регистрация / вход

Роль слова в діяльності медика

Розмовний, науковий стилі разом з офіційно-діловим є характерними для фахового мовлення лікаря. Чудодійна сила слова. Лікування – мистецтво використання слова. Культура мовлення лікаря – успіх у лікуванні. Повага до пацієнта – ознака справжнього медика.

ЗМІСТ

ЗМІСТ. 1

ВСТУП.. 2

РОЗДІЛ 1. Чудодійна сила слова. 3

РОЗДІЛ 2. Лікування – це мистецтво використання слова. 4

РОЗДІЛ 3. Культура мовлення лікаря – успіх у лікуванні. 5

РОЗДІЛ 4. Повага до пацієнта – ознака справжнього медика. 8

ВИСНОВКИ. 9

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. 10

ВСТУП

У повсякденному спілкуванні з пацієнтами, коле­гами лікар використовує лексичні засоби, характерні для офіційно-ділового, публіцистичного і навіть худож­нього стилів мовлення. Розмовний і науковий стилі разом з офіційно-діловим є характерними для фахово­го мовлення лікаря. У розмовному стилі вживають переважно побутову лексику, фразеологізми, вставні слова, вигуки, неповні речення. Науковому ж стилю притаманні повні речення, складні синтаксичні кон­струкції, терміни, логічність, точність, обґрунтованість викладу.

Висловитися, порозумітися, поспілкуватися ми можемо повною мірою лише завдяки мові, тобто вона задовольняє одну з найважливіших життєвих потреб людини. «Коли ми говоримо «мова», — відзначав філо­лог Л.В. Успенський, — ми думаємо «слова». Це при­родно: мова складається із слів...». Мова — засіб спілкування і джерело інформації про світ, про народ, якому вона належить. Наше слово до того ж і розповідь про себе. Слово — форма, одяг наших думок, почуттів, переживань. Що кому болить, той про те й говорить.

РОЗДІЛ 1. Чудодійна сила слова.

Усе сказане й написане завжди комусь адресовано. Від лікаря пацієнт чекає розуміння та співпереживання, тому і потрібно шукати найточніші і найвиразніші слова, тим самим активно впливаючи на його настрій, самопочуття. «Слова, як і ліки, — підкреслював письменник і лікар П. Бейлін, — мають пряму токсичну чи побічну дію. На окремі слова виробляється несприйняття — вони можуть викликати «алергію», шок. А передозуєш, хай навіть за змістом своїм лікувальні слова, може розвинутися «лікарська хвороба». Балакуча людина може викликати у своїх слухачів головний біль і втому».

Віра в магічну, чудодійну силу слова притаманна всім релігіям, фольклору, давній народній медицині. У ній слову завжди віддавали перевагу перед рослиноюі ножем. В єгипетському папірусі Еберса (XVIст. до н.е.) хворому нагадують: «Заклинання благотворні у супроводі ліків, а ліки благотворні у супроводі заклинань». З часом слово стало самостійним засобом лікування і профілактики. Вважалося, що слову підко­ряються злі духи, хвороби, воно впливає на хід подій, перед ним відступають природні напасті, його чують боги. Христос, який зцілював людей від фізичних та душевних страждань, теж покладався на слово, що лікує. Головне — усвідомлювати: «По вірі вашій нехай буде вам». Тому іноді кажуть: професія психотера­певта бере свій початок від Ісуса Христа, а Новий Завіт — перший, так би мовити, підручник з цієї галузі медицини.

РОЗДІЛ 2. Лікування – це мистецтво використання слова.

Лікування для медика завжди залишатиметься мистецтвом. І як мистецтво, вимагатиме від нього розвиненої уяви, інтуїції, гармонії розуму і серця. Ці якості допомагають обрати оптимальний шлях ліку­вання, його стратегію й тактику. Слово лікаря є свід­ченням його милосердя, чуйності, загальної культури й освіченості. Слово «врач» з'явилося в мові слов'ян в XIст. і пов'язане з дієсловом «врать» у значенні «заговаривать, уговорить, говорить». Звідси тлума­чення слова «врач» як «утешителя, человека, умеющего заговаривать, действовать силой слова».

У медицині термін «анальгезія» означає симптом важкого захворювання, коли втрачається здатність відчувати біль. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти, як важко встановити в такому разі діагноз, а відтак своєчасно допомогти людині. Мистецтво слова проти­стоїть втраті здатності до співпереживання, сприй­няття болю чужого як свого. Тому мав рацію О.Герцен, коли писав: «Література не лікар, а біль». Саме зав­дяки літературі, мистецтву нині, в умовах комерціалі­зації буття, можна якоюсь мірою запобігти духовній деформації та моральній деградації особистості. Зна­чення мистецтва слова в медицині розуміли ще в середні віки, коли гуманітарна освіта була для лікаря своєрідним допуском до практичної роботи. Він повинен у своїй роботі керуватися принципом: лікувати людину, а не хворобу. Слово лікаря, як і письменника, покликане повернути тому, хто потре­бує, втрачену гармонію з оточуючим світом. При цьому в медицині виходять з поняття «норма», а в мистецтві — «міра». Література більш орієнтована на хвороби суспільства, а медицина — на його оздо­ровлення через зцілення окремої особистості. Мистецтво слова має унікальні цілющі, пізнавальні, виховні можливості. Сфера його вжитку практично безмежна, оскільки воно не пов'язане з жодним конкретним органом відчуття, як скажімо, музика чи живопис. У цьому сенсі слово — дійсно «найпластичніший матеріал» (Регель). Воно здатне викликати і прямі образи, й асоціації, що відновлюють у пам'яті давно пережите. Скажімо, досить вимовити слово «хірургія», щоб у більшості людей виникло відчуття, схоже на біль.

РОЗДІЛ 3. Культура мовлення лікаря – успіх у лікуванні.

Фахова мова медика — це діалоги фармацевта з покупцем в аптеці або лікаря з хворим у поліклініці чи лікарні, написання різних довідок, протоколу операції, історії хвороби чи реферату. Обов'язковим для будь-якої фахової мови є вживання специфічних термінів високого рівня стандартизації, зваженість і точність формулювань, І цілком природно, що саме терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про опанування фахової мови. Однак і загальновживана лексика у фаховій мові зазнає певних змін, окремі слова набувають нових значень або нових відтінків.

Слово за своїм змістовним багатством, узагальню-вальним значенням принципово відрізняється від умовних подразників першої сигнальної системи і є подразником другої сигнальної системи. Діапазон психічної і фізичної дії слова розширюється завдяки тембру, силі голосу, інтонації та швидкості його вимов­ляння. Напевне, саме тому Гете стверджував, що написане слово не більше, ніж сурогат слова сказаного. Найбільше вражає, запам'ятовується все те, що сприймається насамперед на рівні емоцій, почуттів. Необережне слово здатне спричинити задишку, кашель, серцебиття, підвищення артеріального тиску, з'яву холодного поту, відчуття нудоти тощо. Навпаки, слово зважене і своєчасно сказане надає впевненості в успіхові лікування, додає, як-то кажуть, життя до років, а не років до життя.

Працівників охорони здоров'я сьогодні цікавить реалізація наукового та розмовно-побутового стилів мовлення в повсякденних ситуаціях на роботі, у процесі навчання в медичному закладі або під час написання наукового тексту. Тому в посібнику мову викладено в її практичному, прагматичному аспекті. Інакше кажучи, йдеться переважно про її основну, комунікативну функцію.

Для повноцінного спілкування треба мати необ­хідний словниковий запас і вміти правильно будувати речення. Тому в книжці пропонуються не численні правила граматики, а найпоширеніші мовні конструк­ції. За їх допомогою можна оволодіти навичками автоматичного, підсвідомого словотворення, наголошу­вання слів. У мовній практиці це сприятиме дотри­манню усталених літературних норм, чого не гаран­тують лише знання правил, вміння теоретично відрізняти нормативні вислови від ненормативних. Узагалі, культура мовлення кожного носія мови зале­жить від свідомого ставлення до написаного і мовле­ного слова, від того, що називають «відчуттям слова». А воно показове для особистості художньо обдаро­ваної чи небайдужої до літератури. Можливо, тільки нахил до читання реально сприяє розвиткові «відчуття слова». Тобто бібліотерапія, про яку йшлося вище, і сприяє одужанню, і вчить бути вимогливим до своєї мови. Спеціальна лексика, зрозуміло, не може пов­ністю забезпечити потреби реального спілкування, зокрема, такі типи мовлення, як розповідь (повідомлен­ня про події), опис (словесне зображення предмета), роздум, міркування (доведення або пояснення чогось). Усі вони вимагають від мовця змістовності і точності,послідовності і доречності, багатства і виразності мови. А це означає, що тему виступу або статті слід розкрити з необхідною повнотою, водночас уникнувши всього, що заважає, відволікає від адекватного сприйняття основної думки. Тут у пригоді авторові стане план, що надасть викладу думок послідовності, взаємо­зв'язку. Враження буде зіпсоване, мети не буде досягнуто, коли лікар уживатиме однотипні речення, часто повторюватиме одні й ті самі слова або мова ряснітиме словами, що не несуть смислового наван­таження, стають «паразитами», «бур'яном».

Важливою вимогою до завершеного висловлювання є відповідність темі, змісту і стилю мовлення. Слід зважити при усному мовленні на зовнішні обставини, характер, настрій, стан співрозмовника, аудиторії, стежити за точністю висловлювання власної думки, власного ставлення, до предмета обговорення.

Однією з ознак культури мовлення є доречність. Мовні засоби мають відповідати ситуації спілкування, меті висловлювання. Скажімо, діалектизми і канцеляризми вживаються в художньому стилі для індивідуалі­зації персонажів. У науковому стилі такі слова недо­речні. Так само залежно від ситуації використовують слова-звертання: товаришу, пане, шановний Іване Степановичу, колего та ін.

Нині все більше громадян України починають послуговуватися державною мовою. І тому саме на часі подбати про культуру української мови. А вона вимагає від носія мови свідомого і послідовного дотримання мовних норм. Справедливе твердження: культура мовлення — не тільки показник якості воло­діння мовою, а й духовне обличчя людини. Мабуть, не буде перебільшенням сказати й таке: сьогодні це обличчя певною мірою втрачено. Найбільш типові помилки, пов'язані з порушенням орфоепічних, орфо­графічних, граматичних, лексичних норм, наводять на думку, що значна частина населення володіє не українською мовою, а так званим суржиком.

Що стосується фахової мови, то спеціалісти виділя­ють тут помилки двох типів. Одні пов'язані з впливом російської мови, інші — з прагненням будь-якою ціною «заукраїнізувати» українську термінологію. Це і спонукало авторів посібника навести найважливіші правила української мови в стислій і наочній формі таблиць.

В. Скуратівський слушно зауважив, що «одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення — поняття не тільки лінгвістичне, а й психо­логічне, естетичне та етичне». Мовленнєвий етикет (ширше — етико-психологічні основи спілкування) становить те підґрунтя, на якому тільки й можливе професійне формування лікаря. Усі його зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетак­товність, проявлені під час опитування. Спілкування лікаря з хворим — це бесіда обопільно зацікавлених людей, мета яких перемогти недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб залиша­тися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Усе це, в свою чергу, необхідно для подолання в бесіді з паці­єнтом цілком природної його тривожності, дратівли­вості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба супроводжується страхом, переживаннями, очікуван­нями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Інтонація може змінити зміст одного і того ж слова. Воно може підбадьорити, стати «щитом і бальзамом для ран», і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мов­лення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджу­ватися з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім прискіп­ливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

Свідченням культури мовлення є також логічний наголос. «Наголос, — писав К. С. Станіславський, — вказівний палець, що відмічає головне у фразі чи в тексті! У слові, що виділяється, прихована душа, внутрішня сутність, основні моменти підтексту... Наголос — це любовне або злісне, поважне або пре­зирливе, відкрите або хитре, двозначне, саркастичне виділення наголошеного складу чи слова».

РОЗДІЛ 4. Повага до пацієнта – ознака справжнього медика.

Між «що сказати» і «як сказати» не існує альтер­нативи. І все ж принцип «не зашкодь» вимагає від лікаря бути особливо уважним, обережним у виборі слів, тим більше, коли йдеться про трагічний діагноз і треба зробити вибір: казати правду чи утриматися. Тут рецептів на кожен випадок немає. Не слід вислов­лювати думки з приводу попереднього діагнозу. Лише остаточний висновок дає підстави для призначень, порад, рекомендацій. Біля ліжка хворого не можна зловживати медичною термінологією. Вона дратує його, примушує нервуватися в очікуванні чогось несподіваного. Є слова-табу, які необхідно виключити із словника медика. Насамперед, це зневажливі, грубі, безцеремонні звертання до колег, пацієнтів, запитання, репліки, коментарі в умовах, коли хворий не може бути відвертим, або коли вони змушують його засоро­митися, замкнутися. Стосується це і побутового, про­фесійного жаргону. Скажімо, принизливо людину, що страждає, називати за діагнозом: діабетик, астматик і таке інше. Слово, поведінка лікаря можуть стати при­чиною багатьох так званих ятрогенних захворювань. І це тема окремої розмови. А ось комплімент, так само як і висловлене співчуття, не тільки покращує настрій, а й, за ствердженням деяких учених, навіть подовжує життя.

Справжній цілитель завжди психотерапевт. І тому, пише професор О. М. Орлов, по-дикунськи виглядає «чорний гумор», яким бравують іноді медики один перед одним. Маємо на увазі, зокрема, такі вислов­лювання: «не хвилюйтеся, розтин покаже», «все ясно, як у морзі», «спокійний, як пульс небіжчика», «важко в лікуванні, легко в труні», «лікар X. помиляється один раз,... але щодня». Неприпустимо ставити під сумнів, критикувати дії колеги-лікаря, навіть якщо той не зміг допомогти пацієнтові, розчарував його. Іноді хворий розповідає все не так, як було насправді, не зрозу­мівши логіки дій лікаря, котрий прагнув зробити якнайкраще, але чогось не врахував.

Повага майбутніх фахівців навчального медичного закладу до людини перевіряється вже на першому курсі, особливо під час практичних занять із анатомії,де досить часто небіжчик стає об'єктом студентських жартів. Для одних це спроба перебороти неприємні відчуття або страх, для інших — вияв юнацького скеп­тицизму, коли немає нічого святого. Ось чому все більше викладачів наполягають на тому, щоб називати труп «фізичним тілом». Натяк досить прозорий: якщо душа залишила тіло, то це не привід для знущання. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини. А от гумор, жарти у спілкуванні лікаря з хво­рими можуть дати навіть лікувальний ефект, коли хворі їх розуміють і підтримують.

ВИСНОВКИ.

Усе сказане вище хтось, цілком можливо, прокоментує поблажливо: ну кому, мовляв, це не відомо? Але ж істини ніколи на старіють. Вони мають здатність повертатися до нових поколінь людей в усій своїй актуальності, значущості, новизні, ставати в центрі уваги громадської думки. Майже сто років тому письменник і лікар В. Вересаєв зауважив, що в його часи кожен крок медика позначений карбованцем, і дзвін цього карбованця постійно стоїть між лікарем і людиною, що страждає. Повною мірою сказане можна віднести і до нашого сьогодення. Тому і слід завжди думати про «вічні питання», що стоять між тим, хто надягнув білий халат, і тим, хто звернувся до нього по допомогу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

1. Золотухін Г.О., Литвиненко Н.П., Місник Н.В. Фахова мова медика: Підручник. – К.: Здоров’я, 2002. – 392 с.

2. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо: К., Освіта, 1991. – 228 с.

3. Вихованець І.Р. Таїна слова: К., Культура, 1990. – 142 с.

4. Єрмоленко С.Я. Культура української мови: Довідник. – К., Культура, 1990. – 356 с.

5. Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова: Посібник. – К., Либідь, 1995. – 432 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий