регистрация / вход

Музичні митці України

Розвиток музики на Україні у XVII – XVIII ст. Семен Гулак-Артемовський. Микола Лисенко. Левко Ревуцький. Борис Лятошинський. Микола Дремлюга. Євген Станкович.

Розвиток музики на Україні у XVII – XVIII ст.

Як відомо, кінець XVI - перша половина XVII століття йшли під знаком національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти й покатоличення, проти турецько-татарськпх на­бігів. Козацько-селянські повстання під проводом С. Наливайка, Т. Федоровича, Д. Гуні та інших були тими спалахами, які відбивали хвилі невдоволення й протесту трудового селянства. Вершиною кон­фліктних зіткнень широких мас з іноземними поневолювачами була селянська війна 1648 -1654 років під проводом видатного сина укра­їнського народу, талановитого полководця Богдана Хмельницького. Вона завершилась дуже вагомим історичним актом - возз'єднанням України з Росією, яке мало величезне значення для дальшого істо­ричного розвитку українського, російського і білоруського народів.

У першій половині XVIII століття українські землі залишались роз'єднаними, вони входили до складу різних держав: Росії, Польщі, Туреччини і Угорщини. Протягом століття велась боротьба за визво­лення Правобережної України, яка завершилася в кінці XVIII віку возз'єднанням її з іншими українськими землями. Це мало велике прогресивне значення в житті народу, сприяло роз­витку економіки і культури.

Разом з тим, відбувалось дальше класове розшарування суспіль­ства; розподіл вільних земель поміщикам, козацькій старшині, мо­настирям, з одного боку, і покріпачення селян, з другого боку. Це викликало хвилі протесту, повстанські рухи гайдамаків та опришків.

Велику роль у суспільному й культурному житті українського народу відіграли братства, які виникли наприкінці XVI століття. Це - товариства, організації, що об'єднували прогресивних і най­більш освічених та свідомих представників інтелігенції та інших верств міського населення. В силу історичних умов братства гуртувалися навколо церковних парафій, хоч були майже цілком світськи­ми організаціями. У їх програмі - боротьба за рідну мову, розвиток письменства, освіти й культури, за православну віру. Велика історич­на роль братств у організації широкої сітки шкіл, у тому числі ви­щих учбових закладів - колегіумів, зокрема Львівської школи (1587 р.), Острозького і Київського колегіумів (1580, 1632). Згодом Київський колегіум указом Петра І реформовано в «Академію наук вольних» (1701 р.), яка стала центром науки і культури не тільки південно-східного краю Російської імперії, а й усіх східнослов'ян­ських народів. Цей заклад щороку відвідувало близько однієї тисячі учнів як з України - діти козацької старшини, духівництва, рядо­вих козаків, міщан, - так і з Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії, Чор­ногорії, Болгарії та Греції. У Київському колегіумі навчалися ви­значні вчені й письменники, видатні діячі освіти й культури - Л. Барановпч, І. Галятовський, Є. Славинепькиіі, С. Полоцький, Г. Сковорода, Ф. Прокоповпч, А. Ведель та багато інших.

Дуже важливу роль відіграли братські школи й колегіуми у роз­витку музичної культури. Тут треба відзначити передусім таку деталь. Керівництво братств розуміло, що боротьба проти покатоли­чення повинна вестися у різних формах. Завоювати симпатії мас можна і через красивий, багатоголосний спів.

Співи були органічною і невід'ємною складовою частиноювихо­вання дітей у школах. Навчали хоровому (нотному) співу, музич­ній грамоті. У вищих школах учні проходили хорову практику, осно­ви композиції тощо. Добре поставлене музичне виховання у брат­ських школах першої половини XVII століття сприяло дальшому розвитку професіонального музичного мистецтва.

Багатоголосний спів зароджується ще наприкінці XVI століття. Вже у січні 1591року Львівське братство вітало київського митро­полита дванадцятиголосним хором.

Основним жанром тогочасної фахової музики був партесний кон­церт. Це - багатоголосний одночастинний хоровий твір. Слово «партесний» походить від латинського pагtes, що означає спів за парті­ями з нот. Поряд з концертом розвивалися й інші жанри: кант, псальма, одноголосна пісня з інструментальним супроводом. Відомо також з курсу музичної літератури попереднього року, що великого розквіту набувають на Україні у

XVI-XVII ст. думи та народні пісні: ліричні, жартівливі, танцювальні, історичні. Між згаданими жанрами існували зв'язки. На кант і псальму впливала народна пісня, кант, в свою чергу, впливав на партесний концерт.

Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Про високий рівень музичного мистецтва свідчить ви­дана у Вільно 1677 р. "Граматика мусикійна" киянина Ми­коли Дилецького - відомого педагога і композитора.

Турбота козацької держави щодо розвитку музичного ми­стецтва проявилася навіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існували спеці­альні школи, які готували професіоналів "вокальної музи­ки і церковного співу". Вчитися сюди їхали з усієї України. Вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва зро­била Києво-Могилянська академія, в якій вивчалися му­зика, хоровий спів, були організовані хори, оркестри. Чи­мало випускників академії стали видатними співаками, ке­рівниками хорових колективів, композиторами.

Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, котрі також (крім Д. Бортнянського) були випускниками академії. Ці твори поєднали традиції східно­слов'янської релігійної музики і народної пісенності з ви­соким професіоналізмом. Хорові концерти А. Веделя, ке­рівника хорів академії і Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники вважали їх "театраль­ними", такими, що не відповідали духу релігійної музики.

Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М. Березовський (1745-1777). Він узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової му­зики у хорових духовних композиціях. Його твори виріз­няються вишуканістю й художньою досконалістю ("Літур­гія", "Причасні вірші"). Найзначнішим досягненням ком­позитора є жанр хорового концерту ("Не отвержи меня во время старости").

Відомим осередком музичної освіти була Глухівська спі­вацька школа. У школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825), який був реформатором цер­ковного співу, диригентом. Навчався в Італії. Написав опе­ри "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій".

Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі. У його творчій спадщині переважа­ють концерти. Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу.

Певним підсумком більш ніж 200-літньої традиції ство­рення духовних пісень в Україні стало видання "Богогласника" (Почаїв, 1790-791 рр.). Збірник містить 250 віршів з нотами.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хо­ровий спів. До здобутків інструментальної музики XVIII ст. належить "Концертна симфонія" Д. Бортнянського та "Українська симфонія" Є. Ванжури.

Одним із зачинателів української фортепіанної музики був О. Лизогуб - композитор і піаніст, виходець з козаць­ко-старшинського роду, що був на Чернігівщині та Полтав­щині. Йому належать варіації на теми українських народ­них пісень "Ой у полі криниченька", "Ой ти, дівчино" та ін.

Семен Гулак-Артемовський

Якщо ви були в оперному театрі на виставі «Запорожець за Дунаєм», то вже знайомі з Іва­ном Карасем та його дружиною Одаркою, із си­ротою Оксаною, що живе в родині Карасів, та її коханим Андрієм, іншими героями опери, а мож­ливо, й чули, що «Запорожець за Дунаєм» - це перша українська опера.

Щодо останнього судження, то мусимо сказати, що воно не зовсім точне, бо першими українськими композиторами, що написали опери, були Максим Березовський і Дмитро Бортнянський ще в 70-х роках XVIIIст. Одначе твори ці були ство­рені за італомовннми текстами і прямо чи опосе­редковано України не стосувалися - ні пробле­матикою, ні реаліями чи складом дійових осіб.

Отже, опера «Запорожець за Дунаєм» стала першою оперою з українського життя, яка, попри таке піонерство, відразу виявилася не просто недилетантським, а високопрофесійним твором, який ось уже друге сторіччя не сходить зі сцени.

Хто ж творець цієї опери?

Семен Степанович Гулак-Артемовський наро­дився 16 лютого 1813 р. на хуторі Гулаківщина (тепер у складі м. Городище на Черкащині) в родині священика. Походив із давнього козаць­кого роду. Навчався в Київському духовному училищі. Замолоду співав у митрополичому хорі в Софійському соборі, був першим солістом хору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Мав чудовий баритон.

1838 р. композитор М. І. Глинка забрав С. Гулака-Артемовського до Петербурга і особисто ке­рував його заняттями зі співу. Голос молодого співака був такої сили, згадував один із слухачів, що наступного дня генерал, який жив поверхом вище, запитував: «Яка це гармата у вас учора рев­ла?»

Після першого ж концерту (1838), що виявився надзвичайно успішним, Гулак-Артемовський виїз­дить на навчання до Італії, де 1841 р. дебютує у Флорентійському оперному театрі. Про перебуван­ня співака у Флоренції П. М. Михайлов-Остроумов писав князеві М. Д. Волконському: «Маю надію, що Артемовський з часом перевершить усіх басів Італійських. Його прекрасному голосові тут немає суперників».

Чутки про успіхи співака дуже швидко дійшли до Росії, і його запрошують до Петербурга. У 1842-1864 рр. С. Гулак-Артемовський був солістом Імпе­раторського оперного театру, а у 1864-1865 рр. - Великого театру в Москві. За своє творче життя співак виконав понад півсотні найрізноманітні­ших оперних партій і драматичних ролей, зокре­ма й роль Івана Карася, що була йому особливо близькою.

Прем'єра опери «Запорожець за Дунаєм» відбу­лася на сцені Маріїнського театру в Петербурзі з величезним успіхом: автора й виконавця голов­ної ролі, писав один із рецензентів, «викликали після кожного акту і в кінці п'єси разів десять, якщо не більше».

«Запорожець за Дунаєм» була не єдиним му­зичним твором автора. Ще до «Запорожця» ком­позитор писав романси, водевілі тощо.

Т. Шевченку, з яким композитор дружив про­тягом усього життя, починаючи від знайомства 1838 р., Гулак-Артемовський присвятив свою пісню «Стоїть явір над водою», не раз допомагав йому матеріально під час заслання.

Був людиною всебічних зацікавлень та обда­рувань: робив художні мініатюри на слоновій кістці, склав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії», проект петербурзького водогону. Розповідають, що був ще й чудовим цілителем, маючи, либонь, екстрасенсорні здіб­ності. Звичайно цілитель дмухав на хворе місце, І недуга зникала. Перед його незвичайним даром відступали сухоти й епілепсія, безплідність і навіть рак.

Помер композитор 5 квітня 1873 р. у Москві, де й похований.

А його опера і нині йде у багатьох театрах світу і цілком слушно вважається одним із кла­сичних творів української музики.

Микола Лисенко

Його називають батьком української музики.

Микола Віталійович Лисенко народився 22 берез­ня 1842 р. у с. Гриньки Кременчуцького повіту Пол­тавської губернії в сім'ї поміщика Віталія Романо­вича Лисенка, офіцера орденського кірасирського полку. Миколка в чотири роки розмовляв французь­кою, як малий француз, бо мати іншою мовою з ним не спілкувалася. Щоправда, малий Лисенко часто, наперекір матері, тікав гратися до своїх однолітків -дітей дворових людей; він міг годинами просиджу­вати з дівчатами-кріпачками, які довгими зимовими вечорами пряли кужелі, ткали, мережили й вишива­ли та співали українських народних пісень. Це була найперша його музична школа. Викладати ж музи­ку Миколі почали з п'яти років.

Освіту хлопець здобував у пансіоні француза Гедуена в Києві, потім у 2-й Харківській гімназії, у Харківському і Київському університетах. 1864 р. Лисенко закінчує навчання на фізико-математичному факультеті, а 1865 р. здобуває ступінь кан­дидата природничих наук.

Вже в Київському університеті Микола пори­нає в музичну і театральну діяльність, організо­вує студентський хор і стає його диригентом; за його участю студентський гурток ставить «Натал­ку Полтавку» Котляревського, а на Різдво 1864 р. разом зі своїм родичем і другом М. Старицьким починає писати оперу «Гаркуша»,

Щоб заощадити гроші для навчання в консер­ваторії, Лисенко після університету певний час служить мировим посередником у Таращанському повіті. Повернувшись ненадовго до Києва, Лисенко пише оперу-пародію «Андрашіада».

У 1867-1869 рр. навчався в Лейпцизькій кон­серваторії по класу фортепіано, яку й закінчив вельми успішно. По закінченні консерваторії Лисенко оселяється в Києві. Тут, із 70-х років, розпочинається його систематична диригентсько-хормейстерська діяльність. Він виступає як не­втомний пропагандист народної пісні.

Як і багато інших талановитих музикантів того часу, Лисенко змушений був заробляти на хліб приватними уроками музики, викладанням в Інституті шляхетних дівчат. Як і раніше, ак­тивно збирав український музичний фольклор, готував до друку збірки пісень, займався музич­ною творчістю.

Велике місце в доробку М. В. Лисенка зай­має Шевченкова творчість (86 композицій), зок­рема монументальний цикл із 7 серій «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка». Праця над музи­кою на твори геніального поета, власне, й запо­чаткувала професійну композиторську творчість Миколи Лисенка: 1868 р. на прохання львівської «Грома­ди» композитор пише «Заповіт», який незабаром стане надзвичайно популярним.

У 1872-1873 рр. композитор пише оперету «Чорноморці» (за п'єсою Я. Кухаренка) і створює першу редакцію оперети «Різдвяна ніч» (лібрето М. Старицького за М. Гоголем).

У 1874-1876 рр. Микола Лисенко вдосконалює свою композиторську техніку в галузі інструментуван­ня у Петербурзькій консерваторії у класі М. Римського-Корсакова.

Саме тоді (1876) видано спеціальний царський указ, що забороняв книги, сценічні вистави й чи­тання українською мовою, друкування текстів до нот. Тож нерідко в концертах доводилося викону­вати українські пісні в перекладах французькою мовою, а твори українських композиторів найчас­тіше зовсім вилучалися з концертних програм. Та незважаючи на всі ці жорстокі обмеження, Микола Лисен­ко, повернувшись в Україну, розгортає широку ви­конавську й музично-громадську діяльність, органі­зовує щорічні концерти, присвячені пам'яті Т. Г. Шев­ченка, робить концертні подорожі з хором по Ук­раїні, пропагуючи кращі зразки народної пісні, за­писуючи перлини фольклору.

У 80-х - на початку 90-х років видатний композитор ставить у Харкові «Різдвяну ніч» в оперній ре­дакції, пише оперу «Утоплена», працює над Істо­ричною музичною драмою «Тарас Бульба», опе­рою на античний сюжет «Сапфо» і музикою до «Наталки Полтавки» І. Котляревського, створює три дитячі опери-казки («Коза-дереза», «Пан Коцький» та «Зима і Весна»).

У композитора складаються дружні й теплі сто­сунки з видатними діячами української культури, зокрема І. Франком, М. Коцюбинським, Л. Українкою, з якими його єднали спільні інтереси, гаряча зацікавленість долею України, розвитком рідного мистецтва.

Популярність Лисенка постійно зростала. 1893 р. відзначено 25-річний ювілей творчої та музично-громадської' діяльності Миколи Віталійовича, а 1903 р. урочисто відсвятковано 35-річчя його не­втомної праці для рідної культури. Того року хви­ля ювілейних урочистостей прокотилася по бага­тьох куточках імперії. Тоді частину зібраних на честь ювіляра коштів було призначено для видання творів композитора, а частину - на придбання дачі для нього, але Лисенко відмовився від дачі, вико­риставши зібрані для нього гроші на реорганіза­цію музично-драматичної школи в Києві.

Склад педагогів у школі Лисенка був старан­но підібраний. Сам композитор вів класи фор­тепіано та ансамблю. З його школи вийшла ціла плеяда видатних представників українського мистецтва - Левко Ревуцький, Кирило Стеценко, Василь Верховинець та ін. (згодом, 1918 р., на базі тієї школи було створено Музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка).

Микола Лисенко беззастережно поділяв ідеї національ­ної і соціальної революції. Звідси і його любов до поезії Шевченка, звідси й хори «Ой, що в полі за димове» та «Вічний революціонер» на слова І. Фран­ка, «Гей, за наш рідний край» на слова В. Cамійленка, драматичний монолог для баритона з фортепіа­но «В грудях вогонь» на слова М. Старицького.

У хорі «Гей, за наш рідний край» звучав відвер­тий заклик «до загину боротись за Вкраїну, за її свободу, за добро народу». Музичній школі Лисен­ка влаштовувались навіть концерти та оперні ви­стави на користь політичних в'язнів. Отож не див­но, що в лютому 1907 р. - під час революційних подій - Миколу Віталійовича було заарештовано.

Останній період життя і творчості композито­ра випав на роки столипінщини. Тоді він видав друком останній, 7-й випуск українських народ­них пісень, написав сатиричну оперу «Енеїда» та інші музичні твори.

6 листопада 1912 р. Лисенко раптово помирає.

Підсумовуючи зроблене видатним трудівни­ком, історик української культури Дмитро Анто­нович особливо підкреслював роль Лисенка в утвердженні ідеї національної самобутності української музики, що було дуже важливим за умов агресивно-асиміляторської політики імперії: «...У відділенні української пісні від ро­сійської... головна і безсмертна заслуга Лисен­ка, в цьому його безсмертне велике значення для української музики».

Левко Ревуцький

Творчість Ревуцького - одна з найяскравіших і найвидатніших сторінок української музичної культури XX ст. Його Симфонія №2, концерт для фортепіано з оркестром, хорова поема «Хустина», обробки народних пісень та фортепіанні твори стали класичними. Музика Ревуцького — взірець високої художності та професіоналізму. За мас­штабом художніх звершень його можна порівню­вати з такими атлантами української культури, як, скажімо, Максим Рильський, з яким його, до речі, пов'язувала не лише багаторічна дружба, а й плідна співпраця.

Він був визнаний ще за його життя: його наго­родили багатьма найвищими державними нагоро­дами, удостоїли звань народного артиста УРСР і народного артиста СРСР, Героя Соціалістичної Праці. Після Максима Березовського (1771) і Філарета Колесси (1929) Ревуцький став, либонь, третім (1957) академіком за всю історію українсь­кої музики... Видатний вчений невичерпної ерудиції, він був ще й багаторічним членом Головної ред­колегії «Української Радянської Енциклопедії».

«За їхніми плодами упізнаєте їх»,- говорить біблійна мудрість. Його плодами були не лише тво­ри, а й учні, серед яких такі відомі діячі українсь­кої музики, як Георгій і Платон Майбороди, Віталій Кирейко, Антон Філіпенко, Вадим Гомоляка, Мико­ла Дремлюга.

Народився Лев Миколайович Ревуцький 20 лютого І889 р. у с. Іржавець Прилуцького по­віту на Полтавщині. В Інтелігентній і освіченій родині Ревуцьких завжди панувала музика. Бать­ко мав непоганого баса, співав, грав на скрипці під акомпанемент дружини. В чотири роки Лев­ко вивчив ноти і вмів їх відгадувати на слух, за що хлопця жартома прозвали Камертоном.

Ревуцькому дуже пощастило на вчителів. Серед них слід назвати насамперед М. В. Лисенка і Р. М. Глієра. Вчитися він пішов до Київського університету (з 1907 р.; тут він, після певних вагань, обирає юридичний факультет), а також до Київської консерваторії (з 1913 р.). Обидва вузи закінчив одночасно - в 1916 р., після чого юнак невдовзі опиняється на Ризькому фронті. Свою Симфонію № 1 молодий композитор писав під гуркіт Першої світової війни.

З 1924 р. Ревуцький викладав у Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, а з 1925 р. став професором Київської консерваторії.

Симфонія № 2 (1927) стала найяскравішим твором композитора 20-х років, видатним яви­щем української музики 1-ї половини XXст. До речі, 1970 р. композитор зробив другу редакцію цього твору. Український мистецтвознавець С. Лісецький вважає, що Симфонія № 2 займає в українській музиці таке саме місце, як Сим­фонія № 9 Дворжака у чеській, Симфонія № 4 Брамса в німецькій, Симфонія № 27 М'ясковського в російській музичній культурі тощо.

За другу редакцію Симфонії № 2, що з'явилася 1940 р., Ревуцького нагородили Державною премією СРСР, і, здавалося б, композитор міг би на тому й зас­покоїтись. Та, розмінявши дев'ятий (!) десяток, ми­тець знову повертається до, вочевидь, дорогого йому твору - й робить (1970) третю редакцію симфонії, що стала, здавалося б, класичною.

Подібній переробці піддавав Ревуцький і інші вершинні свої твори - хорову поему «Хустина» (за поезією Т. Шевченка; першу редакцію композитор створив 1923 р., другу - 1944 р.), концерт для фор­тепіано з оркестром (перша редакція - 1934 р-, дру­га - 1963 р.). До речі, саме за концерт № 2 для фортепіано з оркестром композитора нагороджено премією імені Т. Шевченка (1966).

Багато творчих сил І душі віддав Лев Мико­лайович роботі над новими редакціями опери свого вчителя М. Лисенка - «Тарас Бульба». Робота ця почалася 1936 р. Йшлося не тільки про редагування, а й значну переробку, допису­вання нових сцен тощо. Створивши чотири опе­ри (1937, 1939, 1946, 1955), Ревуцький знову по­вертається до цього твору і пише монолог Та­раса Бульби.

Безмежно закоханий в пісенну спадщину на­роду, митець блискуче обробив безліч народних пісень: для голосу з фортепіано; для хору; для дитячого хору. Серед цих перлин - такі надзвичайно популярні твори, як «Ой хмелю ж мій, хме­лю», «Засвіт встали козаченьки», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Ой у полі вітер віє», «Ой на горі та женці жнуть», «Кум до куми залицявся», «Як засядем, браття», «Ой ти гарний, Семене» та багато-багато Інших. Ревуцький був справжнім кори­феєм української пісенної культури.

Його пісні та обробки нікого не залишали бай­дужим. У мільйонів слухачів завмирало серце, коли, скажімо, І. С. Козловський виконував об­роблену Л. Ревуцьким пісню «Чуєш, брате мій»:

Чуєш, брате мій, товаришу мій;

Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.

Кличуть; кру, кру, кру, на чужині умру,

Доки море перелечу, крилоньки зітру,

Крилоньки зітру, кру, кру, кру... кру, кру!

Тоді багато хто плакав, зовсім не задумуючись над тим, чиї це слова й музика та хто зробив обробку, але кожного торкала за душу болюча туга за чимось дуже дорогим, що може назавж­ди відійти за обрій. Мабуть, це і є справжнє мис­тецтво.

Життєвий шлях композитора скінчився 30 бе­резня 1977 р. у Києві. Поховали його на Бай­ковому кладовищі, де спочиває прах багатьох інших видатних діячів української культури та історії.

Борис Лятошинський

Лятошинський - класик української музики XXст. В історії світової культури його ім'я гідне стояти поряд з іменами Д. Шостаковича, Б. Бартока, К, Шимановського, А. Онеггера. Своєю творчістю він вписав музику України в євро­пейський контекст.

Творчість митця пройшла складну, сповнену яскравих і трагічних спалахів еволюцію. Понад півсторіччя пролягло між першим (1915) і ос­таннім (1968) творами великого Майстра.

Народився Борис Миколайович Лятошинський 3 січня 1895 р. у Житомирі в сім'ї інтелігентів з демократичного середовища. Закінчив Київсь­кий університет (1918) та Київську консервато­рію (19І9). Вже 1920 р. починає викладати в Київській консерваторії, з 1935 р. і до кінця жит­тя був її професором. Окрім того, в 1935-1938 рр. та під час евакуації (1941-1944) працю­вав професором Московської консерваторії.

Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором: створив дві опери («Золотий об­руч», «Щорс»), п'ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, низку симфо­нічних творів різних жанрів (увертюри, сюїти, балади, поеми), кантати, хори а капела, обробки народних пісень (для голосу і фортепіано, для хору), писав твори для фортепіано («Слов'янсь­кий концерт», сонати, балади, прелюдії), музику до театральних постановок («Ромео І Джульєтта» В. Шекспіра, «У пущі» Лесі Українки) та кінофіль­мів («Іван», «Тарас Шевченко», «Григорій Сково­рода», «Іван Франко», «Кармелюк» та ін.). Крім того, Борис Миколайович оркестрував опери М. Лисенка «Тарас Бульба» (з Л. Ревуцьким) і «Енеїда», Р. Глієра «Шахсенем» та балети.

Композитор збагатив жанрово-стильову палі­тру української музики, розширив її концепту­ально-тематичні обрії, діапазон виражальних можливостей.

І, здавалося б, комуністичний режим не міг не визнати творчої особистості Б. Лятошинського; його двічі нагороджували найвищою тоді наго­родою - Державною премією СРСР (1946, 1952), а посмертно (1971) нагородили ще й Державною премією УРСР імені Т. Шевченка. Та це лише один бік медалі.

З іншого боку, у радянських законодавців від ідеології були непорушні постулати: радянський митець має творити в річищі так званого соціа­лістичного реалізму; його твори можуть бути виключно або переважно оптимістичні; форма ж твору мусить бути якомога доступнішою і зрозумілішою «для нас».

Творчість Лятошинського не вкладалася в таке «Прокрустове ложе». Соцреалістом не був. Ди­витись на дійсність крізь рожеві окуляри не хотів. Що ж до простоти... Євген Станкович, який на­лежав до останніх учнів Бориса Миколайовича, писав про роки свого навчання у Майстра: «Вже тоді відчувалося, що Лятошинський - фігура в музичному мистецтві надзвичайно поважна. Він просто вражав своєю колосальною музичною ерудицією, якнайширшим знанням стосовно ми­нулого і сьогодення... Читав з листа будь-яку партитуру XXсторіччя будь-якої складності».

Отож, знаючи і вміючи набагато більше за своїх критиків, писав музику складну і не хотів опус­катися до примітиву. Почавши музичну творчість у стилі О. Скрябіна, Лятошинський зазнав зго­дом впливу французьких імпресіоністів, пере­йшовши далі до західноєвропейського експресіо­нізму. Цих течій комуністичні його критики не розуміли і не схвалювали, а Лятошинський частенько не без задоволення переказував жар­тівливо-єхидний афоризм стосовно різних типів ставлення до музики: «Слухачі люблять музику, але не розуміють її; композитори розуміють, але не люблять; критики - не люблять і не ро­зуміють».

Оскільки його талант і музичне мислення най­яскравіше проявилися в симфонічній музиці, то саме його симфонії раз у раз викликали несамо­виту критику чи бурхливу реакцію.

Друга й Четверта симфонії Лятошинського втілюють грандіозні драматичні колізії епохи. Доля Другої симфонії (1936) була трагічною; вона опинилася «під забороною». Всі відчайдушні спроби реабілітувати цей твір виявились марни­ми, а сам композитор згодом був затаврований як «формаліст». Дісталося маестро й за Третю симфонію (після появи її другої редакції, 1951 р.). А загалом українські радянські енциклопедичні видання дуже не любили торкатись питання про симфонії Лятошинського: то було немовби не­гласне табу.

Звичайно, ніхто не дбав тоді про те, щоб цілісно познайомити світ Із симфоніями Лято­шинського. І лише 1994 р., напередодні 100-річного ювілею митця, з ініціативи американсько­го диригента українського походження Теодора Кучара Національний симфонічний оркестр Ук­раїни здійснив запис музики видатного компо­зитора (5 симфоній і симфонічна поема «Гранжина») на три компакт-диски, які фірма «Марко Поло» розтиражувала і тепер розповсюджує у багатьох країнах світу.

Тільки по смерті митця, що відійшов у вічність 15 квітня 1968 р., сучасники спромоглися належ­но поцінувати масштаб його особистості. Д. Шостакович написав: «Борис Миколайович був ве­ликим композитором і водночас видатним педа­гогом, що виховав чимало обдарованих музи­кантів. Його учнями, окрім Станковича, були такі талановиті композитори, як Л. Дичко, В. Кирейко, І. Карабиць, В. Сильвестров, Л. Грабовський та інші».

Микола Дремлюга

Є в Японії добрий і мудрий звичай: дитина, яка збирається до першого класу, має заспівати на спів­бесіді з учителем до дванадцяти японських народ­них пісень. Впоралася із завданням - школяр, ні - хай приходить із батьками наступного року.

Цей приклад мудрої національної музичної пе­дагогіки мимоволі спадає на гадку, коли думаєш про творчість видатного українського композито­ра і педагога, народного артиста України, професо­ра Національної музичної академії Миколи Дремлюги, у центрі всієї творчості якого - турбота про розвиток українського бандурного мистецтва, про те, щоб не пересихало духовне коріння нації.

Бандура — найдорожчий національний музич­ний інструмент, її задушевний, сповідальний, молитовний голос пронизує всю історію та культу­ру України; вона, бандура, немовби уособлює співучість та безсмертя українського народу.

Народився Микола Васильович Дремлюга 22 червня 1917 р. у с. Бутурліновка на Воронеж-чині. 1946 р. скінчив Київську консерваторію, з 1978 р. - її професор. У консерваторії його вчи­телем був Л. Ревуцький. Микола виявився гід­ним свого великого вчителя.

Те, що зробив Дремлюга для українського бан­дурного мистецтва, без перебільшення можна на­звати творчим подвигом композитора. Як відо­мо, бандура довго виконувала переважно супро­відну, акомпанементну роль. Дремлюга створив багатющий концертний репертуар для бандури і вперше вивів її на концертну естраду як сольний інструмент. Композитор є автором першого в історії української музики концерту для бандури та симфонічного оркестру.

Написані ним багаточастинні сонати, сюїти, ціла низка творів інших жанрів, таких як дума, поема-рапсодія, прелюдія-фуга. рондо, пісня, танець, капричіо, - колоритно збагатили концертний бан­дурний репертуар новими виконавськими прийо­мами та виражальними можливостями.

Окрім творів для бандури, композитор ство­рив великі полотна симфонічної музики, зокре­ма 6 симфоній і цикл симфонічних поем. Крізь його симфонії червоною ниткою завжди проходить Україна. Такою є, зокрема, його Симфонія № 6, що має назву «Україна-мати».

За Симфонію № З, присвячену пам'яті жертв голодомору 1932-1933 рр., М. Дремлюгу удостоє­но Державної премії України імені Т. Шевченка.

Багато нового вніс композитор у сферу сольної вокальної музики. Він автор прекрасних роман­сів і вокальних циклів на вірші Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини. А скільки граціозності, душі і шляхетності в його вокальних творах на сонети Ф. Петрарки, Мікеланджело, В. Шекспіра, А. Міцкевича, X. Хіменеса, П. Ронсара, П. Елюара, Омара Хайяма!

Концерт М. Дремлюги для бандури із симфоні­чним оркестром став обов'язковим твором на всіх вітчизняних і міжнародних конкурсах бан­дуристів.

Євген Станкович

Євген Станкович - один з найвідоміших су­часних українських композиторів. Багато кра­щих вітчизняних творів останньої чверті XXст. належать саме його перу. Він автор єдиної в Україні фольк-опери, 10 симфоній, чотирьох балетів, багатьох камерних творів, обробок народ­них пісень, музики до 70 кінофільмів... Лауреат міжнародних конкурсів, народний артист Украї­ни, обирався головою Спілки композиторів Ук­раїни. 1977 р. за Симфонію № З «Я стверджу­юсь» на слова П. Тичини Станковича удостоєно Шевченківської премії. Його камерна Симфонія № 3 включена Міжнародною трибуною компо­зиторів при ЮНЕСКО до списку десяти кращих камерних симфоній світу за 1985 р.

Євген Федорович Станкович народився 19 ве­ресня 1942 р. у Сваляві на Закарпатті. 1970 р. за­кінчив Київську консерваторію. Його вчителями були С. Людкевич, Б. Лятошинський, М. Скорик.

Він - композитор романтико-епічного складу, великого темпераменту, у нього нестримна, спон­танна потреба виражати себе в звуках.

Для Станковича ніколи не існувало дилеми: шанувати чи не шанувати своє коріння? В цьо­му сенсі зовсім закономірно, що саме він став автором отієї єдиної в українській музиці фольк-опери «Цвіт папороті» (1980).

Щоправда, декому з тодішніх можновладців від культури здавалося, що в музиці Станковича за­надто багато національного, і «Цвіт папороті», вже підготований до постановки, практично напере­додні прем'єри було заборонено й відмінено, і, хоч цей твір міг би бути окрасою в репертуарі будь-якого театру світу, але й досі так і не побачив світла рампи.

В основу балету Станковича «Ніч перед Різ­двом» (1990) покладено знамениту повість М. Го­голя з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ком­позитор у творі Гоголя зумів знайти нові барви.

Фольк-балет «Майська ніч» за Гоголем - це у Станковича лірична комедія, де на перший план виступає добрий м'який гумор, притаманний «Ук­раїнським повістям» Гоголя. Важливе місце у цьому творі відведено пісні-романсу та жартів­ливо-танцювальним мелодіям.

«Чорна елегія» на вірші П. Мовчана - це ора­торія про чорнобильську біду.

Монументальний вокально-симфонічний твір «Нехай прийде царство Твоє» -свого роду світ­ська літургія на слова Нагірної проповіді та інших біблійних текстів.

«Роль поета - не легка і не весела; вона трагіч­на», - говорив Блок. Ці слова чомусь пригадуються, коли слухаєш серйозну музику Станковича. Як би ідилічно не починався його симфонічний твір, він майже завжди спробує завести слухача в зону конфліктів і трагедій. Особливо відчутне трагічне начало в «Чорній елегії», в «Заупокійній єктенії», приводом для якої став голодомор, у «Каддиш-Реквієм», присвяченому пам'яті жертв Бабиного Яру.

Спираючись на традиції народного і професійно­го мистецтва, композитор уміє підпорядкувати не­обхідні йому творчі елементи своїм художнім цілям.

Одна з найсильніших рис мистецтва Станко­вича - виражальний звукопис. Який тонкий му­зичний пейзаж намальований ним, скажімо, у «Пасторалі» з квартетної сюїти, де з допомогою різних способів гри на струнних інструментах відтворюються образи природи - спів птахів, тремтіння повітря тощо.

А ось іще один приклад виражального звуко­пису: тріо для альта, кларнета і фортепіано «Квіту­чий сад... і яблука, що падають у воду», написане Станковичем у манері імпресіонізму. Слухаючи це тріо, ти немовби бачиш квітучі гілки яблунь, живе золото бджіл, заметіль біло-рожевих пелю­сток; а ось, немовби на кіноекрані, кадри зміню­ються - стиглі яблука важко зриваються з дерев, падаючи без бризок у кришталево чисту воду. Звичайний сон, що наснився композиторові Євге­ну Станковичу. Хоча чому - звичайний? Поча­ток буття і його завершення - вічна філософська тема, що завжди хвилювала митців, знайшла в творі отаке красиве, поетичне узагальнення.

«Квітучий сад...» написаний спеціально для Філіпа Кюпера, славетного кларнетиста із Франції.

Думка Станковича постійно б'ється над єдиним, але глобальним питанням - про сутність Люди­ни І Світу. Час їхньої гармонії в минулому; ко­жен художник нині мусить вибирати між Хао­сом і Космосом, між деструкцією і творенням, між деградацією і красою.

Музиці Станковича (як і його поглядам на мистецтво) завжди притаманна висока інтелек­туальність. Не випадково критики порівнюють його творчість із поезією Ліни Костенко. Зістав, скажімо, його SimfoniaLarga - і «Думу про трьох братів неазовських». У центрі обох цих творів - ідея Совісті як мірила сенсу життя.

Те, що Станковича зараховують до авангардистів, він коментує так: «На Заході нині вже спадає хвиля популярності авангардної музики. І те, що я створюю, не належить до якогось чистого напря­му. Це - синтез. Якщо зрозуміліше, - просто своя музика. Втім, як і в інших композиторів».

Нині він живе в Канаді і працює в м. Він­ніпезі з одним із найкращих симфонічних ор­кестрів американського континенту. Прем'єри його нових творів відбуваються у Швейцарії і Франції, США й Канаді. А українському слуха­чеві тим часом, на жаль, залишаються й досі невідомими 5-6 великих симфонічних полотен, написаних автором за кордоном. Хоч зрідка трапляються й свята: це коли Станкович при­літає до Києва на свій творчий вечір.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий