регистрация / вход

Теорія походження релігії

Курсова робота Теорія походження релігії План 1. Вступ 2. Концепції релігії 3. Виникнення релігії 4. Основні теорії походження релігії 5. Висновок 1. Вступ

Курсова робота

Теорія походження релігії


План

1. Вступ

2. Концепції релігії

3. Виникнення релігії

4. Основні теорії походження релігії

5. Висновок


1. Вступ

Термін «релігія» як означення відношення «людина — Бог» був запроваджений у XV—XVI ст. Тоді його вживали тільки в теїстичному значенні, без урахування усіх особли­востей феномену, який він позначав. А перед тим мислите­лі вдавалися до понять «совість», «пошана», «страх» перед Богом. Осмислений погляд на релігію як особливий фено­мен був започаткований філософією Нового часу, в чому найбільша заслуга німецьких філософів Фрідріха-Іммануїла Канта (1724—1804), Ернста-Даніеля Шлейєрмахера (1768—1834), Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770— 1831), Людвіга-Андреаса Фейербаха (1804—1872), Карла Маркса (1818—1883), Фрідріха Енгельса (1820—1895), французького філософа Огюста Конта (1798—1857), англійських філософів Дейвіда Юма (1711—1776), Герберта Спенсера (1820—1903) та ін.

Походить термін «релігія» з латини (religio — набож­ність), охоплюючи своїм змістом благочестя, святиню, пред­мет, що співвідноситься у житті людини з абсолютним, ви­щим, надлюдським — Богом, Божеством. Кожна релігія по-своєму іменує цю Вищу Силу. Однак було б некоректно тлумачити релігію лише як відображення зовнішніх що­до людини сил. Бо релігія є формою самовизначення лю­дини у світі, її причетності до явищ, що відбуваються під впливом Вищих Сил, а відповідно, до світу надприродно­го. Водночас релігія є не лише формою свідомості, а для багатьох людей реальним життям, що ґрунтується на за­садах віри.

Релігія — духовний феномен, що постає як форма самовизначен­ня людини у світі, виражає її віру в надприродне Начало — джере­ло буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Поняття «релігія» безпосередньо пов'язане з понят­тям «Бог». Релігії без уявлення про Бога не існує. Бог є началом і сенсом кожної релігії.

Бог, за релігійними уявленнями, є передусім Абсолю­том, вивищеним над людськими, природними силами, здіб­ностями, якостями та відносинами. Він розглядається як творець світу , хоч і не належить до нього.

Бог — верховна надприродна сутність, яка, згідно з різними релі­гійними вченнями, наділена вищим розумом, абсолютною доско­налістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що від­бувається в ньому.

Теологія (богослов'я) та її світоглядні опоненти віка­ми шукають доказів як «за», так і «проти» існування Бо­га. Але жодні аргументи нічого не доводять людині, яка не вірить, і непотрібні людині, яка вірує. Щодо цього І. Кант стверджував, що існування Бога не можна логічно ні до­вести, ні спростувати.

2. Концепції релігії

Намагання з'ясувати витоки і сутність релігії покли­кало до життя спеціальну галузь знань — релігієзнавст­во, яке разом з теологією є двома, хоч і відмінними між собою, формами осягнення феномену релігії. У лоні кож­ної з них розроблено відповідно до їх засадничих принци­пів концепції релігії: теологічні, філософські, соціологічні, біологічні, психологічні, етнологічні. Прагнучи з'ясувати особливості феномену релігії, кожна з них виходить зі своїх світоглядних орієнтацій. Водночас вони тісно взаємодіють між собою, користуючись дослідницьким інструментарі­єм одна одної, взаємозбагачуючись і взаємокоригуючись.

Богословсько-теологічні концепції. Теологія (teos — Бог, logos — вчення) — вчення про Бога і богослов'я — наука про уславлення Бога є історично першими формами вчення про релігію. Вони сформувалися внаслідок нама­гання пояснити, зрозуміти релігію «зсередини»; зробити доступними для віруючих загальні положення певної ре­лігії, образи, втілені у священних книгах, догматичні фор­мули. До них належать: догматика — системний виклад положень, які згідно з конкретною релігією вважаються істинними, екзегетика (грец. ezegeomai — витлумачую, по­яснюю) — тлумачення біблійних текстів, каноніка — тео­рія церковного права та ін.

Якщо теологія безпосередньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію, різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання, то релігіє­знавство намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів у історич­ному розвитку.

Богословсько-теологічний підхід до релігії — це по­гляд на неї зсередини, з позиції самої релігії, відповідного релігійного досвіду. Основою його є релігійна віра. Збаг­нути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна лю­дина, а невіруючим релігія недоступна. Віруючим влас­тивий особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід — переживання, пов'язані з відчуттям присутнос­ті у житті Вищого начала. Реалізується він на основі ви­знання абсолютності релігійного віровчення.

Головне в богословсько-теологічному підході — об­ґрунтування та захист релігійного віровчення, визнан­ня вічної цінності релігії для кожної людини і людства загалом. Теологічні пояснення релігії наскрізь прони­зані ідеями, які відображають конфесійну належність їх авторів. Єднає їх визнання того, що релігія є особли­вим феноменом, результатом взаємопричетності Бога і людини.

У процесі становлення теологічних пояснень окреслило­ся два підходи у визначенні релігії: супранатуралізм та історична школа в теології. Супранатуралізм ґрунтується на визнанні існування надприродної, надрозумної субстан­ції, а релігію тлумачить як «надприродне одкровення», «нестворюваний феномен». Але такий погляд вступає в су­перечність із залежністю еволюції релігії від тенденцій суспільного розвитку. Саме на це звертали увагу представ­ники історичної школи в теологи. Найвідоміший серед них німецький теолог, філософ, соціолог Ернст Трельч (1865— 1923) стверджував, що релігія є водночас суб'єктивним став­ленням до Бога та об'єктивною історичною реальністю.

Згодом у теологічному релігієзнавстві заявили про се­бе роз'єднуюча та об'єднуюча тенденції. Стосувалися во­ни відносин суспільства і релігії. Представники роз'єдную­чої тенденції стверджували, що суспільство і релігія існу­ють як «самостійні величини», різняться між собою. Втілена у догматичному вченні суть релігії постає «вічни­ми істинами», «позачасовими принципами», «надісторич-ним зерном». Соціальними аспектами наділені лише яви­ща релігії, а також релігійні організації, установи. При­хильники об'єднуючої тенденції стверджують, що релігійні ідеї та принципи неухильно оволодівають світською сфе­рою, яка вже не є позарелігійною.

Теологічному підходові до релігії (погляду «зсереди­ни») протистоїть філософський метод розуміння її (погляд «ззовні»).

Філософський аналіз релігії. Розглядаючи релігію з пев­ної дистанції, філософія прагне з'ясувати загальні її прин­ципи та закономірності, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філо­софія є розгалуженою системою вчень, шкіл, течій, напря­мів. Однією з них є релігійна філософія, яка, вдаючись до філософської методології, досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з ре­лігійною філософією у XVII—XVIII ст. зароджується філо­софія релігії — розділ релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності й сенсу релі­гійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспіль­ства, її тлумачення релігії виходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. Особливість фі­лософії релігії полягає і в тому, що вона, будучи методоло­гічною основою інших розділів літературознавства, водно­час синтезує, узагальнює результати їх досліджень.

Одним із перших зосередився на філософських аспек­тах релігії І. Кант, який вважав, що наукове знання про душу, Бога неможливе, але у своїй етичній концепції за­стосовував ідеї душі та Бога. Філософський аналіз релігії домінував до середини XIX ст., коли поряд з теологічним та філософським починає формуватися науковий підхід.

Наукові дослідження релігії. Відмінність між філо­софським і науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослі­дження. Предметною сферою філософії є дослідження дій­сності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філо­софія акцентує увагу на світоглядних аспектах релігії. Най­суттєвіше для неї — як вирішується у релігії проблема духовного й матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну зі сфер су­спільного життя у її взаємозв'язках та взаємодії: як фор­мується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони вироб­ляють у людей; як діють релігійні організації; які функ­ції виконує релігія в суспільстві.

3. Виникнення релігії

Релігія виникла на певному етапі історії суспільства, її зародження та формування зумовлені розвитком людської свідомості. Перший етап цього розвитку пов'язаний з по­явою мавполюдей і тривав до епохи неандертальської люди­ни (формування родової общини). Це був період чуттєво-конкретної, безпосередньо залученої до трудового процесу стадної свідомості. Вона не виходила за межі матеріальної практики, оскільки духовна сфера ще не була відокремле­ною. Вести мову про релігію на цьому етапі немає підстав.

У родовій общині свідомість людини вже була певною мірою свідомістю суспільною. Людина мала світогляд, на основі якого взаємодіяла з навколишнім світом. Первісну суспільну свідомість характеризували наївно-реалістич­ні погляди на світ, які перепліталися з нереалістичними, фантастичними. Усі вони відображалися в міфах. А міф на той час був головним носієм інформації, його запам'я­товували і передавали від покоління до покоління.

Міф (грец. Myfhos — розповідь, переказ) — символічне уявлення лю­дей про світ; витвір наївної віри, колективного художньо-образного мислення на чуттєвому рівні; оповідання про богів, героїв.

Міф виконував роль світогляду, оскільки містив за­гальну оцінку світу, формував ціннісні орієнтири, норми поведінки і діяльності. Одні вчені ототожнюють міф і ре­лігію, інші категорично не згодні з цим. Основою міфоло­гічного світогляду було уособлення природи, уподібнення її до людини, перенесення на природу всіх людських якос­тей, насамперед здатності діяти свідомо. Міфологічний світогляд формувався під час трудової діяльності люди­ни. Водночас розвивалося її мислення, закладалися умови для формування системного світогляду.

Формування релігійних уявлень почалося в неандер­тальську епоху, яка тривала 100—400 тис. років тому. Свід­ченням цього є те, що неандертальці вже ховали померлих. На стоянці в печері Кіїк-Коба (Крим) виявлено поховання дорослої людини і дитини. Обох було покладено на бік зі злегка зігнутими колінами, тіла пофарбовано вохрою. В пе­чері Тешик-Таш (Узбекистан) було поховано дитину, навколо її черепа парами лежали роги козла, які, можливо, були об'єктом полювання людей цього роду. В обох випадках наявне певне ставлення до факту смерті, покійника, піклу­вання про нього. Можливо, тоді з'явилися уявлення про ймовірність існування людини за межами реального буття.

Інші дослідники вважають, що релігійних уявлень не­андертальці не мали, а поховання вони здійснювали із сані­тарно-гігієнічних потреб чи визнання авторитету в общині жінки-матері, яка захищала свою дитину і після її смерті.

Релігійні уявлення були властиві кроманьйонській лю­дині, залишки якої знайдено в 1868 р. у печері Кро-Маньон (Франція). її існування датується пізнім палеолітом (при­близно 40 тис. років тому). Вона вже була «homo sapiens» — людиною розумною. Кроманьйонці застосовували вдоско­налені засоби полювання, будували землянки, носили одяг, жили кровнородинною общиною. У цей час панував матрі­архат.

Неподалік м. Іркутська у долині р. Біла (с. Мальта) на кроманьйонській стоянці виявлено поховання дитини з численними прикрасами — намистом, браслетами тощо. Тіло було пофарбовано червоною вохрою. Очевидно, кро­маньйонці мали уявлення, що й після смерті людина десь існуватиме, її зв'язок з родом не перерветься.

Формування релігійних уявлень людей не було одномоментним, процес тривав упродовж 20 тис. років, охоп­люючи останній період доби розкладу первіснообщинного ладу і початковий період класового суспільства.

4. Основні теорії походження релігії

Спроби пізнати походження, сутність, розвиток релігії були започатковані давно. Більшість віруючих і духовен­ства стверджує, що релігію подарував людству Бог, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не потребує знань щодо її походження. Але, попри це, існує загально­визнана історія релігій, яка фіксує початок кожної з них. Залежно від концептуальних засад сформувалися різні тео­рії походження релігії.

Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтують­ся на твердженнях про надприродні причини та обстави­ни походження релігії.

Традиціоналістська теорія. Згідно з нею релігію від­крив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викла­дено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньо­грецький мислитель Платон (428—348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особли­вою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує просто­ру і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине — незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, сповнена ідеєю Бога людська душа згадує про нього в матеріальному світі, що і є основою релігії.

Цю теорію походження релігії пізніше розвивали мис­лителі, яких церковна історія назвала святими отцями Церк­ви. У православ'ї це Афанасій Александрійський (прибл. 295—373), Іоанн Златоуст (прибл. 350—407), Іоанн Дамас-кін (прибл. 675—753), у католицизмі — Августин Блажен­ний (354—430), Фома Аквінський (1225—1274).

Традиціоналістська теорія не потребує доведення, оскіль­ки ґрунтується на вірі. Стосується вона тільки христи­янства. Тому набула значного поширення у християнсь­кому богослов'ї. Щодо походження інших релігій христи­янство допускає будь-які пояснення.

Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від сві­ту речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і при­роду, тобто надлюдської й надприродної. Бог є джерелом усього, а отже, і релігії.

Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному — релігія є результатом розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існу­вання Бога. її сповідувало багато визначних мислителів, особливо у XVI—XIX ст.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею ідея Бога при­таманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існуван­ня: людина мислить про Бога, отже, він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродже­ною ідеєю, вона існує у свідомості людини від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим пред­ставником цієї концепції був французький філософ, ма­тематик, природодослідник Рене Декарт (1569—1650).

Богословський раціоналізм. На думку його засновни­ка, німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646—1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. За­вдяки цьому людство прийшло до християнства — єди­ної релігії Одкровення.

Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німець­кий філософ Іммануїл-Герман Фіхте (1797—1879) вва­жав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, породжених усвідомленням люди­ною скінченності свого буття. З цього народжується благо­говіння.

Містичні теорії. їх єднає визнання надприродного по­ходження релігії, яка є наслідком Одкровення, але не на­завжди даного людям Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Наприклад, німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Фрідріх-Ген-ріх Якобі (1743—1819) вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, які і є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних спе­цифічних умов і потребує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

Православно-академічна теорія. Сформувалася вона в другій половині XIX ст. у російському богослов'ї. Заснов­ником її був професор Московської духовної академії Федір Голубинський (1797—1854). Згідно з цією теорією виникнення релігії зумовлене дією двох джерел: 1) об'єк­тивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини; 2) суб'єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Для аргумента­ції цієї точки зору використовувалася теорія вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Оскільки вроджені ідеї є результатом Божественної во­лі, вони повинні містити ідею Бога. Ці ідеї є релігією. Але наявність невіруючих у світі доведеться за такою логікою пояснювати відсутністю у них вроджених ідей про Бога. Тому стверджувалося, що не слід вважати, ніби вроджена ідея Бога з самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи поняття. Вона існує навіть не як здатність утво­рювати поняття про Бога, а як вроджене прагнення до не­скінченного, як потреба здобуття знань про Бога.

Одкровення має дві передумови: безмежні здібності Бо­га; процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

Академічний теїзм використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює богословські теорії по­ходження релігії. Але він визнає абсолютний пріоритет віри і не переходить межі, за якою починається справжня наука, а прагне досягти сучасного рівня розвитку людсь­кого мислення, осучаснити релігію.


Наукові теорії походження релігії. Головна їх особли­вість полягає у намаганні пояснити релігію як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможності лю­дини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

Політико-державна теорія. Започаткована вона у V ст. до н.е. давньогрецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. її поділяв Лактацій (250—225 до н.е.), який вважав засновником релігії римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти (ідейний напрям у культу­рі Відродження, який обстоював право на існування неза­лежної від релігії світської культури) та енциклопедисти (французькі мислителі-просвітники Дідро, Монтеск'є, Воль­тер, Руссо та ін.), які брали участь у створенні «Енцикло­педії» — першого твору, що систематизував тогочасні нау­кові знання) XVII—XVIII ст. Релігію вони вважали ошу­канством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального су­спільного спокою.

Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340—260 до н.е.), який гадав, що релігія бере поча­ток із вшанування й обожнювання найдавніших царів.

Натуралістична (матеріалістична) концепція. Постав­ши одночасно з євгемеризмом, вона ґрунтувалася на твер­дженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального світу. її прихильники вважали релігію фан­тастичним відображенням світу в свідомості людей. Серед мислителів цього напряму — грецький філософ-матеріаліст Епікур (342—270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атоміс­тичну будову світу, що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами. Лукрецій Кар (прибл. 99—55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спону­кає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовни­ків Епікура — римському письменнику Петронію (? — прибл. 66 н.е.) належить вислів: «Перших богів на Землі створив страх». Так думав і засновник матеріалістичної лі­нії у філософії Демокріт (460—361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгип­тян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й історик Діодор Сицилійський (прибл. 90—21 до н.е.), письменник із сирійського міста Са-мосата — Лукіан (прибл. 120—180).

Натуралістична концепція походження релігії прижи­лася в численних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників — англійські філософи Д. Юм, Т. Гоббс, представники німецької класичної філософії — Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Ніцше, засновник «філософії життя» Л. Фейербах, представник марксистської філософії Ф. Ен­гельс та ін.

Міфологічна теорія. її сповідував англійський лінг­віст Макс Мюллер (1823—1900), який, вивчаючи мови дав­ніх народів, зробив припущення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії. Концепція Мюллера мала хитку наукову основу, оскільки не вписувалася в історію виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід окре­мих племен до землеробства, а релігійні уявлення існува­ли задовго до цього.

Міфологічну теорію походження релігій сповідували брати Грімм, О. Потебня та ін. Вона є своєрідним продов­женням астральної теорії походження релігії, представ­ники якої вважали її виникнення наслідком намагань давніх людей пояснити метеорологічні, астральні явища. Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Засновником її був англійський етно­граф, релігієзнавець Е. Тайлор. Він вважав, що релігія сфор­мувалася від віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (лат. anima, animys — душа, дух), який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями.

Англійський філософ і соціолог Г. Спенсер виводить по­ходження анімізму з ідеї «двійника»: первісна людина ба­чила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з'являлася думка про подвійну сутність людини. За іншими твердженнями, анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філософсь­кому самозаглибленні. Анімістична теорія спонукала до ви­знання розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму постала концепція преанімізму, згі­дно з якою найважливішими чинниками виникнення ре­лігії є переживання, емоції. Англійський учений Роберт Маретт (1866—1943) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивос­тей, не пов'язану з матеріальними тілами, яка, однак, вияв­ляється в них.

Теорія аніматизму. її висунули критики анімізму, стверджуючи, що анімізму передувало одухотворення ре­чей, всієї природи, згідно з яким кожна річ, кожне явище має «свого господаря», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм — обожнювання природи. Теорію аніматизму активно поглиблювали етнографи В. Богораз (1865—1936) і Л. Пштернберг (1861—1927).

Теорія прамонотеїзму. Автор цієї теорії католицький монах і етнограф А. Ланг (1841—1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг пов'язував зародження релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона іс­нувала ще за часів матріархату.

Магічна теорія. Вона постала в намаганнях англійсь­кого етнографа, історика, релігієзнавця Джеймса-Джорджа Фрезера пояснити духовний розвиток людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу пер­вісної релігії, на його думку, становить магія, що впливає на волю надприродних сил. Людина спочатку намагаєть­ся боротися за свій добробут з допомогою магічних засо­бів, але, впевнившись у їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина «винаходить» науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука є елементами одного ряду. Насправді — це різні сфери мислення і га­лузі діяльності людей.

Психологічна теорія. В основу її взято тезу, що заро­дження релігії зумовлене особливостями природи люди­ни, її започаткував австрійський психолог, автор теорії психоаналізу 3. Фрейд. Релігія, згідно з його вченням, є наслідком психічних переживань людини в стресовій си­туації. Духовний світ первісної людини подібний до сві­торозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. Тому психічне передує соціально­му, зумовлює, визначає його, а значить, психічне сприйнят­тя світу первісною людиною є джерелом її релігійного світорозуміння.


5. Головні функції релігії

Функції релігії — способи, рівень, напрями впливу релігії на соці­ум, його структурні елементи, особистість.

Функції релігії тісно пов'язані із структурою релігії, кожен елемент якої визначає їх специфіку, дають змогу глибше, всебічніше пізнати її особливості, вплив на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано (латентно), по­стійно чи тільки на певних етапах історії, виражаючи мож­ливості релігії та її роль у суспільстві. Якщо функції ре­лігії окреслюють і характеризують форми, способи, напря­ми, рівень впливу релігії в суспільстві, то роль релігії є наслідком реалізації релігією своїх функцій.

Релігія задовольняє різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних феноменів не здатен замінити її. Саме це і визначає особливість її функцій, серед яких виділяються: компенсаційна, терапевтична, втішальна, світоглядна, ре­гулятивна, комунікативна, інтегративна, дезінтегруюча, ідеологічна, політична, правова, культуроформуюча, легітимуюча. Це дає підстави стверджувати, що релігія є поліфункціональ-ним феноменом. Кожна із функцій релігії є відображенням духовних потреб, інтересів індивідів, спільнот.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини, забезпечуючи про­цес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важ­ливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов'я­зані з компенсаційною, оскільки забезпечують зняття пси­хологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. За­безпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі куль­тових церемоній тощо.

Світоглядна функція. її особливість полягає у вироб­ленні своєрідної сукупності поглядів, оцінок, норм, устано­вок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку.

Залежно від способів та аргументів, завдяки яким лю­дина пояснює світ, її світогляд може бути філософським, міфологічним або релігійним. Релігійний світогляд вклю­чає в систему «людина — світ» комплекс надприродних істот, зв'язків і відносин, прагне пояснити події, явища зем­ного буття впливом потойбічних, надприродних сил. Від­повідно до цього він розглядає і смисл життя, усвідомлен­ня якого додає людині сил у подоланні життєвих проблем, навіть і в сприйнятті смерті. Кожна релігія по-своєму тлу­мачить цю проблему, але всі визнають те, що земне життя людини є лише фрагментом її буття, яке після смерті про­довжується у потойбічному світі.

Регулятивна функція. Виявляється ця функція в регу­люванні соціальних відносин, вчинків віруючих через сис­тему заборон, табу, санкцій, стосуючись не лише їх поведін­ки в суспільстві, але й у сім'ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною систе­мою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення.

Важливу регулятивну роль відіграє нормативна сис­тема релігії, яка виявляється у вимогах, правилах, по­кликаних забезпечити реалізацію релігійних цінностей. Норми містять у собі обов'язковість, спонукальність. Во­ни бувають позитивними, зобов'язуючи до дій, або нега­тивними, забороняючи певні вчинки, стосунки. Стосува­тися можуть усіх послідовників віровчення, або конкрет­ної групи (мирян, священнослужителів). З огляду на особливості реалізації виділяють культові (визначають порядок культових обрядів, церемоній) та організаційно-функціональні норми (регулюють внутріцерковні, міжцер-ковні, міжконфесійні відносини, визначають структуру ре­лігійних організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх діяльність, а також стосунки між ві­руючими і священнослужителями тощо).

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпе­чення спілкування віруючих з Богом (молитва, інші куль­тові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігій­на комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілку­вання, соціалізацію, передавання релігійного досвіду, розвиток зв'язків між окремими віруючими, між вірую­чими і релігійною громадою, духовенством, між релігійни­ми організаціями різного віросповідання. Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її засвоєння, оцінку, що сприяє інтеграції (об'єднанню) чи дезінтеграції (роз'єднан­ню) релігійних груп.

Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпе­ченню стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи людям усвідомити свою моральну належність до соціуму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об'єднатися з близькими за поглядами, моральними установками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь у культових церемоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності, згурто­ваності, знижує конфліктність, натомість посилює суспіль­ну рівновагу та гармонію суспільних відносин.

Різною мірою інтегративна функція виявляє себе на рівні суспільства, конфесій, а також окремих релігійних громад. Найпомітнішою вона є, коли система релігійних цінностей відповідає фундаментальним потребам суспільства.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об'­єднавшись на основі певного віровчення, культу, групи лю­дей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути джерелом конфлікту між представниками різ­них віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідо­мо провокуються, оскільки вони сприяють зміцненню ре­лігійних груп, посиленню авторитету їх лідерів.

Існують конфлікти і всередині релігійних об'єднань, наприклад, між консерваторами і реформаторами. Нерід­ко вони стають передумовою церковних, конфесійних роз­колів, виникнення сектантських утворень. Часто в основі релігійних конфліктів фігурують політичні, економічні ін­тереси. Нерідко під релігійними лозунгами розгортають­ся соціальні конфлікти.

Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не об­минули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими бу­ли розкол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розді­лення його на православ'я і католицизм, реформація в ка­толицизмі (XVI—XVII ст.), рух старообрядництва в Руській православній церкві (XVII ст.), перипетії, пов'язані з утво­ренням та функціонуванням греко-католицької церкви в Україні та ін.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релі­гія як форма суспільної свідомості є надбудовним яви­щем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише відображати їх — виправдовувати, схвалювати чи осуджувати. Все це відповідно позначається на свідомості мас і на їх участі в суспільно-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві можуть домінувати конфор­містські (примиренські) настрої або розгортатися соціаль­но-політичні конфлікти.

Політична, правова функції. Значною мірою вони вза­ємопов'язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія свід­чить, що більшість церков не обминали актуальних суспіль­них проблем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними, держав­ними справами (теократичні держави), в тому числі й зако­нодавчі та арбітражні повноваження.

Культуроформуюча функція. Реалізується вона у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження цінностей релігійної куль­тури, нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування і розвиток естетич­них цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (лат. legitimus — законний, узаконений) функція. Виявляється вона в узаконенні певних суспіль­них порядків, державних інститутів, політичних, правових і відносин, норм чи визнанні їх неправомірними.


6. Висновок

Релігія є невід’ємним елементом суспільного життя, важливим чинником суспільних відносин. Її місце і роль у суспільній системі визначають і функції релігії в у суспільному житті.

Релігія як феномен сформувалась у намаганнях людини пізнати особливості буття світу, сили, що панують у ньому, а також своє місце і роль у процесах, що відбуваються у природі, суспільстві різним чином торкаючись її буття. У цьому процесі вона прийшла до розуміння існування у Всесвіті Вищих Сил, які по особливому освітлюють людську душу, завдяки яким людина вивищується над собою і, пізнаючи Бога, починає відчувати його буття в собі.

Деякі вчені тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. На їх погляд, релігія є переважно міфологічно. Системою, а формування релігійної свідомості починається із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах. Їх джерелом є природа, суспільство, людина. На основі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки.

Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов’язує ці почуття з надприродним джерелом, “із зустріччю віруючого з божеством, священним”. Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надпридне джерело релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної течії стверджують, що людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантастичні істини, зв’язки та відношення.

Зібрати вичерпну інформацію про всі релігії світу, яких натепер зафіксовано до 5 тис., ще не вдалося нікому, відповідно ще не вироблено оптимальної класифікації. Пізнання феномену релігії, особливостей сучасних національних, світових релігій неможливе без осмислення відомостей про первісні форми вірувань.

Використана література

1. Академічне релігієзнавство – Київ. 2000 р.

2. В.І. Лубский, В.І. Теремко, М.В. Лубська – релігієзнавство підручник – Київ “Академвидав”. 2006 р.

3. Ю.А. Калінін, Харьковщенко Релігієзнавство підручник – Київ “Наукова думка” 2002 р.

4. В.І. Лубский – Релігієзнавство – Київ, 1997 р.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий