Демонологічний дискурс прози Валерія Шевчука

Природа й основні художні виміри демонологічного дискурсу прози В. Шевчука, провідна стратегію творення ним художнього універсуму та описати форми її реалізації. Описання основних принципів інтерпретації проблем буття людського духу засобами демонічного.

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАРПОВА Ольга Петрівна

УДК 821.161.2–3.091

ДЕМОНОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС ПРОЗИ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА

Спеціальність 10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Херсон – 2008


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасний світ – попри величезний за останнє століття науково-технічний поступ і виразне тяжіння до раціоналізму – сьогодні знову, як це не парадоксально, звертає свою увагу на ірраціональне, не підвладне людському розуму і ним неосяжне. Вічний потяг до таємниці, до містичного, з одного боку, й актуалізація у сьогоденні надзвичайних і поки що не витлумачених наукою паранормальних явищ, з іншого, спонукає сучасника замислитися про реальність ірреального, визнати, що існують ще не пізнані людиною форми інобуття, які корелюють з буденним, звичним і пояснюваним, і впливають на нього. Відчуття непізнаності світу довкола посилюється усвідомленням непізнаності світу в собі – розширюються уявлення про людські можливості та першопричини, принципи, наслідки духовної діяльності, формується поняття духовного простору людського буття. Як і на зорі своєї історії, на зламі II і III тисячоліть людство знову приходить до висновку, що весь світ – це арена постійної боротьби сил добра і зла, боротьби, яка триває споконвік і ведеться принаймні у двох площинах – світу людей і світу людини (людської душі). Відповідно знову виникає потреба в артикуляції цих інтуїтивних знань у певних образах, символах, тобто потреба у новітній міфології, яка відобразила б усе розмаїття форм вбуттєвлення людського духу в зовнішній світ і перипетій його внутрішнього життя. І сучасна література, основним завданням якої є художнє осмислення духовних проблем, намагається виразити й інтерпретувати всю цю діалектику життя у дивовижних демонічних образах. Народжені в уяві людини дохристиянських часів і модифіковані під впливом християнства та філософсько-художніх пошуків доби бароко, романтизму, ці образи й досі живуть у свідомості нашого сучасника, виступаючи абстрактними окресленнями конкретних станів людського духу.

Саме цим, очевидно, і пояснюється інтерес сучасного письменства і, зокрема, одного з найбільш яскравих і самобутніх його представників – Валерія Шевчука, до демонічного як художнього засобу репрезентації та інтерпретації дійсності. Навіть побіжний огляд творчості цього прозаїка дає нам змогу назвати його дослідником багатовікової – від дохристиянських часів до новітніх – історії душі українця, яку В. Шевчук розкриває у питомих для українського міфологічного мислення категоріях демонічного. Аналіз демонологічного дискурсу прози В. Шевчука дозволить не тільки з’ясувати специфіку його художнього стилю, виявити філософське підґрунтя його літературної творчості, а й продемонструє її традиційність (себто глибоку вкоріненість у національну та світову культуру) та її новаторство, виразну пошуковість і культурологічність.

Загалом художній світ В. Шевчука вже неодноразово ставав об’єктом прискіпливої уваги літературознавців, які досліджували розмаїті тематично-проблемні, композиційно-сюжетні, жанрово-стильові особливості прози цього письменника (Н. Бєляєва, Т. Блєдних, Н. Городнюк, Р. Мовчан, Г. Насмінчук, Г. Полякова, Л. Тарнашинська та ін.). Натомість функціонування демонічного в художньому універсумі В. Шевчука розглядалося лише частково, побіжно, у межах аналізу інших аспектів творчості прозаїка (Н. Городнюк, Т. Жовновська, М. Жулинський, Р. Корогодський, П. Майдаченко, М. Павлишин та ін.), окремих його творів (здебільшого, роману-балади “Дім на горі”) чи типів демонічних образів (В. Даниленко). Необхідністю заповнити цю прогалину комплексним дослідженням демонологічного дискурсу прози В. Шевчука й зумовлена актуальність висвітленої у дисертаційній роботі теми.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження має безпосередній зв’язок з науковими розробками кафедри українського літературознавства Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету (за темою „Поетика художнього тексту"). Тема роботи ухвалена на засіданні Бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 130/35 від 19.01.2006).

Метою дисертаційної роботи є з’ясування суті, природи, основних художньо-естетичних, стильових та філософських параметрів і функцій демонологічного дискурсу прози В. Шевчука, а також виявлення національно-культурної специфіки його актуалізації. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань :

· визначити природу й основні художні виміри демонологічного дискурсу прози В. Шевчука, встановити провідну стратегію творення ним художнього універсуму та описати форми її реалізації;

· проаналізувати специфіку репрезентації демонологічного дискурсу в межах актуалізованих у творчості письменника художньо-філософських систем (бароко, романтизму, постмодернізму);

· дослідити ступінь та напрямки адаптації фольклорно-міфологічної демонологічної традиції в прозі В. Шевчука;

· розглянути ідейно-образну архітектоніку демонологічного дискурсу;

· здійснити розгорнуту класифікацію Шевчукової демонології;

· виявити атрибутивні та функціональні домінанти демонічних образів різних типів;

· описати основні принципи інтерпретації проблем буття людського духу засобами демонічного.

Обєктом дослідження є демонологічний дискурс, генерований художніми текстами Валерія Шевчука.

Предметом дослідження є генеза, структура, типологія та функції демонології у прозі Валерія Шевчука.

Методологічно-теоретичну основу дисертації становлять фундаментальні літературознавчі, історико-філософські та культурологічні праці зарубіжних і вітчизняних науковців минулого й сучасності, присвячені загальнотеоретичним питанням (М. Бахтін, К. Вентос, Г. Гегель, У. Еко, Ю. Лотман, Д. Чижевський та ін.), проблемам літературного бароко (Е. Д’Орс, А. Макаров, А. Окара та ін.), романтизму (Т. Бовсунівська, Т. Комаринець та ін.), постмодернізму і химерної прози (О. Ковальчук, А. Кравченко, О. Онишко, Д. Фоккема та ін.), а також міфології (Є. Мелетинський, Г. Мінц, О. Потебня) і фольклору як репрезентанта міфологічного мислення народу (В. Давидюк, В. Милорадович, І. Нечуй-Левицький, П. Шпилевський). Джерелами до вивчення української народної демонології стали збірники етнографічних матеріалів, укладені видатними фольклористами минулого В. Гнатюком, Б. Грінченком, П. Кулішем, М. Драгомановим.

Головними методами дослідження є: 1) історично-генетичний та історично-порівняльний, з допомогою яких з’ясовані генетично-культурні зв’язки між прозою В. Шевчука як явищем сучасної літератури та усною народною творчістю й національними літературними явищами епох бароко і романтизму; 2) порівняльно-типологічний, що уможливив аналіз Шевчукової прози в контексті розвитку національного літературного процесу; 3) дискурсивно-аналітичний, структурно-семіотичний і контекстуальний, що використовувалися в роботі в інтерпретації символіки художніх творів на різних рівнях — від слова, образу до тексту та дискурсу. Застосовувалися також описовий, порівняльно-зіставний (у т. ч. інтертекстуальний), проблемно-тематичний та жанрово-стилістичний методи.

Джерельна база дослідження. Матеріалами дослідження є ті художні тексти Валерія Шевчука, які формують демонологічний дискурс його прози, зокрема роман-балада “Дім на горі” з фольклорно-фантастичним циклом “Голос трави”, романи “Око Прірви”, “Три листки за вікном”, фантастично-історичні повісті “Місячний біль”, “Мор”, “Птахи з невидимого острова”, “Сповідь”, “Початок жаху”, фантастичні повісті на сучасну тематику “Горбунка Зоя”, “Жінка-змія”, “Жінка в блакитному на сніговому тлі”, збірка історичної прози “У череві апокаліптичного звіра”, збірка оповідань “Долина джерел” та ін. – усього проаналізовано близько півсотні творів. Ключем до літературно-філософської інтерпретації багатьох з них стали автобіографічна повість письменника “На березі часу. Мій Київ. Входини”, його інтерв’ю, а також наукові розвідки В. Шевчука з проблем українського літературного бароко та необароко.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що у вітчизняному літературознавстві це перше комплексне дослідження демонологічного дискурсу прози В. Шевчука, в результаті якого вперше було: а) визначено необарокові, неоромантичні та постмодерні параметри творчості письменника у її демонологічному дискурсі; б) виділено й докладно проаналізовано демонологію художнього макрокосму, мікрокосму та світу слова; в) розроблено класифікацію демонічних образів, з’ясовано їхню генезу та основні типологічні особливості;

г) розглянуто художні функції демонічних образів як понадчасових рефлексій духовного життя людини у його суспільному та особистісному вимірах.

Парадигма демонологічного дискурсу у творчості В. Шевчука розглядається як сукупність пізнавальних принципів і прийомів відображення буття людського духу.

Під час аналізу варіативності демонологічного дискурсу прози В. Шевчука до наукового обігу введено значний за обсягом фактичний матеріал, що ілюструє наведені наукові положення.

Теоретичне значення дисертації визначається насамперед тим, що її висновки відкривають нові можливості у вивченні загальнотеоретичних питань сучасного літературознавства та історії української літератури, а також поглиблюють знання про сучасну національну прозу як явище духовної культури.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає насамперед у тому, що її результати і зібраний фактичний матеріал можуть бути використані як у фундаментальних загальнотеоретичних дослідженнях з літературознавства, так і в подальшому вивченні творчості В. Шевчука. Отримані результати дисертаційного дослідження також можуть бути залучені для підготовки та викладання у вищій школі курсів з теорії літератури й історії української літератури ХХ ст., спецкурсів з проблем сучасної художньої прози та для створення спеціальної науково-дидактичної літератури – посібників, підручників, текстів лекцій.

Апробація роботи.

Результати дослідження обговорено й схвалено на засіданні кафедри українського літературознавства Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Основні результати проведеного дисертаційного дослідження упродовж 1999-2004 рр. пройшли апробацію на Всеукраїнській науковій конференції “Національна ментальність і культура” (Одеса, 1999), Міжнародній науковій конференції “Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 2000), Всеукраїнській науковій конференції “В. Шевчук у духовному просторі України” (Житомир, 2004), IV Міжнародній науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2004). Основну проблематику дисертації викладено у 5-ти статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації зумовлена основною метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (127 позицій). Обсяг роботи – 216 сторінок, основного тексту – 207 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі з’ясовано стан розробки проблеми, обґрунтовано актуальність теми дисертації; визначено основну мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет і джерельну базу; наведено використані методи дослідження; аргументовано новизну, теоретичну цінність і практичне значення дисертаційної роботи; поінформовано про апробацію результатів і висновків роботи, про її структуру.

У першому розділі “Бароко як основне джерело творчості В. Шевчука ” досліджено генезу необароковості у прозі сучасного письменника та специфіку її художньої феноменологізації через демонологічний дискурс. З’ясовано, що необароко, яке можна визначити як детерміноване суспільними викликами часу творче використання принципів барокової поетики і знакової системи барокової культури задля актуалізації парадигми барокового світобачення у контексті сучасності, є провідною стратегією творення художнього універсуму В. Шевчука, що має екзистенційно-онтологічні підстави загальносуспільного й особистісного рівнів. Головним філософським підґрунтям творчості цього письменника є вчення найбільшого мислителя українського Бароко Г. Сковороди про потребу людини у самопізнанні та “спорідненій праці” як запоруку гармонії зі світом і собою.

На підставі аналізу й узагальнення літературознавчих напрацювань, присвячених Бароко, виділено основні домінанти поетики барокових текстів як відображення світогляду й образного мислення митців тієї доби та екстрапольовано їх на творчість сучасного письменника (підрозділ 1.1. “Риси літератури українського бароко у художньому стилі В. Шевчука ”). Здійснені у такому розрізі студії Шевчукової прози показали, що для неї характерні барокові за походженням: 1) контрастність, антиномічність, антитетичність і синкретичність, які виявляються і на рівні бачення світу та себе в ньому – героями, і на рівні розбудови художнього часопростору тексту та його інтерпретації – автором; 2) динамізм, експресивність, драматична напруженість наративу, які реалізуються через посилену внутрішню подієвість у сфері людського “мікрокосму”; 3) полісемантизм і динамізм знаку та тексту, який зумовлює їхню поліінтепретаційність, що виступає не лише засобом творення художнього образу, але й методом генерування та розвитку художньої ідеї, й особливістю читацької рецепції твору, й спонукою читача до співтворчості (найпоширеніший прийом нарощування смислів – повтор у межах одного чи кількох творів); 4) яскраво виражені метафоричність і символічність, що передбачають гру переносними значеннями слова (змішування їхньої семантики, розгортання вторинних значень із нарощенням та ускладненням їхнього смислу й асоціативного ареалу тощо) і виступають як стилетворчим фактором, так і способом текстуалізації художньо-філософського світорозуміння автора у знаках національної художньої семіотики, сформованої у часі Бароко; 5) елітарність, орієнтація на читача-інтелектуала, читача-“співавтора”, здатного оперувати відповідними культурними знаками та кодами й добре обізнаного з текстами та дискурсами минулого і сучасності; 6) задані автором фрагментарність та інтертекстуальність тексту і, за умови належної співпраці “культурної свідомості” читача, – відкритість, поліцентризм і палімпсестність тексту.

Проведене дослідження засвідчило, що художні тексти Шевчука творять єдиний комунікативний простір для реалізації мультивекторного інтелектуально-образного полілогу між дискурсами різних історичних епох і різних культур, що забезпечується шляхом адаптації та екстраполяції на сучасність фрагментів (образів, мотивів, архетипів, міфологічних кодів, специфічних стилістичних засобів поетики певної доби чи її знакових творів тощо) відомих освіченій людині текстів, які складають скарбницю надбань світової художньої та філософської думки.

Типова для літератури доби Бароко ускладнена архітектоніка тексту, основною стратегією якої є “текст у тексті” – і в формальному (зокрема, жанровому) плані, і в змістовому (компіляція культурних фрагментів інших текстів, запозичення, алюзії, ремінісценції тощо), у творах Шевчука виявляється через структурний поліморфізм зовнішнього і внутрішнього (палімпсестного) характеру. Зовнішній поліморфізм виникає в разі наративної поліфонії тексту. Внутрішній поліморфізм має виразно палімпсестний характер – його осягає тільки належно підготовлений читач, здатний читати літературу, що спирається на літературу.

Інтертекстуальний аналіз творчості Шевчука, результати якого відображені у підрозділі 1.2 “Барокові прототексти Шевчукового метатексту ”, дав змогу класифікувати всі прототексти за двома підставами. За світоглядною домінантою виділяємо прототексти одноосновні, які репрезентують язичницький (українська та світова міфологія) або християнський (Біблія, християнська теософська література) світогляд, і синтетичні – носії синкретичного світогляду (література епохи Бароко, а також романтизму, модернізму, постмодернізму). За типом барокового джерела: первинні (прототексти барокових творів) і вторинні (створені в епоху Бароко на основі первинних). До первинних належать християнські релігійні тексти (Біблія, рання духовна (патристична, теософська) література) та міфологічні дохристиянські тексти (антична література, фольклор). Вторинні, власне барокові тексти у прозі Шевчука виступають, по-перше, першоджерелом прямих чи адаптованих цитат; по-друге, засобом відтворення особливостей барокового світогляду, барокової поетики тощо; по-третє, підставою для зображення життя духу барокової людини на культурно-історичному тлі XVII-VIII ст. та її суголосності з сучасністю; по-четверте, джерелом мотивів і знакових образів. Окрім актуалізованих чи створених у добу Бароко текстів, роль прототекстів прози Шевчука також відіграють твори української та світової літератури XIX-XX ст. Основними способами актуалізації прототекстів у творах Шевчука є цитування, часто з прямою вказівкою на джерело і коментуванням; художній переказ та інтерпретація; художня адаптація сюжетів, мотивів, образів; літературні алюзії тощо.

Загалом бароковий дискурс прози цього письменника, як показано у підрозділі 1.3. “Демонологія мікрокосму у художньому світі В. Шевчука (бароковий дискурс творчості)”, репрезентується передовсім через актуалізацію в його художніх текстах основного барокового мотиву – протистояння з дияволом і його посланцями демонами, які уособлюють всесвітнє зло. Локалізувавши себе у структурі Всесвіту як середохрестя антагоністичних тенденцій добра і зла, людина у Шевчукових творах стає одночасно ареною, спостерігачем-аналітиком і активним учасником цієї битви, яка триває у двох вимірах – зовнішньому (макрокосм) і внутрішньому (мікрокосм). Як необароковий письменник, Шевчук розглядає насамперед людський мікрокосм, інтерпретуючи макрокосм лише як його відображення у внутрішньому світі людини, оскільки дисгармонійності зовнішнього світу, отому “апокаліптичному звірові”, у череві якого перебуває пересічна людина, вона протистоїть теж у собі самій.

Демонологія макрокосму представлена істотами як демонічного, так і недемонічного походження. Незалежно від своєї природи (демон-людина чи людина-демон), вони живуть яскравим внутрішнім життям або допомагають у цьому людям. У першому випадку ці демонічні істоти виступають репрезентантом людської психології, у другому – каталізатором еволюції чи деградації людської душі.

Демонологія мікрокосму репрезентована феноменом персоніфікованого та неперсоніфікованого двійництва. Неперсоніфіковане двійництво зумовлюється протистоянням позитивного і негативного у межах внутрішнього “я” (лісник (“Швець”), Карпо Вечірній (“Останній день”) та ін.); персоніфіковане – протистоянням особистості зі своєю “іншістю” в іпостасі іншої людини, чорта, демона тощо (Михайло Вовчанський / Іоанн Москівський (“Початок жаху”); Петро Турчиновський / Петри Утеклі (“Петро Утеклий”) та ін.). Неперсоніфіковані демони – це духовні субстанції (почуття, інтенції, настанови, цінності), які вступають у конфлікт із “я-ідеальним” героя; персоніфіковані демони – це фізичні істоти, містичні (чорт, перелесник і т.ін.) або реальні (в іпостасі іншої людини) за формою презентації, але завжди ірреальні за своєю генезою та сутністю.

Неперсоніфіковане двійництво часто виявляється через внутрішню демонічність героя. Такі персонажі (як-от цирульник (“Джума”) чи Станько (“Місячний біль”)) – переважно позитивні за своєю мораллю (внутрішніми інтенціями та імперативами), однак лихоносні (поза своєю волею) щодо інших. Персоніфіковане двійництво передбачає об’єктивацію у вигляді окремого персонажа частини духовної сутності головного героя. Персоніфікуються “я-реальне”, віддзеркалюючи актуальні психологічні стани, свідомі та підсвідомі рефлексії героїв, і “я-лихоносне” (звичайно як версія “я-антагоніста”). Така персоніфікація і є підставою та засобом для створення власної демонології прозаїка.

Встановлено, що демонічні істоти у Шевчукових творах не завжди уособлюють абсолютне зло – здебільшого їхня природа двоїста, як і людська. Ознакою та передумовою антитетичності їхнього духовного буття виступає сумнів. Позитивність чи негативність персонажа – реального чи містичного – визначається полярністю його ідеального “я” і рівнем його актуалізації у “я-реальному”.

У другому розділі “Романтичний дискурс прози В. Шевчука: демонологія художнього макрокосму” висвітлено особливості репрезентації демонологічного дискурсу в межах актуалізованої у творчості письменника художньо-філософської системи романтизму, зокрема охарактеризовано ступінь і напрямки адаптації в його прозі фольклорно-міфологічної демонологічної традиції. Передовсім виділено загальні властивості романтичного типу художнього відображення дійсності з екстраполяцією їх на Шевчукову прозу (підрозділ 2.1 “Романтичні параметри творчості В. Шевчука”). Описано витоки романтичного типу мислення і його утвердження як дієвого засобу формування художньої картини світу, а також становлення романтизму як окремого літературного напряму та методу. Відзначено типологічну близькість романтизму й бароко і вказано ознаки їхнього споріднення. Проаналізовано провідні риси романтизму – етноцентризм і антропоцентризм, а також пов’язані з ними історизм, народність, піднесення національного на рівень сакрального, зосередження на особистості, індивідуалізм, показано специфіку їхнього вияву у прозі В. Шевчука.

З’ясовано, що актуалізація фольклорно-міфологічної традиції у творчості письменника відбувається у двох напрямках: 1) адаптація традиційних міфологічних образів та фольклорних мотивів, а також окремих рис народної поетики, жанрових особливостей народної творчості тощо (цикл “Голос трави”, повість “Сповідь” та ін.); 2) творення власної авторської міфології (міфологічних образів, міфологем і літературних аналогів міфу), що образно корелює з народною (найяскравіше репрезентовано повістю-преамбулою “Дім на горі”).

У процесі дослідження художнього феномену романтичного двійництва встановлено, що у творчості Шевчука він має питомі риси як власне українського, так і західноєвропейського романтизму, що простежується і на рівні джерел художньої двоїстості, і на рівні їхньої семантики, і на рівні її розкриття.

Аналіз художнього світу В. Шевчука через призму української фольклорної традиції дозволив здійснити класифікацію демонологічних персонажів, розкрити їхню сутність і художні функції. У підрозділі 2.2. “Образи народної демонології, їхні типи та особливості інтерпретації” описано персонажну систему нижчої української міфології, демонічні істоти якої надзвичайно повно представлені в творчості письменника.

Система адаптованих у творчості В. Шевчука традиційних персонажів народної демонології ґрунтується на трьох язичницьких культах – тотемізмі (вовкулака, чаклун(-ка), чарівна зооморфна дружина), анімізмі (лісовик, водяник, перелесник, нічниці, персоніфікації хвороб, злидні, біда, доля) та культі предків (домовик, мрець, упир, потерча, русалка). Більшість з них контаміновані з узагальненим образом “нечистої сили” більш пізнього християнського походження.

Дослідження проводилося шляхом зіставлення фольклорного значення образів народної демонології, які фіксує українська міфологічна легенда, відображаючи давні українські вірування, із художньою семантикою відповідних образів у прозі Шевчука. Виявлено, що в її художньому просторі побутують усі типи тотемістичних демонологічних персонажів, які, окрім тотемічної основи, об’єднує також здатність до перевертництва і пов’язаність із практикою ініціальних обрядів. Моменти перевертництва у творах Шевчука, на відміну від фольклорних, не просто артикулюють фантастичні потенції образів, а, маючи здебільшого символічний характер, позначають важливі духовні зміни, події внутрішнього життя героя. Філософського звучання набуває й ініціація, у контексті якої інтерпретовані демонологічні образи цього типу – вона тлумачиться як “ініціація” людського в людині (через випробування, самореалізацію або через спокутування зла, його осмислення в собі й перемогу над ним). Так, зокрема, значення ініціації має мотив отримання чарівної зооморфної дружини, художньо опрацьований у повісті “Жінка-змія”; вовкулацтво в повісті “Сповідь”, яку, власне, можна назвати твором про “ініціацію” людського в людині в її внутрішньому та зовнішньому вимірі.

У творчості Шевчука знаходимо художньо адаптовані фольклорні образи чаклуна кількох виділених сучасними фольклористами типів (заступника власного роду; ворожбита, який завдає шкоди; чарівника, наділеного окремими фантастичними якостями), причому переважно не в “чистому”, а в синкретичному вигляді. Іноді спостерігається контамінація образу чаклуна з анімістичними і тератоморфними образами (яскравий приклад – авторський міфологічний новотвір Чорний Чоловік із повісті “Сповідь”, який поєднує у собі риси чаклуна, лісовика, узагальненого образу “нечистої сили”, диявола, Страхопуда і звичайної умудреної життєвим досвідом людини).

Принцип дуалізму добра і зла, який у народній демонології репрезентують анімістичні міфологічні персонажі, поширено прозаїком на всю образну систему його творів. Демонологічні образи Шевчука мають двоїсту природу і майже ніколи не бувають уособленням єдиного начала – вони неоднозначні, динамічні, здатні трансформуватися і розвивати свою філософську символіку з плином художньої оповіді. Їхня позитивність чи негативність здебільшого умовна і визначається домінуючою роллю у творі – конструктивною чи деструктивною. Основна конструктивна роль – це вдосконалення світу (за схемою: самопізнання – виявлення у собі демона – боротьба з ним – позитивізація “мікрокосму” – удосконалення “макрокосму”).

Нове художнє потрактування отримує й оберігальна функція духів предків: зв’язок із минулим, за Шевчуком, – це зв’язок із теперішнім і майбутнім, необхідна передумова повноцінного життя людського духу.

Найбільш розробленими у творчості письменника є розмаїті образи “нечистої сили” чоловічої статі (диявол, чорт, біс, перелесник), яким присвячено підрозділ 2.3 “Чорт і його різновиди” , а також певним чином пов’язані з “нечистою силою” і світом демонів жіночі образи відьми, чарівниці, жінки-змії тощо, описані у підрозділі 2.4 “Типи та функції демонічної жінки” . Докладний аналіз художніх текстів засвідчив, що в демонологічному дискурсі В. Шевчука представники “нечистої сили” чоловічої статі виступають у різних іпостасях (антропоморфній, переважно з вираженими властивостями метаморфізму, зооморфній, тератоморфній, рідше предметоморфній або дематеріалізованій) і виконують відмінні функції. Серед основних сюжетних функцій: 1) демонстрація присутності демонічного у людському світі; 2) втручання у людське буття (спокушання, випробування, руйнування людської душі, боротьба за неї); 3) пізнання свого демонічного “я” у світі людей і спроба налагодити гармонійну взаємодію з цим світом. Художні функції: 1) відтворення внутрішнього життя людини; 2) опис зіткнення в людині й у людському світі двох начал – доброго і лихого; 3) аналіз законів гармонійного людського співіснування й основних причин їх порушення у суспільстві.

Найпопулярнішим персонажем народної демонології у творах В. Шевчука є чорт. Виокремлено такі його художні різновиди: 1) християнський біс (“Сповідь”, “Око Прірви”); 2) язичницький демон-чорт (“Чорна кума”, “Перелесник”); 3) синкретичний (християнський за функціями й атрибутикою та язичницький за зовнішнім описом) образ диявола (“Останній день”, “Початок жаху”); 4) демон у людській подобі (“Перевізник”, “Початок жаху”); 5) людина з демонічним началом у душі, евентуальна домінація якого спричиняє тимчасове візуальне перетворення на чорта (“Диявол, якого нема”, “Самсон”); 6) людина з демонічними властивостями чорта, набутими в результаті контакту з “нечистою силою” (“Сиві хмари”); 7) чорт як самодостатній представник демонічного світу, буття якого не накладається на людське, а лише взаємодіє із ним (“Панна сотниківна”).

Натомість представники “нечистої сили” жіночої статі у демонологічному дискурсі В. Шевчука виступають здебільшого в антропоморфній іпостасі, часто з вираженою здатністю до зооморфізму, і поділяються на два основні типи: 1) художньо адаптовані (переважно контаміновані) образи української народної демонології (відьма, чарівниця, чаклунка, ворожка, зооморфна чарівна жінка, русалка) або створені за аналогією (“Відьма”, “Голос трави”, “Панна сотниківна” та ін.); 2) оригінальні літературні образи жінок з містичними властивостями (“Горбунка Зоя”, “Жінка в блакитному на сніговому тлі”). Демонічні жінки першого типу здебільшого є самодостатніми і виконують репрезентуючу функцію (на прикладі їхнього життя репрезентується людське в людині, демонічність якої є лише художнім виразом її непересічності); жіночі демони другого типу є, фактично, художніми двійниками або антиподами головних героїв і символізують активне творче начало, яке каталізує зміни, спонукає до духовного руху, до самопізнання та самореалізації, до вивищення над буденним. Комбінаторним у цьому сенсі є образ жінки-змії, який за своїм походженням належить до першого типу, а за функціями наближений до другого. На відміну від персонажів обох типів, це – демон у людській подобі, а не людина жіночої статі з демонічними властивостями.

У третьому розділі “Постмодерний дискурс химерної прози В. Шевчука: особливості демонології” розглянуто типологічні риси химерної прози в їхньому специфічному вияві – на прикладі творчості В. Шевчука (підрозділ 3.1 “Художньо-естетичні властивості химерної прози” ) і, зокрема, “химерності” його демонології (підрозділ 3.2 “Демонологія “химерної” прози. Демонізм слова” ). Виявлено, що основними художньо-естетичними властивостями химерної прози цього самобутнього письменника є: 1) художня неонародність, яка забезпечується застосуванням принципів історизму (використання мотивів з національної історії як спосіб створення позачасового тла для філософських роздумів над вічними питаннями) та фольклоризму (розвиток наративу за фольклорними моделями, трансформованими в новітні художні форми, у системі народної символіки та народного образного мовлення); 2) співіснування (аж до синтезу) реального й ірреального, логічного й алогічного, свідомого й несвідомого, типового, буденного й надзвичайного, містичного, де фантастичне виступає чинником розвитку подій, типом або засобом зображення персонажів; 3) художнє осмислення світу через фрагментацію, універсалізацію та театралізацію; 4) намагання максимально використати художні потенції слова і стилю (емоційність, експресивність та образна насиченість письма, динамізм, ускладнений метафоризм, декоративність, тяжіння до гіперболізації, гротеску, контрасності тощо); 5) тенденція до пародіювання, травестування, іронічно-гумористичного осмислення дійсності; 6) композиційно-оповідна свобода та стилістична поліфонія, яка виражається в ускладненні часових площин і розповідної перспективи, в зіставленні, зміщенні та змішуванні паралельних реальностей (дійсності, сну, візій, мрій тощо), а також у несподіваному переплетінні стильових пластів (ліричних, гротескових, патетичних, іронічних тощо) й ознак різних літературних напрямів (готика, бароко, романтизм, постмодернізм тощо) і жанрів (фольклорна фантастика, притча, памфлет, щоденник, мемуари та ін.); 7) схильність до літературної містифікації й інтелектуально-художньої гри (словом, думкою, формою).

Усі демонічні новотвори прозаїка поділяються на два види: 1) метаморфічно-антропоморфні демонічні образи (у людській подобі з евентуально реалізованою здатністю до перевтілення); 2) перманентно-антропоморфні демонічні образи (у виключно людській іпостасі). Для персонажів першого виду характерні: а) неоднозначність і динамічність (і зовнішні, і внутрішні ознаки демонізму показані не статично, а в розвитку, часткова ж втрата зовнішніх ознак свідчить про нівеляцію демонічного начала, олюднення демона); б) атрибутивна демонічність (обмежується рівнем зовнішньої атрибутики, функціональність якої зводиться до репрезентації символу народними засобами, тобто до відтворення специфіки народного образного мислення); в) демонічна двовекторність (наявність двох начал, боротьба між якими часто виражається через художній прийом метаморфізму); г) дворівнева химерність (зовнішня, що виявляється у здатності до зовнішньої трансформації, перевтілення, та внутрішня, що полягає в неоднозначності трактування внутрішніх якостей). Для персонажів другого виду властиві: а) внутрішня (сутнісна) демонічність (інфернальність виключно внутрішніх якостей); б) субстанційна демонічність (духовні субстанції в людській іпостасі); в) демонічна одновекторність (“чистий демонізм”).

З’ясовано також функції демонічного у химерній прозі В. Шевчука: 1) об’єктивація абсолютного зла в його часткових виявах; 2) каталізація внутрішньої духовної боротьби особистості, її динамічного внутрішнього життя; 3) активація механізмів духовного розвитку, творчості.

У Висновках узагальнено результати проведеного дисертаційного дослідження, найголовнішими з яких є такі:

Демонологічний дискурс прози В. Шевчука має три художні виміри – необароковий, неоромантичний і химерний, які синтезовано співіснують у межах одного твору чи образу, літературно репрезентуючи та забезпечуючи тяглість культурних традицій.

Провідною стратегією творення художнього універсуму В. Шевчука є необароко, що зумовлено, по-перше, екзистенційно-онтологічною суголосністю сучасної епохи та доби українського Бароко, по-друге, особистими науковими зацікавленнями Шевчука як дослідника цієї доби і, по-третє, бароковою парадигмою особистості митця, головним філософським підґрунтям творчості якого виступає вчення Г. Сковороди. Головними реалізаторами необароковості Шевчукової прози є: 1) моделювання духовного життя барокової людини з її антитетичним світоглядом та метафорично-символічним мисленням; 2) екстраполяція екзистенційно-онтологічних проблем барокової людини на сучасне культурно-історичне тло; 3) творча адаптація принципів національної барокової поетики, яка детермінує специфічні риси поетики сучасного письменника.

В основі демонологічного дискурсу в його необароковому вимірі лежить головний бароковий мотив протистояння людини дияволові та його посланцям демонам. У творах Шевчука це протистояння відбувається й у зовнішньому щодо людини світі (макрокосмі), й у внутрішньому світі людської душі (мікрокосмі), що, відповідно, дає змогу виокремити демонологію макрокосму та демонологію мікрокосму. Основна увага прозаїка зосереджена на людському мікрокосмі, натомість макрокосм відображається через його віддзеркалення у внутрішньому світі людини.

Важливою стратегією творення художнього універсуму В. Шевчука виступає неоромантизм, ознаками якого в його творчості є: 1) антропоцентризм (посилена увага до людської душі, дослідження якої часто провадиться шляхом моделювання романтичного двійництва на підставі містичного відчуження героя від суспільства чи від себе самого); 2) етноцентризм (передбачає дотримання принципів національної детермінації особистості та історизму і зумовлює апеляцію до фольклору як джерела для написання історії народного духу).

В основі демонологічного дискурсу в його неоромантичному вимірі лежить актуалізація фольклорно-міфологічної традиції, яка здійснюється у двох напрямках: 1) адаптація традиційних міфологічних образів та фольклорних мотивів, що передбачає їхнє художнє переосмислення з метою творчого використання художніх потенцій задля апробації неперехідних народних цінностей і вічних законів людського буття у контексті сьогодення і майбутнього; 2) формування власної авторської міфології, яка образно корелює з народною.

Ще однією стратегією творення художнього універсуму В. Шевчука є химерність його прози, яка стала результатом оригінального синтезу елементів і художніх принципів романтизму та національного бароко.

В основі демонологічного дискурсу в його химерному, постмодерному вимірі лежить максимальна філософізація демонічних образів, які, з одного боку, виступають засобом дослідження та показу специфіки людської душі в її національному та загальнолюдському вимірі, а з іншого – стають джерельним матеріалом для дослідження феномену демонізму в сучасному світі на предмет його природи та функцій. За В. Шевчуком, походження демонічного не надприродне, а суто людське (тільки людина може викликати його до життя – своєю вірою, своїми інтенціями та їх реалізацією).

Загалом демонологічний дискурс художнього світу Валерія Шевчука має універсальний характер, оскільки охоплює і людський макрокосм, і мікрокосм людської душі, і світ символів, світ слова, котре, за бароковими уявленнями, виступає посередником у взаємодії світу людей і світу людини і якість котрого визначається спонукою та метою його емітації. Система демонічних персонажів, які формують демонологічний дискурс, є не лише образно багатою, а й цілісною, оскільки охоплює всі три сфери людської психіки – волю, інтелект і емоції.


ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Карпова О. Особливості метафоричного мислення Валерія Шевчука // Філологічні студії. – Луцьк, 2001. – № 3.– С. 16-21.

2. Карпова О. Особливості конфлікту в історичному романі Валерія Шевчука «Око Прірви» // Філологічні студії. – Луцьк, 2003. – № 1(21).– С. 4-10.

3. Карпова О. Бароко як «долина джерел» творчості Валерія Шевчука // Бористен. –Дніпропетровськ,2006.– № 9(183). – С. 14-15.

4. Карпова О. Бароко як «долина джерел» творчості Валерія Шевчука // Бористен. –Дніпропетровськ,2006.– № 10(184). – С. 32-33.

5. Карпова О. Демонологія «химерної прози»: джерела і функції // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - Харків, 2006. - С. 177-180.