Смекни!
smekni.com

Творчість Олександра Довженка (стр. 1 из 4)

Олександр Петрович Довженко (*29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт Сосниця Чернігівської області — 25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область) — український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

Народився в багатодітній селянській сім’ї на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії.

У різних джерелах називають різні дати народження О.Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за "старим стилем" - тобто 10 вересня за новим.

Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану.

Сім’я жила не дуже заможно: землі було немало, проте була неродюча, натомість дітей було 14, тому батько "наймався в підводчики та смолярував". Діти в сім’ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали "плач і похорон". Він любив матір, про яку писав: "Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди".

Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, "казкова сіножать" на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.

Вчився Довженко в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це "вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…". Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але "загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання"

1911 - вступив до Глухівського учительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, "перестав вірити в бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів". В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив: "Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів —обрусителів краю"

1914 - закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладає природознавство, ґімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову він сприйняв "як обиватель", спершу радів та закидав квітами поранених, що "завалили" Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них "вже з тугою і соромом".

У той же час Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху. Повалення самодержавства він зустрів з радістю "собаки, що зірвався з цепу", з вірою, що тепер "вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян". Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назве їх засліпленням людей, "що вийшли з погреба" — адже на той час він не мав "нормальної, здорової політичної освіти, найменшої уяви про боротьбу класів та партій", про марксизм.

Згодом він напише: "Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше — то гірше, що лівіше — то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок. […] Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима"

1917 - на фронт його не беруть як "білобілетника", він переїздить на працю до Києва, де теж учителює та вчиться в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності. Того таки року, коли за гетьмана Павла Скоропадського в Києві відкривається Українська академія мистецтв, стає її слухачем. У 1918 році, будучи вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти вбито, багатьох поранено.

Академію Довженко так і не закінчує, а інститут, за його словами, відвідує до 1920 чи 1921 року.

1918-1919 - воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк інженер Петро Шох (що пізніше емігрував), Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтверджує й сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, "як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського "Арсеналу"". Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразить у своєму фільмі "Арсенал", але вже по другий бік барикад. За свідченнями того таки Шоха, Довженко пережив у Києві в підпіллі німецькі, російсько-радянські, російсько-монархічні та польську окупації, не один раз буваючи під розстрілами.

Серпень 1919 р. - з двома товаришами втікає до Житомира. Коли місто зайняли червоні, був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як "ворог робітничо-селянського уряду", де протягом 3 місяців відбував покарання. Своїм порятунком зобов’язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти. Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії у школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі. За порадою Еллана-Блакитного, на початку 1920 р. вступив до партії боротьбистів. Внаслідок вмілих маніпуляцій Володимира Леніна ця партія швидко самоліквідувалася, а її члени влилися до лав КП(б)У. Сам Довженко так пише про це у своїй автобіографії: "На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний… Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти, немов у підготовчий клас гімназії… Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У".

Автобіографію, посмертно опубліковану в журналі "Дніпро" (грудень 1957 р.), О.Довженко написав 1939 року, тому біографи Довженка вважають, що багато чого у своїй біографії (зокрема і вступ до лав КП(б)У) він подав так, як було найбільш безпечно у ті часи. 1920 - Довженка призначають завідувати Житомирською партійною школою. Але натомість він потрапляє до польського полону, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Та йому вдається втекти.

Довженкознавець Сергій Тримбач вважає: "Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, опікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився".


Ранні радянські роки

За сприяння боротьбистів Довженко займає різні посади: секретаря Київського губернського відділу народної освіти, комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділу мистецтв у Києві.

У цей час друзі-боротьбисти знову врятували його від чергової "чистки" у лавах партії, організувавши терміновий виїзд до однопартійця Шумського, який очолював Повноважне представництво УРСР у Польщі. У квітні 1921 року Довженка викликають до Харкова, зараховують до Наркомату закордонних справ і направляють на дипломатичну роботу — у Польщі він очолив місію з репатріації й обміну полоненими (з часом обійняв посаду керуючого справами представництва). На початку лютого 1922 року його переводять на посаду секретаря консульского відділу Торгового представництва УРСР у Німеччині. До цього часу належать перші публікації Довженка-художника. Деякі з його карикатур були надруковані у журналі "Молот" (США). Розуміючи, що поєднувати службові обов’язки і малювання буде важко, Довженко звернувся до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися у Німеччині вивченням графіки.

Отримавши стипендію в 40 доларів від Наркомосвіти УРСР, яким тоді керували боротьбисти, він близько року навчався у приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоїв палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923 року Довженка відкликали в Україну. Як пише сам Довженко, "…у партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко". Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Довженко не квапився його поновлювати, так і залишившись до кінця життя безпартійним.

Робота у Харкові

По поверненні в Україну, влітку 1923 року, Довженко оселяється у Харкові, тодішній офіційній столиці України. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко зразу опиняється у товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працює як художник-ілюстратор у редакції газети "Вісті ВУЦВК" та карикатурист під псевдонімом "Сашко", а також стає відомим як ілюстратор книг, зокрема "Голубих ешелонів" Петра Панча.