регистрация / вход

Антична та словянська риторика

Реферат на тему: Антична та словянська риторика” 1. Античне красномовство Красномовство має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим більше у мис­тецтві судового оратора. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщи­ною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно ве­лике суспільне значення.

Реферат на тему:

“Антична та словянська риторика”

1. Античне красномовство

Красномовство має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим більше у мис­тецтві судового оратора. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщи­ною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно ве­лике суспільне значення.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засідан­нях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Арісто-тель, Демосфен, Цицерон, Квінтіліан, Їсократ, Есхіл, Філократ, Лісій... У творах Платона знаходимо цікавий опис сили й могут­ності оратора, який володіє словом, що зцілює душі: «Я стверд­жую, що якби у будь-яке місто прибули оратор та лікар і якби у Народному зібранні чи в будь-якому іншому зібранні зайшла супе­речка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто й дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом, — варто було б йому лише забажати...»'.

Такі особистості, як Цицерон та Демосфен, — видатні рито­ри — ще за життя були увінчані лаврами «синів Вітчизни», «рятів­ників народу». Цицерон у своїх трактатах, присвячених ораторському мистецтву, писав про формування нової людини — людини-пат­ріота, громадянина, який живе ідеалами свого народу й держави.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови яко­го, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спо­стережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера три­матися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати і тро­щити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або блис­кавицею» '.

Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоуправ-ління. Він намагався зберегти віджилий лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло трид­цять промов Демосфена, зокрема найвідоміша — про жінок. Жодна з них не є плодом імпровізації, а результатом тривалої, скурпульозної праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематиза­цію плану, на відпрацювання стилю, шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лам­падним маслом, яке він спалював у величезній кількості. Але такі твори здавалися свіжими й чарівними, ніби щойно вилились із гру­дей: вони були наповнені життям, емоціями і, як творіння Фідіаса, не мали на собі жодних слідів різця.

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором антич­ного світу був Марк Тулій Цицерон (106—42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводирем римсь­кого Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими вла­стивостями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і вис­новками. Складовими успіху оратора Цицерон вважав освіту, при­родний дар і ораторські здібності. Першу промову Цицерон виголо­сив у 25 років (під назвою «На захист Публія Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку *) — у рік своєї смерті (прожив 63 роки).

Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських шедеврів: «Брут», «Про знаменитих ораторів», «Оратор», «Про оратора». Пізніше видатний оратор Квінтіліан створив оригінальну си­стему навчання риторики на основі принципів Цицерона у вигляді дванадцяти книг риторичних настанов. Квінтіліан говорив, що небо послало Цицерона на землю, щоб показати, до якої величі може дійти слово.

У Цицерона органічно поєднувалися теорія і практика: свої те­оретичні ідеї він блискуче втілював у практичній діяльності. Ідеа­лом оратора він вважав людину високої культури, яка знає літера­туру, історію, юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем, розуміє вплив ритму на слух аудиторії, уніє при­мусити її сміятися й плакати, може володарювати над й душею.

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, гра­дація. В деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Та­кий риторичний прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаемншгі вигини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів.

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не мар­нослівним, непідкупним, чесним і високоморальним. Особливо кри­тично Платон ставився до судових ораторів.

Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розріз­няв:

діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у супе­речці;

софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шля­хом навмисного використання недостовірних доказів.

Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського ми­стецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був осо­бисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників доз­волялася лише у виняткових випадках, наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок, неповнолітніх тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяль­ності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Серед них вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за наймом творили судові промови.

Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був невід'ємною частиною функціонування судової влади у демократич­них полісах Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося там величезною повагою, популярністю, тому чис­ленні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.

Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали, очевидно, сіцілійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, вик­лад справи, закінчення) і які докази слід підбирати. Комедія Арістофана «Жаби», де інсценовано суперечку Есхіла й Евріпіда, а та­кож деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Їсократа дають уявлення про посібники для риторів.

2. Красномовство слов'ян

Християнська релігія, церква не схвалювали зовнішніх прийомів і вимагали від проповідників і слухачів стриманості. Крім проповідей, розвиваються й інші види духовного красномовства: похвальні промови, промови на освячення храмів.

У період середньовіччя у царині риторики панували догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній силі, на зви­чаї, що на практиці втілювався у чітко визначені, незмінні форму­ли. О. Тимофеев писав: «Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово» .

Авторитет католицизму негативно позначився на розвиткові ри­торики. У тих умовах вона не могла володіти творчою силою справ­жнього мистецтва, а оратору не знаходилося місця у державному житті. Політичного красномовства тоді майже не існувало, а риторсь­ке мистецтво розвивалося здебільшого на церковних кафедрах, в університетах.

Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвитку людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в сис­темі освіти почалася наприкінці середньовіччя. Риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через ан­тичний логос — єдність і гармонію думки та слова.

Першою серйозною спробою опису історії слов'янської рито­рики є праця В. Аннушкіна «Перша російська «Риторика» (М., 1989), в якій аналізується риторика «Сказання про сім вільних муд­ростей», «Риторика» (1629). Тут міститься багатий і глибокий мате­ріал з історії слов'янської риторичної науки.

Після хрещення Русі активно створюються пам'ятки писем­ності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов'ян, зокрема й риторична. Перлина слов'янської літератури «Слово о полку Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Свя­тослава, що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Їларіон та Ки­рило Туровський.

Іларіон (XI ст.) — перший Київський митрополит, давньорусь­кий письменник, талановитий оратор. Найвідомішою його пропо­віддю є «Слово про закон і благодать», де з патріотичних позицій оцінено діяльність давньоруських князів і визначну роль Київської Русі '.

Їларіон гаряче виступає проти зазіхань Візантії на Київську Русь, красномовно і переконливо доводить містичність вчення про месіанську роль будь-якого народу, обстоює самостійність Русі. Дос­лідники риторичної спадщини Їларіона відзначали такі особливості «Слова», як яскрава образність, емоційність, надзвичайна ме­лодійність.

Постать митрополита Їларіона, його риторична спадщина на­дихали нащадків на опанування риторичних й морально-етичних сек­ретів цієї видатної фігури слов'янської культури .

Кирило Туровський (XI ст.) — блискучий оратор і представник урочистого красномовства Київської Русі. Він закликав уважно вив­чати минуле, прикрашати діяння героїв відповідними словами:

«Прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають» і .

К. Туровський — яскравий приклад творця величально-похваль­них, піднесених промов, якого ми сповна можемо назвати вели­ким «піснетворцем» Київської Русі. Неабияку риторичну цінність становить «Слово в новий тиждень після Пасхи», яке він побудував на порівнянні «церкви Христової» з навколишньою природою. В ньому— низка блискучих метафор про роль ритора, проповідника.

Ось характерний приклад: «Нині ратаї слова, приводячи сло­весних ягнят до духовного ярма і занурюючи... рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й засипаючи сім'я духов­не, надіями майбутніх благ веселяться» '.

Красномовство слов'ян базувалося як на класичній античній риториці, так і на досягненнях західноєвропейської думки. Роль ри­торичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов'янських народів за національне визволення, проти окатоличення, проти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видат­них майстрів слова ставали народними, національними. Зокрема, така доля судилася ряду поезій Григорія Сковороди («Всякому го­роду нрав і права» тощо).

У 1620 році створюється перша російська «Риторика» невідо­мого автора, яка дійшла до нас у тридцяти шести списках. Вона була дуже популярним твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустині, Соловецькому монастирі тощо2 . Це не самостійний російський твір, а переклад латинської риторики німецького вче­ного Пилипа Меланхтона. Але при творчому ставленні до тексту ори­гіналу, сюди були вписані уривки з глави про риторику «Сказання про сім вільних мудростей», а весь текст пристосовано до потреб місцевої освіти. «Риторика» має дві частини: «Про винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.

Своєрідним епіграфом, який визначає зміст вдеї цінної пам'ят­ки слов'янського красномовства, можуть слугувати ось ці слова:

«Я — риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика виконується й діалектика прикрашається. Зв'язуючись із цими вченнями, я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні промови» .

Перша східнослов'янська «Риторика» є спадкоємницею тра­дицій античного світу, настанов Цицерона, Демосфена, Таціта, Арістотеля. Вона стала підґрунтям для подальшого розвитку слов'ян­ського красномовства, спираючись на кращих її служителів — Фео­фана Прокоповича, Михайла Ломоносова.

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єди­ним осередком просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусії та південних слов'янських країнах, мала статус євро­пейського навчального закладу, а слава про її випускників сягала світового масштабу. Академія виконувала високу й благородну місію. Адже тут «наук визвольних навчаються й звідти підпору церкві пра­вославній і вітчизні необхідну творять» '. Вона виникла в період за­гального культурного піднесення на Українських землях, що було зумовлено соціально-економічним пожвавленням у другій половині XVI — на початку XVII ст.

Початок академії поклала Київська братська школа, заснована 1615 року; ідею підтримувало запорізьке козацтво та впливові освітні сили, які гуртувалися в той час у Києві. Школа досить швидко ста­ла першим вищим загальноосвітнім навчальним закладом України.

Академія, маючи глибоко національне спрямування, керува­лася системою і методами навчання кращих західноєвропейських уні­верситетів. Її вихованці здобували різнобічну освіту і згодом става­ли визначними громадськими, політичними, державними діячами, відомими вченими, художниками, композиторами, які успішно пра­цювали в Україні та за її межами 2 .

Унікальні набутки у вихованні й навчанні у Київській академії припадають на XVII—XVIII ст., коли тут читався курс риторики. До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики, з них 127 складені в академії. За свідченням В. Маслюка та 3. Хижняк, це були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом, у які органічно впліталися громадсько-політичні проблеми; більшою чи меншою мірою вони виконували соціальне замовлення щодо за­хисту гноблених і беззахисних людей від іноземних поневолювачів та місцевих «держиморд», які зрадили інтереси народу. Переконли­во це простежується на прикладах судових промов. Риторика в ака­демії була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне практичне застосування. Студентів навчали створювати промови (судові, па­негіричні), писати вітальні, дякувальні, прохальні, прощальні ли­сти тощо.

Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчиз­няної риторичної спадщини, а вивчення й осмислення нако­пиченого тут досвіду риторичної науки дають духовно-інтелек­туальну наснагу сучасним риторам та дослідникам. Ім'я ака­демії прославили й такі видатні ритори-гуманісти, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов та інші просвітителі.

Феофан Прокопович (1681—1736) — видатний український вче­ний, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Один із засновників стилю українського бароко з його демократичним ха­рактером, зв'язком з народною творчістю, умілим використанням культурної спадщини.

Виходець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків, виховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував навчання в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту згодом досягає вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником, главою «Ученої дружини». З 1706 року Ф. Прокопович — професор риторики Київської академії, курс якої у той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Ритори­ка вважалася «царицею душ», «княгинею мистецтв». Спадщину ви­датного українського просвітителя високо цінували Пушкін, Сума­роков, Фонвізін та ін.

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Арістотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга III. Про розташування матеріалу.

Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VI. Про метод писання історії і про листи.

Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книга IX, Дещо про священне красномовство.

Книга X. Про пам'ять і виголошування '.

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у про­мові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тре­нування, наслідування. Учений обстоював принцип античної кла­сичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емо­ційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чесноти ри­тора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зво­рушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної на­уки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький.

Завдання і мета високого стилю — хвилювати аудиторію, для чого слід підбирати емоційні, величні способи викладу: часті ме­тафори, піднесені фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вжива­ються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.

Низький стиль «служить для повчання і вживається у розповідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, роз-веселення — середнього, а зворушення — високого»'.

Феофан Прокопович — автор славнозвісного «Букваря», за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав учених академії до формуван­ня самостійного мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не крамарів науки» 2 . Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні вражає.

Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, > голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Великий російський вчений М. Ломоносов як студент Києво-Могилянської академії був знайомий з риторичними працями її про­фесорів. Знав він і «Риторику» Ф. Прокоповича, про що свідчать вип­равлення у ній та інші матеріали.

Михайло Ломоносов (1711—1765). Великий російський учений-енциклопедист, родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, поет. Заклав основи сучасної російської літературної мови, став те­оретиком красномовства як автор «Краткого руководства к красно­речию», «Краткого пособия к риторике в честь любителей словес­ности», «Российской грамматики».

М. Ломоносов писав: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки».

Учений так класифікував структуру публічної промови: вступ, тлумачення, твердження, заключения. Для успішного впливу на слу­хачів він рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слу­хачів — вік, стать, виховання, звички, рівень освіти; силу красномовства. Оратор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів.

Заслуги М. Ломоносова в галузі художньої культури сучасники й послідовники бачили у його поетичній, риторичній творчості й розвитку російської мови.

«Ломоносов — геній творчий, він батько нашої поезії, він пер­шим спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкри­вав, мав сміливість складати рими мовою, яка, здавалося, є не­сприятливим матеріалом для віршування... Він відкрив нам красу й багатство нашої мови, дав нам відчути гармонію, виявив й' чарівність і відсторонив її грубість... До слави великого поета він приєднує звання вдалого прозаїка, його похвальна промова Петру Велико­му— безсмертний твір, який приносить хвалу й герою, й автору, мужнє, високе красномовство у цій промові є безмежним, легко тут висловлюється геній звеличений, який завжди стоїть вище того, що він творить» '.

Петро Пороховщиков, для широкого загалу юристів більше відо­мий під псевдонімом П. Сергеїч (1867—?). Народився в Санкт-Пе­тербурзі в забезпеченій дворянській сім'ї. Закінчив юридичний фа­культет Московського університету. З 1889 року працює в міністерстві юстиції, потім в Московській судовій палаті, прокурором Орловсь­кого окружного суду. Працював він і в Україні — прокурором Хар­ківського окружного суду. До 1917 року — суддя Петербурзького, а згодом Петроградського окружного суду. Мав генеральський чин дійсного статського радника. Юристам відомі його праці «Мистецт­во промови на суді», «Кримінальний захист». Багато рекомендацій цього юриста-практика з методики побудови судової промови ко­рисні і в наші дні2 .

П. Пороховщиков підкреслює, що на суді потрібна передусім надзвичайна, виняткова ясність і чіткість. Слухачі мають все розу­міти відразу, без додаткових зусиль. Ритор може розраховувати на їхню уяву, але не на їхній розум і проникливість. А тому слід гово­рити не так, щоб міг зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозуміти вас суддя.

У цьому зв'язку автор наголошує на особливій, суттєвій від­мінності судової суперечки від наукової: «Наука вільна у виборі своїх засобів; учений вважає свою роботу завершеною лише тоді, коли його висновки підтверджені безумовними доказами; але він не зо­бов'язаний знайти рішення своєї наукової загадки; якщо у нього не вистачає засобів дослідження або відмовляється далі працювати го­лова, він закине свої креслення й обчислення і займеться іншим. Істина залишається не з'ясованою, і людство чекатиме, доки не знайдеться удачливіший шукач. Не те в суді: там немає довільної відстрочки. Винуватий чи невинуватий? Відповідати треба»'.

Аби переконатися, наскільки глибоко й аргументовано розк­ривається в «Мистецтві промови на суді» зазначена тема, варто бо­дай фрагментарно оглянути її структуру і зміст.

Глава І. Про склад (Чистота стилю. Про точність стилю. Багат­ство слів. Знання предмета. Засмічені думки. Про порядність. Про­стота і сила. Про милозвучність).

Глава II. Квіти красномовства (Образи. Метафори і порівняння. Антитеза. Інші риторичні звороти. Загальні думки).

Глава III. Медитація (Пошуки істини. Картини. Про безперерв­ну роботу. Схема промови).

Глава IV. Про психологію в промові (Характеристика. Житейсь­ка психологія. Про мотив).

Глава V. Попереднє опрацювання промови (Юридична оцінка діяння. Моральна оцінка злочину. Про творчість. Художня обробка. Ідея. Диспозиція).

Глава VI. Судове слідство (Про допит свідків. Про достовірність показань свідків. Про розбір показань свідків. Про експертизу). ,

Глава VII. Мистецтво дискусії на суді (Деякі правила діалекти­ки. Перебільшення. Повторення. Про недомовки. Можливе і вірогід­не чи ймовірне. Про здоровий глузд. Про моральну свободу ритора).

Глава VIII. Про пафос (Здоровий глузд і почуття. Почуття і спра­ведливість. Пафос як неминуче, законне і справедливе. Мистецтво пафосу. Пафос фактів).

Глава IX. Заключні зауваження (Письмова робота й імпровіза­ція. Про увагу слухачів. Декілька слів обвинувачу. Декілька слів за­хиснику).

Кілька слів про захисну промову. Замість післямови подається рецензія А.Ф. Коні «Мистецтво промови на суді».

П. Пороховщиков був і залишається видатним теоретиком су­дової риторики. Ось його цінні поради, ніби звернені до нинішніх судових риторів:

поважайте гідність осіб, які виступають у судовому процесі;

уникайте домислів про самого себе і про присяжних;

не допускайте, щоб різкість переходила в грубість, але пам'я­тайте й інше: непотрібна ввічливість також може різати вухо і, гірше того, може бути смішною;

говоріть просто, але водночас виразно й вишукано;

знайте ціну словам, пам 'ятайте, що одне просте слово може інколи виражати всю суть справи з точки зору звинувачення або за­хисту; один вдалий епітет інколи вартий цілої характеристики.

Костянтин Зеленецький (1812—1858). Професор Рішельєвського ліцею в Одесі, автор багатьох книг, статей з питань філософії, ло­гіки, естетики, словесності, історії, географії, зокрема викладання цих наук у навчальних закладах. Написав цікаві праці, які не втра­тили цінності й досі: «Дослідження про риторику», «Дослідження значення побудови й розвитку слова людського і додаток цього дос­лідження до мови російської» '.

Учений розробив оригінальне розуміння творчого акту в сло­весній дії, переборов абстрактний розподіл слова й думки в про­цесі «породження думок», а потім розташування їх у процесі мис-леннєвого породження. К. Зеленецький першим серед вітчизняних учених повернув риторику обличчям до творчого винайдення й відповідального вчинку в мовленні.

Серед популярних підручників риторики того часу, які багато разів перевидавалися, не втратили цінності й досі, мали певний вплив на формування української риторичної культури, були курси М. Сперанського, О. Мерзлякова, М. Кошанського та ін.

Михайло Сперанський (1772—1839) — граф, відомий російсь­кий державний діяч, найближчий радник Олександра І, ініціатор створення Державної ради, керував кодифікацією основних держав­них законів Російської імперії. Він автор «Правил вищого красно­мовства».

Олексій Мерзляков (1778—1830) — професор Московського університету. На його публічні промови збиралася мало не вся мос­ковська верхівка. Він був учителем О. Грибоедова, П. Вяземського, П. Чаадаева, 1. Тургенева, М. Муравйова, М. Бестужева-Рюміна та ін.

Микола Кошанський (1781—1831) — професор російської та латинської словесності у Царськосельському ліцеї, вчитель О. Пуш­кіна, який зберіг про наставника найтепліші спогади. Як і згадані вже М. Сперанський, К. Зеленецький, О. Мерзляков — автор підруч­ників риторики, які були популярними у минулому столітті.


Використана література

1. Орлов Б. Демосфен я Цицерон. Их жизнь и деятельность. — СПб., 1898. - С. 52;

2. Філіппіка — в перекладі з грецької означає «гнівна викривальна промова».

3. Сагач Г.М. Золотослів. - К., 1993. - С. 16.

4. Тимофеев А. История красноречия с древнейших времен. — М., 1893. — С.65.

5. Гуревич Е.С., Полрілко В.Ф., Герман М.А. Основи риторики. - К.,1978Молдован AM. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984.—с.240.

6. Туровский Кирилл. Слово в новую-неделю после Пасхи // Древняя рус­ская литература. Хрестоматия. — М., 1980. — С. 7

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий