Реферат
Культура України-Русі ІХ-ХІІІ ст.
ПЛАН
Вступ.
1. Особливості культури Київської Русі.
2. Література й освіта Київської держави.
3. Літописи.
4. Архітектура і образотворче мистецтво Русі.
Висновок.
Використана література.
Вступ.
Культура України-Русі ІХ-ХІІІ ст. характеризувалась подальшим розвитком. Русь успадкувала землеробську, побутову і культову культуру від багатьох своїх попередників — давніх жителів Східної Європи. Проте географічні, економічні та політичні обставини диктували культурну першість українських земель у Давньоруській державі. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури — від творів Арістотеля до засобів кладки кам’яної арки в спорудах та успіхів культури східнослов’янських племен -- і породив самобутній характер культури України-Русі, яка, незважаючи на певну .етнічну і мовну спорідненість слов’янських народів, була відмінною від культури поляків, білорусів, росіян, болгар, словаків. Більше того, саме культура Київської держави мала апозитивний вплив на культурний поступ сусідів.
Проте, не безмучасті великодержавних російських шовіністів, київська культурна спадщина спочатку була проголошена, як, до речі, і сама Росія, ‘’єдиной и неделимой’’, а потім, з метою формального «примирення» народів,-‘’колискою’’ російського, українського і білоруського народів без урахування історичного, етнографічного, мовного грунту і підгрунтя. Це сталося тому, що тривалий час в історії панівною була політика, а не історіографія, не власне наука.
Після здобуття Україною державної незалежності російськими істориками знову піднято гамір навколо «колиски» з висновками, що саме російська культура бере початок від Русі, а інші народи, в тому числі й українці, повинні знову шукати свої корені. Однак історія свідчить, що народжений через п'ять століть після занепаду України-Русі північно-східний конгломеративний «старший брат» взяв собі спочатку назву Русь, Росія замість Московії, Московщини. Вважалось, що крапки над «і» розставлено, а думки справжніх істориків до уваги не брались.
Проте ще в XIX ст. слідом за І. Франком, І. Нечуєм-Левицьким, В. Істриним. М. Грушевський зазначав, що «культура XI—XIII ст. була українською, як ми говоримо тепер, або «южно-русской», як можуть сказати ті, для яких назва «український» і звучить дико в застосуванні до старого часу. Вилучати її від пізнішої галицько-волинської і новішої київсько-галицької ; літератури і пришивати під назвою «общеруської» знов-таки до «русской» — великоруської — це завжди лишиться операцією не науковою, яка суперечить науковим інтересам». Витоки давньоруської культури. В чому ж полягає самобутність культури України-Русі?
Насамперед зазначимо, що культура України-Русі за своїм походженням і характером була європейською, але із значним впливом культур Сходу. Русь підтримувала різносторонні зв'язки з багатьма країнами, засвоюючи передусім більш розвинену візантійську культуру і через неї — досвід і надбання європейської і східної культур, виявляючи при цьому самобутність і неповторність.
Особливості культури Київської Русі
Культура Русі, особливо до її роздробленості, це досить складна картина боротьби старого й зародження нових елементів. У кожній галузі культури спостерігаємо більш-менш усталені залишки минулого, які часто протидіють натиску нового. Особливо яскраво це видно у господарській діяльності русичів. Так, у сільському господарстві старе колективне підсічне землеробство змінюється рільництвом, але мисливство й рибальство зберігають велике значення. Відбувається швидке зростання міст, поселень, проте данина, як початкова форма феодальної ренти, залишається провідною формою надходження прибутків. Розвиваються ремесла, широкого розвитку набуває торгівля, особливо зовнішня . Проте всередині країни господарство ще довго було натуральним.
Літературні джерела та археологічні знахідки свідчать, що крім боротьби старого й нового культура Русі чітко відрізняє культуру кияжо-дружинної верхівки та культури низів міст і сіл. Це виявляється в побуті, мистецтві, свідомості та ін. При цьому якщо культура княжо-дружинна характеризується деякою єдністю, то культура низів все ще проникнута старими, племінними відмінностями. Богатир з простих кожум'як ще може ввійти в княжу дружину і стати «великим мужем», але ця дружина вже вимагає у князя срібних ложок і цурається дерев'яних. У XI — XIII ст. протилежність цих двох тенденцій у культурі Русі виявляється ще з більшою силою.
Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя; з'явились численні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку майже нічого не відомо, і мовою книжною. Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню Київської Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і після цього Київська Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.
Церква вперто боролась з віковою традицією української культури. Згодом вона була вимушена пристосуватися, асимілювати язичницькі культи, обряди, побутову культуру, вбираючи в себе їх кращі елементи. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції праукраїнців, пов'язані з християнськими нормами: Різдво всесвіту святкується як Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають колядки і щедрівки; з церковними святами пов'язані й інші календарні свята українців — Масляна, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день тощо.
Література й освіта Київської держави.
Осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей на Русі, як і Взагалі в Європі, були храми й монастирі. Одним з найвідоміших центрів культурного життя був Софійський собор у Києві — резиденція мит-рополита. Тут було укладено перший давньоруський літописний звід 1037— 1039 рр., а митрополит Іларіон написав і проголосив знамените «Слово про закон і благодать», яке вражає глибиною національної свідомості й ораторським хистом. При Софійському соборі розроблено основи першого збірника законів, який зберігся до цього часу — Руська правда»; створено «Ізборник Святослава» (1073 і 1076 рр.); написано незвичайне за своєю ідеологічною спрямованістю «Послан-Митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми та ін.
У царині освіти роль Софії Київської також велика. Книги, які виходили з її стін, ставали основою для створення бібліотек, зокрема й великої бібліотеки Печорського монастиря, який з кінця XI ст. став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі.
На Русі письменні люди були не лише серед знаті та духівництва й серед простого люду. Для ствердження про час, умови та обставини, виникнення у русичів писемності сучасна наука має не так багато даних Тому одні вчені визнають наявність письма в Русі ще задовго до хрещення, інші вважають, що писемність Русі — результат прийняття християнства.
Водночас численні археологічні і деякі писемні джерела свідчать на користь перших, бо вже в середині І тис. слов'янські племена користувались примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кінець IX — початок X ст.) згадує «черти і рези». Отже, існувало своєрідне письмо, так звані «руські письмена». Звичайно, таке письмо непридатне було для складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.
Про раннє ознайомлення Русі з писемністю засвідчує також літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письменами».
Слов'янську азбуку створили Кирил і Мефодій (IX ст.). Із двох алфавітів, якими користувались у ІХ-XI ст. — кирилиці і глаголиці, більшість дослідників вважають саме другий винаходом солунських братів. На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці. Нею й написані відомі нам пам'ятки давньоруської літератури.
Особливий інтерес становить так звана «софійська» абетка, виявлена на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась з 27 букв: 23 грецьких і 4 слов'янських (Б, Ж, Ш, Щ). Найпростіше пояснення цієї знахідки — невдала спроба відтворити кириличний алфавіт (такої думки дотримуються деякі дослідники), але це не може вважатися коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, однак це не кириличний алфавіт, який складався з 43 букв. Не можна його вважати й азбукою із 38 букв, про яку згадує Чорноризець Храбр. Більшість учених вважають, що ця азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передавання фонетичних особливостей мови русичів. Не виключено, що це алфавіт, яким користувались ще в часи Аскольда і Діра.
Цікавою пам'яткою слов'янської писемності є «Влесова книга», навколо якої тривалий час точилися дебати. І сьогодні деякі вчені визнають її першоджерелом слов'янської писемності. «Влесова книга» написана алфавітом, близьким до кирилиці, в ній викладено історію дохристиянської Русі від 650 р. до н. е. до часів Аскольда (кінець IX ст.) Причини такого ставлення до цього джерела крилися в непевності обставини виявлення та зберігання знахідки. Тексти «Влесової книги» скопійовано з дерев'яних дощечок, на яких вони були написані. ґі Перші публікації, що з'явилися тільки в 1966—1978 рр., були зроблені з копій. Все це викликає сумніви у фахівців. Проте навіть для фальсифікації потрібні були якісь джерела. Очевидно, що «Влесова книга» є одним з найдавніших описів східнослов'янської історії».