ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ І. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА ХХ СТ. В УКРАЇНІ………………………………………………6
РОЗДІЛ ІІ. ПОШУК НАЦІОНАЛЬНИХ КОРЕНІВ У МИСТЕЦТВІ: МИХАЙЛО БОЙЧУК І БОЙЧУКІСТИ………………………………………..14
2.1. Умови розвитку монументально-декоративного мистецтва
2.2. Ідея і концепція мистецької школи бойчукістів
2.3. Бойчукізм і соцреалізм: умови співіснування
2.4. Аналіз робіт бойчукістів
РОЗДІЛ ІІІ. ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ МИХАЙЛА БОЙЧУКА – ЗАСНОВНИКА НЕОВІЗАНТИЗМУ…………………………………………27
3.1. Михайло Бойчук і мистецькі настанови соцреалізму
3.2. Стильові особливості робіт Михайла Бойчука
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………35
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………38
ДОДАТОК А. ІЛЮСТРАЦІЇ………………………………………………..40
ВСТУП
Українське мистецтво першої третини ХХ ст. переживало цікавий і водночас складний період розвитку, який ще недостатньо досліджений з позицій сучасної мистецтвознавчої науки. Як відомо, за радянських часів не заохочувалося дослідження «формалістичних» течій, як і національних особливостей українського мистецтва радянської доби. Отже, сьогодні особливо актуальним є аналіз художнього процесу в Україні першої третини ХХ ст. в цілому та в окремих галузях мистецтва. Важливо сформувати, зокрема, уявлення про загальний художній рівень українського монументально-декоративного мистецтва та всебічно висвітлити шляхи становлення його національної школи.
Актуальність теми: сучасний етап національного відродження в Україні вимагає особливої уваги щодо вивчення, осмислення її культурної спадщини. Важливою складовою втрачених мистецьких надбань є одне з найбільш яскравих явищ українського «розстріляного відродження» — школа М. Бойчука. З ініціативи владних структур все, що можна було знищити із творчості бойчукістів, знищено, зміст діяльності спотворено. Втім, знайшовши визнання у світі, бойчукізм і сьогодні притягує увагу науковців Франції, Польщі, США, Канади, Росії. Без реконструкції його справжнього образу не можливе не тільки відродження правдивої історії української художньої культури, а й усвідомлення її майбутнього сенсу, подальших перспектив. Особливого значення для принципового переосмислення бойчукізму набуває концепція розвитку українського мистецтва, створена М. Бойчуком.
З іншого боку, перед сучасним мистецтвознавством повстала необхідність вирішення проблем теорії світового художнього процесу. В орбіту наукових досліджень все більше включається творчість всіх народів різних країн і регіонів. Школа М. Бойчука органічно вписується у пошуки нових пластичних ідей передовими майстрами світового мистецтва ХХ ст. Окрім того, феномен бойчукізму в українському мистецтві першої третини ХХ ст. має значні риси схожості з мексиканським муралізмом. Ці два явища світової художньої культури, що виникли паралельно на різних континентах, не обмежуються типологічною близькістю, бо тут діють якісь більш глибинні механізми національно-історичного характеру. А такі крос-культурні порівняння набувають нині особливої ваги як для осмислення Україною місця своєї культурної спадщини у світовій художній системі, так і у створенні майбутньої теорії світового мистецтва.
Мета дослідження: на широкому історико-культурному матеріалі, у взаємодії з найбільш суттєвими художніми проблемами доби розглянути мистецьку діяльність М. Бойчука та його концепцію розвитку українського мистецтва, її несумісність з політикою тоталітаризму і місце бойчукізму в національній та світовій художній культурі.
Об’єкт дослідження: творчість М. Бойчука і його учнів у контексті проблем національно-культурного відродження в Україні першої третини ХХ ст.
Предмет дослідження: ідейно-стильовий пошук національних коренів у мистецтві бойчукістів та їх керівника – Михайла Бойчука.
Хронологічні межі дослідження охоплюють час становлення і розвитку бойчукізму, а також його згасання, і вкладаються в рамки 1910 – 1930-х рр.
В дослідженні поставлено наступні завдання: проаналізувати «неовізантизм» М. Бойчука як новий напрямок в історії українського мистецтва; висвітлити новаторство художньо-педагогічних засад та творчого методу М. Бойчука; розглянути проблему національного стилю і форми в українському мистецтві першої третини ХХ ст. та її розв’язання у творчій практиці бойчукістів; виявити унікальність школи монументального малярства М. Бойчука на терені колишнього СРСР та у світовому мистецтві ХХ ст.
Наукова дослідженість: у загальнотеоретичному, мистецтвознавчому та культурологічному осмисленні проблем, порушених у курсовій роботі, автор спиралася на концептуальні дослідження відомих українських та російських вчених, таких як: І. Врона [8, с. 35 – 39], К. Сліпко-Москальців, С. Таранушенко, Ю. Белічко, Н. Велігоцька, Д. Горбачов, О. Лагутенко, В. Лебедєва, Б. Лобановський [16, с. 165 – 171], М. Криволапов, В. Рубан, О. Ріпко [20], Л. Соколюк [21, с. 110 – 126; 22, с. 84 – 91], В. Толстой.
Явище бойчукізму за радянської влади послідовно замовчувалося. Про творчість цього митця якщо і згадувалося, то кількома рядками [7; с. 30]; [14, с. 273]; [18]. Вчені-мистецтвознавці згадували про цей напрямок переважно в контексті європейських мистецьких течій, на які радянське мистецтвознавство навішувало ярлик «буржуазних» [1, с. 142], [2], [3, c. 4 – 5]. Послідовним дослідженням явища бойчукізму займався М.Білокінь [4, с. 44 – 51]. Описують біографію митця І.Герета [9], В.Губ’як [11], Я. Дністренко [12, с. 69 – 71] – в контексті розвитку національної ідеї та її популяризації в мистецтві, О. Юрчишин [25, с. 140 – 148] – акцентуючи на непростих взаєминах митця з видатним ученим М.Грушевським. Психологічний конфлікт митця з ідеологією епохи соцреалізму досліджує І. Городинець [10], О.Федорук [24, с. 76 – 86]. Творчу манеру та мистецькі погляди художника висвітлюють Г.Колос [15, с. 444 – 451], В.Маркаде [17], Т.Тимченко [23, 60 – 62]. На внеску митця в українську культуру акцентує дослідник-патріот І.Крип’якевич у праці «Історія української культури» [13, с. 630 – 633]. Спогади мемуарного характеру видрукувані у статті «Промовте – життя моє…» [19, с. 360 – 384]. Діяльність цього митця висвітлюється і в довідкових матеріалах [5, с. 105 – 106], [6, с. 26].
Методи дослідження: аналітичні (аналіз художніх робіт) та конкретно-історичний (аналіз конкретно-історичних умов життя та творчості митців).
Практична значущість роботи: результати нашого дослідження можуть бути використані при укладанні довідників про репресованих митців, а також при детальному вивченні модерних течій у мистецтві Європи межі 19 – 20 ст.
Структуракурсової роботи: робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та списку ілюстрацій у додатку.
РОЗДІЛ І. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА ХХ СТ. В УКРАЇНІ
Після поразки національно-визвольного руху в Україні й входження її до Радянського Союзу в українській культурі ще певний час тривало піднесення, яке дехто називає періодом культурного відродження. Намагаючись привернути до себе неросійські народи й продемонструвати добровільність цього союзу, більшовицька партія на перших порах надавала республікам певну самостійність у вирішенні економічних та культурних питань. Політика українізації, розвиток національної освіти давали українській культурі широке підґрунтя для розвитку. В мистецтво, літературу прийшло багато нових талантів. Деякі митці були далекі від будь-якої політики, але значна частина належала до різних політичних угруповань, насамперед до боротьбистів та українських комуністів. Зайнята насамперед збереженням своєї гегемонії, комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність в Україні, відтак дозволяла спершу утворення численних мистецьких об’єднань, які шукали шляхи створення нової української культури. Коли не збулися їхні сподівання на самостійну державу, то багато хто з письменників, художників, артистів почав убачати в розвиткові культури своєрідний спосіб вираження національної ідентичності. Перед митцями поставали проблеми пошуку нових шляхів розвитку української культури, пошуки взірців та орієнтирів, на яких вони мали будувати як свою творчість, так і всю українську культуру. В образотворчому мистецтві, насамперед у живописі, нові пошуки пов’язувалися головним чином з монументальним мистецтвом, яке бурхливо розвивалося у зв’язку з великим промисловим і житловим будівництвом, що почалося після років розрухи та громадянської війни. Художники мріяли про світлі нові будівлі, прикрашені грандіозними фресками та мозаїками, творами декоративно-ужиткового мистецтва. Вони вбачали в спорудах нового часу органічний синтез мистецтва з архітектурними формами, який творив би естетичне середовище життя трудівника нової України. Творча програма Михайла Бойчука полягала у послідовному вивченні й використанні візантійського та давньоукраїнського церковного монументального малярства, мистецтва італійського Проторенесансу, української книжкової гравюри та народної картини.
За цих обставин дослідження такого і без того складного мистецького явища, як бойчукізм, являє собою доволі непросте завдання. Їхні твори сильно розпорошені, зокрема по приватних збірках. Перу самого Михайла Бойчука належить кілька статей, зокрема про гончарство й килимарство – з нагоди коломийської виставки домашнього промислу 1912 року, а також про реставраційні роботи в Росії та в київському Софійському соборі [15, с. 444 – 451]. Висловлювання М.Бойчука про мистецтво, що дасть змогу відтворити його мистецьку концепцію в найраннішій редакції (1909), потрапили до мемуарів [19, 365 – 366].
Художник, засновник школи малярства, теоретик мистецтва і педагог, Михайло Бойчук працював у галузі монументального і станкового малярства, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва, займався реставрацією. Він народився в селi Романiвцi на галицькому Подiллi 10 жовтня 1882 року в багатодітній родині.