Подібні процеси мали місце й на інших континентах. Країни Латинської Америки створили декілька регіональних об’єднань. Серед перших у 1960 р. були створені Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (LAAFT), яка об’єднала 10 країн Південної Америки й Мексику, а також Центральноамериканський спільний ринок (CACM), у який ввійшли 5 країн Центральної Америки. У 1973 р. сформувався Карибський спільний ринок (CCM), до якого ввійшло спочатку 4 острівні держави, а через рік він приєднав до себе ще 9 держав. У 1980 р. виникла Латиноамериканська асоціація інтеграції (LAIA), на базі якої у 1990-і роки було створено Спільний ринок країн Південної Америки (MERCOSUR) [34].
Перша хвиля регіоналізації, яка продовжувалася з 1960-х до середини 80-х років, оформлювалася у вигляді пактів між країнами, що розвивалися, або у вигляді додаткових угод, які дозволяли цим країнам брати деяку участь у діяльності Європейського Співтовариства.
Друга хвиля регіоналізації, яка сформувалася протягом двох останніх десятиліть XX ст., різко відрізнялася від першої. США надали їй активну підтримку, і вона здійснювалася на більш широкій основі й в умовах, коли існувало значно менше перешкод у торгівлі, ніж раніше. На цьому етапі країни, що розвиваються, почали демонструвати своє пріоритетне бажання співробітничати з країнами першого світу, а не об'єднувати зусилля з країнами третього світу.
Розглядаючи хід регіоналізації на межі двох століть, дуже важливо одержати відповідь на питання, чи є зміцнення трьох економічних блоків (“триполярний світовий устрій”), центрами яких стали ЄС, Японія та США, загрозою для багатосторонньої торгівлі та джерелом широкомасштабних конфліктів? Можливо, світ може знайти відповідь у розгортанні діяльності СОТ, здатної ув’язати у єдине ціле три могутні регіональні угруповання, і у цьому випадку буде виправданим вислів Б. Франкліна про те, що “жодна нація не була зруйнована торгівлею”.
Важливо також відповісти на питання, чи дає регіоналізація якісь переваги країнам, що розвиваються? Адже вони у більшості своїй мають досить ліберальні торгові режими. Існує також небезпека, що регіоналізація може порушити підвалини вільної торгівлі, що так важко впроваджувалися, через використання регіональними блоками практики нетарифного регулювання. На думку спеціалістів, регіоналізм на початку XX ст., а також відразу після Другої світової війни, представлений кількома блоками, був корисним у тому розумінні, що на тому етапі міжнародного поділу праці саме блоки були здатні шукати компроміси й досягати скорочення чи усунення існуючих торгових перешкод шляхом переговорів, для того щоб прискорити створення світової системи вільної торгівлі.
Однак спеціалісти відмічають, що регіоналізація приховувала у собі чимало пасток. Одна з них полягала у тому, що регіоналізм виявив себе повільним й менш ефективним, ніж система багатосторонньої торгівлі [46]. Це підтверджує хоча б той факт, що ЄС вже більше 40 років йде до побудови єдиного ринку.
Другим недоліком є те, що регіоналізм не в змозі дати більш позитивні результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може бути угода між Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи на факт підписання цієї двосторонньої угоди, Мексика була не здатна забезпечити адекватний захист права на інтелектуальну власність, оскільки країна, яка розвивається, значно відстала від найбільш передової в технологічному плані країни світу з багатьох соціально-економічних показників.
Одним з інтелектуальних питань, яке постійно обговорюється, особливо в останні два десятиліття, є питання про те, які ж переваги одержують країни, що беруть участь у регіональних блоках. Це стає ще більш актуальним у зв’язку з тим, що у межах світової торгівлі торгові бар’єри значно знижено, і тому преференційна лібералізація всередині регіонального об’єднання може дати лише дуже незначний результат. Таким чином, переваги участі у регіональних угрупованнях закладені в інших потенціальних можливостях блоків.
Одна з найбільш важливих привабливих сторін такої участі визначається можливістю “імпорту” організаційного менеджменту в галузі торгівлі й передання технології щодо організації економічної політики з боку країн-учасниць [35]. Більше того, умови участі в регіональних блоках вимагають гармонізації як агропромислової, так і податкової політики, координації політики у сфері захисту навколишнього середовища та прихильності країн-учасниць до стабільної монетарної політики й постійного валютного курсу.
На початковому етапі регіоналізації, у ході її першої хвилі, почали з’являтися перші регіональні угрупування у рамках “Південь-Південь” та “Північ-Північ”. Як показала практика організації роботи регіональних угруповань у рамках “Південь-Південь”, більшість з них не витримало випробування часом, і лише 5 з 34, тобто 15%, змогли зберегтися й зробити певний внесок у міжнародну торгівлю. До найбільш успішних серед них, мабуть, можна віднести Центральноамериканський спільний ринок (САСМ), однак й у нього результати були незначні. В цілому, у межах регіональних угруповань “Південь-Південь” спостерігалася досить низька, позбавлена динаміки внутрішня регіональна торгівля, й загальні вигоди від подібної регіоналізації були дуже обмеженими. Учасники таких регіональних угруповань, як правило, заявляли, що регіональна інтеграція через преференційну торгівлю серед країн, які розвиваються, є досить сумнівним експериментом. І справа зовсім не у складнощах щодо втілення в життя цієї схеми, а у тому, що внутрішні ринки угруповань “Південь-Південь” надто малі, у порівнянні зі світовими ринками, для того, щоб стати генераторами росту глобальної торгівлі. На думку учасників таких об’єднань, у майбутньому роль регіоналізації серед країн, що розвиваються, має бути обмежена сферами суто регіональних інтересів, у тому числі при створенні національної системи освіти, для здійснення регіональних проектів по охороні оточуючого середовища та при реалізації програм по вдосконаленню інфраструктури, включаючи будівництво шляхів, транспортних розв’язок, гребель тощо.
З практики регіональних угруповань “Північ-Північ” можна констатувати, що ці угруповання, незважаючи на труднощі і конфліктні ситуації, які траплялися, змогли довести свою життєздатність. ЄС, незважаючи на його сумнівний внесок у розвиток світової системи вільної торгівлі, виявився досить успішним, особливо у політичному плані, коли досяг зменшення напруженості у відносинах між такими учасниками регіонального блоку, як Франція й Німеччина. Стосовно ж торгових можливостей ЄС при деякому скороченні рівня тарифного регулювання створив досить серйозні нетарифні бар’єри, які за підрахунками спеціалістів за період з 1966 по 1986рр. збільшилися у 5 разів. Особливо високі нетарифні бар’єри ЄС встановив у сфері сільгосппродукції, хоча в Європі існують регіони, у яких національні сільськогосподарські ринки закриті ще більше, а саме - у північних країнах і Швейцарії [34, c. 79-80].
Які ж перспективи створення світової системи вільної торгівлі в умовах, коли зміцнюються регіональні торгові угруповання? Це питання особливо актуальне для країн, що розвиваються, а для маленьких країн особливо, оскільки для них доступ на ринки промислове розвинутих країн є життєво необхідним. Насамперед, тривожить та обставина, що просування світу у напрямі до триполярного світового устрою може значно посилити ізоляцію тих держав, які не ввійшли у ті чи інші регіональні блоки. Це зауваження стосується й майбутнього економічного розвитку України, оскільки вона дійсно найближчим часом може опинитися в ізоляції, розмістившись між країнами Європейського Союзу на Заході й країнами-членами СНД на Сході, де Україна виступає у ролі асоційованого члена.
Питання оперативного визначення участі у регіональних угрупованнях для малих країн завжди актуальне (а сьогодні Україна за обсягами товарообігу може бути віднесена до групи країн-карликів). Прикладом оперативного визначення своєї участі може бути Канада, яка після деяких роздумів, лише після того, як США та Мексика анонсували свою згоду по НАФТА, терміново оформила членство у цьому регіональному об’єднанні.
Ідеї формування торгових блоків почали обговорюватися серед європейського, азіатського й американського ділового світу у другій половині 1990-х років. Формування трьох економічних регіонів “тріади”, що включає Європу, Північну Америку й Азіатський блок, для багатьох позаблокових країн не є обнадійливим.
Як висловився державний міністр Сінгапура Кер Сін Цзе, інтеграційний процес у Європі, Маастрихтський договір і угода про Європейську економічну зону збентежили світ у зв’язку з вірогідністю появи «Європейської фортеці». У різних колах також висловлюється занепокоєння з приводу НАФТА, яка, як вважають, зможе відвернути значні обсяги торгівлі й капіталовкладень від інших регіонів. Чи існують засоби захисту інтересів позаблокових країн? На це запитання є дві різні відповіді. З одного боку, правила й норми СОТ регулюють поведінку країн-членів і у змозі захищати інтереси всіх учасників Всесвітньої торгової організації, як тих, що входять у блоки, так і тих, що до них не входять, по усуненню перешкод на шляху до вільної торгівлі. З іншого боку, розширення й зміцнення ЄС та інших союзів спрямовано на покращення життєвого стандарту всередині блоку і створює можливості для прискореного зростання обсягів внутрішнього ринку, що корисно для країн-сусідів, які не входять у ці угруповання. Для України зміцнення й розширення ЄС також дає унікальну можливість розширити поставки своєї сільгосппродукції й інших товарів на його ринки, що може стати одним із істотних джерел відродження економіки України. Однак слід пам’ятати, що розширення блоків, і ЄС у тому числі, - справа повільна, тому в України ще є час для наведення порядку у своєму агропромисловому комплексі й підготовки його для конкурентної боротьби як на Заході, так і на Сході.