Смекни!
smekni.com

Історія і топоніміка с. Тиманівка (стр. 1 из 4)

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра етнології

Історія і топоніміка

с. Тиманівка

Курсова робота

студентки ІІІ-А курсу

музично-педагогічного

факультету (спеціальність

«Музична педагогіка та виховання,

українознавство.»

Солдатової Ольги Геннадіївни

Науковий керівник

старший викладач

Косаківський В.А.

Вінниця 2008

Зміст

Вступ

1. Історія

2. Топоніміка

Висновок

Література

Вступ

Наше рідне село, найдорожча святиня,

З діда – прадіда рідна і вічна колиска,

Для усіх поколінь ти свята берегиня

В тобі – пам’ять і дух наших рідних і близьких...

Станіслав Сауляк

Села, як і люди, мають свої біографії. І у кожного вона своя, неповторна. Тільки в селі людина може так тісно спілкуватися з природою, розуміти її душею і серцем, милуватися неповторною красою.

Наше село – це наша маленька рідна Батьківщина. В кожного є своя хата, стежка, яка рано чи пізно всіх веде в далекий непізнаний світ.

Сучасне орденоносної Тиманівки... Воно усе на виду. А минуле? Про нього також пам’ятають у селі. Було горе, була кривда, було кріпацтво, була неволя.

Але з ходом історії кожен несприятливий етап переборювався волею мешканців села, воно знову і знову відновлювалось і ставало загартованішим до нових перешкод на шляху свого розвитку.

Моїм рідним селом, де я народилася і де пройшло моє безхмарне дитинство і юність є с. Тиманівка, Тульчинського району, Вінницької області, на Поділлі.

Поділля досліджували багато етнографів, починав Ісая Кам’янецький, Герасим і Мелетія Смотрицькі, мандрівник Челебі. Справжнє наукове вивчення регіону було завдяки працям М. Грушевського, В. Антоновича, П. Чубинського, Ю. Сіцінського, М. Симашкевича та інших поділезнавців. [1, с. 5] Також маємо багато матеріалів завдяки працям Дашкевича Л. “Поділля виникнення і значення назви”, Жупановський Л., Кроль В., Джаман В. “До питань про межі Поділля”. [1, с. 5]

Вінниччину досліджували і продовжують досліджувати: Отамановський В., Гнат Танцюра, Сторожук А., Дмитренко М., Косаківський В., Зінченко Л., Стельмах М. та ін. До досліджень Тульчинського краю звертались такі вчені як Завальнюк А. [2], Кушнір І. - вивчали фольклор, Трачук Т., Пустоцвіт - етнографи та інші вчені. Тиманівку досліджували багато науковців, такі як: Н. О. Кащук, В. Терещенко, Швець, О. Вовк, В. Святелик, Р. Арсеньєв, О. П. Тимошенко, М. Олійник, М. Зарудний, П.О. Желюк. Етнографічні дослідження села проводила Козак Н. Про історичні події в Тиманівці писали: М. Костомаров, , Н.Н. Лещенко, В. Кучер, П. Новіков, Т.І. Деревянкін, В.К. Вовк, М. Дроздов, Р. О. Галіза, Н.С. Блажевський, М. Дроздов, А.В. Яремчик, А.В. Бондаревськ, Н. Козак.

Об’єктом досліджень є історія та топоніміка села Тиманівки Тульчинського району Вінницької області.

Предметом виступають особливості історичного розвитку села та його топоніміки.

Мета – вивчення аспектів розвитку села з часів його заснування і до сьогоднішніх днів.

Завдання:

1. опрацювати літературу в якій описана історія та топоніміка села.

2. Записати від старожилів села

3. Проаналізувати історію.

4. Проаналізувати топоніміку.


1. Історія

Моя земля, мій край, моя кохана сторона – мовить кожна людина про свою Батьківщину. Певне, так само виспівує прудкокрилий птах, коли повертає до рідного гнізда. Це Божий закон любові до роду – прароду, до місця, де ти пустив своє коріння у чисті джерела рідної землі.

Такою рідною землею для нас є земля нашого села, яке має свій історичний початок ще в далекому 17 столітті.

Туманівка – Тиманівка – мальовниче подільське село, розташоване на берегах невеликої річки Козарихи , що впадає в річку Сільницю – праву притоку Південного Бугу. Розташоване село в 12 км від Тульчина та в 10 км на північний схід від вузлової станції Вапнярка . Населення станом на 1. 01. 06. р. складає 1830 чоловік, дворів 806. топоніміка село тиманівка

Час заснування села точно не встановлено. Перша письмова згадка про Тиманівку відноситься до 8 травня 1606 р. в зв’язку із позовом шляхтича Яремського до тодішнього власника села Тихона Шашкевича про повернення біглих селян. [3, c. 640]

В деяких документах відзначається, що Тиманівка в 1606 році вже була досить великим містечком, що відносилось до населених пунктів І – ІІ групи. Є дані про те, що власники Тиманівки перейменували село на Улангород, але ця назва не прижилася.

Жителі села займалися землеробством , скотарством, бджільництвом, бондарством. Лісові багатства стали базою для розвитку таких промислів, як смолокуріння, випалювання поташу й бондарство. Розвивалась також торгівля. У договорі Шашкевича з одним гданським купцем (1623 р.) йдеться про зобов’язання поставляти останньому поташ і клепки, вироблювані у Тиманівці.

Умови життя трудящого населення були важкими. Складність їх становища посилювалась постійними чварами власників села з сусідніми можновладцями, в ході яких господарства тиманівських селян руйнувались і грабувалися. В документах за 1609 рік згадується про наїзд на землі Тиманівки челяді канцлера Замойського. В наслідок чого „було забрано різної рогатої худоби на велику суму”.

Село зазнавало набігів, пограбувань, знущань з боку польської шляхти, литовських магнатів, шведів, турків та татар. [3, с. 641]

В період Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти та турецьких яничар 1648 – 1654 рр. Населення села Тиманівки брало активну участь у загонах Максима Кривоноса.

На Тиманівку, яка знаходилась на південному кордоні України тих часів часто нападали татари, турки, грабували та знищували село, і воно знову відроджувалося. Про це свідчить і не стійка форма назви села, бо при постійному населенні воно навряд чи змінювалося. Традиційно, починаючи від польського історика Олександра Яблоновського, вважається, що перша згадка про Тиманівку датується 1606 р. Він знайшов 4 записи про село, які дають нам деякий матеріал про життя Тиманівки тих часів. В першому мова йде про позов Миколая Варшавського на Тихона Шашкевича в справі про втікачів до власності Шашкевича. В цьому документі Тиманівка названа містечком Тимонова.

Але існує ще один - єдиний документ, в якому Тиманівка згадується набагато раніше. Мова йде про грамоту київського князя 1459р., якою він надає значні земельні наділи на Поділлі своєму боярину Ієремії Шашку. Грамота була надрукована в книзі В. Розова „ Українські грамоти” у 1928 р. та в „Словнику староукраїнської мови” (1977 р.)

Ця грамота надзвичайно цікава. Ми маємо змогу встановити, що перша назва села була Тимолов. Закінчення – ов характерне для так званих посесорних назв, тобто воно повинно походити від власного імені першого поселенця. Але в українській мові немає власного імені Тимол , тому можна припустити що селище і ліс мали однакову назву – Томилов, що походить від власного давньоруського імені Томило. А в грамоті 1623 р., яка надрукована в книзі відомого українського історика Отаманського „Вінниця в 14 – 17 ст." пишеться: „Року 1623 шляхтичі Шашкевичі віддають гданським купцям свої ліси Гнілецькі, Печеніжецькі та інші приналежні до Тиманівки, на палення попелів клепок, поки вистачить придатного дерева.”

Як бачите, в документі київського князя 1459 р. і в документі за 1623 р. назви лісів однакові. Але гданські купці так завзято взялися палити ліси на попіл та виготовляти клепки, що від тих лісів не залишилось навіть назв. А як тягне від тих назв сивою старовиною! Чого вартий лише Печеніжець! Ця назва свідчить про те, що печеніги, тюркоязичні племена мешкали на нашій території, доки не злилися з місцевим слов’янським населенням, та розчинилося в ньому.

В 1725 князь Четвертинський через тягу до гри в карти, поставив в одну чергову гру на кон зеленого стола маєток „Тиманівка” Князь Бахметьєв заволодів селом, він і розпочав будівництво маєтку, а також насадження парку. Головна палацова споруда була збудована в стилі стародавньої готики.

Довгий час маєтком володів Володимир Толь, сам він за фахом був інженером - будівельником. По його проекту, або при його активній участі та при допомозі земства в Тиманівці було збудовано лікарню, школу з курантами на баштовій надбудові.

Останнім володарем маєтку був один з династії російських вельмож граф Шереметьєв. За його панування задній фасад палацу прикрасив ще один фронтон. Для прикраси парку було завезено саджанці білого сибірського ясена та екзотичного ріжкового дерева. Також в парку було створено штучне озеро, біля якого граф, зі слів літніх людей, велів випустити ведмедя, щоб похизуватися перед друзями.

Особливо трагічна доля спіткала цей живописний куточок Тиманівки після 1917 р. В 1918 р. в дні безвладдя палац було пограбовано і понівечено. В 1922 р. в палаці поселили дітей, евакуйованих з голодуючого Поволжя. До кінця двадцятих років палац було перетворено в сільський клуб. В 1930 р. територію було поділено пополам: одну частину зайняв тубсанаторій, а другу новоорганізований бурякорадгосп. Посеред садибної площі було викопано широкий і глибокий рів. В 1937 р. директор радгоспу і завгоспу були репресовані і радгосп припинив своє існування. Всі будівлі на території були зруйновані і уламки цегли вивезли на будівництво цукрового заводу в Кирнасівку.

Після остаточного приєднання Поділля до Російської держави, Тиманівка стала місцем розташування частин російської армії під командуванням Олександра Васильовича Суворова . В літніх таборах, на полях і в лісах Тиманівки видатний полководець проводив тактичні заняття, навчаючи своїх солдат штурмувати фортеці, форсувати водні рубежі тощо. В лісі були викопані три криниці, які збереглися дотепер і носять назву Суворовських криниць.