регистрация / вход

Національний характер українців

Національний характер українців Риси характеру народу мають вплив і на його історичну долю. Національний характер став предметом вивчення у всіх культурних націй.

Національний характер українців
Риси характеру народу мають вплив і на його історичну долю. Національний характер став предметом вивчення у всіх культурних націй.
Ігор Сікорський

ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ТА МЕНТАЛЬНОСТІ
Не так давно в Україні подібна тема не тільки не могла бути дослідженою, але й просто згаданою. Виховані на “інтернаціоналістських принципах” науковці не поспішали братися за неї, щоб не потрапити в розряд українських буржуазних націоналістів.
Чи є ця тема чимось нескромним або антигуманним? Відомо, що народи з давніх часів, спілкуючись між собою, приглядалися одне до другого, помічали якісь характерні риси своїх сусідів і давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію.
Чи існують якісь спільні для цілої нації риси? Чи національний характер складається із суми характеристик окремих індивідів? Відповіді на ці запитання не знайдемо ні в філософських, ні в психологічних словниках чи енциклопедіях. Радянські дослідники не спромоглися чи просто побоялися дати відповіді на них.
Довгий час вважалося, що вивчення національного характеру неможливе, адже, вивчаючи окремих індивідів, ми не можемо скласти уявлення про націю в цілому. Окрема особистість не розкриває в повному обсязі національний характер. Елементами національного характеру (його складниками) можуть бути окремі соціально-психологічні риси, а не характери окремих індивідів. Індивідуальна ж психологія є лише допоміжною галуззю психології народів.
Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.
Від чого залежить тип національного характеру? Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуро-морфічні та глибиннопсихічні причини.
Проти расових чинників, проти генетичності національного характеру десятиліттями виступали деякі радянські дослідники. І. Кон пише, що “біологічне трактування національної психології завжди було типовим для расистських теорій”, а далі, щоб не погрішити проти істини, сам собі суперечить, пояснюючи, що расизм — це не визнання расових відмінностей, а ствердження переваг однієї раси чи нації над іншою.
Расою тут називаємо групу людей, що мають спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила протягом своєї історії і довгого проживання на спільній території.
Територія кожного народу має свої природні особливості і певною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг.
Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився “авантурничо-козацький” тип характеру.
Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств — майже не досліджена галузь етнології. Цікаві погляди на цю проблему висловив Дмитро Донцов у своїй праці “Дух нашої давнини” (Мюнхен-Монреаль, 1951), але про це мова далі.
Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу; починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі), стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати “духом народу”. Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму і тому шкідлива для нації.
Національні відмінності — це перш за все відмінності в психології мислення, яка відображається насамперед у
мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, “геній завжди в психологічному смислі глибоко національний”. Окремі ж суб’єкти, “що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак”1.
Отже, ‘національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними у порівнянні з іншим етносом.

ЕТНІЧНІ СКЛАДНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ
Перш ніж розглянути вплив на формування українського характеру різних етносів, що впродовж тисячоліть мешкали або просто проходили землями України, звернімо увагу на такі факти:
1. “Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично має 1048576 предків”2.
2. За дослідженнями чеського біолога ХІХ ст. Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську.
3. Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцари, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (90 % українців мають групу крові “А”, “АВ” та “О”, але дуже мало групи “В”. Пор. з росіянами та монголами, у яких група “В” становить 80 %).
4. У кожній нації є основні етнічні компоненти — первені (термін Юрія Липи) і домішки, тобто незначна кількість іноетнічних генів. За законом Менделя в антропологічній расі домішки є меншовартісні, ніж первені , тому вони дуже швидко будуть еліміновані (тобто вигнані, виключені).
1 Овсянико-Куликовский Д.Н. Психология национальности. — Петербург, 1922. — С.6.
2 Макарчук С., Турій С Український етнос. — Львів, 1990. —
С.17.

В Україні ХХ ст. марно шукати досліджень з етногенезу та етнопсихології. Якщо такі праці були, то їх найчастіше просто знищували. Так сталося і з працею доктора Юрія Липи, лікаря, який в 1945 p. був убитий енкаведистамм на порозі свого дому. Його книга “Призначення України”, яка з’явилася у Львові в 1938 p., була майже невідома в радянській Україні. Нині маємо видання цієї праці, здійснене у Львові в 1992 p. видавництвом “Просвіта”.
Юрій Липа визначає 4 складники української пракультури і
докладно характеризує їх: це трипільський, понтійський, готський, київсько-руський первені.
1. Трипільська пракультура має етнічний зв’язок з пракультурою Малої Азії, тобто більш південною. Це були люди, що гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. “Це — характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися”1.
Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.
2. Понтійська пракультура — це культура північного Причорномор’я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років. Їхня культура була тісно пов’язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (напр.. Коструба, Богині Матері, Полеля, та ін.) Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.
3. Готські впливи, відомі в ІІ ст. н.е., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.
1 Липа Ю. Призначення України.— Нью-Йорк, 1953.— С. 131,

Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра тощо. Катерина ІІ заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.
4. Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у ХVІІІ ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже для українськості наставали сумні часи.
Далі Юрій Липа розглядає домішки, які вважає меншовартісними, ніж первені в національному характері, проте зазначає, що нехтувати ними не можна.
Домішки можуть бути двох типів: ті, що виявляються в антропології (фізіологічні), і ті, які накладають духовний відбиток на національний характер (імпрегнаційні).
Велику роль для імпрегнації має психологічний стан народу, його ставлення до сусідів, його сприйняття чи не сприйняття іншого етносу.
Українці дуже неохоче вступали в шлюб з представниками інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чужинцем, українській дівчині потрібно було побачити спільність його норм моралі з українськими звичаями, правопорядком. А також вагому роль має ще й ставлення цього чужинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками українські чоловіки.
. Так для українців сильною перешкодою злиттю з кочівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнівників, ґвалтівників, грабіжників, і про це є чимало свідчень в літописах. Тому маємо всі підстави (враховуючи також закони Менделя) говорити, що це психологічне несприйняття кочових етносів (татари, печеніги, монголи тощо) було надзвичайно відштовхуючою силою чужорідних елементів, які відзначалися й нижчим рівнем культури в порівнянні з осідлим людом.
Так само перешкодою для сприйняття іранських і кавказьких домішок була їхня мусульманська релігія, хоча незначний вплив цих етносів лишився серед народу Азовського примор’я, Донеччини, Кубані. Характерною рисою залишеною цими етносами вважають войовничість, незалежність, грубуватість.
Незначними в українській нації є домішки кельтського й норманського етносів, які також характеризуються як войовничі, мало організовані, але найбільш творчі елементи (кельто-скіфи, варяги).
Римська і фракійська домішки позначилися переважно в галузі права. “Римське право” користувалося популярністю і в запорозьких козаків, хоча вони мали і свої давні правові норми. Особливо римські і фракійські етнічні впливи відчутні в характері південних українців, в Карпатах, Подністров’ї, на Буковині.
Єврейські домішки мало позначились на українській антропології, оскільки не мають певного антропологічного типу (напр., наявність євреїв серед негрів, китайців та ін.), проте додали до психології українців деякі посередницькі здібності, хоча ці впливи незначні.
У багатьох дослідженнях, особливо російських, значно перебільшена роль польських, литовських, угорських і німецьких чинників в українській етнічній психології та антропології.
Особливої уваги заслуговує розгляд російських (московитських) домішок. Юрій Липа зазначає: “Кільканадцять урало-алтайських номадських племен без культури й держави підбили Київські, а пізніше Новгородські культуртрегери в Х — ХІІ ст. і християнізували, нав’язавши їм богослужебну мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси (“русскіє”). Монгольське поневолення, що тривало в них найдовше з усіх європейських народів, дало їм спільне глибоке відчуття святості влади, хоч би й найбільш брутальної, а зате презирство до індивідуальності своїх і чужих людей”.1 Далі Юрій Липа робить висновок, що “московити були заслабою індивідуальністю, щоб впливати й духовно. Імпрегнація з їхнього боку була дуже незначна і не зоставила слідів”2.
Щодо формування московського етносу, то про це маємо чимало праць як російських, так і іноземних авторів ХІХ —
1 Липа Ю. Призначення України. — С. 153.
2 Там же. — С. 154.
ХХ ст., які зазначають, що національний характер і психологія росіян має свої особливості, вироблені під більшим впливом угро-фіннського і татаро-монгольського етносів, ніж слов’янського. Найвідоміші з цих досліджень — праці Дж. Флетчера (ХVІІ ст.), К. Абеля (професор Оксфордського університету, ХІХ ст.), М. Данилевського, В. Ключевського, М. Грушевського, Г. Федотова, Е. Ільїної, В. Новодворської та ін.
За науковими даними домішка антропологічне чужих первенів зникає в досить короткий строк. Для прикладу візьмемо факт, коли жовта раса (китайці) повністю очистилася від домішок білої раси. Те ж саме можна стверджувати про український етнос, серед якого вже немає домішок татарського типу, яка мала вплив у відносно недовгому часі, але не залишила значних слідів у психіці.

СОЦІОПСИХІЧНІ РИСИ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ
Соціопсихічні складники українського характеру тісно пов’язані з етнопсихічними. Структура української нації складна. Це чотири типи: нордійський, понтійський, динарський і остійський.
У давноминулі часи, коли суспільство розвивалось природним шляхом, ці типи за своїм характером, природженими здібностями і своєю роллю в житті народу відповідали чотирьом кастам або соціальним верствам.1 У кожної з цих верств існує певний тип звичок, виховання, поведінки, а отже — своя психологія, свій характер.
Розглянемо ці расові та соціальні типи докладніше, взявши за основу праці Дмитра Донцова, Юрія Липи, Олександра Кульчицького, В’ячеслава Липинського.
1. Нордійський тип характеризується красивою зовнішністю, високим зростом, світлим волоссям, блакитними очима, довгим обличчям з прямим тонким носом, розвинутим підборіддям. Розумова характеристика: витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість. Нордієць не терпить в інших розхлябаності, пліткарства, нестриманості у поведінці, галасу; він не вміє прощати, не любить сам каятися. Він не швидко знаходить собі друзів, заприязнюсться далеко не з кожним. Дуже вибагливий до товариства, до свого оточення, і, коли не знаходить такого, віддає перевагу самотності. Понад усе цінує власну свободу, але більше відданий громадській ідеї, ніж своїй родині. Це тип державного мужа, аристократа, полководця. Він у всьому вивищується над натовпом. Нордійська раса найбільше поширена. в Скандинавії, Англії, Бельгії, на півночі Німеччини, у Франції.

1 В Україні ієрархія цих каст мала такий вигляд: князь (король, каган), воїни (староукраїнські бояри), хлібороби (землевласники, що працювали на землі), наймити (раби).

2. Понтійський тип1 — переважно середнього зросту, з темним волоссям, довгим обличчям, вузьким прямим носом, сірими або синіми очима. За характером це найбільш творчі натури, закохані в життя, в мистецтво, романтики, революціонери, змовники, ідеалісти. Серед них багато винахідників, талановитих, пристрасних, обдарованих натур. Їм притаманне творче горіння, певна нематеріальна духовна енергія, яка формує суспільство. Таку силу мають одержимі непересічні особистості.
Вони люблять усе вишукане, яскраві барви, рельєфні форми. Це добрі проповідники, красномовні оратори. Цей тип поширений в Піренеях, на Корсиці, в Сардинії, Італії, Франції, на півдні Балканського п-ва і в Північному Причорномор’ї.
3. Динарський тип — це люди огрядні, високі, міцно збудовані, сильні фізично. Вони веселі, співучі. Люблять свій край, свою садибу, свою хату. Чесні, горді, сміливі, але дуже вразливі, добродушні. Природжені вояки, але воюють і повстають у крайніх випадках. На думку професора Вадима Щербаківського, це раса, котра витримала всі навали і збереглася через тисячі літ аж до наших днів. Цей тип більше відзначається почуттєвістю, яка не спрямована на перетворення світу, бо динарці віддають перевагу почуттям перед пізнанням і волею. Але за наявності добрих провідників ці люди можуть досягти великих успіхів у побудові держави. Поширена ця раса в Альпах, в Боснії, Герцоговині, Хорватії, Албанії, Австрії, Німеччині, Україні.
4. Остійський тип. Повні, круглолиці, з невиразними простацькими рисами обличчя, часто з великим черевом. Досить посередні розумові здібності спонукають остійця пристосовуватися до середовища і намагатися не виділятися серед маси. Остієць — це типовий дрібний міщанин з вульгарними смаками. В усьому намагається слідувати моді, будь то модний одяг чи модна книжка, чи модна ідея —
Тут вживаємо термін Юрія- Липи. Інші назви цього типу: середземноморський, медитеранський.
тобто те, що визнане всіма. Він не вміє панувати над своїми забаганками, завжди розслаблений і нерішучий у вчинках, ніколи не буває твердим і відчайдушним. Остійці не бувають наділені якимись талантами чи одержимі якимись ідеями. Працюють лише задля грошей, але ніколи — заради ідеї. У цих людей ніколи не спалахує іскра творчого вогню. Ця остійська неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей, талановитих перетворювачів світу. За висловом Дмитра Донцова, наукова праця остійця — це описовий, безсистемний жанр. Звідси — їхня ворожість до будь-якої систематизації чи узагальнення.
Самобутні особистості, пророки, вожді, поети, борці для остійця небезпечні, бо він великий ледар і заздрісник. Самотність його лякає, зате в колективі він почувається комфортно, як вівця в отарі. Такі типи можуть бути небезпечними в критичні моменти історії.
Співвідношення всіх чотирьох типів в українській історії не завжди було однаковим. За княжої доби, коли суспільство було повністю ієрархізованим, українці мали свою провідну верству (князівство, боярство, дружинників), яка складалася переважно з нордійсько-понтійських типів. Це була активна верства, що об’єднувала націю. Її не могли знищити ні татаро-монгольська навала, ні польсько-литовське панування. Ця раса брала участь і в формуванні нової провідної верстви за часів козаччини.
Проте відомо, що у всі часи на війнах і в суспільних катаклізмах завжди гинули кращі представники нації. Так було і з козацькою шляхетною, хороброю, мудрою верствою, і пізніше з українською свідомою інтелігенцією. Якщо в ХVІІ — ХVІІІ ст. серед українців ще жила пам’ять про власну національну аристократію, то в ХІХ і ХХ ст. ми зовсім її втратили.
Расова структура України змінилась у порівнянні з Князівською добою. Нині 44 % українців — це динарський тип, 27 % — остійський, решта 29 % — це мішанина цих двох рас і лише незначна кількість понтійського та ще менше нордійського расового типу.
Найсучасніші генії теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це, безумовно, не могло не справити негативного впливу на їхніх нащадків, особливо в порівнянні з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі, міцніші представники нації.
Найбільшої шкоди українській нації завдало панування більшовицької диктатури з її ідеями безкласового суспільства, що призвело до повного хаосу в суспільстві, який Юрій Липа слушно назвав “маскарадом”. Під час такого “маскараду” остійцеві легко прикритися маскою державного мужа і успішно грати свою роль, адже всі залишки шляхетної верстви, якщо не загинули, то переважно сидять за ґратами. Тобто сталося те, що народ влучно висловив у приказці: “Не дай, Боже, з хама пана!”, або “Як пан швець, то Січі кінець”.
Недостатня диференціація суспільної структури призвела до примітивізації культури з її рівнянням на середнього споживача і до спрощення взаємин у межах однієї верстви — “сірої маси” з її сірою культурою взаємин. Звульгаризовано саме поняття “інтелігент”, яке лише в ХХ ст. набуло зневажливого відтінку: “гнилий інтелігент”, “корчити із себе інтелігента” тощо.
А якщо врахувати, що переворот 1917 p. робили спролетаризовані селяни, які оголосили себе диктаторами, то стане зрозумілим причина “змужичення” провідної верстви з її селянською психологією, традиціями плебсу, нездатного до організації суспільства. Їхня головна турбота — втриматися на “вершинах”, на які випадково виштовхнула їх доля. Звідси — пристосування до кожної з політичних течій, балансування між “своїми” і “чужими”, відсутність переконаності в національній ідеї, нездатність до вольових рішень заради цих ідей.
Існує різниця в ментальності не тільки різних націй, але й в середині однієї нації — це відмінність у світосприйнятті провідників і маси. Якщо для аристократа Княжої доби найвищу насолоду дають речі нематеріальні — слава, . честь, відвага, гордість, то для пересічного міщанина чи бідного селянина ці поняття втрачають цінність. На перше місце виступає матеріальна вигода — багатство, яке забезпечить стабільність і спокій, усуне потребу напружуватись, щоб здобути необхідне. “Ковбасна” психологія може розвинутися лише в плебейській верстві із заниженим почуттям людської гідності.
Сказане вище зовсім не означає, що селянська праця є меншовартісною, а психологія селянина шкідливою. Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств тощо. Але не слід забувати, що це лише селянська культура, і її ніяк не можна ставити як загальнодержавну, формуючу культуру всієї нації. На думку Ортеги: “селянськість — це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити без аристократії, в своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам правити,— приходить неминуче до розкладу”.1
Отже, занепад нашого народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей з психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енергії, яка могла б формувати націю.
Але не слід забувати, що риси певної соціальної верстви (класу) ще не є рисами загальнонародної національної вдачі.
МОВА І НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ
Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.
Найгрунтовніше проблему залежності культури народу від його мови розробили американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897—1941) — інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884—1939) — спеціаліст з етнолінгвістики. Їхні концепції отримали назву “теорії Сепіра-Уорфа”.
Вони доводять, що мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення. На ряді конкретних прикладів Уорф робить висновок про взаємозв’язок мови — з одного боку, і психічної, розумової та практичної діяльності людей — з другого. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.
Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої.
Про те, що мови — це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня2.

1 Донцов Д. Дух нашої давнини.— Мюнхен; Монреаль, 1951. — С. 90.
2 Эстетика и поэтика. — М., 1976. — С. 259.

Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: “Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції”1.
У національній пам’яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки.
В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?
Таке “розмивання” етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки.
Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов’янщини як загальноприйнятої писемної мови). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову “панівної” нації. Звідси — всі хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.
Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.
Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої
1 Естетика і поетика.— С. 263.
думки. Тобто “автоматичність” користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації.
Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.
Говорячи про мову і національну психологію, слід відзначити і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці віддавали життя в боях за свободу України, говорячи російською мовою. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть в чужих державах.
У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: “Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури”.1

“ХВОРОБИ” НАЦІОНАЛЬНОЇ ПСИХІКИ
Д. Сікейрос писав: “Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу, і весь час дивлячись уперед”2.

1 Короткий російсько-український електротехнічний словник. — Львів, 1991. — С. 7.
2 Творчество. — 1958. — № 8. — С. 14.

За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддається ніяким національним утискам, його психіка врівноважена, дії спокійні, впевнені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації.
На жаль, Україна була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними державами спричинилася до прояву в українському характері двох патологічних явищ: атрофії та гіпертрофії національної психіки.
Тож подивимося, яких “хвороб” слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою у своїй державі.
1. Людина без національних запитів і прагнень — вражена “хворобою” атрофованого національного почуття. Саме існуванням великої кількості таких людей серед українців виправдовували свою шовіністичну політику наші “старші брати”. Звідси і міщанське: “вы же сами ведете своих детей в русскую школу”, і удавана байдужість до мовної проблеми: “говорите на своем украинском, кто вам запрещает?”
Причини атрофії національної психіки відомі:
а) антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть;
б) обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями;
в) притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;
г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів і нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута та ін.
Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Цій “хворобі” піддаються переважно люди остійського, рідше динарського типу.
2. Якщо національність може бути об’єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, несприйняття насильства, виникає озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренню національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв тощо.
Це — гіпертрофія національної психіки. Їй піддаються, як правило, люди емоційного складу — понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї.
Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали “буржуазним націоналістом”. На думку деяких російських психологів на цьому ж грунті з’являється також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість, але це не зовсім відповідає дійсності: ці риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, навряд чи буде характерною національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки — відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації.
Обидві “хвороби” національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує значно більших затрат на “лікування”, довшого часу і більших зусиль, оскільки самі “хворі” не усвідомлюють своєї “хвороби” і її загрозливих наслідків для всієї нації. Самим просвітянством тут не обійтися. Має бути систематична програма національної освіти на всіх рівнях: від пологового будинку до дитячих ясел і садків, шкіл, технікумів, вузів, а також розроблена програма перекваліфікації самих просвітян, учителів, викладачів усіх рівнів.
Але найефективнішим засобом проти національної атрофії стане зміцнення і утвердження самої Української держави як незалежної, визнаної у світі, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої й шляхетної.
За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм.
Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні перш за все для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм “пізнай самого себе”, не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й сьогодні.
Пізнати, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси понтійця, що мирно уживаються з лінощами остійця. “Чистих” типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас позбуваючись того, що заважає нашому поступу.
І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров’я нації цілком залежить від здоров’я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем глибокої і мудрої нації, багатої духовно і морально, і не ганьбімо пам’ять наших пращурів!

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий