Останній біблійний пророк у художньому осмисленні Л. Мосендза (стр. 1 из 3)

ОСТАННІЙ БІБЛІЙНИЙ ПРОРОК

У ХУДОЖНЬОМУ ОСМИСЛЕННІ Л.МОСЕНДЗА


Л. Мосендз своєю візитною карткою вважав роман «Останній пророк». Роботі над твором передувала значна підготовка: студіювання Біблії, Талмуду, історії Палестини і Риму, старогебрейської мови. «Стара гебрейська затяжка для мене, - зізнавався він у листі від 21.04.48. - Страшна і темна це мова, як і Талмуд…». Над цим твором письменник, як стверджував Б. Кравців, працював «із прикметною йому, як науковцеві, ґрунтовністю і систематичністю», почавши роботу над романом у 1935 році у Чехословаччині і продовживши її в Австрії та Швейцарії.

Спроби Л. Мосендза надрукувати роман, за винятком тих розділів, які з’явилися у «Віснику», виявлялися безуспішними. Більше того, видавництво К. Мулькевича у Бельгії – всупереч домовленості – не надрукувало надіслані дві частини і зволікало з поверненням рукописів, що дуже непокоїло і обурювало автора. Вперше твір з’явився друком у Канаді уже після смерті письменника завдяки зусиллям очолюваного Арсеном Шумовським комітету у справі видання художніх творів Л. Мосендза. В Україні роман не перевидавався, лише журнал «Дніпро» упродовж 1994-1995 років знайомив читачів з цим твором.

Ще за життя письменника сучасники дорікали йому за відхід від української тематики, намагалися переконати у необхідності осмислювати події національно-визвольної боротьби. До спроби реабілітації Л. Мосендза в очах читацької громадськості вдавався Б. Кравців, підкреслюючи, що «Останній пророк» - це роман «про історію українського націоналізму, безкомпромісового, мужнього національного руху, що його чітку й виразну візію виплекав собі у своїй уяві автор, задивлений у величну ідею й у виідеалізований характер носіїв цього руху, які йдуть до вимріяної мети вперто і послідовно». Проте жодних підстав для таких категоричних тверджень письменник, на нашу думку, не дав. І не тільки тому, що зображені у творі події відбуваються то у Геброні – одному з найдавніших міст світу, колишній резиденції Давида, то в Єрусалимі, а насамперед тому, що герої сприймають світ згідно з тогочасними уявленнями. Це твір, у якому автор проповідує, точніше, намагається проповідувати устами героїв, це твір, у якому послідовно відтворюються різні точки зору - незалежні одна від одної, нерідко діаметрально протилежні за характером, це твір, герой якого творить себе і у процесі самотворення – світ, це, зрештою, художня спроба самого письменника виповісти устами пророка заповітне. Мотив пророцтва ґенетично притаманний роману, в якому зображується Іоанн Предтеча, адже тільки пророк здатний здійснити прорив з минулого в майбутнє. Пройнятий тугою за провідником, справжнім вождем, цей роман ті проблеми, які хвилювали українців, уводив у коло знакових, невідкладних, що потребують нагального осмислення.

Символічним було те, що хворий письменник, щоб не здатися на волю обставин, не піддатися тій «тітці», що вже вперто чатувала на нього, прагнув вийти за власні межі, у трансцендентні виміри, наблизитися, за висловом Ортеги-і-Гасета, до «чогось позамежного». Доля останнього пророка, що готував до приходу Месії, була для нього тим імпульсом, який давав змогу прилучитися до вічності. Сумніви і вагання, духовні пошуки Л. Мосендза вилилися у творі, хоч, безперечно, немає потреби ототожнювати «біографічного» автора (М. Бахтін) і його героя – і не лише через значну часову дистанцію між ними, а й тому, що подібне ототожнення призведе до нівеляції поліфонії цього широко закроєного художнього полотна, яке зображувало переломний період історії, тобто той час, коли особливо гостро відчувалася потреба у провидцях.

Драматична доля «Останнього пророка» призвела до того, що він виявився обійденим увагою як читачів, так і літературознавців. Сучасний дослідник Ю. Мариненко вважає роман «сконструйованим з окремих «партій» персонажів, кожна з яких становить цілісну, замкнену в собі світоглядну систему, і в основі кожної послідовно повторюється одна, етична, проблема – сформулювати власний кодекс поведінки в непростих життєвих обставинах». У зв’язку з відсутністю ґрунтовних літературознавчих праць про твір простежимо історію його видання, характер осмислення біблійного матеріалу та образу пророка в романі. З цією метою з’ясуємо джерельну основу твору, ступінь відповідності авторської інтерпретації першоджерелу – Книзі Книг.

Місцем дії у романі «Останній пророк» стала поневолена римлянами Палестина, що чекала появи Месії, тобто Палестина на рубежі двох епох – Дохристової і Христової. Багатостраждальному народу, котрий після довгих блукань знайшов землю обітовану, тепер загрожувало нове лихо – стагнація під гнітом могутнього Риму і розчинення в чужій історії. Культ римського імператора, культ сили послідовно насаджувався завойованим і наслідком цього впливу було б духовне рабство, поглинання завойованих завойовниками. Культурна експансія римлян виявлялася у зневазі до законів і традицій іудеїв, у запровадженому переписі населення, що викликав опір, зокрема в Галілеї. Проте Самарія і Юдея поставилися до перепису поміркованіше, ніж, скажімо, мешканці заораного римлянами Сефорісу.

У творі осмислюється філософія духу у процесі його становлення, що протистоїть руїні – спочатку ще не усвідомленій, а потім все глибшій – по мірі того, як упевненішою ставала хода римського легіонера палестинською землею. Конкретизація змісту «руїна» виявлялася у насильницьки здійснюваному переписі населення, у спробах Ірода втриматися на троні будь-якою ціною – навіть шляхом знищення усіх немовлят, у знищенні міст, що намагалися чинити опір, проте найглибшою вона була у людських душах. Під впливом неволі ослаблювався інстинкт самозбереження, а постійні чвари між садукеями і фарисеями підривали імунні сили поневоленого народу. Л. Мосендз, можливо, через відсутність необхідних матеріалів не показав у творі спалахи народного обурення і протесту, здебільшого зосередивши увагу на наслідках поразки: «кращі загинули, гірші зігнулися ще нижче», запанували зневіра і покора. Отже, звертається увага на зміни у свідомості поневолених, котрі змирилися зі своїм становищем, зневірилися у появі Месії. Римська влада в Палестині трималася на військових підрозділах (легіях) та зрадниках, котрі, дбаючи насамперед про власні інтереси, були потрібні чужинцям, щоб грабувати народ, що платив податки за все («З чого вже їх не брали? І з винограду, й зі смокви, й із комина, і з воріт, з первородного і з померлого…»). За рахунок нещадного обдирання селян і ремісників наживалися цар Ірод і садукеї, котрих щедро винагороджували завойовники за можливість викачувати багатства з поневоленого краю. Виживання подоланих стало гіпотетичним, бо флюїди рабської психології надто загрозливі, коли ослаблені вітальні сили народу – того народу, який перетворили з суб’єкта в об’єкт історії.

Історія життя Єгоханана – останнього пророка, котрий був свідком пришестя Месії, виявилася для Л. Мосендза настільки захоплюючою, що давала змогу відгукнутися на все: на потреби часу, який вимагав розробки нової тактики, на поклик далекої України, котра перебувала у мороці невідання, на міжеміґрантську гризню, на «Вальдшнепи» М. Хвильового, зокрема на виведеного там «безвольного українця» Карамазова, який здавався письменнику-еміґранту «національно-фальшивим», «морально брудним». Всупереч йому зображувався Єгоханан - той, кого «Єгова любить», «дар Єгови», тобто ім’я героя засвідчувало змилування Бога над родом людським.

Духовні борсання Єгоханана, пошуки ним справедливості у садукеїв, фарисеїв, а потім у зелотів суголосні авторським. Рефлектуючий герой сам дошукується відповіді, за показною святістю розпізнає лицемірство і гонитву за наживою. При всій своїй винятковості Єгоханан не відокремився від людей, не піддався гордині. Ще з дитинства перший серед дітей, потім аскет-назорей, згодом невтомний правдошукач – такі етапи його духовного поступу. Л. Мосендз підкреслював аскетизм героя, його раннє усвідомлення свого призначення: «То справді вже не був син, а вибранець і назорей, що може вже й тепер розмовляє з Єдиним!». З одного боку, його провіденційно обрано на пророка, а з другого – він сам цю місію обрав. Ця обраність викликає у героя загострене почуття відповідальності, що немає нічого спільного з месіанізмом.

Єгоханан – активний персонаж, увесь час знаходиться у пошуку, у самостановленні. Молодший від Христа лише на шість місяців, він досить критично оцінює побачене. Йому здавалося, що «розвинулася нова книга народного життя. І її сторінки, як і ті, що їх він досі знав, були теж позначені горем і неправдою, обманом і злобою, утиском і сльозами». Начебто ненароком кинуті Симоном репліки збуджують роботу його думки, дають поживу для роздумів. Єгоханан наполегливо студіює священні книги, ретельно дошукується відповіді на питання, тому, вступаючи в полеміку з опонентами, оперує деталями з життя ізраїльсько-юдейської держави. За рахунок таких згадок, відсилань інтертекстуальний простір роману розширюється. У пошуках відповіді на питання, котрі не давали спокою, на котрі не знаходив відповіді, Єгоханан все частіше згадував Соломона. Згадки про миротворця і мудреця, автора трьох тисяч притч – це спроби увібрати зернини мудрості, засвоїти чужий досвід, залучити його до розв’язання насущних проблем. Роздуми і оцінки героя, пошуки ним відповіді на нелегкі питання створюють другий, не менш важливий план роману – інтертекстуальне поле.

Єгоханана чекає ще одне випробування – випробування спокоєм, самотністю, якими спокушає його розчарований Озій, пропонуючи залишитися серед тиші полів. І хоч Озію не вдалося утримати біля себе спраглого до дії юнака, проте його передбачення чергового розчарування Єгоханана у зелотах виявилося правомірним, бо ґрунтувалося цього разу на знанні обох сторін. Це був вияв віщої мудрості людини, наділеної аналітичним розумом.

У романі виразно протиставляються справжні пророки фальшивим («Шукав був Месію, а знайшов фальшивих пророків…»), котрі лише претендують на виняткову роль. Засудження цих ошуканців має біблійну основу: «А пророк той або той сновидець нехай буде забитий, бо намовляв на відступство від Господа, Бога вашого…». Справжньому пророку, на думку Л. Мосендза, притаманні винятковість, виключна саможертовність, підпорядкування особистого інтересам громади. Його поведінка - це свого роду проповідь, адже пророки, як стверджує О. Мень, - це, з одного боку, «люди, нерозривно зв’язані зі своїм народом і зі своєю епохою, в котру вони міцно вписані, і їх важко зрозуміти, якщо відокремити від історичного тла; і одночасно – це натхненні провісники Божі, чия проповідь іде безкінечно далі їх країни і їх часу». Природа пророків подвійна: вони вбирають божественне і людське, у конкретиці невиразних буднів прагнуть до духовної досконалості і чистоти. Отже, вони – люди, покликані Богом, провісники Його волі, проте вони не можуть дорівнятися до Нього. Їхнє призначення - дослухатися до слова Божого і повідомляти його людям, котрі мають готуватися до приходу Месії.


Узнать стоимость написания работы
Оставьте заявку, и в течение 5 минут на почту вам станут поступать предложения!

Copyright © MirZnanii.com 2015-2018. All rigths reserved.