Культура світу на межі ХХ-ХХІ століть

Виникнення нових, синтетичних видів творчої діяльності. Модернізм – художній феномен ХХ століття. Течія постмодернізму в культурі. Використання символу як засобу пізнання і відтворення світу. Перевага форми над змістом. Комерційне мистецтво і література.

Культура світу на межі ХХ-ХХІ ст.ст.

Реферат із культурології


ЗМІСТ

Вступ

1. Культура ХХ-ХХІ ст.ст.: визначні феномени, художні течії та стилі.

1.1 Модернізм – художній феномен ХХ ст..

1.2 Течія постмодернізму в культурі межі ХХ-ХХІ ст..

1.3 Сучасна масова культура.

Висновки.

Список літератури.


ВСТУП

Період зміни століть – завжди знаменний період, якому характерні переосмислення культури попередньої доби та додавання нових культурних стилів, течій. Деякі культурні течії попередньої доби репрезентуються по-іншому, набувають нових рис.

ХХ ст. характеризується бурхливим розвитком науки і техніки, зрушенням у культурній сфері. У ХХ ст. як ніколи раніше виявив себе величезний інноваційний потенціал культури, здатної докорінно змінювати життя людей. У першу чергу це пов'язано з науково-технічною культурою. За оцінкою фахівців, сучасний науково-технічний прогрес призводить до того, що кожні 5-6 років відбувається зміна поколінь техніки. Це означає, що відповідним чином повинні змінитися професійні знання і навички людей, їх спосіб життя, потреби. Разом із тим, з'ясувалася і величезна небезпека стихійного розвитку культури, використання досягнень людської творчості у вузькокорисливих інтересах, для створення нових інструментів і форм пригноблення людини. Тому одним із найважливіших завдань фахівців у галузі культури, широкої громадськості, керівників держави є вироблення і проведення продуманої культурної політики, тобто політики в сфері культури, яка визначає цілі культурного розвитку, основні принципи, методи і засоби регулювання культурних процесів у сучасному суспільстві.

Багато чого в культурі ХХ ст. робить її зовсім іншою в порівнянні з усією попередньою історією людства. Із небаченою силою проявилася закономірність прискорення історичного процесу. Перестають відігравати попередню роль простори і відстані, а протягом життя лише одного покоління відбуваються зміни такої глибини і значущості, що вони змінюють і образ світу, і спосіб мислення. Якщо останні 50 тисяч років існування людства виміряти числом поколінь (тривалість життя покоління умовно приймемо за 62 роки, хоча у давнину людині було відведено у 2-2,5 рази менше), то всього одержимо близько 800 таких поколінь. Із них 650 провели своє життя у печерах. Тільки протягом 70 останніх поколінь став можливим більш тісний зв'язок між людьми завдяки писемності. Лише протягом життя останніх шести поколінь ми познайомилися з друкованим словом, а при чотирьох — навчилися досить точно вимірювати час. Лише останні два користуємося електромотором. А переважна більшість усіх матеріальних цінностей, із якими ми маємо справу в повсякденному житті, була вперше створена протягом життя сучасного покоління. Відзначимо, що при збереженні нинішніх глобальних демографічних тенденцій років через 40-50 кількість людей, які живуть на землі, вперше в історії перевищить кількість усіх померлих разом взятих. І це не фантастичне припущення — в Індії і Китаї в кінці ХХ століття вже проживає по мільярду чоловік.

Світ культури ускладнився і розширився. Людині стали підвладні небачені раніше види енергії. Породжені людиною техніка і технології вирішальним чином визначають умови людського існування, змінюючи ландшафт і клімат. Створюються нові види мистецтва. Зовсім не випадково сучасну західну цивілізацію іменують техногенною (тобто породженою технікою, вирішальним чином залежною від технологічного базису, умов і способів людської діяльності). Розвиток культури відбувався у дуже складному глобальному політичному контексті: дві світові війни, виникнення і крах тоталітарних режимів, розкол світу на дві суспільні системи і багаторічне військово-політичне протистояння між ними («холодна війна»), криза і крах соціалістичного ладу, розпад держав з багатовіковою історією (на початку століття – Австро-Угорщини, у кінці – Радянського Союзу), формування «третього світу» з його проблемами, існування вогнищ багаторічних військових конфліктів. Все це не могло не викликати драматичні (а часто — катастрофічні) потрясіння.

Століття підійшло до свого завершення, чого не можна сказати про ті тенденції, які спостерігаються в різних сферах культури. Відкритих питань і проблем, що чекають свого вирішення, на сьогоднішній день набагато більше, ніж на початку сторіччя.


1. Культура ХХ-ХХІ ст.ст.: визначні феномени, художні течії та стилі

1.1 Модернізм – художній феномен ХХ ст.

Кінець XIX – початок XX ст. позначається загальною кризою, що охопила різні сфери життя – економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбулися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей.

Мистецтво першої половини XX ст. передусім визначають такі явища, як декаданс, ранній і зрілий модернізм.

Зрілий модернізм – складається в 10-х роках XX ст.У ньому простежується відхід від позиції зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, пошуку нових форм одухотворення реальності, що найвиразніше виявилося у поезії пізнього Р.-М. Рільке, Г.Аполлінера, Т.-С.Еліота, Б.Пастернака та ін. До зрілого модернізму належать такі течії, як сюрреалізм, імажизм, акмеїзм, футуризм, експресіонізм та ін. У першій половині XX ст. остаточно сформувалися загальні риси модернізму: увага до внутрішніх проблем особистості, проголошення самоцінності людини та мистецтва, прагнення до роз’єднання часу й простору, осмислення загальних тенденцій духовного буття, що найвиразніше виявилися в творчості Ф.Кафки, Дж.Джойса, М.Пруста, У.Фолкнера та ін. На зміну модернізму в останній третині XX ст. приходить епоха постмодернізму.

Саме слово «модернізм» (від франц. moderne – новітній, сучасний) – це не лише термін, що позначає певний напрям у художній літературі. У загальному культурному контексті воно набуло сили стрижневого поняття, що фіксує докорінні зміни у мистецтві, філософії, і ширше – у світорозумінні людини XX ст.

Англійська письменниця-модерністка В.Вулф напівжартівливо датувала виникнення модерністського мистецтва груднем 1910 p., оскільки саме тоді, за ЇЇ словами, змінилася людська природа. Звісно, не слід розуміти її твердження буквально, адже процес модерністського оновлення, що відбувався у царині гуманітарної культури, навряд чи міг з'явитися якогось конкретного місяця чи навіть року.

А втім, дослухатися до зауваження В. Вулф все ж таки варто. Цілком слушно вона вказала на зв'язок між новим напрямом у мистецтві XX ст. та змінами «людської природи», тобто змінами у сприйнятті та розумінні дійсності, у системі ціннісних пріоритетів, і, зрештою, у художньому мисленні.

Тема зрушень в естетиці початку XX ст. була настільки нагальною, що проникала навіть на сторінки художніх творів. Так, у романі «У пошуках утраченого часу», що належить одному з корифеїв модерністської літератури М.Прусту, ми знаходимо характерні міркування з цього приводу. Оригінальний маляр чи оригінальний письменник, говориться у творі, «діють мов ті окулісти. Лікування їхнім малярством, їхньою прозою не завжди приємне пацієнтам. По завершенні курсу лікар наказує нам: "Тепер дивіться". І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний новим оригінальним митцем) постає перед нами зовсім інакшим і водночас цілком ясним... Такий ото він, новий, свіжостворений і недовивчений Усесвіт. Він проіснує до наступного геологічного зсуву, що його викличе новий оригінальний маляр чи новий оригінальний письменник».

Мала рацію В. Вулф і коли виділяла як «час модернізму» саме 10-і роки XX ст. Адже у цей період вступили у пору творчої зрілості такі знакові письменники та поети, як М. Пруст, Дж. Джойс, Ф.Кафка, Т.С.Еліот, P.M.Рільке та інші. Новий етап у розвитку західного модернізму розпочався у 20-і роки, коли були завершені та надруковані центральні твори зазначених майстрів слова. Неймовірно плідним був, зокрема, 1922 р. Він увійшов до історії західної літератури, як рік народження ряду модерністських шедеврів – романів “Улісс” Дж. Джойса та “В пошуках утраченого часу” М. Пруста, поеми “Спустошена земля” Т.С. Еліота та циклу «Дуїнянські елегії» P.M.Рільке.

Естетичні витоки модернізму сягають ще доби декадансу, коли в універсальних художніх системах романтизму та реалізму зародилися нові напрями та течії: від критичного реалізму відбрунькувалися натуралізм та імпресіонізм, а від романтизму – неоромантизм та символізм. На початку ж XX ст. ці напрями та течії, що вже вичерпали свій духовно-естетичний потенціал, були синтезовані модернізмом на новій основі. Внаслідок такого синтезу визначилась одна з найхарактерніших рис модерністської літератури – принцип поєднання елементів життєподібного зображення (натуралістичних та імпресіоністичних) з елементами умовними, символічними.

Отже, модернізім характеризується розривом з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва.

Художники-модерністи Е. Кірхнер, Д. Енсор, Е. Шунк, Е. Нольде, В.Кандінський, П. Клеє, О. Кокошка, частково Ж. Брак, Ф. Пікабія, К.Малевич та ін. проповідували, в різних модифікаціях, інтуїтивізм та автоматизм у творчому процесі, використання фізичних властивостей геометричних фігур і кольору в формі, відмови від ілюзії простору, деформацію предметів у зображенні, символізм і суб'єктивізм у змісті.

В українській літературі під прапором модернізму на початку 20 ст. виступали М. Вороний, В.Пачовський.

Визначальні риси модернізму:

- новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком );

- у творах затверджується перевага форми над змістом;

- заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

- індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;

- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

- широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

- використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

- ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

- естетизм.

1.2 Течія постмодернізму в культурі межі ХХ-ХХІ ст.

Постмодернізм виник не зненацька. Уже в ряді творів мистецтва кінця 50-х і особливо 60-х років намітився відхід від окремих положень модерної естетики і деяких фундаментальних концептуальних установок модернізму, таких як герметизм та індивідуалізм, самоізоляція від оточуючого світу ту відхід у внутрішній світ художника, а у пластичних мистецтвах – геометризація та безпредметність. Цей відхід найбільш яскраво проявися в документальній прозі, поп-арті. Однак естетичний утопізм, індивідуалізм, програмовий елітаризм концепцій продовжували залишатися визначними для модерністичного мистецтва в цілому, доки контркультура і особливо молодіжний рух другої половини 60-х не поставила під сумнів ідейно-художні цінності модернізму.

Без усвідомлення ролі і місця, а також моменту підйому контркультури не можна зрозуміти постмодернізм та його історичну долю. Для дослідження проблеми генезис і майбутнього постмодернізму важливим є той факт, що контркультура поєднувала у собі протилежні тенденції. Це, з одного боку, звернення до мас, пошук виходу „на вулицю”, критична позиція по відношенню до порядку речей, що породило сплеск іронії, гротеску, своєрідної карнавальності. З іншого боку, критичність по відношенні до суспільства і до пануючого мистецтва доходила до грані деструктивності, до закликів (і практичного здійснення) до самознищення мистецтва (тимчасове, зникаюче та інші види „концептуального мистецтва”). Тобто в контркультурі поєднувалися елементи антимодерні з модерними за змістом і формою.

Постмодернізм, безумовно, був художньою реакцією на контркультуру. Сприйнявши її уроки, він багато в чому поглибив, посилив, перевів з емоційного на концептуальний рівень контркультурну критику модернізму, спираючись на погляди професійно не підготовленого споживача, простої людини з вулиці.

Для переходу до постмодернізму необхідне було поєднання соціально-культурних умов. Напевно, необхідною була „стряска” контркультури для свідомості й самосвідомості всередині мистецтва глухих кутів модернізму.

Контркультура була граничною стадією модерні стичної революції: вона дозволила і змусила побачити в мистецтві модернізму не просто не зрозумілу або неприйнятну форму, а помилкову і навіть оманливу концептуальну сутність. І ретроспектива постмодернізму – уже не просто реакція, а повернення до традиційного мистецтва.

У культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як освоєння досвіду художнього авангарду. Однак на відміну від авангарду, ряд течій якого не поривав із характерними для класики дидактичним розумінням мистецтва, постмодернізм повністю стирає межу між раніше самостійними сферами духовної культури та рівнями свідомості – між „науковою” та „повсякденною” свідомістю, високим мистецтвом та кітчем.

Постмодернізм остаточно здійснює перехід від „твору” до „конструкції”, від мистецтва як діяльності по створенню творів до діяльності з приводу цієї діяльності. Постмодернізм у зв’язку із цим – реакція на зміну місця культури в суспільстві.

Постмодерністична установка по відношенню до культури виникає як результат порушення „чистоти” такого феномена, як мистецтво. Умовою його можливості виступає початково смислопородження, що сходить до оригінального творчого діяння.

Якщо ж ці умови порушуються – а саме це відбувається у постіндустріальному суспільстві з його безкінечними можливостями технічного відтворення, то існування мистецтва в його минулих (класичних або модерних) формах опиняються під питанням.

Іншим боком зміни статусу культури є те, що сьогоднішній художник інколи має справу з „нечистим” матеріалом – останній завжди так чи інакше освоєний. Його „твір” ніколи не є первинним, існуючи лише як мережа алюзій на інші твори, а значить, як сукупність цитат.

Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність із „творчості” на компіляцію та цитування, із створення оригінальних творів на колаж.

При цьому стратегія постмодернізму складається не з утвердження деструкції на противагу творчості, маніпуляції та гри із цитатами, а в дистанціюванні від самих опозицій „руйнування – створення”, „серйозність – гра”.

Постмодернізм зобов’язаний своєю популярністю не стільки авторам, які дійсно інспірували відповідний зсув у культурі, скільки лавиноподібній критичній літературі, що сформувала дещо на зразок ідеології постмодернізму.

Філософія постмодернізму покликана обґрунтувати постмодерністині новації в мистецтві, виправдати його самознищення, але не здатна витлумачити більш серйозні позитивні явища нинішнього духовного життя, хоча б ту ж таки архітектуру. Постмодернізм веде боротьбу з цілим.

Ось комплексна характеристика постмодернізму, яку дав І.Хассан:

1. Невизначеність, культ неясностей, помилок, пропусків.

2. Фрагментарність та принцип монтажу.

3. Деканонізація, боротьба з традиційними ціннісними центрами: сакральне в культурі, людина, етнос, логос, авторський пріоритет.

4. Усе відбувається на поверхні – без психологічних та символічних глибин.

5. Мовчання, відмова від мімесису та образотворчого початку.

6. Іронія, причому позитивна, що стверджує плюралістичний усесвіт.

7. Змішування жанрів, високого й низького, синкретизм стилів.

8. Театральність сучасної культури, робота на публіку, обов’язкове врахування аудиторії.

9. Іманентність – поєднання свідомості із засобами комунікації, здатність пристосовуватися до їх оновлення та рефлектувати над ними.

Незважаючи на еклектизм та схематичність цього переліку, він передає напружений дух культури постмодернізму, сповненого протиріч, її апокаліптичні настрої, пафос веселого руйнування, епатажний характер, іронічність.

Між іншим, поняття постмодернізму в останні часи трактується досить широко, так що його межі стали досить невиразними. Варто лише згадати музику Шенберга, абстрактні картини Джексона Поллока, романи Клода Сімона, щоб відчути, що в культурі нашого часу втрачають силу традиційні уявлення про гармонію, художню ілюзію, цілісність, органічність та зрозумілість твору.

1.3 Сучасна масова культура

До числа принципово нових явищ, пов'язаних саме з ХХ ст., належить виникнення такого культурного феномена, як “масова культура”. Цей термін був введений американською соціологією і почав широко вживатися. Факт існування масової культури ніхто не заперечує, але її розуміння і ставлення до неї дуже різне. Американський соціолог Б.Розенберг пише: “Чи є масова культура мерзенністю, нешкідливим заспокійливим засобом або ж благословенням божим? Це – питання гострих дискусій, у яких ніхто не хоче поступатися... Навіть тепер, коли більшість із нас втомилася від полеміки один з одним, питання не просунулося”.

Поняття “масова культура” є частиною більш загальної концепції “масового суспільства”. Сумарне визначення масового суспільства приблизно таке. Особливості сучасного суспільства пов'язані з виникненням масового виробництва і масового споживання. Бурхливе зростання населення, особливо міського, збільшення середньої тривалості життя людей змінили саму структуру раніше роз'єднаного суспільства, а розвиток засобів масової комунікації привів, уперше в історії, до його об'єднання в єдине ціле.

Тривалий час культура розпадалася на народну (традиційну) і професіональну культуру. В умовах індустріального суспільства практично повсюдно традиційна культура, пов'язана з сільським укладом, пішла в минуле. Утвердилися інші стандарти. Незрівнянно більше число людей зайняте тепер виробництвом і споживанням продуктів професіональної культури. Відразу ж виникає питання: який характер носить ця культура, які існують критерії масової культури?

Зрозуміло, що недостатньо вказати на розмір аудиторії – вона, безперечно, непропорційно виросла в порівнянні з попередніми періодами. На думку більшості соціологів, вирішальною межею у визначенні масової культури є ринкові умонастрої, які трактують мистецтво, науку, релігію як предмет споживання, підпорядкований економічним міркуванням. Саме в цьому пункті масова культура назавжди розходиться із справжньою культурою. Справжні художники зайняті внутрішнім процесом своєї роботи. Навпаки, художника з сфери масового мистецтва оцінюють за “продуктивністю”, за реакцією аудиторії і, як підсумок, за прибутком або збитком. Оцінка масового мистецтва не пов'язана з його естетичним значенням, має значення тільки ступінь впливу на аудиторію. На вивчення результатів впливу витрачаються значні кошти. 3нання ринку обов'язкове для всіх виробників масової культури. Дуже характерна її ознака – циклічність: якщо що-небудь має успіх, то тут же виготовляється серія подібної продукції.

Однак критерій комерційного успіху ще недостатній. Адже твори високого мистецтва можуть мати не тільки творчий, але й комерційний успіх. У свою чергу, працюючи в формах масової культури, художник може виразити свій час, піднятися до справжньої творчості.

Уже склалося уявлення, яке коло явищ належить до масової культури. Це та частина популярних розважальних жанрів (детективно-“поліцейських”, пригодницьких, мелодраматичних, комедійних романів, п'єс і фільмів, естрадної музики, коміксів і т.п.), яка відмічена печаттю шаблону і стереотипів, розрахована на споживча, а не самостійне, творче сприйняття. Крім того, це значна частина продукції засобів масової інформації (коли інформація втрачає об'єктивність, набуває комерційного забарвлення), певні явища в моді.

Масова культура може вбирати в себе і переробляти найрізноманітніші явища. Наприклад, рух “хіппі”, що склався як рух соціального протесту, досить швидко був увібраний масовою культурою. Або більш вузький приклад: у 1968 р. у Парижі, після великих студентських хвилювань, у продажі з'явилися прикраси у вигляді пластмасових “булижників”. У сувеніри перетворилися уламки зруйнованої в 1989 р. Берлінської стіни. Справжнє шоу було влаштоване літом 1999 р. з останнього в ХХ ст. сонячного затемнення.

Масова культура миттєво використовує всі технічні новинки. Справжнім зачинателем естетики масової культури був Голівуд. Незмірно розширила можливості маскультури поява телебачення, техніки відео. Неймовірної популярності набули так звані “мильні опери” – нескінченні телевізійні серіали. Особливо спеціалізується на них кіновиробництво країн Латинської Америки. Уперше схожі постановки з'явилися на радіо в 30-і роки, сюжет з продовженням включав і рекламу компаній, що виробляли мийні засоби, оскільки вони фінансували трансляції.

Історично з кінематографом пов'язаний такий важливий елемент масової культури, як культ зірок. Розцвів він в еру телебачення. “Створення” зірок у галузі мистецтва, особливо естрадного, спорту, моди зробилося справжньою індустрією. Ключовою фігурою тут є не сам митець, а продюсер.

Комерційне мистецтво і література з їх штампами, реклама, комікси, бульварна друкована продукція отримали узагальнене визначення – “кітч”. Це слово виникло на рубежі XIX-XX ст. в німецькому літературному середовищі як синонім вульгарних літературних виробів. Зараз воно розуміється широко – несмак взагалі, різні форми підробок під справжнє мистецтво.

Ще один негативний чинник, пов'язаний з масовою культурою, – зниження віку людей, що охоплюються впливом засобів масової пропаганди, аж до підлітків і дітей. Могутнім каналом такого впливу стала комп'ютерна гра. Впадає в очі різниця у змісті вітчизняних та американських мультиплікаційних фільмів. Найбільш часті сюжети, наприклад, “Качиних історій”, – це або спроба збагачення, або загроза розорення. Серед молоді різних країн найпопулярнішим став складений виключно з музичних відеокліпів телевізійний канал MTV.

У рамках масової культури розгортається американська культурна експансія в масштабах всього світу. Ряд країн – Франція, Італія – намагаються на державному рівні припинити цей процес, але поки що без помітних результатів. Внаслідок певної ізольованості Радянського Союзу вітчизняна культура раніше не відчувала на собі тиску, зараз ми можемо спостерігати цей процес і в Україні.

Свою роль в посиленні впливу масової культури відіграє і позиція художньої інтелігенції з її переважаючими елітарними настроями.

Підсумком розвитку людства на кінець XX сторіччя є культурна ситуація, яку характеризують такі процеси:

- перетворення людства у взаємопов'язану, взаємозалежну цілісність, що пов'язано з якісно новими технічними, технологічними, інформаційними, комунікативними можливостями;

- набуття глобальним розвитком яскраво виражених рис катастрофічності (наростання агресивності і насильства, поява засобів масового знищення, геноцид, світові війни, глобальні проблеми);

- різке розширення можливостей людини впливати на умови свого існування, особливо на природу, створювати і перетворювати штучно матеріально-речове середовище.

Звідси випливають характеристики сучасної художньої культури:

- уніфікація і стандартизація (принципово нові можливості поширення зумовлюють спрощення явищ культури, посилення ролі “масової культури”);

- інтернаціоналізація культурного життя, глобалізація процесів;

- виникнення нових, синтетичних видів творчої діяльності, нових жанрів мистецтва і способів творчого самовираження: кінематографа, дизайну, мультиплікації (анімаційного кіно), взаємопроникнення видів і жанрів мистецтва, стирання граней між стилями;

- диференціація культурних форм (поява безлічі нових стильових напрямів, прагнення представників національних культур зберегти свою самобутність).

ВИСНОВКИ

Отже, на рубежі ХХ-ХХІ ст. людство вступило в нову інформаційну добу, яка відзначається лавиноподібним наростанням змін у всіх сферах соціального буття, зокрема у культурі. Виникає новий світ, в якому відбувається переструктуризація відносин виробництва, влади і досвіду, на яких базується суспільство. Інформаційно-технологічна революція спричинила надзвичайну швидкість соціальних змін, чимало з яких мають радикальний характер. Відповідно інформаційно-технологічне суспільство постає як надзвичайно складна система, головною тенденцією якої є кардинальне оновлення усіх структур та інститутів, яке зачіпає усі сфери суспільного та індивідуального життя. В такому суспільстві має місце розмаїття різнопланових тенденцій, які відображають складність, неоднозначність та непередбачуваність соціальних процесів.

Система цінностей є основою культури, визначає мотивацію діяльності, регулює та інтегрує повсякденну поведінку людей у суспільстві, акумулює обґрунтування раціональності певного способу життя та легітимує суспільні інститути. Наявність та відмінність світоглядних цінностей від інструментальних спричиняє існування різних за критерієм динамізму та масштабів соціальних змін типів суспільства: традиційного, статичного та сучасного, динамічного. Якщо в межах традиційних суспільств великого значення набувають світоглядні цінності, що спричиняє безумовне дотримання традицій та недовіру до соціальних інновацій, то в суспільствах сучасного ґатунку завдяки провідній ролі інструментальних цінностей, які надають діяльності цілераціональної спрямованості, домінують інноваційні процеси. Процес модернізації суспільства передусім ґрунтується на трансформації існуючих соціальних цінностей і норм. Мінливому суспільству притаманна динаміка ціннісних уявлень, вихід з кризової ситуації завжди пов'язується з пошуками нових ціннісних орієнтацій та розробками соціальних і моральних технологій поведінки людини, виробленням нових культурних стилів та течій.

Так, на межі ХХ-ХХІ ст.ст. спостерігаємо відхід від традиційних канонів культури в усіх її проявах. Сучасна людина прагне до самовираження. Це яскраво знайшло відображення в таких художніх течіях, як модернізм та постмодернізм із усіма особливими рисами, а також виникнення сучасної культури мас.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Гулыга А.В. Что такое постсовременность? // Вопросы философии. – 1988. – № 12.

2. Дженкс Ч. А. Язык архитектуры постмодернизма. – М., 1985.

3. Полевая В.М., Макрузон В.Ф. Популярная художественная энциклопедия. – Москва, 1986.

4. Постмодернизм // Современная западная философия: Словарь. – М., 1991.

5. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1993. – 390 с.

6. Українська і зарубіжна культура. – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2001. – 372 с.