Смекни!
smekni.com

Епоха Відродження (стр. 1 из 2)

Зміст

Вступ

1. Соціально-економічні передумови культури Відродження

2. Побут Європейських країн в епоху Відродження

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. і продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи одну за іншою всі країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено рядом загальноєвропейських і локальних історичних умов.

В XIV-XV ст. зароджувалися ранньокапіталістичні, товарно-грошові відносини. Однієї з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але й на зовнішній ринок.

Складання нової культури було підготовлено й суспільною свідомістю, змінами в настроях різних соціальних шарів ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово-промислового й фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою практикою цих соціальних шарів з їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягою багатству. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, ощадливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих здатностей і широких можливостей. Складалася мораль, що виправдує "чесне збагачення", радості мирського життя, вінцем успіху якої вважалися престиж родини, повага співгромадян, слава в пам'яті нащадків.

Термін "Відродження" (Ренесанс) з'явився в XVI столітті. Розглядаючи епоху Середньовіччя як просту перерва в розвитку культ. Ще Джордано Вазарі - живописець і перший історіограф італійського мистецтва, автор прославлених "Життєписів" найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих (1550 р.) писав про "відродження" мистецтва Італії. [1] Це поняття виникло на основі широко розповсюдженої в той час історичної концепції, відповідно до якої Епоха Середньовіччя являла собою період безпросвітного варварства й неуцтва, що пішов за загибеллю блискучої цивілізації класичної ери, історики того часу думали, що мистецтво процвітало в античному світі, уперше відродилося в їхній час до нового життя. Термін "Відродження" означав спочатку не стільки назву всієї епохи, скільки самий момент виникнення нового мистецтва, що застосовувався звичайно до початку XVI століття. Лише пізніше поняття це одержало більше широкий зміст і стало позначати епоху, коли в Італії, а потім й в інших країнах сформувалася й розцвіла опозиційна феодалізму культура. Енгельс охарактеризував Відродження як "найбільший прогресивний переворот із всіх, пережитих до того часу людством".


1. Соціально-економічні передумови культури Відродження

Довгий час панував стереотип різкого протиставлення середньовічної культури Заходу й італійського Відродження. Середні століття - це, мов, панування церковної догми, відсутність яскравого розвитку науки й мистецтва, містика й мракобісся. Відродження, навпаки, відкидає всю цю "ніч" середньовіччя, звертається до світлої античності, до її вільної філософії, до скульптури оголеного людського тіла, до земної, привільної й нічого не зв'язаній волі індивідуального й суспільного розвитку. Однак ця схема вже застаріла, дослідження свідчать про те, що культура Відродження виросла на фундаменті середньовічної культури Заходу, що саме Відродження пов'язане з переходом від аграрної культури до міської культури (не будемо розглядати дискусійне питання про те, чи є культура Відродження чисто європейським феноменом або вона властива й Сходові).

У контексті нашого розгляду досить помітити, що культура Відродження (Ренесансу) у її загальноєвропейській перспективі повинна бути у своїх джерелах співвіднесена з тією перебудовою феодальних суспільно-політичних й ідеологічних структур, яким стояло пристосуватися до вимог розвиненого простого товарного виробництва. Вся міра глибини ламання, що відбувалося в цю епоху, системи суспільних зв'язків у рамках і на ґрунті феодальної системи виробництва дотепер до кінця не з'ясована. Однак цілком достатньо підстав зробити висновок про те, що перед нами нова фаза у висхідному розвитку європейського суспільства. Це - фаза, у якій зрушення в підставах феодального способу виробництва зажадали принципово нових форм регулювання всієї системи влади. Політико-економічна суть визначення епохи Відродження (XIV- XV ст.) складається в її розумінні як фази повного розквіту простого товарного виробництва. Суспільство у зв'язку із цим стало більше динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин історії прискорився.

Оскільки це ставиться до фундаментальних соціальних зв'язків, названі зрушення полягали в поступовому руйнуванні васальної системи, заснованої на земельних даруваннях, у перемозі грошової форми доходів класу феодалів, у зміні сюзеренітету - феодально-договірного характеру королівської влади (її принцип - "перший серед рівних") королівською владою, заснованої на принципі публічного суверенітету. Все це привело до того, що під покривом догматизму й авторитаризму схоластики були прокладені шляхи для досвідченого пізнання природи, для розмежування юрисдикції церкви й держави, для формування доктрини станової держави, для рецепції елементів римського права, у яких настільки гостро бідувало товарне виробництво. Іншими словами, антична культурна спадщина придбала в умовах епохи Ренесансу величезний практичний зміст - воно рівною мірою було необхідно для формулювання елементів нового права й нової політики, нової натурфілософії, нової етики й естетики. Цей процес секуляризації багатьох важливих областей знання й мислення як такого привів до появи культури Ренесансу, у центрі якої перебуває гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей.

2. Побут Європейських країн в епоху Відродження

В епоху Відродження висококультурне світське життя нерозривно пов'язана із чисто побутовим індивідуалізмом, що був тоді стихійним, нестримним і нічим не обмеженим явищем. Для ренесансної культури характерно трохи її побутових типів: релігійний, куртуазний, неоплатонічний, міський і міщанський побут, астрологія, магія, пригодництво й авантюризм. Насамперед розглянемо коротко релігійний побут, на якому позначився стихійний розгул секуляризованого індивіда. Адже всі недоступні предмети релігійного шанування, що вимагають у середньовічному християнстві абсолютного цнотливого відношення, стають в епоху Відродження чимсь дуже доступним і психологічно надзвичайно близьким. Саме ж зображення піднесених предметів такого роду здобуває натуралістичний і панібратський характер. В одному з добутків тієї епохи Христос звертається до однієї тодішньої черниці з такими словами: "Сідай, моя улюблена, я хочу з тобою поніжитися. Моя обожнена, моя прекрасна, моє золотко, під твоєю мовою мед... твій рот пахне, як троянда, твоє тіло пахне як фіалка... Ти мною заволоділа подібно молодій дамі, що піймала в кімнаті молодого кавалера". Однак не вся релігійна естетика Ренесансу відрізнялася такими виродливими, панібратськими рисами. Минулого й інші типи, що існували й раніше, тому вони не є істотно новими. Можна відзначити, що в цю епоху саме в особі Франциска Ассизского (XIII ст.) колишній релігійний тип досягає якщо не прямого пантеїзму, то у всякому разі споглядально-любовного й розчуленого відношення до природи.

Певним типом Ренесансу є те куртуазне життя, що зв'язане з "середньовічним лицарством". Середньовічні подання про героїчний захист піднесених духовних ідеалів в особі культурного лицарства (XI-XIII ст.) одержали небувалу художню обробку не тільки у вигляді вишуканого поводження лицарів, ний у вигляді витонченої поезії на шляхах зростаючого індивідуалізму. Ця лицарська практика трубадурів, труверів і міннезінгерів уже в предвідродженську епоху деградує до богемного поводження вагантов і ввійшла у відродженську літературу.

Може бути, найбільш яскравим відродженським побутовим типом був то веселе й легковажне, поглиблене й художньо красиво виражений гуртожиток, про яке нам говорять документи Платонівської академії у Флоренції кінця XV ст. Тут ми знаходимо згадування про турніри, бали, карнавали, урочистих в'їздах, святкові бенкети і взагалі про всякий рід принадностях навіть буденного життя - літнього часупроводження, дачної життя, - про обмін квітами, віршами й мадригалами, про невимушеність і добірність як у повсякденному житті, так й у науці, красномовстві й взагалі в мистецтві, про переписку, прогулянки, любовну дружбу, про артистичне володіння італійською, грецьким, латинським й іншою мовами, про обожнювання краси думки й захопленні релігіями всіх часів і всіх народів. Вся справа тут в естетичному милуванні антично-середньовіковими цінностями, у перетворенні свого власного життя в предмет естетичного милування.

Поряд з усім цим побутова практика алхімії, астрології й усякій магії охоплювала все відродженське суспільство знизу доверху й була аж ніяк не результатом неуцтва. Вона - результат усе тієї ж індивідуалістичної спраги опанувати таємничими силами природи, що дається взнаки навіть у Френсіса Бекона, цього знаменитого поборника індуктивних методів у науці. Із цим зв'язаний і той історичний парадокс, що священна інквізиція одержує розквіт в епоху Відродження. Полювання на єретиків і відьом, невтримний терор і колективні психози, жорстокість і моральну незначність, страждання й звичайне скотство є продуктами Ренесансу; вони, як і діяльність священної інквізиції, не протистоять тодішнім великим досягненням духу й думки людини, а пов'язані з ними, є їхньою невід'ємною частиною, виражають автентичні прагнення й потреби людини. Адже Відродження досить багато нескінченними марновірствами, які пронизували рішуче всі шари суспільства, включаючи вчених і філософів, не говорячи вже про політиків і правителів.