Основні напрями в сучасній зарубіжній кримінології

Національний університет “Києво-Могилянська Академія” факультет правничих наук реферат Основні напрями в сучасній зарубіжній кримінології

Національний університет

“Києво-Могилянська Академія”

факультет правничих наук

реферат

Основні напрями в сучасній зарубіжній кримінології

Виконав: Тертичний Т. О.
студент ФПвН – 4

Викладач: Костенко О.М.

Київ 2001

Визначення кримінології у зарубіжних авторів

Для того, щоб охарактеризувати основні напрями в сучасній зарубіжній кримінології, важливо визначити, що є кримінологія у розумінні сучасних іноземних дослідників. Одразу зазначу, що ця праця буде присвячена західній кримінології, передусім американській, оскільки, на превеликий жаль, матеріали з кримінологічних досліджень країн Азії, Латинської Америки, Африки є малодоступними в Україні. Разом з тим, можна передбачити, що кримінологія закордону значною мірою входить до кримінології Заходу як одного з провідних наукових полюсів світу.

Питання визначення кримінології є досить важливим, оскільки на відміну від радянського, а значною мірою і пострадянського догматизованого і штучно обмежуваного наукового простору, зарубіжна кримінологія сотні років розвивалася в умовах плюралізму, що призвело до значно меншої структурованості наукових напрямів. Особисто мені невідомо, щоб у західній науці точилися суперечки щодо того, що вважати предметом (чи методом) кримінології, а що ні. Без цього якось обходяться, хоча існує переважна згода щодо того, що ж є кримінологія.

Одним з виразників такої погодженої думки є визначення кримінології Дж. П. Конрада. На його думку, кримінологія – це "застосування наукового методу до пояснення явищ, що генеруються внаслідок взаємодії процесу правотворення, правопорушення і реакції на ці процеси."

Таким чином, можна визначити, що головною характеристикою є все ж предмет кримінології, який кожен дослідник відповідно до свого погляду звужує чи розширює. Вибір предмета визначає вибір методу – методом кримінології є будь-який науковий метод, що дозволяє дослідити предмет.

Що вивчають кримінологи закордону

Таким чином, вивчення окремих складових частин предмету і обумовлюватиме основні напрями кримінології. Ось приблизний перелік того, що вивчають кримінологи закордону:

Філософські та історичні питання в кримінології.

Кримінологія та право: кримінальне право; етика і юриспруденція; право, наука і суспільство.

Система кримінальної юстиції: правозастосування і суди, система кримінальної юстиції і виправлення.

Кримінологія - біологічні і психологічні науки: генетика, мозок, фрейдистська психологія, біхевіоризм і теорія навчання.

Кримінологія – соціальні науки: соціологічні науки, соціологія, право і соціальний контроль; біосоціальні і демографічні змінні; економічні і політичні злочини.

Вивчення правопорушника: запобігання злочинності і екологія (під якою розуміється усе несоціальне оточення і фактори – архітектура, планування забудови і т. ін.); кримінальне право і захист з мотивів неосудності; запобігання злочинності – порівняння наукових і правових моделей.

Вивчення жертви.

Зважаючи на такий перелік, можна зробити декілька важливих висновків:

1. Відповідно до вітчизняної понятійної бази, методами кримінології є як загальнонаукові, так і спеціальнонаукові методи – соціологічні, психологічні, біологічні та медичні, статистичні, правові та інші.

2. Зважаючи на наявність у переліку таких наук, як психологія, соціологія та право, можна сказати, що кримінологія не повністю є наукою у розумінні science, оскільки значна частина доробку закордонних кримінологів важко піддається емпіричній перевірці і являють собою швидше погляди, ніж науково обгрунтовані теорії.

Таким чином, чи не найголовнішою проблемою зарубіжної кримінології є узгодження концептуальних умоглядних розробок з реальним життям з метою їх практичного застосування. Ця проблема буде проілюстрована далі в тексті.

3. Зважаючи на величезний обсяг предмету дослідження, постала проблема певного його узагальнення, систематизації, про що йтиметься далі.

Кримінологія і теорія систем

"Я обстоюю кримінологію, засновану на синтезі біології, психології, соціології та інших поведінкових наук." Ці слова Джеффері символізують його спробу системного підходу до кримінології. У своїй книзі він критикує сучасних дослідників за надмірну спеціалізацію і явний ухил в соціологію; для впорядкування кримінологічних досліджень Джеффері застосовує теорію систем – загальнонауковий метод, що знайомий українським науковцям ще з радянських часів як метод системотехніки.

Теорія систем – це підхід до пізнання і аналізу даних, що має холістичну (цілісну) природу. Вона походить від взаємозв’язку частин з цілим і з перетіканням енергії та інформації з однієї підсистеми до іншої. Теорія систем спонукає дослідника до мислення поняттями взаємозалежності частин, аніж поняттями прямого причинно-наслідкового зв’язку.

Поведінкові науки, до яких Джеффері відносить і кримінологію, засновані більше на понятті зв’язку і взаємодії, ніж на понятті спричинення. Одним з методів є дослідження, спрямоване від цілого до частини (редукціонізм) і від частини до цілого (холізм). Зокрема, це може виглядати так:

Суспільство (людство)
Населення (популяція)
громада
Редукціонізм група Холізм
організм
орган
клітина

Системний підхід Джеффері справив певний вплив на науковців; окрім того, кожен автор сучасного підручника з кримінології, дотримуючись навіть простого принципу об’єктивності, включає до тексту усі погляди, що мають принаймні якусь практичну і теоретичну цінність.

Вищевказані особливості доцільно прослідкувати на прикладі сучасного дослідження такої важливої частини предмета кримінології, як кримінальна поведінка та її причини.

Пояснення кримінальної поведінки – проблеми і причини

Незважаючи на значний час розвитку закордонної кримінології, вона досі припускається досить простих помилок. Наприклад, як зазначає С.Т. Рейд, "однією з найпоширеніших помилок в інтерпретації кримінологічної інформації є дуалістична омана (dualistic fallacy) – припущення про те, що існує чітка різниця між двома групами: злочинцями і незлочинцями. Припущення того що ці групи є гомогенними і що у дослідженнях їх можна порівнювати за певною ознакою і зробити висновки про різницю між цими двома групами. Тобто припущення того, що злочинці порушують закон, а незлочинці – ні. Дослідження показують, що це припущення є невірним."

У намаганнях зрозуміти злочинну поведінку ми повинні зрозуміти не лише чому люди здійснюють діяння, які визнані злочинами – підхід, сповідуваний багатьма соціологами – ми повинні ще й зрозуміти процес, внаслідок якого деякі, проте не всі люди, що здійснюють такі діяння, визнаються злочинцями.

Значна увага приділяється питанню покарання, оскільки значна частина кримінологічних теорій були створені для вирішення питання правильного, справедливого покарання. Вирізняються чотири головні філософії за метою (підставою) покарання:

1. унеможливлення подальшої злочинної поведінки, що наразі переважно має вияв в ув’язненні;

2. відплата за злочин, або помста;

3. стримування злочинної поведінки – як індивідуальне, так і загальне (шляхом унаочнення наслідків злочинної поведінки);

4. виправлення, реабілітація;

У Америці, наприклад, пенітенціарна система початково була спрямована на виправлення злочинців, чому сприяла більша свобода судді у призначенні покарання. Оскільки робота такої системи вважалася незадовільною, впродовж останніх десятиріч були прийняті жорсткіші і більш визначені види покарання, спрямовані на стримування злочинної поведінки і відплати. Це, у свою чергу, призвело до переповнення тюрем.

Наразі прибічники виправлення зазначають, що початковий варіант не спрацьовував через свою примусовість. "Реабілітація може надаватись лише добровольцям. Примусове зцілення має замінитись на сприяння у бажанні змінитися."

Біологічні і психологічні теорії

Західні вчені продовжують традицію дослідження спадковості, поведінки та інших біологічних і психологічних факторів. Вивчаються генетичні чинники, центральна нервова система, нейроіндокринологія, нейрохімія. Застосовуються психіатричні підходи, і такі відомі психологічні теорії, як психологія особистості, інтелект і злочинність, теорія когнітивного розвитку, біхевіоризм, теорія навчання.

Далі наведені деякі з них, що, на думку автора, є найцікавішими.

Дослідження Центральної нервової системи. Дослідження за допомогою рентгену, сканерів КОТ, МРЗ дозволяють визначити ураження мозку. Результати нейропсихологічних дослідів, проведених із злочинцями вказують на те, що жорстокі, імпульсивні індивіди мають пошкодження мозку в певних місцях. Це може слугувати як аргумент захисту у процесі. Разом з тим, прокурори зауважують, що відхилення у мозковій активності важко пов’язати саме зі злочинною поведінкою, оскільки наразі ще досить важко визначити, яка частина мозку контролює ту чи іншу рису поведінки.

Автономна нервова система (АНС) і соціопатія.

Соціопати (психопати) – це люди, які є агресивними, дуже імпульсивними, антисоціальні особи, які мають незначну чи жодної поваги щодо суспільних цінностей. Приклад: для того, щоб навчитися не красти, дитина має бути навчена – соціалізована – що брати чужі речі без згоди власника є поганим. Як правило, таке навчання проходить у родині. Відповідний чинник страху формується – діти бояться покарання якщо вони вкрадуть, і цей страх допомагає їм стримувати своє бажання вкрасти. Антисоціальні діти не навчаються відповідному засадовому чиннику страху, і тому вони як правило неспроможні передбачати негативні наслідки свого злодійства.

АНС контролює реакцію страху. Якщо діти мають швидку реакцію АНС, вони навчаються реагувати на відповідні стимули страхом, і загалом цей страх стримує їх бажання красти. Діти, які мають повільну реакцію АНС, навчаються боятися повільніше або не навчаються взагалі. Декілька досліджень вказують, що люди зі злочинною поведінкою часто мають повільну реакцію АНС.

Щодо цих підходів Рейд зазначає: "Можливо, біологічні передумови злочинної поведінки матимуть більший вплив у залі суду, ніж у журналах суспільних наук. Тим не менш, наразі соціальні теорії злочинної поведінки переважають у літературі."

Загальним підсумком цих досліджень може бути думка Сарноффа Медніка: "півстолітні дослідження і здоровий глузд не залишають сумнівів у тому, що соціальні і культурні факти відіграють певну роль в етіології злочину. Біологічні фактори… мають розглядатись як ще одна сукупність змінних, що впливають на етіологію злочину. Як соціальні, так і біологічні чинники та їх взаємодія є важливими для повного розуміння нами джерел антисоціальної поведінки."

Соціологічні теорії

Як вже зазначалося, соціальні дослідження є найбільш популярними у західній кримінології, тому і в цьому рефераті їм буде приділено значну увагу.

Сучасні соціологи підходять до вивчення причин злочинної поведінки з двох боків: структурного і процесуального. Перший розглядає злочин у зв’язку з соціальною організацією чи структурою суспільства і з’ясовує зв’язок злочинності з соціальною системою. Які ознаки має ситуація чи соціальна структура, у якій відбувається злочин? Чи змінюються рівні злочинності із зміною цих ситуацій чи структур? Другий підхід розглядає процес появи злочинців, проте він не є особистісним підходом. Соціологи вишукують закономірності, моделі чинників і взаємодії, які можуть пояснити, як люди стають злочинцями.

Звичайно, майже немає теорії, яка чисто входить лише в одну категорію, так само як і неможливо повністю відокремити їх від несоціологічних теорій.

Значна частина сучасних досліджень базується на теорії аномії (безнормовості) Дюркгейма і його переконанні щодо нормальності злочинності; також велика значення мають дослідження Роберта Мертона.

Дослідження банд.

Цей напрямок започаткував Фредерік М. Срешер. Банди розглядаються як наслідок соціальної дезорганізації трущоб. Фактично це було початком теорії субкультур в кримінології. Було виявлено декілька цікавих фактів, наприклад, щодо жіночого бандитизму було сказано таке: "вважається, що жінки вступають до банд тому, що банди надають соціальну структуру і почуття ідентичності, яких не вдається знайти в інших місцях." Фактично це можна застосувати і до підлітків-бандитів.

Важливість цих досліджень обумовлюється тим, що кількість насильницьких злочинів, здійснених членами банди, була втричі більшою ніж у інших правопорушників.

Теорії субкультур.

Їх поєднує думка, що протиправна поведінка санкціонується субкультурою і перебуває під впливом статусних вимог субкультури. Основними представниками є Альберт Коген, Грешам Сайкс і Девід Матса.

Освіта і правопорушення. Дослідження у цій області виявили досить важливі результати. У дослідженнях правопорушень і ухиляння від навчання у школі, Делберт Елліот і Гарвін Восс спробували вдосконалити і розширити теорію диференційованої можливості Кловарда і Охліна. Хоча ця теорія створювалась для з’ясування правопорушень у бандах серед міських жителів-чоловіків з нижчого класу, Елліот і Восс дослідили обидві статі і всі соціальні класи.

Засадою цього дослідження була думка про те, що "як протиправна поведінка, так і кидання школи (drop-out) є альтернативними реакціями на невдачі, відчуження і вибіркова обізнаність з такими формами поведінки".

Для дропаутів обох статей головними передумовами є неуспішність у навчанні, безнормовість і соціальна ізоляція, випадки кидання школи серед членів родини і відданість товаришам. Кидання школи пов’язано з класом, а протиправність – ні; сильна відданість товаришам сприяє правопорушенням незалежно від ступеня протиправності в цій групі. Автори дійшли висновку, що товариська (компанійська) культура сама по собі сприяє правопорушенням".

Таким чином, було зроблено наступні висновки:

1. Не було знайдено жодного зв’язку між протиправною поведінкою і соціальним класом чи етнічним походженням.

2. Ступінь участі у факультативних заняттях не вказує (не є індикатором) на протиправність поведінки.

3. Серед жінок правопорушення є частіше відповіддю на відчуження і відторгнення, ніж у чоловіків.

4. Для чоловіків і жінок шкільний контекст є соціально важливішим за родину чи громаду.

5. Спілкування з друзями-правопорушниками разом з відчуженням і безнормовістю є одночасно причиною і результатом правопорушень як серед жінок, так і чоловіків.

Під час досліджень зв’язку між родинною структурою і злочинністю було зроблено таке зауваження: "Стабільна робота і подружнє життя у дорослому віці значною мірою пов’язані зі змінами у дорослій злочинності – чим більше дорослий відданий своїй роботі і родини, тим менше злочинності і девіації…"

Підхід "рутинної активності" розглядає злочинність як поєднання трьох елементів: 1. Прийнятні правопорушники (люди, що вмотивовані здійснити злочин), 2. прийнятні цілі (наявність цінних і легкотранспортабельних речей), 3. відсутність достатніх охоронців (людей, спроможних попередити злочинну діяльність). Важливим висновком є те, що "збіг у часі та просторі прийнятних цілей і відсутність достатніх охоронців може призвести до значного збільшення кількості злочинів без жодного зростання чи зміни структурних умов, що мотивують людину на скоєння злочину".

Теорії конфліктів і критична кримінологія

Підхід з позиції класового конфлікту грунтується на працях Карла Маркса і Фрідріха Енгельса і на сучасному етапі призвів до виникнення критичної, або радикальної кримінології. Незважаючи на відсутність уніфікованого підходу, у цих теорій є декілька спільних рис:

1. покладання на економічне обгрунтування поведінки;

2. віра в те, що проблема злочинності не може бути вирішена в межах сучасного капіталізму.

Також одностайні щодо того, що серйозна вулична злочинність не є найбільшою загрозою суспільству. На їх думку, корпоративні, політичні та екологічні злочини становлять більшу небезпеку.

Згідно критичній теорії, капіталізм є економічною системою, що утворює класову систему, яка надає перевагу деяким членам суспільства за рахунок інших членів того ж суспільства. Класова приналежність обумовлює економічні і політичні відносини індивідуумів, оскільки економічні статки є поєднаними з політичною владою.

Класова упередженість, втілена у законах, відображається у соціальному контролі. Наприклад, люди нижчих класів мають більші шанси бути арештованими, визнаними винними і отримати суворе покарання, ніж представники вищого класу. Але результати соціологічних досліджень (неофіційні джерела) вказують, що злочинність розподілена між класами набагато рівномірніше, ніж за офіційними даними.

Критичні кримінологи обстоюють позицію, що соціальний контроль за злочинцями є упереджений, оскільки кримінальне право зосереджене на поведінці, яка є більш характерною для безвладних, наприклад, публічне п'янство. Класова упередженість у праві також проглядається в тому, що в багатьох випадках шкідлива соціальна поведінка вищих класів розглядається в цивільному чи адміністративному порядку, а не за кримінальним процесом.

Представниками такого напрямку є Річард Куінні, Герман та Юлія Швендінгер, Вільям Чамблісс і Роберт Сейдман та інші.

Найбільш серйозним недоліком критичної кримінології визнається те, що вона не є теорією, яку можна перевірити експериментально, але радше є точкою зору, поглядом, орієнтацією. Терміни, життєво важливі для теорії, такі як "соціальний клас", не є точно визначеними в термінології, що заважає її практичній перевірці.

Разом з тим, відзначається важливість теорії в тому, що вона ставить питання про те, "що є достатні свідчення того, що наші ідеали рівності перед законом поступаються чинникам доходу і раси в індустріальному, значно бюрократизованому суспільному порядку." (Сайкс).

Соціоцентричні "теорії процесу"

До середини 90-х теорії соціальної структури значно втратили популярність, проте їхні досягнення були використані у інших, новіших "теоріях процесу".

Вони виникли внаслідок того, що соціологи почали вивчати той факт, що не всі люди, які піддаються однаковим соціально-структурним впливам, реагують на це однаково. Одні стають законослухняними громадянами, інші – злочинцями. Не всі злочинці поводяться протиправно на будь-які обставини; не всі незлочинці завжди дотримуються закону. Щоб пояснити ці відмінності, соціологи вважають, що люди навчаються поведінці і злочинна поведінка може бути набута так само, як і незлочинна.

Початок цьому напрямку поклали концепції диференційного ототожнення (асоціації) і теорія навчання Едвіна Сазерленда. Його підтримав Дональд Крессі.

Концепція "підтвердження диференційної асоціації" Роберта Бургеса і Рональда Ейкерса як вдосконалення теорії навчання, поєднана із дослідженнями Скіннера.

Процес навчання проходить наступним чином. Особа взаємодіє і входить до груп, що пропонують моделі соціальної підтримки і поведінки. Особа навчається визначенню (оцінці) поведінки шляхом імітації всередині цих груп; ці оцінки підтримуються групою і слугують підтримкою для поведінки особи. Дослідження щодо вживання алкоголю і наркотиків і наступних порушень показали, що теорія пояснює 55 відсотків п’яної поведінки і 68 відсотків вживання марихуани.

Уже майже класична теорія імітації Тарда набула нової актуальності із поширенням телебачення. Дослідники: Альберт Бандура, Вільям Бейлі, Рей Сюретт. Останній є автором книги "Медіа, злочинність і кримінальна юстиція: уявлення і реальність". На його думку, дослідження вказують, що люди стають більш соціально агресивними під впливом мас-медіа, але соціальна агресія не завжди є злочинною, і злочинність здебільшого не є насильницька. Згідно досліджень, зв’язок між пресою і злочинністю може бути непрямим і цей зв’язок сильніший щодо злочинів проти власності, ніж щодо насильницьких злочинів.

Загалом дослідження вказують, що прямого зв’язку між медіа та злочинністю не існує, хоча можлива короткочасна імітація насильства підлітками одразу після перегляду сюжету.

Теорія контролю

Основними засадами теорії контролю є такі:

1. Людська істота потребує навчання (виховання).

2. Відмінності у вихованні відповідають за різний ступінь прихильності до інших і відданості узвичаєному способу життя.

3. Ця прихильність і відданість може бути описана як "внутрішній контроль", що називається сумлінням і проявляється у почутті вини, та "зовнішній контроль", який проявляється у почутті сорому.

4. Результати експериментальних досліджень, розтягнутих у часі, порівняльних досліджень і міжкультурні вивчення розказують, як розвиваєтьсяприхильність і відданість. Або навпаки, ці дослідження вказують на ситуації, що послаблюють моральний зв’язок з іншими і продукують злочинність.

Дослідники: Волтер Реклесс, Тревіс Херші.

Наприклад, за дослідженнями Херші, позитивне ставлення до вчителів та школи поєднані з неправопорушною поведінкою. Чим сильніший зв’язок з батьками, тим менша ймовірність, що молодь братиме участь у правопорушеннях. Тут є важливим не стільки статус батьків, скільки приязнь дитини до батьків.

Теорія таврування.

Присвячена вивченню питання, чому людина була приречена на відхилення. Головним питанням є не сама поведінка, а називання цієї поведінки девіантною. Отже, якщо злочинна поведінка має з’ясовуватись відповідно до реакції інших, аніж до ознак правопорушника, то предметом виступає аудиторія, а не індивідуум.

Дослідники: Френк Танненбаум, Говард Бекер.

Таврування залежить від трьох чинників: 1. Час вчинення діяння, 2. Особа правопорушника і особа жертви, 3. Відчуття суспільства щодо наслідків діяння.

Теорія таврування використовує соціологічний термін "самосправджувального пророцтва". Механізм його дії такий:

Після того, як люди затавровані як девіантні, як правило, вони не можуть позбутися цього означення. Ефект таврування самовідтворюється, оскільки на затавровану людину накладаються обмеження у реалізації правомірної поведінки, і ймовірність подальшого відхилення збільшується.

Вважається, що деякі групи мають більші шанси бути затаврованими: ті, що не мають політичної влади і, відповідно, не чинять тиск на чиновників з метою незастосування права; групи, що становлять загрозу особам при владі; групи з низьким соціальним статусом. Теорія підтверджується кількома цікавими експериментами.

Критика цієї теорії полягає в тому, що вона є:

- значною мірою умоглядною і несистематизованою, складною для практичної перевірки;

- уникає питання причини – навіть якщо вона справді пояснює подальшу злочинну поведінку, залишається питання про причини першого злочину. З іншого боку, можна сказати, що менше відхилення у підлітковому віці з часом може призвести до вчинення злочину;

Окрім того, виділяються декілька чинників, що були позбавлені уваги і від яких значною мірою залежить ефективність теорії.

По-перше, таврування має різний вплив на правопорушника на різних стадіях його діяльності (кар’єри). Наприклад, таврування може підштовхнути правопорушника до кар’єри, але добре працює для попередження шопліфтінгу дорослими жінками. Можливо, тут головним елементом є підтримка оточення (компанії), а не таврування. З іншого боку, таврування може утворити субкультуру і таким чином створити підтримку оточенням.

Другий чинник стосується конфіденційності таврування. Якщо тавро є конфіденційним і дається непрофесійному правопорушнику, ця особа з більшою імовірністю припинить свою девіантну поведінку, ніж у разі публічного таврування чи таврування професіонала. По-третє, результат частіше позитивний, аніж негативний, коли суб’єкт має певну відданість і почуття до особи, що здійснює таврування. Наприклад, є свідчення того, що деяким колишнім алкоголікам чи наркоманам вдається працювати над реабілітацією однотипних порушників краще, ніж стороннім людям, радникам чи психіатрам. По-четверте, особа проявляє більше бажання припинити злочинну поведінку, якщо тавро порушника може бути легко зняте.

По-п’яте, реакція друзів і суспільства є важливою щодо того, спричинить таврування позитивну чи негативну поведінку. Якщо друзі та інші підтримують бажання особи виправитись, результати переважно позитивні. По-шосте, більшість теоретиків таврування пропустили можливість того, що позитивне таврування може посилити позитивну поведінку.

Виходячи з аналізу викладеного матеріалу, можна зробити декілька зауваг щодо сучасного стану зарубіжної кримінології.

Західна кримінологія являє собою надзвичайно різноманітну і малосистематизовану систему поглядів. Вона є комплексною наукою і об’єднує в собі підгалузі біології, психології, фізіології та інших наук. На мою думку, сред цього розмаїття можна виділити такі тенденції:

Офіційно-прикладна кримінологія. Ці дослідження безпосередньо застосовується в житті в ході протидії злочинності і в кримінальному провадженні, вони характеризується тим, що спираються на певні реальні закони природи і можуть бути перевірені експериментальним шляхом, унаочнені у вигляді, наприклад, зображень головного мозку. Цілям такої кримінології відповідає застосування біоцентричних теорій і теорій, що спрощено розглядають поведінку людини, наприклад, теорії довкілля. Фактично така кримінологія спрямована на дослідження і протидію умовам злочинності, а не її причинам.

Зважаючи на зазначені риси цієї кримінології, її досягнення часто застосовуються в судах для переконання присяжних. Також прикладна кримінологія користується популярністю у правоохоронних органів, які можуть з цифрами в руках звітувати про шалені обсяги заходів, що здійснюються для боротьби зі злочинністю. Такі теорії навіть дозволяють офіційно побороти злочинність (чи якийсь вид злочинів) на окремій території чи на невеликий відтинок часу, проте швидко виявляється, що вона була просто "витиснена" у сусідні райони, або акумулюється і прориває прес з жахливою силою, або видозмінюється.

Друга тенденція має більш умоглядний характер, вона концентрується на причинах злочинності та їх зв’язку з умовами. Дослідники, що займаються цим напрямком, вважають, що злочинність є невід’ємною рисою сучасного людського суспільства. Відповідно, їх дослідження спрямовані на пошук шляхів вдосконалення суспільства - його структури чи соціальних законів. Такі дослідники невідворотно звертаються до узагальненого вивчення не лише злочинності, а й інших суспільних явищ на основі філософії, соціології, культурології.

Обидві тенденції є важливими, оскільки на основі першої вдається протидіяти злочинності у короткостроковій перспективі, а друга дає надію на істотне зменшення рівня злочинності у майбутньому.

© 2001 Tertychnyi Taras
Використана література:

1. Criminology: an Interdisciplinary Approach. Jeffery, C. Ray, 1990 by Prentice-Hall, Inc.

2. Criminology. Freda Adler, Gerhard O.W. Mueller, William S. Laufer. McGraw-Hill, Inc., 1995.

3. Crime and criminology. Sue Titus Reid. Brown & Benchmark Publishers, 1994.

4. Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Василевич В.В. / Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами. Навчальний посібник. – Київ: Атіка, 2001. – 368 с.