регистрация / вход

Меценати та благодійники та їх роль у будівництві та розвитку України та Чернігівщини у ХVII-XVIII ст.

Українське меценатство ХVII-XVIII ст., як цікавий соціокультурний феномен. Благодійна діяльність Івана Мазепи (книговидання, храмобудування). Благодійницька та видавничо-просвітницька діяльність братів Зосимів у Ніжині. Меценати Чернігівського колегіуму.

Міністерство освіти і науки України

Ніжинський держаний університет іменіМ.В. Гоголя

Рефератна тему:

Меценати та благодійники та їх роль у будівництві та розвитку України та Чернігівщини у ХVII – XVIII ст.

Ніжин 2011р.


План

Вступ

Благодійна діяльність Івана Мазепи

Благодійницька та видавничо-просвітницька діяльність братів Зосимів у Ніжині

Меценати Чернігівського колегіуму

Висновок


Вступ

Українське меценатство є цікавим соціокультурним феноменом. За умов довготривалої бездержавності українського народу благодійництво було єдиним засобом забезпечення розвитку культури та освіти. Українське суспільство самоорганізовувалося в численні громадські організації - братства, які сприяли зміцненню православної церкви, будуванню церков, заснуванню друкарень, шкіл, шпиталів. Меценатство було характерною рисою української вищої верстви, її ментальності. Особливою увагою меценатів користувалися навчальні заклади вищого рівня, які були культурно-освітніми осередками, навколо них гуртувалися відомі літератори, митці, тут виховувалися національні кадри адміністративної еліти, духовної та світської інтелігенції, формувалася суспільно-політична та культурна атмосфера, громадська свідомість.

Початок українському благодійництву поклали учасники українських православних братств, та це були колективні прояви. Появу індивідуального благодійництва пов’язують з Галшкою Гулевичівною, яка віддала свою садибу в Києві на приміщення для школи Київського братства. Згодом благодійним справами починає займатися Петро Сагайдачний, Йов Борецький, Петро Могила та інші політичні та церковні діячі України.


Благодійна діяльність Івана Мазепи

За свідченням сучасників Іван Мазепа був одним з найбагатших людей тогочасної Європи. З самого початку свого гетьманування, 1686 року, Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Певною мірою він продовжував традицію, закладену в першій чверті XVII ст. козацьким гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, який свою полководницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти й науки. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням.

За його кошти були побудовані в Києві — Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський, Богоявленський, Кирилівський, Межигірський, Золотоверхо-Михайлівський монастирі; Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Микишинський, Бахмацький, Каменський, Любецький.

Гетьман побудував церкву св. Миколи і прославлений потім Шевченком собор у Переяславі. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянський колегіум, який при за його клопотанням стає у 1701 році академією, він дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. В цей час її навіть почали називати Могилянсько – Мазепинською, що само свідчить про значущість його допомоги. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для колегіуму, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись».

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепиним бароко». Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св. Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

Ім’я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.

Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначний державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.

Гетьман Іван Мазепа був видатним воєначальником, непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.

Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голландії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї

В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.

Масштаби його меценатства вражають. «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нём не будет», — це слова чернігівського ієромонаха, згодом епископа Чернігівського і митрополита Тобольського та Сибірського Антонія Стаховського.

Вже після смерті гетьмана козацька старшина в Бендерах так і не змогла точно підрахувати, яку ж суму загалом дав Мазепа щедрою рукою у "побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині...".

Меценатство І. Мазепи — це не примха магната, не бажання здобути собі славу і популярність, як це старалися "висвітлювати" московські автори у своїй злобі. Меценатство Мазепи — це внутрішня потреба культурної людини. Він задавав тон у благодійництві для всієї старшини, подавав їй приклад, надихав на добродійництво. Це було нормою, невід'ємним атрибутом діяльності людей, що належали до національної еліти.

На одній зі старовинних панегіричних гравюр було зображено герб Івана Мазепи і його самого в бойовому спорядженні. А вгорі вкомпоновано шість величних храмів, що їх спорудив великий будівничий України. Автор вважав це однією з визначальних рис у духовному портреті гетьмана України. Численні панегірики звеличують його ім'я. Аристократія, духовенство, вчені, письменники та митці вихваляють його за те, що поставив Україну так високо. А коли прийшов його кінець, московські кати розшукували всі пам'ятки після нього, щоби їх спалити. Тому слідів по ньому так мало; зате ті, що дійшли до нас, є доказом, який культ панував довкола його особи.

Меценатство чи взагалі значення великого гетьмана в сфері духовної творчості — це, може, найменше досліджена ділянка тогочасного життя. Цікавилися Мазепою як володарем, стратегом, політиком. Поодинокі автори звертали увагу на деякі церкви та церковні предмети, даровані Мазепою і на тому кінчалися теми "мазепознавства".

"Вироки історії часто-густо бувають помилковими, але завжди невблаганні... Як же добре, як доглибинно формулу цю знав Мазепа! Не тому лише, що був одним з найосвіченіших людей доби, а й тому, що, в немолодому віці вже бувши, сам над законами історії замислювався і сам досвідченим розумом шукав її таємниць". Мабуть, саме ці слова видатного українського поета, публіциста й вченого XX ст. Євгена Маланюка дають ключ до розуміння неймовірно складної особистості одного з найславетніших українців усіх часів. Ім'я Івана Мазепи, попри майже трьохсотлітню анафему, що лунала з петербурзьких тронів та амвонів російських церков, а потім із трибун київських і московських партійних вождів — це ім'я ніколи не було забуто народом.

Казково багатий "ясновельможний" правитель — і незрівнянний в українській історії меценат та захисник культури, володар сотен тисяч кріпосних "душ" — і щирий, хоч би там що писали ворожі історики, прихильник свободи України, винятково хитрий і спритний політик, що блискуче знав безсмертну римську формулу «Горе переможеним» — і трагічно переможений володар, що помер на самоті від почуття непоправності полтавської катастрофи. Контрасти в Мазепиному портреті справді вражають.

Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати: це був справжній інтелігент при владі, тобто винятково рідкісний у пізніші новітні часи тип українського правителя. Звичайно, водночас і аристократ, бо тодішня епоха часто ототожнювала ці поняття. От саме тому підтримка, розвиток і захист культури були для Івана Степановича не стільки політичним розрахунком, скільки внутрішньою потребою. Річ не тільки в рівні особистої освіченості, більше важить те, що він, попри все своє владолюбство, чудово розумів — не з нас, нині живущих, почалась українська історія, й не на нас вона закінчиться.

Завдяки меценатству Мазепи в Україні розвинулося мистецтво, відоме нам завдяки дослідженнями Федора Ернста, Дмитра Антоновича і Володимира Січинського.

Ернст стверджує, що доба Мазепи характеризується надзвичайним піднесенням у всіх галузях мистецтва: в архітектурі, різьбі, малярстві, гравюрній орнаментиці, прикладному мистецтві. Дерев'яне будівництво в добі Мазепи припиняється майже зовсім, бо тогочасні меценати українського мистецтва — гетьман і козацька старшина — виявляли "великий хист до будування камінних церков — ніби просячи Бога простити їм не завжди чисті шляхи, якими вони здобули свої багатства. Колосальну кількість будівель вивів на свої кошти сам Мазепа". Наслідувала гетьмана й полкова старшина: Кочубей, Дунін-Борковський, Манієвський, Коровченко, Мирович, Терцик, Лизогуби, Сулими та інші будували своїм коштом величаві храми і веліли наліплювати на стінах своїх фундацій свої герби; малярі виконували портрети меценатів (ще їх уміщували на стінах будівель), штихарі вирізували величезні гравюри, що повинні були передати нащадкам пам'ять про всі видатні діла меценатів, цю місію мали виконувати і присвяти меценатам у тогочасній літературній творчості.

Характерно, що коли у 20 - 30-х рр. минулого століття почалося руйнування (щоправда, назване реконструкцією) столиці України, то першими під ударами комуністично-пролетарської ненависті падали саме такі споруди, бо вони несли в собі печать національного генія. Ми часто недооцінюємо тодішніх господарів становища, говорячи про їхнє неуцтво, невігластво, варварство та ін. Але бували випадки, коли вони абсолютно адекватно розуміли ситуацію, безпомильно оцінювали масштаби того, що могло їм загрожувати. Відомий дослідник історії нашої культури Тит Гиврик зауважував: "Всередині тридцятих років сили централізації та русифікації дивилися на ці барокові будівлі як на втілення або сховище українських національних почуттів, якими б пасивними вони не були в той час. Ці будівлі були в очах влади (і в радянській термінології) свідками існування українських буржуазно-націоналістичних настроїв".

Українське мистецтво кінця XVII ст. безсумнівно осяяне впливом гетьмана Івана Мазепи. Іван Мазепа — типовий представник українського культурного процесу, культурних переживань. Навряд чи можна стверджувати, що мистецтво залишалося головною справою вжитті цієї непересічної людини, але виникає враження, ніби все робилося під його пильним наглядом і за його власними уподобаннями.

Гетьман Мазепа також був великим книголюбом і меценатом тогочасних видань: мав він у Батурині власну добірну бібліотеку. Французький дипломат Жан Ба Моз, відвідавши 1704 р. гетьманську резиденцію Батурин, був у захваті від добірних латинських книжок, що він їх там побачив. Але важливо зазначити, що Мазепа не лише збирав книжки для себе — він щедро обдаровував ними бібліотеку Могилянської академії, різні церкви і приватних осіб. Лубенський монастир одержав від гетьмана два прегарно виданих Євангелія, переяславська кафедра при Вознесенському монастирі — Пересопницьке Євангеліє; Степан Яворський подарував Ніжинському Благовіщенському монастиреві Євангеліє гетьмана Мазепи. Слід підкреслити, що те саме робила і його мати, ігуменя Київського дівочого Вознесенського монастиря Марія Магдалина, що в 1687 р. обдарувала членів царського дому молитовниками. Талановитий західноукраїнський письменник Богдан

Лепкий з гірким сарказмом описав у романі-епопеї "Мазепа", як були вражені цар Петро та його соратники (багато з яких, до речі, навіть грамотно писати не могли), коли, гостюючи в Києві у гетьмана (1706 р.), побачили в бібліотеці Мазепи воістину унікальні, у розкішних обкладинках видання латинських, німецьких та французьких книг з філософії, історії, збірок європейської поезії. По суті, мав цілковиту рацію той же Євген Маланюк, коли писав, що це була "зустріч видатного інтелекту (Мазепи) з стихією...".

Благодійницька та видавничо-просвітницька діяльність братів Зосимів у Ніжині

меценатство благодійний мазепа просвітницький

Кожний народ має своїх героїв, велетнів духу й думки, подвижників і мучеників за віру, борців за правду і волю, видатних вчених, просвітителів та меценатів, котрі все своє життя поклали на вівтар служіння ідеалам добра, справедливості, милосердя та братолюбства. Без сумніву, до яскравої плеяди видатних діячів грецької еміграції в Україні та Росії XVII-XVIII ст. можна віднести шляхетних братів Зоя, Анастасія та Миколая Зосимів, життя та діяльність яких були тісно пов’язані з містом Ніжином та Ніжинським грецьким братством.

Як опинились благородні грецькі патріоти брати Анастасій та Микола Зосими у провінційному українському місті Ніжині? Чим заслужили вони вдячну пам’ять своїх співвітчизників?

На превеликий жаль, біографічні відомості про братів Зосимів дуже скупі: самі вони не залишили про себе майже ніяких документів автобіографічного характеру, а спогади сучасників, хоча й надзвичайно захоплені та емоційні, містять небагато фактичного матеріалу. Тепер дослідники в Україні та Греції змушені крупиця за крупицею, факт за фактом відшукувати відомості про життя та діяльність братів Зосимів, щоб бодай у загальних рисах з’ясувати їх життєвий шлях.

Брати Іоанн, Феодосій, Анастасій, Зой та Микола Зосими (Зосимаді, або як їх називали в Ніжині за місцевою вимовою – Жушми, Жужміни), а також їхні сестри Олександра, Зоїця та Ангеліка народилися у 1750-1760-х рр. в Греції, в невеличкому селищі Грамено або в стародавньому адміністративному центрі Епіру місті Яніна (точне місце народження невідоме). Виховувалися вони в православній родині грецьких патріотів. Від свого батька Хатзі-Панайоті Зосими, успадкували вони не тільки рід занять та певний капітал, але й щиру любов до своєї поневоленої Батьківщини.

Значна частина грецької діаспори знайшла свій другий дім на сусідніх православних землях тодішньої України та Росії. Протягом XVI-XIX ст. виникають грецькі колонії в Ніжині, Києві, Львові, Санкт-Петербурзі, Москві, Таганрозі, Феодосії, Маріуполі, Одесі та інших містах. Намагаючись зберегти свою традиційну культуру, православну віру та рідну мову, греки селилися компактними групами, засновували свої школи, бібліотеки та братства, будували церкви та монастирі.

Важливу роль у торгово-економічних та культурних взаєминах з країнами Західної а Східної Європи в цей період відігравали північні провінції Греції, зокрема – Епір та його адміністративний центр місто Яніна. Місцеві купці та підприємці засновували великі фірми та банківські контори, які приносили величезні прибутки. У свою чергу економіка міста сприяла бурхливому культурному розквіту та поширенню ідей національного визволення. Особливо ці процеси пожвавлюються наприкінці XVIII ст. під впливом ідей Просвітництва та подій Французької буржуазної революції.

До ліберально-просвітницького крила грецького національного руху належали й брати Зосими. Грецькі просвітителі вважали, що звільненню від турецького ярма і створенню грецької держави повинно передувати духовне відродження нації. Своєрідний девіз грецьких лібералів того часу проголосив майбутній президент незалежної Грецької Республіки І.Каподістрія, котрий говорив: "спочатку ми повинні просвітити греків, а потім вже створювати Грецію.”

У 1770-1780-х рр. брати Зосими залишили Грецію. На жаль, точної дати цієї події ми не знаємо. Займаючись комерційними справами, подорожували вони різними європейськими країнами. Зрештою, Михайло та Феодосій Зосима осіли в італійському місті Ліворно, де прославили себе благодійництвом, а інших братів доля привела на терени тодішньої Російської імперії. Анастасій та Микола обрали місцем перебування Ніжин, а Зой невдовзі перебрався до Москви (Іоанна Зосими тоді вже не було в живих). Можна гадати, що першим у Ніжин прибув Анастасій Зосима. Його підпис ("AnastasioV Catzi-ZosimaV”) знаходимо під постановою Ніжинського Грецького Братства, що датується 1773 роком. А в нотаріальному документі 1842 року, що затверджував заповіт Миколи Зосими, стверджувалось, що він жив у Ніжині "з давніх часів, більше 50 років”.

Грецька громада в Ніжині, до котрої були записані брати Анастасій та Микола Зосимá як "іноземні греки”, нараховувала на той час вже понад 100 років насиченої подіями історії. Перші офіційні документи, що засвідчували існування грецької громади в Ніжині та зберігалися в архіві Ніжинського Грецького Братства, датуються травнем 1657 року, коли гетьман Богдан Хмельницький дозволив грецьким купцям вільно торгувати в українських містах. Саме грецькі комерсанти, які обрали Ніжин для заснування своєї колонії, претворили це велике полкове місто на важливий осередок посередницької торгівлі на шляху з Києва до Москви. У 1680 році ніжинські греки розпочинають будівництво православних храмів, створюють церковне братство, реформоване 1687 року у своєрідне культурно-релігійне об’єднання усіх грецьких поселенців, при якому діяли і цілком світські установи – суд, школа та шпиталь. Українські гетьмани та російські самодержці своїми універсалами неодноразово підтверджували привілеї ніжинських греків.

На момент прибуття в Ніжин братів Зосимів місцева грецька громада була досить численною. За ревізією 1782 року з 11704 мешканців міста 765 були греками. З 1785 року за наказом імператриці Катерини II в Ніжині було запроваджено орган місцевого самоврядування грецької громади – Ніжинський Грецький Магістрат.

Брати успадкували надзвичайно великий капітал. Цю спадщину вони збільшили в результаті успішної комерційноїної діяльності. Торгівля іноземними товарами була для братів головною статтею прибутків. Фірма братів Зосимів мала свої контори не тільки в Ніжині, але й Москві та Флоренції. Вони привозили до Європи товари з далеких східних країв, в тому числі з Китаю, міняли російську сировину на промислові вироби Західної Європи, особливо – тканину. Торговельні агенти братів Зосимів діяли в різних куточках світу. Відомий знавець історії грецької торговельної колонії в Ніжині історик К.В.Харлампович відшукав свого часу відомості, що 1792 року ніжинський грек Анастасій Жушма (тобто – Зосима) відправляв свого прикажчика у Катеринослав і Таврійську область, а звідти через Чорне море до Царгорода для провозу різноманітних товарів та вирішення комерційних справ. Але на відміну від інших членів грецької громади Ніжина, брати Зосими вели досить відлюдний спосіб життя, витрачаючи всі свої кошти на численні благодійні справи. Внаслідок цього за ними закріпилася репутація диваків, про братів ходило чимало легенд та переказів. Так, розповідали, що рубіжною подією для братів Зосимів стала раптова смерть Феодосія.

Після 15 років комерційної діяльності та розлуки з іншими братами, він отримав запрошення відвідати Росію. У травні 1791 року Феодосій Зосима вирушив з Ліворно, маючи намір зустрітися з братами і знов повернутися в Італію, але на шляху до Санкт-Петербургу тяжко захворів. Після прибуття в Росію його хвороба різко загострилася. Невдовзі, 17 жовтня 1791 року, він помер на 36 році життя і був похований у Москві на цвинтарі Донського монастиря. За переказами, після похорону Феодосія брати Зосимá вирішили припинити всі свої торговельні операції та заприсяглися один перед одним вести самотній та аскетичний спосіб життя, ніколи не одружуватись, не витрачати на свої потреби нічого зайвого, окрім найнеобхіднішого, присвятивши усі свої сили та заощадження просвіченню греків та визволенню Греції, на розвиток національної освіти та культури.

Численні тогочасні джерела засвідчують благодійництво та меценатську діяльність братів Зосимá. Вони щороку надсилали у далеку Грецію коштовності та великі суми грошей для роздачі бідним та знедоленим, на викуп кинутих до боргової в’язниці, для створення і утримання богоугодних закладів, православних храмів, заснування шкіл, бібліотек, лікарень. На відміну від інших заможних греків-купців у Ніжині, брати Зосими не мали великого штату прислуги, і зовсім не було у них селян-кріпаків. Так, у списках мешканців міста, що датовані 1806 роком, позначено в приході Свято-Троїцької церкви (колишня вулиця Грецька, а тепер – Гребінки) "дом грека Анастасия Шушмы, в коем временно живет брат его Николай Павлов Шушма, племянник их .”В тому ж таки документі знаходимо згадку про деяких греків-купців, у яких позначено декілька чоловік обслуги і біля 10, а то й більше кріпаків. Отже, незважаючи на свій величезний капітал, брати Зосими обходились допомогою лише однієї служниці.

Треба відзначити, що брати Зосимá були не поодинокими у своїх благодійних справах. Серед діячів грецької діаспори в Україні та Росії того часу було чимало меценатів та жертводавців. Розпочинаючи свої благодійні справи, брати наслідували приклад свого земляка та старшого за віком приятеля Зоя Константиновича Каплані (1736-1806), який тривалий час торгував у Бухаресті, Ніжині та Москві. Одним з перших серед греків він вклав свій капітал в сохранну казну Московського Виховного будинку, призначивши їх на благодійні цілі. У 1797 році він власним коштом відкрив у своєму рідному місті Яніні лікарню та училище свого імені. Одночасно з братами Зосимами в Ніжині мешкали і уславились просвітницькими та благодійними справами Зой Каплані, брати Георгій та Манфо (Матвій) Різарі, Георгій Кромміда та інші.

Брати Зосимá також вирішили заснувати у своєму рідному місті Яніна велике Грецьке училище, розраховане на 300 учнів в якому головними предметами викладання були філософія, богослов’я та математика. Тим більше, що училище Зоя Каплані, капітали якого знаходилися в банках Венеціанської республіки, невдовзі після її падіння прийшло в упадок. З цією метою брати Зосими вклали у сохранну казну при Московському Виховному Будинкові значну суму грошей, відсотки з якої призначалися на утримання штату викладачів, сплату стипендії найбіднішим учням та придбання книг для бібліотеки училища. Але цей капітал тривалий час лишався незастосованим за призначенням, оскільки в Греції не була сприятливих умов для розвитку національної освіти. Реалізувати цей благородний задум братам Зосимам пощастило лише 1828 року, після повалення в Греції турецького окупаційного режиму.

Щоб забезпечити необхідною літературою грецькі школи та бібліотеки як у себе на Батьківщині, так і в країнах Європи, брати Зосими почали фінансувати видання книг. За 40 років невтомної просвітницької діяльності вони власним коштом видали понад вісім десятків найменувань книг з історії, філософії, богослов’я, математики, філології, географії, зоології, медицини, тощо. Надзвичайно великої уваги приділяли вони виданню біблійної літератури, особливо Старого й Нового Заповіту, творів святих отців та вчителів Церкви. Ці гарно оздоблені книги виходили грецькою, російською та латинською мовами в найкращих друкарнях Афін, Парижа, Венеції, Болоньї, Лейпціга, Відня, Петербурга, Москви, після чого великими партіями безкоштовно розсилалися по навчальних закладах. На ниві плідної видавничої діяльності брати Зосими входили в дружнє спілкування з найвидатнішими грецькими вченими-просвітителями, мислителями європейського рівня К.Іконому, Є.Булгарісом, Н.Теотокі, А.Кораїсом.

Брати Зосими підтримували взаємини з найкращими представниками грецької діаспори і в країнах Західної Європи. Разом з відомим діячем грецького національного руху Адамандіосом Кораїсом (1748-1833), який через переслідування турецького уряду майже все своє життя був змушений жити у Парижі, брати Зосими започаткували у 1805 році видання 26-томної "Еллінської бібліотеки” , унікальної збірки творів класичних давньогрецьких авторів: Гомера, Плутарха, Ісократа, Діогена Лаертського, Езопа, Фукідіда та інших. Це видання, фінансування якого взяли на себе брати Зосими, мало справді історичне значення для національно-культурного відродження грецького народу, оскільки саме воно поклало початок літературній новогрецькій мові.

