Зміст
Вступ. 3
1. Драматургія М.П. Старицького. 4
2.Мотив самотності героїв у драматургії Старицького. 8
2.1 Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка. 8
2.2 Несудилось. 9
2.3 Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці 16
2.4 Водевіль „По-модному”. 19
2.5 «Богдан Хмельницький». 19
2.6 Драма «Розбите серце». 24
2.7 «Без світу». 25
2.8 «Талан». 28
2.9 «Маруся Богуславка». 32
2.10 «Облога Буші». 37
2.11 «Остання ніч». 39
2.12 «Крест жизни». 44
Висновок. 50
Література. 53
Мета курсової роботи: визначити мотив самотності героїв у драматургії М.П.Старицького.
Актуальність роботи: Робота має пізнавальний характер, визначення мотиву самотності у драматургії М.П.Старицького, аналіз творів пов’язаних з історичними подіями. Розглядання тогочасних умов життя, відносин між поміщиками та людьми з малим достатком.
Об’єкт дослідження: об’єктом дослідження у цій курсовій роботі є творчість М.П.Старицького. Мотив самотності у драматургії М.П. Старицького.
Драматургія М.П. Старицького розвивалася на протязі сорока років від лібрето опери «Гаркуша» (за однойменною драмою О. Стороженка (1864) до незавершеної перед смертю автора (1904) оригінальної історичної драми «Владислав IV».
Для того, щоб правильно визначити місце і значення драматичної спадщини М. Старицького в історії української дожовтневої драматургії, треба нагадати, що до виступу його як драматурга,— а він почався майже одночасно з появою перших творів М. Кропивницького,— українських драматичних творів було мало (класичні п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Г. Квітка-Основ’яненка, «Простак» В. Гоголя (батька), «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Були спроби поширити український репертуар за рахунок таких драматичних творів, як «Щира любов» Г, Квітки-Основ’яненка, «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка,, але ці спроби не дали належних наслідків.
Тим більше не могли бути використані такі драматичні твори, як «Сава Чалий» і «Переяславська ніч» Ієремії Галки (М. Костомарова), або щось з писань Ващенка-Захарченка таких, як «Огледівся, як наївся, або якби не вовк та не собака, був би Грицькові гарбузяка», які, між іншим, розповсюджувались в друкові за дозволомцарської цензури і серйозно шкодили розвиткові демократичної драматургії.
Тому-то, коли почала назрівати необхідність народження українського професіонального театру, одночасно виникла невідкладна потреба створити високомистецькі драматичні твори для репертуару.
На той час появились драматичні твори І. Нечуя-Левицького, які, щоправда, виявились малосценічними, виступив у драматургії Панас Мирний, великий І. Франко.
На противагу демократичній драматургії чимало драматичних творів написали письменники буржуазно -ліберального, або й одверто реакційного напрямку. Одначе твори їх, не зважаючи на прихильність реакційної преси й потурання царської цензури, виявились за змістом і формою досить безпомічними проти талановитої драматургії демократичного спрямування. Для української. прогресивної драматургії, особливо з 1876 року, крім загальних утисків, була створена подвійна й. потрійна цензура. Вона нещадно чинила розправу над прогресивними Драматичними творами українською мовою, навіть над дозволеними до друку. Вона, як правило, або категорично забороняла твір, або примушувала авторів змінювати текст твору в потрібному їй напрямку і, зрештою, дозволяла його до вистави в спотвореному вигляді.
Як свідчать документи цензурних архівів, зокрема в Ленінграді, багато творів і варіантів їх було поховано в процесі наполегливої боротьби українських драматургів з гнобительською царською цензурою. Жорстоку боротьбу з цензурними утисками витримував і М. Старицький. Чимало творів драматичної спадщини його теж поховано в архівах цензури, немало вийшло в світ споварених на вимогу її, а частина так і залишилась в чернетках, уривках і планах-задумах драматурга.
На сьогодні відомо, що драматичну спадщину М. Старицького складають двадцять п'ять закінчених творів - (не рахуючи варіантів їх), а саме: один переклад («Гамлет»), тринадцять оригінальних творів і одинадцять перерй6ок "Вивчення кожного з цих драматичних творів, перевірка об'єктивних даних, зокрема за архівними матеріалами колишньої царської цензури, дозволяють встановити точну хронологію творів, яка наочно позначає шлях Старицького – драматурга.
Найбільше драматичних творів, зокрема всі переробки, було створено в ті роки, коли М. Старицький працював як театральний діяч, і лише шість оригінальних творів були написані тоді, коли він уже відходив від праці на сцені.
Цим ще раз підкреслюється безпосередня цілеспрямованість драматургії М. Старицького на задоволення пекучих потреб української сцени, що підтверджується також багатьма даними з сценічної історії майже всіх п'єс драматурга. Така цілеспрямованість пояснює певною мірою наявність в драматургії Старицького чималої кількості переробок як пристосувань до сцени драматичних творів українських авторів, так само й драматизації прозових творів з інших літератур. При цьому треба враховувати тогочасний прикрий досвід боротьби з утисками царської цензури, яка незрівнянно нещаднішою була до оригінальних творів прогресивної української драматургії, аніж до переробок з апробованих уже «непредосудительных» творів інших авторів, а особливо таких, наприклад, широко популярних класиків, як М.В. Гоголь.
Наявність такої кількості переробок давала привід закидати М. Старицькому, більш ніж кому з сучасників, «не оригінальність» творів, порушення авторської етики і «привласнення» чужих творів, хоч драматург ніколи не крився з переробками і, як правило, зазначав у підзаголовках, звідки взято матеріал для них.
Не вдаючись тут до всебічного текстуального дослідження всієї драматичної спадщини М. Старицького в багатьох варіантах рукописів, чернеток, розглядаємо лише твори, завершені автором, друковані в різних виданнях, і рукописи, заборонені цензурою.
М. Старицький, як вже згадувалось, ще в 70-х роках уславився як поет і перекладач кращих зразків російської та зарубіжних літератур. Тож цілком послідовно, поруч з перекладами ліричних і епічних творів, він почав перекладати й драматичні, як наприклад трагедію, «Фауст» Гете, уривок якої був потім уміщений в згаданому йому виданні «Поезії» М. Старицького (1908 р.).
Так само природним було те, що М. Старицький на початку 70-х років заходився перекладати трагедію «Гамлет» В. Шекспіра, мріючи поставити її на українській сцені як зразок світової драматургії.
Драматичні переклади українською мовою, що призначались для сцени, були категорично заборонені царським урядом. Згодом тільки, як згадувалось, з великими труднощами здобувши дозвіл цензури, М. Старицький зміг видати перекладену трагедію гарно оформленою книгою.
Не дивлячись на те, що «Гамлет» і далі перебував під забороною до вистави, Старицький все ж переклав лібрето опери «Галька» Монюшко, але його було заборонено.
Нарешті, вже в 1903 році він, не здаючись перед царською цензурою, перекладав драму «Роза Берндт» Гауптмана під назвою «Напасть», та вже завершити не встиг.
Широкі, як видно, були перекладацькі задуми М. Старицького, але їх не вдалось здійснити.
Процес підготовки й самого перекладання трагедії Шекспіра мав (поруч з студіюванням зразків вітчизняної класики) велике значення в становленні М. Старицького – драматурга, що починав тоді розгортати свою власну драматичну творчість.
Основою багатої тематики і жанрів драматургії М.П. Старицького є, звичайно, його оригінальна творчість, що тривала протягом всього творчого шляху його як видатного українського драматурга демократичного напрямку.
Першим з оригінальних творів був створений у 1872 році широковідомий водевіль на 1 дію «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», що був дозволений до вистави цензурою в квітні 1873 року.
Того ж таки року водевіль був поставлений на домашній сцені в будинку Ліндфорсів у Києві аматорським гуртком під керівництвом автора. Вперше він був надрукований у збірнику «Луна» і притому вдруге пройшов уже подвійну цензуру київського цензора і Петербурзького цензурного комітету через Головне Управління в справах друку, і дозволений був до друку 24. IV. 1881 р.
Такі документальні свідчення про водевіль «Як ковбаса та чарка...» розбивають наклеп про залежність його від жарту Л. Глібова «До мирового».
В основу сюжету водевілю «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицький поклав анекдотичний, але дуже характерний конфлікт між двома українськими панками, взятий, як зазначено у виданні 1890 р., «з старої події». Українські панки Шило і Шпонька, які посварились на полюванні за те, чия собака була ліпшою, зустрілись у корчмі, де господарка Горпина Шпортуниха подбала, щоб їх помирити на тій підставі, що у одного була тільки горілка, а в другого лише ковбаса. Художня сила цього водевілю, звичайно, не в сюжетній основі, а в цілій, хоч і невеликій системі колоритних художніх образів, невимушено й дотепно розкритих за художньою логікою у відповідних обставинах.
Невимушене й чітке розгортання комічних ситуацій створює струнку, динамічну дію водевілю, а вдале використання українського пісенного та розмовного фольклору надає реалістичному творові цікавого, дотепного характеру невмирущих сцен народного гумору й сатири. Ось чому водевіль цей з 1873 року і досі не сходить з української сцени, зайнявши місце серед класичних творів.
Дальшим кроком вперед було створення драми «Не судилось». «Драма ця,—писав М. Старицький,—була задумана мною ще в 1876 році і в тому ж році не тільки подібний план, а й дві перших дії були закінчені, але внаслідок заборони малоросійської сцени роботу цю я облишив, не бачачи в найближчому майбутньому цілі її застосування».