регистрация / вход

Психологія і сімейна медицина

Психологія і сімейна медицина. Важко побудувати своє, не проаналізувавши досвіду, набутого іншими. Саме для цього потрібно ознайомитися з організацією охорони здоров'я в інших країнах, з досягненнями та проблемами, яких також існує чимала кількість.

Психологія і сімейна медицина

Психологія і сімейна медицина.

Важко побудувати своє, не проаналізувавши досвіду, набутого іншими. Саме для цього потрібно ознайомитися з організацією охорони здоров'я в інших країнах, з досягненнями та проблемами, яких також існує чимала кількість.

Наприклад, у США 35 мільйонів чоловік не мають забезпеченої охорони здоров'я. Є багато парадоксів в діяльності медичної опіки, але еволюційні зміни почалися вже давно. Зокрема сімейна медицина стала основною й почала впливати на інші галузі медицини. Тепер у США немає жодного медичного факультету, який не мав би департаменту (кафедри) сімейної практики. Більше 400 наукових лікарень і училищ включають програми резидентури для навчання сімейних лікарів. Вибір лікаря вибирається за рекомендаціями знайомих і лише 25% випадків – за рекомендаціями лікарні, 10% - за страховкою.

Канадські сімейні лікарі становлять 50% від загальної кількості.

За кордоном склалось 3 типи практики сімейного лікаря: одноосібна, партнерство, колективна. Більшість сімейних лікарів працюють колективно.

Робочий тиждень сімейного лікаря розподіляється таким чином:

13 год. – праця в стаціонарі,

32 год. – праця в офісі,

4,5 год. – бізнес, адміністративна робота,

4,3 год. – самовдосконалення.

1,5 год. – медичні товариства (відвідування),

4,6 год. – суспільна діяльність.

Максимальна кількість контактів з пацієнтами становить з 6.00 до 18.00 год. – 82,3%.

Проведені дослідження про забезпеченню пацієнтів ліками:

· психотропні анальгетики – 20 - 25%,

· антибіотики – 25 – 30%,

· контрацептиви – 6 -7%,

· протизапальні – 9 – 11%.

Виявлена специфіка захворювань жителів сільської місцевості та мешканців міст:

сільська місцевість – інфекційні та паразитарні захворювання, хвороби нирок, травми;

міста – гінекологія та урологія, серцево-судинні захворювання, органи травлення.

Знаючи психологічний стан хворого, його життєві ситуації, сімейний лікар менше цікавиться анамнезом , проводить менше фізичних дослідів. Він розробляє методи рішення діагностичних питань індивідуально, використовуючи критерії імовірності та серйозності захворювання, його новизну і можливості лікування.

Для оцінки діяльності лікарів сімейної практики Нью-Йоркською академією медицини розроблені критерії. До них належать:

· якість анамнезу та первинного огляду;

· відповідність призначень лабораторних досліджень;

· точність діагнозу;

· використання відповідного консультанта.

При спостереженні за діяльністю 24 сімейних лікарів показало, що 13 з них за критеріями лікували успішно, 11 не могли без спеціаліста поставити діагноз.

До специфічних функцій сімейних лікарів відносять обслуговування дітей та підлітків. Для пренатального періоду є характерним догляд за вагітними жінками, прагнення створити емоційну стабільність в сім'ї з роз’ясненням та графіком щомісячних обстежень.

Дуже важливо знайти контакт з шкільним психологом. Саме в підлітковому віці сімейний лікар повинен завоювати довіру, котра потім і визначить їх стосунки в майбутньому. Лікар допомагає знайти форми спілкування батьків і дітей.

Сімейні лікарі Канади об’єднуються для вирішення проблем своєї діяльності в організації типу Коледжу сімейних лікарів Канади (КСЛК) та аналогічних йому за функціями 5 організацій США:

Американська академія сімейних лікарів.

Американська рада з сімейної практики.

Товариство викладачів з сімейної медицини.

Комітет спостереження за стажуванням.

Фонд сімейної охорони здоров'я США.

Всі канадські медичні школи (бездипломне навчання 4 роки) мають відділення сімейної медицини і програми стажування.

Програма стажування під керівництвом навчального відділення з сімейної медицини КСЛК (2роки) складається з 8-місячного курсу з сімейної медицини;

12 місяців стаціонарних циклів за різноманітними спеціальностями і 4-х місяців факультативів. Прийняття в програму гарантоване прямо з медичної школи. Стажери, які закінчили 2-рвчну програму, рекомендуються для проходження кваліфікаційних екзаменів КСЛК.

Кваліфікаційні екзамени – 3 дні (письмові відповіді з питань сімейної медицини). Рівень провалу: 10% - для лікарів, які пройшли стажування; 25% - для лікарів, які не пройшли стажування.

Американська академія сімейних лікарів (ААСЛ) для підтримки членства вимагає 50 год. На рік для підвищення кваліфікації. Фінансується національними і провінціальними науковими товариствами.

Американська рада з медицини вимагає повторного кваліфікаційного екзамену кожні 6 років (провал – позбавлення диплому). Якщо лікар не бере участі в програмі диплом вважається недійсним.

Сімейний лікар у Великобританії має високий соціальний статус. Місцеві територіальні структури влади сприяють об’єднанню у групи чи бригади і надають в оренду приміщення для центрів охорони здоров'я. Структура дирекції охорони здоров'я та соціальних служб базується на жорсткій централізованій системі.

Керівництво кожного рівня має свій річний кошторис і дає право розпоряджатись ним керівникам нижчого рівня, котрі також мають горизонтальні службові зв’язки.

Перевагою жителів Великобританії вважають можливість звертатися до одного сімейного лікаря. Пацієнт сам вибирає лікаря на обумовлений термін, але може в будь-який час знятись з обліку в одного лікаря і перейти до іншого. У лікаря обслуговується близько 2 тисяч жителів (максимум 3,5 тис. пацієнтів).

Основна зарплата лікаря прямо пропорційна числу хворих. Крім того, він отримує кошти на утримання допоміжного персоналу (70% від витрат за їх зарплатню), на оренду приміщення та сплату податків, а також має додаткову плату за різні послуги: щеплення, планування родини, нічні візити, акушерську допомогу.

Більшість сімейних лікарів у містах не зв’язані з лікарнями. В сільській місцевості вони, як правило, лікують своїх пацієнтів у місцевих стаціонарах.

Обов’язки сімейного лікаря полягають у наданні доступної, безкоштовної медичної допомоги.

Середній обсяг роботи сімейного лікаря: консультативний прийом – 30 пацієнтів на день, домашні візити (23.00 – 7.00) – 2 на місяць, медична допомога у випадку народження та смерті.

Лікарі які отримали диплом про вищу медичну освіту, можуть стажуватись із загальної практики протягом 3-х років за одним з варіантів:

1. : місяців - стажування у лікаря загальної практики, по 6 місяців цикли з терапії, акушерства, гінекології, оторіноларингології, педіатрії та психіатрії;

2. ті самі цикли, але з включенням геріатрії, очних хвороб, дерматовенерології та фізіотерапії;

3. цикл педіатрії та акушерства – 1-й рік, стажування у лікаря загальної практики – 2-й рік, всі суміжні дисципліни - 3-й рік.

За своїм юридичним статусом лікарі загальної практики є незалежними, працюють за контрактом. Розклад роботи та телефони повинні бути відомі населенню. При необхідності лікар повинен направляти або й транспортувати хворого на консультації. При кожному направленні до консультанта лікар повинен платити йому певну суму. Для цього йому видають гроші на витрати.

Сімейні лікарі значно економлять кошти лікарень. Лікарні в Великобританії поділені на типи – невеликі (50 ліжок), мало оснащені, типу лазаретів, та сучасні, з високою вартістю лікування. Перші біля половини ліжок надають сімейним лікарям, що особливо важливо для клієнтів похилого віку.

США витрачає на охорону здоров'я чи не найбільшу частину валового національного продукту, медицина США є генератором більшості нових методів діагностики.

Система підготовки сімейних лікарів та лікаря загальної практики в США отримує постійну підтримку з боку уряду. Система медичної підготовки – багатоступенева. Після закінчення проходження курсу складаються екзамени відповідній комісії фахівців, і резидент отримує ліцензію зі званням доктора медицини. З метою залучення сімейних лікарів в місця з вираженим надлишком вакансій штати беруть на свій бюджет виплату боргу за стипендію.

Різниця з Великобританією полягає в тому, що сімейний лікар у Великобританії при націоналізованій медицині є помічниками, які вивільняють лікарів клінік від масової патології, що легко виліковується, а у США – це конкуренти, що зменшують прибутки лікарів клінік.

Етика втручання сімейного лікаря вимагає від нього високої внутрішньої культури. При засвоєнні сімейного підходу лікар повинен зосередитись на профілактиці і нормальному розвитку сімї. Тривалість відвідань сім'ї – не менше ніж 0,5 – 1 год., програма зустрічі повинна бути продумана.

Можливості родинного лікаря з надання психологічної допомоги дуже широкі, оскільки для людини її найближче оточення, тобто сім'я, може бути як джерело любові, так і місцем, де вона стикається з позбавленням особистої свободи, необхідністю пояснювати свої вчинки. Лікарю слід розуміти це при вивченні проблем сім'ї.

Повага до внутрішнього світу хворого може бути виражена лікарем словесно та несловесно. Це додержання недоторканості особистого простору пацієнта під час спілкування, оптимальний час контакту поглядів, конгруентність поведінки. Неприпустимі з боку лікаря прояви здивування, відрази чи осуду, не залежно від того, про що розповідає пацієнт. Оптимальною позицією є прийняття людини такою, якою вона є, відокремлюючи її від вчинків.

Стосунки лікаря з родиною відрізняється від тих, що мають місце при епізодичних контактах у спеціалістів. Доведено, що правильна орієнтація сім'ї покращує результати лікування. Крім того сімейний лікар має реальну можливість корегувати на ранніх стадіях окремі сторони життя родини, що попереджає виникнення патології, забезпечує індивідуальну первинну профілактику і здоровий спосіб життя.

У багатьох країнах сімейна медицина має міцну основу. З 1964 року існує всесвітня організація сімейних лікарів – WONCA – Міжнародна організація національних колефіїв, академій та академічних асоціацій лікарів загальної практики (сімейних лікарів), яка об’єднує 41 національну асоціацію, в котрих працюють 150 тис. лікарів з 38 країн світу.

На Кубі програма сімейної медицини охоплює вже зараз 57% населення. В Ірландії 1/3 випускників медичних шкіл приходить до сімейної практики, у Великобританії майже у всіх медичних школах є кафедри сімейної медицини і більше половини випускників медичних шкіл стають сімейними лікарями, в Ісландії - четверта частина всіх лікарів – сімейні лікарі, в Норвегії – половина, в Швеції – третина.

Медичні школи Ізраїлю мають кафедри сімейної медицини з чотирьохрічною післядипломною підготовкою.

Добре розвинена сімейна медицина і в Австралії, де сімейні лікарі складають 43% всіх лікарів.

У багатьох інших країнах сімейна практика також розвинена в тій чи іншій мірі, але підкреслюється загальна тенденція до поширення її.

Таким чином, спостерігається розширення функціональних обов'язків дільничних лікарів, змінюється їх статус і роль, перш за все в аспекті соціально-психологічному. Знання психології та4кими лікарями є надзвичайно актуальним, особливо, якщо врахувати, що більшість хворих людей стали ними через психологічні чинники, тобто мають психосоматичну природу.

Згідно з дослідженнями ВООЗ, психічні порушення призводять до 4 з 10 випадків інвалідності в країнах ринкової економіки. В Україні в сумарній втраті працездатності при всіх захворюваннях доля психоневрологічних захворювань складає 10,5%. Пацієнти з психічним розладом часто (до 75% випадків) звертаються за допомогою до лікарів первинної ланки. Але згідно з міжнародними даними, ці лікарі лише в 10 – 30% випадків встановлюють діагноз депресії, яка є найпоширенішим психічним порушенням.

Отже, саме життя обумовлює необхідність інтегрування психіатрії в практику сімейного лікаря, як лікаря первинної ланки охорони здоров'я.

Численні дослідження показали, що між соматичними та психічними захворюваннями є чіткий і не випадковий взаємозв’язок. Будь-яке захворювання, навіть якщо воно не супроводжується виразними змінами мозкової діяльності, обов’язково змінює психіку хворого. Мова йде про вплив страх, хвилювання, турботи хворого за наслідки і кінцевий результат захворювання.

Ряд соматичних захворювань мають психопатологічні прояви. Деякі медикаментозні засоби, особливо при тривалому застосуванні, можуть мати побічні ефекти на психіку від легкої астенії до психотичних станів.

Останнім часом психоматична медицина і комплексний підхід до пацієнта знову стали предметом широкого обговорення, що, можливо, пов’язане з введенням у Німеччині нової лікарської спеціалізації «психотерапевтична медицина» і диплому з психоматичної медицини в Австрії.

Психоматика має специфічне значення для всіх можливих практичних застосувань, зокрема, для основ медичного обслуговування, до якого пацієнти звертаються за першою допомогою і яке часто буває вирішальним для їх майбутнього.

Поділ захворювань на психічні та соматопсихічні вельми умовний, адже при будь-якому з цих варіантів хворобливих станів страждає весь організм людини та її оточення.

Психоматична медицина являє собою підхід до вирішення медичних проблем, основою якого є врахування комплексності соматопсихосоціальної взаємодії при оцінці механізмів виникнення, особливостей перебігу та терапії захворювань

Необхідно звернути увагу на такий психоматичний аспект, недостатньо висвітлений у вітчизняній літературі, як взаємодія в системах хворий – лікар, хворий – його сім’я, лікар – сім’я хворого.

Пацієнт, незалежно від віку, легко чи тяжко хворий, який орган у нього ушкоджений, повинен бути впевнений, що зустріне лікаря, який відповідно до потреб приділить увагу його проблемам - біологічним, духовним, соціальним. Цю проблему може вирішити, наприклад, лікар сімейний.

Пацієнт, які хворіють на тяжкі, духовно зумовлені органічні хвороби, звертаються за психосоматичним обслуговуванням в середньому лише після 7-річного лікування усіма можливими лікарями. У таких випадках, як правило, виникає залежність від таблеток. Це, звичайно, було б неможливо, якби сімейні або спеціалізовані лікарі не гаяли час, спостерігаючи за пацієнтом.

Не кожна довготривала хвороба або втрата працездатності, чи вона психіатричного, чи фізичного характеру, має своїм наслідком «хронічну хворобливу поведінку».

Хвора людина особливо потребує спілкування. Її переживання і стосунки можуть змінитися через хворобливий стан, що часто виражається мовою тіла. Сімейний лікар повинен бути перекладачем таких очевидних симптомів. Це вимагає планомірного оформлення цих стосунків.

Пацієнт підтверджує сою довіру до лікаря тим, що пропонує йому свої скарги, не соромлячись, при цьому він повинен знайти можливість сформулювати свої проблеми. Сімейний лікар повинен співчутливо ставитись до скарг пацієнта і сприймати їх не тільки як медичне буття, але й як психічну та соціальну причину проблем хвороби, перевіряти та брати їх до відома. Так між пацієнтом і лікарем виникають справжні партнерські двосторонні стосунки.

Діяльність серця пов’язана з чуттєвим життям. Ще в античній міфології серце вважали зосередженням афекту та пристрастей.

Біль – це суб’єктивне відчуття, яке виходить за межі власного сприйняття. Психологічна підтримка для пацієнта з гострим інфарктом міокарда ефективна тільки тоді, коли ступінь стресу високий. Цей ефект дає більший шанс вижити, якщо минув рік після пережитого інфаркту.

У наш неспокійний час багато людей отримують стреси. Основні симптоми при цьому такі: серцебиття, біль в грудях, задуха. Особливості травматичного стресу – трудності в спілкуванні.

Багаторічний досвід медичних досліджень показує, що 90% людей, що перенесли травматичний стрес, потребують психіатричної допомоги.

При обстеженні хворого сімейний лікар повинен вибрати оптимальне співвідношення між фармакотерапевтичним та психотерапевтичним методом корекції.

Основною умовою в адаптації травмованої особистості до умов звичайного життя є взаємодія з іншими людьми. Близькі люди створюють захисну оболонку навколо людини, яка перенесла травму.

Для того, щоб навчити пацієнтів вирішити конструктивно стресові ситуації, потрібно навчити їх повірити в здатність свого організму справитись з психічно травмуючими ситуаціями різного ступеня патогенності.

Психотерапія хворих на виразку шлунку, дванадцятипалої кишки має свої особливості. Невротичний стан хворих є не тільки причиною патологічного процесу, але й супутником і наслідком. Терапевтично можна спробувати усунути захворювання шляхом дієтичного харчування. Але дуже важливу роль відіграють депресивні настрої пацієнта. Тому потрібні консультації з лікарем, підтримуючі психотерапевтичні бесіди.

Таким чином, щоб швидше вийти з тяжкого психічного стану, потрібні консультації лікаря-психотерапевта.

Психіка гематологічного хворого з самого початку захворювання знаходиться в незвичайному стані, тому що в зв’язку з хворобою порушується звичайний ритм життя. Почуття горя, безнадійності, тривоги охоплює гематологічних хворих. Після проведення психотерапії спостерігалось покращення соматичного статусу: поліпшився сон, настрій самопочуття.

Будь-яке онкологічне захворювання несе людині страждання., Це пов’язано з тим, що діагноз злоякісної пухлини - синонім приреченості. Немало суїцидальних випадків. Це свідчить про наявність групи реактивних станів – від невротичного до психопатичного. Немає жодного випадку, коли б хворий залишився байдужий до факту наявності злоякісної пухлини.

Стан онкологічних хворих – депресивний, астено-депресивний, апатичний. До кожного онкологічного хворого потрібен індивідуальний підхід.

Повідомлення про хворобу треба робити обережно, індивідуально, враховуючи те, що хворий дійсно хоче знати. Лікар повинен враховувати індивідуальну систему сім’ї і сімейних стосунків. Часто родичі самі просять лікаря, щоб він не сповіщав хворому діагноз «раку».

Всі хвороби супроводжуються рівнем тривоги, яка в період небезпечної хвороби активізується.

Мало хто з нас задумувався над тим фундаментальним психологічним фактором, що підсвідомий страх перед смертю – первинна основа всіх душевних і моральних проблем людини.

Смерть багатолика – навіть, якщо говорити про смерть як про суто людську якість, то можна виділити смерть фізичну, біологічну, психічну, соціальну.

Кінцеві стадії циклу перед клінічною смертю однакові як при миттєвій, та і при повільній смерті. Коли хворі мають час для того, щоб подолати страх і примиритись перед неминучістю смертю, або отримують відповідну допомогу від лікаря і близьких людей, то вони нерідко відчувають стан спокою. Потрібно зауважити, що цей стан – результат психотерапії, він скоріше навіяний, ніж природний. Адже до психологічного втручання оточуючих або невільного автотренінгу розум і тіло хворого відмовляються прийняти майбутню смерть як неминучу дійсність.

Таким чином, процес вмирання являється самостійною фазою розвитку людини з власною послідовністю подій, власними переживаннями та способом поведінки

Зараз оживляють людей з такими тяжкими травмами, які раніше вважались несумісними з життям. Під час реанімації всі життєво важливі процеси підтримують автоматично, але свідомість відсутня. Кома – пригнічений стан людини, про який можна сказати як про психічне небуття. Після 15-денної коми відновлення свідомості може зайняти більше року. Соматичне життя, життя тіла приходить в норму швидше, ніж психічне.

В деяких випадках в процесі вмирання хворий здатний сприймати певні явища зовнішнього світу. Звідси стає зрозумілим, чому людина, яка знаходиться на порозі смерті, чує голос лікаря, але не може на нього реагувати. Корковий аналізатор слуху – один з найбільш стійкий. Зоровий аналізатор – філогенетично більш новий. Він більш чуттєвий до внутрішньочерепного тиску і до різних форм гіпоксії.

Проблеми організації психологічної допомоги хворим, схильним до суїциду з кожним роком все більш актуальні.

Суїцидальні спробі мають негативний вплив на моральний стан оточуючих і з цієї точки зору є «специфічним психогенним фактором» в суспільстві. Провокують суїциди депресивний стан та алкоголізм.

У загальній популяції простежується зв'язок між депресією та суїцидом. У хворих з депресією спостерігаються такі симптоми, як самоінсомація, порушення памяті. Мають значення тривалість захворювання, попередні спроби суїциду, самотність. Депресивний пацієнт має негативне «автоматичне уявлення» щодо себе, щодо оточення, майбутнього і робить систематичні логічні помилки в міркуванні.

Соціальна ізоляція, неспроможність прийняти допомогу, низька самооцінка і бажання з’єднатись померлою коханою людиною теж мають високий ризик суїциду.

Слід пам’ятати, що незалежно від діагнозу і супутніх факторів високого ризику прогнозувати суїцид неможливо. Формальні елементи психічного захворювання при суїциді є вторинними.

Вони можуть інтенсифікувати небезпеку, реалізувати або іммобілізувати її, але потяг до суїциду є незалежним від психічного стану.

Психологічні особливості пацієнтів в умовах лікувальних взаємостосунків стикається з психологічними особливостями медичного працівника. Метою контактів між цими людьми є допомога, що надається одним із учасників спілкування іншому.

Зацікавленість співрозмовників під час діагностичного та лікувального спілкування формується, як правило, на негативному емоційному фоні, який обумовлений тим, що приводом для зустрічі лікаря і пацієнта стає проблема або симптом.

Важливу роль в процесі взаємодії медичного працівника і пацієнта відіграє сприйняття та розуміння учасниками комунікацій один одного. На ці процеси, в першу чергу, впливає психологічна установка. Розрізняються три типи установки на сприйняття людини людиною: позитивна, негативна і адекватна.

Відомо, що позитивна установка може опосередковуватися деякими зовнішніми факторами. При оцінці ефективності дії тих чи інших ліків позитивна установка ґрунтується часто на вартості препарату («дорогий» - означає ефективний), оформленні його обгортки, кольорі таблеток та інше. На такому психологічному механізмі побудований так званий «плацебо-ефект».

Плацебо – термін. Який вживають для призначення спеціально виготовлених індиферентних лікарських форм, що за зовнішнім виглядом не відрізняється від лікарського препарату, але не містять діючих речовин і застосовується для перевірки дії нових ліків та в терапевтичній практиці.

Важливою стороною взаємодії медичного працівника і пацієнта є етика та деонтологія – вчення про належну медичного працівника в процесі виконання ним професійних обов’язків. Медична етика визначає закони моралі, які пов’язані з умовами професійної діяльності і регулюють внутрішньопрофесійні відносини. Професійна мораль лікаря підпорядкована охороні життя і здоров'я людини.

Одним із наслідків порушення взаємостосунків між лікарем і хворим є ятрогенія. Ятрогенія – загальна назва для визначення психогенних розладів, що виникають в наслідок негативних впливів на людину слів або дій лікаря або медичної сестри або інших медичних працівників.

В походженні ятрогенії необхідно розрізняти дві взаємопов’язані сторони:

- поведінка лікаря;

- особливості особистості хворого.

Сила ятрогенних впливів збільшується, наприклад, при директивному, авторитарному характері взаємостосунків лікаря і хворого Ятропатії – це негативні наслідки для хворого, в результаті неправильних дій або призначень лікаря чи необґрунтованого використання інструментаольно-лабораторних досліджень , що шкодить здоров'ю хворого.

Розрізняють такі види ятьропатії:

а) ятьропатії травматичного походження (травма дитини під час пологів, наслідки неправильно виконаного хірургічного втручання та ін.)

б) ятьропатії інтоксикаційного походження (помилковий вибір ліків, їхньої дози);

в) ятьропатії інфекційного походження (ускладнення внаслідок застосування вивороток та вакцин, ат також всі лікарські порушення епідеміологічного режиму);

г) ятьропатії організаційного походження (в наслідок неправильної організації обстеження, лікування та догляду за хворими).

Можливості соматопсихічних та психосоматичних взаємовпливів відомі давно, однак за останній час ця проблема набула такого значення, що її слід розглядати окремо. Психосоматика – це напрямок медичної психології, що вивчає вплив психологічних факторів на виникнення певних соматичних захворювань.

Психоматична медицина розділяється на три групи психоматичних розладів:

1) конверсійні симптоми;

2) функціональні синдроми;

3) психоматичні захворювання.

При конверсійних симптомах невротичний конфлікт отримує вторинну соматичну відповідь. Симптом має символічний характер, а демонстрація симптомів розуміється як справа розрішення конфлікту.

Функціональний синдром – це набір симптомів, які стосуються різних органів та систем. З розладів серцево-судинної системи типовим є гіперкінетичний серцевий синдром, синдром вегето-судинної дистонії, пароксизмальна супервентрикулярна тахікардія.

Синдром порушення дихальної системи – гіпервентиляційний синдром, невротичний дихальний синдром та інші.

Розлади шлунково-кишкового тракту поділяються на функціональні симптоми та порушення харчової поведінки.

До функціональних розладів сечо-статевої системи переважно відносять функціональні сексуальні розлади.

До класичних психоматичних захворювань відносять захворювання, роль психологічних факторів в етіопатогенезі яких вважають доведеною: ессенціальна гіпертонія, виразкова хвороба дванадцятипалої кишки, бронхіальна астма, цукровий діабет, нейродерміти, ревматозний артрит та виразковий коліт.

Біологічна модель хвороби, найбільш прийнята в теперішній час, зумовлює прагнення до подальшого вдосконалення методів біологічної терапії – лікарських, фізичних та ін.

У проблемі співвідношення психологічного і фармакологічного одним із найважливіших є питання про дію фармакологічних речовин на психіку людини. Значення цієї проблеми підкреслюється самим фактом виділення із фармакології самостійної дисципліни – психофармакології.

Останнім часом здійснюється пошук нових ефективних фармакологічних препаратів, що нормалізують процеси тканинного метаболізму в центральній нервовій системі. Ці препарати широко використовуються в терапії астенічних станів різного генезису, зниженні загальної активності, порушення памяті, вегетативних дитсфункціях.

Вазоактивними нейрометоболітами, що використовуються для нормальної функції центральної нервової системи у випадках гострої і хронічної гіпоксії та ішемії, є Актовегін та Інтенон – препарати фірми «Nykomed» (Австрія). Препарат Інтенон складається з трьох компонентів, що діють сумісно, одночасно та односпрямовано на різні ланки патогенезу ішемічного та гіпоксичного ураження головного мозку. Етаміван активно впливає на лімбіко-ретикулярний комплекс. Активація ретикулярної формації стовбура мозку – це основний пусковий механізм зберігання активного функціонування нейронних комплексів кори та підкорково-стовбурових структур. Гексобендин активує та збільшує транспорт та споживання глюкози і кисню клітинами мозку за рахунок анаеробного гліколізу і активації пентозних циклів, стимулює нейрональний метаболізм.

Етофілін активує метаболізм міокарду, а також має стимулюючу дію на підкоркові утворення, середній мозок та стовбурні центри.

Інтенон: ішемічний інсульт, малі форми ішемічних порушень мозкового кровообігу різного генезису; дисциркуляторна, посттравматична та постгіпоксична енцефалопатія, черепно - мозкова травма , атеросклеротичний паркенсонізм, церебральні судинні кризи, вегето-судинна дистонія, зниження розумової активності, астенія, судинні деменції.

Актовегін – препарат, що містить низькомолекулярні пептиди, деривати нуклеїнових кислот та амінокислоти, мікроелементи, гліколіпіди

В медичній практиці Актовегін застосовується при метаболічних та судинних порушеннях центральної нервової системи, захворюванні периферійної нервової системи, порушенні артеріального та венозного кровообігу, ураженні шкіри та слизових оболонок різного генезису, профілактиці ускладнень після важких хірургічних операцій, виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки.

Львівський національний медичний Університет

ім. Д.Галицького

Самостійна робота на тему:

Пам'ять і увага

Студентки медичного

факультету № 2

група №20

Юрченко В. В.

Львів – 2005

П А М Я Т Ь

Пам'ять (від грецького mnemo) – одна з найважливіших функцій головного мозку. Якщо сприймання – це початковий етап пізнавального процесу, відображення об'єктивної реальності, що діє на наші органи чуття в даний час, що пам’ять – це відображення об’єктивної реальності, але тієї, що діяла в минулому. Будь – коли сприйняте, пережите в подальшому не зникає, і за певних умов матеріал минулого може бути більш або менш точно відтворений знову.

Пам’яттю називається здатність індивідуума зафіксувати, зберегти і відтворити дані колишнього досвіду.

Пам'ять складається з трьох процесів:

1) запам’ятовування , або закріплення, інформації (фіксація);

2) збереження, або утримання, інформації (ретенція);

3) відтворення інформації (репродукція).

Ці процеси тісно пов’язані один з одним, і поділ їх до певної міри умовний.

Людська пам'ять тримає в собі два види інформації: видову, нагромаджену в процесі еволюції протягом багатьох тисячоліть, що виявляється безумовними рефлексами та інстинктами і передається спадково, та набуту в процесі життя кожної людини, що реалізується в умовних рефлексах.

Вважають, що пам'ять людини має морфо-функціональні передумови для засвоєння необмеженого обсягу інформації. Про безмежні можливості людської пам’яті свідчать численні факти, відомі нам з історії. Особливо добре пам'ять була розвинена у стародавніх народів. Так, книги Вед зберігалися протягом восьми століть у пам’яті народу Індії.

Японські діти витрачають не менше як два роки на вивчення лише літер або знаків перед тим, як починають читати. Це набагато важче, ніж навчання будь-якого важкого предмету у наших школах.

В основі людської пам’ять, фізіологічних механізмів її лежить система умовних рефлексів, утворення часових зв’язків, або «слідів» процесів, що відбуваються в нервовій системі, детально вивчених І.П.Павловим і його школою.

З існуючих теорій пам’яті на сьогодні загальновизнаною є хімічна, згідно з якою імпульси, що надійшли до кори головного мозку, спричиняють у нервових клітинах зрушення їх хімічного складу; відіграє певну роль РНК, яка неначе шифрує, кодує інформацію і наділяє її «місцем зберігання».

Міцні зв’язки, що дають змогу згадувати, утворюються в людини з 4 – 5 років. Пам'ять у дітей має переважно чуттєвий характер, де основна роль належить емоціям.. Розвиток пам’яті великою мірою залежить від умов життя, виховання, навчання.

Осмислене запам’ятовування в основному розвивається у дітей разом з мовленням. У шкільні роки розвивається здатність до запам’ятовування абстрактно-словесного матеріалу.

З віком дедалі більше виявляється логічна переробка запам’ятовуваного матеріалу, його систематизація, узагальнення, що створює передумови міцного запам’ятовування інформації.

Головну особливість людської пам’яті І.М.Сєченов вбачав не у фотографічності відтворення, не в дзеркальності фіксування, а в переробленні сприйнятого, у класифікації і сортуванні сприйнятих образів.

Серед процесів пам’яті особливе місце належить запам’ятовуванню. Процес фіксації інформації (його іноді називають консолідацією) триває від кількох секунд до кількох годин. Запам’ятовування пов’язане, як уже зазначалося, з кодуванням інформації, що надходить до мозку, в молекулах РНК. У мозку людини кількість РНК постійно зростає від моменту народження до 40 років, у період між 40 і 60 роками вона не змінюється, залишаючись на індивідуально постійно високому рівні, а потім поступово зменшується, головним чином за рахунок зниження швидкості запам’ятовування і можливості зосереджувати увагу і концентрувати її на певному об’єкті.

Пам'ять до певної міри вибіркова. Не все, що сприймається, однаково запам’ятовується. Найкраще запам’ятовується те, що було пов’язане з досягненням поставленої мети.

Запам’ятовування предметів, явищ, дій, вчинків, думок і почуттів за ступенем активності може бути мимовільним і довільним.

Мимовільне запам’ятовування ґрунтується на створенні тимчасових зв’язків переважно на рівні першої сигнальної системи, і тому воно здебільшого менш міцне, а довільне – на рівні другої сигнальної системи, воно більш стійке.

При мимовільному запам’ятовуванні ми не ставимо собі певної мети що до того, що потрібно запам’ятати, але запам’ятовування відбувається неначе само собою. Мимовільному запам’ятовуванню сприяють емоції, що забарвлюють певну подію ( як позитивні, так і негативні).

Основна роль у нашому житті і діяльності, безсумнівно, належить довільному запам’ятовуванню , при якому засвоєння інформації і починається, і стимулюється волею, тобто здійснюється навмисно і має цілеспрямований характер.

Велике значення має спрямованість на міцність запам’ятовування, наприклад, орієнтація або установка на час (запам’ятати назавжди, надовго). Як правило, така інформація запам’ятовується на тривалий час, більш міцно, ніж тоді, коли людина каже сама собі «Запам’ятати на короткий час». Застосування свідомого зусилля для запам’ятовування робить свідоме запам’ятовування більш продуктивним і міцним.

Запам’ятовування, як довільне, так і мимовільне, значною мірою залежить від спрямованості інтересів людини, її активності, уваги, емоційної значущості інформації. Гірше запам’ятовується те, що сприймається байдуже.

Міцність запам’ятовування залежить від багаторазового повторення матеріалу, ритмічності заучування. Мають значення і загальний стан людини, гострота зору, стан її нервової системи. Якщо людина бадьора, активна, то запам’ятовування ефективне, якщо мають місце ознаки стомлення нервової системи. Знижується можливість зосередитися, сконцентрувати увагу, то запам’ятовування менш продуктивне. Виснаження ослабляє пам’ять.

Запам’ятовування залежить від сили подразника і сили дії його, але все до певних меж, бо існує поріг фізичної витривалості аналізаторів. Якщо подразнення надто сильне, то розвивається охоронне гальмування і запам’ятовування буде в занепаді.

Запам’ятовування за зв’язками, в яких воно здійснюється, ділиться на асоціативне, смислове (логічне), механічне.

Смислове запам’ятовування у 24 – 26 разів швидше за механічне і більш продуктивне, бо має зв'язок з минулим досвідом і будується за принципом причинно-наслідкових відношень.

Смислове запам’ятовування особливо важливе при запам’ятовуванні словесного матеріалу, коли треба розуміти і міркувати.

Асоціативне запам’ятовування – це встановлення зв’язків між враженнями, що виникають у свідомості.

Асоціативне запам’ятовування здійснюється:

а) за суміжністю, тобто предмети або явища запам’ятовуються в тому порядку, в якому вони сприйняті;

б) за схожістю – якщо те, що сприймається, має деякі основні ознаки з іншими предметами або явищами;

в) за контрастом або протилежністю між іншими предметами і явищами.

Механічне запам’ятовування здійснюється без розуміння суті. Його ще називають зазубленням, потребує багато сил, бо відбувається без внутрішньої переробки інформації, воно малопродуктивне і не дуже міцне; те, що запам’ятовується механічно, згадувати важче.

Обсяг запам’ятовуваного матеріалу значно зростає, якщо між окремими його частинами встановлюється певні зв’язки, асоціації.

За характером запам’ятовування розрізняють емоційний, образний і словесно-логічний вид пам’яті.

Фізіологічною основою відмінності між образною і словесно-логічною пам’яттю є особливості співвідношень сигнальних систем. Якщо при запам’ятовуванні переважає перша сигнальна система, формується образний вид пам’яті, якщо переважає друга сигнальна система, – словесно-логічний.

Образний вид пам’яті базується на здатності людини до запам’ятовування інформації, що надходить через органи чуття, тобто конкретних образів. Людина, згадуючи, уявляє образи дійових осіб, предмети, явища. Образний вид пам’яті тісно пов’язаний з емоційною пам’яттю. Цей вид пам’яті більш властивий дітям.

Словесно-логічний вид пам’яті ґрунтується на використанні словесних позначень, логічних зв’язків, понять, тобто це фіксування і збереження думки, позначеної словами.

Поліпшує запам’ятовування одночасна участь у процесі пізнання всіх або багатьох аналізаторів разом із мисленням і мовленням.

Пам'ять людини має свої індивідуальні особливості. В одних переважає слухова, в інших -- зорова пам’ять, залежно від того, через які органи чуття сприймається і фіксується інформація. Третій тип пам’яті – рухова , або моторна, вона властива особам, які запам’ятовують ін формацію, пов’язану з рухом. Найчастіше зустрічається мішаний тип пам’яті. Але є ще один тип пам’яті, мабуть, найстійкіший – це пам’ять на почуття, на переживання, тобто емоційна пам’ять.

Для полегшення запам’ятовування і збільшення обсягу пам’яті використовують мнемотехніку (мистецтво запам’ятовувати) – систему різних способів. Для цього слід: включити в роботу велику кількість органів чуття, що беруть участь у сприйманні; концентрувати увагу; обрати оптимальний темп сприймання і зрозумілість засвоєного; не читати наступне, поки не стало зрозумілим попереднє; повторювати; обрати спосіб розподілу матеріалу – запам’ятовувати цілком чи частинами; комбінувати заучування – спочатку загальне ознайомлення, осмислення матеріалу, а потім заучування частинами за планом; користуватися логічним осмисленням матеріалу; застосовувати таблиці, схеми, записи.

Логічний метод. Елементи певного списку асоціюють один з одним у ланцюжок за допомогою мислитель них образів.

Метод Loсі . Цей метод застосовували грецькі та римські оратори. Вони пригадували всі об’єкти. що були на дорозі, по якій щодня ходили до міста (місця). Згодом до кожного з цих місць вони прив’язували тезу, аргументи промови.

Збереження – це здатність утримати, зберегти сприйняту інформацію. Коли говорять про хорошу або погану пам’ять, то, як правило, мають на увазі здатність надійно тримати якісно великий обсяг відомостей, понять, уявлень, визначень, досвіду і тощо. Ще французький психіатр Рібо помітив, що індивідуальні назви утримуються в пам’яті значно гірше, ніж імена загальні і поняття. Це пояснюється тим. Що при запам’ятовуванні індивідуальних імен мають місце майже виключно механічні, менш стійкі, а при запам’ятовуванні загальних назв, а особливо понять, -- більш смислові зв’язки.

Розрізняють дві форми збереження інформації в пам’яті: короткочасну і тривалу. Для короткочасної характерне утримання інформації в пам’яті від кількох секунд до 1 – 2 діб. Утримання інформації в пам’яті аж до кількох місяців і років вважається тривалою пам’яттю. Якщо інформацію сприймають протягом 40 – 60 хв. і більше, вона переходить у блок тривалої пам’яті.

Існує також оперативна пам’ять, особливості якої полягають в її ніби посередницькій участі, у взаємозв’язку між короткочасною і тривалою пам’яттю, коли здійснюється добір інформації з короткочасної пам’яті і вона «засилається» в тривалу.

Третій процес пам’яті – відтворення інформації .

При відтворенні зафіксованого в пам'яті нерідко воно зіставляється з тим, що сприймається в конкретний момент, і у випадку виявлення схожості відбувається впізнання – найпростіша форма відтворення, яка виникає при повторному сприйманні матеріалу. Найбільш ранні вияви пам’яті у формі впізнання проявляється у дитини, коли вона впізнає свою матір у перші місяці життя, посміхається при появі, тягнеться до неї.

Відтворення може бути довільним і мимовільним.

Мимовільне пізнання здійснюється без спеціальної мети що-небудь згадати, воно виникає неначе само по собі, ненавмисно, часом у результаті якихось асоціацій.

Довільне відтворення має в житті і діяльності людини основне значення. Легкість, швидкість, точність відтворення тісно пов’язані з двома попередніми етапами процесу пам’яті – запам’ятовування і збереження, їхніми якостями.

Різновидами довільного відтворення є пригадування та спогади.

Відтворення не слід ототожнювати з уявленням. Основою уявлення є пам’ять. Уявлення – це психічний процес відображення в свідомості людини образів, раніше сприйнятих предметів і подій об’єктивної діяльності, що в даний момент не діють на органи чуття.

Уявлення характеризується наочністю. По суті, це чуттєво-зоровий або чуттєво-слуховий образ навколишньої діяльності.

Уявлення слід відрізняти від персеверуючих образів , що є виявом процесів циклічного збудження нейронних структур, пов’язаних із запізненням сигналу про припинення дії.

Розрізняють три рівні вияви пам’яті. Найвищим рівнем вважають відтворення. Другий рівень – упізнавання . Якщо вона добре виявлена, то людина може безпомилково упізнати текст, формулу, бачену лише один раз. Нарешті, третій, нижчий рівень пам’яті – полегшуючий . У цьому випадку людина не може самостійно згадати абу упізнати текст, формулу, картину.

Пам'ять характеризується, головним чином відстроченим відтворенням – у цьому і полягає значення пам'яті, тобто людина може нагромаджувати досвід і зберігати його, користуватись ним на практиці.

Усе, що людина запам’ятовує з часом забувається. Забування – процес протилежний збереженню. Перш ніж піти з пам'яті , подія втрачає зв'язок з теперішнім. Найчастіше забувається другорядне, краще зберігається істотне, основне, воно зберігається і довше, і повніше.

Пам'ять не є якоюсь самостійною функцією, вона щонайміцніше пов’язана з особистістю, її внутрішнім світом, інтересами прагненнями. Тому розвиток і вдосконалення пам'яті відбувається паралельно з розвитком людини, а ті чи інші етапи пам'яті – це результат зміни взаємостосунків людини із зовнішнім світом і людьми.

Розглянуті питання фізіології пам'яті. Її процесів і особливостей вияву мають суттєве в комплексному оцінюванні стану психічної діяльності як здорової, так і хворої людини.

У В А Г А.

На органи чуття людини одночасно діють безліч різноманітних подразників.Але не всі вони безпосередньо проникають у її свідомість. Відбувається неначе відбір тієї інформації, що становить інтерес і має важливе значення для особистості. Решта сприймається як другорядне, нечітко, або взагалі не помічається. Вибірковий, цілеспрямований характер психічної діяльності складає сутність уваги.

Найважливішою умовою будь-якої діяльності людини є увага. Сама сутність життя потребує такого, що сигнал про значущість навколишніх предметів та явищ був для людини сигналом «Увага!».

Увага – це спрямованість та зосередженість психічної діяльності на об’єкти та явища зовнішнього світу, а також на думки, почуття, та процеси, що відбуваються всередині у нього.

Особливе значення надавав увазі як процесу, що спрямовує психіку людини на пізнання світу, К.Д.Ушинський. Він порівнює її з дверима, через які проходить усе потрапляє в душу людини із зовнішнього світу. На відміну від таких пізнавальних процесів, як відчуття, сприймання, мислення і пам’ять, увага свого особливого змісту не має. Утримуючи психіку в тому чи іншому напрямі, увага характеризує передусім динаміку психічних процесів і разом з тим вона невіддільна від них.

Увага людини має соціальну природу. Вона виникає в процесі праці і на основі праці.

Згідно з поглядами І.М.Сєченова, увага має рефлекторний характер. Її спрямованість на об’єкт є специфічною відповіддю організму на зміни в зовнішньому середовищі, які мають для людини важливе значення.

Основною спрямованістю уваги І.П.Павлов вважав спеціальну установку аналізаторів на сприймання об’єкта, що веде до створення у відповідній ділянці кори великого мозку вогнища з оптимальною збудливістю. Внаслідок цього порівняно легко створюються тимчасові нервові зв’язки.

У психології розрізняють відповідні види уваги.

За наявністю вольової регуляції розрізняють увагу мимовільну, довільну та після довільну. Увагу, зумовлену сильними, контрастними, значущими подразниками, що діють на людину яскравістю, несподіваністю, динамізмом, називають, мимовільною . Виникнення мимовільної уваги визначається фізичними, психологічними і психічними факторами. Мимовільна увага сприймається безпосередньо сприйнятими змінами в навколишньому середовищі. Увагу привертає все незвичне, тому що реакція на нього не ослаблена внаслідок зникнення. Мимовільну увагу може викликати сильний подразник: різкий запах, яскраве світло і барви, голосні звуки. Мимовільна увага триває, поки діють відповідні подразники.

Вияв довільної уваги пов'язаний з використанням вольового зусилля, тобто це вид уваги що виявляється у випадку, коли людина ставить перед собою певні завдання і намагається їх виконати. Довільна увага нерозривно пов’язана з мовою. Механізм функціонування довільної уваги – друга сигнальна система. Потреба в постійному вольовому зусиллі в деяких випадках відпадає. Так. У ході трудової або навчальної діяльності людина може захопитися своєю працею настільки, що потреба у вольовому спрямуванні уваги зникає. У подібному випадку довільна увага набуває нових рис – залишаючись свідомою, доцільною, вона, як і мимовільна, знімає напруження, захоплює людину і підтримує активну психічну діяльність. Це і є післядовільноа увага.

Увага може бути спрямована на зовнішні об’єкти або на внутрішній психічний і фізичний стан людини, її думки, переживання, спогади, фізіологічні відхилення. Залежно від цього розрізняють увагу внутрішню і зовнішню. Ці два види уваги пов’язані між собою і виступають в єдності. Характерними властивостями уваги є обсяг, розподіленість. Здатність до переключення, відволікання, стійкість, зосередженість, неуважність.

Від обсягу уваги в психологічній науці розуміють кількість предметів або явищ, які людина утримує одночасно в своїй свідомості. Кількість таких об’єктів залежить передусім від змісту матеріалу, інтересу особистості до нього.

Разом з тим людина здатна розподіляти свою увагу , при цьому вона одночасно може виконувати дві і більше дій. Рівень розподілу уваги залежить від освоєння людиною діяльності, автоматизації дії.

Здатність людини довільно і свідомо змінювати спрямованість своєї діяльності забезпечується переключенням уваги. Переключення уваги – це не що інше, як переміщення в корі великого мозку оптимального збудження. При цьому швидкість переключення уваги залежить від рухливості нервових процесів. У керуванні спрямованості уваги особливу роль відіграє внутрішнє мовлення.

Спрямувавши увагу на обраний об’єкт, людина відволікається від інших предметів і явищ. Таке відволікання уваги від інших предметів і явищ – найважливіша умова успішного сприймання обраного об’єкта. Тим часом у процесі навчання і виховання буває небажане відволікання, відвернення уваги, тобто зміна спрямованості уваги людини під дією сторонніх подразників.

Відволікання уваги, за думкою психофізіологів, відбувається за рахунок виникнення негативної індукції в корі великого мозку. Воно відбувається мимовільно.

Зосередженість уваги залежить від мотивації діяльності та індивідуальних якостей людини. Якісною характеристикою зосередженості уваги людини на об’єкті є рівень її концентрації. За високого рівня концентрації спостерігається захопленість людини діяльністю, яку вона виконує. Концентрація уваги змінюється в часі – періодично підвищується і знижується. Такі зміни називаються коливанням уваги.

Практична діяльність людини вимагає стійкост і уваги. Людина, яка має стійку увагу, здатна досить довго, якщо це потрібно, зосереджуватися на обраному об’єкті.

В цілому якості уваги та її характеристики можна представити як єдину динамічну систему.

Особливо небажана у практичній діяльності медичного працівника неуважність . Неуважна людина постійно переносить свою увагу з одного об’єкта на інший, ні на чому не затримує її. При цьому можливі професійні помилки. У нормі неуважність у дорослих є наслідком втоми. В дитячому віці неуважність спостерігається частіше. Подолати її можна шляхом виховання особистості дитини

В цілому виховувати увагу – це означає формувати в людини вміння свідомо спрямовувати своє сприймання, мислення і дію відповідно до обраної мети. Для цього передусім треба зміцнювати волю, навчитися підкоряти свою діяльність почуттю обов’язку.

У клінічній практиці частіше за інші розлади уваги спостерігається підвищення відволікання . Хворим важко зосереджуватися на одному об’єкті або діяльності. Увага їхня не стійка, сторонні подразники, у тому числі й малоцікаві, можуть порушувати зосередженість уваги і діяльність хворого. Відволікання хворих буває настільки сильне, що вони не можуть зосередитися на запитаннях лікаря, постійно переключаються з однієї думки на іншу.

Відволікання уваги спостерігається при підвищеній втомлюваності, загальній слабості людини, зумовленій виснаженням нервової системи, тривалим і інтенсивним емоційним напруженням, надмірною розумовою працею. Воно може з’явитися після інфекції, інтоксикації, при травмах, пухлинах, склерозі судин головного мозку. Хворі з підвищеним відволіканням не можуть утримувати в свідомості одночасно більше одного, навіть добре їм знайомого предмета.

При ураженні лобових часток кори великого головного мозку спостерігається зниження здатності до переключення уваги. Переключення може бути настільки загальмоване, що хворий повторно виконує раніше виконану дію, не помічаючи цього.

Спостерігаються і протилежні випадки, коли здатність до переключення уваги посилюється. Таке порушення уваги характерне для хворих, які перебувають у маніакальному стані.

Зміну уваги в хворих можна встановити в простих спостереженнях, але більш точні дані одержують у результаті експериментально-психологічних досліджень. Для вивчення стійкої уваги користуються спеціальною таблицею. Правий стовпчик клітинок закривають смужкою паперу, розбитою на такі самі клітинки. Досліджуваний має простежити хід кожної лінії і відмітити закінчення її відповідним номером на смужці. Знявши смужку порівнюють її з еталоном і визначають кількість помилок. Для хворих із значним зниженням уваги можна застосовувати таблицю з меншою кількістю ліній.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий