регистрация / вход

Передумови, рушійні сили та перспективи еволюції російсько-грузинського конфлікту у Південній Осетії

Вивчення причин та рушійних сил російсько-грузинського конфлікту в контексті їх значення для зовнішньої політики України. Визначення наслідків та тенденцій розвитку російсько-грузинського конфлікту у майбутньому, їх впливу на міжнародні світові стосунки.

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Ужгородський національний університет»

Факультет суспільних наук

Кафедра Політології

Курсова робота

Передумови, рушійні сили та перспективи еволюції російсько-грузинського конфлікту у Південній Осетії

Виконала:

Студентка 2 курсу

Денного відділення

Мотико Аліна Василівна

Науковий керівник:

доц.. Лендьєл М. О.

Ужгород – 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичні витоки та сучасні причини виникнення російсько-грузинського конфлікту 2008 року

Розділ 2. Рушійні сили політичного конфлікту між Росією та Грузією

Розділ 3. Наслідки російсько-грузинської війни для міжнародної політики та українсько-грузинських відносин

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Актуальність теми даної курсової роботи визначається тим, що Росія і Грузія є важливими партнерами України. Грузія також є важливим українським партнером по міжнародній організації ГУАМ. І Україна, і Грузія, і Росія є членами програми НАТО «Партнерства заради миру». І саме тому те, що відбувається в Грузії, важливо для нашої держави. Не менш важливим є ще один аспект, який стосується загальної ситуації в Україні – саме ці події на Кавказі загострили питання про безпеку. Для України важливе багаторазове посилення безпеки, сьогодні – це співпраця з НАТО та членство в цьому Альянсі.

Українсько-грузинські міждержавні відносини на сучасному етапі формувалися на тлі складних трансформаційних процесів. Для українсько-грузинських відносин є характерною висока динаміка політичних контактів. Регулярно проводяться зустрічі представників керівництва двох держав у рамках міжнародних форумів. Схожими є більшість ключових напрямків зовнішньої політики України і Грузії: європейська та євроатлантична інтеграція, всебічний розвиток регіонального співробітництва, тощо. Спільність цілей і пріоритетів визначають тісна взаємодія України і Грузії на міжнародній арені, зокрема, у рамках Організації Об’єднаних Націй (ООН), Організації з питань безпеки та співробітництва (ОБСЄ), Ради Європи й інших міжнародних організацій і форумів.

Історичне минуле, політичні реалії сьогодення та взаємні економічні інтереси двох країн створили атмосферу дружби і взаєморозуміння, у якій ось уже тринадцять років з часу встановлення дипломатичних відносин розвиваються відносини між Україною та Грузією.

Але ситуація вкрай ускладнилися після подій 8 серпня 2008 року, сумнозвісної дати початку російсько-грузинського конфлікту. Україна опинилася на перехресті інтересів країн Заходу (країни Європейського союзу, США) і сходу (Росія), тому проблемність ситуації в міжнародних відносинах не можливо обійти увагою, тому що зв’язки як і з Росією, так і з Грузією дуже важливі для зовнішньої політики України.

Джерельною, зокрема факторіальною базою нашого дослідження виступають оприлюднені в наукових виданнях та популярних засобах масової інформації точки зору різних науковців, експертів та політиків стосовно причин і наслідків російсько-грузинського конфлікту. Це, відбулося, насамперед, у рамках експертної дискусії у Національному інституті стратегічних досліджень на тему: «Російсько-грузинський конфлікт: причина та наслідки для європейської безпеки» [23]. Основним питанням, яке розглянули учасники дискусії: аналітики, експерти-політологи, соціологи, громадські діячі – стала участь України у загальносвітових геополітичних процесах та майбутнє нашої держави як учасника й творця європейської системи безпеки. Інтерес також представляють для ряд статей політиків і журналістів, в яких робиться спроба проаналізувати проблемність ситуації та знайти об’єктивне рішення щодо відношення до цього конфлікту України. Це такі статті у газети «Дзеркало тижня», як «Якщо завтра війна?» Сергія Рахманна [21], інтерв’ю з колишнім спікером Грузії Ніно Бурджанадзе [16], «Грузинські мотиви на азербайджанський лад» Олексія Коваля [10], а також публікації у журналі Віче «Витоки грузино-абхазького конфлікту» [3] та інші, в яких робляться спроби об’єктивно оцінити ситуацію, не зважаючи на складність та неоднозначність фактів.

Метою даної курсової роботи є визначення сутності, причин, рушійних сил та наслідків російсько-грузинського конфлікту в контексті їх значення для зовнішньої політики України.

Для досягнення визначеної мети, ми поставили перед собою наступні завдання :

· На основі аналізу різних точок зору оприлюднених в інформаційному потоці спробувати визначити причини виникнення російсько-грузинського конфлікту;

· проаналізувати різні погляди стосовно означених подій та зробити висновок про рушійні сили російсько-грузинського конфлікту;

· визначити наслідки та тенденції розвитку російсько-грузинського конфлікту у майбутньому, зокрема їх вплив на зовнішню політику України та міжнародні світові стосунки.

Об’єктом дослідження курсової роботи є сукупність політичних процесів, які зумовили виникнення, вплинули на розвиток та рушійні сили російсько-грузинського конфлікту.

Предметом дослідження є причини, рушійні сили та наслідки російсько-грузинського конфлікту.

В процесі написання даної курсової роботи використано сукупність загальнонаукових методів : метод аналізу фактів та статей, метод порівняння, а також міждисциплінарного підходу з використанням даних історії, політології, країнознавства та інших дисциплін.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділі роботи «Історичні витоки та сучасні причини виникнення російсько-грузинського конфлікту 2008 року» розглядається політичне тло теми нашого дослідження і робиться спроба визначити причини цього конфлікту. В другому розділі «Рушійні сили політичного конфлікту між Росією та Грузією» подається розгорнута характеристика політичних подій на основі даних та фактів представлених аналітичними службами різних країн. В третьому розділі «Наслідки російсько-грузинської війни для міжнародної політики та українсько-грузинських відносин» аналізуються наслідки російсько-грузинської війни для світової спільноти, та тенденції визначення зовнішньої політики Україні в світі цих подій.


Розділ 1. Історичні витоки та сучасні причини виникнення російсько-грузинського конфлікту 2008 року

Будь-який політичний конфлікт між державами ніколи не виникає сам по собі, а завжди має історичні корені. Ось і в даному випадку, для того, що зрозуміти і визначити причини російсько-грузинського конфлікту, нам необхідно звернутися до історії грузино-абхазьких відносин.

Абхазія, як і інші регіони країни (Імеретія, Гурія, Аджарія), була провінцією Грузії. У феодальній Грузії ці провінції були князівствами або дрібними царствами. У 1921 – 1931 роках Абхазія мала статус союзної республіки, що об'єднувалася з Грузією на основі особливого союзного договору. У лютому 1931-го її статус знизили до рівня автономної республіки в складі Грузії. Це продиктовано поглядами Сталіна, згідно з котрими абхазці, як «примітивний» народ, мали розчинитися в середовищі «культурного» грузинського народу. Протягом XX століття Грузія стосовно абхазців проводила не найсприятливішу політику. У період перебудови за одним із проектів автономіям пропонувалося надати такі само права, що й союзним республікам. Абхазький національний рух активно підтримав цю ідею. У листі-зверненні 1988 року було висунуто вимогу «повернення Абхазії статусу Радянської Соціалістичної республіки, який вона мала в перші роки (1921 – 1931) Радянської влади» [3, с. 40].

Напруженість між грузинами і абхазами з'явилася в кінці 1980-х років, що було викликане закликами грузинських націоналістичних угрупувань до незалежності від СРСР. Абхазьке керівництво, навпаки, хотіло б залишитися у складі СРСР, особливо після того, як в 1989 році в Тбілісі пройшли масові демонстрації, в ході яких, зокрема, звучали вимоги ліквідації абхазької автономії. Побоюючись нової хвилі «грузинізації», абхазькі власті розглядали для себе відділення від Грузії як кращий варіант. При цьому слід зазначити, що на той період абхази складали національну меншість в республіці.

Одночасно з розпадом СРСР політичні конфлікти в Грузії перейшли у фазу відкритого озброєного протистояння як між Грузією і автономіями (Абхазія, Південна Осетія), так і усередині Грузії як такий. 21 лютого 1992 року правляча Військова порада Грузії оголосила про відміну радянської конституції і відновлення конституції Грузинської демократичної республіки 1921 року.

Повернувшись до Грузії в березні 1992 року, Шеварднадзе очолив тимчасовий парламент – Державну Раду. Держрада контролювала велику частину території Грузії, за винятком Південної Осетії, Аджарії і Абхазії. Одночасно продовжувалася громадянська війна в Мінгрелії, на батьківщині Гамсахурдіа, де вірні йому сили утримували місто Зугдіді.

Абхазьке керівництво сприйняло відміну радянської конституції Грузії як фактичну відміну автономного статусу Абхазії, і 23 липня 1992 року Верховна Рада республіки (при бойкоті сесії з боку депутатів-грузин) відновила дію Конституції Абхазької Радянської республіки 1925 років, згідно якої Абхазія є суверенною державою (це вирішення Верховної Ради Абхазії не було визнане на міжнародному рівні). Верховна рада розділилася на дві частини – абхазьку і грузинську [5].

До жовтня 1992 року, отримавши поповнення і велику кількість сучасного озброєння, абхази взялися до наступальних дій. Першим було відбито місто Гагри, в боях за який велику роль зіграв так званий «абхазький батальйон» під командуванням Шаміля Басаєва.

При цьому в зоні конфлікту, на території, контрольованій абхазькими і грузинськими силами, виявилося декілька частин російських Озброєних Сил, що знаходилися тут ще з радянських часів. Вони офіційно зберігали нейтральний статус, займаючись охороною майна Міністерства оборони РФ і забезпеченням безпеки гуманітарних операцій. В той же час російські військовослужбовці виконували і розвідувальні операції на користь абхазів.

Нейтральний статус російських військовослужбовців не заважав грузинським озброєним загонам піддавати їх обстрілу, викликаючи у відповідь вогонь. Ці провокації частенько наводили до жертв серед мирного населення.

Ситуація на абхазькому фронті з осені 1992 роки до літа 1993 роки залишалася незмінною, поки в липні абхазькі сили не почали настання на Сухумі, узявши його в кільце і піддаючи артилерійському обстрілу. Сам Шеварднадзе, що узяв на себе керівництво обороною, виявився в пастці. 20 - 28 вересня 1993 року розгорілася битва, що увійшла до історії конфлікту як «Битва за Сухумі». Абхази порушили перемир'я і відновили настання. Для посилення свого угрупування грузини спробували перекидати війська в Сухумі на цивільних літаках. Абхази, розвернувши справжнє полювання на цивільну авіацію, зуміли збити декілька літаків, що заходили на посадку в аеропорту Сухумі. 28 вересня Сухумі був узятий абхазами, причому Шеварднадзе був вивезений з міста на російському катері, а потім був вимушений рятуватися втечею на літаку з пораненими [5].

До 4 жовтня 1993 року абхазькими озброєними формуваннями була звільнена вся територія республіки. Стрімкий розвиток подій викликав поголовну втечу грузинського населення – декілька сотень тисяч грузин покинули свої будинки і пішли самостійно через гірські перевали або були вивезені до Грузії по морю. Лише невелика їх частина через декілька років змогла повернутися додому. По існуючих оцінках, в ході втечі загинуло до 10 тисяч мирних жителів.

В умовах повного розвалу озброєних сил і кризи в економіці Шеварднадзе заявив про згоду вступити до СНД, взамін попросивши військової допомоги в Росії, Вірменії і Азербайджану. Це переламало хід подій. Росія «рекомендувала» абхазам зупинити наступ, і грузинські сили змогли концентруватися на придушенні заколоту в Західній Грузії.

Озброєний конфлікт з грузинською армією в 1992 – 1993 роках, за офіційними даними, поніс життя 17 тисяч чоловік, у тому числі 4 тисяч абхазів. Більше 270 тисяч грузин були вимушені бігти з Абхазії (за даними ООН на листопад 2004 року, в Грузії і за її межами було офіційно зареєстровано 280 тис. біженців з Абхазії). Втрати абхазької економіки склали 10,7 млрд. доларів.

Неврегульованість стосунків між Абхазією і Грузією, наявність багатотисячних груп грузинських біженців є постійним джерелом напруженості на Кавказі, засобом тиску на керівництво Грузії.

Протягом п'яти років після закінчення конфлікту Абхазія існувала в умовах фактичної блокади з боку як Грузії, так і Росії. Потім, проте, Росія почала поступово відновлювати трансграничні господарські і транспортні зв'язки з Абхазією. Російські власті стверджують, що всі контакти між Росією і Абхазією здійснюються на недержавному рівні. Грузинське керівництво вважає дії, що робляться з боку Росії, потуранням сепаратистському режиму.

Ситуація в Абхазії знову почала загострюватися з 2001 року. Грузію не влаштовувала присутність російських військ у регіоні, вона вбачала в цьому додатковий чинник нестабільності. У вересні 2006 року стала відомою інформація про можливе застосування Грузією «силового варіанта розв'язання абхазької проблеми». В Абхазії оголосили часткову мобілізацію, місцеве телебачення повідомило про початок бойових дій. Тоді ж у районі Кодорської долини, що контролюється грузинською стороною, сталися сутички, після чого в Кодори ввійшли регулярні війська Грузії. Це було порушенням Московської угоди 1994 року. ООН виступило проти їхньої присутності, бо це посилювало нестабільність у регіоні. В свою чергу Абхазія відмовилася від будь-яких переговорів із врегулювання, вимагаючи безумовного виведення грузинських збройних формувань Кодорська долина – єдина частина Абхазії, яку контролює Грузія [5].

Нині в Абхазії розташовані російські миротворці та спостерігачі ООН. Грузинська влада вважає, що Абхазія де-факто окупована Росією під прапором ООН. Президент Михайло Саакашвілі негативно оцінює присутність миротворчих сил Росії в зоні грузино-абхазького конфлікту. На його думку, «в минулому Росія занадто часто збільшувала нестабільність у регіоні і п «миротворці» лише намагаються втримати шматки старої імперії». Грузинське керівництво відкрито заявляє, що не зацікавлене в збереженні статус-кво в зоні грузино-абхазького й грузино-осетинського конфліктів і в участі Роси у процесі їх урегулювання «Ми повністю виключаємо участь Роси в процесі врегулювання, а також розмову з нею як із посередником В ООН Росія вже не згадується як посередник і миротворець, ми робимо все, щоб вона була визнана дестабілізуючою силою», – наголосив голова комітету парламенту Грузії з оборони і безпеки [11].

Слід зазначити, що всупереч усталеній практиці ООН, від самого початку припустилося стратегічної помилки замість уведення багато національних сил у регіоні було збережено мононаціональний контингент сусідньої держави, чиї колоніальні інтереси простягаються далеко на Південний Кавказ. Тим самим ООН мимоволі надала окупації Росією частини Грузії квазіюридичної сили, вважають у Тбілісі. Адже в Абхазії дуже сильні проросійські настрої, які Москва підтримує всіма можливими способами Тож урегулювання грузино-абхазького етнополітичного конфлікту тепер видається проблематичним. Позиція Абхазії відзначається крайнім радикалізмом, більшість и населення не вірить у можливість проведення паритетних переговорів. Це, у свою чергу, зумовлене передусім жорсткою позицією грузинської влади (включення Абхазії до складу Грузи) Тим часом абхазці навідріз відмовляються залишатися в складі Грузії. Для абхазької еліти етнополітичний конфлікт воєнного характеру став засобом здобуття незалежності від Грузії та побудови власної держави. Однак відокремлення Абхази суперечитиме територіальній цілісності Грузії.

Нинішня грузинська влада бачить кілька варіантів виходу з цього етнополітичного конфлікту. Зокрема, домогтися виведення російських миротворців із зони безпеки й замінити їх на миротворчі сили НАТО, а вже потім починати переговори. Усі варіанти врегулювання концентруються навколо обов'язкового етапу – нейтралізації впливу Роси та її військ в Абхазії [10, с. 7].

Росія завжди брала участь у грузино-абхазькому конфлікті на боці Абхазії. З 1995 року абхазький парламент звернувся з пропозицією про входження Абхазії до складу Російської Федерації. Росія надала всім охочим абхазцям російське громадянство, й більшість із них на початку 2000-х років його отримала. Це дало підставу Абхазії з 2001 року домагатися входження до СНД та об'єднання з Росією на правах незалежної асоційованої держави. Грошовою одиницею в Абхазії є російський рубель, з 2005 року діють внутрішні паспорти. Незалежність Абхазії не визнається, ані Грузією, ані іншими державами. Однак Тбілісі не контролює більшу частину Абхазії. Через намір Грузи вступити до НАТО Росія розпочала на неї тиск [3, с. 42].

Експерти та провідні аналітики, такі як Чарльз Кінг – професор Джорджтаунського університету, автор багатьох книжок, зокрема «Народи за кордоном: діаспора та міжнародні відносини в колишньому СРСР» і «Чорне Море. Історія», Андрій Циганков – професор Університету Сан-Франциско, Сванте Корнелл – директор досліджень Інституту Середньої Азії – Кавказу, професор Університету Джонса Хопкінса, визначають ряд політичних причин, які зумовили російсько-грузинській конфлікт [20].

Одною із перших причин конфлікту аналітики вважають розпад СРСР і пов’язаному з цим зміцненням політичних амбіцій етнократичних еліт у колишніх радянських республіках. Сьогодні значною мірою в результаті цих чинників колишні республіки функціонують як слабкі неефективні держави, виживаючи на образі зовнішнього ворога, західної допомоги та за рахунок відкритості російської економіки, в якій головним чином нелегально зайнята значна частина працездатного населення нових держав. Грузія – надзвичайний випадок дії усіх відзначених чинників. Наслідки згубного бажання Звіада Гамсахурдія створити «Грузію для грузинів» нічому не навчили грузинів, які продовжують підтримувати наміри уряду Саакашвілі будь-якою ціною вирішити питання територіальної цілісності. Образ внутрішнього ворога зміцнюється образом ворога зовнішнього – Росії, що начебто прагне позбавити Грузію незалежності. І це при тому, що Грузія та Молдова найбільше залежать від Росії в питаннях економічного виживання й енергопостачання. Нарешті, західні держави, прагнучи зміцнити свою військово-стратегічну й енергетичну присутність у регіоні, продовжують підтримувати войовничий етнократичний режим, таким чином сприяючи подальшій дестабілізації. Будь-яка підтримка Заходу інтерпретується Тбілісі як індульгенція на продовження небезпечного курсу на конфронтацію з Росією. Сьогодні ситуація ускладнюється й тим, що Росія більше не готова здавати свої позиції у світі та на Кавказі зокрема. Кремль наполягає на своїх інтересах у регіоні та демонструє зростаючу готовність захищати ці інтереси будь-що. Попри тиск із боку Грузії та Держдепартаменту США, що недавно вгледів в арештах російських громадян зв’язок із небажанням Росії вивести своїх миротворців із територій Південної Осетії й Абхазії, Кремль продовжує «упиратися» та надавати всіляку підтримку самопроголошеним державам [20].

Другою причиною конфлікту між Росією та Грузією визнано зближення Грузії з НАТО, хоч це і не становило безпосередньої воєнної загрози для Росії, але само собою обіцяло загострення російських відносин із Заходом і Грузією. Реальність така, що сьогодні російсько-західні та насамперед російсько-американські відносини в регіоні наближаються до стану холодної війни. США насаджують проамериканські режими, купують лояльність правлячих еліт, виштовхують Росію з давно освоєних енергетичних маршрутів, зважаючи лише на свої інтереси і, як і раніше, наполягаючи на необхідності для Кремля бути «корисним» Вашингтону.

Позиція США не сприяла зміцненню відносин між Росією та Грузією. Прагнення Вашингтона закріпитися на Кавказі, попри традиційно сильну присутність Росії в цьому регіоні, викликало в Москві дедалі більше роздратування. У цієї кризи в світі цього питання завжди був потенціал до ускладнення. Президент Грузії постійно заявляв, що конфлікти в Абхазії та Південній Осетії – насправді конфлікти між Тбілісі й Москвою, а не між Тбілісі й Сухумі з Цхінвалі. З погляду Москви, Грузія є однозначно прозахідною країною, до свого південного флангу Росія особливо чутлива, зважаючи на її проблеми на Північному Кавказі [22].

Але існує ще одна думка, виникнення серпневого конфлікту – дії Росії у Абхазії. Миротворчі сили з боку Росії, були скоріше постійними підбурювачами конфлікту. Російських миротворців неодноразово ловили на перевезенні зброї для південно-осетинських військових формувань. Майже все керівництво цього бунтівного регіону складалося фактично зі штатних співробітників спецслужб Росії, які раніше не мали жодного стосунку до цього регіону і метою яких було все що завгодно, тільки не стабілізація ситуації. В умовах постійного підтримування нестабільності з боку Росії, коли в Південній Осетії майже не було можливостей для працевлаштування та заробітку, надання російською владою соціальної допомоги лише особам, котрі прийняли російське громадянство, було кроком, відверто спрямованим на анексію цієї території Грузії. І це все на тлі постійних обстрілів сіл – як із грузинського, так і з південно-осетинського боку. Суттєвим чинником було також небажання західних країн втручатись у проблеми вибухонебезпечного регіону [29].

Отже, якщо спробувати об’єктивно підвести підсумок і визначити причини виникнення російсько-грузинського конфлікту, то можна назвати кілька причин.

По-перше, що це була спланована політична гра декількох ключових гравців – Росії, США та самого Саакашвілі, але на жаль, у якій про долю і життя простих людей ніхто навіть не замислювався.

По-друге, Саакашвілі, безперечно, бажав повернути контроль над владою у Цхінвалі. В свою чергу головною метою Росії було й залишається недопущення вступу Грузії в НАТО та появи нових гравців у регіоні, який забезпечує транзит каспійської нафти на світові ринки.

Для США ж з свого боку важливим є, навпаки, сприяння вступові Грузії в НАТО та забезпечення легітимізації своєї присутності на Кавказі. Західні експерти вважають причиною військових дій Росії скерування не лише на вирішення проблеми статус-кво у Південній Осетії. Москва хоче повалити прозахідний уряд Грузії. Кремлівським босам не подобається хода демократії на кордонах Росії і розширення ЄС та НАТО. Руйнуючи Грузію, Росія демонструє, що тісні відносини з Вашингтоном і Заходом не приносять дивідендів.

З сторони Росії думки сходяться в тому, що основною причиною виникнення російсько-грузинського конфлікту є бажання США поширити свій вплив на а сусідні з Росією країни, і насамперед послабити вплив російських політичних сил на Кавказі.

Що стосується думки України в даному питання, то насамперед, треба наголосити, що питання щодо Грузії дуже серйозне, багатогранне, і до нього не можна ставитися однозначно. Україна не повинна займати односторонню позицію в російсько-грузинському конфлікті і підтримувати тільки Грузію. Це має значення в тому світлі, що якщо в російсько-західних відносинах не відбудуться кардинальні зміни, то Україна, як проілюструвала російсько-грузинська війна, і надалі балансуватиме на межі військової конфронтації між двома ядерними державами.

Взагалі, на нашу думку, будь-який не вирішений конфлікт між державами, такий як грузино-абхазький, може будь коли вибухнути, і стати лише розмінною монетою у світовій політиці великих держав. І як це сталося в даному випадку, Росія, США і Грузія, відстоюючи політичні та економічні інтереси, не ставили у розрахунок людське життя.

Розділ 2. Рушійні сили політичного конфлікту між Росією та Грузією

Для розуміння того, що ж насправді сталося на Кавказі, треба звернутися до поняття природи конфліктів. Природа конфліктів залишилася незмінною, ми можемо говорити про зміну форми конфлікту, що є результатом об’єктивних змін: технологічна революція запровадила нові засоби ведення війни, що зменшує безпосередню участь солдата у веденні традиційної війни, водночас НТР збільшила вразливість розвинутих країн до «м‘яких загроз», зумовила виникнення такого нового явища як асиметричні конфлікти, що є відповіддю на значний дисбаланс силових потенціалів та прагненням використати його для встановлення гегемонії.

Зник ідеологічний чинник, який протягом «холодної війни» став основою для блокового протистояння. Ліквідація блокового протистояння зумовила принаймні три негативні тенденції для сучасної системи міжнародних відносин, що підвищило її конфліктогенність [4, с. 19].

По-перше, зріс вплив етнонаціонального чинника, перешкодою для реалізації якого в минулому було ідеологічне протистояння.

По-друге, зросла кількість регіональних конфліктів середньої та низької інтенсивності, які під час холодної війни були відображенням протистояння між двома наддержавами, відповідно управління ними відносно було простим, оскільки існувала загроза масового знищення, що ґрунтувався на ядерному стримуванні.

По-третє, виникли загрозливі тенденції у нерозповсюдженні ядерної зброї, про що свідчать заяви США про намір почати розробку ядерної зброї малої потужності та використати в них замінники уранових детонаторів, що ліквідує загрозу радіаційного забруднення. Реалізація цього задуму фактично дозволить використовувати зброю на рівні із звичайним озброєнням, що може мати непередбачувані наслідки [4, с. 20].

Реалізація права народів на самовизначення, боротьба із транснаціональним тероризмом, демократизація, пропагування ідеї глобального управління, гуманітарні інтервенції, економічна інтернаціоналізація, розвиток ринкових економік – які б високі цілі вони не ставили перед собою, завжди знайдеться група людей, яка прагне реалізувати свій інтерес, розширити і укріпити свою владу, прикриваючись цими процесами. Все перелічене вище є лише зовнішньою оболонкою, виявом однієї рушійної сили – власного інтересу. У будь-якому конфлікті потрібно розрізняти інтереси політичного керівництва, інтереси держави, інтереси населення країни. Те, що зараз відбувається в російсько-грузинському конфлікті – це велика трагедія і для грузин, і для абхазів, і для росіян. Саме ця теза – ключ до розуміння того, що сталося на Кавказі.

Особливість конфлікту на Кавказі полягає в тому, що вперше визначення «війна» було використано не у відносинах між країнами СНД, а «між Росією і Заходом». Вперше проблема військового конфлікту євразійських країн і Заходу була сформульована і виникла в Кавказькому конфлікті. Кавказький конфлікт показав, що світ дійсно де-факто багатополярний. Кавказ став проявом реальної напруги конкуренції як мінімум трьох імперських центрів – консолідованого Євросоюзу, який вперше переграв Республіканські штати на Кавказі, Росії, як територіального Євразійського центру і США, які розраховували красиво зіграти з Саакашвілі, але програли час.

Від початку ситуація трактувалася як південно-осетинсько-грузинський конфлікт. Сьогодні – це російсько-грузинський конфлікт. Але є всі підстави вважати, що цей конфлікт трансформується в американо-російський, тому що американці вже входять в зону цього конфлікту і у фізичну взаємодію з його учасниками [11].

Аналізуючи велику кількість інформації, вивчаючи різні думки політиків та експертів щодо цих подій, як російських так західних, можна зробити певні припущення про складну гру декількох ключових гравців – Росії, США та самого Саакашвілі, у якій головною рушійною силою, яка спричинила розв’язання війни на Кавказі, були політичні і економічні інтереси цих країн.

Звернемося до США. Досягнувши піку своєї міці в 90-і роки минулого століття, американці об'єктивно постали перед найскладнішим завданням будь-якої імперії – зберегти свою гегемонію якомога довше найменш витратним чином. По суті, Америка постала перед вибором: продовжувати експансію, чи розпочати реорганізацію підконтрольного їм простору. Зазвичай, другий варіант означає початок заходу будь-якої імперії, оскільки знаменує поворот переходу до стратегічної оборони своїх завоювань. Після терактів 11 вересня 2001 року американці пішли першим шляхом – розширюючи сфери свого впливу шляхом «превентивної оборони» або як її ще називають «війни з тероризмом». Кампанії в Іраку і Афганістані ознаменували собою спробу США укріпитись у ключових районах Євразії.

У цьому контексті спробу американців зайняти кавказький майданчик слід невідривно розглядати крізь призму їх стратегічних інтересів на Близькому і Середньому Сході. Там ключова мета США – Іран, за який вона бореться з Росією і Китаєм. Останні блокують будь-які спроби силового тиску Вашингтона на Іран, використовуючи для цього весь інструментарій у рамках ООН. Отримавши Іран, США не тільки взяли б під свій контроль величезні вуглеводневі запаси цієї країни, а й посіли стратегічно важливі позиції біля «підчерев’я» Росії, одночасно підсилюючи свої позиції у Центральній Азії. Вони також поліпшили б свої позиції у Афганістані, який є тиловим районом відносно Китаю і прохідним коридором до Центральної Азії, а звідти знову ж таки в глибинку РФ. Крім того, Іран це 15% китайського імпорту нафти, а, враховуючи амбіції Китаю, який є головним реальним конкурентом США, що росте, мати такий інструмент впливу на Пекін більш ніж важливо [22].

Попри агресивність, Росія в цьому контексті посідає швидше оборонні позиції. Хиткість позицій федералів у північнокавказьких республіках природним чином обмежує будь-які спроби розширити сфери впливу на Кавказі. Росія втратила контроль над Азербайджаном і Грузією, та й її позиції у Вірменії не так вже безперечні. От чому підтримка сепаратистів у Південній Осетії і Абхазії стала важливим елементом російської зовнішньої політики. Через невизнані республіки Росія справляє істотний вплив на Грузію, а втрата контролю над ними безпосереднім чином позначилася б вже на ситуації всередині самої Російської Федерації.

По суті, Росія, втрачаючи Південну Осетію, напевно втрачала б Абхазію, а вихід з останньої, напевно призвів би до активізації різного роду сепаратистських рухів у республіках Північного Кавказу. Це, природним чином обмежує свободу маневру Москви в регіоні. Тому, після оголошення незалежності Косова, Росія отримала додаткові інструмент легалізації свого впливу в своїх кавказьких протекторатах. У свою чергу, такий сценарій не влаштовував США, які прагнуть будь-яким способом не допустити посилення конкурента в регіоні. Ці об'єктивні чинники безпосередньо впливають на суб'єктивний вибір американської і російської еліт, що опинилися перед необхідністю кардинального зламу моделей розвитку країни [14].

У цьому розкладі сил Кавказ грає найважливішу роль. Контроль над ним дозволяє займати диспетчерські позиції відносно Каспійського регіону з його величезними нафтовими запасами, впливати на трикутник Грузія –Вірменія – Азербайджан, через який можна впливати на Іран і Туреччину, чинити вплив на країни Східної Європи, в тому числі і Україну. І, поза сумнівом, тримати руку на пульсі в північнокавказьких республіках Росії, які без сумнівів, зараз, нарівні з Далеким Сходом, є її найслабкішою ланкою.

У США розгортається важка криза, хід якої буде визначальним чином впливати на всю мікроекономіку в середньостроковій перспективі. Він зачіпає не тільки економіку, а й практично всі сфери життя американського народу. Основна увага США зосереджується на зовнішній політиці саме з причин, які ми назвали вище, – вплив на Каспійський регіону з його величезними нафтовими запасами, тому що контроль над такими енергоресурсами, це безперечно означає перелом в американський економіці, і вихід з кризової ситуації. Отже, в даному випадку ще одною рушійною силою розв’язання конфлікту виступає економічна криза. Ситуація в сучасній Росії, як це не парадоксально, дуже нагадує стан справ у США [10, с. 7].

Поміж цих глобальних інтересів, ще одною рушійною силою, через безпосередньо вибухнули події 8 серпня 2008 року – це були інтереси самого Саакашвілі, який безперечно, бажав повернути контроль над владою у Цхінвалі. Саакашвілі, розпочавши військову операцію, змусив західні країни втрутитися в цей конфлікт, тобто інтернаціоналізувати його. Уже очевидно, що ці події змусять західні країни прислати міжнародних миротворців для забезпечення контролю над ситуацією на кордоні з Південною Осетією та Абхазією. Перевівши ж протистояння з Росією у відкриту форму, Саакашвілі вже руками російської сторони змусив грузинів залишити землі в Південній Осетії та Верхнього Кодорі на території Абхазії. Таким чином, оголошуючи ці території окупованими Росією, він, з одного боку, не відмовляється від своєї обіцянки повернути їх Грузії, з другого – ліквідує постійний внутрішньополітичний подразник, пов’язаний з обстрілами грузинських поселень, що дає змогу, у тому числі за допомогою великої фінансової підтримки західних країн, облаштувати біженців на території інших регіонів Грузії. При цьому відсутність відкритих збройних конфліктів відкриває Грузії дорогу до НАТО. Отже, спробуємо зробити підсумки стосовно тих сил, завдяки яким вибухнули події 8 серпня 2008 року [12].

Перш за все головною рушійною силою війни був політичний та економічний інтерес двох найвпливовіших держав – США та Росії, протистояння Заходу та Сходу. Зовнішньополітичний інтерес цих держав на той момент був пов’язаний також і з політичною боротьбою, яка точилась як всередині цих країн – у США (вибори президента), так і у Росії (спроби опозиції послабити вплив Путіна). Залучаючи росіян до великої гри, американці отримали стратегічну перевагу. Як відомо, сторона, яка піддається нападу, неминуче опиняється в менш вигідному становищі, оскільки їй значно важче виробити чіткіший стратегічний план. Жертва агресії може тільки будувати припущення про стратегічний задум супротивника, тоді як нападаюча сторона, принаймні, знає напрям першого удару.

Другою основною рушійною силою конфлікту – був економічний інтерес, пов’язаний з контролем над розподілом енергоресурсів Каспійського регіону. Вибух заморожених конфліктів в Південній Осетії і в Абхазії вніс корективи до поставок каспійських енергоносіїв. Вже через декілька днів після початку конфлікту в Південній Осетії Казахстан призупинив експорт нафти через Грузію.

Ключова мета США – Іран, тому що отримавши Іран, США не тільки взяли б під свій контроль величезні вуглеводневі запаси цієї країни, але це ще можливість впливати на енергопостачальників Грузію – Вірменію –Азербайджан, через які можна впливати на Іран і Туреччину, чинити вплив на країни Східної Європи, в тому числі і Україну.

У будь-якому випадку конфлікт на Кавказі породив сприятливі наслідки для енергетичних інтересів і Росії в цьому регіоні. Має він свої наслідки і для України. У сфері нафти продемонстрована вибухонебезпечність і нестабільність Кавказу ставить під сумнів надійність Євроазіатського нафтотранспортного коридору в цілому. В газовій сфері ситуація для України є двоякою.

На нашу думку, перерозподіл впливу на постачання енергоносіїв, не вперше вже стає причиною виникнення міждержавних конфліктів, у тому числі і воєнних. В даному випадку попри всі причини, які розглядалися, і всі думки, які ми аналізували, головною рушійною силою російсько-грузинського конфлікту залишається економічний інтерес в сфери нафтодобування.

Розділ 3. Наслідки російсько-грузинської війни для міжнародної політики та українсько-грузинських відносин

Міжнародна спільнота, безумовно, схиляється на сторону Грузії. Це видно з рішень ООН, яка відхилила пропозицію Росії з відповідною заявою щодо Грузії як агресора. Також це видно й по ЄС. Провідні країни ЄС, наприклад, Німеччина, Франція, Польща осудили військові дії Росії. Позиція США теж відома. Президент Буш оцінив військові дії Росії як неадекватні.

Усі факти говорять про те, що міжнародна спільнота стоїть на боці грузинської сторони. Хоча Грузія сама вдалася до власне силових методів за прикладом того, як це намагалася робити Росія з Чечнею. Тобто щодо силових методів Грузія деякою мірою уподібнилася Росії.

Країни ЄС вели політику, спрямовану на мирне врегулювання всіх проблем, пов’язаних з Грузією. Ні Німеччина, ні Франція, ні інші країни ЄС, як і країни НАТО, жодних вказівок Грузії дати не могли, бо політика цих організацій є прямо протилежна тому, що зараз відбувається. Наскільки Франція та Німеччина були чутливими до російських інтересів, ми це побачили на Бухарестському самміті НАТО. Малоймовірно, аби США підштовхнули Грузію до війни з Росією [13].

Очевидно, що в Тбілісі була певна мотивація, аби вдатися до таких крайніх заходів. Не думаю, що в Грузії ніхто не усвідомлює того, що застосування сили проти Південної Осетії наштовхнеться на війну з Росією. Це було досить легко прогнозувати. Але, очевидно, обставини були такі, які змусили Грузію піти на такий надзвичайно ризикований крок з точки зору наслідків для самої Грузії.

Для Росії це дуже добра нагода, тому що в силовому варіанті вона однозначно переважає. Це дасть тепер Росії підставу говорити, що російські війська звідти не підуть. Там постійно перебуватиме кілька воєнних гарнізонів. Таким чином, Грузія втратить будь-який вплив на ті території. А що найважливіше, втратить можливість політичного врегулювання конфлікту в Південній Осетії. Хоча, на відміну від Абхазії, у Південній Осетії залишалася велика кількість етнічного грузинського населення. А це залишало певні сподівання на вирішення конфлікту мирним шляхом [18].

Але сталося так, що конфлікт із грузинсько-осетинського перетік у війну між Грузією та Росією. А війна – це не лише кулі, вибухи і все, що пов’язане з фізичним застосуванням, але це також і ідеологічна війна. Звичайно, російські ЗМІ ведуть таку інформаційну, ідеологічну війну, спрямовану на те, аби дискредитувати прихильників Грузії. З іншого боку – виправдати власні дії. Тому антиамериканські заяви в Росії – це не інакше як інформаційно-пропагандистську війну.

Війна не може не залишити після себе наслідків, а конфлікт такого роду як цей, який торкнувся далеко не тільки внутрішньої політики, а і світової, багато чого змінив у політичних, економічних відносинах між країнами [20].

В першу чергу треба зазначити, що визнання Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії супроводжувалося готовністю Москви до конфронтації із Заходом, – це проявилося у тимчасовій відміні деяких угод, пов’язаних із вступом у СОТ, обмеженні співпраці із НАТО, гострій риториці. Вже тепер видно наслідки цих дій у російському, регіональному та глобальному вимірах.

Найбільш суттєві наслідки стосуються СНД, оскільки Росія продемонструвала рішучість та власні можливості (включно із застосуванням сили) у захисті своїх впливів у цьому регіоні. Відтак, можна сподіватися значного зростання тиску на держави СНД, аби вони поважали російські інтереси. Російсько-грузинський конфлікт також зменшив ймовірність отримання країнами ЄУ доступу до альтернативних джерел енергії з простору СНД. Глобальні ж наслідки, пов’язані зі зміною співвідношення сил, будуть розтягнуті в часі й залежатимуть від реакції західного світу та сприйняття Росії в незахідному світі [23, с. 24].

Розглянемо насамперед наслідки для внутрішньої та зовнішньої політики РФ. Передусім зауважено зміцнення позиції В. Путіна як російського лідера, спрямовані на послаблення позиції Медвєдєва. Що стосується економічної сфери РФ, то війна в Грузії матиме той наслідок, що в довготривалій перспективі збільшиться сприйняття економіки в Росії як засобу зовнішньої політики, зміцниться роль держави в економіці, а також очікується підпорядкування економічних інтересів політичним. Можна сподіватися зростання видатків на оборонний сектор, концентрації уваги влади на великому бізнесі, збільшення ризику для закордонних інвесторів. Крім того, Росія продемонструвала, що вступ до СОТ не є для неї престижною справою (їй не залежить на швидкому вступі до цієї організації).

Як наслідок у зовнішній політиці можна визначати подальше зростання російського унілатералізму. Конфлікт також унаочнив, що Москва перестала вбачати престижною для себе участь в міжнародних організаціях (наприклад, G8 чи СОТ), натомість російська еліта більш престижним для себе вважає здатність діяти самостійно за американським зразком [29].

Для регіону СНД конфлікт також матиме важливі наслідки, оскільки однією з причин війни в Грузії є прагнення Росії зайняти беззаперечну позицію в СНД і відтак обмежити західну присутність у цьому регіоні в політичній, економічній сферах та сфері безпеки. Цілі в регіоні СНД Росії поки що вдалося реалізувати лише частково. Кремль підтвердив, що має політичну волю та інструменти (в тому числі військові) для впливу на ситуацію в державах СНД, у той час, як останні не можуть розраховувати на серйозну підтримку з боку Заходу, зокрема на військове втручання. Кремль також підтвердив, що має волю і здатність, щоб у випадку потреби дестабілізувати ситуацію в окремих державах СНД, що може призвести до ескалації локальних конфліктів і паралічу ключової енергетичної інфраструктури. Наслідком російської збройної інтервенції в Грузію слід також вважати продовження і de facto узаконення військової присутності Росії в західній частині Південного Кавказу [29].

Експерти стверджують, що поки рано оцінювати, якою мірою держави СНД вирішать обмежити свою співпрацю із Заходом і більше зважати на російські інтереси. Досі ці країни намагалися зберігати нейтральну позицію, запевнюючи Росію у своїх позитивних намірах. При цьому відсутність рішучих дій з боку Заходу буде інтерпретовано як слабкість.

Якщо говорити про енергетичний вимір, то, конфлікт відбився і на Кавказі, і на Центральній Азії. Війна показала реальність загрози стабільності й безпеки транспортування енергетичної сировини через Грузію. Вона також показала, що Росія має реальні засоби впливу на транспортування енергетичної сировини через Південний Кавказ. І хоча Росія на цьому етапі не наважилася їх застосувати, вона може заблокувати зростання значення цього транзитного каналу. Це може також призвести до зменшення значення Заходу і зростання значення Китаю в нафтово-газових секторах держав регіону (підписання договору Китай-Туркменістан про продаж додаткових 10 млрд. кубометрів) [30].

Енергетичний аспект конфлікту на Кавказі зачіпає інтереси багатьох енергетичних гравців регіону та має наслідки для України, яка є і прагне залишатись важливим потенційним транзитером каспійських і центрально-азійських енергоносіїв до Європейського Союзу.

Прагненням Росії є не тільки постачати власні енергоносії переважним чином до Європи та контролювати шляхи їх поставок, а значить отримувати прибутки і від транзиту, але й взяти на себе роль єдиного посередника в поставках газу та нафти з країн Каспію і Центральної Азії.

Наміри Росії вирішити ці проблеми в Чорноморсько-Каспійському регіоні існували задовго до конфлікту з Грузією. Саме тому Росія запропонувала і вживає активних кроків із створення нових енерготранспортних коридорів, до яких слід віднести газопроводи «Північний потік» і «Південний потік», нафтопроводи Бургас – Александруполіс і БТС-2.

Однак, розвиток власних транспортних проектів не задовольняв Росію. Все більшу занепокоєність викликали обхідні і неконтрольовані нею шляхи поставок енергоносіїв, починаючи від газопроводу Баку – Тбілісі – Ерзурум та нафтопроводу Баку – Тбілісі – Джейран, до перспектив створення газопроводу Набукко та використання нафтопроводу Одеса–Броди і нафтопроводів Грузії для збільшення обсягів транспортування каспійської нафти до Європи [1, с. 150].

Ці проблеми загострювались на фоні ресурсного дефіциту Росії – зростання обсягів видобутку нафти в Казахстані та газу в Туркменістані і збільшення перспектив перетворення Азербайджану на головного транзитера в Каспійському регіоні.

Не слід виділяти енергетичний фактор як головну причину поведінки Російської Федерації в конфлікті довкола Південної Осетії і Абхазії, але й відкидати його як другорядний не можна.

Цей фактор найбільше вплинув на Туркменістан, Казахстан і Азербайджан, які продовжують активно шукати нових шляхів експорту зростаючих об’ємів власних енергоносіїв в обхід традиційних російських коридорів.

Що стосується глобальних наслідків, то вони наслідки пов’язані передусім із еволюцією глобального розподілу сили. При цьому, однак, війна не зумовила безпосередньої зміни позиції Росії в міжнародному порядку. Захід не визнав імперських амбіцій Москви (у певному сенсі навіть навпаки, оскільки міністри закордонних справ G8 консультувалися без участі представника Російської Федерації) [7].

Конфлікт передусім показав, що єдність Заходу перед лицем Росії є фікцією (принаймні, поки Москва не атакує члена НАТО). Захід не має наміру визнавати за Росією виключне право вирішувати про стан справ у СНД, проте він також не в стані протистояти політиці Кремля. Виявилося також, що можливості Заходу тиснути на Росію є обмеженими, оскільки Москва готова принести в жертву напр. членство в СОТ задля односторонніх політичних дій. При цьому Москва вирішила не замикати собі каналів співпраці із Заходом, прагнучи показати західним державам, що готова їм допомогти, якщо вони визнають її інтереси (про це свідчить напр. збереження транзиту забезпечення для сил НАТО в Афганістані).

Конфлікт продемонстрував, що не може бути й мови про співпрацю Росії та ЄУ у «спільному сусідстві», а збільшення впливу ЄУ в регіоні СНД буде натрапляти на протидію Росії. Конфлікт може зумовити більшу активність щодо держав СНД (економічні чи візові послаблення). Наслідком конфлікту може також стати інтенсифікація дій ЄУ, спрямованих на забезпечення альтернативних до російських джерел поставки передусім газу, а також збільшення зусиль на користь спільної енергетичної політики.

Конфлікт в Грузії показав обмеженість впливів США у глобальному масштабі. Це може сприяти тому, що Росія шукатиме також інші можливості підважити американське домінування. В США з нагоди виборів відбудеться дискусія, чи Сполучені Штати повинні йти на конфронтацію із Росією, чи повинні відмовитися від амбіцій у СНД [11].

Наслідки конфлікту для незахідного світу важко передбачити. Загалом, Росія показала, що може протиставляти себе США, однак це не означає, що інші держави вважатимуть її настільки сильною, щоб входити з нею в близькі союзи. В глобальному вимірі безпосереднім результатом російської інтервенції буде участь європейських держав в новій глобальній гонці озброєнь шляхом збільшення видатків на реформу збройних сил. З іншого боку, слід рахуватися зі збільшеним попитом на російську зброю на світових ринках, що може дати Росії можливість розвивати нові військові технології

Окрема треба сказати про наслідки конфлікту для України. Позиція України безперечно вплинула на російсько-українські відносини. Україна вчинила цілком правильно, тому що в такій ситуації залишати Грузію на одинці з такими колосальними викликами її територіальній цілісності та суверенітету, ми не могли. Тим більше що Грузія є членом ГУАМ. А оскільки ГУАМ важлива структуру для держави, то Україна мала надати підтримку Грузії [15].

З кроків МЗС України ми бачимо, що Україна проявляє досить велику активність щодо підтримки Грузії та мирного врегулювання конфлікту.

Україна мала достатньо юридичних передумов не пускати кораблі ЧФ назад до Криму. Тому що згідно з міжнародними нормами країна, з території якої здійснюються бойові дії проти третьої сторони, вважається агресором. Це означає, якщо ЧФ вступає в бойові дії проти третьої країни, та третя країна має всі підстави розглядати Україну як агресора

Але є ще один аспект – війна з Грузією створила передумови щодо для національної безпеки України.

Україна мусить вжити цілий комплекс заходів для посилення державності, для посилення своїх впливів, особливо в Криму. Це повинні бути заходи поліцейського, військового, політичного, економічного характеру. Має бути розроблена програма протистояння зовнішнім впливам, тому що Крим дуже легко перетворюється на гарячу точку. Поки він не був поміж гарячих точок, але стоїть на черзі наступного етапу російської експансії [23, с. 15].

І останнє, про що треба наголосити – це гуманітарні наслідки російсько-грузинського конфлікту. Дуже багато розмов та дискусій ведеться про політичні та економічні наслідки російсько-грузинської війни, але крім них, не можна обійти увагою і гуманітарні наслідки, адже війна – це завжди людські жертви та розруха. Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) вже наголошувала на цьому питанні – ПАРЄ стурбована гуманітарними наслідками російсько-грузинської війни. Парламентська Асамблея вважає негайним пріоритетом вирішення питань гуманітарних наслідків війни. ПАРЄ підкреслює, що близько 133 тис. чоловік були переміщені з Південної Осетії і Абхазії до Грузії і близько 38 тис. – з Південної Осетії до Північної Осетії. ПАРЄ зазначила, що багато людей після конфлікту повернулися до своїх будинків, проте залишається стурбованість гуманітарним аспектом їх життя. Крім того, ПАРЄ висловила стурбованість діями, які можуть сприяти етнічним чисткам грузин в конфліктних регіонах.

Ситуація в Південній Осетії залишається дуже складною для цивільного населення, відрізаного від решти Грузії, за відсутності або при малому доступі гуманітарної допомоги в регіон. Окрему стурбованість викликає ситуація в Ахалгорському районі, який вже залишили 5100 чоловік, і ця кількість може зрости з урахуванням недостатності безпеки в регіоні, нестачею продовольства, газу, опалювання і фінансової допомоги. Також відзначено складну ситуацію в Галльському районі, також відірваному від Грузії, і звідки також збільшується відтік населення. Депутати висловили стурбованість і ситуацією в Кодорській ущелині, з якої виїхало 1,5 тис. чоловік через такі ж проблеми.

У своїй резолюції ПАРЄ привітала рішення міжнародної конференції донорів для Грузії про виділення 4,5 млрд. дол. допомоги. Депутати привітали дії грузинського уряду, що побудував в короткі терміни 6 тисяч сімейних будиночків, проте висловили стурбованість тим, що більшість з цих будиночків побудовані далеко від необхідних ресурсів, а також в регіонах з незначними економічними перспективами.

Асамблея також визнала внесок Росії в надання допомоги біженцям з Південної Осетії, проте висловила жаль у зв`язку з обмеженнями для надання міжнародної гуманітарної допомоги для регіону, а також у зв`язку з тим, що гуманітарна допомога надається, в основному, через Росію, а не через Грузію [19, с. 5].

ПАРЄ закликала Грузію, Росію дотримуватися міжнародного гуманітарного законодавства, розслідувати порушення прав людини, забезпечити доступ гуманітарної допомоги, гарантувати право біженцям повернутися до місць їх проживання до конфлікту, здійснити обмін військовополоненими, обмінятися інформацією про мінування, погодитися на посилення місії спостерігачів Європейського Союзу, погодитися на розширення діяльності цієї місії також і на регіони Абхазії і Південної Осетії.

Отже, підсумовуючи усі думки викладені вище треба ми можемо сказати, що Росія змогла довести свою військову перевагу, основою якої стала чисельна і матеріальна перевага над Грузією. Головним наслідком війни стала спроба легітимізації з боку Росії відтяти грузинські провінції у спосіб визнання їхньої незалежності.

Грузія зазнала військової поразки, і на кілька тижнів втратила контроль над значними своїми територіями і стратегічними пунктами. Уряд Грузії був підданий західними оглядачами суворій критиці, за те що не передбачив у відповідь на силове вирішення внутрішніх проблем жорстку військову відповідь Росії і неспівставимість сил.

Сподівання Грузії на підтримку Заходу справдилися лише частково. Захід своїм дипломатичним втручанням справді зупинив розгортання військової операції за найгіршим для грузин сценарієм і офіційно засудив надмірне використання сили Росією. Але водночас західні країни в умовах поглиблення світової фінансової кризи утрималися від введення прямих економічних чи інших санкцій проти Росії, хоча такі заклики лунали. Рішучішими тут були країни «нової Європи», які на собі знають, що таке російська агресія, і США. НАТО на півроку зупинило співпрацю з Росією і одразу по війні провело символічну виїзну Раду НАТО у Тбілісі. Стриманішу позицію зайняли важковаговики ЄС Франція, Німеччина, Італія, з огляду на важливість значного експорту цих економік до Росії.

На думку спостерігачів війна на Кавказі матиме далекосяжні наслідки, в першу чергу завдяки погіршенню стосунків між Росією і Заходом. Ще на початку конфлікту США застерігали Росію про можливе погіршення двосторонніх стосунків між двома країнами. У результаті початку бойових дій були скасовані заплановані навчання з НАТО і альянс підтвердив кандидатуру Грузії як можливого члену альянсу.

Війна у Грузії мала значні економічні наслідки: з початком бойових дій різко впали акції російських компаній і відобразилися не тільки на російському, але й на світовому ринку. Також відбулася деяка корекція курсу рубля до долара, коли іноземні інвестори почали продавати рублі на внутрішньому ринку. Торги на основних російських фондових майданчиках ММВБ і РТС протягом серпня кілька разів зупинялися через падіння індексів для запобігання панічним настроям торговців: загальне падіння індексів РСТ та ММВБ за півтора місяці після війни склало понад 40%. Безперервний ріст валютних резервів Росії на тлі нафтового буму змінився падінням: за 30 робочих днів об'єм золотовалютних резервів Банку Росії скоротився на 38 млрд. дол., або 6,8%.

На нашу думку, важливим наслідком цієї війни, який насамперед треба виправляти – це зруйновані села і люди. Які залишилися без житла. Першим питання повинно стати надання гуманітарної допомоги населенню. А всі загально державно інтереси – це лише перерозподіл міжнародного політичного та економічного впливу, на тлі цього морально людські інтереси відходять, на жаль, на задній план


Висновки

Бурхливі трансформаційні зміни в системі міжнародних відносин для України мають наслідком збільшення кількості та зростання гостроти зовнішньополітичних викликів. Наявність таких викликів актуалізуються світовою фінансовою кризою, російсько-грузинської війною, українсько-російським газовим конфліктом, проблемами у відносинах України з ЄС та НАТО, втратою Україною статусних позицій регіонального лідерства.

Політична стабільність існуючої політичної системи внаслідок зіткнення діаметрально протилежних поглядів на тенденції світового розвитку з боку основних сил (США, Європи, Російської Федерації, Китаю та інших) не може розглядатися як стала величина. Яскравим прикладом цього є виникнення збройного конфлікту між Російською Федерацією та Грузією в серпні 2008 року. Збройне зіткнення між державами відповідає вимогам сьогодення: розгорнулося активне протистояння не лише військово-технічних засобів (особового складу та військової техніки регулярних військ), а й інформаційних. Причому інформаційне протистояння було розгорнуте та велося ще задовго до початку бойових дій, забезпечувало та супроводжувало хід бойових дій та продовжувалось після закінчення бойових дій.

Головною метою Росії було й залишається недопущення вступу Грузії в НАТО та появи нових гравців у регіоні, який забезпечує транзит каспійської нафти на світові ринки.

А для Сполучених Штатів важливим є, навпаки, сприяння вступові Грузії в НАТО та забезпечення легітимізації своєї присутності на Кавказі.

Конфлікт довкола Південної Осетії і Абхазії вплинув на різноманітні аспекти діяльності в Європі та світі. Особливу увагу слід звернути на енергетичний аспект конфлікту на Кавказі, який зачіпає інтереси багатьох енергетичних гравців регіону та має наслідки для України, яка є і прагне залишатись важливим потенційним транзитером каспійських і центрально-азійських енергоносіїв до Європейського Союзу.

Прагненням Росії є не тільки постачати власні енергоносії переважним чином до Європи та контролювати шляхи їх поставок, а значить отримувати прибутки і від транзиту, але й взяти на себе роль єдиного посередника в поставках газу та нафти з країн Каспію і Центральної Азії. Зрозуміло, що енергетичний фактор не можна виділяти як головну причину поведінки Російської Федерації в конфлікті довкола Південної Осетії і Абхазії, але й відкидати його як другорядний не можна.

На тлі цих подій, Україна опинилася в особливій ситуації, тому що на українській території базується військове об’єднання – Чорноморський флот РФ. Тому це спричинило загрозу національній безпеці України, і це було одною з причин, чому України не могла залишитися нейтральною – ця сила застосовується проти інших країн.

Російсько-грузинській конфлікт підкреслив деякі суттєві тенденції сучасної системи міжнародних відносин. Так, після спроб формування більш гомогенного світового середовища, світ знову повертається до фрагментації політичного простору, за умов якої позиція більшості держав безпосередньо пов’язана з геополітичною віддаленістю або наближеністю до зони конфлікту/кризи. Адже в умовах фактичної війни, учасником якої була ядерна держава – постійний член РБ ООН, більшість держав утрималася від формулювання власної позиції по суті конфлікту й обмежилася лише висловленням жалю з приводу нього як такого.

Поміж провідними гравцями міжнародної політики, від провідних країн ЄС до США, Японії, Індії та Китаю, перемогли власні егоїстичні інтереси, а не прагнення до забезпечення універсального режиму безпеки в світі або регіоні.

Цей конфлікт став також свідченням ренесансу силової політики, використання збройних сил як ефективного інструменту зовнішньої політики. Неспроможність міжнародного співтовариства втрутитися в конфлікт та покласти йому край (продемонстровано вже вкотре і в останнє – під час військової операції Ізраїлю в секторі Газа) підтверджує, що в сучасному світі принаймні великі держави та регіональні лідери можуть вдаватися до застосування сили для демонстрації свого статусу та захисту власних інтересів.

Для України цей досвід підтверджує абсолютну небезпечність конфронтаційних сценаріїв у відносинах із великими державами, насамперед, із Росією, та відсутність будь-яких міжнародних гарантій у разі розгортання прямого конфлікту. Асиметрія у російсько-українських відносинах залишається некомпенсованою та грає не на користь України. За цих умов Києву необхідно шукати системний компроміс з Росією. Проведення конфронтаційної політики та політики «сприяння демократії» на пострадянському просторі в дусі вже старої американської адміністрації можуть призвести до охолодження відносин з більшістю держав, які віддають перевагу діалогу з Росією, до втрати перспектив привілейованих відносин з такими державами та маргіналізації України.


Список використаної літератури

1. Бердзеншвили Д. Какие препятствия уготовила нам Россия / Д. Бердзеншвили // Каспійсько-чорноморський регіон умови та перспективи розвитку: Матеріали міжнародної конференції. – К., 1998. – С. 149 - 156.

2. Бурджанадзе: війна з Росією відкинула Грузію на 15-20 років назад // режим доступу : http : // www.unian.net/ukr/news/news-303281.html. – 2009. – 28 лютого.

3. Вітман К. Витоки грузино-абхазького конфлікту / Костянтин Вітман // Віче. – 2008. – №18. – С. 40 - 43.

4. Глушков В. О. Створення зони антитерористичної безпеки у Чорноморському регіоні: геополітичний та правовий виміри / В. О. Глушков // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2003. – №8. – С. 19-21.

5. Грузино-абхазский конфликт: краткая история. Справка // режим доступу : http : // www.rian.ru/spravka/20080701/112698696.html. – 2008. – 1 липня.

6. Грузия: НАТО требует, чтобы российские миротворцы покинули Абхазию // http : // www.gazeta.ru/news/lastnews/2008/04/28/n_1212632.shtml. – 2008. – 28 квітня.

7. Гутаренко Р. Роздуми перед Баку / Роман Гутаренко // режим доступу : http : // dialogs.org.ua/issue_full.php?m_id=14127. – 2008. – 13 листопада.

8. ЄС: Росія поки що займає частину грузинської території // режим доступу : http : // www.unian.net/ukr/news/news-309408.html. – 2009. – 3 квітня.

9. Лесів К. Російсько-грузинська війна: на чиїй стороні світова спільнота? / Ксенія Лесів // режим доступу : http : // www.unian.ua/ukr/news/news-266661.html. – 2008. – 12 серпня.

10. Коваль О. Грузинські мотиви на азербайджанський лад / Олексій Коваль // Дзеркало тижня. – 2009. – № 12 (740) 5 – 12 квітня. – С. 7.

11. Кушнірук Б. Російсько-грузинська війна: причини та наслідки / Борис Кушнірук // режим доступу : http : // www.unian.net/ukr/news/news-267814.html. – 2008. – 18 серпня.

12. Кушнірук Б. Як насправді розпочиналася російсько-грузинська війна / Борис Кушнірук // режим доступу : http : // blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48ac48c51808d/. – 2008. – 20 серпня.

13. Манжола В. Проект будівництва Великої Європи // UA Foreing Affairs, 2009. – №2. – режим доступу : http : // uaforeignaffairs.com/article.html/print?id=326.

14. Мартинюк В. Російсько-грузинський конфлікт: зміна тенденцій поставок енергоносіїв з Каспійського регіону / Віталій Мартинюк // режим доступу : http : // www.pravda.com.ua/news/2008/9/19/81534.htm. – 2008. – 19 вересня.

15. Міняйло В. Позиція України в російсько-грузинському конфлікті / Віктор Міняйло // режим доступу : http : // igi.com.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=602&Itemid=13. – 2008. – 12 серпня.

16. Ніно Бурджанадзе: «Росія має піти на компроміс» / Інтерв’ю брав Мустафа Наєм (Тбілісі – Київ) // Дзеркало тижня. – 2008. – № 31 (710). – 23 серпня. – С. 4.

17. «Осетинський сценарій» у Криму неможливий // режим доступу : http : // www.unian.net/ukr/news/news-301366.html. – 2009. – 18 лютого.

18. Пасова Т. Новий кавказький трикутник : Москва – Тбілісі – Страсбург / Тетяна Пасова // Віче. – 2008. – №19. – С. 11.

19. Пасова Т. ПАРЄ розслідуватиме причини кавказької війни / Тетяна Пасова // Голос України. – 2008. – № 189 (4439). – С. 5.

20. Про російсько-грузинський конфлікт і міжнародні висновки // режим доступу : http : // www.spa.ukma.kiev.ua/article.php?story=20080919090858436. – 2008. – 23 серпня.

21. Рахманін С. Якщо завтра війна? / Сергій Рахманін // Дзеркало тижня. – 2008. – № 31 (710). – 23 - 29 серпня. – С. 1 - 2.

22. Романенко Ю. Кавказьке Го / Юрій Романенко // Главред, 2008. – режим доступу : http : // www.ua.glavred.com/print.php?article=/archive/2008/08/09/132912-0.html. – 9 серпня.

23. Російсько-грузинський конфлікт: причини на наслідки для європейської безпеки : Матеріали експертної дискусії, 14 серпня 2008 року / за заг. ред.. Ю. Г. Рубана. – К. : НІСД, 2008. – 42 с.

24. Російсько-грузинський конфлікт спровокований через спротив Росії політичному курсу Грузії, вважають українські експерти // режим доступу : http : // www.nrcu.gov.ua/index.php?id=4&listid=74207. – 2008. – 12 вересня.

25. Сухуми : Абхазия заранее предупредила ООН об операции в Кодорском ущелье // режим доступу : http : // www.gazeta.ru/news/lenta/2008/08/22/n_1261404.shtml. – 2008. – 22 квітня.

26. Українці вважають неправомірним застосування військової сили як Грузією, так і Росією // режим доступу : http : // www.uceps.org/ukr/news.php?news_id=108. – 2008. – 2 вересня.

27. Умланд А. Чи підставили Медведєва? / Андреас Умланд // Дзеркало тижня. – 2008. – № 38 (717). – 11 - 17 жовтня. – С. 5.

28. Чалий В. Вплив російсько-грузинського конфлікту на відносини України з ЄС / Валерій Чалий // режим доступу : http : // www.uceps.org/ukr/expert.php?news_id=746. – 2008. – 10 вересня.

29. Шевчук Д. Російський, регіональний та глобальний виміри наслідків війни Росії з Грузією / Дмитро Шевчук // Західна аналітична група. – 2008. – 6 вересня. – режим доступу : http : // www.zgroup.com.ua/article.php?articleid=1332.

30. Шинкарук К. Події на Південному Кавказі: локальне зіткнення глобальних інтересів / Катерина Шинкарук // Iнститут економiчних дослiджень та полiтичних консультацій. – режим доступу : http : // www.ierpc.org/ierpc/expert/exp_shynkaruk_2008_08_28_ukr.pdf.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 2.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий