Культура як феномен духовності
Актуальність статті. В умовах глобалізації, інформатизації простору необхідно звернути увагу на продукти духовної діяльності людини, які існують в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості та розумінню всіх людей. У добу комп'ютерних технологій було б помилкою залишити без уваги велику духовну спадщину минулого. Адже пильно вивчаючи минуле, ми краще розуміємо сьогодення.
Частина філософів називала культуру засобом підкорення людей, зокрема це відзеркалено в поглядах відомого німецького філософа Ф. Ніцше, який проголосив тезу про те, що людина за своєю природою, — істота антикультурна, а сама культура — це зло, яке створене для придушення і поневолення людини. Іншої точки зору дотримувалися ті вчені, які називали культуру засобом облагороджування людини, перетворення її в цивілізовану особистість, зокрема І. Гердер. Етапи розвитку культури розглядалися ними як ступені прогресивного розвитку людства. Проблема духовної культури має і в сучасній зарубіжній, і у вітчизняній філософії важливе значення. Вона вміщує у собі широкий діапазон смислів. У дослідженнях науковців простежується спроба розглядати духовну культур в контексті пошуку глибинних характеристик людського буття через призму активно творчої діяльності самої людини. До таких належать праці М. Еліаде, В.Горського, А.Лосєва, Є.Бистрицького, С.Возняка, І. Огієнко, С.Кримського, С.Пролєєва, В.Вернадського, П.Кононенко та багатьох інших.
Об’єкт дослідження – основні форми духовної культури (міфологія, релігія, наука тощо).
Предметом дослідження є духовна культура.
Метою дослідження є висвітлення історії духовної культури, аналіз досягнень у сферах: релігії, філософії та мистецтва.
Мета статті визначила наступні завдання:
· проаналізувати феномен духовного, що реалізується в сферах культури спираючись на різні сутнісні сили людини, її можливості та потенціал.
· розкрити особливості духовної культури, що дозволяють простежити трансформацію людини до духовної істоти, за допомогою символів, релігії і метафізичних понять; здатність до саморозвитку.
· висвітлити процеси життєдіяльності та створення цінностей людиною, у проявах духовності – людяність, любов, совість, творчість тощо. Саме ці прояви духовного пронизують всі його сфери культури та присутні у всіх світових та національних культурах.
Відомо, що культура – це специфічне багатогранне явище, яке охоплює всі сфери й галузі суспільного та особистого життя людини, всієї людської спільноти. Але «для частини не лише аматорів, а й дослідників вона постає тільки як творчість у площині мистецтва, літератури, освіти, гуманітарно-духовних сфер життя народу. Історія ж засвідчує іншу реальність: культура – явище всеосяжне й охоплює сфери як свідомості, так і буття людини, суспільства, її і духовної, і матеріальної життєдіяльності»[8, с. 173].
У первісну добу відбулося становлення конфігурації культурного та духовного буття. Духовність в найзагальнішому уявленні є єдність душі і духу, духовна реальність, яка задає міру людського в людині. Це певна система понять, уявлень, заборон і переваг що формує певну лінію поведінки людини, його розуміння добра і зла, гуманності і антигуманності, моралі і моральності, свободи і необхідності, довга і відповідальності особи. До сфери духовності відноситься і національна ідея, представлення народу про саме собі, його місці в світовій історії.
Людина не є складовою природної світової даності, але є від неї відділена, протиставна їй. Буття людини,таким чином, виступає як практичне освоєння невідомої їй дійсності. Людина постає у одвічній боротьбі із навколишнім світом, через що і стається одвічний взаємний зв'язок між суб’єктом та об’єктом, між людиною та дійсністю. У цю добу відбулась ґенеза культури.
Поняття культура – сукупність матеріальних і духовних надбань. У вужчому сенсі – сфера духовного життя, що охоплює мову, виховання, освіту, науку, літературу, різні види мистецтв, систему релігійних вірувань, політичну , правову, побутову культуру.
У «Короткому енциклопедичному словнику» подана така характеристика духовної культури – вершинні здобутки інтелектуальної діяльності людини – твори мистецтва, науки, літератури, релігії, філософії тощо [9, с.171]. Поняття духовності має давні витоки. Першопочаткове уявлення про «одухотвореність» усього світу, яке було притаманне первісній епосі [10, с. 219 - 227]. Вже у добу пізнього палеоліту виникли давні форми релігійних вірувань: магія, анімізм, тотемізм, фетишизм най старіші вірування пов’язані з небесними світилами та явищами природи. Ми вважаємо, що перетворення тварини в людину зумовило і появу наступної сходинки еволюції формування творчої особистості, що створила першооснови духовної культури-магічного світогляду. Особливістю первісного мислення та культури була синкретичність – тобто злитність. Поступово формується ритуально-міфологічний комплекс, первісна людина намагається упорядкувати та пояснити всесвіт.
«Міф про вічне повернення» - це прагнення періодично повертатися до міфологічної першооснови, до Великого Часу. Головним тут вважається повторення архетипів і періодичне відродження часу. Мірча Еліаде, відомий у всьому світі румунський філософ та вчений - вважає його парадигмою релігійної свідомості. «Символ, міф, ритуал виражають в різних аспектах і властивими ним способами складну систему взаємозв'язаних тверджень про кінцеву реальність речей, - систему, яка і утворює метафізику традиційного суспільства»[13, с.25]. Учений подає своє трактування поняття міфу в контексті соціально-релігійного духовної культури: «Міф висловлює сакральну історію, оповідає про подію, подію в достопам'ятні часи початку всіх початків. Персонажі міфу - істоти надприродні, вони діють в легендарні часи»[13,с.33].
Зрозуміло, що діяльність уяви напряму пов'язана з мисленням і може бути визначена, загалом, як здатність створювати нові образи і смисли. При цьому найсуттєвішим залишається питання наскільки довільною є уява і чим вона відрізняється від фантазії. Якщо уява означується як щось менш довільне ніж фантазія, то чи співпадає вона з «мисленням образами», і більш того, з «мисленням смислами», як говорить про це Голосовкер: «Мислення образами як діяльність уяви є одночасно мислення смислами. В так званому міфологічному мисленні це виявлено: там образ є смисл і значення»[5, с. 11]. Якщо так, то уява через міфологічну дійсність виявляє себе не тільки чимось не менш довільним за мислення (раціональне), але і як мислення більш глибинне і визначальне для людини. В такому випадку, уява, реалізуючи потенційний, ще не проявлений смисл, повинна звертатися до найбільш достовірного життєвого досвіду оскільки смисл, на відміну від «,об'єктивного знання»,, не може бути привнесеним (переданим), але актуалізується через розрізнення в життєвому досвіді можливості подолання його (життєвого досвіду) умовності.
З часом уявлення про всезагальну одухотвореність дійсності поступалося місцем погляду на одухотвореність тільки людиною і богами, які її створили; відповідно і поняття про дух все більше пов’язувалося з винятковою сутністю людини та її особливим становищем у світі.
Людська думка прагнула зрозуміти таємницю виникнення буття. М. Еліаде вважає, що перші філософські побудови відбулися з міфології. Проте радикальне подолання однобічності міфологічного мислення і перш за все ідеї космічного циклу наступає, на думку мислителя, лише після пробудження історичної свідомості.
Ця свідомість прокидається біблейським світобаченням. «В порівнянні із стародавніми і давньосхідними релігіями, а також з міфологічно-філософськими концепціями про вічне повернення, в тому вигляді, в якому вони були розроблені в Індії і Греції, - пише Мірча Еліаде, - іудаїзм вводить фундаментальне нововведення. Для іудаїзму час мав початок і матиме кінець. Ідея циклічного часу перевершена[12, с.305].
Античність, для якої характерна така світоглядна орієнтація, не використовувала терміна «дух». В ту добу подібне значення мали поняття «нус», «логос», «пневма», які означали сили, що були характерні для всього космосу (всесвітні начала) і одночасно – для окремої людини (душа).
В античному світогляді «дух» поступово набирає рис нетлінності й безтілесності. Досократики, які сконцентрували увагу на проблемі першооснови світу, все-таки не визначили її однозначно як матеріальне чи ідеальне. Тільки Платон визначив особливу умоспоглядальну реальність у вигляді «світу ідей». Його вважають родоначальником об’єктивного ідеалізму, а це означає, що він поставив питання про надіндивідуальне існування трансцендентного світу речей, даного людині у відчуттях. Їхня сутність осягається за допомогою категорії духу.
Починаючи з пізньої античності, поступово відбуваються зміни у підходах до духовних явищ. В усіх завойованих країнах поширювалася та акумулювалася грецька духовна культура – еллінізм. В умовах безперервних воєнних дій, коли життя цілих країн перебувало в залежності від індивідуальності і таланту полководця, в масовій свідомості став переважати суб’єктивно-ідеалістичний підхід в оцінці громадського життя, тепер знову ідеалом служила не громадянська норма і абстрактний збірний образ, а конкретна видатна особистість.
Подальша історія духовної культури показала, що не релігія була очищена від домагань розуму і філософії, а, навпаки, розум був звільнений, щоб стати самоправним, непідзаконним, самодостатнім. А будучи таким, він незабаром розробив зовсім безрелігійну і більш того — антирелігійну філософію. З цього приводу в відношенні середньовічної культури може бути висловлене цікаве припущення: та сама духовна еліта, що поширювала християнство і його цінності, створила культурні передумови для наступної боротьби з християнством і формування атеїстичної культури. Одна з головних таких передумов — культивування як вищої цінності природного людського розуму.