регистрация / вход

Художньо-естетичні принципи в новелах Сомерсета Моема

Особливості розвитку літератури Англії кінця XIX – поч. XX ст. Своєрідність творчого методу Уільяма Сомерсета Моема, жанрова специфіка його творів. Характеристика основних художньо-естетичних принципів в новелах У.С. Моема: художні орієнтири, композиція.

Вступ

Актуальність дослідження: Сьогодні Уільяма Сомерсета Моема можна сміливо відносити до класиків європейської літератури 20-ого століття. Хоча ще півстоліття тому англійський письменник піддавався жорсткій критиці. Його називали циніком та мізантропом, докоряли за аполітичність та індиферентність, вважаючи, що його твори недовго будуть користуватися популярністю. Утім, їхні судження виявились хибними. Популярність Моема зростає з кожним роком. Його романи, новели та п’єси дедалі більше притягують увагу читачів з усього світу та знаходять позитивну оцінку сьогоднішніх літературознавців, які відзначають глибокий внутрішній зміст творів Моема. Зокрема, так про письменника пише літературознавець та публіцист Грета Іонкіс, яка вивчала англійську літературу першої половини ХХ століття.

Незважаючи на це, творчість Уільяма Сомерсета Моема, особливо, його новелістика, сьогодні маловивчена не лише в Україні, а й у всьому світі. Обмаль сучасних літературознавців заглиблюється у творчість письменника, аналізує тонку психологію героїв його новел та здатна пояснити мотиви їхніх, часто непередбачуваних, вчинків. Саме у цьому полягає актуальність теми цієї роботи.

Наша головна мета – дослідити малі прозові твори Уільяма Сомерсета Моема та зрозуміти чому їх відносять до жанру новел. Окрім цього, маємо проаналізувати причини, що впливали на творчість письменника протягом життя та, врешті-решт, визначити художньо-естетичні принципи, з допомогою яких Моем зображував дійсність.

У цій роботі ми будемо використовувати та вивчати досвід самого Сомерсета Моема, зокрема, проаналізуємо його збірку автобіографічних ессе «Підбиваючи підсумки». Адже саме в цій книзі він чітко пояснює свої погляди на літературу та власний розвиток як письменника. Суб’єктивну думку представлятимуть дослідження таких літературознавців як Ентоні Кертіс і Джон Вайтхед. Серед іноземних критиків творчість Моема вивчали такі науковці як, Скороденко, Михальська, Іонкіс та інші.

Об’єктом дослідження є творчість У.С. Моема

Предметом дослідження є художньо-естетичні принципи в новелістиці автора.

Мета дослідження: визначити художньо-естетичні принципи У.С. Моема, форми їх реалізації в новелах

Методи дослідження: текстуальний, аналіз та узагальнення.

1. Творчість Уїльяма Сомерсета Моема в контексті англійської літератури кінця 19 початку 20 ст.

1.1 Особливості розвитку літератури Англії кінця XIX – поч. XX ст.

Література є певним дзеркальним відображенням всього, що відбувається в тій чи іншій країні в той чи інший період. І вплив історії на створення літератури дуже значний, саме в ході певних історичних подій завжди утворювались нові літературні течії та напрямки.

Наприкінці XIX ст. Англія пережила найбільш тривалу і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870–1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося хоча в світі воно зросло в чотири рази. Замість третини світової індустріальної продукції, на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х рр. її обігнали США, на початку XX ст. – Німеччина. Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими і американськими. Однак Англія ще займала перше місце в світі за обсягом вивезення капіталу, її торговельний флот залишався світовим перевізником (половина американських товарів перевозилася англійськими суднами), вона мала наймогутніший військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою

«Монополізація виробництва в Англії призвела до посилення експлуатації робітників і загострення соціальних проблем. Організатором руху робітників за поліпшення їхнього економічного становища були тред-юніони, що об'єднували висококваліфікованих робітників. Посилилася також боротьба неорганізованих робітників. У країні формувався «новий уніонізм» – тред-юніони низькооплачуваних, некваліфікованих робітників. 1893 р. виникла незалежна від тред-юніонів Робітнича партія, що вела боротьбу за обрання в палату громад представників робітничого класу.» [2:48]

Ці та ще ряд подій сприяли утворенню негативних настроїв в колах письменників і поетів. Такі автори, як Діккенс і Теккерей, були досить песимістично налаштовані, адже не розуміли визвольної ролі революційного робочого руху, який щойно розпочався. Ці та інші письменники прагнуть зобразити повсякденність людського життя, об’єктивно і точно. Внаслідок цих прагнень виникають такі літературні течії, як критичний реалізм, натуралізм і символізм. І, якщо дві останні течії мають більш вузькі рамки, то реалізм бере свій початок ще з середини епохи Відродження, в першу чергу у М. Сервантеса і У. Шекспіра, особливо в зображенні характерів. А в конкретному значенні термін «реалізм» позначає напрям літератури і мистецтва, що виник у XVIII ст. Митці того часу зображають героя розумного гуманного, незіпсованого забобонами і гріхами, що панують у тогочасному суспільстві. Основним конфліктом виступає боротьба людини з природою (романи Д. Дефо та Дж. Свіфта).

Критичний реалізм, що виникає в 30-х роках 19 ст., вже кардинально відрізняється від реалізму просвітницького, «Провідним жанром реалістичної літератури залишається роман. Його дія концентрується навколо таких мотивів, як боротьба за самоствердження особистості в власницькому світі, махінації ділків, лиха знедолених. Реалізм показав розтлінний вплив матеріальних благ на звичаї, руйнування природних зв'язків між людьми, перетворення шлюбу в комерційну угоду. Критичний дух Реалізму в першій половині 19 ст. не означав, однак, відсутності позитивних ідеалів у письменників; сила їх критики зумовлена властивим їм гуманізмом і вірою в прогрес.» [15]

В середині XIX ст. реалізм змінюється, і якщо раніше герой міг протистояти світу, то зараз реалізм зображує переважно відчуження особистості, її нівелювання, втрату характеру, волі, опірності середовищу, що особливо виразно показано У. Теккереєм і Г. Флобером.

А наприкінці XX століття англійці взагалі були дуже розчаровані і не бажали приймати розруху як дійсність. «історичні зміни, які знаменувало собою 20 століття, ніде не викликали такої впертої протидії, як в Великобританії. Прихильність англійців до традицій – зовсім не міф. Література продемонструвала це дуже чітко» [4:8]

Наслідуючи традиції минулого, в тому числі аналітизм, інтерес до соціальної сфери, реалізм XX століття відрізняється за палітрою прийомів від реалізму століття минулого.

Реалізм XX століття має справу з принципово іншою соціальною дійсністю. Це війни та диктаторські перевороти, соціальні та національно-визвольні революції, ліві художні течії, авангардизм і ірраціоналізм. Він має справу і з іншим рівнем наукового осмислення світу і людини, враховує психоаналіз Фрейда і його послідовників, філософію екзистенціалізму, стикається з небаченим злетом віри в Людину і розчаруванням у просвітницькій формули гуманізму. Все це не може не впливати на реалістичний тип художнього мислення, не може не змінювати в реалізмі колишні стандарти та співвідношення описовості, наслідувальності й вимислу, індивідуалізації та типізації, критерії правди життя.

Письменники відмовилися від копіювання та дзеркального повторення дійсності у формах самого життя, від пріоритетності принципу мимесису і стали впроваджувати прийоми опосередкованого пізнання світу. В руслі оновленого реалізму починають з’являтись і нові літературні течії, такі як натуралізм, неоромантизм та декаданс. Представники натуралізму прагнуть бути об'єктивними і тим остаточно уподібнитися представникам точних наук. Вони прагнуть усунути не тільки ідеалізацію дійсності, але будь-який критерій морального і суспільного ідеалу з творчості художника, всяку оцінку дійсності. Натуралізм вже констатує нестійкість засад існуючого суспільства, навмисно утримуючись від оцінки цього факту, хоча мимоволі і висловлюючи те чи інше ставлення до нього.

Отже нестійкість тогочасного світу відображалась в творах тогочасних митців. Вони зображували героя реального розчарованого, не здатного боротися з довколишнім середовищем. Реалізм поступово змінював свою форму але деякі автори не бажали зраджувати класичних засад реалізму і лише доповнювали їх новими деталями.

1.2 Своєрідність творчого методу Уільяма Сомерсета Моема

Одним з представників синтезу класичного реалізму і натуралізму є Уільям Сомерсет Моем, видатний романіст, драматург і майстер короткої прози.

Моем народився в сім'ї дипломата, рано осиротів, виховувався в сім'ї дядька-священика та школі-інтернаті для хлопчиків «Кінгз Скул»; вивчав медицину, отримав диплом лікаря. Після успіху його першої книги, роману «Ліза з Ламбета» (1897), він вирішив залишити медицину і стати письменником. Цей період його життя побічно зображений у його романах «Тягар пристрастей людських» (1915) і «Пироги і пиво, або Скелет у шафі» (1930). Кілька написаних слідом романів грошей не принесли, і Моем звернувся до драматургії.

Після гучного успіху комедії «Леді Фредерік» (1907) Моем став успішним автором. З цього часу він часто і багато їздив по світу, зокрема, виконуючи завдання британської розвідки в 1916–1917 роках, побував і в Росії, про що розповів у збірці оповідань «Ешенден, або Британський агент» (1928). У тому ж році він купив віллу на французькому Лазурному березі і жив там постійно, окрім періоду з жовтня 1940 до середини 1946 року.

Моему належать легкі комедії характерів і положень, злі сатири на звичаї та соціально-психологічні драми на кшталт «За заслуги» (1932) з гострим конфліктом і точним промальовуванням історичного часу. 1903–1933 роках його п’єс було поставлено близько 30 вони відрізняються динамічною дією, ретельною розробкою мізансцен, компактним живим діалогом. Проте головний внесок письменника в літературу – це новели, романи й есе, серед них книга «Підводячи підсумки» (1938), в якій викладені вільні есе про літературу і мистецтво, є одночасно обережною авторською сповіддю і естетичним трактатом. Вимоглива майстерність форми – чітко збудований сюжет, суворий відбір матеріалу, ємність деталей, природний як дихання діалог, віртуозне володіння смисловим та звуковим багатством рідної мови, розкуто-розмовна і разом з тим стримана, невловимо скептична інтонація розповіді, ясний, економний, простий стиль – робить Моема класиком розповіді 20 століття. Різноманіття характерів, типів, положень, конфліктів, добра і зла, страшного і смішного, буденності й екзотики перетворюють його новелістичну спадщину (підготовлене ним в 1953 році повне зібрання оповідань вміщує 91 твір), у свого роду «людську трагікомедію», за словами дослідниці Г. Іонкіс. Однак ці риси пом'якшені нескінченною терпимістю, мудрою іронією і принциповим небажанням виступати в ролі судді ближнього свого. У Моема життя як би саме про себе розповідає, саме себе судить і виносить моральний вирок, автор не більше, ніж спостерігач і хронікер зображуваного.

Переваги об'єктивної манери письма і блискучого стилю, яким Сомерсет Моем неабиякою мірою зобов'язаний своєю любов'ю до майстрів французької прози, притаманні і його кращим романам. Крім «Тягаря», це роман про художника «Місяць і мідяки» (1919) і роман про актрису «Театр» (1937), що утворюють разом з романом про письменника «Пироги і пиво» щось на зразок трилогії про життя творців мистецтва і його сенс, а також «Розмальована вуаль» (1925), «Різдвяні канікули» (1939) і «Вістря бритви» (1944). За взаємовідносинами персонажів, зіткненнями їх прагнень, пристрастей і натур у Моема чітко проступає художньо-філософський аналіз деяких «вічних» тем світової літератури: сенс життя, любов, смерть, сутність краси, призначення мистецтва. Постійно повертаючись до хвилюючої його проблеми порівняльної цінності морального і прекрасного, Моем в кожному випадку, хоча і по-різному, віддавав перевагу першому, як то виявляється з логіки створених ним образів: «…найбільше краси укладено в прекрасно прожите життя. Це – найвищий твір мистецтва» («Розмальована вуаль»). Життя Ларрі Даррелла, головного персонажа підсумкового для Моема роману «Вістря бритви», і є художнім втіленням цієї вищої форми краси.

Автобіографічні праці, випущені автором майже наприкінці власного життя, були ніби дійсно підбиттям підсумків (як і називалась його перша праця, англ.: Summing up). Там він повністю розкриває погляди на власне життя, творчість, ставлення до безлічі речей. Саме ці праці дозволяють зрозуміти Моема найкраще.

Теми Моем черпав з багатьох джерел, будучи обізнаним у філософії, починаючи з Платона і закінчуючи сучасними мислителями – неогегельянцем Ф. Бредлі і платоністом А.Н. Уайтхед. Світогляд Моема завжди відрізнявся еклектичністю. Він сформувався в період широкого поширення новомодних ідеалістичних концепцій – ніцшеанства, бергсоніанства. Моем поставився до них, як і до фрейдизму, скептично, в той час як його «високочолі» сучасники курили фіміам новим кумирам. Моем ж спочатку більше довіряв класикам – Платону, Аристотелю, Спінозі. Правда, і він заплатив данину часу, піддавшись в юності песимістичному вченню Шопенгауера, який представляв людину нікчемною піщинкою в океані. У той же час молодого Моема захопили «науковістю» свого емпіризму доктрини позитивістів і прагматична етика. «Основні початки» – класика позитивізму Спенсера, на якийсь час стали його настільною книгою. Інтерес до позитивізму зблизив його з школою «нового реалізму». Що ж до художніх орієнтирів, то маяками починаючого письменника були великі французькі реалісти XIX ст. Після виходу романів «Ліза з Ламбету» (1897) «Декласовані» (1884) та «Пекло» (1889) де описувалось життя бідних з робітничих кварталів, критики одразу віднесли його до школи натуралістів хоча це було не зовсім правильно.

«Натуралізм, так само як і естетизм, художні рухи, що протистоять один одному, Моема не дуже вабили. Правда, Уайльд його захоплював, і поклоніння «апостолу естетизму» визначило багато чого в особистому житті самого Моема. Як художник він був вільний, як від естетської зневаги до прози життя, так і від натуралістичного смакування сірості буднів.» [6:11]

Він і сам помічав це і дуже болісно переживав навіть на сторінках власних автобіографічних книг: «Мене часто називають циніком. Мене звинувачують у тому, що у своїх книжках я роблю людей гірше, ніж вони є насправді. По-моєму, я в цьому не винен. Я просто виявляю деякі їхні риси, на які багато письменників заплющують очі. На мій погляд, саме характерне в людях – це непослідовність. Я не пам'ятаю, щоб коли-небудь бачив цільну особистість. Мене і зараз вражає, які, здавалося б, несумісні риси уживаються в людині і навіть роблять у сукупності враження гармонії…Сувора критика, якої я час від часу зазнавав, була, можливо, викликана тим, що я не засуджував своїх персонажів за те, що в них було поганого, і не хвалив за хороше. Нехай це дуже погано, але я нездатний серйозно обурюватися чужими гріхами, якщо тільки вони не стосуються мене особисто, але й тоді теж. Я нарешті навчився прощати все і всім. Не треба чекати від людей занадто багато чого. Будь вдячний за гарне звернення, але не нарікай на погане.» [6:56]

У критиків були причини не любити митця. Ось як про це говорить дослідник В. Скороденко: «Справа полягала не в тому про що він писав, писав він про багато речей. І навіть не в тому, що він знущався над офіційно виголошеними постановами, клеймував суспільні виразки і сміявся над індивідуальними недоліками, цим займались і до нього. Все полягало в тому як це робив Моем. Стримано. Незворушно. Невимушено. Тонко. З убивчою іронією. Не даючи поблажки і собі самому, ким би не виступало його alter ego» [11:6]

Тобто Моем не боявся писати правду, протистояти підсолодженим літературним образам, і якщо його недолюблювали, значить, в нього виходило бути вірним власному принципу достовірності. Адже ніхто не був радий дійти до висновку що якщо навіть автор відмовляється морально засуджувати життя, пропагандуючи тим самим, що він не кращий і не гірший за інших, значить всі люди такі. А оскільки кожен вважає, що те що описано в книзі його не стосується то важко прийняти авторську позицію.

Але час показав, що популярність С. Моема зростає з кожним роком і його твори все більше притягують увагу критиків, відгуки яких стають все позитивнішими, а аналіз творів глибшим. Науковець Іонкіс зазначає наступне: «Нині Моем визнаний у світі найбільш популярним англійським письменником після Діккенса. Проте в курсах англійської літератури і солідних академічних працях його співвітчизників, творчості Моема не приділяється заслуженої уваги. Він часто приховано полемізував з академічним літературознавством. Крім того, нечуваний комерційний успіх явно пошкодив його репутації в колах літературознавців академічної орієнтації. Зароблені пером чотири мільйони створили невидиму стіну між ним і його побратимами по ремеслу.» [3:46].

Тому можна зробити висновок, що в основу творчого методу лягло поєднання традицій класичного реалізму, які він доповнював власними поглядами сформованими під впливом таких течій як натуралізм та авангардизм. За реалістичність поглядів його й зневажали критики, але це не вплинуло на зростання популярності його творів.

1.3 Жанрова специфіка новел У.С. Моема

Уільям Сомерсет Моем був людиною самокритичною, він не підносив себе, роздумуючи що робить художника не просто майстром, а великим художником, майстром на всі часи. Сам був готовий задовольнятись званням професійного письменника без претензій, ось його слова: «в творах моїх нема І не може бути тієї теплоти, широкої людяності й душевної ясності, яку ми знаходимо лише у великих письменників.» [6:9].

Але попри все не брати до уваги глибину його творів неможливо. Говорити правду про те що знаєш було для нього основною творчою заповіддю. «Я завжди писав з живої натури. Пам'ятаю, як одного разу на заняттях з анатомії керівник запитав мене назву якогось нерва, і я не зміг відповісти. Він мені сказав, я став сперечатися, тому що нерв знаходився не там, де йому належало. Він же наполягав, що це той самий нерв, який я марно шукав. Я обурився такою ненормальністю, на що він з посмішкою зауважив, що в анатомії незвичайна скоріше норма. У той час це мене тільки розлютило, але слова його запали мені в пам'ять, а пізніше я прийшов до висновку, що їх можна віднести не тільки до анатомії, але і до людини взагалі. Норма – це те, що зустрічається лише зрідка. Норма – це ідеал. Це портрет, який складають з характерних рис окремих людей, але ж важко очікувати, що всі ці риси можуть з'єднатися в одній людині. Ось такі-то фальшиві портрети і беруть за зразок письменники, про яких я говорив, і від того, що вони беруть явища настільки виняткові, вони рідко досягають враження правди. Егоїзм і добросердечність, високі пориви та чуттєвість, марнославство, боязкість, безкорисливість, мужність, лінь, нервовість, впертість, невпевненість у собі – все це уживається в одній людині, не створюючи особливої дисгармонії. Знадобилося чимало часу, щоб переконати в цьому читача.» [6:45] – каже письменник.

Саме тому герой письменника не ідеальний багатоплановий, неординарність доль героїв, їх життя, є однією з основних рис його творів.

Також новелам притаманна нечітка композиція, іноді вони починаються з кульмінації, а іноді нею закінчуються («Дощ», «Джейн»). Їм властива психологічна напруга впродовж всього перебігу історії, читач не знає чого чекати від сюжету, адже кінцівка, найчастіше цілком непередбачувана. Але все ж автор дає можливість заглибитись у внутрішній світ своїх героїв завдяки деталям.

Моем був незвичним, він мав сміливість говорити про те про що інші вважали з краще мовчати: «Шкала цінностей Моема дійсно відрізнялася від загальновизнаної: наприклад він замірявся на родинні підвалини, традиції. Англійське прислів’я «у кожній сім’ї є свій скелет у шафі» він зробив підзаголовком до роману «Радощі життя», висловлюючи думку, що в кожній сім’ї є неприємна таємниця яку старанно приховують» [2:37].

Невизначеним є жанр Моемівських, як він сам їх називав, «short stories». В сучасних рецензіях на його твори, використовується дві назви – оповідання та новела. Який же жанр влучніше відображатиме наповнення цих творів? В нашому дослідженні будемо використовувати термін новела, адже згідно з Літературознавчими словниками новела це – «невеликий прозовий епічний твір, в якому висвітлюється незвичайна подія або переживання, настрої персонажа; завершується несподіваним фіналом; має напружену дію. Новелі притаманні лаконізм, економність, точність зображально-виражальних засобів, її композиція може обмежуватись кульмінацією за усіченої зав’язки та розвитку дії…» [5:128]

А оповідання – «невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа.
Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.)» [4:522]

Отже оповідання має чітку композицію чого може не мати новела і чого часто немає в малих прозових творах митця. В новелі персонажі як правило чітко сформовані, потрапили в незвичні обставини («Дощ»; «За годину до файв-о-клоку»), в оповіданні частіше зображується низка подій, або ж одна подія в житті людей в звичних для них умовах. Новелі притаманний психологізм, в оповіданні він присутній значно рідше.

В англійському варіанті книги підводячи підсумки Моем називає цей вид власної прози «short story» Отже можна сказати, що автор сам визначив жанр своїх творів, назвавши їх новелами, адже згідно з літературознавчою енциклопедією під. ред. Ю. Коваліва визначення «Short story» перекладається як новела. А також, якщо звернути увагу на нечітку композицію прози, внутрішній конфлікт головних героїв, і часто несподіваний фінал, легко дійти до висновку і відповісти на поставлене нами раніше запитання про жанр яким доцільніше називати малі прозові твори У.С. Моема. хоч часто можна зустріти термін оповідання, коли йдеться про його твори, але це можна трактувати як невірний переклад, недослідженість новел, або ж ототожнення оповідання з новелою.

Моему властиве парадоксальне поєднання речей які важко з’єднати, різка іронія. Він і сам був певною мірою гармонійним поєднанням непоєднуваного, скептик який вважав що люди його не цікавлять, він завжди ставив добро і милосердя понад усе і болісно приймав критичні відгуки про власну творчість.

Варто чітко окреслити визначені нами принципи новел: нечітка композиція, стислість, звернення до деталей, психологізм.

2. Характеристика основних художньо-естетичних принципів в новелах У.С. Моема

2.1 Художні орієнтири Моема-новеліста

Що ж дало змогу Моему завоювати не лише популярність але й визнання як майстра короткої розповіді?

Ось що пишуть англійські дослідники його праць Anthony Curtis та John Whitehead в своїй книзі «Maugham knows how to plan a story and carry it through. Competence is the word. His style is without a trace of imaginative beauty. His tone of writing is clear, cold, charmless,proficient; it is an occasional glitter of wit, or the salt taste of irony» [12:194] (Моем знає, як планувати історію і довести її до кінця. Компетентність його в слові. Його стиль без сліду творчої краси. Його тон – ясний, холодний, грубий, вправний, є випадковим блиском дотепності, або солоним смаком іронії)

Історія автора стисла, як у А. Чехова, іноді екзотична як у Кіплінга, подекуди навіть пригодницька як у Р.Л. Стівенсона та Д. Конрада.

Особливість новел У.С. Моема полягає в присутності глибокого психологізму поєднаного з гостросюжетністю розповіді. В умінні поєднати дію, що динамічно розвивається і спостереження характерів героїв.

Бути цікавим без чудернацько-фантастичного, створювати захоплюючі історії, лишаючись вірним життю. Це було, ще однією з заповідей Моема, яка стосувалась саме короткої прози: «Вивчення характеру – моя спеціальність». [9:469]

«…я ж як не як реаліст і в своїх творах стараюсь бути вірним життю. Я ретельно уникаю всього чудернацького і фантастичного – так як і письменницького свавілля» [9:469]

У цих виразах дуже точно виділені ті принципи які сповідував Моем.

В своїй книзі «Підводячи підсумки» Моем говорить, що найбільше імпонують йому такі ж зразки малої прози як і його. І приводить вираз Е. По, говорячи, що саме «батько детективу» найкраще сформулював закони побудови коротких історій. Підсумовуючи написане Едгаром По, Моем каже: «не важко побачити що хороша новела, на думку По, – це літературний твір, що розповідає про певний ізольований епізод, реальний або спіритуальний, такий, який можна прочитати за один раз; оригінальний, яскравий, він повинен хвилювати і вражати, і, головне, рухатись по прямій, від експозиції до кінцівки» [6:391]

З цієї ж автобіографічної праці ми дізнаємось що ідею «екзотичних» сюжетів Моем запозичує у Редьярда Кіплінга: «Він перший почав писати так звані «екзотичні» новели і відкрив перед письменниками нову тему. Я кажу про новели, дія яких відбувається в якій-небудь віддаленій місцевості, незнайомій більшості читачів. Автор показує, як впливає на білу людину життя на чужій землі, спілкування з людьми іншої раси, іншого кольору шкіри. Пізніше інші письменники трактували цю тему кожен по-своєму, але першим проклав слід по нововідкритій території Редьярд Кіплінг, і ніхто з його послідовників не описав її так романтично прекрасно, не представив так жваво й кольорово. Прийде час, коли окупація англійцями Індії стане древньою історією і втрата цих колосальних володінь буде порушувати не більше гіркоти, ніж втрата Нормандії і Аквітанії в давні століття. І тоді Редьярд Кіплінг зі своїми індійськими оповіданнями, «Книгою джунглів» і «Кімом» по праву займе в нашій великій англійській літературі почесне місце» [6:198]

В своїх публіцистичних працях автор розповідає про те що кожен письменник використовує прототипи: «Деякі автори стверджують, що їхні персонажі взагалі не мають жодних реальних прототипів. Думаю, що вони помиляються. Просто вони не дають собі уважно розглянути свої запаси спогадів та вражень, що послужили матеріалом для створення літературних образів, народжених, як їм здається, виключно їх фантазією. А якби придивилися трохи краще, напевно знайшли б якого-небудь знайомого, або зустрічного, або кілька знайомих і зустрічних, пам'ять про яких послужила їм відправною точкою при створенні того чи іншого персонажа – якщо, звичайно, він не взятий з прочитаної книги, що теж трапляється досить часто. Великі письменники минулого не робили таємниці з того, що їхні персонажі списані з реальних людей…Так що, схоже, явище це широко розповсюджене. Я б навіть сказав, що інакше й бути не може. Переваги такого способу написання твору очевидні. Набагато простіше створити пізнаваний образ, наділений певною індивідуальністю, маючи живу модель. Уява не може творити в порожнечі. Вона відштовхується від реальності. Якщо творчі здібності письменника порушено певною характерною особливістю людини (можливо, характерною тільки в очах письменника), а він спробує зобразити цю людину інакше, ніж його бачить, вийде фальш. Людина – це певна єдність, і якщо, ви зробите, скажімо, низького високим (наче б зростання не впливає на характер) або додасте йому риси дратівливості, тоді як в ньому помітні ознаки рівної вдачі, порушиться «гармонія достовірності», як вдало сказав одного разу Балтасар Граціан «Все це просто і ясно, проблема тільки в тому, що зачіпаються почуття.» [16]

Автор пояснює, що письменникові доводиться рахуватися з марнославством людського роду, з його схильністю до зловтіхи, цим самим ганебним і низьким гріхом. Люди з радістю впізнають в літературному герої свого знайомого, автор, можливо, його і в очі-то ніколи не бачив, а вони неодмінно побіжать до нього з книжкою, особливо якщо зображення невтішне.

Все ж найбільший вплив на творчість Моема, справили Гі де Мопассан та Антон Павлович Чехов. Можна зробити припущення що саме завдяки Мопассану автор звернувся до жанру новели. Адже у всіх своїх публіцистичних працях, які стосуються новел, він не забуває зазначити величезний внесок французького письменника в новелістику. «Один інтелігентний критик, начитаний, з тонким смаком, та ще добре знаючий життя, що нечасто буває з його побратимами по професії, вгледів в моїх новелах вплив Мопассана. І не дивно. Коли я був хлопчиськом, Мопассан вважався кращим новелістом Франції, і я жадібно читав його книги…до 18 років я перечитав усі його найкращі твори. І тому цілком природно, що, почавши в цьому віці сам складати розповіді, я мимоволі вибрав собі за зразок ці маленькі шедеври.» [16] І не зважаючи на недоліки, в його новелах Моем вбачає власний ідеал:«Він не аналізує характери. Не особливо цікавиться спонукальними мотивами. Його персонажі діють так чи інакше, а що ними рухає, він не знає. «Для мене психологія в романі чи оповіданні, пояснює він, – це зображення внутрішнього життя людини через її вчинки». І в результаті Мопассан спрощує характери, що для новели, можливо, і зручно, але якось не до кінця переконує. Досконалих письменників немає. Їх треба приймати разом з їх слабкостями, які часто є продовженням достоїнств. І спасибі потомству, що воно саме так і робить – користується тим, що є в письменника хорошого, і прощає погане.» [16]

Іншим письменником який теж відіграв не малу роль в становленні Сомерсета Моема як новеліста, був Чехов. «Насправді Чехов майстерно будує початки своїх оповідань. Він відразу ж, у двох-трьох рядках, точно і ясно викладає факти, безпомилково відчуваючи, які відомості повідомити читачеві, щоб дати йому чітке уявлення про дійових осіб і обставин. А ось Мопассан зазвичай починав з інтродукції, призначеної для того, щоб створити в читача потрібний умонастрій. Метод цей небезпечний, єдине його виправдання – успіх. Він може викликати нудьгу; може збити читача з пантелику, спочатку порушивши його інтерес до одних персонажів, а потім кинувши їх і звернувшись до інших в зовсім інших обставин. Чехов проповідував стислість змісту» [16] – написав Моем в своєму есе про власні новели.

З цієї цитати ми бачимо, що творчість Чехова вплинула на об’ємність новел письменника. Він повністю підтримує цей принцип, вважаючи що саме стислість дозволяє підтримати увагу читача, в певній мірі це твердження існує і в цитаті наведеній вище про вислів Е. По. І це вкотре підтверджує, бажання автора сподобатися читачеві, не втратити його.

Підсумовуючи все вище викладене, можна сказати, що Моем зібрав все найкраще у визнаних світовим суспільством новелістів, і створив з цих рис власний неповторний творчий метод.

2.2 Композиційні та художні особливості новел Моема

література моем твір композиція

За п'ятдесят років творчої діяльності С. Моем написав більше ста оповідань. За життя митця в Англії вийшло дванадцять збірок його новел, серед яких такі шедеври, як «Rain» («Дощ»), «The Hairless Mexican» («Безволосий мексиканець»), «The Unconquered» («Непідкорена»). Новелістика С. Моема цікава, перш за все, особливостями його творчого методу, де переплелися риси реалізму, натуралізму, неоромантизму

Замість експозиції у новелах прозаїка часто зустрічаються філософські роздуми, які безпосередньо стосуються ситуації. Ці уривки невеликі, але в них у сконцентрованій формі від імені оповідача висловлюються погляди автора на життя, людей і стосунки між ними. Як от в новелі «Друзі пізнаються в біді» – «Ось уже тридцять років я вивчаю моїх ближніх. Не так-то багато я про них дізнався. Напевно, я не зважився б найняти слугу, довіряючи тільки його зовнішності, а між тим, мені здається, в більшості випадків ми саме за зовнішнім виглядом судимий про людей. Дивимося, якої форми у людини підборіддя, який у нього погляд, як окреслено рот, – і робимо висновки. Не впевнений, що ми частіше буваємо праві, ніж помиляємося. Романи і п'єси нерідко фальшиві і нежиттєві тому, що їх автори наділяють героїв цільними, послідовними характерами, втім, мабуть, вони не можуть інакше, адже якщо зробити характер суперечливим, він стане незрозумілий. А тим часом майже всі ми повні суперечностей. Кожен з нас – просто випадкова мішанина несумісних якостей.» [18]. Центральна ситуація новели може або підтверджувати ці погляди («Друзі пізнаються в біді», «Видимість і реальність»), або контрастувати з ними («Щаслива людина», «Людина, яка жила собі на втіху», «Мейх'ю»)

В більшості оповідань прослідковується чітка динаміка сюжету («За годину до файв-о-клоку») Основні події обмежені короткими часовими рамками, як от в новелі «Дощ» де дія відбувається протягом декількох днів.

І фінал, або ж розв’язка має незвичайне, непередбачуване забарвлення. «Лікар Макфейл нахилився – він був не з тих, хто вагається у важку хвилину, – і перевернув його. Горло було перерізане від вуха до вуха, а права рука все ще стискала фатальну бритву.» [8:30].

Оскільки автор прагне зберегти об'єктивність і не давати прямої характеристики своїм героям, він широко використовує характерологічні деталі, наприклад: «Не was dressed in a blue suit a good deal worse for wear. It was baggy at the knees and the pockets bulged untidily» [12:216] (На ньому був синій дуже зношений костюм. Брюки були мішкуваті на колінах і кишені неохайно випиналися»); «Her great white hat with its vulgar showy flowers was an affront» [14:53] («її величезний білий капелюх з вульгарними крикливими квітами був образливим»). Для опису капелюшка підібрані епітети, які відповідають і характеру героїні; або:»… her skin was yellow and muddy under her powder…» [14:63] (»… її шкіра під шаром пудри була жовтою і брудною…»), що наводить читача на думку про її неохайність.

Щоб оповідь була більш достовірною, С. Моем використовує уточнюючі деталі. Він згадує деталі маршруту, назви вулиць, готелів, перераховує речі та інше, наприклад: «They passed out of the crowded streets in the Loop and drove along the lake…» [14:168] (The Fall of Edward Barnard) («Вони минули людні вулиці району Луп і зараз їхали берегом озера…»); «There was always the chance of a silly old fool losing her head, and then there were platinum and sapphire rings, cigarette-cases, clothes, and a wrist-watch to be got» [15:83] («I завжди був шанс, що яка-небудь стара дурепа втратить розум, і тоді можна було розраховувати на платиновий перстень із сапфіром, портсигар, що-небудь з одягу і ручний годинник»).

Митець зображує внутрішній стан людини не заглиблюючись в описи її характеру. Він показує його через призму деталей таких як емоційні сплески, певні вчинки. Як от в оповіданні «За годину до файв-о-клоку.» «І раптом у Гарольда хлинула з горла кров. Поперек горла зяяла велика червона рана. Міллісент! – Закричала Кетлін і кинулася до неї. – Заради бога, що ти хочеш сказати?

Місіс Скіннер сиділа, злякано роззявивши рота.

- Паранго більше не висів на стіні. Він лежав на ліжку. І тоді Гарольд розкрив очі. Вони були зовсім такі, як у дочки.

- Але я не розумію, – сказав містер Скіннер. – Як він міг накласти на себе руки, якщо він був у такому стані, як ти розповідаєш?… – Нещасна, адже це вбивство.

Міллісент вся покрилась червоними плямами, глянула на батька з таким презирством і ненавистю, що він відсахнувся.

Місіс Скіннер вигукнула:

- Міллісент, але це не ти, не ти? Тут Міллісент зробила щось, від чого у всіх трьох заледеніла кров у жилах. Вона захихотіла.

- Хто ж ще, – сказала вона. – Боже милий, – прошепотів містер Скіннер. Кетлін стояла, вся витягнувшись, і обома руками трималася за серце, немов хотіла стримати його биття» [17]. Або ж в оповіданні «Дощ» де з допомогою опису автор вводить нас у внутрішній світ героїні. «Дні тягнулися повільно. Всі мешканці будинку, які думали тільки про нещасну жінку в нижній кімнаті, жили в стані неприродної напруги. Вона була наче жертва, яку готують для похмурого ритуалу якоїсь кривавої язичницької релігії. Жах зовсім паралізував її. Вона ні на хвилину не відпускала від себе Девідсона, тільки в його присутності до неї поверталося мужність, і вона у рабському страху чіплялася за нього. Вона багато плакала, читала Біблію і молилася. Часом, дійшовши до повної знемоги, вона впадала в апатію. У такі хвилини в'язниця справді видавалася їй порятунком – принаймні це була конкретна реальність, яка поклала б край її катуванню. Її невиразний страх ставав все більш болісним. Відрікшись від гріха, вона перестала піклуватися про свою зовнішність і тепер бродила по кімнаті в строкатому халаті, невмивана і розпатлана. Протягом чотирьох днів вона не знімала нічної сорочки, не одягала панчіх. Вся кімната була засмічена. А дощ все лив і лив з жорстокою наполегливістю. Здавалося, небеса повинні були вже виснажити всі запаси води, але він як і раніше падав, прямий і важкий, і з доводячою до несамовитості монотонністю тарабанив по даху. Все стало вологим і липким. Стіни і черевики, що лежали на підлозі покрила пліснява. Безсонними ночами сердито нили москіти.» [8:22]

В цих же новелах, («За годину до файв-о-клоку.», «Дощ») Моем показує дивовижну гармонію, як він її називає, рис які здавалося б не можуть існувати одночасно в одній людині. Як от у випадку з місіонером Девідсоном який не зважаючи на свою місію, проповідувати віру, благочестивість, стриманість, не встоює перед власними аморальними бажаннями. Та ще й знаходить порятунок від них в великому гріху – самовбивстві. Спочатку дійсно важко повірити, що такі риси могли бути притаманні місіонеру. І ніхто аж ніяк не очікував такої кінцівки як та що представлена в новелі.

Хоч автор і був прибічником об’єктивізму в написанні творів але, не завжди йому це вдавалося. Взяти оповідання «Дощ», важко повірити що священик обрав би в боротьбі з свої ми бажаннями такий вихід як самогубство. Зобразивши свого героя фанатиком, повністю відданим своїй справі, Моем тим самим показав ті риси, які зневажав в суспільстві. І позбавившись таким чином головного героя він ніби виказав власне ставлення до нього і подібних йому. Науковець В. Скороденко висловлюється з цього приводу так: «на думку Моема абсолютизація будь-якої уявності, яка породжує нетерпимість, і різні, хай і найщиріші, такі що ввійшли в плоть і кров, форми фанатизму, включаючи релігійні, огидні людському єству, суть насилля над людиною. Життя, не перестає нагадувати письменник, рано чи пізно їх ламає, обираючи своїм знаряддям людину, і плата буває жорстокою, як і у випадку з праведним Девідсоном з новели «Дощ»» [11:12]

Ще однією особливістю в новелах Моема є те що в більшості випадків розповідь ведеться від першої особи, це ніби робить автора ближче до читача, ось як він це пояснює в передмові до власних новел: «Прошу читача не думати, що раз я пишу від першої особи, значить, це все події з мого особистого життя. Розповідь від першої особи – лише прийом, спосіб домогтися переконливості. Його природний недолік полягає в тому, що в читача виникає подив: звідки оповідачеві можуть бути відомі всі викладені їм подробиці? Якщо ж розповідь ведеться через посередника, тобто начебто б хтось розповідає це автору, можна справедливо заперечити, що поліцейський інспектор або, скажімо, капітан корабля ніколи не буде висловлюватися так легко і літературно. Кожна умовність пов'язана зі своїми незручностями. Їх треба, по можливості, маскувати, а що не можна замаскувати, з тим доводиться миритися. Розповідь від першої особи дає перевагу безпосередності. Він дозволяє розповідати тільки те, що знаєш, і чесно зізнаватись, коли яка-небудь подія або чиєсь спонукання тобі невідомо, від цього розповідь тільки виграє в правдоподібності. Автор стає читачеві ближче.» [16]

Таким чином, ми змогли прослідкувати найвиразніші художньо-естетичні принципи в новелах У.С. Моема. і дійти до висновку, що його твори поєднують в собі принципи яких дотримувались такі відомі письменники як Чехов, Моппасан, Кіплінг… звичайно ж вони відрізняються самобутністю реальністю і помірною об’єктивністю

Висновки

Внаслідок вивчення літературно-критичних праць, присвячених творчості Уільяма Сомерсета Моема, власного есе письменника «Підводячи підсумки» і текстуального аналізу його новел ми дійшли наступних висновків. Сомерсет Моем – класик світової новелістики, його новели можна ставити в один ряд з творами Чехова та Мопасана. Саме ці письменники, світові майстри жанру новели, вплинули на творчість Моема. У них він запозичив усе найкраще з їхніх ідей та принципів. Зокрема, малі прозові твори Сомерсета відрізняються реалістичністю, здебільшого, завдяки точності описів деталей. Це можна побачити в таких новелах як «Міраж», «Джейн» та «Жиголо і жиголета».

Також варто відзначити тонкий психологізм його творів. Моему чудово вдається звернути увагу на внутрішній стан героїв – завдяки рухам, жестам, емоційним сплескам або ж відсутності емоцій. Новела Моема динамічна стисла, незвична, дивує сюжетом і особливо кінцівкою. Такий фінал ми бачимо у новелах «Дощ» і «За годину до файв-о-клоку».

Моему властиве парадоксальне поєднання речей, які здавались непоєднуваними. Він сам був певною мірою гармонійним поєднанням непоєднуваного – так письменник сам писав про себе в автобіографічному есе «Підбиваючи підсумки».

Моем не шукав нічого нового в літературі, але створив новий стиль. Його новели – це завжди гостросюжетна історія з непередбачуваним кінцем, у якій піднімаються загальновідомі теми кохання, релігії та людських відносин, якими б підлими вони не були. Моем не боявся полемізувати з тогочасними істинами, доктринами та постулатами. Сьогодні Уільям Сомерсет Моем є одним з найяскравіших представників літератури Англії ХХ століття. В майбутньому його твори викликатимуть неоднозначне ставлення, але ніколи не залишатимуть байдужими.

Список літератури

1. Всесвітня історія [Текст]: навчальний посібник / Б.М. Гончар, Козицький М.Ю.та ін. – К.: Знання, 2002. – 565 с

2. Дитькова С.Ю. «Я маю про що розповісти…» (Дещо про життя й творчу спадщину Уїльяма Сомерсета Моема) // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1997. – №7. С. 35–37

3. Зарубежная литература ХХ века. Учебник под редакцией Л.Г. Андреева – М.: Высшая школа, 1996. 559 с.

4. Літературознавча енциклопедія /під.ред. Ю. Коваліва –

5. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997

6. Моэм У.С. Подводя итоги: [Эссе, очерки] / Сост., вступ, ст., коммент. Г.Э. Ионкис. – М.:Высш. шк., 1991. – 559 с.

7. Моэм Сомерсет. Избранные произведения в 2-х томах. Том 1. Романы. Пер. с англ. / Составл. и предисл. В. Скороденко. – М.: Радуга, 1985.-560 с.

8. Моэм У.С. Нечто человеческое. Рассказы: Пер с англ./ Сост. и вступ. ст. Н.П. Михальской; Ил. А.В. Озеревской и А.Т. Яковлева. – М.:Правда, 1989. – 528 с.

9. Моэм У.С. Собрание сочинений в 5т. Т.1. Бремя страстей человеческих: Роман: Пер с англ. / Редкол.: Н. Демурова и др.; Вступ. ст. В. Скороденко. – М.: Худож.лит., 1991.-617 с.

10. Практический курс английского языка / Под ред. В.Д. Аракина. – М: Владос, 1999. – 430 с.

11. Словник літературознавчих термінів / Лесин В.М., Пулинець О.С. – К.: Радянська школа, 1965.

12. Anthony Curtis, John Whitehead/ W. Somerset Maugham. – L.: Routlege, 1997. – 471p.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий