Основні етапи розвитку протестантизму в Україні ХVІ перша половина ХХ ст.

КУРСОВА РОБОТА на тему: Основні етапи розвитку протестантизму в Україні (ХVІ – перша половина ХХ ст.) Вступ Панні течії протестантизму. Лютеранство.

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Основні етапи розвитку протестантизму в Україні (ХVІ – перша половина ХХ ст.)

Вступ

1. Панні течії протестантизму.

1.1. Лютеранство.

1.2. Кальвінізм.

1.3. Методисти.

2. Сучасний протестантизм в Україні.

2.1. Баптизм.

2.2. Євангелізм.

2.3. Церква Євангельських християн-баптистів.

2.4. П’ятидесятництво.

2.4.1. Воронаєвці.

2.4.2. Шмідтові.

2.4.3. Смородинці.

2.4.4 Мельниківці.

2.4.5. П’ятидесятники-суботники.

2.4.6. П’ятидесятники-доскональці.

2.5. Адвентизм.

2.6. Євговізм (“Свідки Єгови”)

Висновок

Вступ

Протестантизм(від лат. protestanis — той, хто заперечує, не погоджується) виник в епоху ран­ніх буржуазних революцій у краї­нах Західної Європи в XVI ст., коли поширились антифеодальні й антикатолицькі рухи.

Причиною виникнення протестан­тизму були соціально-економічні та ідеологічні суперечності феода­лізму.

В надрах феодалізму складали­ся нові, капіталістичні суспільні від­носини. Здійснювалося первісне нагромадження капіталу, зростала торгівля, виникала капіталістична мануфактура. Нові продуктивні сили вступили у суперечність з феодальними суспільними відно­синами.

Католицька церква сама була великим феодалом, католицизм панував у всіх сферах духовного життя, церква освячувала фео­дальні порядки, користувалася необмеженою владою. Всюди, де назрівав протест проти старих порядків, з'являлися папські бул­ли, виникали постаті в темних су­танах, палали вогнища інквізи­ції. Все це зумовило зростання

активності виступів опозиції до католицької церкви, що набула характеру масового суспільного руху з широкою соціальною ба­зою. Князі й королі домагалися політичної незалежності від Риму, промисловці й торговці — вимагали вільного підприємництва, ліквідації різних податків і феодальної роздрібненості, збідніле дворянство та лицарство намагалося звільнити своїх підданих від пограбування церквою й усунути її як свого конкурента, діячі культури і науки прагнули звільнитися від впливу омертвілої цер­ковної догми, селяни та міські низи — позбутися нестерпного гніту всієї суспільної піраміди.

Антифеодальний, антикатолицький рух дістав назву Рефор­мації. Його безпосереднім напрямом було виникнення нової течії у християнстві — протестантизму. Ця течія об'єднала різні напря­ми християнства, що відокремилися від католицизму. Спочатку протестантизм .був представлений лютеранством, кальвінізмом і англіканством. Продуктом пізнішого розвитку протестантизму є баптизм, адвентизм, методизм, євангелізм тощо. Нині протестан­тизм найбільш поширений у країнах Європи й Америки, в багатьох країнах Азії і Африки. У світі налічується близько 345 млн. його послідовників.

Протестантські напрями різняться один від одного, проте усім їм властиві спільні риси. Головним є створення національної, простої та дешевої церкви. Звідси заперечення ролі церкви як посередника у спасінні, верховенства влади римського пани, а також ролі духовенства і чернецтва як посередника між Богом і людьми, ряду церковних обрядів, постів, пожертвувань, Театра­лізованого богослужіння, пишних прикрас церкви і багатої одежі священиків. Заперечується віра в догмат про чистилище, відки­дається культ ангелів, святих, поклоніння мощам, іконам. Число таїнств скорочено в основному до двох — хрещення і причастя. Богослужіння проводиться національною мовою і складається в основному з проповіді, колективної молитви і псалмоспівів. Осно­вою віровчення є Біблія, особливо Новий Завіт. Допускається довільне тлумачення віруючими Біблії. Наголос робиться на осо­бистій глибокій вірі як засобу спасіння душі. Церква визнає зверхність державної влади.

Протестантські течії по-різному реформували католицизм. Гли­бина перебудови залежала від історичних і соціальних умов краї­ни, в якій складалася нова віра, від характеру віровчення антикатолицького руху, де відбувалася Реформація.

Виступаючи проти католицької церкви як невід ємно­го інституту феодалізму, ідеологи протестантизму запере­чували її посередницьку роль між людиною і Богом, куль­тову практику, догматичні положення. Свої ж" реформи протестанти обґрунтовували "справжнім прочитанням"

Біблії, яку вони оголосили єдиним джерелом одкровення, авторитетом у питаннях віри.

Людина для протестантизму — уже не є ланкою над-особистісної спільноти, як вважало середньовічне христи­янство. Індивідуалізація, властива буржуазній епосі, вису­ває таку перебудову релігійних уявлень, за якої людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у релігійне переживання, а її особиста віра — єдиний шлях спасіння. Наприклад, якщо православ'я і католицизм рег­ламентують систему постів, то протестантизм пропонує кожному вирішувати це питання, виходячи з власних при­страстей, звичок.

Зазнала змін у протестантизмі й сама ідея Бога. З по­гляду його ідеології, Бог існує тому, що він потрібен лю­дині, яка в нього вірить: "У що віриш, те й маєш". У різних країнах Західної Європи протестантизм набуває особливих форм. Найпомітніші напрями протестантиз­му — лютеранство і кальвінізм, які разом з англіканством виниклу в XVI ст., давши поштовх анабаптизму, менонітству, антитринітаризму, социніанстну. Усі вони нале­жать до ранніх течій у протестантизмі. Пізні течії виникли у XIX—XXст. — методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники. Більшість поділяє загальні віросповідні принципи.

У середині XIXст. протестантизм проникає в Україну, Росію (баптизм, адвентизм, євангелізм). У 30—40-х рокахXXст. v зв'язку приєднанням західних українських і Г Шорських земель, Буковини, балтійських держав до складу колишнього Радянського Союзу, виникло ще кілька видів протестантизму (лютеранство, реформатрство, єговізм, п’ятдесятництва та ін.), що стали проникати далі на схід.


1.1. Лютеранство

Одним з перших кроків реформаторського руху був ви­ступ у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера (1483— 1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Головні принципи, сформульовані Лютером та його спо­движниками, викладені в Аусбурзькому посланні 1530 р. Стрижневим догматом протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри в спокутну жерт­ву Христа. Лютер твердив, що людина може врятувати ду­шу тільки завдяки особистій вірі, яка безпосередньо да­рується їй Богом. Таким чином, він виступав проти пре­тензій католицького духовенства щодо контролю віри й совісті посередниками між людьми і Богом, Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усу­нення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, яка дорого обходиться людству. Заперечувався й авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано Священне Писан­ня, право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

У світі понад 75 млн. лютеран (50 млн. входить до ство­реного у 1947 р. Союзу лютеран), 200 церков. Більшість лютеранських об'єднань існує в Європі. В Україні вони з'явилися разом з першими німецькими переселенцями. Нині зареєстровано 50 громад.

1.2. КАЛЬВІНІЗМ

Виник на початку XVIст. Очолив його французький богослов Жан Кальвін (1509—1564). Головні ідеї свого вчення виклав у працях "Повчання в християнській вірі" та "Церковні настанови". Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про "абсолютне приречення": ще до створення світу Бог визначив одним людям — рай, іншим — пекло, і жодні їх зусилля, жодні добрі справи не зможуть змінити цього. І хоча це майбутнє людям невідо­ме, вони можуть здогадуватися про свою долю з того, як складається їхнє земне життя: професійна діяльність кож­ного є "Боже приречення", а великі успіхи в ній є озна­кою обраності для спасіння.

Кальвінізм, розглядаючи корінні соціально-політичні проблеми сучасності, підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. Його вчення найрадикальніше ре­формувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути (ікони, свічки тощо) скасо­вано, провідними у богослужінні є читання та коментуван­ня Біблії, співи псалмів. Головна роль в общинах відводи­лася пресвітерам — керівникам і проповідникам, які й спрямовували релігійне життя общини. Такою була Рефор­мація в Німеччині та Швейцарії.

В Англії вона почалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. парламент проголосив незалежність церкви від па­пи, а короля Генріха VIIIїї главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а майно конфісковано. У 1549 р. введено молитовник, скасовано безшлюбність духовенства, але збережено католицькі дог­рати та обряди.

3 часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився, що призвело до розмежування її з католициз­мом. У 1571 р., за королеви Єлизавети І, парламент прий­няв англійський Символ віри з 39 статей, який заперечував католицький догмат про чистилище, практику індульгенній, папську владу, поклоніння іконам, святим, без­шлюбність духовенства. Англійська церква прийняла про­тестантські догмати про виправдання вірою і Священне Писання як єдині джерела віри, заперечення вчення като­лицизму про індульгенцію, поклоніння іконам. Але при цьому визнавався католицький догмат про спасительну силу церкви, залишився недоторканим єпископат. Анг­лійська церква, еклектично поєднавши в собі протес­тантські та католицькі догмати, стала прикладом ком­промісного варіанту протестантизму, досягнутого вна­слідок тривалої боротьби королівської влади проти по­літичних та економічних домагань папського двору.

У Шотландії реформаторський рух, виразником якого став англійський богослов Джон Нокс (1505—1572), по­ширювався під прапором кальвінізму і був пов'язаний з боротьбою проти династії Стюартів. Відомо, що на­прикінці 60-х років XVI ст. королева Марія Стюарт, спи­раючись на католицьку знать і підтримку папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітеріанська церква, яка визнавала єдиновладдя Христа в общині віруючих та рівні права її членів. Було скасовано сан єпископа і збере­жено пресвітерство в дусі кальвінізму. Пізніше, на­прикінці XVI— на початку XVIIст., в Англії загострили­ся соціальні суперечності, виникла буржуазна опозиція абсолютистському режимові, не задоволена королівською Реформацією. Прихильників кальвінізму серед англійської буржуазії називали пуританами. Праве його крило — пресвітеріанці, які захищали інтереси великої буржуазії. їхня програма формулювала вимоги щодо встановлення пресвітеріанської церкви, захисту світської влади, права переслідувати єресі. Радикальне крило пуритан цілком за­перечувало принцип державної церкви, вважаючи, що кожна община повинна бути вільною у виборі віро­сповідання. Одна з головних вимог — перебудова церкви на основі конгрегації (об'єднання). Активізація демократичних елементів призвела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та ін. Здебільшого це було свідченням невдоволення низів наслідками буржуазної революції. Всі інші протестантські утворення відображають лише основні принципи цих течій.

1.3. Методисти (26 млн.). Ця секта виникла на грунті агнліканства, яке за своїм змістом є компромісом між католицизмом і протестантизмом. Повністю порвавши з Римом, усунувши католицьке “чистилище” і заборонивши продаж індульгенцій, знищивши ікони та мощі, а також прийнявши протестантський принцип спасіння особистою вірою, методисти не прийняли другий принцип – священство всіх віруючих. Тут збережено ієрархічний устрій, підпорядкованість парафіян. З обрядів практикуються хрещення і причастя.

Методистська громада розподілана на “класи” по 12 чоловік. “Класи” об’єднуються в округи на чолі з супеінтендантами або єпископами. Щорічно проводяться конференції віруючих, які вважаються вищим органом для даного округу.

В Україні методисти з’явились у і-й пол. ХХ ст. Нині вони мають ро всій Україні 8 громад.


2. Сучасний протестантизм в Україні:

Протестантські напрями християнства в Україні к неоднорід­ними, вони поділяються на дві групи.

Перша гріта — це різноманітні церкви і течії; вчення яких сформувалося на ґрунті західного протестантизму, що відклонився від католицької церкви. До них належать баптисти, євангелісти, п'ятидесятники, меноніти, адвентисти, єговісти та ін. Ці церкви й секти ще називають «пізнім протестантизмом».

Друга група — церкви і секти, віровчення яких склалося на ґрунті православ'я, вони відкололися від православної церкви. До них належать старообрядці, молокани, хлисти, духобори, істинно православна церква, православні християни та ін. Найпоширеніші в Україні — протестантські конфесії західного спрямування. Інші не набули значного поширення.

2.1. Баптизм.

Виник на основі лютеранства і кальвінізму. Перші баптистські громади з'явилися у XVII ст. у Голландії, потім поши­рювалися в Англії, Америці та Європі. В Росію він був занесе­ний німцями-колоністами у 60-х роках XIXст. У 1869 р. про­повідник Унгер створив баптистську громаду в с. Карпівка на Херсонщині. Згодом баптистські громади з'явились у Петер­бурзі, Тифлісі тощо. До баптизму пристали відомі мільйонери Мазаєви і Смирнови, купці Голяєви й Одинцови, інші представни­ки молодої російської буржуазії. Вони захопили в свої руки керівництво баптистським рухом. У 1884 р. у с. Нова Василівка на Таврії відбувся перший з'їзд баптистів, який утворив Всеросійський баптистський союз на чолі з І. Віллером. Дляпоширення баптизму були сприятливі соціально-економічні умови. Відбувалися швидкий розвиток капіталістичних відносин і формування місцевої буржуазії, яка потребувала такої релігії, що була б здатна захистити її інтереси. Розпочалося масове пере­міщення селян, позбавлених землі. Емігруючи з півдня України, вони несли «нову віру» в інші місця країни.

Дещо складніше поширювався баптизм у західних областях України. Він був завезений туди з Канади та США реіммігрантами і поширювався дужо повільно. У 1926 р. в Галичині було лише 13 громад баптистів, які об'єднували 350 віруючих. У 1927 р. баптисти Галичини об'єдналися з євангелістами, близькими їм за віровченням.

2.2. Євангелізм.

Поширювався в Галичині одночасно з баптиз­мом із США. У 1922 р. у Нью-Йорку відбувся з'їзд галицьких євангелістів, який створив Українське євангельське об'єднання (УЄО). Об'єднання посилало численних проповідників в Україну, щедро фінансувало місцеві громади. У 1925 р. відбувся з'їзд євангелістів у Станіславі, який створив Українську євангельську церковну раду. Діяльність цієї ради щедро фінансувалася аме­риканським банком Рокфеллера через місцевого капіталіста Цеклера. Ставилася мета активно пропагувати «нову віру», оскіль­ки це сприяло б зміцненню підприємництва на західноукраїнських землях.

Наприкінці XIXст. поширюється євангелізм у східних облас­тях України та в Росії. На відміну від баптизму євангелізм тут мав аристократичний характер. Його провідниками були лорд Ресток, граф Бобринський, графиня Шувалова, барон Корф, поміщик і полковник В. Пашков, інженер І. Проханов та ін. Паш­ков і Проханов почали активно працювати над створенням церкви євангелістів. Вони видавали євангельську літературу і журнал «Руський робочий». У 1908 р. у Катеринославі відбувся перший з'їзд євангелістів, на якому було утворено Всеросійський союз євангельських християн на чолі з І.Прохановим.

У Росії в протестантському русі утворилися два центри. Між ними — майже однаковими у релігійному і соціальному відношен­нях — точилася тривала запекла боротьба за лідерство і сфери впливу. Лише в 1920 р. баптисти і євангелісти зблизились, а в 1944 р. — об'єднались.

Основою віровчення у баптизмі є Біблія. Особлива ува­га зосереджується на євангеліях від Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Визнають християнський Символ віри, догмат про Святу трійцю. Згідно з цим віровченням Ісус Христос «є живе втілення Божої трійці». Тому свої молитви віруючі звертають саме до нього. За баптистським віровченням, Ісус Христос своєю смертю врятував людей від первородного гріха, вказавши шлях доспасіння. Проте під час страшного суду буде врятований лише той, хто повірив у його спокутну жертву і цокається у гріхах.

Своєрідно витлумачують баптисти сутність Бога. В уявленні багатьох віруючих Бог — це абстрактна ідея, пов'язана з понят­тям справедливості й моральності. «Бог є любов» — один із головних догматів баптизму.

Вагоме місце у баптизмі посідають соціально-етичні проблеми. Згідно з їхнім віровченням суспільство і земне жит­тя — гріховні, а окрема людина — нікчемна та немічна, «прах земний». Справжня гідність людини, на думку баптистських бо­гословів, виявляється у визнанні себе безнадійним грішником і в постійному покаянні, звертанні до Бога в молитвах про помилу­вання. Великого значення баптисти надають безпосередньому спіл­куванню віруючого з Богом. За баптистським догматом, «людина може виправдатися перед Богом лише шляхом глибокої віри».

Сенс людського життя, згідно з баптизмом, полягає у підготовці «до вічного блаженства» у потойбічному світі. «Вітчизна моя на небесах, до неї рветься і прагне душа», — співають віруючі на молитовних зборах. Серед баптистів є чимало людей, які замикаються сферою лише релігійного життя. Остан­нім часом у баптизмі більше звертається уваги на примирення моральних повчань з соціальною дійсністю. Основна увага зосе­реджується на пропаганді таких моральних принципів, як мило­сердя, співчуття, покірність, працелюбність, повага і любов до лю­дини тощо. Все це у баптизмі тлумачиться як богоугодна справа, «служіння на ниві Господній», що спонукає віруючих до актив­ності в соціально-культурному житті.

Баптистський культ відзначається відносною просто­тою. Богослужіння проводять у формі молитви, проповіді та псалмоспівів у молитовних будинках. Баптисти відкинули покло­ніння іконам, розп'яттю, скульптурам, мощам, заперечують культ святих, богородиці, чернецтво, роль церкви як посередника у спасінні, більшість християнських свят і обрядів. Із семи християнських таїнств вони визнають лише чотири: хрещення, хлібопереломлення, шлюб і рукопокладання. У баптизмі обряди розглядаються лише як сим­воли, що свідчать про наявність релігійної віри.

Особливого значення баптисти надають обряду водного хре­щення, що символізує вступ до релігійної громади і прийняття баптистської віри. Хрестять вони лише дорослих, зокрема того, хто пройшов спеціальну підготовку під керівництвом наставника і свідомо увірував у «спокутну жертву Ісуса Христа». Водне хрещення здійснюють улітку в річках і озерах, а зимою — у спеціальних басейнах. Обряд хлібопереломлення виконують під час молитовних зборів першої неділі кожного місяця. Існує у баптистів обряд посвяти в сан, який називають рукоппкладаннямпресвітерів. Головне призначення шлюбного обряду — дати релі­гійну санкцію па створення сім'ї. Для обряду характерне вінчання лише одновірців. Виконують баптисти й інші обряди, зокрема такі, як моління над новонародженими, хворими, поховання померлих тощо.

Серед християнських свят баптисти відзначають лише ті, що тісно пов'язані з іменем Ісуса Христа. Це Різдво, Пасха, Трійця та деякі інші. Крім того, у них є власні свята — День єдності, Свято жнив. Святоугодницькі й престольні свята вони запе­речують.

2.3. Церква євангельських християн-баптистів ЄХБ).

У нашій країні — найчисленніша і найбільш поширена серед протестант­ських церков. Організувалась у 1944 р. внаслідок об'єднання баптистів з близькими до них євангелістами та деякою частиною громад п'ятидесятників. Було утворено Всесоюзну раду єван­гельських християн-баптистів як виший орган церкви. У 1947 р. до ЄХБ приєдналися християни в дусі апостольському, а в 1963 р. — меноніти. Церква євангельських християн-баптистів з 1962 р. входить до складу Всесвітньої ради баптистських цер­ков і бере активну участь в екуменічному русі. З 1945 р. видається баптистський журнал «Братський вісник». Видано Біблію, збір­ник церковних пісень, Настільну книгу пресвітера, друкуються календарі українською, російською, німецькою, естонською та іншими мовами.

Церква євангельських християн-баптистів — суворо централізована релігійна організація. На відміну від пра­вославної і католицької церков вона побудована на прин­ципі фіксованого членства. Віруючі за територіальним прин­ципом утворюють громаду, громада діє на основі статуту. Очолюють релігійну громаду пресвітери, яких обирають загальні збори, а потім рукопокладають старші пресвітери. Вони не носять особливого одягу і нічим не вирізняються серед інших чле­нів громади. Проте вважають, що пресвітери володіють хариз­мою (Божою благодаттю) і дають настанови іншим «братам». Крім того, обирають виконавчу раду і ревізійну комісію, яка контролює фінансову діяльність. Фіксоване членство зобов'язує віруючих регулярно сплачувати членські внески. Гроші вико­ристовують для видання релігійної літератури, оплати пресвіте­рам, керівникам хорів та естрадним ансамблям, різних госпо­дарських витрат. Від кожного члена вимагають виявляти як­найвищу активність у релігійному житті та пропаганді релігійної віри. Майже кожна релігійна громада — це активний підрозділ, який проводить систематичну релігійну пропаганду. Керівництво баптистськими громадами здійснюють старші пресвітери об­ластей, країв чи держав, які мають духовний сан, що відповідає рангу єпископа.

В Україні зареєстровано понад 2000 громад євангельських християн-баптистів. Вищим органом баптистської церкви є Спілка євангельських християн-баптистів України, яка знаходиться в Києві.

Соціологічні дослідження, проведені останнім часом у різних областях країни, свідчать, що відбувається інтенсивний процес зміни духовного світу сучасного віруючого, його громадянського обличчя, культурних запитів і потреб. Сучасний віруючий інакше оцінює своє місце у світі, роль релігії в історичному процесі, а також у вирішенні соціальних проблем суспільства. Все це істотно позначається на його характері, релігійних поглядах і діяльності.

Суттєво змінилася палітра трудової зайнятості віруючих. Біль­шість осіб активного працездатного віку працюють у сфері суспільного виробництва. Багато членів баптистських громад, у тому числі пенсіонерів, працюють або працювали за спеціальністю, люблять свою професію і задоволені роботою, більшість з них відзначені урядовими нагородами.

Найкардинальніших змін зазнала така мобільна вікова група віруючих, як молодь. Зросла частка молоді в релігійних громадах, особливо міських. Багато молодих віруючих мають середню ос­віту, а дехто й вищу. Зростають потяг до знань, інтерес до науки і техніки, літератури та мистецтва. Якщо в минулому баптисти уникали світської інформації, прагнули замкнути себе в сфері релігійних інтересів, то тепер вони відкриті світській культурі, внутрішньому та міжнародному життю країни. У поведінці й способі життя значна частина віруючих орієнтується на загаль­нолюдські цінності та моральні норми, в них переважає світська мотивація прийнятих рішень і поведінки. Зростає миротворча діяльність баптистських громад і участь у ній віруючих. Зазначені процеси в середовищі баптизму відбуваються складно і супереч­ливо. Нерідко вони зустрічають опір баптистських ортодоксів, які намагаються перешкодити зростанню соціальної активності віруючих, прагнуть обмежити їхнє духовне життя релігійною гро­мадою і захистити баптизм від секуляризаційних процесів.

2.4. П’ятдисятництво.

Близька до баптизму за характером ві­ровчення протестантська течія в християнстві. Це порівняно мо­лода, однак досить активно діюча релігійна секта в Україні. Наз­ва секти пов'язана з біблійною легендою про те. що якраз у день пятидесятниці на апостолів зійшов «дух святий» і вони, набувши «дару говорити іномовами», пішли в різні країни проповідувати християнство (Дії 2:1-5).

Секта виникла наприкінці XIX— на початку XXст. у США. Американський дослідник протестантизму Д. Гордон зазначав, що засновниками цієї секти були баптистські проповідники І. Спелінг і Р. Бріант, у 1896 р. на баптистську громаду Спелінга в штаті Теннессі внаслідок тривалого моління ніби зійшов «дух святий». Віруючі, змучені життєвими незгодами, знедолені й залякані безнадійним майбутнім, почали завзято молитись у релігійній громаді, впали в істеричний стан, їх охопив екстаз. Деякі з них почали вигукувати слова молитви, звернення до Бога, бурмотіти незрозумілі слова. Це було сприйняте як «Боже чудо», подібне, мовляв, до того, як це мало місце зі «святими апосто­лами в день п'ятидесятниці». Звістка про цс «чудо» поширю­валася проповідниками в інших штатах країни. У 1901 р. на учасників біблійної школи в Канзасі також «зійшов святий дух», і вони почали розмовляти з ним різними мовами. Істеричні мо­ління почали проводити у багатьох протестантських громадахСША.

Організаційно секта сформувалася в 1907 р. і дістала назву «п'ятидесятницький дух». Згодом цей рух почав по­ширюватися за межі США у країни Європи, а також у Ро­сію. Поширювалася «нова релігія» різними шляхами. У 1911 р. п'ятидесятництво проникло г Фінляндії у Петербург, де проповід­ник М. Смородін організував з євангелістів і баптистів громаду «євангельських християн у дусі апостолів». У роки громадянської війни він переїхав: до Львова і розгорнув» гам місіонерську діяль­ність. У 1921 р. в Одесі американський проповідник Воронаєв заснував громаду «християн євангельської віри». В 1922 р. в західних областях України місіонер Шмідт з Німеччини органі­зував релігійні громади «християн віри євангельської». У 1923 р. на Поділля з Румунії приїхав проповідник Мельник і заснував там релігійну громаду «євангельських християн п'ятидесятників-сіоністів». У 20-х роках в Україні з'явилися «п'ятидесятники-суботники» і «євангельські християни — святі сіоністи».

П'ятидесятництво з початку виникнення не було єдиним, не І являє воно єдиного руху і тепер. Секта складається з дрібних і угруповань, які різняться між собою у другорядних, незначних питаннях, однак основи їх віровчення єдині.

У п'ятидесятників основою віровчення є Біблія, особ­ливо «Дії святих апостолів» і «Перше послання апос­тола Павла до корінфян», де розповідається про дії «свя­того духа», релігійні чудеса і зцілення. П'ятидесятники вірять у догмат гріхопадіння Адама і Єни, кінець світу та «спокутну жертву Ісуса Христа». Із Трійці вони виділяють її третій елемент — «святого духа». Основ­ним догматом е вчення про сходження «духа святого» на кожного віруючого, внаслідок чого він отримує так звані «духовні дари».

Якщо згідно з ученням баптистів «дух святий» після водного хрещення постійно перебуває з віруючим, то для п'ятидесятників він вселяється у віруючого, якщо він гідний Господньої благодаті, і, засвідчивши свою божественну силу, залишає його. А потім знову повертається до віруючого, щоб засвідчити йому свою прихильність.

П'ятидесятники, крім водного хрещення, вважають за обов'язкове хрещення «святим духом». Хрещення «святим духом» повинен пройти кожний віруючий. Обряд відбувається на колективних моліннях після попереднього багатоденного посту. Його ефект досягається за рахунок сильного емоційного збудження під час колективних молитов і голосних звертань до Бога, що до­водять віруючих до психічних потрясінь, галюцинацій, безладного бурмотіння. В цей час у віруючого можуть виникнути різні марива та ілюзія особистого спілкування з надприродною силою. Тому віровчення п'ятидесятників має містичний характер.

Особливого значення п'ятидесятники надають догмату про «святі дари». Віруючі віддають перевагу дев'яти дарам: «слово мудрості» (здатність правильно розуміти Біблію), «слово знання» (мистецтво проповідувати), «дар віри» (здатність пізнати «істин­ну віру»), «дар зцілення» (здатність зцілювати хворих), «дар чудотворення» (вміння творити чудеса), «дар пророкування» (мис­тецтво розкривати Божі таємниці), «дар розпізнавання духів» (здатність виявляти нечисту силу і виганяти її з людини), «дар розмовляти іншими мовами, або глосолалія» (бурмотіння в екстазі незрозумілих сліп), «дар витлумачувати інші мови» (здатність пояснення іномовлення, що нібито має надприродне походження). Кожний з цих міфічних «дарів», повчають п'ятидесятники, може дістати кожний віруючий через хрещення «святим духом» для більш успішного служіння Богу. При цьому віддають перевагу глосолалії, тобто боговіщуванню, за яке приймаються беззмістовні вигуки сектантів у стані екстазу. Заговорити на молитовних збо­рах «іншою мовою» — означає засвідчити свою богообраність, продемонструвати контакт зі «святим духом». Тому п'ятидесят­ників називають харизматиками.

Дістати дар іномовлення прагне кожний віруючий. При цьому він вдається до різноманітних психічних і фізичних переванта­жень. Такого стану досягають за допомогою тривалого посту, постійних молінь, довгочасних богослужінь, обмеження відпочин­ку, спілкування з іншими людьми. Глосолалія супроводжується сильним нервовим напруженням, коли виникає тремтіння рук, усього тіла, трясіння голови, конвульсія плечей тощо. Найфанатичніші віруючі доводять себе до психопатологічного стану, часто впадають в істерику. Таких п'ятидесятників називають трясунами, їх культ руйнує нервову систему віруючих, калічить їх духовно.

У громадах п'ятидесятників є пророки і пророчиці, які витлума­чують говоріння «іншими мовами» як безпосередні вказівки Всевишнього віруючим. Пресвітери нерідко ці витлумачення використовують у власних цілях, а також для активного впливу на віруючих.

У своєму віровченні п'ятидесятники багато уваги приділяють догмату про друге пришестя Ісуса Христа і встановлення ним тисячолітнього царства Божого. Про­повідь тисячолітнього царства пов'язується п'ятидесятниками зі страшним судом. «Ми, згідно з обіцянкою Божою, — твердять сектантські проповідники, — чекаємо нового неба і нової землі, де панує правда... А сучасне небо і земля зберігаються для вогню в день страшного суду і загибелі нещасних людей». Подібні повчан­ня формують у віруючих песимізм, скептичне ставлення до життя, обмежують сферу культурного спілкування. Врятуватися, на думку сектантів, можна лише шляхом глибокої віри і прийняття духовного хрещення. Духовне життя віруючих фактично обмежене Г сферою релігійної громади.

Культ п'ятидесятників також має свої особливості. Сектанти не визнають поклоніння іконам, «святим мощам», не носять натільних хрестиків, не хрестяться, заперечують багато свят і обрядів православної та като­лицької церков. Серед свят, як і баптисти, відзначають такі, що пов'язані з життєдіяльністю Ісуса Христа. Особливо пишно відзначають «день п'ятидесятниці», мотивуючи тим, що дві особи Трійці — Бог-отець і Бог-син — виявили себе через конкретні дії раніше, ніж третя особа — Святим дух. Період дії Святого духа, згідно з віровчен­ням п'ятидесятників, активно почався лише з дня п'ятидесятниці, коли він зійшов на апостолів — учнів Ісуса Христа. Богослужіння п’ятмдесятників проводиться у формі проповідей, колективних молінь і псалмоспівів. Вони відбуваються не лише в молитовних будин­ках, а й у квартирах членів секти, іноді в полі та на берегах річок, озер. Керівництво релігійними громадами здійснюється пресвіте­рами, благовісниками і єпископами.

В Україні п'ятндесятництво неоднорідне, в ньому є течії, що названі іменами їх засновників. Найчисленнішою течією є воронаєвці, друге місце посідають шмідтовці, потім йдуть смородінці, мельниківці, чи п'ятидесятники-сіоністи, п'ятидесятники-суботники і п'ятидесятники-доскональці.

2.4.1. Воронаєвці, або християни євангельської віри, зосереджують увагу на глосолалії, чудесах і пророцтвах. Вони вірять у Трійцю, проте зауважують, що її благодать виявляється через «духа свя­того». На закінчення молитовних зборів колективно читають молитву «Отче наш». Під час обряду хлібопереломлення здійсню­ють обряд «обмивання ніг». В обряді причастя вживають прісний хліб і натуральне вино.

2.4.2. Шмідтовці, або християни віри євангельської, мало відрізня­ються від баптистів. Головним у віровченні є хрещення «свя­тим "духом». Обряд говоріння на іномовах вони вважають для себе не обов'язковим, не здійснюють обряду «обмивання ніг». В обряді хлібопереломлення використовують прісний або заквашений хліб. На молитовних зборах слухають проповіді, читання біблійнихтекстів, колективно моляться та співають духовні пісні.

2.4.3. Сдіододінці, або євангельські християни н дусі апостолів, акцен­тують увагу на догматі про єдність божества. На їхню думку, Бог-отець, Бог-сиН і Бог-дух святий сконцентровані в особі Ісуса Христа. Вони звертаються з молитвами до нього і хрестять від його імені. Це, по суті, є запереченням традиційної християнської Трійці. Смо­родінці не практикують глосолалії, мало ціхавляться пророкуваннями, обряду обмивання ніг під час хлібопереломлення не здійснюють.

2.4.4. Мельниківці, чи п'ятидесятники-сіоністи, найбільше ува­ги приділяють догмату про друге пришестя Ісуса Христа і ти­сячолітнє царство. Вони ведуть активну пропаганду про пересе­лення своїх прихильників у Палестину на гору Сіон, в «обітовану Богом землю», щоб там чекати другого пришестя, їхні моління мають істеричний характер. Проповідники секти закликають віруючих відмовитися від усього земного, кинути роботу, продати майно, розірвати сімейні стосунки та готуватися до виїзду в столицю тисячолітнього царства — на гору Сіон. Згідно з віровченням мельниківців, спасіння людини залежить не від Бога, а від неї самої.

2.4.5.П’ятнлесягинки-суботники виділились як окрема група із середовища п’ятидесятників-сіоністів. За своїм віровченням вони нічим не відрізняються від воронаєвців. Особливою пошаною у них користується субота, яка розглядається не лише як святковий ви­хідний день, а також як день наполегливих молінь. Звідси й назва секти — суботники. Значного поширення віровчення п'ятидесятників-суботників не набуло.

2.4.6. П'ятидесятники-доскональці заперечують дар говоріння іномовами, проповідують “християнський соціалізм» як форму осо­бистого збагачення, практикують невпорядкований шлюб чи так зване повальне очищення від гріхів. Ця релігійна течія також не набула поширення.

Для п'ятидесятників характерне глибоке фаталістичне став­лення до життя. Подібний песимізм істотно впливає на соціальну активність віруючих, засвоєння ними цінностей культури.

Конкретно-соціологічні дослідження, проведені останнім часом, свідчать, що в середовищі п'ятидесятників простежується поступове розмивання індиферентності та соціальної пасивності. Багато ві­руючих не лише реалістично сприймають соціальну дійсність, а й виявляють певну активність у сферах трудового, громадського і культурного життя. Зростає благодійницька та місіонерська діяльність релігійних громад.

У п'ятидесятництві існує досить струнка структурно-організацій­на посадова ієрархія. Низовою ланкою е релігійна громада, що очолюється пресвітером, який рукопокладений у духовний сан вищими ієрархами. Пресвітер має необмежені права, користуєть­ся усією повнотою влади. Крім пресвітера є й інші посадові особи: диякони і діакониси, проповідники і регенти. Крім того, є ще специфічна категорія служителів, які виконують роль пророків і пророчиць, майстрів зцілення, творіння чудес, розпізнавання духів. Вони призначаються пресвітерами, мають значний вплив у релі­гійній громаді.

В Україні існує понад 990 п'ятидесятницьких громад. Вони об'єднані в Союз християн віри євангельської України.

Нині діє 180 громад християн євангельської віри поза союзами, 67 громад харизматичного напряму, 144 громади церкви повного Євангелія, 50 громад Союзу вільних церков християн євангель­ської віри України.

У нашій державі більш поширені громади адвентистів сьомого

дня.

2.5. Адвентизм.

Сформувався у США в 30-х роках XIXст. на основі баптизму. В 1833 р. баптист В. Міллер видав книжку «Докази святого письма про друге пришестя Христа», в якій твердив, що. ця подія відбудеться у березні 1843 р. Однак це пророкування не здійснилося. Після цього точні дати «кінця світу» не вказувалися, проте ідея продовжувала жити і навколо неї сфор­мувався адвентистський рух. У 1863 р. утворилася самостійна адвентистська церква, в організації якої велику роль відіграла «пророчиця» Олена Уайт.

У нашу країну адвентизм був завезений американськими про­повідникам» наприкінці XIXст. Спочатку він поширився серед німецьких колоністів у Таврії. Численне розорення дрібних власни­ків у країні створило відповідну соціальну базу для адвентизму. Рух швидко зростав за рахунок споріднених з ним течій євангелізму та баптизму. В 1907 р. російські й українські адвентисти утворили самостійну організацію, вийшовши з німецького союзу адвентистів.

Основою віровчення адвентистів е Біблія, зокрема книги пророка Даниїла і «Одкровення св. Іоанна Богослова», а також твори В. Міллера та О. Уайт. Залишаючись на пози­ціях фундаменталізму щодо Біблії, адвентисти водночас вдаються до реформування суперечливих місць Святого письма, їхнє віровчення належить до числа есхатологічних і хіліастичних напрямів у християнстві. Адвентисти всю свою діяльність підпорядковують проповіді містич­них ідей другого пришестя Христа, кінцю світу і встановлення тися­чолітнього царства спочатку на небесах, а потім на землі.

В основі адвентистського віровчення — ідея богообраності. Ця ідея обґрунтовує постулат про релігійну ви­нятковість адвентистів як «Божого народу», його зна­чення в питаннях спасіння людства. Згідно з адвентистським догматом пришестя Ісуса Христа повинне ознаменуватися тим, що воскреснуть померлі праведники і разом з живими адвен­тистами вознесуться на небо, де царствуватимуть на чолі з Ісусом Христом тисячу років. Упродовж цього часу відбуватиметься суд над грішниками. Після того як доля грішників буде вирішена, Ісус Христос разом з адвентистськими праведниками зійдуть на землю, Бог воскресить грішників для страшного суду та знищить їх шляхом спалення. Згорить і сама грішна земля, замість неї з'явиться «оновлена» земля, де адвентисти будуть вічно раювати.

У догматиці адвентизму важливе місце посідає культ Ісуса Христа. Віруючі, — повчають проповідники, — завжди повинні бути готові до пришестя Христа, оскільки ніхто не знає точного часу, коли він прийде. Після провалу про­роцтв сьогодні ніхто не наважується призначати конкретної дати пришестя. Проте наголошується, що Ісус Христос «уже близь­ко», «він біля порога», «історія людства йде до завершення» тощо. Внаслідок цього історію людства адвентисти тлумачать як боротьбу божественного й сатанинського. Людство без Бога не взмозі досягти соціального прогресу. Концепції близького при­шестя підпорядкована мораль адвентистів. Усе, що очищає лю­дину під гріхів і готує до зустрічі з Ісусом Христом, — добро, воно моральне, а те. що відволікає від підготовки до переходу в тисячо­літнє царство, — зло, воно гріховне.

Адвентисти частково визнають християнський дог­мат про Святу трійцю, однак трактують його по-своє­му. Ісуса Христа вони розглядають як посередника між Богом-отцем і його творінням — людьми. Дух святий — заступник Ісуса Христа на землі, якого він залишив замість себе, коли пішов до Бога-отця. Це, по суті, запере­чення традиційного християнського уявлення про Трійцю.

Адвентисти заперечують ортодоксальні догмати про потойбічний світ і безсмертя душі. Душа вмирає разом з тілом, у могилі вона чекає страшного суду. В судний день душі померлих воскреснуть і разом з живими адвентистами з'являться до Бога для остаточного вирішення своєї долі. Душі грішників будуть навіки знищені, а праведники здобудуть вічне блаженство в царстві Божому на землі.

Адвентисти визнають специфічні догмати, що відрізняють їх від інших релігійних течій. Це догмат про триангельську звістку, який використовується для психологічного впливу на віруючих.

Йдеться про коментування 14-ї глави книги «Одкровення св. Іоанна Богослова». Відповідно до «звістки першого ангела», який закликає: «Пострашіться Бога і віддайте йому славу, бо приходить година суду його» (Об., 14,7), — адвентисти проро­кують близький кінець світу, передрікають загибель грішників.

Другий ангел сповістив, що «впав Вавилон великий», оскільки він «вином шаленства, розпусти напоїв усі народи...» (Об., 14,8). Цим адвентисти обґрунтовують свою нетерпимість до інших релігій, називають їх схизматичними.

Третя «ангельська звістка» застерігає про невідворотність покарання тих, хто поклоняється «звірові й образові його», вони питимуть «вино пересердя Божого» і мучені будуть «вогнем і сіркою» (Об., 14,9, 9—10). Під образом «звіря» адвентисти

розуміють інші релігії, що, з їхнього погляду, є хибними. Олена Уайт тлумачить цю звістку як повідомлення про богообраність адвентистів і необхідність «виправдання вірою» у спасінні.

Догмат про «ранній» та «пізній дощ» пов'язаний з місіонерською діяльністю адвентистів. З «раннім дощем» пов'язується початок євангелізації народів, і він символічно ото­тожнюється зі Святим духом, який зійшов на святих апостолів і надихнув їх на поширення християнства. Ідею про «пізній дощ» пов'язують з другим пришестям Ісуса Христа і настанням кінця світу. Бог нібито проливає на віруючих «святий дощ» через Духа святого, і віруючі повинні активно пропагувати аднентизм.

Догмат про «санітарну реформу», що втілює, як вва­жають адвентисти, турботу не лише про духовне, а й про фізичне здоров'я людини. Це дотримання вегетаріан­ського харчування, заборона споживати свинину, тваринні жири, молочні продукти, каву, какао, вживати алкогольні напої, наркоти­ки, користуватися медикаментами тощо. Адвентисти велику ува­гу приділяють хворим, людям похилого віку та дітям-сиротам, яким вони допомагають. Саме такій категорії людей легше довести тлінність і гріховність життя, вселити надію на блаженство в царстві Божому. Пресвітери радять активним членам громади працюва­ти в лікарнях, дитячих будинках, будинках для інвалідів і людей похилого віку санітарами, нянями, медичними сестрами, брати участь в екологічному русі за збереження природи.

Культ адвентистів дуже схожий на баптистський. Вони, як і баптисти, відкидають церковні таїнства й обряди, не поклоня­ються іконам, розп'яттю, мощам і святим, заперечують майже всі християнські свята, навіть ті, що пов'язані з іменем Христа.

Однак у культі адвентистів є певні особливості. Наприклад, обряд хлібопереломлення вони проводять чотири рази на рік, тобто першої суботи кожного кварталу. Перед цим вони здійсню­ють обмивання ніг на згадку про «тайну вечерю». Відповідно до четвертої заповіді вони надзвичайно вшановують суботу як свято. В цей день віруючим забороняється працювати, пропонується молитися й обов'язково відвідувати молитовні збори. Кожний член релігійної громади має сплачувати членські внески — десяту частину свого доходу;

Адвентизм не е однорідною релігійною течією, він скла­дається з багатьох напрямів: адвентисти сьомого дня (свят­кують суботу), адвентисти першого дня (святкують неділю), ад­вентисти тисячоліття, адвентисти євангельські, адвентисти-реформісти, адвентисти майбутнього століття тощо. Найпоширеніша в Україні — церква адвентистів сьомого дня. Є незначна кількість громад адвентистів-реформістів переважно в захід­них областях України.

Рух адвентистів-реформістів, чи, як вони себе називають, «ад­вентистів вірного залишку», виник у 1914 р. внаслідок розколу серед європейських адвентистів сьомого дня з приводу ставлення до служби в армії у роки першої світової війни. Адвентисти-реформісти щодо служби в армії перебувають на позиціях паци­фізму, вони звинуватили адвентистів сьомого дня у відступах від учення Олени Уайт у питаннях про ставлення до держави та властей, їхнє віровчення нічим не відрізняється від учення адвен­тистів сьомого дня, але вони суворіше дотримуються культу й заборон адвентизму. В суботу вони забороняють своїм прихильни­кам працювати, готувати їжу, вести розмови на світські теми. Санітарну реформу вони доводять до крайніх меж: харчування має бути лише вегетаріанським, забороняється споживати м'ясо взагалі, рибу, білий хліб тощо. Віруючим не дозволяється користу­ватися ліками, медичною допомогою, навіть якщо людина тяжко хвора. Забороняється носити гарний одяг, користуватися благами духовної культури.

В адвентизмі існує певна організаційна структура, низовою ланкою якої є релігійні громади, що об'єднуються на території району в «поля». Останні на території області утворюють «уніони», які на території регіону об'єднуються в «ди­візіони». Вони утворюють європейське, американське й азіатське відділення. Вищим органом адвентистів сьомого дня є генераль­на конференція, виконавчий комітет якої знаходиться у Вашингтоні. В Україні вищим органом є «Українська уніонна конференція церкви адвентистів сьомого дня», що об'єднує понад 1000 гро­мад. Очолюють адвентистські громади проповідники та пресвіте­ри, а також виконавча рада, яка обирається на зборах релігійної громади. Українські адвентисти офіційно в міжнародні адвен­тистські організації не входять.

Адвентистські громади в Україні процес перебудови і націо­нального відродження зустріли позитивно. Проповідники закли­кають віруючих бути соціальне активними, сумлінно виконувати свій громадянський обов'язок, брати активну участь у праці на благо суспільства, в боротьбі за мир, в екологічному русі. Більшість віруючих слідують цим настановам. Зростання їх соціальної актив­ності сприяє не лише подоланню кризи, що охопила адвентизм внаслідок секуляризації, а й зміцненню його позицій, розширення місіонерської та благодійницької діяльності.

2.6. Єговізм. («Свідки Єгови»).

Протестантська течія християнст­ва, що виникла в 70-х роках XIXст. у США. В 1872 р. адвентистський проповідник Шарль Руссель (1844—1916) організував гурток дослідників Біблії. Як і адвентисти, він обстою­вав тезу про явний прихід Ісуса Христа. Згодом акценти були змінені, послідовники «нової віри» почали говорити про невидимий

прихід Ісуса Христа на землю. У 1884 р. гурток був зареєстрований у штаті Пенсільванія як релігійна корпорація під назвою «Міжнародне товариство дослідників Біблії». Це і є офіційна дата заснування секти. Товариство видавало журнал «Сіонський вісник Вартової башти», твори Ш. Русселя, в яких «досліджува­лась» Біблія. Єговістська література видавалася 35 мовами, в тому числі й українською. Вона активно поширювалась у багатьох країнах світу.

Назва секти змінювалася неодноразово: «Дослідники святого письма», «Русселіти», «Слуги Єгови», «Товариство свідків Єгови». Міжнародний центр єговізму знаходиться у Брукліні (перед­містя Нью-Йорка). Нині йому підпорядковані 128 філій, які функціонують майже в усіх країнах світу. Послідовників єговізму у світі налічується близько 8 млн. Міжнародний єговістський центр очолюється президентом. Першим єговістським президентом був засновник секти Ш. Руссель, згодом — Дж. Рутерфорд (1916—1942), Н. Кнор (1943—1976). Нинішній президент бруклінського центру єговістів — Ф. Франс, який одночасно очолює «комітет директорів». Це адміністративний центр, до складу якого входять 15 високопоставлених єговістських теологів і видавців релігійної літератури.

В Україну єговізм на початку XXст. проник із західних держав, зокрема з Польщі, Німеччини, Угорщини, Словаччини та Румунії. Його поширювали єговістські місіонери, серед яких були реемігран­ти, які в США пройшли спеціальну підготовку. Перші єговістські осередки в 1921 р. виникли на Львівщині й Закарпатті, в 1925 р. — на Станіславщині. Після Другої світової війни єговізм почав по­ширюватися й у східних областях України та в Росії.

Основою віровчення в еговіамі є Біблія і твори про­відних єговістських теологів, зокрема Ш. Русселя «День помсти», Дж. Рутерфорда «Визволення», Н. Кнора «Переклад Біблії Нового світу» тощо. Характерною особ­ливістю віровчення єговістів є специфічне пояснення Біблії. Вив­чають Біблію теологи різних християнських течій, однак, на думку єговістських богословів, вони вивчають Ті формально і розгля­дають як сукупність мертвих, догматичних істин. Єговістські тео­логи висунули тезу про необхідність наукового, філософського вивчення Біблії відповідно до реальних тенденцій розвитку су­часного світу. Це по суті модерністське, соціальне-політичне ко­ментування Біблії. Аналіз бруклінського «Перекладу Біблії Но­вого світу» свідчить, що навіть незначне граматичне та стилістич­не вторгнення у біблійний текст перекручує його зміст, спростовує Його сутність. Віруючим рекомендують читати не саму Біблію, а єговістську літературу про Біблію, де коментуються біблійні тексти з позиції сучасності.

Свідки Єгови ніяких християнських свят не відзначають, крім одного. Вони святкують «Господню вечерю» на честь жертвенної смерті Ісуса Христа. Це свято відзначається щорічно 19 квітня за місячним календарем.

Єговісти відкидають християнський догмат про Свя­ту трійцю. Вони поклоняються Богу-отцю, ім'я якого Єгова. Бог має такі риси, як мудрість, справедливість, любов і необмежену силу. Ці риси він виявляє лише до єговістів, а до інших людей ставиться як владний самодержець, різніїй і жорсто­кий. Ісус Христос — це син Божий, найдосконаліше створіння, перший свідок Єгови, посланець Бога на Землі. Він Богом не може бути. Дух святий — це Божа сила і ніяк людиною бути не може, оскільки вона невидима. «Свята Трійця», за єговістами, — це абсурд, оскільки три не може дорівнювати одному.

Подібно до адвентистів єговісти відкидають християнський догмат про безсмертя душі та існування потойбічного світу. Душі, повчають єговісти, не існує. У Біблії сказано, що Бог сотворив людину з праху земного і «дихання життя вдихнув у ніздрі її — і стала людина живою душею» (Буг., 2; 7).

Отже, тут йдеться про дихання, а не про душу. Розуміння душі єговісти зводять до матеріального чинника. Душа — це кров, повчають єговісти, оскільки без крові немає життя. Ця теза також підкріплюється посиланням на Біблію: «Тільки будь обережним, щоб не їсти крові, бо кров — то душа, і не годиться їсти душу з тілом» (Втор., 12 : 23). Душа вмирає разом з тілом, у могилі все перетворюється на прах, і нічого не залишається. Вважають, що в час «другого пришестя» воскреснуть лише єговісти, а всі інші, тобто неєговісти, будуть знищені назавжди. «Свідки Єгови» воскреснуть і житимуть у «тисячолітньому царстві Єгови», яке він встановить на Землі.

«Свідки Єгови» заперечують християнський догмат про існування потойбічного світу. Царство Боже, вчать вони, буде побудоване на Землі. Характерним для єговізму є вчення про теократичну державу, де влада належить єговістським пра­ведникам. Так єговісти тлумачать історію людгтаа. Згідно з єговістським віровченням, вона поділяється на три етапи: минулий світ, який існував від створення до потопу, ним керували ангели; теперішній світ, який бере початок від потопу до встановлення царства Божого на землі. Керує цим світом «князь світу цьо­го» — сатана. Всі існуючі держави мають сатанинське походжен­ня, оскільки глави держав виконують волю диявола. Вся історія суспільства, вважають єговісти, гріховна. Майбутній світ — це вічне царство Боже на Землі. Він почнеться з другим пришестям Ісуса Христа. Соціальний лад людей зазнає страшної кризи, релігії відімруть, настане час страшних воєн і революцій, епідемій і голоду,

безробіття та екологічних катастроф. Усе це ознаки близького кінця, грядущої битви Єгови з силами сатани. Новий світ настане через Армагеддон. Це буде тисячолітнє царство справедливості і добробуту, яким керуватиме Ісус Христос разом з єговістськими праведниками. В цьому царстві будуть блаженствувати єговісти, а інші люди як грішники будуть знищені назавжди.

Головним у єговізмі е догмат про Армагеддон. Це остан­ня священна битва «свідків Єгови» під проводом Єгови з їх ворогами «сатанистами». Слово «Армагеддон» зустрічається у 16-й главі Апокаліпсису, де йдеться про неминучу загибель Вавилону. У творах Русселя та Рутерфорда Вавилон ототожнюється з христи­янством, зокрема з католицькою церквою. За твердженням єговіст­ських теологів, Армагеддон — це тотальна теократична війна, що призведе до знищення всіх християнських і нехристиянських держав, а також католицької церкви, до встановлення царства Єгови. Єговістські богослови неодноразово пророкували настання Армагеддону: 1874, 1914, 1918, 1925, 1933, 1941, 1961,1975 роки. Після того як пророкування не виправдались, єговісти стали твердити, що кінець світу вже близько, і вказували лише на озна­ки Армагеддону, до яких належать соціальні, природні катаклізми, зростання пияцтва, наркоманії, насильства, крадіжок, амо­ральності тощо. Якщо в минулому єговізм робив акцент на двох суперницьких силах в Армагеддон! — Єгові та дияволі, які ведуть боротьбу за «всесвітній суверенітет», то тепер замість диявола на перше місце як суперниць Єгови висувають «політичні нації», які захищають свій суверенітет і незалежність. Тому в ідеології єговізму Армагеддон нерідко пов'язується зі світовими та локальни­ми війнами. Етапами Армагеддону єговісти вважають першу і другу світові війни, «холодну» війну, в^йну США у В'єтнамі, Ізраї­лю з арабами тощо. Друге пришестя Ісуса Христа нині єговісти пов'язують а катастрофою всієї цивілізації. Вони доводять, що ця катастрофа є неминучою, оскільки освячена самим Єговою. При цьому вони з особливою насолодою описують страхіття, що при­несе ця катастрофа, змальовують жахливі картини знищення всіх народів світу. Єговістське віровчення має апокаліптичний характер.

Теологи бруклінського центру не лише здійснили ревізію тради­ційних християнських догматів і самої Біблії, а й відкинули всі християнські таїнства, обряди й свята. В них є лише одне свя­то — вечеря спомину смерті Ісуса Христа. Віруючі збираються після заходу сонця, запрошують родичів і знайомих. Вони мо­ляться, співають релігійних пісень, а потім споживають прісний хліб і червоне вино, що символізує тіло та кров Христову. Проте приймають ці символи лише ті єговісти, хто вважає себе помазаним духом Божим.

Єговізм відкинув протестантський догмат про спокутну жертву Ісуса Христа, доктрину «особистого спасіння вірою», замінивши їх доктринами «виправдання імені Єгови», яке досягається шляхом коментування текстів Біблії і «встанов­лення всесвітнього, універсального суверенітету». Для забезпечення такого суверенітету висунута альтернатива: або «відмова від національних суверенітетів і незалежності дер­жав», або «глобальне винищення нинішньої генерації люд­ства». Саме ці доктрини е визначальними в ідеології єговізму.

Розкриваючи свою концепцію історії, єговісти зауважують, що «не християнський Бог, а диявол з часів потопу став невидимим Богом і керівником теперішнього світу, а під його впливом сформува­лися нації і народи, що роз'єднали єдність людського роду, вкинули людство в небезпечне становище, в якому немає ні миру, ні сімейної гармонії». Єдиний вихід з такого «трагічного становища сучасного людства», на думку єговістських теологів, — це створення «універ­сального уряду» для всього людства. Такий всесвітній уряд, твер­дять єговісти, був створений на небесах ще в 1914 р. під егідою самого Єгови. З того часу він нібито закликав людей відмовитися від національної незалежності на користь міфічного «універсально­го суверенітету» Єгови. По суті, єговістська концепція історії за­перечує право народів на незалежність і національний суверенітет.

Щодо «універсального уряду», то єговістські теологи вдаються до екскурсів в історію біблійної ізраїльської теократії. Головні постулати цих екскурсів зводяться до того, що «святилище Єгови» вийшло за межі Єрусалимського храму та поширилося па нею староєврейську державу. Ісус Христос є «спадкоємцем царської династії Давида», продовжувачем відродження біблійної ізраїль­ської теократії. Єгова протягом історії сформував «мале стадо помазаників Божих» чисельністю 144 тис. чоловік, які складають його теократичний уряд. Переважну більшість «малого стада» становлять правовірні іудеї — основоположники християнських громад у І ст. н.е. та їхній нинішній «духовний залишок» в особі бруклінської «керівної корпорації» чисельністю 9 тис. чоловік.

Члени «залишку малого стада» після смерті нібито відразу воскресають і потрапляють у царство Боже, де входять до складу теократичного уряду на чолі з Ісусом Христом. Його друге при­шестя, вчать єговісти, вже відбулося невидимо в 1914 р. Вівцям «великого стада», тобто єговістам, обіцяють вічне життя в тисячо­літньому царстві Єгови, яке настане на Землі після Армагеддону. Створення «нової адміністрації для всієї Землі» єговістські тео­логи моделюють за зразком теократичної держави.

Особливою тенденцією сучасного єговізму є клерикалізм. Він виявляється у прогнозах глобального знищення всього людства в ім'я виправдання вселенського суверенітету Єгови; непримиреннійта войовничій ненависті до прогресу людства; апології іудейсько-теократичної моделі суспільного ладу і намагання нав'язати подібний устрій усьому людству; запереченні національного суверенітету та політичної соціально-економічної незалежності народів; в екстремізмі й екзальтації на ґрунті теократичного можлизму та гегемонізму. Адже бруклінський центр вважає себе зрілою і уповноваженою Єговою новою адміністрацією теократичного уряду для всієї Землі.

Єговізім намагається тримати своїх послідовників у постій­ному страху і очікуванні світової катастрофи. Для нагнітання есхатологічних настроїв єговістські футурологи використо­вують негативні наслідки науково-технічної революції, ви­черпання природних запасів сиропний, енергетичну та еко­логічну кризи, «демографічний вибух» і загрозу голоду для людства.

Екстраполюючи існуючі тенденції зростання чисельності населен­ня, виробництва енергії, продуктів і промислових товарів, використан­ня природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища на декілька десятиліть у майбутнє, єговістські футурологи роблять висновок, що сучасні темпи економічного розвитку довго не тривати­муть. У такому разі людство, яке гониться за привидами матеріального добробуту, чекає екологічна катастрофа, масовий голод, епідемії та зубожіння. Якщо Єгова не втрутиться, то людська цивілізація загине. При цьому ігнорують той факт, що вирішення глобальних проблем можливе на шляхах міжнародного поділу праці та розумного використання досягнень науково-технічного прогресу.

Бруклінський центр вдається до численних ідеологічних кампаній і посилення централізованого управління сектою. У своєму роз­порядженні він має величезні засоби для друкування та поширення , релігійної літератури, які постійно модернізуються за останнім словом техніки. Мільйонними тиражами різними мовами світу видаються журнали «Пробудись», «Вартова башта» та інша література, провадяться щорічні міжнародні конгреси, на які збираються сотні тисяч єговістів. У різних країнах світу діють 30 тис. корпорацій старій­шин, які поширюють єговістську літературу, близько 50 тис. пропо­відників, що займаються місіонерською діяльністю. Проте ідеологічно єговізм набагато слабкіший порівняно з його пропагандистським технічним потенціалом. Його підточують екстремізм і невдалі спе­куляції на проблемах сучасності бруклінських футурологів.

Ідеологія єговізму неоднаково сприймається віруючими. Соціо­логічні дослідження, проведені в різних областях України, свідчать, що близько половини опитаних свідків Єгови в основному сприймають модерністське віровчення бруклінського центру, 48,8 % опитаних виявили невідповідність бруклінському розумінню Біблії та інтерпре­тації глобальних проблем сучасності. Слід врахувати специфіку змістуі форми проведення молитовних зборів єговістів. Молитовні зібрання єговістів — це своєрідні семінарські заняття, на які віруючі приходять не лише для того, щоб помолитись і послухати проповідь, а, головним чином, щоб вивчати бруклінську літературу про Біблію і самим комен­тувати Святе Письмо. Віруючі беруть участь в обговоренні прочита­ного, відповідають на поставлені запитання, виступають з коментарями й рефератами. Крім того, на таких зборах формуються специфічні" стосунки між присутніми, що характеризуються певною емоційно-психологічною солідарністю, груповою релігійною думкою, яка мо­рально вплітає на кожного віруючого.

Більшість свідків Єгови в нашій країні позитивно зустріли ре­форми, політичне та національне відродження України. Вони сум­лінно працюють у сфері виробництва, їхня моральна свідомість орієнтована не лише на релігійні, а й на світські духовні цінності. Під впливом соціальної дійсності віруючі поступово долають відчу­женість і замкненість. Багато з них задоволені своєю професією, наслідками праці. Зростає їх інтерес до наукових знань, засобів масової інформації, зокрема до телепередач на суспільно-полі­тичні та науково-природничі теми. Все це істотно впливає на ду­ховний світ сучасних віруючих.

Єговізму властива чітка структура організаційного управ­ління. Низовою ланкою є група чи студія, яка об'єднує 6—7 віруючих. Крім молитовних зборів, вони проводять один раз на три місяці збори груп території. Декілька груп об’єднуються в обводи, останні в певному регіоні утворюють округи. Ними керують пастирі, наглядачі й старійшини. Далі йдуть крайові комітети, що очолюються слугами Єгови. Вони безпосеред­ньо підпорядковані Міжнародному бруклінськрму. центру. Всі слуги та службовці на місцях призначаються лише керівною корпора­цією головного управління кадрів у Брукліні. Єговістські теологи обґрунтовують необхідність ієрархічної системи кліру в своїй органі­зації посиланням на ранньохристиянські громади, де були єписко­пи, пресвітери, наглядачі й старійшини.

В управлінні на рівні всіх підрозділів єговізму провідна роль належить корпорації старійшин. Структура корпорації на рівні зборів території така: голова корпорації, якого змінюють щорічно; наглядач проповідницького служіння; наглядач за вивченням Біб­лії і відповідної літератури; наглядач теократичної школи; нагля­дач фінансів; наглядач території; правовий комітет. Така система управління єговістськими громадами дає змогу суворо регламенту­вати релігійне життя віруючих, забезпечувати належну дисципліну в організації. Інститут корпорацій старійшин запроваджений у кожній місцевій громаді єговістів. У світі сьогодні налічується понад ЗО тис. єговістських громад і відповідна кількість корпорацій старійшин. В Україні діє близько 570 єговістських громад, які об'єднані и І «Релігійну організацію свідків Єгови України».

Нині налічується більше 344 млн. протестантів, об'єднаних у Всесвітню раду церков, створену в 1943 р. У пострадянських державах існують такі протестантські церкви і секти: лютеранська в Естонії і Латвії (найбіль­ша — Естонська євангельська церква на чолі з архієписко­пом); кальвіністи і реформатори (в Закарпатті); єван­гельські християни-баптисти; адвентисти, п'ятидесятни­ки, свідки Єгови, меноніти. Догматичні принципи проте­стантизму — спасіння власною вірою, пастирство всіх віруючих, винятковий авторитет Священного Писання — єрелігійним утвердженням буржуазного способу життя. У протестантизмі значно спрощено культ: скасовано наряжання священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони, багато свят, спеціальних служб, пов'язаних із вшануванням святих. Відсутнє поклоніння мощам свя­тих. Типовою протестантською церквою є церква єван­гельських християн-баптистів. З неї виокремилися адвен­тисти, п'ятидесятники, а з адвентизму — єговізм.


Література

1. В.І. Лубковський, В.І. Теренко. Релігієзнавство. Підручник. – К.: Академія, 2000.

2. Ю.А.Калінін. Релігієзнавство. Підручник. – К.: Наукова думка, 2002.

3. Релігієзнавство. За ред. М.М. Заковича. – К. Вища школа, 2000.

4. Релігієзнавство. Навчальний посібник. За ред. С.Бубинка. – К.: Юрінком-інтер, 2001.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