Але не тільки про далеку Грецію дбали брати Зосими. Не забували вони у своїх благодійних справах і ту країну, що стала для них волею долі другою батьківщиною. Зой Павлович Зосима, який був записаний "для производства свободной торговли в московские именитые граждане” і мешкав у Москві в будинку Грецького Нікольського монастиря, у себе вдома створив приватний музей. Всім бажаючим він охоче демонстрував унікальну колекцію антикварних речей, рідкісних коштовностей та дорогоцінних нагород. У 1820 році журнал "Отечественные записки” надрукував схвальний відгук про цю колекцію, якій, на думку сучасників, не було рівних в Європі, і яка, за висловом видавця, "представляет полный и наставительный ряд исторических памятников”. Про цінність колекції Зоя Павловича Зосими говорить вже той факт, що відомий московський історик, автор першої у своєму роді узагальнюючої історіографічної праці "Опыт русской историографии” В.С.Іконников включив її опис, як і повідомлення про пожертви братів Зосимів бібліотеці Московського університету, до своєї книги.

Активну благодійну працю братів Зосимá високо оцінили сучасники. Відомий історик Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський, який, доречі, теж мав ніжинське коріння і особисто був знайомий з братами, у 1810 році писав: "Кому неизвестны знатные пожертвования, делаемые Зосимами для восстановления в Отечестве их прежних времен Софоклов и Демосфенов!.. Желательно, чтоб и другие, имеющие достаточное состояние греки подражали похвальному примеру сих патриотов в любви их к Отечеству и просвещению оного”. У 1804 році уряд Іонійської Республіки, враховуючи багаторічне невтомне благодійництво братів Зосимів, пожалував їм диплом на дворянство. На дворянському гербі, пожалуваному братам Зосимам, було зображено сову в лавровому вінку – символ мудрості та просвітництва. Серед нагород, якими був відзначений Зой Павлович, російські ордени Св. Анни та Св. Володимира, а також Грецький Командорський орден Спасителя – вища відзнака грецького уряду, якою нагороджували діячів національного руху в діаспорі. Кавалером ордену Спасителя 2 та 3 ступенів був також і Микола Зосима

Благодійництво Зоя Зосими, який від імені братів мав право розпоряджатися капіталами, поширювалось на Московський університет, Медично-хірургічну академію, Практичну комерційну академію, Московську губернську гімназію. Брати Зосими жертвували величезні суми грошей на утримання викладачів та поповнення бібліотек цих навчальних закладів, фінансували дослідницьку і видавничу діяльність багатьох наукових установ. За величезний внесок в розвиток науки та освіти Зой Зосима був обраний почесним членом багатьох наукових товариств Європи та Росії, зокрема – Товариства дослідників природи при Московському університеті, Медично-хірургічної та Практичної академій, Товариства історії і старожитностей російських, тощо. Коли у 1811 році останнє вирішило здійснити грунтовне джерелознавче видання найціннішого твору давньоруської історіографії – літопису відомого Києво-Печерського ченця Нестора-літописця, Анастасій Павлович Зосима виділив з цією метою на потреби Товариства 3600 карбованців, за що отримав похвальний лист від самого імператора Олександра І. На превеликий жаль, події російсько-французької війни 1812 р., а особливо – жорстока пожежа, що знищила бібліотеку Товариства під час захоплення Москви армією Наполеона, зашкодили цим планам. Підготовлений Товариством до друку літопис за Лаврентіївським списком побачив світ лише 1824 р.

Чимало добрих справ зробили брати Зосими і для грецької громади в Ніжині. Так, 9 квітня (за ст. стилем) 1807 року вони поклали в сохранну казну при Московському Імператорському Виховному Будинкові велику суму грошей, відсотки з яких призначалися на утримання найбідніших членів Ніжинського Грецького братства. Копію банківського білета через Анастасія Зосими брати надіслали в Ніжинський Грецький Магістрат, а розпорядниками грошей призначили епітропів (старост) грецьких Михайлівської та Всіхсвятської церков.

Перебуваючи в близьких стосунках з архімандритом Ніжинського Благовіщенського монастиря, вихідцем з Чорногорії та вихованцем Києво-Могилянської академії Віктором Черняєвим, брати Зосими фінансували розпочаті ним у цьому монастирі ремонтні роботи, зокрема пожертвували значну суму на відбудову соборного храму та спорудження в ньому величного іконостасу. У 1815 році брати Зосими видали власним коштом у Москві книгу І.Чернова з історії цього монастиря. В музеї рідкісної книги Ніжинського педагогічного університету до цього часу зберігається це унікальне видання, а також грецька Біблія з автографом Віктора Черняєва, видана братами Зосимами і подарована першому директору Ніжинського Ліцею князя Безбородька Василю Кукольнику.

На місці старої дерев’яної церкви на Грецькому кладовищі в Ніжині Анастасій Зосима озпочав будівництво кам’яного храму "во имя св. Иоанна Предтечи и св. равноапостольных Константина и Елены с таковою же при нем колокольнею, с благословения архипастыря Черниговского и Нежинского... для Нежинского Греческого общества”. Але 14 січня 1819 року після тривалої хвороби Анастасій помер і був з почестями похований в склепі біля вівтарної стіни недобудованого храму. Благородну справу свого брата невдовзі продовжив Микола Зосима, який і закінчив спорудження. У 1822 році відбулося урочисте освячення Константино-Оленінської церкви. Цікаво, що з обставинами будівництва та освячення цього храму був добре обізнаний тоді ще юний Микола Васильович Гоголь, який в той час навчався в Ніжинському Ліцеї князя Безбородька. У першому сатиричному творі майбутнього письменника, присвяченому подіям провінційного життя тодішнього Ніжина, який не дійшов до нашого часу, містився розділ: "Освящение церкви на Греческом кладбище”. Пізніше, у 1833 році, Микола Зосимá звернувся до Ніжинського Грецького Магістрату з пропозицією запросити для цього храму окремого священика (оскільки традиційно кладовищенські церкви не мали окремого приходу) та запропонував за свій кошт побудувати для нього окремий будинок.

Брати Анастасій та Микола Зосими не могли залишитися байдужими і до таких справ Ніжинської Грецької громади, як відкриття лікарні та побудова кам’яного корпусу інвалідного будинку для хворих та знедолених греків при церкві Костянтина та Олени на Грецькому кладовищі. Брати брали активну участь у фінансуванні цієї доброї справи. Їх підписи разом з підписами інших членів громади та Грецького Магістрату знаходимо на відповідних документах, що дійшли до нашого часу. У 1818 році брати пожертвували кошти на придбання білизни, ковдр, матраців, теплого одягу та інших необхідних речей для хворих.

28 серпня (за ст. стилем) 1827 року в Москві помер Зой Павлович Зосимá, і його поховали на цвинтарі Донського монастиря, поруч з братом Феодосієм. Перед смертю він залишив право розпоряджатися капіталами останньому і наймолодшому з братів – Миколі.

Віддавши перевагу провінційному Ніжину перед метушливими столицями, Микола Павлович Зосимá скромно доживав останні роки свого життя майже безвиїзно у своєму невеличкому кам’яному будинку, який придбав собі в Преображенському приході біля самої огорожі Спасо-Преображенської церкви (на розі сучасних вулиць Московської та Дзержинського; будинок, на жаль, не зберігся). Тут він і став очевидцем та учасником всіх урочистостей, якими ніжинські греки відсвяткували проголошення незалежності своєї держави. Як стверджували очевидці, ці урочистості в Ніжині були особливо величними. Так, 20 жовтня 1829 року, в день підписання Адріанопольської мирної угоди, яка проголосила звільнення Греції від турецького панування, цілий день у всіх ніжинських храмах дзвонили дзвони, стріляли гармати, а ввечері всі центральні вулиці міста, храми та дзвіниці до самих хрестів були ілюміновані різнокольоровими ліхтарями.

За свідченням сучасників та архівних джерел, Микола Павлович Зосима вів досить скромний спосіб життя, продовжуючи, наскільки давали можливість залишки колись величезного капіталу, добродійні справи своїх братів.

Коли в звільненій від турецького панування Греції було створено Національний Банк, Микола Павлович став одним з перших його співзасновників: він придбав відразу 500 акцій, не вимагаючи ніяких гарантій повернення цих грошей. Унікальну колекцію, яку все життя збирав його покійний брат Зой, (понад 18000 золотих, срібних та мідних монет та медалей) Микола Зосимá надіслав до Афін.

Тривалий час цей щедрий дар братів Зосима зберігався "у сховищі Державної скарбниці у скрині, позначеній літерою Z”. У 1857 р. ця нумізматична колекція братів Зосимів стала основою для створення Грецького Нумізматичного Музею в Афінах.

На вічну згадку про себе і своїх братів Микола Зосима подарував училищу, заснованому в Яніні, 180 срібних медальонів та 20 бронзових зображень грецьких філософів. Незважаючи на недоброзичливе ставлення з боку частини грецької громади (Миколі Павловичу приходилося часто судитися за повернення боргів), він, як щирий християнин, продовжував жертвувати чималі суми грошей на користь Грецьких церков та бідних членів братства, на придане дівчатам із збіднілих грецьких родин. Отримуючи за судовим присудом відсотки з позичених колись різним особам грошей, він передавав їх в розпорядження Ніжинського Грецького Магістрату на благодійні цілі.

Свідченням високого авторитету, яким користувався Микола Павлович Зосимá серед ніжинських греків, був той факт, що його неодноразово, у продовж довгих років, обирали старостою Грецьких церков.

18 березня (за старим стилем) 1841 року, відчуваючи наближення кінця життєвого шляху, Микола Павлович Зосимá в присутності свідків склав заповіт, у якому розпорядився залишками родинного капіталу, що налічували близько 300000 карбованців сріблом. Оскільки Микола Зосимá, як і всі інші брати, був неодружений і прямих нащадків не мав, він поділив гроші поміж далекими родичами та найближчими приятелями. Але, залишаючись відданим принесеній ще в молодому віці клятві, більшу частину своїх заощаджень заповідав на благодійні справи: на утримання штату та будівництво нових приміщень для училища братів Зосимá, богадільні, лікарні, церков та монастирів міста Яніни, на утримання сирітського притулку та школи на острові Патмос, а також на придане дівчатам із збіднілих родин греків з Яніни та навколишніх селищ.

Грецькому братству в Ніжині він залишив свій кам’яний будинок в приході Спасо-Преображенської церкви, а також відказав гроші на утримання церкви Костянтина та Олени, на платню сторожу та упорядкування Грецького кладовища, на свічки для панікадил Грецько-Всіхсвятської церкви, на виготовлення коштовних риз для грецьких священиків та придане дівчатам з бідних родин ніжинських греків. Велику власну бібліотеку, що складалася з богослужбових та світських книжок грецькою та російською мовою, у тому числі виданих коштом братів Зосимів, Микола Павлович просив передати в користування ніжинських церков та Грецького Олександрівського училища. Чимало книг, з числа виданих братами Зосимами, згодом у складі бібліотеки Грецького Олександріського училища потрапили до книгосховища Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька, і тепер займають почесне місце в експозиції Музею рідкісної книги Ніжинського державного педуніверситету імені М.Гоголя.

В пам’ять про своїх батьків та братів Микола Павлович наостанок просив священиків Ніжинського Грецького братства щорічно відправляти на Грецьому кладовищі та в Михайлівській та Всіхсвятській церквах обідні. Влаштувавши усі фінансові та духовні справи, віддавши останні розпорядження душеприкажчикам, він з почуттям виконаного обов’язку тихо відійшов у вічність 16 лютого (за ст. стилем) 1842 року і був похований з усіма почестями в склепі біля вівтаря побудованої ним кладовищенської церкви, поруч з братом Анастасієм.

Коли звістка про смерть Миколи Зосима дійшла до Греції, в Афінах зібралися найповажніші люди Греції, щоб вшанувати пам’ять цих великих патріотів та меценатів.

Як відзначалося в постанові, прийнятій цими обранцями грецького народу 30 березня 1842 року, "було звершене при всьому загалі святе поминання, на якому згадувалися імена Анастасія, Феодосія, Миколи, Зоя та Михаїла Зосимадів. Відразу ж було вирішено збудувати пам’ятник, достойний братів Зосима, на якому б було написано про всі їх добрі справи в ім’я Греції”.

Добра пам’ять про братів Зосимів і досі живе в Греції. Вдячні нащадки до сьогодні вшановують благородних патріотів, які зробили стільки добрих справ для відродження еллінського духу та відновлення державної незалежності Греції. В місті Яніні, на батьківщині братів Зосимá, їх ім’ям названо вулицю, бібліотеку, Педагогічну Академію. На базі заснованого братами училища сьогодні діють дві гімназії та ліцей, а всім вихованцям цих учбових закладів за заповітом Миколи Павловича Зосими до цього часу символічно дарується тлумачний словник грецької мови. Випускники школи сьогодні живуть і працюють по всій Греції, але їх об’єднує в Асоціацію випускників школи братів Зосимá вдячність і світла пам’ять до видатних патріотів та просвітителів Греції.

На превеликий жаль, в Ніжині традицію вшанування пам’яті братів-меценатів на деякий час було забуто, а їхні поховання по-варварськи зруйновано. Кілька десятиліть пролежали біля вівтаря церкви Костянтина та Олени надгробки, скинуті з могил братів Зосимів. Але у 1991 році Морозову Олександру Сергійовичу, тоді ще працівнику історичного відділу Ніжинського краєзнавчого музею, пощастило після тривалих архівних та натурних пошуків відшукати місце поховання братів Зосимів, а згодом – знайти й масивні гранітні бази, на яких стояли пам’ятники. У 1993 році Ніжинська міська Рада виділила кошти на відновлення надгробків на могилах братів Анастасія та Миколи Зосимів. Відтоді ім’я братів надано Ніжинському міському товариству греків та одній з вулиць в історичному центрі Ніжина.

Грецьке товариство імені братів Зосимів та громада Грецько-Всіхсвятської церкви відновило давню традицію вшанування пам’яті видатних братів-патріотів. Віднині на їх могилах щороку відбувається заупокійне богослужіння.

Меценати Чернігівського колегіуму

Важливе місце серед освітніх закладів у XVIII ст. займав Чернігівський колегіум - один із центрів духовного життя Лівобережної України. Створення і діяльність Чернігівського колегіуму були нерозривно пов'язані з суспільно-політичним та економічним розвитком Гетьманщини на рубежі XVII - XVIII ст., коли центр українського державотворення та функціонування основних козацьких інституцій перемістився в Лівобережну Україну. На теренах багатої на історичні традиції Чернігово-Сіверської землі, постають гетьманські столиці (Батурин, Глухів), відроджується стародавній центр регіону - Чернігів. З другої половини XVII ст. тут утвердилися багаті, впливові роди козацької старшини - Лизогуби, Дуніни-Борковські, Полуботки, які відбудували місто, відновили його стародавні храми.

Піднесенню Чернігова сприяло і високоосвічене духовенство. Чернігівським архієпископам, що володіли найбільшою в Гетьманщині єпархією, імпонувало мати свою резиденцію в місті, яке за стародавньою славою дорівнювало Києву. Перевівши з Новгорода - Сіверського в Чернігів свою кафедру, друкарню, школу, найвпливовіший з українських ієрархів Лазар Баранович перетворив його на значний культурний осередок. Стурбований занепадом Києво-Могилянського колегіуму під час Руїни ("умалился, стал как малый Закхей "), владика хотів у Чернігові відкрити навчальний заклад вищого рівня, проте через матеріальні негаразди йому не вдалося цього зробити. Заснування вищого закладу стало можливим завдяки гетьману Івану Мазепі, який протегував його наступнику архієпископу Іоанну Максимовичу. Маючи намір реорганізувати школу Лазара Барановича в колегіум, Іоанн Максимович у 1700 р. за сприяння та фінансування гетьмана Івана Мазепи розпочав в кафедральному Борисоглібському монастирі будівництво цілого комплексу приміщень, що складався з монастирської трапезної, дзвіниці та корпусу шкільних приміщень. Цей задум був підтриманий і продовжений наступниками Барановича.

Першу групу меценатів становлять чернігівські єпископи Антоній Стаховський (1713 - 1741), Іларіон Рогалевський (1735-1738), Амвросій Дубневич (1742 - 1750), Іраклій Комаровський (1752 - 1761), Кирило Ляшевецький (1761 - 1776).

Після єпископів в поменнику Чернігівського колегіуму вписаний рід Тимофія Максимовича, який викладав у Чернігівському колегіумі, перебував на посаді кафедрального писаря, а потім був висвячений архімандритом Єлецького монастиря. Згадується в синодику і рід Германа Кононовича - викладача Чернігівського колегіуму, а згодом архімандрита Троїцько-Іллінського монастиря.

В поменник вписані роди й інших духовних осіб, настоятелів Троїцько-Іллінського, Єлецького, П'ятницького, Новгород-Сіверського, Максаківського, Клюсовського, Любецького, Домницького, Каташинського, Суразького, Рябцевського, Рихлівського монастирів, а також чернігівського, новгород-сіверського, погарського, почепського, седнівського, семенівського, мглинського протопопів, ієромонахів, рідше рядових священиків. Це пояснюється, насамперед, тим, що саме від монастирів та протопопій надходили гроші й продукти на утримання малозабезпечених учнів Чернігівського колегіуму.

Серед духовних осіб вписані також імена вчителів і префектів Чернігівського колегіуму, зокрема Дмитра Смяловського, який навчався в колегіумі, а потім вчителював в ньому Панкратія Чарнуцького, Ємеліана Вертелецького, Германа Панковського, Гаврила Опнського. В поменник занесений також рід Григорія Кремського, студента філософії, який в 1754 р. був керуючим справами студентської конгрегації Чернігівського колегіуму.

В Чернігівському колегіумі здобувала освіту переважна більшість дітей козацької старшини Північного Лівобережжя. Так, до синодика вписаний рід генерального обозного Якова Лизогуба (1728-1749 рр. )

Його син, Ілля Лизогуб навчався у 30 -х роках XVIII ст. в Чернігівському колегіумі. У синодик вписаний також бунчуковий товариш Семен Лизогуб — небіж генерального обозного Якова Лизогуба, а також його дочка Пелагея.

Внесок на користь студентської конгрегації Чернігівського колегіуму зробив і Федір Лисенко - генеральний осавул (1728-1741 рр.), генеральний суддя (1741-1751 рр.). Відомо, що його онук - Василь Лисенко - навчався в Чернігівському колегіумі і його батько був кисилівським сотником (1741-1760рр.) Чернігівського полку. До синодика вписаний рід і Іллі Журмана - генерального судді (1756-1781 рр.), з 1781 року - губернатора Новгород-Сіверського намісництва.

В поменнику значиться рід генерального осавула Петра Валькевича (1741-1758 рр.). Внесок на потреби студентського товариства зробила графиня Наталія Розумовська - мати останнього гетьмана України, відтак її рід також записаний до синодика.

Чернігівським колегіумом опікувалися і чернігівські полковники. До синодика занесені роди Володимира Ізмайлова (1740-1749 рр.), Івана Божича (1750-1761 рр.), Петра Милорадовича ( 1762-1782 рр.).

В поменник Чернігівського колегіуму вписаний рід Андрія Полуботка - сина наказного гетьмана, чернігівського полковника Павла Полуботка (1705-1723 рр.). Андрій Полуботок був бунчуковим товаришем (1728-1744 рр.), гадяцьким полковим обозним (1738-1742 рр.). В поменник вписано більше 80 імен цього роду і серед них на четвертому місці ім'я Павла Полуботка. До поменника занесений і рід стародубського полковника Акима Борсука (1757-1759 рр.), представники якого також отримували освіту в Чернігівському колегіумі. До синодика занесено ім'я ще одного стародубського полковника - Степана Каролько-Карновича (1762-1763 рр.). Підтримував студентів Чернігівського колегіуму і полтавський полковник Андрій Горленко (1743-1774 рр.).

До синодика занесено також родини бунчукових товаришів Тимофія Скоропадського, Андрія Дуніна - Борковського, Івана Миклашевського, Андрія Миклашевського, Андрія Стаховича, Івана Лашкевича, Йосипа Рашевського, Івана Березовського, Івана Борозди, Степана Єси-монтовського, Стефана Бутовича та ін.

Записи в синодику Чернігівського колегіуму фіксують і полкову старшину: Пилипа Данченка та Степана Косача - полкових осавулів Стародубського полку, Івана Булавкіна - хорунжого Чернігівського полку, Якима Миткевича та Андрія Миткевича - писарів Чернігівського полку, Максима Танського - полкового осавула Київського полку.

В синодику поминаються численні роди сотників Чернігівського та Стародубського полків Івана Сахновського, Андрія Полянського, Андрія Лисенка, Івана Бобиря, Федора Посудевського, Якова Бакуринського, Андрія Тризни, Степана Судієнка, Григорія Дубовика, Федора Римші та ін.

В поменник вписані роди військових та значкових товаришів Олександра Шрамченка, Григорія Ждановича, Василя Соболевського, Степана Риби, Івана Молявки, Семена Юницького, Феодосія Полешка, Василя Грембецького. Поминаються і роди військових канцеляристів Антона Фільченовського, Івана Романовського, Івана Полоницького. Зрідка трапляються родини рядових козаків, зокрема Антона Куріки та Федора Мокренця.

Внески робила і чернігівська міська верхівка: Косьма Каневський, Никифор Ширай - війти Чернігівського магістрату, Петро Лопата, Іван Крутень, Григорій Бублик - бурмистри, Василь Малахов - райця магістрату. До поменника вписаний і рід Миколи Костянтиновича - чернігівського городничого. В синодику поминаються і роди міщан Романа Рябого, Стефана Котляра, Романа Ребенка.

Синодик Чернігівського колегіуму зафіксував історичну традицію благодійної діяльності широких верств української громадськості, опікування нею справами шкільництва, що значною мірою сприяло забезпеченню доступності освіти для представників різних прошарків. Тому можна говорити що з часом справа благодійництва захоплює все більше верств населення тогочасної території України, що сприяло культурному та освітньому її розвитку.


Висновок

Тема благодійництва в останній час стала доволі популярною, як на мене, це пов’язано з бажанням відновлення історичної справедливості, бо ці люди піклувалися нашою культурою і всебічно в позитивному значенні впливали на неї. Та все ж ця тема варта більш ґрунтовного дослідження сучасних істориків та краєзнавців, бо інформація про благодійників нашої країни та краю знаходиться в розпорошеному стані. Багатьох людей взагалі рідко згадують або навіть вони взагалі невідомі широкому загалу людей. А ці люди заслуговують нашої уваги незалежно від їхньої національності чи ставлення до них різних політичних режимів.


Список використаної літератури

1.Морозов О.С Благодійницька та видавничо-просвітницька діяльність братів Зосимів. — Сайт Музею рідкісної книги Ніжинського університету, —http://nigin-museum.do.am/publ/

2. Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. — К.: Вид.дім «КМ Академія», 2005

3.Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К.: Либідь, 1994

4.Травкіна О. Меценати Чернігівського Колегіуму. — Сайт міста Чернігів, — http://www.gorod.cn.ua/city_640.html
ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий