основні відомості з етнографії українського народу, тобто розповісти про його походження, процес формування, розселення, характерні риси його побуту, галузі традиційної матеріальної і духовної культури, що визначають його як окремий самобутній етнос. Незважаючи на багатовікове поневолення і шматування української землі різними загарбниками, неймовірно тяжкі й жорстокі випробування, корінний народ усе-таки зберіг основні риси своєї етнічної неповторності, свою національну свідомість і разом з більшістю представників інших народів, що проживають разом з ним, на вікопомному Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. 92 відсотками поданих голосів перед усім світом виявив свою волю жити вільно, соборно в незалежній власній Українській державі. Зрозуміла річ, що, приховуючи від українського народу правду про його історію, всіляко її перекручуючи і спотворюючи, переслідуючи його мову, культуру, чужинці чинили також всілякі перешкоди і щодо вивчення та належного пізнання його етнографії. У жодному з вищих навчальних закладів радянської України не було спеціалізації з етнографії, у шкільних програмах не знаходилося місця бодай для найелементарніших відомостей з українського народознавства, не було відповідних підручників, посібників, літератури для широкого загалу. А зусилля тих небагатьох етнографів, як: працювали в Україні, нерідко штучно спрямовувалися на написання праць, що мали па меті знівелювання національної свідомості й гідності, утвердження соціалістичної дійсності, радянського способу життя, «нових» звичаїв і обрядів, «нової» сім'ї і т. ін. Однак українська етнографічна наука творилася й розвивалася навіть у надзвичайно складних і несприятливих умовах бездержавності, переслідувань, цькувань і репресій.

Етнографія як наука виникла наприкінці XVIII ст. Часом її становлення у різних країнах с перша половина XIX ст. Але накопичення матеріалу відбувалося значно раніше. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї міститься у літописах періоду Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, в українських літописах XVI—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніх нотатках чужоземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час перебували в Україні. Важлива етнографічна інформація зафіксована зокрема в описах з України австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), в «Описі України» французького військового інженера Гійома Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських і польських письменників та вчених, у різних грамотах, документах юридичного характеру тощо.

В останні десятиліття XVIII — на початку XIX ст. посилюється інтерес до вивчення нашої країни. Це був час ліквідації політичної автономії України, знищення Запорізької Січі (1775 р.) і гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії Правобережної. України, утвердження царизмом централізаторської політики і феодально-кріпосницької системи, захоплення австрійською монархією після поділу Польщі 1772 р. західноукраїнських земель зі збереженням тут панування польських, угорських та румунських феодалів. Отож, зацікавлення Україною у той складний і драматичний для неї період, що походили з наукових осередків Петербурга, Москви, Відня, Будапешта, мали в основному на меті збирання інформації про маловідомі новопридбані провінції Російської та Австрійської імперій для кращого пізнання їх продуктивних сил та інших «туземних» реалій і ефективного освоєння їх у складі імперських структур. При цьому мало цікавилися історичною, етнокультурною своєрідністю українського народу, її нерідко не помічали, залишали поза увагою, чи беззастережно трактували українців з різних частин їх пошматованої землі як складову інших націй — росіян, поляків, угорців, румунів, а то й взагалі екзотичними «туземцями» тих чи інших провінцій. Однак уже на той час помітне і певне (наскільки це було можливим) протистояння цим тенденціям. З'являються праці, в яких простежується розуміння етнічної специфіки українського народу, його історії та культури. Це, зокрема, «Описание свадебных украинских простонародных обрядов» (1777 р.) Григорія Калиновського —- публікація, яку деякі дослідники вважають початком української етнографії; книжки Василя Рубана «Краткие географические, политические и исторические ведомости о Малой России» '1773 р.) і «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770 гг.» (1777 р.), Якова Марковича (Маркевича) «Записки о Малороссии, её жителях и произведениях» (1798 р.) та низка інших праць, серед яких «Історія Русів» (1822—1825 pp.) невідомого автора, що тривалий час поширювалася у рукописних списках.

Увага до вивчення традиційно-побутової культури народу дедалі посилювалася у зв'язку з наростанням антифеодальної боротьби, піднесенням хвилі буржуазних революцій і національно-визвольних рухів у Європі, а також під впливом ідеології романтизму, який відіграв надзвичайно важливу роль у розгортанні народознавчих досліджень, пропагуванні народності та в широкому впровадженні народної культури в літературу і мистецтво. Активізація збирання і дослідження пам'яток української народної культури, фольклору є одним з суттєвих чинників національно-культурного відродження в Україні, процесу творення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого появою у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського. Майже одночасно в усіх регіонах України опрацьовується граматика української мови. При цьому «Грамматика малороссийского наречия» наддніпрянця Олександра Павловського (1818 р.) і філологічні праці (в тому числі граматика) галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), а також «Граматика слов'яно-руська» закарпатця Михайла Лучкая (1830 р.) ґрунтуються на досвіді живого народного мовлення. В них аргументовано відстоюється погляд щодо самобутності української мови і, що особливо важливо, її спільності на всьому просторі розселення українського народу.

Саме у зв'язку з утвердженням поглядів на український народ як на окремий народ, мовну і етнокультурну спільноту в усіх частинах його пошматованої загарбницькими кордонами землі є підстава говорити про початки переходу від накопичення етнографічних відомостей Г знань про Україну до формування української етнографії як окремої наукової дисципліни.

У 20---30-Х роках XVIII ст. сформувалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні, з якими великою мірою пов'язаний і розвиток української етнографії,— у Харкові, Києві та Львові. їх визначна роль полягала в організації збиральницької народознавчої роботи в різних регіонах України, посиленні її системно-наукових початків і, головно, в утвердженні свідомої українознавчої цілеспрямованості цієї роботи.

У харківському гуртку «Любителів української народності» така цілеспрямованість особливо властива історико-етнографічним і фольклористичним працям Ізмаїла Срезневського, дослідженням української мови і фольклору Амвросія Метлинського, збиральницькій роботі молодого Миколи Костомарова, студіям про Слобожанщину Вадима Пассека. У Києві інтерес до етнографічних досліджень виявляється у зв'язку з відкриттям університету (1834 р.) і діяльністю його першого ректора — Михайла Максимовича. Важливу роль відіграли також такі організації, як «Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей у Києві» (1835 p.), «Музей старожитностей» при університеті (1837 p.), «Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів» (1843 p.). Українознавче спрямування досліджень київського осередку посилюється під впливом програми Кирило-Мефодіївського товариства і участі в ньому Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та, передовсім, Тараса Шевченка, який прагнув показати світові героїчне минуле українського народу і його культуру.

Львівський українознавчий осередок, який утворився на початку 30-х років навколо діячів так званої «Руської трійці» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), не тільки започаткував на західноукраїнських землях нову українську літературу на народній основі («Русалка Дністрова», 1837 p.), а й став ініціатором та організатором широкої народознавчої роботи в цьому регіоні. До збору і опису пам'яток народної матеріальної і духовної культури була залучена значна кількість інтелігенції на місцях (переважно духовенства), практикувалися і спеціальні народознавчі мандрівки за певною програмою. Відсутність української періодики і труднощі з виданням українських книжок були причиною того, що переважна більшість українознавчих праць першої половини XIX ст. залишилася у рукописах або була опублікована російською, польською, чеською, німецькою мовами. На цьому тлі особливо помітними народознавчими публікаціями були книжки «Рускоє весілє» Йосипа Лозинського (1835 p.), збірки українських пісень, прислів'їв та приказок, описи народних звичаїв, обрядів, вірувань тощо. У 50—60-х роках важлива роль в організації науково-етнографічної роботи в Україні належить заснованій у Києві 1852 р. «Комісії для опису губерній Київського учбового округу», зокрема її етнографічному відділенню. Комісія підготувала ґрунт для створення в Києві 1873 р. Південно-західного відділу Російського географічного товариства. Його очолив Павло Чубинський — найвизначніший український етнограф XIX ст., автор слів національного гімну «Ще не вмерла Україна». У 1869—1870 рр. під його керівництвом були проведені експедиційні обстеження в Україні та суміжних з нею районах Білорусії й Молдови, на матеріалах яких постала фундаментальна семитомна праця «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1872—1879 рр.).

Етнографічні дослідження на західноукраїнських землях пожвавлюються з появою української періодики (газети «Зоря Галицька», «Слово», «Буковинська зоря», журнали «Вечорниці», «Мета», «Ластівка», «Правда» та ін.), де систематично друкуються народознавчі матеріали. У 60—70-х роках зміцнюються зв'язки і співробітництво в галузі народознавства між західноукраїнськими і наддніпрянськими вченими.

Як уже зазначалося, розвиткові української етнографії чинилися всілякі перепони. Займатися українським народознавством, як зазначав Іван Франко, було небезпечним заняттям. Зрозуміло чому. Адже знання про походження народу, його традиційно-побутову культуру, як і вивчення мови, громадянської історії, веде до пізнання глибин історичного буття народу, його культурної самобутності, себто до усвідомлення ним своєї національної своєрідності, свого «я». А це саме те, чого ніяк не хотіли визнавати, що всіляко намагалися відкинути поневолювачі українського народу.

Уже члени «Руської трійці» реально зіткнулися у народознавчій роботі з протидіями тогочасних австрійських, польських, угорських, румунських правителів західноукраїнського краю. Ще більш негативного ставлення зазнавала ця робота з боку заповзятих посіпак російського царизму, котрі уважно стежили за розвитком українознавчої думки, повсякчас обмежували її, не допускали жодних виходів за рамки офіційно допустимого. Саме через здобутки на теренах українознавства 1876 р. було заборонено діяльність

Південно-західного відділу Російського географічного товариства.

Великими перешкодами на шляху розвитку української етнографії були відомі ганебні акти царизму — валуєвський циркуляр 1863 р. з його зухвалим запереченням права на існування української мови («не было, нет и быть не может») та Енський імператорський указ 1876 р., якими заборонялося друкування книг українською мовою, українська преса, театральні вистави, санкціонувалося широке переслідування «українського руху» та інші реакційні заходи.

Однак українська народознавча робота не припинялася і, незважаючи на несприятливі умови та перешкоди, рухалася вперед завдяки патріотичній цілеспрямованості й подвижництву відданих цій справі діячів.

У 70—80-х роках з'являються цінні народознавчі розвідки Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Олександра Потебні, Петра Єфименка, Миколи Лисенка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Драгоманова, Павла Житецького, Миколи Сумцова, галичан Якова Головацького, Омеляна Партацького, Данила Лепкого, Івана Верхратського, закарпатців Анатолія Кралицького, Євгена Фенцика, буковинця Григорія Купчанка та ін.

Якісно новий етап розвитку українського народознавства пов'язаний з діяльністю Івана Франка та очолюваної ним і Михайлом Грушевським наукової інтелігенції. У 1873 р. зусиллями українських громадських діячів у Львові було засновано Літературне товариство їм. Т. Г. Шевченка, яке стало одним з осередків української науки. 1892 р. воно було реорганізоване в Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ), що в тогочасних умовах фактично виконувало функції національної академії наук. Фундатором народознавчих досліджень стає етнографічна комісія Товариства, ядро якої складали видатні українські етнографи і фольклористи: Іван Франко, Федір Вовк, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Осип Роздольський.

З ініціативи етнографічної комісії здійснювалися наукові експедиції, була налагоджена робота численних збирачів на місцях, систематично публікувалися дослідницькі матеріали з усієї України. Визначними віхами української народознавчої науки стали, зокрема, серійні видання «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до української етнології» (22 томи). Праці з української етнографії друкувалися також у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (з 1892 р.). Численні дослідження з української етнографії з'являлися у російськомовному журналі «Киевская старина» (виходив з 1882 р.), львівських часописах «Зоря» (1880—1897 рр.), «Житіє і слово» (1894—1897 рр.) та інших виданнях.

В останні десятиріччя XIX ст. — на початку XX ст. українська етнографія сягнула рівня кращих зразків європейської етнографічної науки (праці Миколи Сумцова, Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Дмитра Яворницького, Володимира Шухевича, Михайла Зубрицького, Зенона Кузелі). Помітний внесок у справу вивчення побуту і культури українського народу зробили й чужоземні дослідники: польські (Оскар Кольберг, Едуард Руліковський, Ізидор Коперніцький), російські (Орест Міллер, Олександр Пипін), австрійські (Леопольд Вайгель, Раймунд Кайндль), чеські (Франтіїиек Ржегорж, Людвік Куба) та ін. Було створено передумови для подальшого розвитку українського народознавства, що намітився після революційного перевороту 1917 р. в Росії і розвалу Австро-Угорщини 1918 р. У період тогочасних визвольних змагань за побудову соборної української держави була створена Всеукраїнська Академія наук (1918 р.). У 20-х роках навіть в умовах більшовицького режиму розгорнулася плідна народознавча збиральницька і дослідницька робота. Її очолили етнографічна комісія Академії та краєзнавчі осередки в різних місцевостях України. З'явилися такі спеціальні видання, як «Етнографічний вісник», «Краєзнавство», «Побут», у результаті інтенсивних польових досліджень значно поповнилися збірки етнографічних матеріалів. Але цей період тривав недовго. Уже наприкінці 20-х років почалася «рішуча перебудова» методології етнографічної науки і переведення її на марксистську основу. Вона супроводжувалася «непримиренною» боротьбою проти «українського націоналізму», хвилями масових репресій, що звели нанівець усі позитивні здобутки і відкинули українську етнографічну науку далеко назад.

На західноукраїнських землях, де у 20—30-х роках панували окупаційні буржуазні режими Польщі (Східна Галичина і Волинь), Румунії (Північна Буковина) і Чехо-Словаччини (Закарпаття), помітно занепало Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Але у той час виникли регіональні краєзнавчі осередки (товариство і музей «Бойківщина» в м. Самборі на Львівщині, етнографічне товариство Підкарпатської Русі в Мукачевому на Закарпатті, музеї «Гуцульщина» в Коломиї, «Верховина» в Стрию, «Лемківщина» в Саноці та ін.), з діяльністю яких пов'язане значне пожвавлення народознавчої роботи на місцях. Самбірське товариство мало навіть неперіодичне видання — «Літопис Бойківщини» (у 1931—1939 рр. вийшло друком 11 книжок).

Після другої світової війни головними осередками етнографічної науки в Україні стали Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України в м. Києві та Державний музей етнографії та художнього промислу АН України у м. Львові. Останній є найстарішою і найбільшою в Україні музейною установою етнографічного профілю. Науково-дослідна робота музею значно пожвавилася після створення на його базі у 1983 р. Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, яке 1991 р. стало окремим Інститутом народознавства HAH України. Значну роботу щодо збору і вивчення пам'яток народного побуту і культури здійснюють обласні та районні історико-краєзнавчі музеї, передусім створені за останні десятиліття музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) Києва, Переяслава-Хмельницького, Львова, Ужгорода, Чернівців.

Поряд з іншими українознавчими дисциплінами етнографія зазнала згубного впливу більшовицького тоталітаризму, догматизму, моральних і фізичних репресій, які до останнього часу методично нівечили її, полишали найздібніших та найактивніших сил, збочували на бездоріжжя ненаукових пошуків і розробок. Було закрито багато тем з української етнографії, зазнавали заборон і переслідувань кращі науковці та їх праці. Так і не змогла побачити світ підготовлена в 60-х роках історико-етнографічна монографія «Українці».

Та навіть у той складний час українські етнографи в міру своїх сил і можливостей зробили чимало корисного, потрібного. Внаслідок проведення систематичних наукових експедицій зібрано багату інформацію з історичної етнографії українського народу та його сучасного буття, численними цінними експонатами поповнено етнографічні музейні колекції, опубліковано наукові праці, присвячені дослідженню різних ділянок традиційного побуту і культури українського народу, питанням його етнічної історії, культурно-побутовим взаєминам з іншими народами, історико-етнографічній характеристиці різних регіонів України тощо. Імена і праці українських етнографів новітнього часу наведено у списках рекомендованої літератури до вивчення окремих тем цього посібника. Найвизначнішим сучасним періодичним виданням етнографічного профілю є часопис «Народна творчість та етнографія», що виходить друком з 1957 р. Останнім часом цікаві матеріали, дослідження, наукові розвідки з української історії етнографії публікуються в різних журналах, збірниках, газетах.

У 1989 р. відновило свою наукову та видавничу діяльність Товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові з секцією етнографії та фольклористики у його складі. Плідні дослідження в галузі української етнографії здійснюються і поза межами України, зокрема Музеєм української культури у Свиднику (Словаччина), цінні публікації з українського народознавства з'явилися у Польщі, Румунії, Югославії, в українознавчих осередках Канади, Сполучених Штатів Америки, Німеччини.

Отже, навіть цей побіжний огляд переконує, що етнографічне вивчення України має свою історію і чималий доробок. Саме все найкраще, достовірне з цього доробку — результат праці багатьох поколінь збирачів і дослідників традиційно-побутової культури нашого народу — покладено в основу цього навчального посібника. Засвоєння пропонованої інформації дозволить розширити знання про український народ, багатство, розмаїття і високу гуманістичну наповненість його традиційної культури, глибше усвідомити і збагнути те, що у винятково складних і несприятливих умовах свого історичного буття цей народ упродовж віків зберігав самобутність і невичерпну творчу силу, був активним учасником і повноцінним суб'єктом розвитку загальнолюдської цивілізації. Без таких знань неможливе і відповідне самоусвідомлення приналежності до свого народу — те визначальне і неодмінно притаманне людині, що називається національною свідомістю і гідністю.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий