регистрация / вход

Антропологічна концепція розвитку культури – зв’язку людини з природою

Антропологічна концепція. Теорія суперсистем культури. Локальний розвиток культур. Розвиток науки, філософії, моралі, релігії, мистецтва. Криза сучасної культури. Суперечливість між високою і низькою культурами. Особливісті марксистської концепції.

Реферат на тему:

«Антропологічна концепція розвитку культури – зв’язку людини з природою»


Антропологічна концепція розвитку культури – зв’язку людини з природою

Антропологічну концепцію розвивав американський етнограф д. Кребер, доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм культури. Вчений вважав, що стиль властивий всім великим культурам та їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль і спосіб життя. Визначають стиль епохи або цивілізації, на його думку, геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, американський вчений зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації.

Серед різних концепцій культури вагоме місце посідає соціологічна. Вона представлена в працях багатьох вчених, зокрема П. Сорокіна (1889—1968), Г. Маркузе, Т. Адорно та ін. Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система культурних і соціальних систем. Так, відомий соціолог культури Питирим Сорокін (російський вчений-емігрант, згодом — президент американської соціологічної асоціації) сформулював теорію суперсистем культури. Він виділив три основних типи культури, що лежать в основі суперсистеми. Серед них чуттєвий тип, для якого властиве чуттєве сприймання навколишнього світу; ідеаціональний тип, для якого характерний раціональний підхід до дійсності; та ідеалістичний тип, що ґрунтується на інтуїтивістському методі пізнання. Кожна форма культурної суперсистеми, зокрема мова, мистецтво, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому світогляд. Культурну систему П. Сорокін розглядає як вихідний і вирішальний фактор соціального розвитку. "Саме культурний фактор, — пише він, — здійснює визначальний вплив на появу, існування і структуру соціальних груп (систем), а не навпаки..."

Сорокін відкидає концепцію локального розвитку культур, відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем. Культура одного народу взаємозв'язана з культурою іншого. Контакти між культурами були завжди і стають тепер більш інтенсивними. Характеризуючи соціальну і культурну динаміку, Сорокін пише: "Зрозумез слів, що соціокультурні феномени міняють свої позиції як у Дзичному, так і в соціальному просторі. Вони неперервно мігрують, ч Ркулюють і пересуваються з місця на місце, від однієї групи до юі, від одного класу до другого, назад і вперед, згори вниз в різнотному стратифікованому соціокультурному універсумі. Авто-І ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, ванни і радіо, джаз і губна помада, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія — всі ці практично культурні об'єкти і цінності рухаються із Сполучених Штатів у Китай, з Відня в Сідней і Калькутту, з Детройта в Москву, від вищих класів до нижчих, з міст до сіл, від аристократів до пролетаріату і навпаки".

Розвиток науки, філософії, моралі, релігії, мистецтва, як правило, пов'язаний з досягненнями культури минулого. Вся історія соціокультурного світу, на думку П. Сорокіна, проявляє себе як завжди нова, невичерпна у своїй творчій здатності, різноманітності, перетвореннях і відмінностях у будь-який момент свого існування. У будь-якій сфері культури часто нова система замінює віджилу. "Певні стилі у мистецтві, наприклад готична архітектура, — пише вчений, — виникли, розвивались, досягли повного розквіту і тоді, вичерпавши свої можливості, зупинялись або муміфікувались в епігонських повтореннях, або гинули, давши простір новому стилю". Це саме властиве й іншим сферам культури, в тому числі й економічній політиці, соціальній організації суспільства,тощо.

Аналізуючи динаміку культури, П. Сорокін ставить питання: в якому напрямку відбуваються зміни у цій сфері людського буття? На його думку, нинішня пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи. Прихід нової суперсистеми, зумовленої дією "принципу іманентних змін", означатиме народження нової культури, що здатна виправити, якось оновити "ту систему культури", що деградує. Цикл культурних процесів відбувається у власному колі, проходить "у холостому русі", відірвано від суспільної практики. В кінцевому підсумку, на думку П. Сорокіна, одні ідеї породжують і за­мінюють інші ідеї.

Увагу багатьох дослідників привертає криза сучасної західної; культури. Г. Маркузе, Т. Адорно та інші вчені пов'язують виникнення кризи з такими сутнісними характеристиками культури, як ре-і пресивність та раціональність. Руйнування традицій, раціоналізм, проникнення наукових методів пізнання в усі сфери знання не лише! підірвали, на думку Г. Маркузе, основи діяльності та емоційний свіїї людини, але й придушили утопію, фантазію, спричинили кризу вірш Все це привело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфер культури.

Основною суперечністю культури вважається суперечливість між високою (елітарною) і низькою (масовою) культурами. Теоретично обґрунтувати виникнення цієї суперечності і розкрити її сутність намагався іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955). У своїй книзі "Повстання мас" він протиставив культуру еліти як творця духовних цінностей і культуру мас як споживача культури. Споясиваючи духовні цінності, народ перетворює справжню культуру в "ширвжиток", що дістав назву "масова культура". Остання має утилітарне призначення і є бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури в сферу елітарної, високої розцінюється як наступ "варварства в культурі" або "контркультури". Аналізуючи внутрішньо-культурні суперечності, вчений протиставляє науку і культуру. Серед різноманітних видів духовної діяльності людей найбільш стабільною і живучою виявилась наука, її істини незалежні від людини, вони в наш час набули великого значення в усіх сферах духовного життя; значно зросли технічні засоби поширення досягнень науки і культури в цілому. Все це, на думку вченого, призводить до деградації гуманістичної культури. Погляди, що наука забезпечує блага людству, а її прогрес приносить користь, є проблематичними в наш час для багатьох вчених. Істини культури мають утилітарне призначення. Вони мають сенс і сприймаються людьми лише тоді, коли стають частиною їх життєдіяльності, сприяють задоволенню певних потреб. Світ, в якому живе людина, — це не лише природне середовище, але й той "світ людини", що створений самою людиною. Наука і культура протистоять одна одній.

Значного поширення набула марксистська концепція культури. ЇЇ' основоположниками були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820— 1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності. В системі культури марксизм виділяє два рівні: матеріальну і духовну культури. Особливістю матеріальної є те, що вона не рівнозначна виробництву і матеріально-перетворюючій Діяльності людей. Матеріальна культура характеризує діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток людини, виявлення того, в якщо мірі ця діяльність сприяє розвиткові обдарувань і творчих здібностей особи, наскільки вона реалізує її сутнісні сили, сприяє вдосконаленню людини. Духовна культура спрямована на перетворення духовного світу людини і його соціального буття, її цінності існують колише в опредмеченій .формі, але й в різних видах діяльності, що иван з процесом духовного виробництва (гра актора на сцені або в кіно, лекція викладача вузу або урок вчителя в школі, діяльність художника або письменника і т.д.). Для духовних цінностей властива довговічність існування. Матеріальні цінності обумовлені рівнем задоволення потреб (скажімо, потреба в їжі, одязі, побутових умовах і т.ін.). В духовній сфері, наприклад, насичення знаннями, естетичними цінностями не знає ніяких меж. Безмежність споживання духовних цінностей обумовлена перш за все пізнавальною, моральною, естетичною, творчою діяльністю людей. Перше місце в духовній культурі посідає творча діяльність.

Згідно з марксистською концепцією поділ культури на матеріальну і духовну має умовний характер, оскільки між ними існує діалектичний взаємозв'язок. Вони активно взаємодіють між собою; в епоху науково-технічної революції їх інтеграція значно посилилась. З одного боку, зросла роль матеріальної культури в духовному житті суспільства в особі засобів масової інформації і пропаганди, а з другого — через виробничу естетику, розвиток культури виробництва, перетворення науки в безпосередню виробничу силу тощо. На межі матеріальної і духовної культур виникають такі соціальні явища (архітектура, дизайн, наукові дослідження, виробниче навчання і т .ін.), які одночасно є матеріальними і духовними. Все це — свідчення цілісності й системності культури.

Особливістю марксистської концепції є те, що вона ґрунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К. Маркс і Ф. Енгельс історію суспільства ділили на три великі формації, яким, у свою чергу, відповідали "три великі форми поневолення": рабство, кріпосництво і наймана праця. Ф. Енгельс у своїй праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави" писав, що суперечності докапіталістичного суспільства були приховані становим розшаруванням, релігійними і політичними ілюзіями. К. Маркс підкреслював, що "історія культури в цьому випадку повністю являється історією релігій і держави". Капіталістична епоха, якою керує нестримне прагнення до наживи, розірвала старі зв'язки між людьми. "У крижаній воді егоїстичного розрахунку, — підкреслюється в "Маніфесті Комуністичної партії", — втопила вона священний трепет релігійного екстазу, рицарського ентузіазму, міщанської сентиментальності". Подальше зростання продуктивних сил суспільства неминуче призвело до того, що приватна власність стала перешкодою для розвитку суспільного виробництва. Вона "неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації". Вихід з такої ситуації класики марксизму бачили у соціалістичній революції, яка повинна знищити приватну власність на засоби виробництва, а отже — усунути антагонізм класів і побудувати новий тип культури, створити "асоціацію" вільних громадян, себто "комунізм" — стрибок з "царства необхідності в царство свободи". Це якісно нове суспільство, справжня висока цивілізація з відповідно розвинутою культурою. Саме з комунізму, на думку класиків марксизму, розпочнеться справжня історія суспільства та його культури.

Ця широкомасштабна і захоплююча ідея переходу людства до вищого типу культури, царства свободи була теоретично обґрунтована на основі критичного аналізу антагоністичних суспільно-економічних формацій, зокрема капіталізму. Як гадали творці марксизму, цивілізація досягла високого рівня розвитку в середині XIX століття, а потім розпочалась її деградація і занепад, оскільки приватна власність в існуючій формі гальмувала суспільний характер виробництва. Капіталізм повинен поступитися місцем комуністичному суспільству, яке у своїх працях К. Маркс і Ф. Енгельс охарактеризували лише в загальних рисах, залишивши дальшу розробку цієї теорії своїм послідовникам.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, культура — це проміжна ланка між Богом і людиною, її розвиток відбувається по волі Всевишнього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.

Концептуальні основи технологічного розуміння культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин (354—430) у своїх працях "Сповідь" і "Про град Божий" зробив спробу аналізувати динаміку всесвітньої історії і культури людства. Історію людства він розділив на Два етапи: "Град Божий", що заснований на любові до Бога і "презирстві людини до себе", та "Град земний", що грунтується на "любові людини до себе" і на "презирстві до Бога". Перший етап найбільш овно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовідин, другий етап представлений державою, що є уособленням зла за гріховність людини. Тільки Божа благодать, на думку Автина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити ЇЇ спасіння.

Подібний методологічний підхід властивий майже для всіх сучасеологічних концепцій культури. Розглядаючи культуру як "дар Божий", "іскру Божу" в людині, сучасні богослови всі досягнення духовної культури розглядають як похідні від релігії, а культурний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першооснови. Наприклад, католицька культурологія ґрунтується на принципі, що культура є наслідком божественного одкровення, етапи культурного прогресу людства — не що інше як наближення до пізнання мудрості Творця і його волі. "Людям сьогоднішнього дня, — пише французький філософ Жак Марітен, — призначено підготувати прояв його мудрості в культурі". У книзі "Християнство і цивілізація" католицький соціолог Е. Вінтер пише, що саме релігійне мислення є домінуючим в усій історії культури. У пастирській конституції, прийнятій другим Ватиканським собором (1962—1965 рр.) підкреслено, що християнське віровчення оновлює духовну культуру, опромінює її з середини і дає животворні паростки в людське серце.

Православна культурологія ґрунтується на принципі, що культура виникла з релігійного культу. На думку М. Бердяєва, культура зв'язана з культом предків, обрядами, міфами, традиціями. Всі складові культури, зокрема філософська думка, поезія, живопис, музика, архітектура і т. ін., в органічній цілісності перебувають в церковному , культі. Диференціація форм і видів культури, на думку філософа, І приводить до втрати сакрального, розкладу релігійних і духовних основ. Православний філософ і богослов П. Флоренський доводив, що ' саме релігійний культ визначає естетичну спрямованість, пізнавальне значення та виховну роль духовних цінностей. Л. Карсавін у своїй : книзі "Восток, Запад й русская идея" підкреслював, що саме релігійність складає зміст культурно-історичного процесу — бо вона забезпечує вирішення "основного завдання культури". (Завдання ж це полягає у здобутті перемоги над забуттям і часом, над минулим і майбутнім, над смертю.) Оскільки західна культура під впливом матеріалістичного соціалізму деградує, то її можна врятувати лише шляхом розвитку релігійності. В цьому аспекті, вважав Карсавін, завдання православної або російської культури є універсальним і водночас індивідуально-національним.

Для протестантської культурології характерний принцип: лиши в Бозі і через Бога необхідно розглядати першооснови виникнення! та розвитку культури. Релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей. Подібні ідеї розвиває протестантський теолоп П. Тілліх (1886—1965), який вважається одним з основоположників "теології культури". Все, що називається культурою, писав учений1пронизане відношенням людини до творця, отже, містить релігійний досвід. Філософський аналіз цього досвіду і є теологією культури. У сучасних умовах, з точки зору Тілліха, релігія і культура протистоять одна одній. Це обумовлено тим,, що в умовах земної історії або релігія підпорядковує собі культуру, або культура стає автономною від релігії, втративши при цьому смислові основи. Обидві крайнощі шкідливі, оскільки в них виявляється деструктивне начало. Завдання теології, підкреслює філософ, — відновити втрачений синтез християнства та культури, дати відповіді на ключові питання людського буття. Шукати Бога необхідно не в потойбічному світі, а в "глибині людського буття". Сучасна цивілізація сприяє відчуженню людини від Бога, від світу і самої себе. Як ідеал історії Тілліх висуває принцип гармонії "теономної" і секулярної культури, подолання відчуження. Носієм "нового буття" на думку філософа, є Ісус Христос — не Бог, що став людиною, а людина, якою вона повинна бути, і в цьому розумінні "образ Божий" втілений у людині. На цій основі субстанція (релігія) і форма (культура) постійно спрямовані до синтезу і збереження творчої напруги історії. Ідеї Тілліха стали основою екуменічного руху, спрямованого на подолання релігійних відмінностей церков на засадах християнства.

Німецький соціолог Р. Демоль пише, що культура — це прагнення до розвитку і підвищенню своїх здібностей, найблагородніший культ душі, несення служби Бога в нас. Розглядаючи релігію як основу розвитку культури, він висуває принцип відповідності всієї творчої діяльності людини нормам релігійної етики.

Активно в наш час розвивається ісламська культурологія, яка вирішальну роль у розвитку культури, науки, етики відводить Корану. В 1980 р. іслам був проголошений "цивілізаторською релігією". При цьому підкреслювалось, що мусульманський світ зобов'язаний саме ісламу будівництвом міст як осередків поклоніння Богу, центрів розвитку знань, науки і культури.

Характерним для теологічних концепцій є протиставлення духовної І матеріальної культури. На думку богословів, духовна культура досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона про-Іизана світлом божественного розуму. Що стосується людської діяльності І матеріальної культури, то вони вражені секуляризмом і атем, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом культурного прогресу людства.

Весомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного проесли українські вчені, їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов'язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури і її взаємозв'язку з культурами інших народів.

Належний вклад у розробку феномена культури зробила українська культурологічна думка в XVI ст. У козацьких літописах та працях К. Саковича було висунуто оригінальну теорію розвитку культури, яка грунтувалася на виділенні іманентних рис українців (героїзм, волелюбство, товариськість, лицарська вірність, почуття гідності), що нібито були успадковані "козацьким народом" від могутнього племені сарматів та хозар.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий