Михайло Коцюбинський (1864–1913)
«…В ньому кипить органічна гидливість до поганого. В нього тонко розвинена естетична чуйність до доброго, він любить добро любов'ю художника, вірить в його переможну силу, і в ньому живе почуття громадянина, якому глибоко і всебічно зрозуміле культурне значення, історична вартість добра», – пише про Михайла Коцюбинського Максим Горький. Буревісник революції глибоко знав і любив Коцюбинського – видатного українського письменника революційно-демократичного напряму кінця XIX– початку XXстоліття.
Коцюбинський зазнав на собі благотворного впливу марксизму-ленінізму і у своїй творчості відобразив страждання уярмленого народу, його боротьбу за свої соціальні й національні права в період пролетарського етапу визвольного руху в Росії.
Реалістичні, гідні подиву за тонкістю й красою, соціально-психологічні повісті й новели Коцюбинського – найвище досягнення української прози дожовтневого періоду, цінний вклад у скарбницю світової літератури.
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року в місті Вінниці, що розкинулось на мальовничих берегах Південного Бугу. Батько письменника, дрібний урядовець, не бажаючи терпіти утиски й несправедливості з боку царських чиновників, змушений був часто переїжджати з місця на місце, шукаючи роботи. Разом з ним переїжджала й родина. «Дитячий вік мій (до 7 літ), – пише Коцюбинський, – пройшов у м. Вінниці, а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі».
Тут народилася й розвинулася його велика любов до природи й людей, тут виникло його захоплення культурними традиціями й історичними подіями рідного краю. Прекрасне Поділля було першою життєвою школою Коцюбинського. Ще підлітком майбутній письменник ходив на ярмарок слухати лірників, яких було на Поділлі чимало. Зачарований красою народних пісень, Михайлик з дев'яти років сам починає творити пісні на взірець народних.
Неабияку роль у розвитку таланту Коцюбинського відіграла його мати Ликера Максимівна, яка була людиною «з складною, тонкою і глибокою душевною організацією», як згадує сам письменник. Мати любила мистецтво, зокрема літературу, і цю любов передала й своєму синові. В особі матері він знайшов ніжного друга й доброго літературного порадника.
Початкову освіту Коцюбинський одержав у містечку Бар. Потім навчався в Шаргородському духовному училищі (1876–1880). Навчання в релігійному закладі не могло задовольнити талановитого юнака. Широкі знання з літератури, філософії, природничих наук Коцюбинський здобув самотужки, наполегливою самоосвітою. Серед авторів, яких юнак «ковтав десятками», як сам він пише в автобіографічному листі, найбільше враження зробили на нього Марко Вовчок і Тарас Шевченко. Вже тоді Коцюбинський почав складати вірші й писати повісті.
Під впливом життя і прочитаних легальних і нелегальних книжок починають формуватися його атеїстичні погляди, виникає захоплення ідеями соціалізму. Цьому сприяло і кількамісячне перебування Коцюбинського на початку 80-х років у Кам'янці-Подільському, його знайомство з народовольцями – членами підпільних гуртків.
Матеріальні нестатки й нещастя, які впали на родину (батько втратив роботу, мати осліпла), не дали змоги талановитому юнакові продовжувати навчання і здійснити мрію про вступ до університету. Турбота про сім'ю лягла на його плечі.
В 1882 році у Вінниці Коцюбинський згуртовує навколо себе передову молодь. Він організовує гурток, учасники якого читали заборонені твори В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Салтикова-Щедріна, а також окремі праці К. Маркса і Ф. Енгельса, вели запальні розмови про долю народу, про шляхи боротьби за соціальну справедливість. Недарма 18 квітня 1883 року жандарми роблять перший обшук на квартирі Коцюбинського, а після другого обшуку (1884) над ним встановлюється негласний нагляд поліції.
«Літературі я відданий цілою душею». Початок літературної діяльності Коцюбинського припадає на 80-ті роки. У цей час з-під його пера виходять оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21 грудня, на введеніє», «Дядько та тітка» й інші.
Від першої проби пера і майже до кінця свого життя Коцюбинський не міг повністю віддатися творчій праці, хоч літературі був «відданий цілою душею». Вже будучи відомим письменником, він з болем у серці зізнавався: «Та найбільша драма мого життя – це неможливість присвятити себе цілком літературі, бо вона… не тільки не забезпечує матеріально, а потребує ще видатків». Молодого митця вабила праця вчителя, яка давала можливість спілкуватися з людьми, поширювати передові ідеї серед народу.
В 1891 році він складає іспит на звання народного вчителя і їде в село Лопатинці (тепер Шаргородського району на Вінниччині). Працю домашнього вчителя Коцюбинський поєднує з глибоким вивченням життя трудящих, збиранням усної народної творчості. 8 села письменник виніс сильні враження, які він втілив у художні твори. В оповіданнях «Харитя», «Ялинка», повісті «На віру», написаних у Лопатинцях, Коцюбинський малює картини народного лиха, висловлює глибоке співчуття знедоленим.
Поліцейські не випускали молодого вчителя і письменника з-під пильного нагляду, категорично заявляючи, що він шкідливо впливає на своїх учнів. При цьому вони мали на увазі й розмови Коцюбинського із селянами, його близькі стосунки з ними.
Це змушувало Михайла Коцюбинського шукати іншої роботи. У 1892 році йому вдалося влаштуватись на посаду члена урядової філоксерної комісії, яка вела боротьбу з шкідником винограду на території Молдавії і Криму (1892–1897). Це дало можливість письменнику, як він сам зазначає, «добре пізнати край, а також звичаї і мову тих народів, які заселяють його». Так виникли оповідання з життя молдаван і татар «Для загального добра», «На камені», «Під мінаретами».
Переконавшись, що роботою у філоксерній комісії не принесе користі народові, Коцюбинський 1897 року влаштовується у житомирській газеті «Волинь», де редагує відділ хроніки і друкує ряд нарисів під загальною назвою «Свет и тени русской жизни». Письменник-гуманіст прагнув використати газету «Волинь» як трибуну для пропаганди демократичних ідей. У своїх статтях він порушує важливі соціальні питання, викриває реакційну пресу, виступає проти шовіністичної політики царського уряду, обстоює право всіх народів Росії брати участь у суспільному житті, розвивати свою національну культуру.
Про глибокі інтернаціональні переконання Коцюбинського свідчить і його лист, написаний 8 червня 1898 року до класика грузинської літератури Іллі Чавчавадзе, Український письменник висловлює свою любов до народу Грузії, її чарівної природи, до прогресивних діячів грузинської літератури, які борються за визволення трудящих. Згадавши на початку листа полум'яні рядки Шевченкового «Кавказу», Коцюбинський висловлює тверду віру в безсмертя визвольних прагнень народів царської Росії: «Так, велике серце Прометея, який здобув для людськості божественну іскру, не лякаючись кари хижої сили, не розбито дощенту, воно ^оживає в грудях поетів-патріотів, борців за долю народу, до яких належите й Ви…»
Світлими сторінками життя Коцюбинського була його дружба з І. Франком, з яким він познайомився 1890 року у Львові, особисті контакти в Житомирі з російським революційним письменником Г. Мачтетом – автором улюбленої пісні В.І. Леніна «Замучен тяжелой неволей» – та багатьма іншими українськими і російськими письменниками.
У 1898 році Коцюбинський оселяється на постійне життя в Чернігові, звідки була його дружина Віра Устимівна Дейша. Це була освічена, передова людина, щирий друг і порадник письменника в його творчих і громадських справах.
Своїх дітей Коцюбинські виховували в дусі безмежної відданості народові. Їх старший син Юрій 1914 року вступив до більшовицької партії. У період громадянської війни він за дорученням В.І. Леніна проводив на Україні підпільну партійну роботу, був головнокомандуючим збройними силами України, які вели боротьбу проти іноземних інтервентів і націоналістичної контрреволюції.
У 1899 році виходить у Львові перша збірка оповідань М. Коцюбинського «У путах шайтана», а в 1900 році друга – «По-людському».
На початку XXстоліття Коцюбинський починає працювати над своїм найкращим твором – повістю «Fatamorgana», першу частину якої завершує в 1903 році. Цього ж року він створює ліричний цикл у прозі «З глибини», в якому закликає письменників своїм словом сприяти революційному перетворенню дійсності, «щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись».
«Або поляжемо, або переможемо». Вболівання за долю народу, шукання реальних шляхів визволення трудящих приводить Коцюбинського до думки про необхідність революційної боротьби. Цьому сприяло й те, що під час служби у Чернігівській земській управі (1898–1910) він близько зійшовся з багатьма передовими людьми, зокрема з учасниками пролетарського руху, членами РСДРП.
Велику роль в ідейно-творчому зростанні Коцюбинського відіграли марксистські праці. Він читав «Маніфест Комуністичної партії» Маркса і Енгельса, «Розвиток соціалізму від утопії до науки» Енгельса, праці Леніна «До сільської бідноти», «Перемога кадетів і завдання робітничої партії» та інші.
Коцюбинський належав до нової революційної демократії, яка, за висловом В. І. Леніна, діяла «в найтіснішому союзі з пролетаріатом, підтримуючи його боротьбу, як єдиного до кінця революційного класу».
Автор «Fatamorgana» був одним з організаторів та ідейних наставників прогресивних сил української літератури. У 1903 році він бере участь у відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, яке перетворилося в демонстрацію проти заборони царським урядом української мови. Коцюбинський високо цінив автора «Енеїди» і «Наталки Полтавки» за реалізм і народність його творів, широке використання фольклору, гуманне ставлення до простого люду.
На початку XXстоліття Коцюбинський листується з багатьма українськими і російськими письменниками – Іваном Франком, Панасом Мирним, Іваном Нечуєм-Левицьким, Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Ольгою Кобилянською, Володимиром Короленком. Він бореться проти хуторянської обмеженості українських буржуазно-націоналістичних письменників, проти ідеалізації селянського життя й історичного минулого України.