Реферат на тему:
ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО СТИМУЛЮВАННЯ ПРОДАЖУ ПРОДУКЦІЇ
Якщо проаналізувати увесь ланцюжок зв'язків від покупця товару до його виробника, то можна дійти висновку, що і покупця, і посередника стимулює підприємство — виробник товару, створюючи максимально сприятливі умови для акції купівлі (покупцем) — продажу (виробником або посередником). Стимулювання може бути відкритим або прихованим. Воно повинно забезпечувати збільшення обсягів продажу та отримання додаткового прибутку підприємством-виробником.
Проте мимоволі постають питання: хто стимулює підприємство, щоб воно організувало свій бізнес, дало роботу людям, забезпечило їх матеріально та ще й сплачувало податки? Як має виявлятися таке стимулювання?
Ці питання підводять, по суті, до необхідності з'ясувати, що таке державна служба, що роблять державні служби, що є продуктом та метою їхньої діяльності.
Міркуючи за аналогією зі стимулюванням продажу товарів, можна дійти висновку, що основною послугою (видом діяльності) державного та законодавчого апаратів має бути опрацювання законів та підзаконних актів, які б стимулювали ефективну працю. Так само як від стимулювання продажу залежать обсяги продажу товарів, так і від ефективності послуг законодавчого та державного апаратів залежить ефективність економіки України.
Послуга — це якісь вигоди, котрі одна сторона може запропонувати іншій. Виробництво послуг може бути, а може і не бути пов'язаним із товаром у його матеріальному вигляді.
Державні послуги відповідають характеристикам тих послуг, які застосовуються за розробки маркетингових програм, але вони надаються на іншому рівні і діють на терені всієї держави.
Як показав досвід економічно розвинутих країн, достатньо розробити комплекс норм та правил поведінки виробників товарів (причому дозвільного, а не заборонного характеру) та контролювати їхнє виконання, щоб економіка запрацювала. Це особливо помітно у законодавстві Німеччини, Франції, Англії, США.
Після другої світової війни американці розробили для Японії інституцію та головні закони, що регулювали економіку і допомогли цій країні не тільки вийти з післявоєнної розрухи, а й Зігнати більшість економічно розвинутих на той час країн та осісти провідне місце у світовій економіці.
Стимулювання підприємництва провадиться в цих країнах як безпосередньо (сільське господарство, вугільна промисловість, літакобудування, електроніка), так і опосередковано — за допомогою зменшення податків, надання пільгових умов кредитування тощо.
Великі податкові пільги 70-х pp., коли сталась енергетична криза, знизилася купівельна спроможність населення, спостерігалася інфляція, валютна нестабільність та криза державних фінансів (що є характерним для економіки України 90-х pp.), не тільки забезпечили збільшення темпів накопичення капіталу, а й привели до загального пожвавлення економіки в усіх країнах. Англія та США виступили ініціаторами проведення податкових революцій, їх наслідували інші країни.
Розглянемо докладніше практику економічно розвинутих країн щодо стимулювання підприємництва у 70—80 pp.
Так, у Німеччині пряме стимулювання здійснювалось у вугільній промисловості та цивільному літакобудуванні. Усі інші галузі працювали на загальних підставах, коли будь-яке підприємництво в межах законів забезпечувалось знижкою податків, пільговими умовами кредитування тощо. Податковими пільгами користувалися в основному великі фірми, які здійснювали більш капіталомісткі проекти та задовольняли умові використання устаткування на 100%, а будов та споруд — на 2/3 для впровадження нововведень. З бюджету Міністерства досліджень та технології дрібні та середні фірми могли отримувати до 30—40% вартості контракту на дослідження, що виконується зовнішніми організаціями. У немонополізованому секторі діяли дотації на оплату науково-дослідного персоналу. Дотації сягали 30—40% загальної суми витрат, але не більше ніж 120 тис. марок. Доплати на оплату персоналу, що наймається вперше, могли досягати 40% їхньої заробітної плати. Діяли інвестиційні субсидії в розмірі 20% від первинної вартості устаткування до 500 тис. марок та 7,5% понад цю вартість.
У Франції персональні комп'ютери дозволялось списувати за один рік. Передбачалися податкові кредити в розмірі 50% щорічного приросту вкладень на наукові дослідження (тобто за виплати податків списувалось 50%, якщо підприємство вперше здійснювало за власні кошти різні нововведення). Пільги для акціонерних товариств, що вперше створювались, були дуже значними: протягом перших двох років роботи нові підприємства повністю звільнялись від податків, на третій — обкладалось 25% їхнього доходу, на четвертий — 50%, на п'ятий — 75%, на шостий рік і далі — 100% доходу. На всіх підприємствах від податків звільнялося 25% суми приросту витрат підприємства на професійну підготовку. Діяли податкові пільги і для фірм, що створювали свої філії за кордоном. Вони мали право закладати протягом шести років витрати на ризик у витрати майбутніх періодів у розмірі капіталу, що його було вкладено за кордоном. Дрібні та середні підприємства мали право знижувати платежі на 50% сум зростання витрат на нововведення проти попереднього року.
В Японії субсидії держави на проведення досліджень становили від 40% до 70% суми витрат. На дрібних та середніх підприємствах обкладання податками пріоритетних та неприбуткових виробництв знижувалось на 20%. За перевищення максимального рівня витрат на дослідження та розробки в будь-який попередній рік зменшення податків на дохід становило 20% приросту витрат на нововведення, але не більше 10% загальної суми витрат. Створення центрів ключових технологій (від прикладних досліджень до їхнього практичного втілення) давало змогу використовувати до 50% кредитів без виплати відсотків. Венчурні підприємства мали державні правові гарантії на 80% загальної суми займу. Демонтаж виробничих потужностей забезпечувався частково з бюджету, а установка нового енергозберігаючого обладнання уможливлювала зниження загальних податків на 7%, використання спеціальних норм амортизації у розмірі 30%, зниження решти податків на 3/4 протягом трьох років.
В Англії для малого бізнесу (фірми із зайнятістю до 500 осіб) провадилося відшкодування від 1/2 до 2/3 вартості державних консультацій у галузі конструювання, фінансових та інформаційних проблем, 40% витрат на підготовку кадрів. Субсидії держави на проведення досліджень спільно з навчальними закладами та промисловими фірмами становили від 40% до 70% суми цих витрат (аналогічно в Японії, Швеції та Німеччині). За впровадження нововведень на приватних фірмах 50% витрат брала на себе держава. Провадилось страхове покриття дослідницької діяльності держава відшкодовувала до 80% позички, якщо венчурна фірма зазнавала банкрутства. Венчурні фірми повністю звільнялися від податків протягом перших двох років, на третій — оподатковувалося тільки 25% їхнього прибутку, на четвертий — 50%, на п’ятий — 75%, на шостий і дальші роки — 100%. Створення під-п ємницьких зон забезпечувалось спеціальним субсидуванням — звільненням підприємств від податку протягом 10 років із дня створення зони.
Для країн, які входили в ЄС, діяли субсидії в розмірі до 1/2 капітальних витрат на використання енергозберігаючих технологій.
Отже, керівництво економічно розвинутих країн стимулює купівлю своїх послуг з керування національними економіками. Яке стимулювання — такі й результати цих послуг.
Україна тільки-но стала на шлях, який має привести до розквіту економіки за рахунок зростання ділової активності в усіх сферах національного господарчого комплексу. Але для цього необхідні такі умови: створення інституту приватної власності, перевищення на ринку покупців пропонування над попитом, наявність конкуренції та конкурентів, а також забезпечення з боку держави свободи вибору підприємницької діяльності, свободи переміщення капіталу та робочої сили.
Найпоширенішими формами стимулювання в У країні" наприкінці XX ст. є кредитування, страхування та лізинг. Досвід застосування таких послуг в економічно розвинутих країнах довів їхню значну ефективність. Але в Україні ці послуги застосовуються у найпростішій формі, досить примітивно і не мають розвинутих ринків споживачів.
Лізинг — це угода між власником майна (орендодавцем, лі-зингодавцем) і орендатором (лізингоотримувачем) про передачу майна в користування на обумовлений період за відповідну плату, яка сплачується щорічно, щоквартально або щомісячно. За допомогою лізингу в коло споживачів залучаються ті підприємства, які або не мають фінансових можливостей придбати обладнання у власність, або згідно з особливостями виробничого циклу не мають потреби володіти ним.
Отже, лізинг — це один з найефективніших способів збільшення активності виробників та пожвавлення роботи як промислових підприємств, так і сільського господарства.
Фахівці поділяють лізинг на оперативний та фінансовий.
Оперативний лізинг — це передача в користування майна на строк, менший строку його можливої служби. Він характеризується невеликою тривалістю контракту (до 3—5 років) і неповною амортизацією обладнання за період оренди. Після закінчення Цього строку обладнання може стати об'єктом нового лізингового контракту або його повертають лізингодавцю. Як правило, в оперативний лізинг здають будівельну техніку, транспорт, персональні комп'ютери тощо. Оперативний лізинг необхідно відрізняти від рейтингу — короткострокової оренди машин та обладнання без права наступного придбання таких орендарем. Рейтингові фірми здебільшого мають увесь парк обладнання певного типу, але орендна плата там вища ніж, у лізингових фірмах.