регистрация / вход

Тема мистецтва в романі Ліона Фейхтвангера "Гойя, або тяжкий шлях пізнання"

Короткі біографічні відомості про Л. Фейхтвангера, шлях письменника до критичного реалізму. Ф. Гойя: від рококо до перших передвісників зрілого романтизму. Відображення картини сприйняття мистецтва художником у романі "Гойя, або тяжкий шлях пізнання".

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов

Кафедра зарубіжної літератури

ТЕМА МИСТЕЦТВА В РОМАНІ ЛІОНА ФЕЙХТВАНГЕРА «ГОЙЯ, АБО ТЯЖКИЙ ШЛЯХ ПІЗНАННЯ»

Курсова робота

студентки 424 групи

факультету французької мови

Черненко Юлії Олександрівни

Науковий керівник:

доцент

Сафронова Наталія Вікторівна

Горлівка – 2009р.


ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Ліон Фейхтвангер та Франсіско Гойя – шлях пізнання один на двох

1.1 Ліон Фейхтвангер – шлях від естетизму до критичного реалізму

1.2 Франсіско Гойя – шлях від рококо до перших передвісників зрілого романтизму

1.3 Франсіско Гойя та Ліон Фейхтвангер – шлях пізнання один на двох Розділ

2 Тема мистецтва в романі

2.1 Мистецтво як засіб самовираження автора і героя

2.2 Мистецтво та політика в романі

2.3 Мистецтво та кохання в романі


ВСТУП

Не все те, що в наше століття великих змін створено думкою художника, входить як щось необхідне і значне в духовне життя людини. Час перегортає сторінки книг, перевіряючи вимогливо і строго їх дійсну цінність, і зберігає в пам'яті людський лише ті з них, які служать прогресу і володіють великою виразною силою.

Цими ознаками справжнього мистецтва володіють кращі твори Ліона Фейхтвангера. Зігріті чистою любов'ю до людини, забарвлені мудрою іронією, повні відкритої ненависті до варварства буржуазної цивілізації, вони пересилили владу часу і збагатили літературу критичного реалізму.

З моменту становлення духовної зрілості і до самої смерті Фейхтвангера хвилювало і займало одне-єдине питання – про шляхи, перспективи і рушійні сили соціальних змін.

Для Фейхтвангера мистецтво є спосіб передачі гуманістичних ідей. Письменник вбачає в мистецтві могутню зброю для боротьби з антигуманними правителями світу. Він має на меті донести через своїх героїв правду життя, часто навіть викликає на відверту боротьбу. Саме тому його книжки часто вилучалися з печаті, заборонялися, а також навіть спалювалися гітлерівською владою.

З усіх післявоєнних творів Фейхтвангера самим цілісним, ясним і реалістичним виявився роман про Гойю – великого іспанського художника кінця XVIII і початка XIX століття, чия особа і творчість відвіку хвилювали уяву письменника. Книга про Гойю мала багатозначний підзаголовок – «Тяжкий шлях пізнання", що розкриває її філософський зміст.

Не лише опису історії боротьби великого художника за правду і соціальну значущість мистецтва був присвячений роман: у нім розповідалося про важке сходження людини до пізнання життя і його сенсу. Гойя прислухався до революційних ідей. Грізна музика свободи народжувала відлуння в його серці, і він, людина, близька до іспанських просвітителей, що намагалися реформами відновити життя, віддає сили свого розуму і таланту служінню прогресу. Його портрети іспанської знаті, фантасмагоричні офорти «Капрічос» несли в життя ненависть до вмираючого старого світу. Мистецтво було для нього зброєю у боротьбі за твердження справедливості в житті.

Франсіско Гойя вбачав у мистецтві велику рушійну силу прогресу. Ось слова молодого поета Кінтани: «…Вот он – всеобщий язык. Ваши картины,дон Франсиско, поймет всякий – от погонщика мулов до самого последнего премьер-министра…». На своєму прикладі художник показує, що цілком можливо здолати свої страхи, глянути їм у вічі, та приручити їх.


Розділ1. Ліон Фейхтвангер та Франсіско Гойя – шлях пізнання один на двох

1.1 Ліон Фейхтвангер – шлях від естетизму до критичного реалізму

Ліон Фейхтвангер народився у 1884 році у баварській столиці Мюнхені місті, яке щиро кохав і зробив центральним місцем подій своїх романів «Успіх» та «Родина Опперман». Але Мюнхену, такому багатому на визначні культурні традиції, довелося стати колискою германського фашизму. Всі симптоми та закономірності цього перетворення Фейхтвангеру довелось спостерігати на власні очі. Але життя майбутнього письменника починалося вельми не погано. Ліон був вихідцем з родини забезпеченого мюнхенського фабриканта. Завдяки батькам майбутній письменник зміг отримати досить солідну та різнобічну освіту, яка мала відображення у його багаточисельних захопленнях (германістика, філософія, антропологія). Фейхтвангер здійснив декілька подорожей закордон, у 1908 році навіть спробував видавати літературний журнал, але дуже скоро серед усіх його захоплень на першому місці опинився театр.

Однак сплили десятиліття, і зараз ми бачимо, що як діяч театру та драматург Фейхтвангер не залишив помітного сліду в мистецтві.

Життя Фейхтвангера не можна назвати безхмарним. У своєму незакінченому дослідженні «Дім Дездемони, або Величність та кордони історичної вигадки», яке було опубліковане лише після його смерті, у 1961 році, він так казав про себе: «Я пізнав … багато горя і радості, значні успіхи та тяжкі провали, пережив переслідування гітлеровськіх років, вигнання, спалення та бойкот моїх книжок в деяких країнах, другу війну, концентраційний табір та авантюрну втечу… ».

Як прозаїку Фейхтвангеру пощастило більше, ніж театральному діячу. Але слід зазначити, що перший його роман «Глиняний бог»(1910рік) був цілковитим провалом. Тому що в ці роки Фейхтвангер був зачарований фальшивим блиском естетського мистецтва, яке випромінювало мерехтливе світло, схоже на фосфоричне світло болотних вогників, які завжди з’являються там, де процеси розпаду проходять найбільш енергійно.

Ліону Фейхтвангеру випало жити в особливу епоху. Цю епоху можна вважати такою з багатьох причин. Ідуть останні пережитки старого життя. Змінюється людина, вона вже не вірить у те, у що вірила раніше. Картина миру, яку вона могла спостерігати, поступово зникає. І людина розчиняється разом із нею. Змінюється саме життя. Його плавний рух руйнує величезна, страшна, нетерпима сила металу й механізму.

XX століття стало свідком революцій – у суспільному житті, науці, культурі… Жодне сторіччя не знало таких трагічних соціальних потрясінь, таких страшних світових воїн, такого приголомшуючого науково-технічного прогресу. Здається, сам час прискорив свій плин.

У цій ситуації люди залишаються віч на віч з технократичною цивілізацією, яка намагається пристосувати мистетцтво до своїх прагматичних цілей. Однак у цій ситуації мистецтво не тільки не вмерло, але й дало життя безлічі різних художніх напрямків, часом прямо протилежних.

На початку ХХ століття ми бачимо у світовому мистецтві велику кількість течій та напрямів. Одним з найбільш популярних був естетизм, тобто захоплення ефектними зовнішніми формами у збиток ідейній стороні твору. Для мистецтва естетизму характерні витонченість і іронія, пристрасть до манірності і стилізації. У художній творчості і літературі естетизм намагався втілити ідею «чистого мистецтва» (або мистецтва задля мистецтва).

Фейхтвангер на початку свого творчого шляху був прибічником естетизму. Для його ранніх творів були властиві хвороблива витонченість форми та бідність життєвого змісту, восславлення краси та нехтування моральними цінностями життя, поклоніння перед сильною особистістю та холодне ставлення до рядових людей. Пізніше письменник з іронією ставився до своєї ранньої творчості, розглядав її лише як не дуже вдалий етап свого власного духовного розвитку. Кінцевим пунктом у цьому шляху став критичний реалізм, художній метод в мистецтві літератури. Історія реалізму в світовій літературі надзвичайно багата. Уявлення про нього мінялося на різних етапах художнього розвитку, відображаючи наполегливе прагнення художників до правдивого зображення дійсності. Новий тип реалізму складається в XIX столітті. Це критичний реалізм. Він істотно відрізняється від ренесансного і від просвітницького.

Критичний реалізм по-новому змальовує відношення людини і довкілля. Людський характер розкривається в органічному зв'язку з соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, саме тому критичний реалізм одночасно стає психологічним. У підготовці цієї якості реалізму велику роль зіграв романтизм, що прагнув проникнути в таємниці людського «Я».

Але шлях до критичного реалізму був для письменника дуже важким. Не можна сказати, що Фейхтвангер дуже довго йшов до розуміння поверхневості та пустоти естетизму. Саме епоха фашизму дала письменнику зрозуміти, що краса форми не може підняти людей на боротьбу, вона не може змусити людей замислитися. В епоху масових страт, заслань письменник без остраху висловлює свої антифашистські думки, за що гітлерівська влада висилає письменника за кордон. Слід також зазначити, що не зважаючи на неймовірну жорстокість Гітлера у відношенні до людей з революційними поглядами, глава фашистської армії все ж не насмілився стратити Фейхтвангера.

Фейхтвангер ніколи не припиняв своєї творчої діяльності. Його твори, зігріті чистою любов’ю до людини, підсилені мудрою іронією, повні відкритої ненависті до варварської буржуазної цивілізації несли до народу істинні людські цінності.


1.2 Франсіско Гойя – шлях від рококо до перших передвісників зрілого романтизму

Франсиско Хосе де Гойя-і-Лусиентес народився в селищі Фуендетодос поблизу міста Сарагоса (на північному сході Іспанії) в сім'ї ремісника — позолотника вівтарів. З чотирнадцяти до двадцяти років він навчався живопису в майстерні сарагосського художника Хосе Лусан-і-Мартінеса (1710 — 1785), а потім переїхав до Мадриду. У 1765 — 1774 рр. молодий художник жив в Італії, після чого повернувся у Сарагосу, де робив розписи в місцевих церквах і палацах.

На початку свого творчого шляху Франсіско Гойя обрав для себе рококо (фр. rococo, від фр. rocaille — декоративна мушля, рокайль), — стиль в мистецтві, що виник у Франції у першій половині XVIII століття (під час регентства Філіппа Орлеанського) як розвиток стилю бароко. Характерними рисами рококо є вишуканість, велика декоративна навантаженість композицій, граціозний орнаментальний ритм, велика увага до міфології, еротичних ситуацій, особистого комфорту.

Ідейна основа стилю — вічна молодість і краса, галантна і меланхолійна витонченість, втеча від життєвих реалій, прагнення сховатися від реальності в пастушачій ідилії та сільських радощах. На зміну репрезентативності приходить камерність, вишукана декоративність, примхлива гра форм. Замість контрастів і яскравих фарб в живописі з'явилася інша гамма кольорів, легкі пастельні тони, рожеві, голубуваті, бузкові.У тематиці переважають пасторалі, буколіка, тобто пастушачі мотиви, де персонажі не обтяжені тяготами життя, а вдаються до радощів любові на тлі красивих ландшафтів. Вперше межі цього стилю виявилися в творчості Антуана Ватто, в якого головною темою були галантні свята.

Не можна сказати, що Франсіско Гойя обрав для себе рококо лише спираючись на моду ХVІІІ століття. Це, насамперед, передача внутрішнього стану живописця. У основу композицій були покладені сюжети з народного життя: ігри, святкування, вуличні сцени. Творчий метод майстра на даному етапі розвитку багато в чому схожий зі стилем художників XVIII століття. Проте для творів Гойі характерний радісний і захоплений настрій. У його картонах знайшли віддзеркалення традиційні національні риси, властиві пейзажам і жанровим сценам. Серед подібних композицій найцікавіші «Парасолька» (1777) і «Гра в пелоту» (1779). Новаторство Гойі в області художніх засобів ще помітніше в серії картонів, створеній пізніше, в період з 1786 по 1791 р. Для живописця тепер важливо не стільки показати видовище народного життя, скільки передати емоційний стан героїв. Найбільш характерними для цього творчого періоду сталі картини «Поранений каменяр» і «Гра в піжмурки».

Вищеназвані картони принесли Гойї великий успіх і славу першого майстра живопису в Мадриді. В результаті він отримав від знатних громадян столиці безліч замовлень. Саме до цього часу відноситься створення циклу панно, виконаного в 1787 р. для власника замку Аламеда. Через два роки, в 1789 р., Гойї присуджують звання члена Академії мистецтв Сан-Фернандо. Крім того, він стає першим придворним живописцем.

У 1792 р. Гойю почали мучити сильні головні болі, зір у нього ослаб, і він повністю оглух. З 90-х рр. почався новий етап його творчості. Веселий і життєрадісний живописець залишився у минулому, а його місце зайняв страждаючий, замкнений в собі і в той же час гострозорий майстер , що бачить чуже горе. Саме у цей найважчий період свого життя Гойя приходить до романтизму(франц. romantisme) – напряму в літературі, музиці, живописі і театрі, що виник на початку XIX століття. Для нього характерна боротьба з канонами класицизму, висунення на перший план особи і почуттів, використання в своїй творчості історичних і народнопоетичних тем. Цей напрям, пройнятий оптимізмом і прагненням в яскравих образах показати високе призначення людини. З огляду на витвори мистецтва Франсіско Гойї можна припустити, що романтизм – це прийняття і, зрештою, прославляння елементів, властивих людській свідомості і поведінці (меланхолія, ірраціональність, сумніви, ексцентричність, крайній егоцентризм, безнадійність, незадоволення механізмом «нормального» життя, бажання об'єднатися з силами природи, бажання бути керованим і навіть поглиненим ними) .

У 1797—1798 рр. Гойя створює графічну серію «Капрічос» (ісп. «фантазія», «гра уяви») з вісімдесяти офортів. У ній Гойя, використовуючи образи іспанських народних прислів'їв, байок, приказок, висміює людські забобони і пороки — боязкість, лицемірство, удавання, жорстокість і тому подібне. По суті, він викривав весь традиційний порядок і устрій життя старої Іспанії. У його офортах реальне переплітається з фантастичним, гротеск переходить в карикатуру.

Офорти Гойі розкривають тему боротьби добра зі злом, причому зло перемагає. Людські пороки і духовна потворність плодять нечисть. Темною ніччю чаклуни і відьми, домові і біси регочуть, кривляються на шабаші («Коли розвидниться, ми підемо»). Проте з приходом ранку нечисть не зникає, а лише міняє свою подобу, обертаючись зовні доброчесними людьми. Духівництво і знать Іспанії з'являються в «Капрічос» в образах ослів, папуг, мавп («Який златоуст!», «Аж до третього покоління»). Тут жахливо потворні старі звідниці розбещують юних недосвідчених дівиць, а підступні спокусниці жорстоко обманюють своїх кавалерів. У «Капрічос» старість бере верх над юністю, дурість і неуцтво — над розумом, а розпуста — над чесністю. Гойя змалював на одному з офортів себе оточеним совами, кажанами та іншими тварюками. Він назвав цей офорт «Сон розуму народжує чудовиськ».

«Капрічос» моралістичні, що було властиве епосі Просвітництва, але в них чітко проступають риси реалізму XIX століття. Ця серія придбала неймовірну популярність в середовищі романтиків, нею захоплювалися і весь час її копіювали. Ось як Ліон Фейхтвангер описує цю серію офортів:


«Все, оцепенев, смотрели,

Как исчез волшебный, новый,

Страшный мир… Вот в этом доме,

Здесь, в простом ларе, хранилось

Высшее, что за столетья

Создала рука испанца

Со времен Веласкеса.

В том ларе они лежали,

Демоны земли испанской,

Укрощенные искусством.

Но искусство их, быть может,

Все-таки не обуздало,

Если их изображенья

Показать нельзя народу?

Может бать, как раз вот этим

Подтверждалось их всесилье?

Право, что-то здесь неладно!

И друзья ушли с неясным,

Смешанным и странным чувством

Тяжести и восхищенья.

И незримо шли за ними

Тени демонов и гадин, Диких, мерзостных, опасных

Призраков. Но их опасней

Были люди.»

Не має аналогів і «Портрет сім'ї короля Карла IV» (закінчений у 1801), на якому особи королівської сім'ї уподібнені застиглому натовпу, що заповнює полотно від краю до краю. Між учасниками немає жодного внутрішнього зв'язку: їх погляди і жести роз'єднані; вони напружені і знаходяться у владі злості і заздрощів по відношенню один до одного. Поверхня полотна випромінює незвичайне сяяння фарб; потоки світла, що йдуть з лівого боку, відбиваються від розшитого золотом і сріблом одягу, орденів, прикрас, об'єднуючи все зображення в одне мерехтливе ціле. На тлі цієї воістину царської пишності виступають пихаті, заціпенілі фігури і нікчемні, самовдоволені особи. Головні персонажі відтінені другорядними фігурами, що виконують ролі статистів. Здається неймовірним, але портрет був вельми прихильно прийнятий королівською парою, яка щедро нагородила Гойю.

Пізня творчість Гойі збігається з роками реакції після розгрому двох іспанських революцій. Стіни заміського будинку в Мадриді («Кінта дель Сордо» — «Будинок глухого») він розписав маслом, створивши 14 унікальних по потужній художній дії панно, повних іносказань, натяків, складних асоціацій (перенесені на полотно картини знаходяться в Прадо). У розписах панує диявольський, протиприродний початок, зловісне зображення виникає як в кошмарному сні, набір фарб суворий, скупий,майже монохромний — чорне, біле, рудо-червонувате, охра; мазки розмашисті і стрімкі. Інколи в свідомості художника, немов спалах світла, народжується образ потужної жінки з обличчям, схожим на кам'яну маску, і з мечем в руці, можливо, уособлення Відплати, Справедливості або Свободи.

На рубежі XVIII і XIX століть така властивість живопису Гойі, як істинна сила правди, відступає на другий план і майстер займається створенням портретів, які допомагають повністю розкрити внутрішню суть персонажів. Глибоко психологічні портрети Гаспара Мельчиора Ховельяноса (1797) і французького посла Фердинанда Гильмарде (1798). Ось як Ліон Фейхтвангер описує портрет Фердинанда Гильмарде : «Вот он сидит, скромный сельский врач Фердинанд Гильмарде, а ныне посол единой и неделимой республіки, дважды присудившый к смерти короля Людовика ХVІ и приведший испанскую монархию в вассальную зависимость от своей страны, сидит, затянутый в темно-синий мундир; поза несколько напыщенная, туловище повернуто боком, зато лицо обращено прямо к зрителю. На переднем плане, ближе всего к зрителю, сверкает эфес сабли, переливается сине-бело-красный шарф. Парадную треуголку с сине-бело-красным пером и сине-бело-красной кокардой он бросил на стол. Одна рука обхватила спинку стула, другая – волевым, вызывающим, картинным жестом упирается в бедро. Но свет весь сосредоточен на лице. Коротко остриженные черные кудри начесаны на широкий, красиво очерченный лоб, губы изогнуты, дерзко выдается нос. Лицо удлиненное, благообразное, смышленое, исполненное достоинства. Весь реквизит - стул, стол, скатерть с бахромой – мерцает блеклыми золотисто-желтыми и голубоватыми тонами. И все резкие контрасты красок искусно сочетаются в кажущемся беспорядке…

Как живой, смотрел с портрета

Гильмарде на гражданина

Гильмарде. Они друг в друга

Вглядывались…И посланник

В радостном порве, гордый

За себя и за величне

Франции, воскликнул: «Это

Ты, республика!»

Франсиско

Слов не разобрал, но видел,

Как восторженно блеснули

У того глаза, как губы

Шевелились.

И в себе услышал

Марсельезу.»

Потрібно зауважити, що не всі портрети, створені Гойею, рівноцінні. Є серед них і такі (особливо серед робіт 1780-х), які написані мляво і недбало, що пояснюється особливим відношенням майстра до своїх героїв. Прикладом може служити описаний вище «Портрет королівської сім'ї». Навпаки, портрети друзів художника пройняті щирим відчуттям симпатії автора до своїх моделей. Образи на цих полотнах здаються натхненними і повними внутрішнього благородства («Портрет Байеу», 1796; «Портрет доктора Пераля», 1797 та ін.).

З ім'ям Гойі пов'язано становлення мистецтва Нового часу, його творчість мала величезний вплив на світову культуру 19-20 століть не лише в живописі і графіці, але і в літературі, драматургії, театрі і кіно.

1.3 Франсіско Гойя та Ліон Фейхтвангер – шлях пізнання один на двох

Порівнюючи творчі шляхи Фейхтвангера та Гойї ми бачимо багато спільних рис. Наприклад, ми можемо провести паралелі між естетизмом та рококо. Ці течії ставлять на перше місце красу форми, нехтуючи внутрішньою красою. Саме з таких засад починали свої творчі шляхи і Фейхтвангер, і Гойя. Ось, що каже Гойя про свою ранню творчість: « …Один гобелен был изготовлен по картону, сделанному им самим, Франсиско Гойей, еще в то время, корда он радостно и беззаботно малевал все, что вздумается. Гобелен изображал веселую народную сценку. Четыре девушки збавлялись, високо подбрасывая на платке паяца – пелеле. Композиция была не плоха, движения – естественны. И все же эта его прежняя работа не понравилась Гойе…».

А ось що каже про ранню творчість Ліона Фейхтвангера Бертольт Брехт: «Фейхтвангеру-прозаїку пощастило багато більше. Правда, не з «Сімоною»: ця книга не найвдаліша. Перший фейхтвангеровський роман — «Глиняний бог» (1910) — теж не в рахунок. І не просто тому, що на нім лежить ознака учнівства. У книзі цій немало естетського, немало декадентського. Декадентський естетизм, як правило, чистим капризом не був: так (специфічно-хворобливо, часом і зовсім алогічно) реагували художники початку століття на реальні протиріччя тодішнього суспільного буття. Що ж до «Глиняного бога», то його манірність, його анемічна туга породжені модою. Тому роман вийшов абсолютно вторинним…».

Для Фейхтвангера мистецтво є спосіб передачі гуманістичних ідей. Письменник вбачає в мистецтві могутню зброю для боротьби з антигуманними правителями світу. Він має на меті донести через своїх героїв правду життя, часто навіть викликає на відверту боротьбу. Саме тому його книжки часто вилучалися з печаті, заборонялися, а також навіть спалювалися гітлерівською владою. Адже Гітлер вбачав в письменнику відкриту загрозу своєму пануванню, він був розумною людиною і тому добре розумів що такий могутній інструмент, як слово може дуже легко змусити натовп вчинити бунт. Саме тому більшу частину свого життя Фейхтвангер провів у засланні. Тому що Гітлер мав звичку нейтралізувати своїх ворогів, яки несли загрозу його пануванню.

Франсіско Гойя також вбачав у мистецтві велику рушійну силу прогресу. Ось слова молодого поета Кінтани: «…Вот он – всеобщий язык. Ваши картины,дон Франсиско, поймет всякий – от погонщика мулов до самого последнего премьер-министра…». На своєму прикладі художник показує, що цілком можливо здолати свої страхи, глянути їм у вічі, та приручити їх.


Розділ 2 Тема мистецтва в романі

2.1 Мистецтво як засіб самовираження автора і героя

Мистецтво — процес або підсумок вираження внутрішнього світу в художньому образі, творче поєднання елементів таким чином, що відображає ідеї, відчуття або емоції.

Визначення і оцінка мистецтва як явища — предмет безперервних дискусій. Природу мистецтва нерідко вважають «найневловимішею з усіх загадок людської культури». Одні вважають, що мистецтво — це спосіб вираження або співпереживання емоцій та ідей. Лев Толстой визначав мистецтво як спосіб непрямої комунікації між людьми. Бенедетто Кроче і Робін Коллінгвуд розвивали ідеалістичне учіння про те, що мистецтво виражає емоції, і, отже, його суть має місце лише в задумі свого творця. Теорія мистецтва як форми має коріння у філософії Іммануїла Канта і розвивалася на початку XX століття Роджером Фраєм і Клівом Беллом.

Своєрідність і складність мистецтва Гойї полягають значною мірою в тому, що воно позбавлене чіткої політичної програмності і безпосередньо пов'язано зі стихією реального життя, що служило для Гойі джерелом творчих імпульсів. Сприйняття життєвих протиріч носило у Гойі характер стихійного протесту проти соціальної несправедливості, заломлюючись через призму глибоко особистого, суб'єктивного сприйняття художника. Значне місце в творчості майстра займають гротеск, алегорія, іносказання. Проте твори, що насилу піддаються розшифровці, в такій же мірі овіяні гарячим диханням життя, як і його роботи з активно вираженим соціальним початком. Гойя втілив в своєму мистецтві трагедію і героїчні сподівання іспанського народу, що переживав в цей час один з найбурхливіших періодів своєї історії.

В той же час його творчість, що відрізняється правдивістю, історичною конкретністю і глибоко національним характером, несе в собі і ширший, універсальний вміст, бо в нім знаходять вираження велика кількість проблем та трагічних протиріччь нової історичної епохи. У якій би області не працював Гойя, завжди його образні рішення були відмічені особливим, відмінним від минулого, художнім баченням світу.

Творчість цього художника, що розвивалася на рубежі 18—19 століть, подібно до творчості Луї Давида, відкриває мистецтво нової історичної епохи. З новим часом Гойю пов'язують пряме віддзеркалення і оцінка реальних подій життя в його мистецтві та сучасній йому дійсності. Звернувшись в своїй творчості до зображення історичної діяльності народних мас, Гойя поклав початок розвитку історичного реалістичного живопису нового часу.

У романі «Гойя, або тяжкий шлях пізнання» Ліон Фейхтвангер дає нам чітку картину сприйняття мистецтва Франсіско Гойєю. Саме через надзвичайну близькість суджень та життєвих позицій письменника та живописця ми бачимо, що самореалізація шляхом творчої діяльності характерна для їх обох.

Фейхтвангера завжди хвилювало і займало одне-єдине питання – про шляхи, перспективи і рушійні сили соціальних змін, свідком яких він був. У різні періоди своєї творчості Фейхтвангер відповідав на нього по-різному, але завжди роздуми над долями людства становили пафос його духовних і творчих шукань. І, здолавши свій тяжкий шлях пізнання, письменник зрозумів, що існує нерозривний зв'язок між мистецтвом та життям, між мистецтвом та соціумом, між мистецтвом та історією.

Саме за допомогою своєї творчості письменник ніс свої переконання та революційні ідеї до народних мас. У своїй іронічній біографії Фейхтвангер писав: «Письменник Л.Ф. у своєму житті 19 разів був абсолютно щасливий, 14 раз переживав глибоку депресію і 548 раз відчував невимовний біль і розгубленість перед обличчям вселенської дурості ». За цими жартівливими рядками ховається справжня трагедія Фейхтвангера, бо «всесвітня дурість», про яку він згадує, – це фашизм. Фейхтвангер ненавидів націонал-соціалістів та їх «новий порядок» і боровся з ними все життя. За це нацисти піддавали його жорстоким гонінням.

Ще до приходу до влади фашисти спалювали його книги, позбавили його докторського звання, організували цькування письменника в пресі, сфабрикували проти нього злісну політичну фальшивку, прагнучи зганьбити його ім'я. І нарешті, у 1932 році, коли Фейхтвангер здійснив поїздку по Англії і США, виступаючи з лекціями, в яких викривалась антигуманістична сутність нацистської ідеології, уряд Німеччини під тиском фашистів позбавив письменника громадянства.

Але жодні гоніння та переслідування не змусили Ліона Фейхтвангера відступитись, зректись своїх переконань. Кожен обирає свій шлях самореалізації і для Фейхтвангера цей шлях – література. Його твори, зігріті чистою любов’ю до людини, прикрашені мудрою іронією, повні відкритої ненависті до варварства буржуазної цивілізації перемогли владу часу, збагатили літературу критичного реалізму та стали невід’ємним надбанням сучасно культури.

2.2 Мистецтво та політика в романі

Роман «Гойя, або тяжкий шлях пізнання» був присвячений не тільки опису історії боротьби великого живописця за правду та соціальну значимість мистецтва; у ньому також розповідається про важке сходження людини до пізнання життя та його сенсу. Що ж пізнає Франсіско Гойя – людина з народу, яка пізнала тягар слави та гіркоту забуття? За допомогою своїх полотен живописець проголошує до всього народу, його картини несуть потаємний cенс, доступний кожному «…Вот она – новая живопись, такой ее еще никто не видел, и создал ее новый и вместе с тем прежний Франсиско. На картинах были обстоятельно показаны различные события со множеством человеческих фигур, но ничего лишнего в них не осталось. Это была скупая полнота. Все, что не подчинялось целому, было отметено, отдельные люди и предметы играли лишь служебную роль. И что удивительнее всего: Агустин ясно ощутил, что все пять картин, при разнообразии их сюжетов, представляли собой нечто единое. Издыхающий бык, буйное карнавальное гулянье, процессия флагеллантов, сумасшедший дом, инквизиция – все это было одно: это была Испания. Здесь запечатлелась вся жестокость, все изуверство, все мутное и темное, что вносит испанский дух даже в радость. И, тем не менее, на всем этом была печать чего-то иного, что мог показать лишь такой мастер, как его друг Франсиско, чего-то легкого, окрыленного: весь ужас событий смягчался нежной окраской неба, прозрачным, тихо льющимся светом. И то, чего Франсиско никогда не мог бы объяснить словами, Агустин ощутил сейчас в его картинах – этот чудак Франчо приемлет даже злых демонов. Ибо сквозь тот мрак, что он здесь намалевал, чувствовалось, как ему радостно жить, видеть, писать, сияла его собственная огромная любовь к жизни, какова бы эта жизнь не была.

Но могла ли называться

Эта живопись крамольной?

Содержался ли в ней вызов

Алтарю и трону? Тщетно

Было здесь искать прямое

Возмущение. Но эти

Небольшие зарисовки

Были громче прокламаций,

Пострашней, чем речь трибуна.

Этот бык, облитый кровью,

Это мрачное веселье

В ночь перед постом, хожденье

Полуголых флагеллантов,

Суд над грешником

Взывали

К сердцу, горечью и желчью

Наполняли человека,

Возбуждали мысль…»

Франсіско Гойя, як справжній махо, відчував душею усю біль іспанського народу. Він, хоча й лишився сином свого народу, мав великий вплив на тогочасне політичне життя Іспанії. Він з легкістю керував властителями. Як приклад, ми можемо навести наступне: «Королева Мария-Луиза гарцевала перед Гойей на горячем жеребце Марсиале, затянутая в лейб-гвардейский мундир. Она ловко сидела в мужском седле – Мария-Луиза была прекрасной наездницей, – высоко подняв над шитым воротником гордую, смелую голову. Гойя вполне удовольствовался бы, ели бы в следующие сеансы она позировала на деревянных козлах. Но ему доставляло острую радость заставлять ее и второй и третий раз показывать свое искусство в верховой езде, да еще в присутствии Агустина. Он командовал королевой, приказывал то так, то этак держать голову. И, выдвигая Агустина на передний план, подчеркивал его участие в будущей картине, Франсиско спрашивал:

- Как ты думаешь, Агустин, оставим так? Или, по твоему, так будет лучше?

Много лет назад впервые

Гранда он писал с натуры

И пририсовал к портрету

Чуть заметного для глаза

Самого себя. А ныне

Он помощнику и другу

Удивительную радость

Доставлял, веля испанской

Венценосной королеве

На коне скакать пред ними,

Прежде чем он соизволит

Написать ее. Ах, если б

Это видел старый Гойя!

О, небось, такому чуду

Не поверил бы папаша.

Право жаль, что он не дожил! »

Але не тільки заради примхи використовував Гойя свій вплив на політику. Його славнозвісна серія офортів «Капрічос» була маніфестом понівеченого та зрадженого іспанського народу. Йдучи своїм тяжким шляхом пізнання живописець дійшов до розуміння того, що його картини можуть стати справжнім гімном, зрозумілим кожному іспанцю, гімном, що веде до торжества справедливості, гімном прогресу.

2.3 Мистецтво та кохання в романі

Водночас з темою політики в романі чітко простежується тема кохання. В романі «Гойя, або тяжкий шлях пізнання» ми бачимо декілька ліній кохання: перша – це почуття Франсіско Гойї до Пепи Тудо, друга – до його дружини Хосефи і третя, найяскравіша, – кохання до Каетани Альби. Це почуття перетинає весь роман, Каетана Альба була для Гойі коханням на все життя. В якості приклада можна навести наступні рядки: «Что бы он ни: думал ли, рисовал ли, говорил ли с другими, – где-то в тайниках его сознания неизменно пребывала Каэтана. Связь с ней ничуть не была похожа ни на спокойный, надежный союз его с Хосефой, ни на прежние радостные или мучительные увлечения другими женщинами», «На пороге старости он вновь переживал молодость. Все успіло ему прискучить – и хороше и дурное, все было одно и то же, знакомое, как вкус привычных кушаний. Теперь мир снова стал для него богатым и новым; это была вторая молодость, с большим опытом в страсти и наслаждении».

Слід зауважити, що, як справжній художник, Франсіско Гойя переносив усі свої почуття на полотно. Його шалене кохання до герцогині Каетани Альба мало величезний вплив на його мистецтво. Ми можемо сказати, що кохання до герцогині було одним з перших передвісників створення революційної серії офортів «Капрічос». Саме кохання до Каетани відкрило художникові потаємний світ чудовиськ та примар. Ця жінка була для Гойі справжньою загадкою, вона мала тисячі облич: «Здесь, в невообразимой тишине, принялся он в который уже раз сводить счеты с Каэтаной Альба, твердо зная, что она – единственная, кого он когда-либо любил и будет любить. Неверное мерцание свечей выхватывало из мрака все нове части обширной мастерской, и пляшущие на стене тени, вырастая и сжимаясь, становились для Франциско Лицами Каэтаны. Он вновь видел все ее зле лики, насмешливо хохочушие, колдовские, пагубне, но видел и другие, беззавітно любящие, покорно отдающиеся страсти, и каждый раз твердил: помни и остальные, не забывай остальных…».

Саме завдяки герцогині Альба, завдяки її коханню, Франсіско Гойя створив найвизначніші полотна. Адже, як справжній художник, Гойя потребував сильних емоцій та переживань для створення шедеврів. І лише ця жінка змогла їх йому подарувати.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий