3. внутрішньополітичні, економічні й соціальні проблеми Ірану та Іраку;
4. співвідношення сил на Близькому та Середньому Сході.
Витоки відчуження між Іраком та Іраном походять з середньовіччя, з часів, коли їх прикордонні райони стали об'єктом боротьби між Османською та Персидською імперіями.
У березні 1975 p. було підписано так звану «Алжирську угоду» у формі спільного комюніке. Вона передбачала остаточне врегулювання усіх проблем, включаючи демаркацію сухопутних кордонів на підставі Константинопольского протоколу 1913 p. 13 червня 1975 p. в Багдаді було укладено Договір про державні кордони та добросусідські відносини. Він торкався проблем демаркації сухопутних й демілітаризації річкових кордонів, забезпечення безпеки на ірано-іракських кордонах.
У другій половині 70-х pp., й особливо після революції в Ірані у 1979 p. відносини між двома країнами значно погіршилися. Ірак, скориставшись революційними подіями у Ірані, вирішив повернути собі спірні території, які він віддав у 1975 p.
17 вересня Ірак проголосив, що він анулює «Алжирську угоду» та Договір 1975 p., a 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській території. Конфлікт переріс у війну, що тривала вісім років (1980-1988). Обидві сторони зазнали значних матеріальних збитків.
Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому й Середньому Сході. Ескалація військових дій, «танкерна війна» у Затоці, значне нарощування там іноземної військової присутності призвело до загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.
Численні спроби врегулювання конфлікту здійснювалися ООН, Рухом неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, Лігою арабських держав.
Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання.
У вересні 1990 p., у зв'язку з необхідністю передислокації військ з ірано-іракського кордону на територію Кувейту, Ірак погодився на врегулювання усіх спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.
У 70-ті - 80-ті pp. район Перської затоки формується як самостійний економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна частка близькосхідної регіональної системи. Це - один з найважливіших у економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано близько 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задовольняє близько чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки є актуальною для світового співтовариства.
Проблеми безпеки Перської затоки доречно розглядати як систему трьох рівнів:
1) національний; 2) регіональний; 3) глобальний або міжнародний.
На сучасному етапі для країн Перської затоки особливе значення має як перший, так й другий рівень. Зумовлено це рядом важливих обставин:
1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів
2) неврегульованими територіальними суперечками між країнами,
3) відсутністю балансу воєнно-політичних сил в регіоні,
4) історичною традицією вирішення суперечок воєнним шляхом.
Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком Кувейта у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.
Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки стало створення Ради співробіництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).
РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Перської затоки, крім Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що продемонструвала неефективність існуючої тут системи безпеки, а також загроза поширення ідей ісламського фундаменталізму з боку Ірану.
Спільні цілі й головні форми діяльності організації: - інтеграція, координація й взаємодія на шляху до повної єдності; - поширення й зміцнення зв'язків; - уніфікація структур у різних сферах.
Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:
- безпека й стабільність у регіоні забезпечується самими державами. Відмова від будь-якого іноземного втручання. Необхідно врегулювати міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-морських флотів та іноземних військових баз;
- стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;
- держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою солідарність з Лігою арабських держав (ЛАД) та Організацією Ісламська Конференція (ОІК);
- держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєднання та ООН.
Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин.
У нових умовах можливі декілька варіантів забезпечення регіональної безпеки:
- перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Перської затоки), розширення її за рахунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії;
- залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;
- залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних ВМС США та будівництво відповідної військової інфраструктури;
- відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої стала б ООН.
Кувейтська криза: коротка довідка
2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією.
Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни. Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.
Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.
Першийторкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а також її наслідками для Кувейту.
Другий - регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Перської затоки.
Третійаспект - це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.
Ця криза співпала з початком нового етапу розвитку міжнародних відносин, одночасно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід-Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на нову роль у міжнародних відносинах. Перська криза продемонструвала, що регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.
Кувейт з 1914 p. знаходився під протекторатом Великобританії. У 1961 p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та «спадкоємних» прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 p.
Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги Арабських Держав, а у 1963 p. - до ООН. У жовтні 1963 p. в Багдаді було укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак про визнання Кувейту як незалежної держави та кордони.
У 70-ті - 80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива - Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у 1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Саудівської Аравії були обмежені.
Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав можливість додати до своїх 10% світових розвіданих запасів нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.
Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася ступенем її інтернаціоналізації.
Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис., Саудівської Аравії -118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції -10,5 тис., Єгипту -19 тис., Сирії -15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману -25,5 тис., Марокко й Пакистану - по 5 тис. чол.
Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту проти Іраку на своїй території.
Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.
Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.
Перший етап - з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому числі Іраком.
Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до початку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного врегулювання конфлікту.
Третій етап - січень – лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію Є.М.Примакова, радянсько-іракські переговори. Результати відсутні.