Смекни!
smekni.com

Культура спілкування як основа взаємодії між людьми (стр. 1 из 2)

Реферат на тему:

Культура спілкування як основа взаємодії між людьми


У сучасних умовах, коли людство у своїй взаємодії з довкіллям дійшло до кризи стану, визначальним фактором його існування стає формування культурного потенціалу, в якому відображено міру можливостей актуалізації культурних сил особистості у цілеспрямованій соціокультурній діяльності. Глибинні соціальні перетворення в Україні зумовлюють серйозні зміни у світогляді та культурному житті людей.

У часи становлення державності України оновлення нашого суспільства не можливе без нових соціальних орієнтирів. Гуманізація освіти сприяє кінцевому формуванню стійкого та довготривалого запиту суспільства на особистість як носія загальнолюдської моральності та духовності. Питання відродження культурного потенціалу є нагальною проблемою сьогодення.

Соціокультурні перетворення останніх років викликали активний інтерес сучасної педагогічної науки до проблем ціннісного світу особистості, до принципів та умов формування її культури [3, 16].

Активно зростаючий інтерес до проблем внутрішнього світу особистості зумовлений, з одного боку, кризою громадської самос­відомості, ускладненням життєдіяльності людини, а з іншого – підвищенням ролі суб’єктивного фактора, значимістю самобутньої духов­ної культури окремої особистості у загальному процесі культурот­ворчості. Науково-педагогічний інтерес до означеної проблеми викликаний основними суперечностями, що характеризують її сучасний стан: між концептуально-методологічним оновленням основ процесу формування морально-ціннісних орієнтацій та традиційною системою методичних засобів його реалізації, між якісно новим поглядом на особистість школяра як на суб’єкт духовного самовизначення у діалозі культур та практикою уніфікованого підходу до навчально-виховного процесу.

Державна національна програма “Освіта” (Україна XXI століття) визначає стратегічну мету розвитку системи виховання молодого по­коління України: забезпечення можливостей постійного духовного й культурного са­мовдосконалення особистості, формування інтелектуального та куль­турного потенціалу як найвищої цінності нації [2, 5]. Слушним постає зауваження В.Г.Кременя: “В усіх ланках освіти важливо, по-перше, розширити масштаби вивчення мов, а по-друге, так перебудувати їх вивчення, щоб діти засвоювали не знання про мову, а саму живу мову і могли нею вільно спілкуватися” [5, 11]. Водночас переважна кількість шкільних педагогів працює з перенавантаженням, що “призводить до істотного зниження рівня освіченості випускників загальноосвітніх шкіл, створює перешкоди для подальшого їх навчання у вищий школі” [12, 1].

Тому сьогодні виникає нагальна потреба домогтися оновлення змісту про­фесійної підготовки фахівців, які у контексті вимог сучасного суспільного буття забезпечують включення підростаючого покоління до соціокультурної діяльності, актуалізують культурні стосунки між людьми (К.В.Гавріловець, В.Н.Дубровіна, В.О.Сухомлинський, Б.Т.Ліхачов, І.А.Зимня, В.К.Платонов, В.С.Мухіна та інші).

Спілкування здійснюється у певних соціальних умовах, в яких мова реально функціонує і розвивається. Важливим аспектом є соціальна структура суспільства, в якому вживається певна мова.

Б.Т.Ліхачов вказував, що спілкування є найважливішим середовищем духовного, суспільного та особистісного проявів людини, досягненням взаєморозуміння між людьми. Соціально психологічна сутність спілкування полягає у тому, що воно являє собою живий безперервний процес спілкування людей, що забезпечує усю різноманітність життєдіяльності, відносин, самопрояву та самоствердженню за допомогою мови чи сленгу, а також міміки, поз, рухів тіла, жестів, символів, звукових сигналів, умовних знаків. Потреба у спілкуванні існує у людині з самого початку, генетично, як умова існування Homo sapiens[6, 219].

А.Б.Добрович підкреслював, що в житті людини можна виділити дві сторони: контакти з природою та контакти з живими істотами. Перший тип контактів називають діяльністю, що є специфічним видом активності, спрямованою людиною на пізнання та творче перетворення оточуючого світу. Другий тип контактів характеризується тим, що його сторонами є живі істоти: організм з організмом, які обмінюються інформацією. Такий тип контактів називається спілкуванням, різноманітним за своїм внутрішнім змістом [4, 35].

Мета спілкування – те, заради чого у людини виникає даний вид активності. У людини кількість цілей спілкування збільшується. До них можуть належати передача та здобуття об’єктивних знань про світ, навчання і виховання, встановлення особистих та ділових стосунків. Цілі спілкування являють собою засіб задоволення багатьох потреб – соціальних, культурних, пізнавальних, творчих, естетичних [8, 120].

Крім наданих природою засобів спілкування, існує велика кількість винайдених самою людиною. До них належать мова, писемність, технічні засоби запису, радіо, телезасоби, телефони, телефакси Інтернет. У сучасній вітчизняній та світовій літературі (Е.Берн, А.В.Петровський, Р.С.Немов) існує поліморфізм поглядів на види спілкування, які класифікуються за різноманітними ознаками.

Найважливішими видами спілкування у людей є вербальне та невербальне спілкування. Перше властиве людині. Розвиток вербального спілкування спирається на невербальні засобі комунікації. Роль цього виду спілкування важко переоцінити, бо в його основі лежить засвоєння мови, яка є умовою розвитку людини. На думку М.О.Фаєнової, “понятием, более точно и полно отражающим способность говорящего/пишущего осуществлять эффективное речевое воздействие на адресата, является культура вербального общения” [9, 35].

Невербальне спілкування – за допомогою міміки, жестів, через прямі сенсорні чи тілесні контакти. Більшість невербальних форм та засобів спілкування у людини є вродженим. Завдяки невербальному спілкуванню людина має можливість психологічно розвиватися ще до того, як вона засвоїла та навчилася користуватися мовою. Крім того, цей вид спілкування сприяє розвиткові та вдосконаленню комунікативних здібностей людини, яка стає більш здібною до міжособистісних контактів.

Залежно від змісту, цілей та засобів розрізняють наступні види спілкування:

1.За змістом:

– матеріальне спілкування, що дозволяє людині здобувати необхідні для нормального життя предмети матеріальної культури, які є умовою індивідуального розвитку;

– когнітивне спілкуванняяк фактор індивідуального розвитку (індивіди взаємно обмінюються знаннями);

– мотиваційне спілкування, що є джерелом додаткової енергії. Людина, у результаті такого спілкування набуває нових інтересів, збільшує свій психоенергійний потенціал;

– діяльнісне спілкування є міжособовим обміном, операціями, діями, вміннями, навичками. Воно має прямий розвиваючий ефект.

2.За метою:

– біологічне спілкуваннясприяє самозбереженню організму, є умовою підтримки й розвитку його життєвих функцій;

– соціальне спілкування– обслуговує суспільні потреби, людей, є фактором який сприяє розвитку форм суспільного життя, груп, колективів, організацій, націй, держав.

3.За засобами:

– неопосередковане спілкуванняпотрібно людині для того, щоб навчатися та виховуватися у результаті широкого використання на практиці даних з народження ефективних засобів навчання: умовнорефлекторного, вікарного, вербального;

– опосередковане спілкування, щодопомагає засвоєнню засобів спілкування та вдосконаленню на їх базі здібності до самоосвіти та самовиховання, а також до свідомого управління спілкуванням;

– пряме спілкування, як особистісний контакт;

– непряме спілкування, що здійснюється за допомогою посередників.

Якщо розглядати таку якість спілкування як “ефективність /неефективність”, тобто досягнення мети процесу спілкування, можна виділити наступні два види спілкування:

Ефективне спілкування, яке реалізується за допомогою розумових та директивних засобів (відповідно розумове та директивне спілкування).

Неефективне спілкування, яке відбувається у приймально-поступливих, захисно-агресивних формах (приймально-поступливе, захисно-агресивне спілкування.

У процесі спілкування з розвитком мовлення з’являється можливість урізноманітнити зміст інформації, а у процесі навчання – користуватися різними засобами спілкування. В результаті збагачується його інструментальна сторона. Подальший розвиток спілкування можна уявити як поступове накопичення людиною культури спілкування на основі рефлексії та саморегуляції.

Для того, щоб з’ясувати, що означає поняття культура спілкування, ми звернемося до загального поняття “культура”, визначення якого зазнало значної еволюції. Латинське слово “cultura” мало багато значень – від обробки землі до виховання, освіти, розвитку. У широкому розумінні це поняття означає сукупність проявів людської діяльності, досягнень і творчості народів. Звернемо увагу на те, що в українському педагогічному словнику С.Гончаренко“культура” тлумачиться як сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, що втілюються в результатах продуктивної діяльності [1, 178].

У контексті аналізованої теми цікавою є точка зору відомого американського спеціаліста в галузі полікультурної освіти С.Нієто стосовно того, що культура може сприйматися як мінливі цінності, орієнтації, звичаї, соціальні та політичні відносини, світогляд, сповідувані групою людей, пов’язаних рядом чинників (спільною історією, географічним положенням, мовою, релігією тощо).

З тлумаченням культури як способу та стилю життя погоджується більшість представників світової суспільної думки. Про це свідчить, наприклад, дефініція, подана у словнику Вебстера, де культура розглядається як:

а) загальна схема результатів людської діяльності, що відображається в думках мові, реальних речах і залежить від здатності людини вивчати та передавати знання наступним поколінням за допомогою знарядь, мови й абстрактного мислення;